Текст книги "Ваш покірний слуга кіт"

Автор книги: Нацуме Сосекі

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 26 страниц)

Отже, ми встановили, яку важливу роль у житті людини відіграє одежа. Хотілося б ще взнати, що є вирішальним фактором: людина чи одяг? Я схильний думати, що історія людства – це не історія м’яса, не історія кісток, не історія крові, а всього-на-всього історія одягу. А тому, якщо побачиш людину без одежі, тобі здається, наче перед тобою не людина. Складається враження, ніби ти натрапив на перевертня. Нічого страшного, що саме поняття nеревертня втратить зміст, якщо всі, змовившись, стануть перевертнями. Правда, людям одягнутим тоді буде кепсько. Давно колись природа створила людей і пустила їх у світ рівними. З того часу так повелося, що всі люди народжуються голими. Якби людську природу задовольняла ідея рівності, то люди залюбки виростали б у чому мати породила. Але якось один голий сказав: «Працювати отак, як усі, не годиться. Наслідків твоєї тяжкої праці однаково ніхто не помітить. А я – це я, і я хотів би, щоб кожен, хто мене побачить, знав, що я – це я. Але для цього на тіло треба нап’ясти щось таке, щоб інші ахнули. Що б його придумати?» – десять років мізкував той чоловік і нарешті винайшов штанці. Не довго гаючись, натягнув їх на себе і ну хизуватися: «Бачили такого?». То був предок теперішніх рикш. Трохи дивно, що на винайдення такої простої речі, як штанці, пішло довгих десять років. Але так може думати лише той, хто забув, що від тієї неосвіченої епохи нас відділяє сила-силенна років. 3а тих часів не було винаходу, знаменитішого за цей. Кажуть, начебто Декарт змарнував понад десять років, щоб додуматися до зрозумілої навіть трирічному малюкові істини: «Я мислю, отже, я існую». Взагалі, треба багато поту пролити, аби щось винайти. Отож не дивина, що на винахід штанців потрачено десять років. Як для розумових здібностей рикші, то цей час навіть закороткий. Отож, як було винайдено штанці, верховодити світом стали рикші. Тоді один заповзятливий перевертень, обурений тим, що рикші в штанцях гордо прогулюються дорогами всесвіту, по шести роках роздумів винайшов такий непотріб, як хаорі. Пануванню штанців настав край, прийшла епоха розквіту хаорі. Городники, аптекарі, галантерейники – всі вони нащадки того великого винахідника. Після епохи штанців і епохи хаорі настала епоха хакама. Хакама винайшов перевертень у припадку ненависті до хаорі. Від нього походять давні самураї й нинішні урядовці. Отак у погоні за новизною, силкуючись переплюнути один одного, перевертні видумували щораз іншу одежу, поки нарешті не з’явився на світі потворний фрак з ластів’ячим хвостом. Якщо прослідкувати походження різних видів одежі, то виявиться, що вони виникли не з примусу, не знічев’я, невипадково і не через бездумність, а з непереборного почуття суперництва, з шаленої жадоби прибирати щораз іншого вигляду будь-що перевершити ближнього, щоб можна було сказати: «Я – не те, що ти». Такі ж психологічні мотиви лежать в основі усіх інших славнозвісних винаходів. Як природа не терпить порожнечі, так людина ненавидить рівність. 3 ненависті до рівності людина хоч-не-хоч звикла до одягу як до свого м’яса й кісток: одежа стала часткою її єства, а тому пропозиція відкинути її й вернутися до первісної епохи справедливості – маячня божевільного. Навіть якщо ви змиритеся з прізвиськом «божевільний», то все одно вернути давню епоху вам не вдасться. На думку цивілізованої людини, хто вернеться до наготи – той перевертень. Навіть якби мільйони людей підпали під вплив перевертнів і роздяглися – мовляв, так досягнемо рівності, нам не буде соромно, бо всі ми перевертні, – все одно навіть тоді нічого не вийшло б. Тому що відразу наступного дня, як у світі заживуть самі перевертні, між ними почнеться боротьба. Як не можна змагатися одягненими – будуть змагатися голими. Голі за всяку ціну знайдуть відміну між собою. Уже з цього погляду не варто скидати одежі.

