Текст книги "Ваш покірний слуга кіт"

Автор книги: Нацуме Сосекі

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 26 страниц)

Влучні порівняння викликали в господаря таке захоплення, що вперше за довгий час він зареготав.

– Ну гаразд, а ти хто?

– Я? Питаєш, хто я? Ну, я – начебто батат. Великий виріс, але все одно в землі сиджу.

– Просто заздрю тобі. Ти завжди такий спокійний, врівноважений. Легко живеш.

– Що? Як усі люди. Заздрити мені нічого. Можу похвалитися хіба що одним: я нікому не заздрю.

– В якому стані твої фінанси?

– Все в тому ж. То гроші є, то нема. Хвалити Бога, не голодую. Тому й не журюся.

– А от мене переслідують неприємності. Нерви зіпсовані, далі нікуди. Всюди самі клопоти.

– Клопіт теж непогана річ. Бо як клопіт минає, на деякий час приходить добрий настрій. Люди на світі різні, і хоч як силкуйся, а переробити їх на свій копил не зможеш. Правда, хасі всі держать однаково, інакше було б незручно їсти. Що ж до хліба, то найкраще, коли кожен різатиме його по-своєму. Кімоно, пошите вправним кравцем, відразу добре прилягає до тіла. А от якщо шив поганий майстер, то хоч-не-хоч, а звикай. І таки звикнеш. Бо у світі хитро заведено: як носитимеш невдало зшите кімоно, то з часом воно припасується, наче європейський костюм. Якщо тебе породили на світ заможні батьки таким, щоб ти відповідав вимогам часу, значить, ти щасливець. Ну, а якщо тебе не доробили, то залишається терпіти або пристосовуватися до життя. Іншої ради немає.

– До цього я незугарний: ніколи б не пристосувався.

– Як силоміць надягнеш піджака, шви розпорюються. Так і життя іноді дає тріщину. Люди сваряться, бешкетують, вкорочують собі віку. А ти лиш нарікаєш на долю, до самогубства чи до бійки ще не дійшов. Виходить, пристосувався.

– Та де там! Я ж цілими днями воюю. Хай у мене нема супротивника, – але ж я лютую, значить, воюю.

– А й справді, сам із собою воюєш! Кумедно. Гляди, не здавайся.

– Мені ж воно остобісіло!

– Тоді перестань.

– Ти ж сам добре знаєш, що не легко володіти собою.

– А, власне, чим ти невдоволений?

Тут господар виклав перед філософом усі свої неприємності, починаючи від історії з гімназистами і кінчаючи борсуком з Імадо, Пінске й Кісяґо. Пан філософ мовчки слухав, слухав, а тоді розтулив рота і взявся повчати господаря:

