Текст книги "Ваш покірний слуга кіт"

Автор книги: Нацуме Сосекі

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 26 страниц)

– Справді, куди ж це годиться? Виженіть його мерщій. Може, я заберу його з собою, зварю та з’їм?

– Ой, Татара-сан, невже ви і котів їсте?

– Чом би й ні. Вони дуже смачні.

– Тоді ви герой.

Я давно чув, що серед сьосеїв трапляються дикуни, ладні їсти котів, але й сном-духом не відав, що й Татара-кун, завжди такий ласкавий зі мною, належить доних. Це тим більш прикро, що Татара-кун уже не сьосей, а відомий юрист, хоч недавно скінчив навчання, й обіймає не останню посаду в компанії Муцуї [124]124
  Письменник пародіює назву японської компанії «Міцуї»


[Закрыть]. Що й казати, я не на жарт перелякався. Канґецу Другий своїм учинком зайвий раз підтвердив, що «У кожній людині сидить злодій», а от істину «В кожній людині сидить пожирач котів» я вперше засвоїв завдяки Татара-кунові. Кажуть: живеш – учися; навчишся – радій, але як тут радіти, коли тебе день у день підстерігають небезпеки, коли день у день треба пильнуватись. І те, що доводиться захищатися подвійним панциром хитрощів і підлості, теж наслідок життєвого досвіду, який приходить з роками. «Тим-то поміж старих важко знайти порядну людину. Можливо, для мене зараз було б найкраще опинитися в товаристві цибулі в баняку Татара-куна», – подумав я, забившись у куток, саме тоді, як в їдальню після недавньої сварки на голос Татара-куна вернувся господар.

– Сенсей, кажуть, ніби вас обікрав злодій. Що за прикра історія, – відразу напосівся Татара-кун.

– Дурень той, хто до нас заліз, – глибокодумно виголосив господар.

– Воно то так, але не дуже розумний і той, до кого залізли.

– Такі, як Татара-сан, у яких нічого поцупити, мабуть, найрозумніші,– сказала господиня, ставши цього разу на бік чоловіка.

– Та найдурніший – оцей кіт. І нема йому виправдання. Мишей не ловить, а об’являється злодій, вдає, наче й не помічає його. Сенсей, ви б не віддали цього кота мені? Він же вам ні до чого.

– Можна б віддати, але навіщо він тобі?

– 3варю і з’їм.

Від цих страхітливих слів rосподареві губи порушила неприємна посмішка людини, хворої на шлунок. Господар нічого певного не сказав і тому Татара-кун більше не наполягав. Отож з доброго дива мені пощастило.

Тут господар звернув розмову на інше.

– Та годі про кота. 3лодюга виніс усю одежу, а ти тепер мерзни.

Господар був пригнічений. Напевне, таки справді змерз. Адже до вчора він одягав два кімоно на ваті, одне поверх одного, а от сьогодні на ньому тільки сорочка з короткими рукавами й авасе [125]125
  Аваре – кімоно на тонкій підшивці


[Закрыть]; до того ж господар від ранку до вечора безвилазно сидить удома, не виходить на прогулянку, тому-то його кров, якої і так обмаль, прилила до шлунка і майже не циркулює у ногах і руках.

– Сенсей, погано бути вчителем. Досить злодієві щось украсти, як одразу попадеш у скруту… Може, тепер ви передумаєте і станете комерсантом?

– І не згадуйте йому про комерсантів, він їх ненавидить, – докинула господиня. Вона, звісно, хотіла б, щоб її чоловік став комерсантом.

– Скільки років минуло, як сенсей закінчив університет?

– Цього року пішов дев’ятий, – і господиня зиркнула на чоловіка. Господар промовчав.

– Минуло вісім років, а платня та сама. Хоч би скільки ви старалися, а ніхто вас не похвалить. «Хлопця-молодця журба пойняла», – продекламував Татара-кун рядок із віршика, вивченого в школі. Господиня нічого не второпала, а тому теж промовчала.

– 3вичайно, я ненавиджу вчителів, але ще більше ненавиджу ділків. – Господар замислився, кого ж він усе-таки більше любить.

– Бо сенсей усіх ненавидить…

– Сенсей, певно, любить тільки господиню? – спитав нездалий на жарти Татара-кун.