А проте цілий натовп людей, що оце кишів перед моїми очима, поскидав із себе штанці, хаорі й хакама і поскладав їх на полиці. Безцеремонно виставивши на вселюдський огляд своє непривабливе єство, люди спокійнісінько, наче так і треба, дружньо розмовляють одне з одним, сміються. Саме таке видовище я раніше назвав дивовижею. От про це я матиму честь розповісти зараз з усією гречністю вам, цивілізовані панове.

Там панувало таке безладдя, що я, далебі, не знаю, з чого почати. У тому, що робили перевертні, не було жодної логіки, тож дати послідовний опис видовища неможливо. Почну з басейну, чи що? Я, правда, не знаю, чи це басейн, але думаю, що басейн. Басейн, завширшки три сяку, завдовжки півтора кена, поділений навпіл переділкою. В одну половину налито якусь білувату воду. Здається, її тут називають цілющою. Вода така каламутна, наче в ній розчинили вапно. І не просто каламутна, а якась масна і важка. Не дивно, що вона видається протухлою. Адже, як я довідався, її міняють раз на тиждень. У другій половині басейну звичайна гаряча вода. Але я б не міг присягтися, що вона чиста й прозора. Вона кольором скоріше подібна до дощової води в цебрі, коли її добряче збовтають. Тепер я розповім про перевертнів. О, це не легка справа. От коло басейну з протухлою водою стоять два молодики. Вони стоять один навпроти одного і поливають животи гарячою водою. Чудова забава! Обидва такі чорні, що далі нікуди. «Oтi перевертні з біса здорові!» – подумав я, кинувши погляд на парубків. 3ненацька один з них, розтираючи груди рушником, проказав: «Слухай, Кін-сан, щось мені тут болить. Чого б це?» Кін-сан запально відповів: «Не що інше як шлунок. Від шлунка не важко й померти. Отож гляди». – «Але ж у мене зліва болитъ», – і перший парубок тицьнув пальцем у лівий бік грудей. «Ото-ото, саме там лежить шлунок. Зліва шлунок, праворуч легені». – «Ого, – перший парубок поплескав себе по крижах, – а я гадав, що шлунок тут». – «Там про стріл буває», – сказав Кін-сан. У ту хвилину в басейн шубовснув чоловік років двадцяти п’яти з ріденькими вусиками. Прилипле до тіла мило разом з брудом сплило і заблистіло, наче осуга, на поверхні води. Поряд, ухопившись за коротко обстриженого чоловічка, про щось розводився лисий дідок. З води стирчали тільки їхні голови. «Старість – не радість. Як розум ослабне, з молодими не позмагаєшся. А от і тепер якнайгарячіша вода мені подобається». – «Пане, та ви ще молодчага хоч куди. Ви ж такі бадьорі і жваві. Що вам ще треба?» – «Е, жвавості в мене більше нема. Одне тільки добре, що не хворію. Якщо людина злого не вчинила, до ста двадцяти доживе». – «Ого, невже?» – «За сто двадцять ручуся. А от до Реставрації в Усіґоме при дворі Маґарібуті, сьогунового васала, один слуга до ста тридцяти дожив». – Оце чоловік пожив!» – «Еге, так довго жив, що навіть власних літ не пам’ятав. Казав, що до ста пам’ятав, а потім забув. Я його знав тоді, як йому сто тридцять було. Він тоді ще не вмер. Що сталося згодом, не маю жодної гадки. Може, і досі собі живе». І старий виліз з басейну. Чоловік з ріденькими вусиками злегка посміхався, розкидаючи навколо себе клапті піни, схожої на шматочки слюди. Замість дідка у басейн ускочив незвичайний перевертень з витатуйованою на спині картиною. Вона, мабуть, зображала Івамі Дзютаро [153]153
  Івамі Дзютаро – герой японських легенд


