Текст книги "Ваш покірний слуга кіт"

Автор книги: Нацуме Сосекі

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 26 страниц)

– Якби замість Міке…

– Здох той вчителів волоцюга. Чого кращого ще бажати?

Буде мені непереливки, якщо їм заманеться виконати своє бажання. Мені ще не доводилось відчувати навласній шкурі, що таке смерть, а тому не певен, чи вона мені сподобається. Недавно я змерз і вирішив залізти у гасильницю з рештками жарин. Служниця й не підозрювала, що я там, і накрила мене покришкою. Страшно й згадати, якого страху я набрався. Сіро-кун мені пояснила, ще трохи і я, напевне, сконав би. Я прийняв би смерть замість Міке, але за будь-кого вмирати не хочеться, якщо це пов’язане з такими стражданнями.

– Її нічого жаліти, адже над нею, кішкою, і сутру [71]71
  Сутра – буддійське священне писання


[Закрыть] монах прочитав та й ім’я посмертне їй дали.

– Так, так, правду кажете, вона щасливиця. Тільки шкода, що він невиразно прохарамаркав ту сутру.

– Молитва була таки трохи закоротка. Коли я сказала Ґеккейдзі-сану: «Надто швидко ви скінчили», він відповів: «Я прочитав найсуттєвіше, а цього досить, щоб кішка потрапила в рай».

– Он воно що! А якби той волоцюга?…

Я не раз застерігав, що в мене немає імені, але служниця все одно називає мене волоцюгою. От нечема!

– Його провина неспокутна. Навіть найблагочестивішою сутрою не вимолити йому спасіння.

Не знаю, скільки ще після того вони повторювали слово «волоцюга». Я вже не міг слухати цю розмову, сповз із дзабутона і стрибнув на землю. Вісімдесят вісім тисяч вісімсот вісімдесят моїх волосків стали сторч, весь я тремтів. Відтоді вчительчин дім я обходив десятою дорогою. Тепер, напевне, Ґеккейдзі-сан нерозбірливо читає заупокійні молитви над нею самою.

Останнім часом я не наважуюсь виходити з дому. Світ видається мені похмурим і непривітним. Я зледащів не менше за господаря. Тепер я можу повірити, що причина господаревого відлюдництва – нещаслива любов.

Я все ще не брався ловити пацюків, і якось служниця навіть запропонувала мене вигнати, але господар, знаючи, що я не простий собі кіт, не дозволив цього. Без жодного вагання я складаю щиру подяку господареві, що й далі живу, лиха не знаючи, в його домі, і захоплююсь його проникливістю. Мене навіть не дратує, що служниця не визнає мене й поводиться зі мною жорстоко. Якби зараз з’явився Хідарі Дзінґоро [72]72
  Хідарі Дзінґоро – напівлегендарний японський скульптор. Йому приписують створення скульптури сплячого кота, що міститься в усипальниці першого сьогуна Токуґава Іеясу в містечку Нікко


[Закрыть] і взявся вирізьблювати на стовпі брами мій образ, а японський Стейнлен [73]73
  Стейнлен Теофіль (1859–1923) – видатний французький художник, відомий картинами жанрових сцен Парижа


[Закрыть] заходився малювати на полотні мій портрет, ці тупі голови почервоніли б за свою сліпоту.

Розділ ІІІ

Мікеко вмерла, з Куро я не заприязнився, тож почуваюся самотнім. Але, на щастя, знайомство з людьми розвіює мою журбу. Нещодавно один чоловік листовно попросив господаря вислати йому моє фото. А днями на мою адресу прислано кібіданґо [74]74
  Кібіданґо – просяні коржики


[Закрыть], що ними так славиться Окаяма. Поволі, як до мене прихиляються люди, я забуваю, що я кіт. Мені здається, ніби непомітно я став до людей ближче, ніж до котів, – останнім часом я навіть утратив охоту водитися з одноплеменцями і ставати проти двоногих панів. Я покладаю велику надію на те, що, вже досягши значного поступу, можу вважати себе мало не членом людського суспільства. Однак це не означає, що я зневажаю котячий рід, – ні, я просто знаходжу втіху в тому, що чиню згідно зі своїми вподобаннями. Тож мені прикро, коли дехто називає мене легковажним, лицемірним або зрадливим. Видно, не перевелися ще дурноверхі, жалюгідні особи, охочі обзивати людину всілякими неподобними словами. Зрештою, позбувшись котячих звичок, не годиться мати справу тільки з котами. Хотілося б із властивою людям самовпевненістю оцінювати їхні думки, слова та діла. І це мені, певен, вдалося б. Жаль тільки, що господар не зважає на мої глибокі знання, а поводиться зі мною як із звичайнісіньким кошеням, – без зайвих слів, безсоромно ум’яв кібіданґо. Фотографії моєї він теж ще не зробив і не вислав, куди його просили. Це мене, звісно, дратує, але що ж, мусиш терпіти – адже господар це господар, а я це я, тож не дивно, що наші погляди розходяться. Оскільки я майже став людиною, а з котами припинив стосунки, мені важко про них писати. Краще вже я розповім, як живуть панове Мейтей і Kaнґeцy.