– Не зважай на те, що кажуть якісь там Пінске чи Кісяґо. Це ж дурниця. І гімназисти не варті того, щоб на них звертати увагу. Що, вони тобі заважають? Не думай, що переговорами чи навіть сваркою ти чогось доб’єшся. Вони все одно будуть тобі перешкоджати. Я думаю, що в таких питаннях стародавні японці були набагато розумніші за європейців. Останнім часом активність європейців здобула широку популярність. Але ж не слід забувати, що в неї є величезна вада. По-перше, активність не має межі. Хоч би як активно ти діяв, а все одно не зазнаєш задоволення, не досягнеш досконалості. Он бачиш кипариси. Вони тобі стоять на заваді, ти їх зрубуєш. Ну й що? Тепер тобі обрій заступає пансіон. Ти завалюєш пансіон, а тебе вже дратує будинок за ним. І так без кінця. Ось у тому й полягає європейський метод. Ні Наполеон, ні Олександр Македонський не дістали задоволення від своїх перемог. Мені людина не сподобалася – я з нею побився. Вона не здається я потяг її у суд. Процес виграв, а думаєш, заспокоївся? Де там! Того душевного спокою до смерті шукатимеш і не знайдеш. Не сподобався абсолютизм, перейдемо до парламентського устрою. Парламент обрид, захотілося чогось іншого. Ріка дибки стала, а ми її мостом осідлаємо. Гора муляє очі, тунель прорубаємо. Сполучення нікудишнє – давай прокладати залізниці! Але повік не вдовольнишся так. Хіба люди мають право сподіватися, що активність поможе їм досягти бажаної мети? Анітрохи. Ніхто, мабуть, не заперечуватиме, що західна культура – це культура людей активних, заповзятливих. Та водночас це культура людей, які не зазнали задоволення, культура, в основі якої ідея перебудови навколишнього середовища. На противагу європейській, японська культура не ставить собі за мету змінювати навколишній світ. Це її головний принцип. Європейці невдоволені стосунками, які встановилися між батьками і дітьми, вони намагаються їх поліпшити. Але це не приносить їм задоволення. Ми ж вважаємо, що існуючі відносини між батьками і дітьми непорушні, й почуваємо себе на вершині блаженства. Те саме можна сказати про стосунки між жінкою і чоловіком, між володарем і підлеглими, між самураями і городянами. Зрештою, і природу ми оцінюємо такою ж міркою. Якщо нам гора перепинає дорогу в сусідню країну, ми її не руйнуємо. Навпаки, ми шукаємо способу обійтися без сусідньої країни. Таким чином ми виховуємо у собі вміння зазнавати вдоволення, не руйнуючи гори. До речі, зверни увагу, що й дзен-буддисти, і конфуціанці у своїх діях, по суті, теж опираються на подібний принцип. Хоч би яким ти був могутнім і розумним, а світу не переробиш на свій копил, сонця не зупиниш, а води ріки Камоґава не повернеш назад. Лише над собою ти маєш владу. Якщо духовно загартуєшся, навчишся вгамовувати почуття, то ні бешкетування учнів, ні навіть борсук з Імадо не виведе тебе з рівноваги. А.якщо якомусь там Пінске закортить побазікати, то для твого душевного спокою буде достатньо назвати його неприторенним дурнем. Розповідають, начебто в давнину бонза, над яким завис меч, пожартував: «Весняний вітер перетинає блискавку» чи щось подібне. Ось яких вершин досягає людина самовдосконаленням душі! Досконалість – у пасивності! Я не хочу категорично заявляти, але мені здається, що помиляються ті, хто вихваляє європейську активність. Приміром, тобі не поможе ніяка активність, все одно гімназисти не перестануть з тебе глузувати. Становище змінилося б хіба що тоді, якби ти мав силу закрити гімназію або ж якби друга сторона поскаржилася на тебе поліції. А так, хоч би скільки ти виступав зі своєю активністю, тебе жде тільки невдача. Щоб активність принесла бажані плоди, потрібні гроші. І знову ми стикаємося з тим, що один у полі не воїн. Іншими словами, тобі доведеться схилити голову перед багатіями. Доведеться просити вибачення у хлопчаків, тому що їх більшість. Твоя біда в тому, що ти злидар і затіяв бійку одии проти багачів і юрби. Зрозумів?

Господар вислухав мовчки й не відповів, дійшло до нього чи ні. Коли ж рідкісний гість подався додому, господар зачинився у кабінеті й поринув у роздуми.

Судзукі-сан переконував господаря, що треба скоритися грошам і юрбі. Амакі-сенсей хотів заспокоїти йому нерви гіпнозом. А рідкісний гість радив досягти спокою, загартовуючи душу пасивністю. З власної волі господар може вибрати будь-який з цих шляхів. Ясно одне: так далі жити не годиться.

Розділ ІX

Обличчя в господаря віспувате. Кажуть, що до Реставрації дзюбаті лиця були популярні, а от тепер, коли укладено японо-англійський союз, вони здаються трохи старомодними. На підставі точних даних медичної статистики можна дійти висновку, що кількість рябих зменшується обернено пропорційно росту населення і що в найближчому майбутньому від них і сліду не залишиться. Навіть я, кіт, не можу заперечити проти такого переконливого висновку, побудованого на фактах. Не знаю, скільки рябих живе зараз на землі, але, якщо обмежитися тільки моїми знайомими, то серед котів нема жодного, а серед людей – один-однісінький. І як на біду, це мій господар. Щоразу, коли дивлюся на його лице, думаю: за які гріхи господар з такою чудернацькою зовнішністю приречений дихати повітрям двадцятого століття? За давніх часів, можливо, він був би помітною в суспільстві особою, але не тепер, коли ряботинам наказано переміститися на руки [169]169
  Мається на увазі закон про щеплення проти віспи


[Закрыть] і таким чином позбавлено права хизуватися тим, що вони займають тверду позицію на носі й щоках. Мені здається, що взагалі їх годилося б вибавити. Зрештою, їм самим уже, мабуть, обридло сидіти на людських обличчях. А втім, може, в наш час кризи політичних партій ряботини присяглися будь-що й далі окупувати лиця доти, доки сонце на небі не зупиниться. А як так, то не слід їх зневажати. Ба навіть навпаки, така співдружність вічно незмінних ямок, що опирається стрімкому потоку мод, заслуговує на велику нашу повагу. Власне, в них тільки одна вада – неохайний вигляд.