[Закрыть] в ту мить, як він, розмахнувшись мечем, завдає останнього удару велетенському змієві. На превеликий жаль, картину не довершили: не вистачило змія, отже, і вигляд у Дзютаро був розгублений. Занурюючись у воду, перевертень з картиною на спині пробурчав: «От неподобство, охолола!» Незабаром услід за ним у воду поліз ще один перевертень. «Що це таке?… Трохи б гарячішої», – сказав він, а перекривлене обличчя видало, що йому нестерпно жарко. Зустрівшись поглядом з Дзютаро, перевертень привітав вого словами. «О, майстер!» У відповідь Дзютаро буркнув «а!» і спитав: «Що з Тамі-саном?» – «А що з ним може статися? Тішиться брязкотом грошенят, та й усе». – «Не тільки брязкотом…» – «Он як? Він таки темна особа… Чомусь його ніхто не любить, ніхто не довіряє. Майстру не слід бути таким». – «Еге ж, його не назвеш скромним. Дуже заноситься. Тому ніхто не йме йому віри». – «Правду кажете. Він не кмітливіший за інших, а кирпу, бач, гне. Собі тільки на шкоду». – «Старий на вулиці Сіраґане вмер, зостався тільки бондар Мото-сан, власник цегельні Омаса та ви. Ото й усі майстри. Я хоч тутешній, а Тамі-сан бозна звідки привіявся». – «Еге ж. Але все-таки він дечого доскочив». – «Доскочити доскочив, але чомусь він людям не подобається. Ніхто з ним не хоче водитися». Отак перетирали на зубах Тамі-сана.

Залишимо в спокої половину басейну з чистою водою. Я глянув на другу половину з білуватою водою: вона була напхом напхана людьми. Правильніше сказати, не люди входили у воду, а вода проникала в людей. Однак усі були щасливі й задоволені – за той час, поки я дивився, в цілющу воду тільки заходили, а ніхто не вилазив. «Якщо тут купається така сила людей, а воду міняють лише раз на тиждень, то вона, напевне, брудна, як помиї», – зміркував я і, щоб упевнитись у своїх здогадах, іще раз окинув поглядом басейн. Але що це? У лівому кутку я помітив червоного як рак, зіщуленого Кусямі-сенсея. «Бідолаха, – подумав я. – Дайте йому вийти!» Але ніхто й не ворухнувся. Правда, і господар, видно, не думав вибиратися з води. Він тільки дедалі червонішав. «Тяжке життя твоє, господарю. Напевне, ти вирішив червоніти на всі два з половиною сени, що заплатив за вхід до лазні», – подумав я, сидячи на підвіконні, і не на жарт занепокоївся (мені ж небайдуже, що скоїться з моїм господарем): «Якщо він негайно не вилізе, то знепритомніє і втопиться». У цю хвилину другий від господаря чолов’яга, гнівно насупивши брови, заволав, шукаючи співчуття у решти переверетнів: «3дається, перестаралися. За спиною вода наче кипить». – «Та що ви! Вода що треба. Якщо цілюща вода холодна, від неї жодної користі. У наших краях воду подають удвічі гарячішу», – переконували деякі гордовиті голоси. «А від чого ця вода лікує?» – спитав чоловік з рушником на гулястій голові. «Від усяких слабостей, – озвався власник худорлявого обличчя, і кольором, і формою схожого на огірок. – Від чого тільки не лікує! Чудово, правда?» Якщо ця вода така цілюща, то він мав би бути куди здоровішим. «Найкраще брати ванну на третій або четвертий день після того, як у воду запустять ліки. Сьогодні якраз запустили», – запевнив хтось з виглядом знавця. Я пошукав його очима – чоловіка наче роздуло. Напевне, погладшав від бруду. «А як пити, то помагає»? – звідкілясь донісся незнайомий писклявий голосок. «Як перемерзнеш, випий склянку і лягай у ліжко. Навіть на двір не захочеш уставати. Чудовий засіб, спробуй», – відповів хтось інший, але його обличчя я не вгледів.