Сьогодні неділя, ясний, погідний день. Господар вийшов з кабінету, поклав біля себе пензель, туш і купку паперу, сам ліг долічерева на поміст і щось забурмотів. «Певне, лаштується писати, коли видає такі дивні звуки», – здогадався я. Незабаром господар розмашистими ієрогліфами почав: «Духмяний ладан запалю».– «Невже взявся до віршів? Невже писатиме хайку? Як для господаря, «духмяний ладан» занадто вишукано», – промайнула думка, а він уже полишив «ладан» і хвацьки перейшов до нового рядка: «Давно я збирався написати про Теннен Кодзі» [75]75
  Теннен Кодзі – посмертне ім’я Йонеями Ясусабуро, голови буддійської секти храму Енґакудзі, приятеля Нацуме Сосекі


[Закрыть]. Та раптом пензлик завмер у його руках. Господар глибоко зітхнув. Видно, блискуча думка так і не сяйнула в його голові, тож він лизнув кінець пензля – аж губи почорніли – і внизу намалював кружечок. Всередині поставив дві крапки – очі, домалював ніс з широкими ніздрями, тоді провів горизонтальну лінію рота. Тепер це вже не скидалось ні на оповідання, ні на хайку. Очевидно, господареві набридло і малювати, бо він замазав мордочку. Потім розпочав з нового рядка. Певне, думав, що досить почати з нового рядка, як вірші поллються з його вуст. «Теннен Кодзі – людина, що вивчає повітряний простір, читає «Луньюй» [76]76
  «Луньюй» – книга висловів Конфуція та його учнів


[Закрыть], їсть печену солодку картоплю, під носом у нього висять шмарклі», – за одним подихом написав він розмовною мовою. Вийшло недоладно. Господар вголос перечитав написане й зареготав: «Ха-ха-ха! Цікаво. Щоправда «під носом у нього висять шмарклі» – трохи грубувато, викреслю», – і провів лінію. За першою черкнув другу, а тоді третю – вийшли рівні паралельні лінії. Хоч вони заходили на інші рядки, господар проводив їх одну по одній. Коли їх стало аж вісім, а наступне речення не спадало на думку, господар відклав пензля і завзято смикнув вуса то вниз, то вгору – мовляв, ось як викручують речення з вусів. Тим часом з їдальні вийшла господиня й сіла перед чоловіком.

– Послухайте-но, – звернулася вона.

– Що таке? – господарів голос лунав як удар гонга під водою.

Жінці, видно, не сподобався такий тон, і вона повторила:

– Послухайте-но.

– Ну, що таке? – Великим і вказівним пальцями господар висмикнув з ніздрі волосину.

– Цього місяця нам трохи не вистачило…

– Не може бути. Хіба ми не розрахувалися з лікарем, хіба не виплатили минулого місяця борги в книгарні? Повинно б вистачити, – відповів господар, розглядаючи висмикнутий волосок наче якесь диво.

– А проте… Ви ж не охочі до рису, вам подавай

хліб та ще й варення до нього.

– Власне, скільки я їм того варення?

– Цього місяця вісім слоїків.

– Вісім? Не пригадую, щоб я стільки з’їв.

– Не ви самі, а разом з дітьми.

– Що не кажи, а більше ніж на п’ять-шість єн наїсти ми не могли, – господар незворушно взявся приклеювати волосинки на папір. Він виривав їх з м’ясом, тому вони стирчали на папері наче встромлені голки. Захоплений несподіваним відкриттям, господар дмухнув на них щосили. Але вони міцно прилипли і тому не злітали.

– Ач, які вперті, – господар щосили дмухнув ще раз.

– І не тільки варення, – аж розчервонілась від обурення господиня. – Треба було ще дещо купувати.

– Можливо, можливо, – господар раз по раз устромляв пальці в ніс і висмикував волосинки. Вони були різних кольорів: руді, чорні, трапився навіть один сивий. Господар, вельми тим вражений, затиснув його між пальців і підніс перед очі дружини.

– Тьху! Гидота! – скривилась та й відштовхнула його руку.