Коли господар ще був малий, у кварталі Ямабусі, що в районі Усіґоме, жив славнозвісний лікар, знавець китайської медицини, Асада Сохаку. Цей старигань ніколи не квапився – об’їздив хворих тільки в паланкіні. Однак по його смерті його зять і спадкоємець негайно віддав перевагу рикші. Можливо, коли він умре, його наступник, названий син, замінить китайські ліки ґеґеньтaн [170]170
  Ґеґеньтaн – настій коріння пуерарії


[Закрыть] на жарознижувальний засіб. Навіть за часів старого Асади Сохаку прогулюватися по Токіо в паланкіні вважалося не зовсім пристойним. Таким робом з цілком серйозною міною на фізіономії колись їздили тільки консервативні дідугани, царство їм небесне, а пізніше свині, яких силоміць доправляли на станцію у вагони, і Асада Сохаку. Ряботиння на господаревім обличчі застаріло так само, як і паланкін Асади Сохаку. І вельми жаль, що господар, не менш уперто, ніж знавець китайської медицини, щоденно ходить до школи викладати англійську мову, виставляючи перед усім світом ряботини, приречені історією на забуття.

Ставши за кафедру з лицем, покарбованим на згадку про минуле століття, він таким чином не лише навчає дітей шкільної науки, але й дає їм урок великих настанов. Замість спростовувати тезу «Мавпа має руки» він без жодних зусиль, не витрачаючи ні слова, розтлумачує учням важливу проблему «Вплив ряботиння на фізіономію». З того дня, коли серед учителів зникнуть люди, схожі на мого господаря, для розв’язання цієї проблеми учням доведеться бігати по бібліотеках та музеях, витрачаючи на це стільки ж енергії, скільки витрачають тепер на те, щоб у мумії розпізнати стародавнього єгиптянина з усією неповторністю його духовного і матеріального життя. Під цим кутом зору господареві віспини скромно й непомітно зроблять людству добру послугу.

Однак треба сказати, що не заради того, щоб прислужитися людям, господар обсіяв лице ряботинням. Хоча він справді-таки прищепив собі віспу. На нещастя, віспа перекинулася з рук на лице. Замолоду господар був таким же невинним дитям, як і тепер, і, природно, роздряпав нігтями геть усе обличчя так, що здавалося, ніби його залила вулканічна лава. Обличчя, успадковане від батьків, знівечилося до невпізнання. Господар інколи розповідав жінці, яким вродливим хлопцем, чарівним, як перлина, був він до щеплення. Він навіть вихвалявся, що коло храму богині Каннон в Асакуса на нього задивлялися європейські туристи. Можливо, що це правда. Шкода тільки, що нема свідків цієї події.

Хоч би яку користь приносили ряботини, хоч би чого навчали школярів, а як вони гидкі, то нікуди з ними дітися. Тож не дарма господар змалку, відтоді, як себе пам’ятав, не мав спокою. Чого тільки він не робив, якого способу не добирав, аби спекатися своєї потворності! Але ж ряботини – не паланкін старого Сохаку, їх нелегко позбутися. Вони й досі виразно проступають на господаревім обличчі. Його так непокоїть ця обставина, що кожного разу на прогулянці він рахує повісповані обличчя. В його щоденнику записано, скільки рябих за день зустрів, жінок чи чоловіків, де здибав – на торговиці у кварталі Оґава чи в парку Уено. Він твердо переконаний, що у своїх знаннях про рябих він ні перед ким не поступиться. Недавно господар запитав свого приятеля, який щойно вернувся з Європи і завітав до нього в гості: «Слухай, в Європі трапляються рябі?» Той на хвилю задумався, а потім відказав: «Нечасто». – «Як це – нечасто? Хоч трохи мусить бути», наполягав господар. Приятель байдуже уточнив: «Трапляються, але хіба що серед жебраків та волоцюг. Серед освічених людей рябих не бачив». – «Ого! Не те що в Японії».