Та годі з басейном, перейдемо до помосту. Тут і там розташувалися, кому як заманеться, Адами, непридатні для живописання, і мили що хто хотів. Найдужче мене здивували два з них: один лежав горілиць і поглядав у вікно в стелі, другий, лігши плазом, зазирав у риштак. За спиною бонзи, що сидів навпочіпки обличчям до муру, стояв послушник-бонза і побивав старшого по плечах. Очевидно, він був учнем дорослого бонзи і водночас правив йому за лазника. Тут же був і справжній лазник. Мабуть, він застудився, бо навіть у таку духоту одягнув теплу безрукавку. Він обливав плечі якогось пана з довгастого шаплика, великим пальцем правої ноги притискав до помосту сукняну ганчірку. Майже переді мною, жадібно згрібши до себе аж три цебри, мився чоловік, який настирливо пропонував сусідові своє мило і про щось розводився. «Цікаво», – вирішив я і прислухався. І ось що я почув: «Рушниці завезено до нас з-за кордону. Колись давно ми тільки різались мечами. А іноземці підступні, от і видумали таку штукенцію. Здається, не в Китаї, але таки за кордоном. За часів Хе Таннея [154]154
  Хе Танней – персонаж п’єси японського драматурга Тікамацу Мондзаемона


[Закрыть] ще не було рушниць. Адже він – стародавній гepoй. Розповідають, коли Йосіцуне перебрався з Хоккайдо в Маньчжурію, до нього приєднався одии страшио вчений хоккайдець. Так от, син того Йосіцуне напав на великий Мін [155]155
  Мін – китайська династія (1368–1644). Йосіцуне жив за два століття до першого імператора з династії Мін