– Ти лиш поглянь, навіть у носі посивіло, – господар, здавалося, не на жарт схвилювався. А господиня не витримала, розсміялась і зникла в їдальні, очевидно, махнувши рукою на фінансові проблеми. Господар тим часом узявся знову до Теннен Кодзі.

Прогнавши хитрощами жінку, господар заспокоївся. Висмикував волосинки і поривався писати, але нічого не виходило.

«Їсть печену солодку картоплю» – зайве, краще викреслю, – вирішив він. – «Духмяний ладан запалю» – надто несподівано звучить, теж треба викреслити, безжально дорікнув собі господар. Зосталося тільки: «Теннен Кодзі – людина, яка вивчає повітряний простір, читає «Луньюй». «Але ж так занадто коротко, – подумав господар. – От морока!.Якщо вже не оповідання, то хоч епітафію напишу». Господар помахав пензликом і заходився старанно малювати орхідею на верхній половині листка – незугарну подобу авторського малюнка на полях рукопису. Вся його марудна робота, до останнього ієрогліфа, звелася нанівець. Перевернув листок і на звороті ні до ладу, ні до складу написав: «У повітряному просторі народився, повітряний простір вивчав, у повітряному просторі вмер. О, небесний, о, просторовий Теннен Кодзі!». І тут прийшов Мейтей. Напевне, він не визнавав різниці між чужим і своїм домом, бо заходив завжди безцеремонно, навіть не постукавши. Траплялося, що заявлявся через задвірковj двері. Ще при народженні він позбувся кращих людських якостей – несмілості, скромності й сором’язливості.

– Знову взявся до Велетня Тяжіння? – ще з порога спитав гість.

– Хіба ж можна весь час писати про Велетня Тяжіння? Я тепер клопочуся, яку б епітафію придумати для Теннен Кодзі – похвалився господар.

– Теннен Кодзі – це таке ж посмертне ім’я, як і Ґудзен Додзі [77]77
  Ґудзен Додзі – Дитя Випадковості (яп.)


[Закрыть]? – своїм звичаєм навмання спитав Мейтей.

– А хіба є таке ім’я?

– Нема. Але я спочатку подумав, що ти саме його маєш на увазі.

– Ґудзен Додзі… Такого я не знаю. А от Теннен Кодзі ти знаєш.

– Власне, кому захотілося мати ім’я Теннен Кодзі?

– Соросакі. Тому самому, який після закінчення університету поступив в аспірантуру, обрав темою дисертації «Теорію повітряного простору», але, перепрацювавшись, вмер від перитоніту. Він був мені найближчим приятелем.

– Ну й чудово, що вів був твоїм приятелем. Але ж хто перейменував Соросакі на Теннен Кодзі?

– Я. Я назвав його так. Це тобі не якесь заяложене ім’я, яке дають покійним ченці, – гордо промовив гocподар так, наче й справді «Теннен Кодзі» звучaло напрочуд вишyкaнo.

– Покажи-но мені свою епітафію, – зареготав гість і потягнувся до рукопису. – Що?!. «У повітряному просторі народився, повітряний простір вивчав, у повітряному просторі вмер. О небесний, о просторовий Теннен Кодзi!. Непогано, саме така епітафія й пасує Теннен Кодзі.

– От би вирізьбити епітафію на давилі для барильця з квашеною редькою й вивести його за храм, щоб люди могли на чім силу міряти! Та й добра пам’ять про Теннен Кодзі залишилася б.

– Атож, непогано, – радісно погодився господар.

– Я так і думав зробити, – поважно відповів господар і додав: – Пробач, я вийду на хвильку, а ти пограйся з котом. – Не чекаючи на Мейтеєву відповідь, господар вийшов з кімнати.

Коли так несподівано мені випало розважати гостя, не пристало сидіти похмурим. Тож, намагаючись бути якомога привітнішим, я вибрався гостеві на коліна.

– Ти ба, як погладшав! – Мейтей грубо схопив мене за загривок і підняв угору. – Видно, пацюків не часто ловиш, якщо так ноги звисають… Господине, ваш кіт охочий до пацюків? – Мого товариства йому, напевне, було не досить, і гість звернувся до господині в суміжній кімнаті.

– Які там пацюки! Він над усе полюбляє витанцьовувати з дзоні, – ні сіло ні впало господиня виказала мій давній гріх.

Мейтей усе ще тримав мене, а я вимахував лапами, й почувався кепсько.

– У вашого кота й на морді написано, що він мастак танцювати. Він у вас, видно, хитрющої породи. І схожий на кота-перевертня, що я бачив у старовинній ілюстрованій книжці, – Мейтей силкувався втягти господиню до розмови. Вона невдоволено відклала шитво й зайшла у вітальню.

– Ви, певне, нудьгуєте? Зараз він повернеться, – господиня налила чашку свіжого чаю й подала Мей. теєві.

