Текст книги "Ваш покірний слуга кіт"

Автор книги: Нацуме Сосекі

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 26 страниц)

– Або як гідроелектроенергія – не опиратися силі води, а використати її для добування електроенергіі… – почав Канґецу-кун, а Докусен-кун одразу підхопив:

– Тому-то бідного зв’язують злидні, бaгатого зв’язує бaгатство, засмученого зв’язує радість. Геніїв занапащує геніальність, мудреця зводить зі світу мудрість, а неврівноваженого Кусямі-куна заманює у пастку ворог, використовуючи його запальність.

«Браво!» – заплескав у долоні Мейтей-кун, а господар, посміхаючись, відказав: «Не так-то просто мене заманити» – і всі зареготали.

– Між іншим, від чого вигинуть такі, як Канеда?

– Жінку доведе до загибелі ніс. Самого Канеду зведе в могилу жадібність, а його посіпаки здохнуть від доносів.

– А дочка?

– Дочка? Нічого не можу сказати, я її не бачив. У всякому разі, її може загубити гонитва за модою, обжерливість і пиятика. Від кохання вона не загине, ні. Хіба що помре на узбіччі дороги жебрачкою, у хвилину божевілля осягнyвши найвищу мудрість.

– Яка несправедливість!_ – заперечив Тофу-кун. Недарма вів присвятив їй збірку віршів у новому стилі.

– Тому дуже важливо пам’ятати слова: «Відмовтеся від бaгатства, забудьте про наживу, плекайте добрі наміри» [206]206
  Цитата з дзен-буддійської «Діамантової сутри»


[Закрыть]. Доки людина не пройметься цим душевним станом, доти вона буде мучитися, – повчав Докусен-кун тоном просвітленої людини.

– Чого ти запишався? Гляди, аби часом блискавка з весняним вітром не перекинула тебе догори ногами.

– В кожному разі, якщо цивілізація і далі розвиватиметься таким самим темпом, то я не хочу жити, – випалив господар.

– Як не хочеш, то вмирай, не соромся, – рішуче порадив Мейтей.

– А от не буду вмирати! – з незрозумілою впертістю заперечив господар.

– З’являючись на світ, ніхто не думає над народженням, а от смерті всі бояться, – байдужим голосом промовив Канґецу-кун.

– Так само радо позичають гроші, а от віддавати борги не спішать, – озвався Мейтей-кун.

– Як щасливий той, хто не думає віддавати борги, так щасливий і той, хто не журиться смертю, – голосом людини, що зреклася мирської суєти, проголосив Докусен-кун.

– 3 твоїх слів ясно, що просвітлення сходить на людей зухвалих.

– Хто його зна. У священних книгах дзен-буддизму написано: «Будь із залізним обличчям і серцем бика, або з обличчям бика і залізним серцем».

– Ти – взірець такої просвітленої особи.

– Аж ніяк. А втім, згадка про смерть стала нестерпною лише тоді, як відкрили хворобу, прозвану неврастенією.

– Що й казати, э будь-якого погляду ти – представник доневрастенічного племені.

Поки Мейтей-кун сперечався на таку чудернацьку тему з Докусеном, господар у спілці з Канґецу нарікав на сучасну цивілізацію.

– Питання в тому, як уникнути сплати боргів.

– Так питання не ставиться. Борг будь-що треба віддавати.

– Стривай. У суперечці народжується істина, тож мовчи і слухай. Питання про те, як уникнути сплати боргу, схоже на питання про те, як уникнути смерті. Далебі, так питания вже ставилося. А розв’язати його намагалась алхімія. Однак алхімія зазнала краху. Стало ясно, що людині ніяк смерті не минути.

– І до алхімії це було ясно.

– Стривай. У суперечці народжується істина, тож мовчи і слухай. Гаразд? Коли стало ясно, що смерті ніяк не минути, виникло інше питання.

– Он як!

– А саме: якщо смерті нізащо не минути, то як найкраще вмерти? Водночас з цим питанням, ясна річ, виник Клуб самогубців.

– Ну, ну!

– Вмирати тяжко. А жити ще тяжче. Для неврастеніків життя куди більша мука, ніж смерть. Ось чому їх тривожить проблема смерті. Неврастеніки тривожаться не тому, що не хочуть умирати, а тому, що не знають, як. Більшість через недоумство здаючись на ласку природи, стає жертвою немилосердного суспільства. Але людина з характером не може задовольнитися повільною смертю від руки суспільства. Я певен, що завдяки глибоким дослідженням обов’язково будуть відкриті риті нові чудові способи смерті. І кількість самогубств зростатиме, і кожен самовбивця зможе покинути цей світ своїм окремим, самобутнім чином.