[Закрыть]. Ясна річ, Мін бачить, що йому непереливки, і посилає до третього сьогуна гінця, щоб той прислав три тисячі воїнів, а сьогун узяв та й затримав того гінця… Як же його звали?… Ну, зрештою, це не має значення. Так от, він тримав того гінпя два роки при собі, а потім завів у будинок розпусти в Нагасакі. Одна тамтешня повія привела сина. Ото й був Хе Танней. А коли гонець вернувся додому, великий Мін уже загинув від руки зрадників…» Я ніяк ве міг звести докупи слова, второпати що до чого. Позаду похмурий чоловік років двадцяти п’яти неуважно раз по раз прикладав до стегна припарку з цілющою водою. Здається, його мучив чиряк. Поруч з ним зухвало балакав хлопчина років вісімнадцяти, напевне сьосей з поблизького дому. З-поза хлопця виглядала чудернацька спина. На ній виступав кожен хребець так, наче тому чоловікові ввігнали у зад бамбукову палицю. На спині, зліва і справа від хребта, по чотири в ряд, наче фішки у грі «дзюроку-мусасі», слухняно розмістилися плямки, червоні від запалення, по краях загноєні. Мені не вистачило б часу докладно, одна за одною, описати всі плямки; зрештою, я не n змозі яскраво передати враження навіть від однієї. Поки я розгублений доходив такого висновку, на порозі з’явився сімдесятирічний бонза в кімоно з жовтого ситцю. Він шанобливо вклонився голим перевертням і без передиху випалив: «Дякую вам, панове, за щоденні відвідини. Сьогодні надворі трохи прохолодно, отож не спішіть, будь ласка. Користуйтесь цілющою водою, скільки самі бажаєте. Не спішіть, добре розігрійтеся. Гей, чоловіче! Подивися, чи вода гаряча!» – «Гаразд!» – озвався старший лазник, а Хе Танней розчулено похвалив: «Оце гостинність! Без неї діла не починай». Загледівши раптом такого чудного стариганя, я вирішив усе кинути, а звернути увагу на нього. Побачивши хлопчика років чотирьох, який щойно виліз з води, старигань простяг до нього руки й проказав: «Іди-но сюди, хлопче». Той, зиркнувши на дідyгана, схожого на розчавлене моті з квасолевою начинкою, видно, перелякався і заверещав. Старигань трохи збентежився, а відтак бадьоро докінчив: «Ай-яй, чого ти плачеш? Боїшся дідуся? Охо-хо!» Не було іншої ради, і старий спрямував вістря своєї гостинності на хлопцевого батька. «О, це ви, Ґен-сан? Прохолодно сьогодні. І який дурень той злодій, що пробрався учора вночі в крамницю Омія? Вирізав у дверях пpямокутну діру, і знаєш, що сталося потім? Утік з порожніми руками. Мабуть, побачив поліцейського або нічного сторожа». Злегка покепкувавши з необачного злодія, дідуга причепився до іншого відвідувача лазні: «Так-так-так, холодно сьогодні. Вам молодим ще нічого, а от як мені!» Мабуть-таки старий добряче змерз. Прикипівши очима до дідугана, я не тільки забув про інших перевертнів, але й випустив з уваги затиснутого в кутку господаря. Зненацька на помості хтось закричав. Я глянув – аж це таки він, Кусямі-сенсей. Я не вперше чую гучний голос господаря, але в новій для мене обстановці неабияк злякався. Я вмить зміркував що, безсумнівно, причина дивної поведінки господаря запаморочення від довгого і терпеливого вимокання у гарячій воді. Якби все пояснювалося хворобою, то господареві можна було б не дорікати. Але річ у тому, що господар був у цілковитій притомності. Ви зразу в це повірите, як тільки скажу, чого він так знавісніло крикнув. Він затіяв не гідну дорослого сварку з нікчемним і зухвалим хлопчиськом – служкою. «Геть звідси! Ти на мене бризкаєш!» – верещав, певна річ, господар. По-всякому можна дивитися на речі, а тому не обов’язково вважати той крик тільки наслідком запаморочення. Можливо, декому видасться, ніби це Такаяма Хікокуро ловить розбійника. Може, господар мав на оці цю сцену з п’єси, коли зчепився з хлопчиськом, але ж той не хотів погодитися на роль розбійника, а тому гра не дала бажаного результату. Служка обережно і чемно відповів: «Я тут уже давно миюся». Відповідь була проста, але не залишала надії на те, що служка поступиться місцем. Але ж господар навіть під час запаморочення мав би знати, що відмова робити так, як йому заманулося – недостатня підстава для того, щоб обходитись з людиною, як з розбійником. Треба сказати, однак, що господар упав у гнів не з приводу зайнятого місця – його дратувала зухвала поведінка служок, що вже довгий час надто самовпевнено, як дорослі, балакали собі про се про те. Тому служка лише чемно відповів, а на поміст слухняно перебиратися не думав. «От нахаби! – надсаджувався господар, аж йому в горлі пересохло. – Перестаньте бризкати брудною водою на мене!» Я теж зненавидів цих шибеників і в душі радів, що їх шпетять. «А як йому в школі, мабуть, важко», – поспівчував я господареві. Правда, жаль, що він такий неподатливий. Як жужелиця, та ще й затужавіла. У давнину, коли Ганнібал переходив через Альпи, його війську заступила дорогу велетенська скеля. Ганнібал облив скелю оцтом, розклав навколо багаття і так розм’якшив її, потім наказав розрізати пилами на дрібненькі шматочки і тим самим відкрив собі прохід через гори. Мені видається, що на таких людей, як мій господар, цілюща вода не впливає, скільки б вони в ній не мокли. Лишається одне: облити оцтом і підпалити. А ні, то навіть сотня сьосеїв за десять років не подолає господаревої впертості. Але ж ці люди, що поскидали з себе одяг, цей необхідний атрибут цивілізації, і тепер валяються на помості, мокнуть у кадобах, – збіговисько перевертнів і міряти їх звичайною міркою не годиться. Їм усе дозволено. На місці легенів може опинитися шлунок, Хе Танней може стати родичем імператора Сейва, а Тамі-сан людиною, не гідною довіри. Та досить їм вибратися з купальні, як вони перестають бути перевертнями. Вони виходять у світ, де живе звичайне людство, де носять необхідний для цивілізованої людини одяг. Отже, вони повинні чинити так, як личить людині. Ось зараз господар стоїть на порозі купальні, тобто на межі, з якої лаштується вернутися у світ щирості і втіхи. Якщо він упертий навіть у таку мить, значить його впертість – в’язниця для нього, хвороба, від якої треба лікуватися. Але від хвороби не так легко одужати. Я вважаю, є тільки один спосіб лікування. Ось у чому він полягає: треба попросити директора гімназії звільнити господаря з роботи. Господар, ні на що інше не здатний, опиниться таким чином на вулиці. Як наслідок – голодна смерть під тином. Іншими словами, звільнення з посади для господаря – головна причина смерті. Господар радо хворіє, але вмирати – дзуськи! Він хоче порозкошувати хворобою, але ні в якому разі не доводити себе до смерті. І якщо, йому погрозити: «Будеш отак хворіти – заб'ю!» – він, напевне, затруситься. Гадаю, що від того страху хворобу наче язиком злиже. А як ні, то хай так і буде.

