Текст книги "Ваш покірний слуга кіт"

Автор книги: Нацуме Сосекі

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 26 страниц)

– Ні, задурно я не хочу. Я мушу віддячити. Якщо не до душі шампанське, то, може, ось ще? – і Сампей-кун вийняв з кишені сім чи вісім фотографій і висипав їх на підлогу. То все були портрети дівчат, на повний зріст або до пояса, в хакама та кімоно з довгими рукавами, з високими зачісками «такасімада».

– Он скільки в мене кандидаток. Я можу віддячити Кавґецу-кунові й Тофу-кунові, засватавши їм будь-яку з цих дівчат. Як вам ця подобається? – Семпей-кун тицьнув Канґецу-кунові під ніс один знімок.

– Чарівна. Обов’язково мені засватай.

– А оця! – Сампей-кун показав ще одну.

– І ця зваблива. Обов’язково мені засватай.

– Яку?

– Будь-яку. .

– О, скільки у вас пристрасті! Сенсей, ось ця – племінниця одного професора.

– Он як!

– В неї лагідний характер. До того ж молода – всьогo-то сімнадцять років. За нею матимете тисячу єн посагу. А он та – донька губернатора.

– А не можна з усіма побратися?

– З усіма? Ви надто жадібні. Невже ви прихильник полігамії?

– Я не прихильник полігамії. Просто я не байдужий до жінок.

– Ну, гаразд, забирай хутко своїх дівуль! – сердито звелів господар.

– Так що, ні одна не підходить? – перепитав Сампей-кун і поклав фото в кишеню.

– Що це за пиво?

– Це подарунок від мене. На честь урочистої події. Я купив у крамниці за рогом. Покуштуйте.

Ляскотом долонь господар покликав служницю і звелів розкоркувати пляшки. Всі п’ятеро – господар, Мейтей, Докусен, Канґецу і Тофу – врочисто підняли склянки і побажали Сампей-кунові сімейного щастя. Сампей-кун радісно оголосив:

– Панове, всіх вас запрошую на весілля. Сподіваюсь, прийдете?

– Я не прийду, – відразу сказав господар.

– Чому? Такий урочистий день буде лише один раз у моєму житті. Невже не зможете прийти? Які ви безсердечнi!

– Ніякий я не безсердечний, просто не прийду, та й квит.

– Може, у вас немає пристойного кімоно? Хаорі й хакама я вам роздобуду. Сенсей, хоч іноді треба виходити на люди. Я вас познайомлю із знаменитостями.

– Навіщо вони мені здалися?

– У вас шлунок поправиться.

– Хай не поправляється, мені все одно.

– З вами нічого не вдієш, коли ви так уперлися. Ави?

– Я? – спитав Мейтей. – Обов’язково прийду. Якщо можливо, то я вважав би за честь для себе бути сватом. «Весняний вечір. Молодята обмінюються чашками» [214]214
  Японська шлюбна церемонія включає трикратний обмін чашками саке між молодятами


[Закрыть]. Що? Сват – Судзукі Тоо-сан? Я так і думав! Шкода, але доведеться змиритись. Двох сватів забагато. Тоді я прийду як звичайний гість.

– А ви як?

– Я? «Живу на волі, на природі і ловлю рибу між ряскою та осокою».

– Що це? Із збірника Танської поезії?

– Я сам не знаю. .

– Не знаєте? От біда! Канґецу-кун, ти прийдеш? Адже ти знайомий з молодою…

– Неодмінно. Мені ж кортить послухати, як оркестр виконає мій твір.

– Зрозуміла річ. А ти, Тофу-кун?

– Як тобі сказати… Хотілося б, звісно, перед молодятами прочитати нові вірші.

– Чудово! Сенсей, мені ще ніколи не було так приємно. Вип’ю ще склянку пива. – Сампей-кун узявся до пива, яке сам приніс, і почервонів як рак.

Згасав короткий осінній день. Я заглянув у хібаті, закидану недокурками. Вогонь уже давно погас. Видно, навіть такі безтурботні люди занудьгували.

– Ого, як пізно! Треба йти, – і Докусен підвівся. «Я теж iдy», – один за одним повторили інші гості й зникли за дверима. У вітальні стало сумно, як у театрі після вистави.

Повечерявши, господар замкнувся в кабінеті. З холоду втягнувши голову в комір кімоно, господиня заходилась латати прану-перепрану одежину. Діти заснули поряд. Служниця зайшла у ванну.