– Не терплю, – почулася виразна відповідь.

Господиня ображено відвернулася, а трохи заспокоївшись, кинула погляд на чоловіка і, очевидно, маючи намір йому дошкулити, сказала:

– Вам, мабуть, і життя остогидло.

– Скорше навпаки, – байдуже відповів господар. Ну, що ти з таким удієш?

– Сенсей, якщо не будете частіше гуляти, збавите собі здоров’я… І комерсантом не завадило б вам стати. Нема нічого легшого, як збирати гроші.

– Ото ти й назбирав.

– .Яще й року не служу в компанії. А проте накопичив куди більше.

– Скільки ж ви накопичили? – запально спитала господиня.

– Єн п’ятдесят.

– Яка, власне, ваша платня? – не вгавала господиня.

– Тридцять єн. 3 них п’ять щомісяця здаю в компанію на зберігання, – будь-коли можу вибрати їх назад… Господине, може б, за свої кишенькові гроші ви придбали хоч кілька акцій столичної кільцевої трамвайної лінії? Не мине й трьох-чотирьох місяців, як у вас удвічі побільшає грошей. Важливо почати, навіть з незначної суми, а там гроші ростимуть, як на дріжджах.

– Якби нам такі гроші, крадіжка нас не злякала б.

– От чому найкраще стати комерсантом. Жаль, що й сенсей не вивчився на юриста. Працював би собі у компанії або в банку, заробляв би тепер щомісяця триста-чотириста єн… Сенсей, ви знаєте Судзукі Тодзюро, інженера?

– Еге ж, він учора сюди заходив.

– Невже? Якось я здибався з ним на одному бенкеті і зайшла мова про вас. «Невже, – каже, – ти був сьосеєм у Кусямі-куна? Я теж, – каже, – колись, як ще жили при храмі Коісікава, їв з Кусямі-куном з одного баняка. Будеш у нього, передай від мене вітання, я також незабаром заскочу».

– Кажуть, він недавно перебрався в Токіо.

– Правда ваша. Колись він працював на шахтах Кюсю, а тепер його перевели в Токіо. Чудова людина. Навіть з такими, як я, наче з друзями розмовляє… Як ви думаєте, сенсей, скільки він одержує?

– Хто його зна.

– Щомісяця дістає двісті п’ятдесят єн, на свято Бон [126]126
  Бон – свято поминання вмерлих у середині серпня


[Закрыть] і під Новий рік йому виплачують дивіденди, отож пересічно набігає чотириста-п’ятсот єн. Якась нісенітниця: той чоловік загрібає таку купу грошей, а сенсей, знавець англійської мови, мусить десять років одягати той самий лисячий кожух [127]127
  Автор натякає на одну хроніку, в якій згадується, що міністр Ін Пінчжун за часів китайської династії Ці (479–501 рр.) тридцять років носив той самий кожух з лисячого хутра


[Закрыть].

– Атож, явна нісенітниця.

Навіть такий чоловік, як мій господар, – життєвий принцип якого стояти над усім, – і той дивиться на гроші, як і решта людей. Ні, він, мабуть, такий жадібний до них тому, що з біди не вилазить. Татара-кун так розхвалив вигоди, які мають комерсанти, що розмова зайшла в глухий кут. А тому він звернувся до господині:

– Господине, до вас навідується чоловік на ім’я Мідзусіма Канґецу?

– Авжеж, і досить часто.

– Що він за людина?

– Кажуть, надзвичайно вдатний до науки.

– Красень?

– Хо-хо-хо, мабуть, такий же, як Татара-сан.

– Невже? Такий, як я?

– Звідки ви дізналися про Канґецу? – спитав господар.

– Цими днями один чоловік попросив узнати про Канґецу-куна. Невже він вартий того, щоб про нього розпитували? – Ще нічого не почувши про Канґецу, Татара-кун поставився до нього упереджено.

– Набагато мудріший за тебе.

– Он як! Кажеш, розумніший? – Неможливо було встановити, господар радів чи сердився.

– Він скоро стане доктором наук?

– Кажуть, пише дисертацію.

– От йолоп! Узявся писати дисертацію! А я думав, він людина тямуща.

– А от ви, як завжди, самовпевнені,– засміялась господиня.