За порадою філософа господар відмовився від бійки з «Ракуунканом», зачинився у кабінеті й віддався роздумам. Певне, наслухавшись доводів філософа, господар вирішив загартувати дух пасивністю, сидячи в позі людини, заглибленої у свої міркування. Але гідних уваги наслідків він не добився – адже він легкодухий і сидить надто похмурий, встромивши руку за пазуху. Гадаю, що було б краще, якби він заклав у ломбард свої англійські книжки і навчився у гейш веселих пісеньок. Але хіба такий незгідливий чоловік послухається кота? «А втім, нехай робить, що йому забагнеться», – вирішив я й кілька днів не заходив до нього.

Сьогодні якраз сьомий день. 3наючи, що ченці секти Дзен іноді зазнавали великого прозріння на сьомий день ревного сидіння із схрещеними ногами, я захотів дізнатися, як мається господар, чи він ще живий, а тому з веранди підкрався до дверей кабінету й заглянув усередину.

Господарів кабінет розмістився у південній половині будинку. На сонячному боці кімнати стоїть здоровенний стіл. Сказати «здоровенний» замало. То був здоровенний стіл завдовжки шість сяку, а завширшки три сяку й вісім сунів, з відповідною висотою. Ясна річ, такий стіл виготовляють тільки на замовлення. Цей рідкісний предмет, що правив за стіл і за ліжко, виготовили після довгих переговорів у поблизькій столярні. Я не питав господаря, а тому не знаю, навіщо він придбав собі такий великий стіл, а тим паче, з якого дива лягає на ньому спати. Можливо, господар обзавівся таким одороблом, піддавшись раптовій спокусі, або ж йому, як деяким душевнохворим, забажалося поєднати в одне ціле різнорідні поняття, в даному випадку сумістити в одному предметі стіл і ліжко. В усякому разі, він додумався до оригінальної ідеї. Оригінальної, та й край. Але, на жаль, ні до чого не придатної. Не так давно я був свідком того, як під час обіднього сну на столі, господар захотів перевернутися на другий бік і ненароком брязнувся на веранду. Здається, що відтоді йому перехотілося обертати стіл на ліжко.

Перед столом лежить тонкий мусліновий дзабутон, у кількох місцях пропалений цигаркою. З дірок витикається почорніла вата. На дзабутоні, шанобливо схилившись, спиною до мене сидить господар. Кінці зав’язаного брудно-сірого обі звисають до п’ят. Недавно я спробував погратися цим обі й дістав ляпанця. З таким обі не варт даремно заводитися. «Усе ще роздумує? Невже не знає приказки про те, як півень думав?» Я підкрався ззаду і зиркнув на стіл. На столі щось сліпучо виблискувало. Я мимоволі закліпав очима. Що за диво? Терпеливо зносячи блиск, я придивився і відразу збагнув – світло виходило з дзеркала, що рухалося по столу. Але навіщо господар маніпулює дзеркалом у кабінеті? Адже місце дзеркала у ванній. Ще сьогодні це дзеркало я там бачив. Я кажу «це дзеркало», бо іншого нема в нашому домі. Щоранку, помившись, господар перед ним зачісується. Дехто, може, не повірить, що така людина, як господар, зачісується, але це правда: усе занедбав, а от про голову піклується. Відтоді, як я тут оселився, я не помічав, щоб господар і у найстрашнішу спеку коротко стригся. Його волосся, завдовжки сунів два, завжди з проділом на лівому боці, трошки збите вгору над правою скронею. Воно, можливо, теж свідчить про розлад його психіки. Як на мене, така самовпевнена зачіска не гармонує із столом. А що вона не завдає нікому шкоди, то ніхто про неї злим словом не згадує. А от для господаря вона – велика гордість. Та годі про ту дженджуристу зачіску. Чому ж все-таки господар запустив собі довге волосся? Для цього була ось яка причина. Річ у тому, що ряботини пороз’їдали не тільки його обличчя, але вже давненько добралися до самого тімені. Тож якби господар стригся під нуль, то не один десяток ряботин виплив би на світ Божий. І ніяким чином не вдалося б їх розгладити. Можливо, таке видовище справляло б на декого приємне враження – наче світлячки поблискують серед засохлих билинок, але тільки не на господиню. Зрештою, навіщо самому розкривати свої вади, якщо можна сховати їх під довгим волоссям. Якби змога, господар приховав би ряботини на обличчі в такий же спосіб. Тож нема потреби марнувати гроші на стриження, розголошувати на цілий світ, що віспа доповзла й до твого черепа. Ось чому господар відпустив довге волосся. А коли так, то й проділ доводиться робити. Так само і в дзеркало без кінця заглядати. А це вже підстава для того, щоб повісити його не де-небудь, а у ванній. Нагадаю, що дзеркало у нас одне.