– Куди він подався?

– Хто його знає. Ніколи не каже, куди йде. Такий вже вдався. Мабуть, пішов до лікаря.

– До Амакі-сенсея? Ото морока лікареві з таким хворим.

– Авжеж, – погодилася господиня, не маючи, видно бажання розмовляти на цю тему.

Мейтей, вдавши, що нічого не розуміє, провадив:

– Як він почувається останнім часом? Зі шлунком краще?

– Та хто його відає. Гадаю, навіть Амакі-сенсей не зможе вилікувати, якщо сидіти на самому варенні, – господиня манівцями виповіла Мейтеєві наболіле.

– Невже він їсть стільки варення? Хіба він дитина?

– Та якби ж то тільки варення, а то недавно захопився тертою редькою, – вона, мовляв, помічна на шлункові захворювання…

– Та що ви? – здивувався гість.

– Вичитав у газеті, ніби терта редька містить діастазу.

– Напевне, хоче загладити шкоду, завдану варенням. Ну й вигадав! Ха-ха-ха!.. – Господинині нарікання розвеселили Мейтея.

– А нещодавно навіть маля нагодував…

– Варенням?

– Та ні, редькою… Уявляєте! «Іди сюди, дитинко, каже, – татко дасть тобі щось смачненького». Ну, думаю, хоч раз дитину приголубить, а він, бачте, що встругнув. А кілька днів тому висадив середульшу на шафу…

– Як це?

Мейтей у всьому дошукувався першопричини.

– Та так. Сказав їй: «А стрибни-но звідти». Та хіба ж чотирирічна дівчинка здатна на таку відчайдушну витівку?

– Таки справді це важко зрозуміти. А проте має добру душу.

– О, якби ще й злу, тоді зовсім не було б витерпу! – запально вигукнула господиня.

– Не ганьте його так. Краще жити з чоловіком у злагоді. Адже Кусямі-кун нелегковажний, скромний, невибагливий до одежі, справжній сім’янин, – недоречно весело моралізував Мейтей.

– Ви глибоко помиляєтеся…

– Може, він чимось нишком-тишком захоплюється?

– Зрештою, чого тільки не буває в цьому підступному світі,– загадково проказав гість.

– Я не сказала б, що він розбещений, якби не книги, що їх він безперестанку купує, але ніколи не читає. Та ще якби він знав міру і купував найнеобхідніше. А то ж піде в книгарню «Марудзен», набере купу книг, а коли під кінець місяця присилають рахунок, вдає, ні би це його не стосується. От хоч би й під Новий рік мені завдав клопоту: треба було виплатити відразу за кілька місяців.

– Та не беріть цього близько до серця, нехай купує. А коли прийдуть по борг, пообіцяйте принести, от вони й відстануть.

– Але ж все одно доведеться колись платити, до безвіку відтягувати не будеш, – сумовито вела господиня.

– Тоді поясніть йому, і примусьте урізати витрати на книжки.

– Я вже йому казала, та хіба він послухає? Оце недавно заявляє мені: «Ти, – каже, – не підходиш на дружину вченого. Ти ж анітрохи не тямиш, що таке книжки. Послухай, що сталося колись у Стародавньому Римі. Це тобі буде наука на майбутнє…

– А що ж там сталося? – загорівся Мейтей, розворушений не стільки співчуттям до господині, а скоріше звичайнісінькою цікавістю.

– Так от. У Стародавньому Римі жив цар Тарукін…

– Тарукін? Трохи дивно.

– Я ніяк не можу запам’ятати іноземні імена, вони такі важкі. В усякому разі він, здається, був сьомий.

– Сьомий Тарукін… дивно. Ну, то що ж сталося з цим сьомим Тарукіном?

– Ну що мені робити? І ви з мене глузуєте? Якщо все знаєте, розкажіть самі, зла ви людина, – накинулась господиня.

– Чого б це я глузував? 3овсім ні. Просто мені здалося, ніби сьомий Тарукін звучить якось дивно… Постривайте, сьомий римський цар… я точно не пригадую, але, здається, то був Тарквіній Гордий. А втім, це не важливо. То що сталося з тим царем?

– Якось прийшла до нього жінка з дев’ятьма книжками й запитала, чи не хотів би він їх купити.

– Ну, ну.

– «3а скільки?… – спитав цар. Жінка зажадала багато. «Дорого, може, віддаси дешевше?» – спитав цар.

Жінка взяла три книжки й шпурнула у вогонь.

– Це вже даремно.

– У тих книжках, кажуть, були записані пророцтва, чи що, яких ніде більше не можна було знайти.