– «Коли Канґецу-кун стане доктором наук, то чи ожениться з донькою декого чи ні?» – спитав мене той чоловік. «Де ви ще бачили такого дурня, щоб ставав доктором заради одруження? Куди краще віддати її за мене, ніж за такого», – відповів я.

– Кому?

– Тому, хто попросив вивідати про Мідзусіму.

– Чи не Судзукі?

– Е, ні, такій людині я б так не сказав. Той чоловік – велика голова.

– Татара-сан таки хвалько. Перед нами кирпу гне, а перед такими, як Судзукі-сан, тихий і смиренний.

– Аякже! 3 ними інакше ризиковано.

– Татара-кун, прогуляємось? – несподівано запропонував господар. Йому було холодно одному авасе і він уже давно розмірковував, чи не вийти на прогулянку й трохи розігрітися; наслідком тих роздумів була його безпрецедентна пропозиція. Ясна річ, готовий на все Татара-кун не вагався.

– Ходімо, ходімо. В Уено? Чи, може, на коржики в Імодзака? Сенсей, ви коли-небудь їли тамтешні коржики? Господине, хоч раз сходіть туди й покуштуйте. Такі ніжні, й дешеві до того ж. Саке теж можна дістати.

Поки гість, як завжди, теревенив, господар устиг нап’ясти на голову шапку і вийти в передпокій.

Мені треба ще трохи перепочити. Що робили господар і Татара-кув у парку Уено, скільки порцїй коржиків з’їли в Імодзака – не знаю, зрештою, висліджувати їх не маю бажання, ані відваги. Тому скорочу розповідь, а вільний час використаю для перепочинку. Все на світі має право вимагати від неба належного відпочинку. Всі мешканці землі, яким велено жити й трудитися, повинні мати можливість і відпочити. Якби Господь сказав: «Ти народився для того, щоб працювати, а не для того, щоб спати», – я відповів би: «Ваша правда, я народився, щоб працювати, а тому прошу відпочинку, щоб працювати». Адже навіть така бездушна колода, як мій господар, невгамовний бурчун, і то іноді дозволяє собі спочити в будень. Природно, що мені – хоч я всього-на-всього кіт, – треба відпочивати більше, ніж господареві, адже за цілу добу моїй вразливій натурі доводиться пережити багато злигоднів і розчарувань. Тільки от прикрість: Татара-кун мене ославив, сказав, що з мене жодної користі, бо я, мовляв, умію лише спати. Як мені обридли люди з куцим розумом, які підпали під владу речей: вони живуть, підкоряючись тільки своїм найпростішим бажанням і навіть про інших судять із зовнішнього вигляду. Якщо ти не закасав рукави, не обливаєшся потом, то для них ти ледар. Розповідають, начебто святий Дгарма так довго сидів в медитаційвій позі, що аж ноги йому загнили, і яхби навіть крізь щілину в мурі проліз дикий виноград і затулив святому отцеві очі й рота, він однаково не ворухнувся б. То був стан, якого не назвеш ні сном, нісмертю. Його голова напружено працювала: він шукав доказів того, що основні засади дзен-буддизму стосуються однаковою мірою і святого, і мирського. Кажуть, начебто і конфуціанці відкрили для себе безперечну користь нерухомого сидіння в роздумах. Це не означає, що вони наслідують безногого каліку, який цілі дні сидить безвилазно в кімнаті. Їхній мозок тоді працює інтенсивніше, ніж звичайно. Оскільки зовні такі люди – втілення спокою і величності, невтаємничені вважають тих велетів духу звичайними людьми, що знепритомніли чи впали у летаргічний сон, і безпідставно ганять їх: ледарi! дармоїди! Зроду всі профани мають дефект зору: помічають тільки форму речей, а суті не бачать… І серед них найперше місце посідають такі, як Татара Сампей-кун. Тож не дивно, що Сампей-кун дивиться на мене, як на скребачку з засохлим лайном. Та найприкріше, що навіть господар, який хоч трохи читає старовинні й сучасні книжки, до певної міри розумів, що воно й до чого йдеться в світі, так легко погодився з неглибокою думкою Сампей-куна і не виступив проти смаженої котятини. Але коли поміркувати, то їхня зневага до мене – небезпідставна. Адже недарма з давніх давен живе приказка: «Шляхетні помисли не для голови простака, величну пісню не кожен проспіває». Змушувати людину, яка визнає тільки форму, помітити світло власної душі – все одно що силувати гирявого бонзу заплітати волосся або ж казати тунцю виголосити промову, вимагати від трамвая зійти з рейок, господареві радити піти на пенсію, або вмовляти Сампей-куна не думати про гроші. Без сумніву, таке бажання – марний замір. Однак навіть ми, коти, суспільні тварини. А коли так, то не істотно, як високо ми цінуємо себе – доводиться де в чому підладжуватися до суспільства. Шкода тільки, що і господар, і його дружина, і служниця, і Сампей-кун – усі не вміють скласти мені належної ціни, але тут я нічого не вдію, і якщо вони з доброго дива спустять з мене шкуру і продадуть у майстерню сямісенів, а м’ясо покришать і віддадуть Татара-кунові на з’їжу, то для мене їхня нерозсудливість матиме фатальні наслідки. Зроду-звіку на світі не було кота, якого небо обдарувало б таким, як у мене, розумом. А тому тіло моє набирає особливої вартості. Прислів’я каже: «Береженого й Бог береже», а тому без потреби наражатися на небезпеку, аби лише похизуватися своєю перевагою – не тільки собі нашкодити, алеі йти всупереч волі неба. І лютий тигр у зоопарку живе поряд з брудною свинею, а гуси та лебеді, потрапивши живцем у руки торговця птицею, вмирають на тій же кухонній дошці, що й курчата, і кури. Коли вже ти опинився в середовищі пересічних людей, то облиш комизитися і стань посереднім котом. А як уже став рядовим котом, то доведеться ловити мишей… Отож я вирішив ловити мишей.