Якщо ж дзеркало, якому слід бути у ванній, опинилося в кабінеті, то це означає, що або воно стало сновидою, або його приніс господар. Якщо приніс господар, то навіщо? Може, воно йому потрібне для вдосконалення духу пасивністю. Колись давно один учений завітав до святого панотця і побачив, як той шліфує черепицю. «Що це ви робите?» – спитав учений. «Надумав дзеркало зробити от і стараюся», – була відповідь. Учений здивувався і сказав: «Хоч ви й свята людина, а з черепиці дзеркало вам не зробити». – «Невже? – зареготав превелебний отець. – Значить, доведеться кинути. А от ти не знайдеш дороги до істини, хоч би скільки книжок прочитав». Напевне, господар краєчком вуха чув про цю подію, а тому приніс з ванної дзеркало і взявся самовпевнено крутити ним собі перед носом. «Кепська справа», – зміркував я, придивляючись, що буде далі.

Нічого не підозрюючи, господар пильно вдивлявся в одне-однісіньке в нашому домі дзеркало. Взагалі кажучи, дзеркало – химерна річ. Кажуть, треба мати неабияку відвагу, щоб у просторій кімнаті нічною порою при світлі свічки дивитися у дзеркало. Коли одного разу господарева донька підставила дзеркало мені під ніс, то я так перелякався, що тричі оббіг навколо будинку. Навіть у білий день страшно дивитися у дзеркало так пильно, як господар. Тим паче, що його обличчя і так далеко не вродливе. За якийсь час господар пробурмотів: «Справді, гидка фізіономія». Господаря можна тільки поважати за те, що признався у своїй потворності. А проте він поводився, наче божевільний. Хоча й сказав правду. Ще один, крок і він злякається своєї непривабливості. Про людину, яка в глибині душі не признається у своїх гріхах, не скажеш, що вона ковтнула ківш лиха.

Така людина не в змозі зректися суєти цього світу. Я сподівався, що господар от-от скаже: «Який жах!» Але він лише сказав: «Справді, гидка фізіономія» – і ні сіло ні впало надув щоки і кілька разів ляпнув по них долонею. Невже це якесь замовляння? У цю мить мені чомусь здалося, ніби я десь бачив таку фізіономію. Добряче помізкувавши, я зрозумів, що така пика в нашої служниці. Тут буде доречно трохи розповісти про неї. Ви б тільки подивилися, яка вона роздута! Недавно хтось приніс господареві з храму Анаморі-Інарі подарунок – ліхтар, виготовлений з риби. Так от, фізіономія служниці – геть-чисто, як той ліхтар з риби. Її так роздуло, що очей не видно. Правда, риба в тисячу разів кругліша; бо обличчя служниці зроду вугласте, а тому схоже на шестикутний годинник, хворий на водянку. Але залишімо служницю в спокої, – щоб, крий Боже, не почула, – і вернімося до господаря. Як і раніше, господар поплескав себе по надутих щоках і ще раз промовив: «Як отак розтягти, то ряботиння не видно». Потім він повернув щоку до світла і втупився у дзеркало. «А ось так вони впадають в очі. Анфас вони здаються меншими. От дивина!» Господаря, видно, захопило таке відкриття. За хвилину він відставив дзеркало на витягнуту руку. «А от на такій відстані зовсім непомітно. Коли ж надто близько – нікуди не годиться… Зрештою, таке буває не тільки з обличчям», – сказав господар так, наче на нього зійшла велика мудрість. Та незабаром він раптом поставив дзеркало збоку й зіжмакав усю фізіономію – очі, лоб, брови, ніс – докупи. 3 першого погляду, напевне, второпавши, що видовище неприємне, промимрив: «Ні, так не годиться», – і тут же прибрав нормального вигляду. «Чого це в мене така сердита пика?» – наблизившись до дзеркала на три суни, недовірливо приглядався до себе господар. Вказівним пальцем правої руки погладив ніздрі, а потім сильно натиснув на листок промокального паперу на столі. На папері залишився круглий масний слід. Господар улаштував справжню виставу. Брудним вказівним пальцем вивернув нижнє повіко на правому оці й майстерно скорчив міну, прозвану в народі «бекканко». Я не зовсім зрозумів, чи господар досліджує ряботини, чи грається з дзеркалом, – мовляв, хто не витримає і раніше кліпне очима. Настрій в господаря – мінливий, як вітер, будь-коли від нього можна сподіватися якоїсь чудасії. А втім, якщо оцінювати господаря справедливою й поблажливою міркою, то можна стверджувати, що він витівав різні штуки перед дзеркалом заради самопізнання і вдосконалення душі. Адже, врешті-решт, усі людські дослідження зводяться до самопізнання. «Небо й земля», «ріки й гори», «дні й місяці», «зірки та планети» – усі ці слова лише інші назви людини, його «я». Тільки власне «я» варте дослідження. Якби людина могла вирватися із свого «я», воно б одразу перестало існувати. А крім «я», ніхто це «я» не буде вивчати. Що й казати, це неможливо, навіть якби знайшлися охочі вивчати чуже «я» або віддати своє «я» для вивчення. Тому-то стародавні герої стали героями тільки завдяки власним зусиллям. Якби можна було пізнати своє «я» за допомогою інших людей, то можна було б наїдатися яловичини через когось. Зранку нидіти над законами, ввечері шукати дорогу істини, не випускати з рук книжки – усе це лише спонукує до самопізнання. Тому що в чужих законах, в чужих дорогах істини, в купах поточеного мишами паперу нема ні крихітки нашого «я». А якщо є, то тільки його привид. Щоправда, іноді привид, можливо, кращий за ніщо. Трапляється, що в погоні за тінню доганяємо суть. Бо здебільшого тінь невіддільна від суті. І якщо господар марудиться з дзеркалом з цих міркувань, то він чогось вартий. В усякому разі, набагато краще вже отак марудитися з дзеркалом, ніж до нестями зачитуватися усякими там Епіктетами і вдавати з себе великого мудреця.