– Аж лячно стало.

– Лячно буде згодом. У п’єсі Артура Джонса [207]207
  Артур Джонс (1851–1929) – англійський драматург


[Закрыть] є філософ, який пропагує самогубство…

– А він укорочує собі віку?

– На жаль, ні. Однак я певен, що через тисячу років люди кінчатимуть життя самогубством. А через десять тисяч літ іншої смерті вони й не уявлятимуть собі.

– Ото буде жах!

– Авжеж, буде. До того часу самогубство, досліджене з усіма подробицями, перетвориться у струнку наукову систему. Так що в такій гімназії, як «Ракуункан», замість моралі запровадять обов’язковий курс самогубства.

– Ото дивовижа! Мабуть, тепер знайшлися б охочі відвідати такі уроки. Як ви гадаєте? Мейтей-сенсей, ви чули прекрасну теорію Кусямі-сенсея?

– Аякже, чув. Тоді вчитель моралі в гімназії «Ракуункан» ось як промовлятиме: «Панове! Не дотримуйтеся того дикого пережитку, що зветься суспільною мораллю. Кожен з нас, юних, насамперед мусить пам’ятати про самогубство. Але тому що іншій людині годиться зичити лише того, чого собі бажаєш, вам треба ступити крок уперед і перейти від самовбивства до вбивства. От поблизу живе собі бідолашний пан Тінно Кусямі. Життя довело його до розпачу. Ваш обов’язок полягає в тому, щоб якнайшвидше переправити його на той світ. Однак на відміну від давніх часів у нашу цивілізовану епоху не слід користуватися такою підступною зброєю, як спис, алебарда або стріла. 3астосовуйте дошкульнішу, витонченішу техніку – насміх і глузування. Так йому принесете користь, а самі заживетеслави»…

– Що й казати, цікава лекція.

– Далі піде ще цікавіше. Нині найголовніше завдання поліції – охороняти життя і власність населення. А от у майбутньому поліцейські ходитимуть з кийками, як гицлі, і до смерті битимуть громадян…

– Чому?

– Як це – чому? Сучасна людина дорожить своїм життям, а тому поліція її оберігає. А в майбутньому життя стане мукою, і поліція з милосердя вбиватиме людей. Більш-менш спритні люди самі вкоротять собі життя, а тому на ласку поліції здасться всяка потолоч без крихти власної гідності, найпослідущі ідіоти й каліки. Так от, вони, бажаючи смерті, будуть вивішувати на воротях об’яви, а поліція у зручний для себе час обходитиме свою дільницю і чинитиме згідно з їхніми побажаннями. Що з трупами? Трупи теж поліція вивозитиме. Я вам ще цікавіше розповім…

– Сенсей, вашим жартам не видно кінця, – захоплено промовив Тофу-кyн. А Докусен, ях завжди, посмикуючи свою цапину борідку, трохи помовчав, а тоді озвався:

– Можливо, це жарт, а може, й пророцтво. Люди, які не збагнули істини, сковані повсяхденними явищами життя, часто сприймають пустопорожню фантазію за вічну правду. Таким людям досить розповісти що-небудь своєрідне, як вони відразу гадають, що з ними жартують.

– Та хіба можуть горобці та ластівки зрозуміти казкового «пина» [208]208
  Казковий птах з китайських легенд


[Закрыть]? – покірно згодився Канґецу-кун. Докусен, виразом обличчя давши зрозуміти, що він такої самої думки, повів розмову далі:

– Колись в Іспанії було місто Кордова…

– А хіба тепер нема?

– Мабуть, є. Не в цьому річ – є чи нема. Там повівся звичай: як тільки ввечері в церкві дзвонив дзвін, усі жінки спішили в річку купатися…

– І зимою також?

– Не скажу, не знаю. В усякому разі, всі жінки – молодиці й дівчата, шляхетні й прості – стрибали в річку. Чоловіків туди не підпускали. Вони могли спостерігати тільки здалека. І вони бачили, як у густій надвечірній сутіні з хвиль виринали білі тіла.

– Як поетично! Можна було б написати вірш у стилі нової поезії. Де це було? – Тофу-кун подався уперед, коли зайшла мова про голих жінок.

– У Кордові. Але тамтешніх юнаків брала досада, що їм не тільки не дозволяють плавати разом із жінками, але й дивитись не дають. От вони й придумали одну штуку…

– Яку штуку? – зацікавився Мейтей-кун.