Кажуть, начебто між Японією і Росією останнім часом точиться війна [128]128
  Ідеться про російсько-японську війну 1904–1905 років


[Закрыть]. Оскільки я кіт японський, то, природно, японофіл. Якби змога, я б організував об’єднану котячу бригаду і подався б на фронт дряпати російських солдатів. Я відчуваю такий приплив енергії, що якби мені вистачило сили волі впіймати мишу-другу, то я б залюбки ловив їх навіть уві сні. В давнину один чоловік спитав превелебного отця: «Як зробити, щоб на мене зійшло прозріння?» – «Зроби так, як кіт, коли полює на мишей», – була відповідь. «Як кіт, коли полює на мишей» означає: «Якщо наслідуватимеш кота, не схибиш». Хоч є приказка: «Жінка кмітлива, а корови продати не зуміла», – ніхто не каже: «Кіт бувалий, а ловити мишей нездалий». Тому не може бути, щоб такий розумний кіт, як я, та не впіймав миші. І не просто впіймав, а щоб вона не вирвалася з лап. І якщо досі я не вловив жодної, значить не хотів.

Весняне сонце заходило за обрій. Раз по раз крізь отвір у сьодзі вітер заносив на кухню пелюсткову заметіль; осівши на поверхні води в цебрі, пелюстки невиразно білі ли у тьмяному світлі лампи. Саме цієї ночі я вирішив вразити домашніх своїх подвигом, а тим-то мусив заздалегідь оглянути бойовище і роздивитися рельєф місцевості. Звісно, фронт не повинен бути надто широкий. З усієї території завбільшки чотири татамі одну половину татамі займає умивальних, другу – невеличкий з долівкою передпокій: звідси мандрівні торговці вином і городиною пропонують господарям свій товар. Пічка, не до пари вбогій кухні, чудова, з вишаруваним до блиску казаном з червоної міді; позаду, на відстані якихось два сяку від стіни з дерев’яними панелями – моя мисочка з черепашки морського вушка. Ближче до їдальні – буфет з тацями, чашками, мисками, горщихами; стоячи впритул з полицями, він ще більше захаращує і так вузьху кухню. Внизу стоїть ступка, з неї на мене позирає денце барильця. Поруч висить тертушка, дерев’яний товкачик, а неподалік сумно примостився гасильник. На схрещенні закіптюжених крокв стирчить дерев’яний кілок, на ньому висить великий широкий кошик. Іноді від повіву вітру він статечно хитається з боку на бік. Вам цікаво знати, навіщо висить той кошик? Коли я прийшов у цей дім, я теж не міг збагнути навіщо, а як довідався, що в ньому ховають їжу від котів, до глибини душі відчув підступну людську вдачу.