Господар, дарма що немудрий і хворий, все-таки господар. Якщо навіть поет сказав: «Володареву ласку – чашку рису – повік не забуду», – то й мені слід турбуватися про долю господаря. Груди стиснув жаль до нього, і я мимоволі закинув спостереження за купальнею. Коли це раптом від басейну з білястою цілющою водою долетів галас. «Напевне, б’ються», – подумав я й обернувся. Перед невеличкими дверима в лазню метушилися перевертні, штовхаючи один одного волохатими литками й безволосими стегнами. Осіннє сонце якраз хилилося до обрію: було видно, як у клубах пари, що піднімалася аж до стелі, бовваніли їхні невгамовні, крикливі тіні. «Пече! Пече!» – доносилося звідусіль і, пронизавши вуха, переплутавшись у голові, розбігалося на всі боки. Ті голоси набирали для мене кольору – жовтого, зеленого, червоного, чорного – і, накладаючись один на одного, сповнювали лазню невимовним гамором. Вони виражали тільки сум’яття і розгубленість. Я стояв, заворожений цим видовиськом. Коли шум досяг найвищої межі, нараз із безладної юрби, пускаючи в рух лікті вигулькнув якийсь здоровило. Від решти сенсеїв він був вищий на цілих три суни. 3адерши свою розчервонілу пику (я ніяк не міг збагнути, чи то в ньогo борода росла з обличчя, чи обличчя з бороди), він ревнув як у тріснутого дзвона голосом: «Холодної! Пече! Пече!» Той голос й обличчя здоровила так виділялися у цій веремії, що якусь мить здавалося, наче ціла лазня зайнята одною людиною. Нaдто дикою. Тією самою, що про неї писав Ніцше. Володарем злих духів. Верховодою над перевертнями. Поки я за ним стежив, з-за басейну почулося: «Агов!» Я кинув очима в той бік – у сірому мороці я побачив, як уже знайомий вам лазник у ватяній безрукавці розбив вугляну брилу й уламки кинув у піч. Дверцята грубки зачинилися, вугілля затріщало й обличчя лазника раптом освітилося. Водночас, наче спалахнувши, з пітьми виступила й цегляна стіна позаду лазника. Мені стало трохи моторошно, я зістрибнув з підвіконня і подався додому. Дорогою я міркував: «Вони намагаються досягти рівності, скинувши хаорі, штанці й хакаама. Але і серед голих знайдеться герой, котрий інших, слабосилих, підімне під себе. Роздягайтеся скільки заманеться, однаково рівності вам не бачити, як своїх вух».