– Підкупили дзвонаря, і той звістив настання вечора на годину раніше. Недогадливі жінки, почувши дзвін, зібралися на березі і – хто в сорочці, хто в трусах – шубовснули у воду. Стрибнути стрибнули, але ж сонце ще не зайшло!

– А сліпуче осіннє сонце не сяяло?

– Глянули жінки на міст, бачать – аж там стоїть юрба чоловіків і стежить за ними. Жінки не знали, куди дітися від сорому. Почервоніли бідолахи.

– Ну й що?

– А те, що задурманена повсякденними звичками людина забуває найголовніші істини. Щоб не схибити, треба бути пильним.

– Справді, благодатна проповідь! Я теж хочу розповісти, як буденні звички збивають на манівці людський розум. Нещодавно в одному часописі я прочитав роман про шахрая. Припустімо, я відчиняю крамницю старожитностей і виставляю за вітрину картини і мистецькі вироби славетних майстрів. Звісно, не підробку, а справжнісінькі творіння найвищої якості. А значить, і дорогі. Заходить до мене любитель старожитностей і питає: «Скільки візьмете за оцю картину Мотонобу?» – «Вона коштує шістсот єн», – відповідаю. Гість каже, що вона йому до смаку, але він, мовляв, не має при собі шістсот єн, тож, на жаль, змушений відмовитися…

– Невже так і скаже? – як завжди, простодушно, без крихти уяви, спитав господар.

Мейтей поблажливо відказав:

– Слухай, це ж роман! Припустімо, що так сказав. Тоді я його заспокоюю: «Плата мене не хвилює. Якщо вам картина подобається, беріть». Покупець вагається. «Я, – каже, – згоден узяти в кредит». – «Може, віднині станете моїм постійним клієнтом, – відповідаю. – Тож беріть на довгий строк. Внески невеликі. Не соромтеся. Вас влаштує десять єн місячно? Як ні, то, може, п’ять?» Після довгих переговорів я, нарешті, продаю клієнтові картину славетного Мотонобу, засновника мистецької школи Кано, за шістсот єн навиплат по десять єн місячно.

– Геть-чисто як продають енциклопедію «Таймсу».

– На «Таймс» можна покластися. А от на мене ні. Я ж беруся за витончене шахрайство. Уважно слухайте. Канґецу-кун, як ти гадаєш, за скільки років можна виплатити шістсот єн, якщо вносити щомісяця десять єн?

– Зрозуміла річ, за п’ять.

– Правду кажеш, за п’ять. Докусен-кун, а як ти вважаєш, п’ять років – довгий термін?

– «Одна мить – десять тисяч літ, десять тисяч літ – одна мить». І короткий і довгий.

– Що це – дидактичний віршик? Безглузда дидактика. От я й кажу: покупцеві доведеться вносити шістдесят разів по десять єн. Але ж як привикне собака за возом бігти, то побіжить за саньми Якщо шістдесят разів, місяць за місяцем, клієнт повторюватиме те саме, то захоче й шістдесят перший раз платити. За шістдесят першим – шістдесят дрyгий, шістдесят третій, а там гляди, вже не зможе жити, не заплативши чергового внеску. Людина наче й розумна істота, але в неї є дошкульне місце – задурманена звичкою, вона забуває про основне. Я користуюся цією слабістю і щомісяця вигадую десять єн.

– Ха-ха-ха! Навряд чи бувають такі забудькуваті люди, – засміявся Канґецу-кун, а господар цілком серйозно згадав про свій давній гріх:

– Ще й як бувають! От я, приміром, сплачував щомісяця позику, яку мені давали в університеті, доти, доки в бупалтерії не відмовилися приймати грошей.

– А я що казав! Ось перед тобою забудько! Хто глузує з мого пророцтва, вважає його за жарт – той сам ціле життя платитиме щомісячні внески, хоча було б досить шістдесяти разів. Це особливо стосується таких недосвідчених юнаків, як Канґецу-кун і Тофу-кун. Насамперед їм треба слухатись моїх порад, щоб не стати жертвою обману.

– Буде так, як ви звеліли. Ніколи не буду виплачувати більше, ніж шістдесят разів.

– Канґецу-кун, наші слова скидаються на жарт, але насправді, вони можуть у майбутньому стати тобі в пригоді,– звернувся Докусен-кун. – От, наприклад, Кусямі-кун або Мейтей-кун порадять тобі попросити вибачення в якогось там Канеди за те, що ти оженився без попередження – так, мовляв, нечемно. Ти проситимеш вибачення?