А тепер настав час подумати про тактику. Де воювати з мишами? Певна річ, там, де вони ховаютъся. Хоч би яким зручним був рельєф місцевості, та коли сам-один очікуєш ворога, а він не йде, то яка це в біса війна? Якщо готуєш позицію, передусім слід розвідати, де мишині нори. «3 якого боку їх сподіватися?» – подумавв я і, ставши посеред кухні, оглянувся. Япочувався не котом, а адміралом Тоґо. Служниця ще не повернулася з лазні. Діти давно поснули. Господар, нам’явшись коржиків в Імодзака, зачинився у кабінеті. Господиня… Що вона робить, я не знаю. Куняє, напевне, і бачить уві сні батат. Раз по раз мимо дому проїжджав рикша; як тільки затихав його тупіт, душу огортав ще більший смуток. У моєму рішенні, у душевному стані, у навколишній мертвій тиші – в усьому вчувається щось трагічне. Себе я уявляв тільки котячим адміралом Тоґо. В такому стані кожна жива істота відчуває, як з-під товщі страху пробивається своєрідна радість. А от я відкрив, що на дні тієї радості ховається неспокій. Я заздалегідь вирішив, що воюватиму з мишами до кінця, тому не турбувався про те, скільки їх набіжить. Мене тривожило інше: я не знав, звідки їх чекати. Підсумовуючи наслідки ретельного обстеження, можу сказати, що нападу мишиної зграї треба сподіватися з трьох напрямів. Якщо це будуть не миші, а пацюки, то вони, напевне, проберуться по трубі й від умивальника кинуться до пічки! В такому разі я сховаюся за гасильником і перетну їм дорогу до відступу. А може, миші вилізуть з діри, через яку зливають у риштак помиї, і, обігнувши ванну, сипонуть у кухню. Тоді я займу позицію на покришці казана і, щойно вони опиняться внизу, стрибну і виловлю з десяток. «Ще звідки можна їх сподіватися?» – подумав я й озирнувся: управому нижньому кутку дверей буфета прогризено діру, схожу иа півмісяць. «Зручний для мишей вхід і вихід», – виникла у мене підозра. Я принюхався – тхнуло мишами. Якщо вони вибіжать звідси, я, причаЇвшись за стовпом, пропущу їх, а потім з флангу – хап! «А що, як вони спустяться зі стелі?» – я глянув угору: кіптява на стелі аж виблискувала, з моєю спритністю мені не вилізти туди, ані злізти з цього перевернутого догори ногами пекла. «Навряд чи вони стрибатимуть з такої висоти?» – заспокоївся я і вирішив не пильнувати ворога на цьому напрямку. Проте ще залишалася небезпека нападу з трьох боків. Якщо миші з’являться з одного боку, самим поглядом я нажену на них страху; якщо з двох – все одно я певен, що дам раду з напасниками. Але якщо миші кинуться з трьох боків, то і я не впораюся з ними, хоча про мене ходить слава, ніби я ловлю їх інстинктивно. Однак просити допомоги в таких, як Куро рикші, – тільки зганьбити себе. Що його робити? Коли отак думаєш, що його робити, і ніщо путнє на думку не спадає, найкращий спосіб заспокоїтися – вирішити, що твої побоювання зайві. І мені захотілося думати, що нічого несподіваного не станеться. 3рештою, погляньте на людей. Хіба виключено, що наречена, з якою ви вчора побралися, сьогодніне вмре? А проте молодий не виявляє жодної тривоги і тільки знай щасливо промовляє: «Прекрасно зацвіли камелії, клянуся, будем жити разом ми повік». І не журиться він не тому, що не варто журитися. Просто скільки б не журився, а лихові не зарадиш. У моєму випадку теж немає достатніх аргументів стверджувати, що напад не почнеться водночас із трьох напрямків, але таке припущення – зручний спосіб здобути душевний спокій. Спокій потрібен усім. Я теж прагну спокою. Тому-то я і вирішив, що нападу не буде з трьох напрямків.