– Ого…

– Цар подумав: «Коли вже з дев’яти книжок залишилося тільки шість, то й ціна, напевне, поменшала», – і запитав: «Скільки ти хочеш за шість книжок?» Жінка назвала попередню цифру, ні на один мон [78]78
  Мон – стародавня дрібна монета, одна десята сена


[Закрыть] не поступилась. «Та це ж чистий грабунок!» – тільки й устиг обуритися цар, як жінка кинула в полум’я ще три книжки. Цареві, видно, кортіло придбати решту книжок, тож він запитав: «Скільки ж ти візьмеш за три книжки?» – «Як і за дев’ять», – відповіла жінка. «3 дев’яти книжок залишилося шість, а з шести – три, а ціна не впала ні на один рін, гляди, щоб і цих три не опинилися у вогні», – подумав цар, виклав великі гроші й придбав уцілілі від спалення книжки… «Сподіваюсь, ти хоч тепер зрозуміла, чого варті книги», – пояснював чоловік, але я так нічого і не второпала.

Висловивши свою думку, господиня дала зрозуміти, то жде Мейтеєвої відповіді. Але навіть він розгубився. Витягнув з рукава кімоно хусточку та взявся мене дражнити, потім, наче щось придумавши, вигукнув:

– Але ж, пані, його тільки тому і вважають ученим, що він захаращує книжками свою оселю. Недавно про Кусямі-куна згадували в одному часопису.

– Справді? – господиня повернулася до Мейтея. Видно, вона не байдужа до чоловіка, якщо переживає за його репутацію. – Що ж там пишуть?

– Небагато, лише кілька рядків. Мовляв, у Кусямі-куна стиль легкий, як хмаринка на небі, прозорий, як джерельна вода.

Господиня радісно всміхнулася.

– І це все?

– Далі ось що було: «От-от, здається, докопаєшся до суті, як раптом усе зникає без сліду, навіть забуваєш, про що допіру йшлося».

Обличчя господині прибрало дивного виразу.

– Напевне, хвалили? – недовірливо спитала вона.

– Мабуть, хвалили, – спокійно відповів Мейтей, поводячи хусточкою мені перед очима.

– Що ж, якщо книжки потрібні йому для роботи. Та все ж він дивак.

«Ого, вона вже наступає з іншого флангу!» – подумав Мейтей, а, щоб захистити господаря і не образити господиню, ухильно промовив:

– Справді, він трохи дивакуватий, але ж не забувайте, що всі люди, причетні до науки, схожі на нього.

– Оце нещодавно прийшов він додому і каже, що має кудись іти, тож роздягатися, мовляв, не буде. Отак у пальті й сів на стіл, дзен [79]79
  Дзен – низький обідній столик


[Закрыть] поставив на котацу й заходився їсти. Я сиділа з мискою у руках і з дива не виходила, позираючи на це чудернацьке видовисько…

– Кусямі-кун, напевне, скидався на генерала, по-сучасному елегантно одягнутого, що у цебрі розглядає голову свого ворога. Однак це в його дусі, принаймні не банально, – нахваляв Мейтей свого приятеля.

– Банально чи ні, – жінці однаково не збагнути. В кожному разі його поведінка переходила всякі межі.

– Найгірше – це банальність, – наполягав Мейтей.

Господиню така відповідь не задовольнила. Вона посуворішала:

– Усі ви тільки й умієте, що повторювати: банальність, банальність. А що воно таке – банальність?

– Банальність? Банальність – це… Отак зразу й не поясниш…

– Якщо ота ваша банальність така невизначена, то навряд чи вона означає щось добре, – з чисто жіночою

логікою напустилась господиня.

– Чого це невизначена? Просто її важко пояснити.

– В усякому разі, ви називаєте банальністю все, що вам не до вподоби, – ненароком улучила в ціль господиня.

За таких обставин Мейтею довелося якось рятувати свою банальність.

– Ось вам, пані, найпоширеніша банальність: «Люди двадцяти восьми – двадцяти дев’яти років, усім задоволені й безтурботні, готові завжди, як випаде сонячний день, йти гуляти на греблю Сумітей, прихопивши зі собою саке в баклазі, зробленій з дині».

– Невже є і такі? – навмання сказала господиня, не второпавши нічого з Мейтеєвої тиради, а відтак призналася: – Щось я нічого не второпаю.

– У такому разі приладнайте до Бакінового [80]80
  Кьокутей Бакін (1767–1848) – японський письменник, автор дидактичних романів


[Закрыть] тулуба голову майора Пенденніса [81]81
  Пенденніс – персонаж роману англійського письменника Теккерея «Історія Пенденніса»


[Закрыть] й пустіть їх на рік-два в Європу.