* * *

Наче й безтурботні люди, а посткайтее в денце їхньої душі, і ви почуєте сумний відrолос. На Докусен-куна, здається, зійшла велика мудрість, але все одно він ходить по землі. Можливо, Мейтей-кунові живеться легко, але його світ не такий привабливий, яким його зображують на картинах. Канґецу-кун закинув обточувати кульки, а привіз із провінції жінку. Життя тече своїм природним плином. Але якщо той плин триває без кінця, то бере нудьгa. Через років десять Тофу-кун, мабуть, збагне, як нерозумно присвячувати свої вірші першій-ліпшій особі. Що ж до Сампей-куна, то важко передбачити, чи він житиме у воді, чи в лісі. Добре, якщо хоч зможе ціле життя тішитися, частуючи гостей шампанським. Судзукі Тоо-сан у, всіх відношеннях котитиметься дедалі нижче й нижче. А як котитиметься дедалі нижче й нижче, то щораз більше вимажеться. Але навіть у багні він доскочить ласого шматка раніше за тих, що не котилися. Понад два роки минуло, як я з’явився серед людей. Я гадав, що на світі нема такого освіченого кота, як я, та коли недавно дізнався, які несподівані думки проголошував незнайомий одноплеменець кіт Мур [215]215
  Мається на увазі повість «Кіт Мур» Ернста Амадея Гофмана (1776–1822)


[Закрыть], довго не міг вийти з дива. Згодом я довідався, що той кіт умер років сто тому. Здається, тільки з цікавості він навмисне став привидом і явився з далекого потойбічного світу на землю, аби мене приголомшити. Той кіт не мав уявлення про синівську вдячність – одного разу вирядився в гості до матері, прихопивши з собою подарунок – рибку, aлe по дорозі не витримав і сам її проковтнув. Видно, його розум не поступався перед людським. Кажуть, начебто він здивував господаря, склавшиІ вірша. Якщо такий герой вже століття тому жив на світі, то мені, непутящому, годилося б попрощатися з цим світом і переселитися у країну Утопію.

Рано чи пізно господар помре від хворого шлунка. Канеда – вже труп, жертва своєї зажерливості. Поопадало з дерев осіннє листя. Смерть судилася всьому живому на світі. Зрештою, чи не краще вмерти, ніж небо коптити? Якщо вірити декому із знайомих сенсеїв, то виходить, що доля прирекла людство на самогубство. Якщо не вжити якихось запобіжних заходів, то й коти будуть народжуватися в цьому тісному світі. Який жах! Аж руки опускаються. А що, коли випити Сампей-кунового пива і хоч трошки розвіяти поганий настрій?

Я подався в кухню. Лампу непомітно задув осінній вітер, пробившись крізь щілину деренчливих сьодзі. Крізь вікно сочиться світло – напевне, ніч місячна. На таці стоять три склянки. Дві з них наполовину заповнені коричневатою рідиною. У склянці навіть окріп здається холодним. А що вже казати про цю рідину біля гасильника, освічену холодним блиском місяця? Ще губами не торкнувся, а вже дрож проймав. Так і пити не хочеться. Але спробувати треба. Коли Сампей-кун напився, то почервонів, заметушився, сопучи, як віл. Мені, коту, теж мабуть, стане веселіше, як трохи лизну. Житття таке, що не знаєш, коли тебе смерть спіткає. Тож треба пробувати, коли живеш. Бо, як помреш, то скільки б не каявся у могилі, а втраченого не надолужиш. «Спробую», – постановив собі я й відважно лизнув. Ой леле! Запекло так, наче в язик уп’ялися тоненькі голочки. Незрозуміло, як ще це люди п’ють oтаку гидоту. Ні, я, кіт, її не подужаю. Як не є, а пиво котові не пара. З болю я вже збирався відсмикнути язика, але передумав. Люди мають звичку казати: «Добрі ліки на смак гіркі». Коли вони застуджуються, то, скривившись, як середа на п’ятницю, вживають щось неприємне. Я досі не второпав, чи люди одужують тому, що п’ють ліки, чи тому п’ють, що одужують. А тут мені в лапи лізе така нагода розв’язати це питання за допомогою пива! Якщо і в животі стане гірко – більше ні краплини в рот не візьму! Зате яке щастя мене чекає, коли відчую нестямну радість, як Сампей-кун! Тоді привчу до пива сусідських котів. «Хай буде, що буде», – вирішив я і, здавшись на ласку неба, знову висунув язика. З розплющеними очима не пилося – я заплющив і почав хлебтати.