– Пощадіть, не треба цього вибачення. От якби Канеда захотів просити вибачення, тоді інша річ. Але щоб я просив… Дзуськи!

– А якщо поліція накаже?

– Тим паче.

– А якщо міністр або титулована особа?

– Тим паче, тим паче.

– От бачите, як сильно відрізняється сучасна людина від своїх пращурів. Колись влада всім розпоряджалася. А в нашу епоху відбуваються події, з якими вона не може собі дати ради. Тепер навіть вельможа попихає людьми тільки до певної міри. Одверто кажучи, чим більший гніт влади, тим запекліший опір людей. Чимало змінилося супроти давніх часів, теперішній світ став свідком таких явищ, з якими уряд не може впоратися. Природно, що з погляду давніх людей такий світ – неймовірна річ. Соціальні умови і приватне життя справді-таки змінилися – і змінилися до невпізнання. Мейтеєве пророцтво, хоч і видається неймовірним жартом, з урахуванням вище наведених міркувань набуває своєрідного присмаку.

– Коли вже серед вас знайшлася така розумна людина, то я з охотою продовжу опис майбутнього. Я згоден з Докусен-куном, що нині можна спокійно поглядати на старомодиих зухвальців, які під прикриттям авторитету влади, пустивши в хід сотні бамбукових списів, силкуються накинути людям свою волю. Спроба тупих верховод, як наш Тьохан-сенсей з лихварсьхою душею, у паланкіні змагатися з поїздом сміхотворна. Однах мій опис майбутнього зачіпає не дрібні клопоти сьогодення. Я торкнувся суспільного явища, що впливає на долю всього людства. Я маю на увазі шлюб. Якщо уважно прослідкувати тенденцію розвитку сучасної цивілізації, то стане ясно, що в далекому майбутньому шлюб буде неможливнй. Не дивуйтесь. Ось у чому річ. Як уже мовилось, наша епоха – епоха індивідуалізму. За давніх часів, коли сім’ю репрезентував чоловік, повіт – намісник, а провінцію – князь, ніхто, крім названих осіб, не були індивідуумами. А якщо й були, то все одно ними не визнавалися. Несподівано все це змінилося, і тепер кожна істота наполягає на своєму праві бути особистістю. Озирніться навколо. Кожна людина своїм виглядом наче промовляє: «Ти – це ти, а я – це я». Двоє людей розминаються на вулиці й кожен у думці лається: «Якщо тахий негідник, як ти, людина, то я тим паче людина». Наскільки індивідууми зміцніли, настільки ж вони ослабли. Людина зміцніла настільки, що захистить своє «я» під чужого зазіхання, але порівняно з минулим ослабла настільки, що не може втручатися у життя інших. Здобута сила втішає людину, а слабкість доводить до розпачу. Тому-то людина намагається будь-що зберегти цю силу, щоб оборонитися і водночас захопити в сусіда хоч клаптик території. Коли так, то людям стає тісно. Кожен роздувається, от-от лусне, мучиться, а не живе. А оскільки людям тісно, то вони за всяку ціну силкуються вибороти собі вільне місце. До краю виснажені (самі винні: що посіяли, те пожали), люди винайшли спосіб полегшити свою долю – діти оселюються окремо від батьків. 3агляньте в гірські райони Японії. Там і досі ціла сім’я, цілий рід спить покотом в одній хатині. В ннх або немає індивідуальності, яку треба відстоювати, або є, але вони її не відстоюють. Їм досить того, що мають. А от у цивілізованих народів вважається невигідним, якщо ні батьки, ні діти не мають змоги робити того, що їм забагнеться, і тому, заради обопільного спокою, діти відокремлюються від батьків. У більш цивілізованій Європі ця система закріпилася раніше, ніж в Японії. Якщо іноді батьки живуть з дітьми під одним дахом, то син позичає у батька гроші під відсотки і платить за утримання. Такий похвальний звичай усталився тому, що батьки поважають у своїх дітях індивідуальність. Цей звичай обов’язково, рано чи пізно, треба запровадити в Японії. Родичі розцуралися вже давно, батьки відокремлюються від дітей на наших очах. Але людина не заживе вільно, поки не відокремиться ще від чогось. Адже її повага до розвитку своєї особистості, розвитку, що його дочасу вдавалося стримувати, зростатиме як на дріжджах. Але ж досі вже розлучилися батьки і діти, брати і сестри. Значить, доведеться подружжю розлучатпся. В наш час подружжям вважають жінку й чоловіка, що живуть разом під одним дахом. Але це – помилкове визначення. Щоб бути подружжям, потрібна гармонія характерів. 3а давніх часів ніхто не скаржився, що такої гармонії немає. Тоді казали: «Два тіла, одна душа». На перший погляд здавалося – ось чоловік і жінка, їх двоє, а насправді був лише один. Тож і по смерті вірна подружня пара оберталася в одного трупа. Ото була дикість! Тепер таке неможливе. Чоловік – це чоловік, а жінка – це жінка. Жінка приходить у дім чоловіка підстрижена по-європейському, в спідничці, загартувавши у школі свою індивідуальність, як крицю. Ясна річ, вона вже не може стати такою, якою хотів би її бачити чоловік. Бо якби вона стала такою, як заманеться чоловікові, люди сказали б, що то не жінка, а лялька. Чим розумніша жінка, тим страхітливіших розмірів досягає її індивідуальність. Чим більше вона розвинута, тим менше відповідає чоловіковому характеру. А коли так, то, природно, між чоловіком і жінкою виникають чвари. Отож, якщо жінку величають розумною, знайте: від світання до смеркання вона не дає чоловікові вільно дихнути. І цього горя було б досить. Але ні, чоловіки одружуються з так званими зразковимиІ жінками, і кількість жертв збільшується. Чоловіка і жінку розділяє така сама межа, як олію і воду. Ще добре, коли лінія розділу залишається горизонтальною. А от коли олія вступає в реакцію э водою, оселя нашого подружжя несамовито здригається, як під час землетрусу. Отоді люди починають розуміти, що спільне життя – неможливе…