Коли я вернувся з лазні, на світі панував мир і спокій, а господар уминав вечерю. Обличчя його вилискувало після купелі. Помітивши, що я піднімаюся на веранду, він буркнув: «Що за безтурботний кіт! І де це він вештається?» Я зиркнув на столик: грошей у нього катма, а закусок он скільки! Серед них і смажена риба. Не знаю, як вона називається, але певен, що її вчора нишком виловили поблизу форту Одайба. Я вже повідомляв, що здоров’ю риб можна позаздрити, але хіба витерпиш, коли тебе варитимуть і смажитимуть? Краще вже слабувати й бути на волосинку від смерті, але хоч дихати. Отак міркуючи, я присів біля столика – сподівався, щось перепаде, – вдаючи, що мене анітрохи не цікавить їжа. Хто не вміє так прикидатися, нехай облишить надію поласувати смачненькою рибою. Господар покопирсався у рибі й відклав хасі – видно, риба йому не сподобалася. Господиня, сидячи мовчки навпроти, пильно слідкувала за рухом хасі та господаревих щелеп.

– Слухай, лясни кота по голові, – несподівано зажадав господар.

– Ляснути? Навіщо?

– Просто дай ляпанця, та й усе.

– Так? – і господиня злегка вдарила мене долонею по голові. Мені й не заболіло.

– Не нявкнув?

– Ні.

– Спробуй ще раз.

– Хоч скільки пробуй, все одно нічого не вийде, – і господиня ще раз мазнула мене рукою по голові. Пусте! Я мовчу. Однак, своїм глибоким розумом ніяк не збагну, навіщо все це. Якби знаття, що господар забрав собі в голову, я б знайшов раду. Але він тільки звелів: «Лясни», – поставивши у скрутний стан і дружину, й мене. Оскільки за трьома разами не вийшло на його, господар трохи роздратовано сказав:

– Удар так, щоб нявкнув.

– А як нявкне, то що? – розгублено спитала господиня і ще раз ляснула мене по голові. Тепер інша річ: я зрозумів, чого від мене вимагають, і зміг сповнити господареве бажання. 3а таку дурість я його не люблю. Сказав би: «Хочу, аби занявкав», – і не доводилося б господині кілька разів ляскати, а мені зайві побої терпіти. Наказ «просто лясни!» дають тоді, коли метою є удар. Бити – їхнє діло, нявкати – наше. Тож нахабство думати, що наказ «удар!» одночасно вимагає від мене нявкання, яким усе-таки я розпоряджаюся. То ж неповага до чужої особистості. Господар виставляє котів на посміх. Можна було б зрозуміти, коли б мова йшла про Канеду, як гадюка ненависного господареві. Але, як для господаря, що вихваляється своєю наготою, то це підло. А втім, правду кажучи, господар не така вже нікчемна людина. Той наказ – не наслідок хитрощів, а, здається, дурного розуму. Як наїсися, шлунок роздувається. Як уріжешся, кров тече. Як уб’ють, помреш. А тому господар вирішив: як ляснути, занявкаю. Але, на жаль, тут логіка шкутильгає. Якщо таким робом міркувати, то виходить: як упав у річку, обов’язково втопишся; як з’їв темпуру [156]156
  Темпура – риба, засмажена в тісті


[Закрыть], захворієш бігункою; якщо одержуєш платню, то обов’язково ходиш на роботу; якщо читаєш книжки, станеш розумним. Не всіх би це влаштувало. Мені особисто не до вподоби теза: коли б’ють – нявкай. Який сенс уродитися котом, якщо з тебе роблять храмовий дзвін? У думці збивши пиху з господаря, я нявкнув на замовлення.

– Скажи, – звернувся господар до дружини, – оце «няв» – що? Вигук чи прислівник?