– І тоді вийде банальність?

Мейтей лише засміявся.

– Можна зробити простіше. Додайте учня середньої школи до продавця з крамниці «Сіракія» і розділіть навпіл. От і дістанете чудовий зразок банальності.

– Та невже? – задумано сказала господиня. Їй, очевидно, було важко збагнути Мейтеєву думку.

– Ти ще тут? – запитав господар, несподівано заходячи у кімнату і сідаючи поруч з гостем.

– От тобі й на! Ти ж сам сказав мені: «Почекай трохи, я вмить повернуся».

– Хіба це вперше? – глянула господиня на Мейтея.

– Поки тебе не було, я дізнався про чимало подробиць з твого життя.

– Жінку хлібом не годуй, а дай побалакати. От якби люди вміли мовчати так, як оцей кіт, – господар погладив мене по голові.

– Кажуть, ти хотів нагодувати дитину тертою редькою.

– Ну, – і господар засміявся, – а ти знаєш, які розумні теперішні малюки? Ти його питаєш: «Скажи, рибонько, де тобі гірко?» – а воно тобі язика показує. Отак!

– Що за мордування? Як можна муштрувати дитину, наче собаку? До речі, незабаром прийде Канґецу.

– Канґецу? – недовірливо спитав господар.

– Атож. Я послав йому листівку: «На першу годину дня приходь до Кусямі».

– От людина! Все робить, я йому заманеться, на інших не зважає.. Ну, навіщо було кликати Канґецу?

– Це не моя ідея. Канґецу-сенсей сам напросився. Сенсей сказав, що готується виступити з доповіддю на засіданні Фізичного товариства. «Я, – каже, – зроблю собі репетицію, а ти слухай». – «Гаразд, – кажу, – нехай і Кусямі послухає». От і вирішив запросити його сюди… Тобі не завадить послухати, – самовільно розпорядився Мейтей.

– Але у тій доповіді я нічого не втямлю, – заперечив господар, діткнутий Мейтеєвим самоуправством.

– Ти не думай, що доповідь буде нудна й нецікава, приміром, про якесь там сопло з магнітом. Тема доповіді надзвичайно своєрідна: «Механіка повішення». Раджу послухати.

– Це тобі варто послухати, ти ж пробував вішатися. А мені навіщо?

– Хто повірить, що людина, яка тремтить на саму згадку про «Кабукі», не може вислухати такої доповіді? – своїм звичаєм пожартував Мейтей.

Господиня захихотіла, глянула на чоловіка і перейшла в суміжну кімнату. Господар мовчки гладив мене по голові. Такої ласки до себе я ще не пригадую.

Через кілька хвилин, як було домовлено, прийшов Канґецу-кун. Готуючись до доповіді, яку мав виголосити ввечері, він зодягнувся в елегантний сюртук, високо підняв білий як сніг комірець і став на двадцять відсотків привабливішим, ніж завжди.

– Вибачте, що трохи запізнився, – спокійно звернувся він до присутніх.

– А ми ніяк не можемо дочекатися тебе. Починай, – і Мейтей зиркнув на господаря. Той тільки невиразно буркнув щось. Kaнґeцу-кун не квапився.

– Будь ласка, принесіть склянку води, – мовив він.

– Ти ба, хоче, як по-справжньому? Диви, ще й оплесків заманеться, – не вгавав Мейтей.

– Це лиш репетиція, тож одверто висловлюйте свою думку, – вийнявши з внутрішньої кишені текст доповіді, повільно проказав Канґецу-кун, а потім почав: – Страта злочинців через повішення була поширена здебільшого серед англосаксів, але якщо заглибитися в давніші часи, то стане ясно, що до повішення вдавалися переважно самогубці. У євреїв, кажуть, був звичай каменувати злочинців. Аналіз Старого завіту показує, що слово «повішення» означало віддавати на з’їжу хижим звірам або птахам підвішений на стовпі труп злочинця. Якщо вірити Геродотові, то ще до виходу з Єгипту євреї відчували огиду до привселюдного показу трупів у нічну пору. Кажуть, єгиптяни відрубували злочинцям голови, а на хресті розпинали тільки їхні тіла. Перси…

– Канґецу-кун, – втрутився Мейтей, – по-моєму, не варто відхилятися від теми.

– Потерпіть трошки, зараз переходжу до головного… Так от, що робили перси? Можна вважати, що й вони розпинали злочинців на хресті. Щоправда, невідомо, коли вони прибивали їх до хреста – живцем чи мертвими…

– Це не істотно, – господар знуджено приборкав позіх

– Я ще багато міг би розповісти, та боюся задати вам клопоту…

– Може, краще б сказати «завдати клопоту». Як ти гадаєш, Кусямі-кун? – прискіпався Мейтей.

