Текст книги "Ваш покірний слуга кіт"

Автор книги: Нацуме Сосекі

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 26 страниц)

Розділ V

Докладно описати події, що відбулися протягом однієї доби, і все, до останнього рядка, прочитати – для цього потрібно щонайменше двадцять чотири години. Мушу признатися, що навіть мені, прихильникові реалістичного опису з натури, непосильні такі труднощі. Жаль бере, коли бачу, що в мене немає ні таланту, ні терпіння з усіма подробицями розповісти про дивовижні, варті якнайретельнішого фіксування й уваги, вчинки і чудернацькі висловлювання господаря. Жаль, але що вдієш. Хоч я і кіт, але й мені потрібен відпочинок. 3 відходом Судзукі-куна і Мейтей-куна сухий вітер ущух і несподівано стало тихо, як уночі зимою, коли з неба повільно спадають сніжинки. Господар своїм звичаєм замкнувся у кабінеті. Діти поснули. Господиня лежала за фусумою в кімнаті, що вікнами виходить на південь, і годувала груддю дворічну Менко-сан. Сонце по захмареному небу котилося до обрію, а знадвору до їдальні долітав виразний стукіт ґета нечастих перехожих. 3 пансіону в суміжному кварталі линули звуки флейти, що то затихали, то оживали, настирливо лізли у вуха, не даючи заснути. Надворі, видно, був туман. На вечерю мені вділили трохи рибної юшки, і живіт, перебравши до себе все, що вміщала черепашка морського вушка, вимагав спочинку. Якось я чув, начебто людям відоме таке поетичне явище, як котяча любов. Кажуть, напровесні бувають такі ночі, коли мої одноплеменці з цілого кварталу втрачають сон і гуляють до ранку. Щоправда, моя психіка ще не зазнавала такої метаморфози. Споконвіку любов – космічна життєва сила. Від бога Юпітера до черв’яка під землею чи капустянки усі віддаються коханню. Тож цілком природно, що ми, коти, відчуваємо на душі неспокій і радісну тривогу ночами, коли крізь завісу хмар просіюється місячне світло. Як заглянути в минуле, то мене теж сушило кохання до Мікеко. Ходить чутка, начебто й донька такого верховоди як Канеда, що вигадав оту свою тригонометрію, запалала любов’ю до Канґецу-куна. Я навіть і думки не маю насміхатися з того шаленства, яке охоплює котів і кішок усього світу розкішної весняної ночі, і зневажливо прозивати його гріхопадінням. На жаль, хоч скільки б спокушали мене, я не охочий до таких розваг. Зараз мені хочеться одного – відпочинку. Яка може бути любов, коли тебе хилить на сон. Я неквапливо вилізаю на край дитячої постелі й засинаю…

Раптом я розплющую очі і бачу: господар непомітно перебрався з кабінету до спальні і шугнув під ковдру поряд з господинею. У нього звичка на сон обов’язково прихопити з кабінету книжечку, написану чужою мовою. Однак, лігши спати, він ще не прочитав і двох сторінок. Іноді просто кладе її під голову. Якщо ти її не читаєш, то навіщо носити? Але господар господарем, і ніякі глузування господині тут не поможуть. Не раз вона його просить: «Та перестань», – він і слухати не хоче. Щодня завдає собі зайвого клопоту: приносить книжку, якої ніколи не читає. Інколи він перебирає міру і приносить аж кілька книжок. А недавно кілька вечорів підряд приходив у спальню з грубезним словником Вебстера під пахвою. Мабуть, це хвороба. Як деякі розпещені люди не можуть заснути, не наслухавшись булькоту води в чайнику роботи майстерні Рюбундо, схожого на шум вітру в сосновому вітті, так і господаря не здолає сон, якщо в головах не лежатиме книжка. Виходить, книжка для господаря не розвага, а снодійний засіб. Друковане снотворне.

«Напевне, і сьогодні щось приніс». Я заглянув. Поруч господаря, чіпляючись за кінчик його вусів, лежить напірозгорнута тонка, в червоній обкладинці, книжечка. Судячи з того, що великий палець лівої руки закладений між сторінками, можна дійти висновку, що господар виявив гідну похвали витримку і, здається, прочитав кілька рядків. Обік червоної книжечки, як звичайно, виблискує холодним, чужим весняній порі світлом кишеньковий нікельований годинник.