Запитання заскочило господиню несподівано. Ніде правди діти, я теж подумав, що господар ще не відійшов від запаморочення у лазні. Здавна між сусідами за ним закріпилася слава дивака, дехто навіть вважає його душевнохворим. Але господар надзвичайно самовпевнений. Він уперто повторював: «Не я душевнохворий, а цілий світ з’їхав з розуму». Коли сусіди обзивали його собакою, він їх – заради справедливості – свинями. Здавалось, господар усюди намагається бути справедливим. От біда, та й годі. Можливо, для такого дивака, як господар задати жінці чудне запитання – дрібна справа, але, як збоку подивитися, могло здатися, що йому не далеко до божевілля. Ось чому господиня заціпеніла й не вимовила жодного слова. Звісно, і я не міг нічого відповісти. Раптом господар заверещав:

– Гей!

– Ага, – злякано відповіла господиня.

– Оце твоє «ага» – вигук чи прислівник? Як ти гадаєш?

– От дурне запитання. Хіба тобі не однаково?

– Ні. Це велика проблема, над якою сушать собі голови наші філологи.

– Ти що? Над котячим нявканням? Яке безглуздя! А хіба коти нявкають по-японському?

– В тому-то й сила. В тому вся трудність. Це називається порівняльним мовознавством.

– Так що? – господиня була розумна, такі дурні проблеми її не зачіпали. – З’ясували, що до чого?

– Проблема важка і її одним махом не з’ясуєш, – сказав господар, пережовуючи згадувану раніше смажену рибу. Потім узявся до свинини з картоплею. – Це що, свинина? .

– Taк, свинина.

– Гм… – зневажливо гмикнувши, проковтнув шматок і простягнув жінці чашку. – Вип’ю ще одну.

– Сьогодні ви чогось багато п’єте. Он як почервоніли

– Все одно питиму… А ти знаєш, яке найдовше у світі слово?

– Знаю. Сакі-но кампаку-дадзью-дайдзін.

– Це ім’я. А я питаю, чи знаєш слово.

– Європейське?

– Eгe.

– Не знаю. Годі вам пити. Беріться до їжі.

– Ні, я ще вип’ю. Сказати тобі найдовше слово?

– Скажіть. І їжте.

– Архаїомелесідонофрунікерата [157]157
  «Старовинні пісні Фруніккурата Сідонського»


[Закрыть].

– Якась нісенітниця.

– Не нісенітниця, а грецька мова.

– Що воно означає по-японському?

– Не знаю. Знаю тільки, як пишеться. Як розгонисто написати, розтягнеться на яких шість сунів.

Якась дивовижа: те, що інші люди кажуть напідпитку, господар виголошує у тверезому стані. А втім, сьогодні він таки перепився. Звичайно випиває дві чарки, а цього разу висушив аж чотири. В нього й після двох чарок обличчя пашить, а після чотирьох почервоніло як розжарені щипці для вугілля, і було видно, що йому зле. Але він на цьому не зупинився.

– Ще одну!

– Може б, уже перестали? – напосідала господиня. – Вам же погано.

– Нехай погано, буду звикати. Оматі Кейґецу [158]158
  Оматі Кейґецу (1869–1925) – японський критик і літературознавець


[Закрыть] сказав: «Пий!»

– Теж мені велике цабе! – для господині навіть Кейґецу нічого не важив.

– Кейґецу – найвидатніший сучасний критик. Якщо він сказав: «Пий!» – значить, так треба.

– Балакай-балакай! Навіщо слухати того Кейґецу або Байґецу, чи як там його? Щоб потім мучитися?

– Не тільки пити. Він радив заводити знайомства, гyльтяювати, подорожувати.

– Бракувало ще цього! І це називається найвидатніший критик? Жах! Радить гyльтяювати сімейній людині…

– Гультяювати приємно. Я і без Кейґецу гуляв би, якби тільки мав гроші.

– От щастя, що не маєте. Ото було б жахливо, якби ви тепер загуляли.

– Якщо ти кажеш, що жахливо, не буду. Зате потурбуйся про чоловіка і краще частуй.

– На краще я не спроможна.

– Та невже? Гаразд, загуляю пізніше, як тільки гроші заведуться. На сьогодні досить, – і господар попросив рису. Здається, він з’їв аж три чашки рису. А мені перепали три шматочки свинини й голова смаженої риби.