– Все одно, – байдуже відповів господар.

– Переходячи до головної теми, повідаю…

– Тільки професійні оповідачі кажуть «повідати». Від доповідача хотілося б почути вишуканіше слово, – перебив Мейтей.

– Якщо «повідати» недоречне слово, то як же тоді сказати? – трохи роздратовано спитав Канґецу.

– Незрозуміло, навіщо тут Мейтей – слухати чи заважати. Канґецу-кун, не зважайте на цього крикуна, – прийшов на допомогу господар.

– «Він, роздратований, повідав про вербу», – як завжди несподівано промовив Мейтей. Канґецу мимохіть пирснув.

– На підставі власних досліджень можу твердити, що страта через повішення в чистому вигляді описується в двадцять другій пісні «Одіссеї». А саме в строфі, де розповідається, як Телемах повісив дванадцять рабинь Пенелопи. Було б доречно прочитати цей уривок грецькою мовою, але я цього не робитиму, бо можуть подумати, що я хизуюся. Ви впевнитеся, що я кажу правду, якщо прочитаєте рядки чотириста шістдесят п’ятий – чотириста сімдесят третій.

– Грецьку мову, мабуть, краще опустити. Інакше це скидатиметься на хвастощі. Чи не так, Кусямі-кун?

– Я згоден, не треба вихвалятися, так буде благородніше, – поспішно підтримав Мейтея господар. Обидва вони не знали грецької мови.

– В такому разі я випущу цих кілька речень і повід… і розкажу далі. Спробуймо уявити собі, як тоді вішали. Тут могли існувати два способи. Перший полягав у тому, що Телемах з допомогою Євмея і Філойтія прив’язав один кінець мотузки до стовпа. Потім наробив на ній зашморгів, накинув їх на голови жінок і натягнув другий кінець…

– Образно кажучи, ті рабині висіли на мотузці як сорочки в європейській пральні.

– Саме так. Другий спосіб полягав ось у чому: як і першого разу один кінець мотузки прив’язували до стовпа, другий прикріплювали до стелі. До натягнутої мотузки прив’язували кілька інших, робили на них зашморги, встромляли туди голови жінок і в останню хвилину вибивали з-під їхніх ніг підставки.

– Образно кажучи, рабині висіли як круглі ліхтарики на мотузяній запоні перед порогом харчівні.

– Не можу судити, я ніколи не бачив круглих ліхтариків. Але якщо припустити, що вони існують, то ви маєте слушність… Так от, послуговуючись законам механіки спробуємо довести, що перший спосіб не здійсненний.

– Цікаво, – проказав Мейтей.

– Еге ж, – погодився й господар.

– Передусім припустимо, що жінки висіли на однаковій відстані одна від одної. Далі вважатимемо, що мотузка між двома жінками, які висять найнижче, паралельна до земної поверхні. Нехай α(1), α(2)… α(6) – кути, утворювані мотузкою і горизонталлю, Т(1), Т(2)…. Т(6) – сили, що діють на кожний відрізок мотузки. Через Т = Х позначимо силу, прикладену до найнижчої частини мотузки. Запам’ятайте, W – вага жінки. Вам зрозуміло?

Мейтей з господарем перезирнулися.

– Загалом зрозуміло.

Однак оте «загалом» було сказано довільно і аж ніяк не означало, що з ним погодяться інші слухачі.

– Отож на підставі відомих вам принципів рівноваги для багатокутників одержуємо таких дванадцять рівнянь:

Т(1)COSα(l) = Т(2)COSα(2),

Т(2)COSα(2 )= Т(3)COSα(3)…

– Може, досить тих рівнянь? – урвав його господар.

– Але ж відповідь ґрунтується саме на них.

Канґецу-кун розгубився. Мейтей теж збентежився.

– Якщо й справді так, – мовив він, – то, може, вернемося до них пізніше?

– Без формул моє дослідження з механіки не варте й щербатого шеляга. Я ж стільки працював!…

– Ти без вагань викидай ті формули, – спокійно порадив господар.

– Ну що ж, нехай буде по-вашому. Хоч мені й жаль.

– Так буде краще, – Мейтей аж заплескав у долоні. – Перейдемо тепер до Англії. Згадка про «ґалґа», тобто шибеницю, в поемі «Беовульф» [82]82
  «Беовульф» – англосаксонська епічна поема, в основу якої покладено перекази про врятування Данії від страшного дракона


[Закрыть] дозволяє вважати, що страта через повішення була запроваджена саме в ту епоху. Якщо злочинець випадково не вмирав на шибениці, – пише Блекстон [83]83
  Вільям Блекстон (1723–1780) – англійський юрист, автор «Коментарів до англійських законів»


[Закрыть], – то його вішали вдруге. Але дивна річ – в поемі «Видіння про Петра Плугатара» [84]84
  «Видіння про Петра Плугатара» (1362) – алегорична поема англійського поета Вільяма Ленґоенда (1330–1400?)