Насилу переборюючи біль, я вилизав до дна склянку пива. І дивна річ – спочатку пекло в язик, здавалось, наче щось немилосердно стискає щелепи, але незабаром за кожним ковтком ставало чимраз легше. Успішно впоравшись з першою склянкою, я в бадьорому настрої подолав і друry. Кінець кінцем у животі опинилося навіть те, що розлилося на таці. На якийсь час я завмер, слідкуючи за реакцією організму. Помалу я зігрівся, очі заволокло туманом, вуха запашіли. Мені закортіло співати. Закортіло танцювати під музику пісні «Я знаю, що ти кішка». Закортіло послати до дідька і господаря, і Мейтея, і Докусена. Заманулося роздряпати Канедову пику. Забаглося відкусити носа його жінці. Багато чого захотілося. Врешті захотілося встати. Я підвівся, заточуючись. О, як приємно! Закортіло прогулятися. Надворі заманулось привітатися з Місяцем: «Добрий вечір; Місяцю!» О, як весело!

«Он що називають сп’янінням!» – подумав я і знічев’я поплентався непевною ходою, навмання переставляючи лапи. Чогось почав знемагати сон. Ніяк не зрозумію, чи сплю, чи йду? Силкуюсь розплющити очі, але щось важке опускає повіки. Ну гаразд, хай так і буде. Чого мені переживати? Не боюся ні моря, ні лісу… І в ту мить, коли я ступив уперед ослаблими лапами, плюснулась вода… Попався! Я навіть не встиr зойкнути. Я не міг второпати, що зі мною сталося. В голові все переплуталось.

Отямившись, я побачив, що борсаюсь у воді. Я захлинався, шалено махав лапами, але дарма – за воду не зачепишся, і я знову йшов на дно. З відчаю я спробував відштовхнутися задніми лапами і вдарив передніми. Злегка за щось учепився. Голова виступила над водою і я оглянувся. Де я? Виявляється, я впав у великий шаплик. У тому шаплику майже ціле літо росла водорость – так звана водяна мальва, але згодом Кандзаемони поїли водорость, а шаплик використали для купання. Через їхнє купання води ставало дедалі менше. Води поменшало, то й ворони перестали навідуватися. Якось недавно мені спало на гадку: «Води не стало, і Кандземонів не видно». Але хіба я міг тоді подумати, що натомість я тут купатимусь?

Від води до вінців шаплика понад чотири суни. Хоч як лапи витягую, а не досягну. Хоч як підстрибую, а вилізти не можу. На мить загавлюсь – відразу йду на дно. Поки борсаюсь, кігті шкребуть стінки шаплика, і, здається, що порятунок недалеко, але тут же занурююсь з головою під воду. Занурившись, задихаюсь і знову хапаюсь за стінки. Тим часом сили стає щораз менше. Душею рвуся з води, та лапи не слухаються. Врешті-решт я сам не розумію, чи тону, аби шкребти стінки шаплика, чи шкребу, аби тонути.

Хоч мені й було тяжко, але я так собі думав: «Я зазнаю такої муки тому, що хочу видряпатися нагору. Хотіти хочу, aлe чи зможу? Наперед ясно, що ні. Лапи й на три суни не витягуються. Навіть якби я втримався на поверхні і якомога вище задер лапи, однаково не зачеплюсь за край шаплика. А як не зачеплюся, то хоч би скільки борсався, хоч би скільки метушився, хоч би сто років надривався, а з шаплика нізащо не виберусь. А якщо я певен, що не виберусь, то навіщо силкуватися? Важко на душі, коли знаєш, що всі твої зусилля марні. Нікчемне діло. Яка дурість – шукати собі муку, з власної охоти віддавати себе на тортури!»

«Ну годi! Хай буде, що буде. Перестану дряпати стінки шаплика», – вирішив я і, разом з передніми і задніми лапами, головою і хвостом здався на ласку природи, припинив опір. Поволі мені ставало щораз легше і легше. Я вже не знав, що відчуваю – муку чи благодать, не розумів, де я – у воді, чи у вітальні. А хіба важливо, де я і що роблю? Аби тільки приємно було. Ні, я вавіть приємності вже не почуваю. Зникли місяць і сонце, розсипались на пopoх земля і небо, а я занурився у цілковитий спокій. Вмираю. Смерть несе мені цей спокій. Вічний спокій дарує лише смерть. Намуамідабуцу. Намуамідабуцу [216]216
  Молитовний вигук буддистів секти Дзьодо й Сінсю, щось на зразок християнського «Господи, помилуй!»


[Закрыть]. Яка благодать! Яка благодать!