Будучи закваскою для самозакоханості, дзеркало водночас стерилізатор гордості. Ніщо так не розпалює у дурнів марнославства й легковажності, як дзеркало. Споконвіку у двох випадках з трьох, коли через надмірну пиху занапащали себе та інших, винне дзеркало. Як так званому лікареві, що під час Французької революції винайшов досконалий спосіб рубати голови, так і людині, яка вперше виготовила дзеркало, напевне, неприємно, прокинувшись уранці, згадувати про свій винахід. Правда, хто втратив до себе повагу, занепав духом, той не захоче дивитися у дзеркало. Це ясно, як Божий день. Він, напевне, запитає себе: як це я міг досі жити з такою фізіономією та ще називатися людиною? Цей момент залишає в душі людини найблагодатніший слід. Ніхто не заслуговує більшої поваги, ніж дурень, який признався у своїй дурості. Перед ним повинні схилити голови усі мудреці. Він сам гордовито зневажатиме себе, а вони віддаватимуть почесті тій його гордості. Мій господар, правда, не такий розумний, щоб, зазирнувши у дзеркало, міг зміряти глибину свого недоумства. Зате він досить правдиво вміє прочитати на обличчі, якої шкоди завдає йому ряботиння. Усвідомити непривабливість свого обличчя – значить стати на одну сходинку вище до розуміння душевного убозтва. Господар переконливий цьому приклад. Можливо, на цю стезю його штовхнув теж філософ.

З такими думками я не переставав стежити за господарем, який, не помічаючи мене, досхочу надивився на вивернуті повіки і, сказавши: «Очі налилися кров’ю, напевне, хронічний кон’юнктивіт», – заходився вказівним пальцем терти почервонілі повіки. Мабуть, йому свербіло, але ж хіба можна терти запалені очі? Не мине багато часу, й очі в нього загниють, як у солоного окуня. Я так і думав. Коли господар розплющив очі, вони були вкриті туманом, як зимове небо на півночі. А втім, очі в нього ніколи не були ясними. Як образно висловитися, то вони були настільки каламутні, що райдужна оболонка зливалася з білком. Як душа його постійно витає у мороці, так і очі його вічно плавають у каламуті орбіт. Кажуть, ніби це наслідок ембріональної екземи, а може, ускладнення після щеплення. Замолоду господаря лікували вербовими черв’яками і червоними жабами, але материні зусилля пропали марно: його очі залишилися такими ж каламутними, як і в день народження. Я гадаю, що нема чого звинувачувати ембріональну екзему або віспу. Причину того, що його очі блукають у безнадійній каламуті, треба шукати насамперед у темних звивинах мозку. Прояви його похмурої діяльності, природно, не можуть не залишити сліду на господаревій зовнішності. Бідна мати, мабуть, не знала, скільки клопоту завдасть їй дитина. Як не буває диму без вогню, так і не буває дурня без каламутних очей. Можна сказати, що господареві очі – дзеркало його душі. А оскільки душа в нього дірява, як темпосен [171]171
  Темпосен – дрібна овальна монета з квадратним отвором посередині


[Закрыть], то й очі такі ж: хоч і великі, та нічого не варті.