– І подружжя будуть розлучатися? Це мене турбує, – сказав Канґецу-кун.

– Аякже, будуть. Усі подружжя на світі розлучаться. А тих, хто далі житиме під одним дахом, не будуть мати за подружжя.

– Значить, і мене віднесуть до цієї категорії? – нарешті занепокоївся Канґецу-кун своїм подружнім життям.

– Маєш щастя, що ти народився в епоху Мейдзі. А я віднині зостануся нежонатим, бо я розумом наперед збагнув суспільні тенденції майбутнього. Дехто базікає, що винне в цьому нещасне кохання. От жалюгідні короткозорі дурні! Та годі про них. Слухайте далі. І тоді з неба зійде філософ і проголосить нечувану істину: «Людина – тварина-індивідуаліст. Знищити індивідуальність означає знищити людину. Якщо хочемо зберегти значущість людини, треба за всяку ціну зберегти і розвинути її особистість. Шлюб – протиприродний дикунський звичай, жертвою якого мимоволі стає людина. Не дивина, що він існував в епоху безпросвітньої темряви, коли людська особистість перебувала в застої. А от у нашу цивілізовану епоху дотримуватися цього шкідливого пережитку – страшна помилка. В наші дні, коли культура досягла вершин свого розвитку, нема причин, які спонукали б двох індивідуумів до надмірно глибокої дружби. А проте неосвічені молодики і дівулі, перебуваючи в полоні гpубоі пристрасті, розбещевиям і потяrом до фізичної насолоди підривають людську етику і мораль. Заради людства, заради цивілізації, заради охорони індивідуальності ми повинні всіма силами боротися проти цього варварського звичаю…»

– Сенсей, я абсолютво проти вашої теоріі,– рішуче заявив Тофу-кун і лясвув руками по колінах. – Я вважаю, що немає на світі нічого дорогоцінвішого за любов і красу. Вони – наша розрада, наша надія, наше щастя. Вони витончують наші почуття, облагороднюють характер, виховують душевну чуйність. А тому не забуваймо про любов і красу, де б ми не народилися. Ті почуття виявляються в нашому житті, любов – у подружніх стосунках, кpaca – в поезії і музиці. А тому я думаю, що поки існують на землі люди, подружнє життя і мистецтво не зникнуть.

– Якби так сталося! А ти хіба не чув, що філософ сказав? Мистецтво зникне. І тобі доведеться змиритись. Мистецтву судилася така сама доля, що й подружньому життю. Розвиток особистості означає свободу особистості. А свобода особистості означає: «Я – це я, а ти – це ти». Хіба за таких обставив може існувати мистецтво? Адже воно буйно розквітає лише тоді, коли між митцями і прихильниками їхніх творів існує духовна спільність. Хоч би скільки ти пишався своїми віршами в новому стилі, а як ніхто ними не зацікавиться, то, пробач на слові, ти будеш одним-однісіньким їхнім читачем. Хоч скільки напиши «Любовних пісень» – ніщо не поможе. Тебе радо читає цілий світ лише тому, що ти мав щастя народитися в епоху Мейдзі…

– Я б не сказав, що дуже читають.