[Закрыть] є така фраза: «Хоч би який був лиходій, нема закону, щоб вішати його двічі». Невідомо, кому з них вірити, але існує чимало прикладів, коли через недбальство ката, злочинець не міг умерти відразу. Тисяча сімсот вісімдесят шостого року вішали знаменитого лиходія Фіцджеральда. Однак чисто випадково, коли з-під нього вибили підставку, мотузка ввірвалася. Повторили спочатку – цього разу мотузка виявилась задовгою, ноги злочинця досягли землі і він знову залишився живим. І тільки за третім заходом, уже з допомогою глядачів, кажуть, вдалося його спровадити на той світ.

– Ого! – пожвавішав Мейтей.

– Оце так справді не щастило, – пожвавішав і господар.

– Цікава деталь: кажуть, зріст повішеного збільшується на один сун [85]85
  Сун – міра довжини, 3,03 см


[Закрыть]. Тут помилка виключена, лікарі все точно визначили.

– О, це наукове відкриття! Повісити б отак на хвилину, приміром, Кусямі-куна, – може б, підріс на один сун і став би, як усі нормальні люди, – і Мейтей глянув на господаря. Той, всупереч сподіванню, цілком поважно запитав:

– Kaнґецу-кун, а чи траплялися випадки, коли повішені витягувалися на цілий сун і потім оживали?

– Це неможливо. Коли людину вішають, у неї розтягується спинний мозок, коротко кажучи, хребет не стільки видовжується, як розривається.

– В такому разі я на це не пристаю, – відмовився господар від свого наміру.

Доповіді не було кінця-краю, доповідач напевне торкнувся б і фізіологічних процесів у тілі повішеного, але Мейтей так настирливо вставляв свої безглузді зауваження, а господар так відверто позіхав, що Kaнґeцy урвав на півслові й подався додому. Ясна річ, я не міг узнати, як увечері поводився Kaнґeцy, як його красномовність вразила слухачів – усе це відбувалося далеко від нашого дому.

Кілька днів минуло без жодних подій. Коли це якось о другій годині пополудні, як завжди зненацька, наче той Ґудзен Додзі, заявився Мейтей-сенсей. Ще не встиг сісти, як одразу заговорив так запально, наче прийшов повідомити сенсаційну новину про падіння Порт-Артура.

– Ти чув, що сталося з Оті Тофу в Таканаві?

– Не чув, останнім часом я його не бачив, – своїм звичаєм понуро відповів господар.

– Сьогодні, думаю, розповім Кусямі-куну, як Оті Тофу вклепався в халепу. От і прийшов, хоч у мене й обмаль вільного часу.

– Знову перебріхуєш, нахабний чоловіче.

– .Ха-ха – ха, не нахабний, а впертий. Пора б уже відчувати різницю між цими словами. Ти ж зачіпаєш мою честь.

– Ет, – пропустив зауваження повз вуха господар, як справжній новоявлений Теннен Кодзі.

– Кажуть, минулої неділі Тофу відвідав храм Сенґакудзі в Таканава. Хоч у таку холоднечу міг би туди й не ходити… На таке здатен хіба провінціал, що зовсім не знає Токіо.

– На те його воля. Ти не можеш йому забороняти.

– Справді, не можу. Та, зрештою, не в цьому річ. На території храму розташувалася виставка «Товариства охорони реліквій вірних васалів». Чи чув про неї?

– Ні.

– Не чув? Адже ти бував у храмі Сенґакудзі.

– Ні.

– Не був? Дивно. Тепер зрозуміло, чому ти так захищаєш Тофу-куна. Як тобі не соромно – вроджений едокко [86]86
  Едокко – мешканець Едо (старовинна назва Токіо) з діда-прадіда


[Закрыть], а не навідувався до храму Сенґакудзі.

– Вчителеві це простимо, йому ніколи – він не має вільної хвилини. – Господар дедалі більше прибирав подоби Теннен Кодзі.

– Годі про це. Так от, Тофу-кун саме оглядав виставку, коли прийшло двоє німців, – чоловік і жінка. Вони про щось запитали Тофу по-японському. Але, самі знаєте, сенсея хлібом не годуй, а дай поговорити по-німецькому. Отож він жваво випалив кілька німецьких слів. І навіть здивувався, що добре вийшло – у цьому, як пізніше виявилось, і таїлася причина майбутнього нещастя.