Тепер господар узявся крутити вуса. Вони завжди неслухняні, кожний волосок росте, як йому заманеться. Ви не уявляєте собі, який то клопіт, коли в наш хвалений вік індивідуалізму волосся комизиться і вередує. 3 огляду на це останнім часом господар доклав чимало зусиль, щоб дати йому лад і як слід вишколити. Його ревна праця не пропала даремно – волоски хоч трошки пристосувалися один до одного. Дійшло до того, що господар може гордитися: волоски, як досі, не просто ростуть, а він їх тепер запускає. Заохочуваний успіхом, господар вирішив у думці, що перед ним блискуче майбутнє, а таму щодня, вранці чи ввечері, як тільки трапиться вільна часинка, муштрує вуса. Його честолюбність сягає високо: він прагне мати пишні та владні вуса, як кайзер. Тому для нього не важить, як росте окремий волосок. Він хапає їх пуком і нещадно закручує вгору. Вусам, напевне, тяжко доводиться, навіть господар, їхній власник, іноді кривиться від болю. Але нікуди не дінешся: муштра є муштрою. Хоч-не-хоч, а мусять волоски задиратися вгору. Як збоку глянути, то безглуздішої розваги не придумаєш; тільки господар знає справжню ціну такому заняттю. Якщо навіть вихователі силкуються змінити природні нахили учнів, щоб потім хвалитися своїми заслугами, то нема підстав докоряти господареві за турботу про вуса.

Тільки-на господар узявся старанно муштрувати вуса, як із кухні з’явилася багатокутна служниця і, сповістивши про прибуття пошти, просунула в кабінет свою завжди червону руку. Вхопившись правою рукою за вус, а лівою тримаючи дзеркало, господар обернувся до дверей. Уздрівши вуса в такому вигляді, наче їм хто наказав стати догори ногами, служниця майнула назад у кухню і, звалившись животом на баняки, зареготала. Господар, однак, й оком не змигнув, а поволі відклав дзеркало і взявся до листів. Перший лист, видрукуваний розкішними буквами, був такого змісту:

«Вельмишановний добродію. Вітаю Вас із щасливими подіями. Завдяки не одній перемозі наших військ настав кінець японсько-російської війни і запанував мир. Дотепер більша половина наших вірних і доблесних воїнів під крики «бандзай» з тріумфом вернулася на Батьківщину. Радості народній немає меж. Як тільки було оголошено Імператорський маніфест про війну, наші воїни на довгий час відправилися за тисячі рі [172]172
  Рі – міра довжини, близько чотирьох кілометрів


[Закрыть] на чужину, зносили спеку і холод, самовіддано боролися з ворогом, не жаліючи життя для блага Вітчизни. Своєю вірністю вони заслужили на вічну пам’ять нащадків. Цього місяця тріумфальне повернення наших військ закінчується. Наше товариство від імені мешканців нашого району двадцять п’ятого числа цього місяця влаштовує бенкет на честь більше, ніж тисячі офіцерів, унтер-офіцерів та солдатів нашого району, а також для розради близьких родичів загиблих у цій війні. Своїм гарячим співчуттям і ми хочемо висловити свою вдячність нашим воїнам. Запрошуючи Вас узяти участь в урочистостях, сподіваємося, що бенкет зробить честь нашому товариству. Просячи Вашої згоди, покладаємо надію на Вашу щедру пожертву. Щиро Ваш…»

Відправник, очевидно, був аристократом. Господар мовчки дочитав листа і відразу з байдужістю на обличчі запхав його у конверт. Навряд чи від нього хто дочекається пожертви. Недавно господар пожертвував кілька єн на користь голодуючих у Тохоку і тепер першому-ліпшому торочить, що в нього взяли пожертву. Але ж кожен знає, що пожертву не беруть, її вносять. Невдало сказано, адже мова не йде про злодіїв. Правда, сам господар дотримується супротивної думки. Е ні, він не така людина, щоб роздавати гроші на підставі якогось там листа, виготовленого у друкарні. Навіть якби гроші пішли на вітання армії. І навіть якби просила титулована особа. Не знаю тільки, що вчинив би господар, якби йому до горла приставили ножа. Господар вважає, що перш ніж вітати армію, треба привітати себе. А вже привітавши себе, можна вітати інших. Певне, господар, поки в нього бувають труднощі із сніданком і вечерею, вирішив залишити вітання на сумлінні аристократів. Господар узяв другий лист і здивувався: «Ого, й цей друкований!»