Однак тривога мене не покидала. «3 чого б це?» – заходився я і враз збагнув. Мене турбувало те, що я не знаходив відповіді на питання, котрий з трьох планів операції найвдаліший. Я вжив відповідних заходів на той випадок, якщо миші вийдуть з буфета; у мене був план, як зустріти їх коло ванни: я знав, чим почастувати їх біля умивальннка, але губився, коли настав час вибору одієї з цих операцій. Розповідають, ніби адмірал Тоґо вельми хвилювався, не знаючи, якою дорогою рушить балтійська ескацра – чи пройде через Цусімську протоку, чи з’виться у Цугарській протоці, чи попливе в обхід через протоку Соя. у теперішньому станія розумію його, бо схожий на його ясновельможність не тільки своїм становищем, але й душевним сум’яттям у цій винятковій обстановці.

Поки я напружував усю свою вииахідливість, діряві сьодзі відсунулися і вигулькнуло лице служниці. Я сказав «лице» не тому, що в неї немає рук чи ніг. Просто інші частин тіла не було видно в нічній темряві, і тільки лискуче обличчя впало в очі. Червоніша, ніж звичайно, після лазні, і, видно, навчена вчорашнім гірким досвідом, служниця мерщій замкнула двері до кухні. 3 кабінету долинув господарів голос: «Поклади мій кийок біля подушки». Я не розумію, навіщо прикрашати постіль кийком. Не думаю, щоб господар удавав із себе вбивцю з берегів річки Ішуй [129]129
  Ідеться про найманого вбивцю Цзін Ке, який за намовою принца Даня мав зарубати мечем китайського імператора Ші Хуаньді з династії Цінь (246–207 рр. до н.е.)


[Закрыть] або сподівався побачити химерний сон про лютого дракона. Вчора батат, сьогодні кийок, а що ж буде завтра?

Ніч тільки заходила, і миші тим часом не з’являлися. Перед великою битвою не завадило б трохи перепочити.

На кухні в господаря немає дахового вікна. Натомість у вітальні прорізана так звана фрамуга завширшки один сяку, через яку літом і зимою проникає свіже повітря. Зляканий поривом вітру, що приніс із собою безжально зірвані пелюстки вишні, я розплющив очі: напевне, у вікно соталося тьмаве світло місяця, бо на ляді погреба лежала коса тінь пічки. «Чи не проспав я часом?» – подумав я і, кілька разів стріпнувши вухами, озирнувся. У домі панувала тиша, тільки, як і вчора, на стіні цокав годинник. Час би мишам вилазити. Хотів би я знати, звідки вони з’являться.

У буфеті щось дзенькнуло. Видно, миші вже щось пожирають, спершись лапами на край тарілочки. «Он звідки вони вискочать!» – зрадів я і принишк біля отвору. Але миші і вусом не вели. Дзенькіт тарілок невдовзі стих. Натомість раз у раз чувся глухий перестук порцеляни. Ворог нишпорив за дверцятами, перед самим носом, на відстані кількох сунів від мене. Іноді дрібна мишача хода наближалася до отвору, але, миттю віддалялася і жодна миша не висувалася назовні. Нудна історія: за дверима бешкетує ворог, а ти сиди біля діри і виглядай біля моря погоди! Миші влаштували пишний бал у своєму Порт-Артурі, серед чашок і тарілок. От тупа служниця: могла б прочинити дверцята, щоб я всередину забрався!

Тепер за пічкою задеренчало моє морське вушко. «Ворог і сюди добрався!» – Я підкрався ближче: з-поміж цебер щось вибігло і, мотнувши хвостиком, зникло під умивальником. Незабаром я почув, як у ванній мідниця вдарилось об полоскальницю. «О, та вони зайшли в тил!» – і я обернувся. В ту мить на віддалі яких п’яти сунів щось здоровенне випустило пакетик із зубним порошком і шугнуло під веранду. «Утече!» Я кинувся навздогін, але за ворогом і слід прохолонув. Виявляється, ловити мишей куди важче, ніж я собі уявляв. А може, я зроду нездалий до полювання.