– Якщо навіть тепер не читають, то в майбутньому, коли той великий філософ зійде на землю і проповідуватиме теорію, спрямовану проти одружевия, в тебе не залишиться жодного читача. Не думай, що тільки тебе не читатимуть. У кожної людини тоді будуть свої, відмінні від інших, смаки, тож чужа поезія її не привабить. До речі, вже тепер в Англії помітна така тенденція. От хоч би романи Мередіта [209]209
  Джордж Мередіт (1828–1909) – відомий англійський романіст


[Закрыть] і Джеймса, письменників з найяскравішою індивідуальністю. Ви гадаєте, їх читають? Аж ніяк. Тут нічого не врадиш. Адже вони мали б зацікавити лише тих читачів, що їх характер відповідає особливостям твору. Ця тенденція поступово досягне такого розмаху, що до того часу, коли шдюб вважатимуть за аморальне явище, мистецтво остаточно загине. Того дня, коли я не зрозумію, що ти написав, а ти – що я, на якоro біса здасться мистецтво!…

– Воно то так, але я інтуїтивно відчуваю: тут щось не те.

– Якщо ти інтуїтивно відчуваєш, що тут щось не те, то я дедуктивно переконався у супротивному.

– Можливо, ти переконався дедуктивно, – відповів Докусен-кун. – В усякому разі, чим більшу свободу дістає людина для розвитку своєї індивідуальності, тим більше ускладнюються її стосунки з іншими людьми. Чому Ніцше вигадав якусь там надлюдииу? Чогo він ударився в таку філософію? Та все через те, що не знав куди дітися від тої тісноти. 3 першого погляду видається, ніби надлюдина – ідеал. А насправді їй далеко до ідеалу, вона – наслідок невдоволення. Скніючн в дев’ятнадцятому столітті, коли буйно проростав індивідуалізм, але не можна було вільно перевернутися з боку набік, Ніцше з відчаю набазграв на папері все це безглyздя. Koли його чнтаєщ то відчуваєш не захват, а скоріше жaль. Його гoлос – не гoлос сміливця і подввжника, а зойк досади й обурення. Так воно й мало статися. В давнину тільки-но з’являвся герой, як одразу під йоrо прапори ставали тисячі людей. І всі були задоволені. Якби те задоволення протрималося й досі, то Ніцше не довелося б створювати героя ручкою на папері. От, приміром, Гомер й автор англійської балади «Лови» теж малювали героїчні характери. Але ті герої ні на крихітку не подібні до надлюдини Ніцше. Вони випромінюють світло і радість. Про них приємно чнтати. Були веселі події, ці події весело описано, і читач не відчуває ніякої гіркості. Але в часи Ніцше життя змінилося. Героїв не було. А якщо й були, то ніхто їх не визнавав. В давнину був один Конфуцій і йому дозволялося задавати тон. А тепер хоч греблю гати Конфуціями. Я взагалі підозрюю, що всі люди – Конфуції. Хоч би скільки ти вихвалявся: «Я – Конфуцій! Я – Конфуцій!» – а ніхто не зверне на тебе уваги. А коли так, то людина відчуває незадоволення. Від незадоволення близько до чванливої паперової надлюдини. Ми прагнули волі, ми її дістали. Діставши волю, ми відчули її незручності. А тому європейська цивілізація тільки з вигляду приваблива. А насправді вона щербатого гроша не варта. На противагу до 3аходу з давніх-давен на Сході вдосконалюють душу. І це правильно. Ви тільки погляньте, скільки людей стало неврастеніками внаслідок бурхливого розвитку індивідуалізму! Лише тепер, коли вже нічим зарадити, люди збагнули цінність афоризму: «3а князя народ живе спокійно». Збагнули, що фраза: «В недіянні оновлююсь» [210]210
  Фраза з даоського трактату Лаоцзи


[Закрыть] – не жарт. Та нічого не врадиш, уже пізно – так непросипний п’яниця жалкує, що почав колись пити саке.

– Мені здається, панове, що це надто песимістична теорія! – завважив Kaнґeцу-кун. – Але дивна річ, я стількн наслухався, а страху не відчуваю. Чого б це?