«У цю холодну осінню пору вітаю Вас з процвітанням Вашого дому. Переходячи до суті справи, нагадаю, що, як Вам відомо, протягом останніх трьох років унаслідок перешкод, які чинила купка кар’єристів, наша школа опинилася у скрутному становищі. Глибоко усвідомивши, що причина лиха в нас самих, ми засудили наше недбальство й, навчені гірким досвідом, нарешті знайшли спосіб роздобути кошти на побудову нової школи, яка б відповідала нашим ідеалам. Кошти знайшли у виданій власними силами книжці під назвою «Секрети кравецтва». Ми написали цю скромну книжку на основі нашого багаторічного терпеливого вивчення принципів і законів названого кравецького мистецтва, вивчення, яке вимагало від нас чимало поту й крові. Ми задумали поширити названу книжку за невелику ціну з тією метою, щоб незначний прибуток використати на будівництво школи. Просимо у Вас вибачення, але нам здавалося, що Ви готові внести пожертву у фонд будівництва школи. Просимо Вас придбати цю книжку хоч би в дарунок Вашим слугам. Сподіваючись на Вашу підтримку, уклінно припадаємо до Ваших ніг. Найвища жіноча школа кравецтва у Великій Японії. Директор школи Сінсаку Нуїда».

3 холодним серцем господар зіжмакав цей шанобливий лист і пожбурив у кошик для сміття. Жаль, що скарги і благання Сінсаку-куна виявилися марними. Господар узявся до третього листа, в яскравому конверті з червоними й білими смужками, з пишним, як на вивісці крамнички солодощів, написом: «Високоповажному Тінно Кусямі-сенсею». Не ручуся що з цього конверта раптом не висунеться Отасан [173]173
  Отасан – персонаж із середньовічного фарсу


[Закрыть], але на вигляд він чудовий. Ось що в ньому було написано: «Якщо земля і небо в моїх руках, то я одним духом вип’ю воду з ріки Сіцзян. Якщо ж мене створили небо і земля, то я всього-на-всього порошинка. Як не є, а я міцно пов’язаний з небом і землею… Людина, що перша скуштувала трепанга, гідна поваги; того, хто вперше з’їв рибу, слід хвалити за відвагу. У того, хто з’їв трепанга, вселиться дух Сінрана [174]174
  Сін ран, Нітірен – засновники двох однойменних буддійських сект


[Закрыть]; у тому, хто посмакував рибою, втілиться Нітірен. Що ж до таких, як Кусямі-сенсей, то вони знають лише приправлене оцтом місо з сушеного гарбуза. Я ще не бачив людини, яка стала героєм, наївшись гарбузового місо… Хай зрадить тебе найближчий друг. Хай зненавидять тебе батьки. Хай покине тебе коханка. Щоб не знав ти ніколи багатства. Щоб утратив в одну мить титули і маєтки. Хай вкриються цвіллю твої знання, що зберігаються в голові. На що ти покладаєш надії? На що ти надієшся в небі й на землі? На Бога? Бог – глнняний бовван, виліплений змученою людиною, смердючий труп скам’янілого людського лайна. Спокій – це стан, коли покладаються на неможливе. Патякаючи всілякі нісенітниці, кривуляє до могили п’яниця. Вигорає олива і гасне лампадка. Що лишається робити, коли діло звершено? Сиди собі, Кусямі-сенсею, над своїм коритом… Ніщо не страшне, якщо не вважаєш людину людиною. Нічого сердитися на світ, якщо ні когось, ні себе не маєш за людину. Благородні люди, що досягли багатства і влади, здається, не вважали людей людьми. Чого ж ти з обурення червонієш, коли не визнають тебе за людину? Червоній скільки завгодно, дурню!.. Вважаючи себе людиною, а інших маючи за ніщо, буркотун стає жертвою нервового припадку. Цей припадок називається революцією. Але революція – не справа буркотунів. Її творять з охотою великі люди. В Кореї багато женьшеню. Чому не заживаєш женьшеню? Тендо Кохей з Суґамо. Вклоняюсь удруге».