Заходжу до ванної – ворог вискакує з буфета, пильную буфета – вишмигне з-під умивальника, стану посеред кухні, вичікую – зчинить галас з усіх трьох боків. Хоч як обзивай такого ворога – чи то зухвальцем, чи то боягузом, – а благородним не назвеш. Я оббігав кухню не раз, не два, вкрай заморився, захекався, і все дарма. Прикро, але якщо перед тобою такий нікчемний ворог, то ніщо тобі не поможе, навіть сам адмірал Тоґо [130]130
  Тоґо Хейхатіро (1847–1934) – японський адмірал, командувач японського флоту під час російсько– японської війни 1904–1905 рр.


[Закрыть]. Спочатку мені не бракувало відваги, я відчув жагучу ненависть до ворога і величну красу трагічного, але незабаром, виснажений, змордований, майже сонний, я зрозумів безглуздість мого становища і сів нерухомо посеред кухні. Навіть сидячи нерухомо, лише гнівним поглядом на всі боки можна присадити такого нікчемного ворога. Я гадав стати на герць з ворогом, а він несподівано виявився таким жалюгідним! Надія на те, що війна принесе мені славу, розвіялася; лишилася тільки відраза до мишей. Коли щезла відраза, – з’явилася цілковита байдужість. А як так, то робіть, що хочете, все одно нічого путнього у вас не вийде. Я хотів спати. То був вияв найбільшого презирства. Я спатиму. Відпочивати треба навіть в облозі ворога. У розчинене вікно знову війнула пелюсткова заметіль. В ту ж мить з буфета вискочила миша, та не встиг я ухилитися, як вона кулею. прорізала повітря і вп’ялася в моє ліве вухо. Вслід за нею якась чорна тінь непомітно підкралася ззаду і повисла в мене на хвості. Я навіть не мав часу оком змигнути. Без жодної мети я машинально підстрибнув. Що було сили я спробував труснути потвору. Та, що вп’ялася у вухо, втратила рівновагу і тепер висіла перед мордою. М’який, як гумова трубка, хвіст несподівано опинився у мене в роті. «Відкушу», – подумав я і, затиснувши хвоста в роті, пометляв головою: між передніми зубами остався тільки хвіст, тіло вдарилося об стіну, обклеєну старими газетами, і відскочило на ляду. Щойно миша піднялася, я притьмом кинувся на неї, але вона, злегка черкнувшись мого носа, відбилась, як м’яч, на край полиці й присіла, підібгавши лапки. Вона дивилась на мене з полиці, а я – на неї знизу. Між нами була віддаль п’ять сяку і смуга місячного світла, схожого на широке обі, пpocтелене в повітрі. Напружившись, я спробував доскочити полиці. Передні лапи вхопилися за її край, а задні зателіпалися у повітрі. Чорна потвора, що вчепилася за хвіст, здавалось, готова була радше здохнути, ніж розлучитися з ним. Наді мною нависла небезпека. Я силкувався міцніше вхопитися передніми лапами за полицю, але за кожною спробою миша на хвості стягувала мене щоразу нижче. Ще хвилина і я впаду на землю. Ой лишенько! Я вп’явся пазурами в полицю, що та аж заскрипіла. «Так більше не можна», – і я спробував учепитися міцніше лівою лапою, але не зумів і повис на одному кігтику правої лапи. Під власним і чужим, що на хвості, тягарем я повільно сповзав униз. Потвора, яка досі мовчки стежила з полиці, тепер вирішила, що настала її черга й, цілячись прямо в лоб, каменем полетіла на мене. Кігтик утратив останню опору. Три тіла, з’єднавшись докупи, в один клубок, промайнули крізь смугу місячного світла й плюснулись на землю. Наступної миті ступка з барильцем усередині й порожній слоїк з-під варення одною грудкою ринули вниз і, по дорозі підхопивши гасильник, опинилися хто на помості, а хто в глеку з водою. Серед нічної тиші зчинилась така веремія, що мені аж у п’ятах похололо.

– Пробі! – несамовито закричав господар і вискочив зі спальні.В одній руці він тримав лампу, в другій – кийок, в очах наче й не було сну, вони горіли лютим блиском. Я сумирно зіщулився біля черепашки з морського вушка. Обидві потвори зникли в буфеті. Збентежений господар гнівно закричав, хоч і не було до кого: «Який дідько зчинив такий галас?» Місяць стояв при заході, і смуга білого світла повужчала.