– Тому що тільки-но одружився, – поспішив роз’яснити Мейтей-кун, а господар несподівано випалив:

– Ти глибоко помиляєшся, якщо, оженившись, думаєш, ніби жінка – добра й розумна істота. Я вам для науки прочитаю цікаву річ. Слухайте, – і господар узяву руки книжку, які він нещодавно приніс із кабінету, – Це старовинна книжка. Вона показує, що вже тоді жінки були капосними.

– Хто б міг подумати! Власне, з якого століття ця книжка?

– З шістнадцятого. Автор: Томас Неш [211]211
  Томас Неш (1567–1661) – англійський сатирик


[Закрыть].

– Ще більш дивно. Виходить, що вже тоді ганили мою жінку?

– Ганили багатьох, серед них і твою. От послухай.

– Аякже, слухаю. Чудово!

– Написано: «Передусім ознайомлю вас з поглядами античних мудреців на жінку». Гаразд?.. Ви слухаєте?

– Ми всі нашорошили вуха. Навіть я, нежонатий.

– «Арістотель сказав: жінка – самий клопіт. Тож як думаєте женитися, беріть собі малу жінку, а не велику. Бо велика жінка – великий клопіт, а мала – малий».

– Канґецу-кун, твоя жінка велика чи мала?

– Моя жінка – великий клопіт.

– Ха-ха-ха! Цікавенька книжка. Ну, читай далі.

– «Хтось запитав: яке найбільше чудо на світі? Мудрець відповів: вірна дружина»…

– А хто цей мудрець?

– Імені не подано.

– Напевне, його жінка не раз скакала в гречку.

– А тепер про Діогена. «Хтось запитав: коли треба одружуватися? Діоген відповів: юнаком рано, старим пізно».

– Ти ба, сидів у бочці, а таке придумав!

– «Піфагор сказав: на світі є три жахливі речі. Сказав: вогонь. Сказав: вода. Сказав: жінка».

– Бач, як необдумано базікали грецькі філософи. Як на мене, то на світі нема нічого страшного. Я, приміром, у вогні не горю, у воді не тону… – Докусен-кун затнувся.

– Коло жінок не впадаю, – прийшов ва допомогу Мейтей-кун. Господар скоромовкою читав далі:

– «Сократ сказав: найважча робота – правити жінкою. Демосфен сказав: якщо хочеш замучити свогo ворогa, віддай йому свою жінку. Вона йому таку бучу зчинить, так з нього воду виварить, що він не зможе й на ногах встояти. Сенека вважав жінку й неуцтво двома найбільшими нещастями на світі. Марк Аврелій сказав, що жінкою так само важко правити, як і командувати флотилією. Плаут [212]212
  Тіт Плаут (приблизно 254–184 рр. до н.е.) – римський комедіограф


[Закрыть] сказав, що жінки пишно вдягаються, щоб приховати свою природну потворність. Валерій [213]213
  Максим Валерій (20 р. до н.е. – 50 р. н.е.) – римський письменник та історик


[Закрыть] в листі до приятеля сповіщав, що для жінок нема нічого неможливого на світі й благав небо, щоб воно зглянулося на нього і захистило від жіночих підступів. Він же писав: що таке жінка? Вона – ворог дружби і любові, вона – гope неминуче, вона – шкода обов’язкова, вона – спокуса природна, вона – отрута, схожа ва мед. Якщо покинути жінку неморально, то не кинути – значить приректи себе ва муки пекельні».

– Сенсей, вже досить. Як наслухаєшся такого про свою жінку, то вже нічого не захочеш.

– Ще кілька сторінок лишилося. Ну що, читати?

– Краще не треба. Адже незабаром господиня вернеться, – тільки встиг пожартувати Мейтей-кун, як із їдальні долинув її голос.

– Кійо, іди-но сюди! – гукала вона служницю.

– От тобі й маєш! Чуєш, господиня вже дома!

– Ха-ха-ха! – засміявся господар. – А тобі не все одно?

– Господине, коли це ви встигли повернутися?

В їдальні тихо. Жодної відповіді.

– Господине, ви чули, про що ми оце розмовляли, гa?

3вову жодної відповіді.

– Тіпьки не подумайте, що це погляди вашого чоловіка! Це поглядн пава Неша з шістнадцятого століття!

– Нічого не знаю, – простодушно відповіла здалеку господиня. Kaнґeцу-кун хихикнув.

– Я теж не знаю. То вже пробачте! – Тільки-но Мейтей-кун засміявся, як загримотіли двері, розсунулись сьодзі й у вітaльню безцеремонно, не питаючи дозволу, ввірвавсаяТатара Сампей-кyн. Сьогодні він не був схожий на себе. В білій як сніг сорочці, в новісінькому сюртуку, він тримав у правій руці кошичок з чотирма пляшками пива. Сампей-кyн поставив пляшки коло тунців й опустився на мату. Вигляд у вього був войовничий.

– Севсей, як у вас із шлунком останнім часом? Краще? Ви безвихідно сидите вдома, а тому й не одужуєте.

– Я ж тобі ще не сказав, чи мені краще, чи гірше.

– Не сказали, але ж ввrляд у вас нездоровий. Обличчя якесь жовте. Тепер не завадило б рибку половити. Взяти в Ciнaґaвa човна і… Я тієї неділі рибалив.

– Що спіймав?

– Нічого не спіймав.

– Не спіймав, і все-таки було цікаво?

– Ви знаєте, я настільки піднісся духом. А ви коли-небудь ловили рибу? Ох і приємна розвага. Кружеляєш собі на маленькому човнику посеред широкого моря…

– А я волію на здоровому човні по малюсінькому морю, – втрутився Мейтей.

– Якщо вже вудити, то принаймні кита або русалку. Інакше не варт і починати, – додав Kaнґeцу-кун.

– А хіба їх можна ловити на гачок? У цих літераторів ані крвхти здоровоro глузду…

– Я не літератор.

– Невже? А хто ж тоді? Для таких, як я, бізнесменів насамперед конче потрібен здоровий глузд. Сенсей, останнім часом я збагатився тим глуздом. 3 яким пристаєш, таким сам стаєш.

– Яким це таким?

– Ну от хоч би цигарки… Поки куриш «Асахі» або «Сікісіму» ніхто тебе не помічає. – Сампей-кун вийняв єгипетську цигарку з позолоченим мундштуком і запихкав.

– У тебе вистачає грошей на таку розкіш?

– Я не маю грошей, але незабаром розстараюся. Як куриш такі цигарки, тобі відразу довіряють.

– Легкий спосіб втертися в довір’я. Набагато легший, ніж у тебе, Канґецу-кун, з твоїми кульками. Ніякої тобі мороки. Зручний спосіб, чи не так? – Мейтей-кун звертався до Канґецу, але той мовчав. Замість нього заговорив Сампей-кун:

– О, це ви Канґецу-сан? Ви ще не стали доктором? Коли так, то я візьму.

– Доктора?

– Ні, Канедову дочку. Мені незручно перед вами, але вони просили: «Візьми, візьми», – що нарешті я здався і вирішив узяти. Однак мене турбує, як ви на мій вчинок подивитеся.

– Та ви не соромтеся, – заохочував Канґецу-кун, а господар навмання докинув:

– Як хочеться, то бери. Тут нема нічого поганого.

– Яка радісна новина! Справді про дочок нема чого журитися. Я ж казав, що хтось її візьме. От і дочекалася: такий наречений об’явився, та ще й джентльмен! Тофу-кун, прекрасна тема для твоїх віршів у новому стилі! Берись мерщій до роботи! – як завжди, піднесено виголосив Мейтей-кун.

– О, то це ви, Тофу-кун? – зрадів Сампей-кун. – Чи не змогли б ви щось написати для весілля? Ми одразу віддрукуємо й розішлемо. Навіть у «Сонці» помістимо.

– Гаразд, я щось придумаю. А на коли вам треба?

– Не має значення. Давайте хоч би те, що готове. А за це ми вас запросимо на весілля і добре почастуємо. Шампанським пригостимо. Ви коли-небудь пили шампанське? Воно дуже смачне… Сенсей, я маю намір найняти на весілля оркестр. Як ви гадаєте, чи можна Тофові вірші покласти на музику й зіграти?

– Як хочеш.

– Сенсей, ви б не написали музики?

– Ти сповна розуму?

– А чи немає серед нас когось, хто б знався на музиці?

– Ось віртуоз гри на скрипці – бідолашний кандидат на доктора – Канґецу-кун. Ти його добре попроси. Правда, за пляшку шампанського він навряд чи згодиться. Він не з таких.

– Шампанське по чотири-п’ять єн за пляшку нічого не варте. Я не частуватиму такою дешевизною. Ну, ви напишете для мене музику?

– Аякже. Навіть за пляшку по двадцять сен. Як треба, то й задурно напишу.