Господиня відсунула від себе маля і голосно хропе, широко розтуливши рота. Голова її сповзла з подушки. Взагалі я вважаю, що найгидкіше у людини – це спати з розтуленим ротом. Кіт, приміром, ніколи в житті так не осоромиться. Споконвіку ротом видають звуки, носом вдихають і видихають. Однак, чимдалі на північ люди лінивіші й, заощаджуючи сили, намагаються якнайменше відкривати рота, а тому гугнявлять. Та найогидніше, коли носа закладе і доводиться дихати ротом. Передусім небезпечно: а ну як із стелі впаде мишачий послід.

Я окинув поглядом дітей: вони сплять так само бридко, як і батьки. Найстарша – Тонко – немов стверджуючи своє старшинство, відкинула праву руку на вухо молодшої сестри. Молодша – Сунко – теж не залишилася у боргу, одну ногу закинула на живіт старшій. У таких неприродних позах, розлігшись упоперек одна до одної, обоє міцно сплять, не виказуючи жодного невдоволення.

Навіть лампа весною світить інакше. Її вогник чарівно поблискує, немов жаліючи, що за тою простою і вкрай непоетичною картиною ніхто не бачить чудової місячної ночі.

«Цікаво, котра година?» – Я оглянувся. Навколо стояла мертва тиша, порушувана хіба що цоканням стінного годинника, хропінням господині й віддаленим скреготом служниці. Ця жінка завжди заперечує, що вона вночі скрегоче зубами. А тільки їй про це нагадують, вона вперто заявляє: «Змалечку я ні разу не скригнула зубами. Це я добре пам’ятаю». Замість сказати: «Більше не буду» або «Вибачте, будь ласка», знай тількиповторює: «Такого собі не пригадую». Зрештою, як вона може пригадати, коли свої штуки витіває уві сні. Та біда в тому, що факти існують незалежно від того, пам’ятають про них чи ні. Трапляються у світі люди, що чинять зло, а мають себе мало не за святих. Їх самовпевнена невинність – похвальна річ, але, на жаль, вона не рятує іншого від неприємностей. Гадаю, цих леді, і джентльменів, й нашу служницю з ними слід віднести до одної категорії… Здається, вже дуже пізно.

У віконницю на кухні щось двічі cтyкнуло: «Тук, тук». Що ж це таке? Сьогодні наче й ніхто не збирався приходити. Напевне, миші. Коли так, то нехай побешкетують уволю. Я вирішив їх не ловити… Знову «тук, тук». Ні, навряд чи це миші. А якщо й миші, то надто обережні. Миші в оселі господаря, як і учні гімназії, де він викладає, день і ніч до нестями вправляються у збиткуванні та пустощах; та компанія вважає своїм покликанням перебивати сон моєму бідолашному господареві, тож не віриться, що вона така сором’язлива. Ні, на цей раз це таки не миші. Як порівняти з мишами, які оце недавно ввірвалися до спальні, вкусили господаря за кінчик і так короткого носа і з переможним пискотнею відступили, то заброда надто боязливий. Ні, напевне це не миші. Зненацька почулося, як хтось смикає віконниці і водночас повільно розсуває нижню половину сьодзі. Справді-таки, це не миші. Людина! Серед темної ночі, без дозволу, при зачинених дверях Мейтей-сенсей або Судзукі-кун не вдиратимуться. Може, це той славнозвісний злодійкуватий святий відлюдник? Якщо так, то треба якнайскоріше глянути на його благочестиве лице. Ось уже, здається, святий відлюдник пробрався через задвіркові двері j ступив два кроки в кухню, але раптом на третьому, видно, перечепився за ляду погреба, – і нічну тишу порушив страшенний гуркіт. Шерсть на мені настовбурчилась. Наче її хтось настовбурчив щіткою для чобіт. Хвильку було тихо. Я зиркнув на господиню – як і раніше, вона самовіддано вдихала атмосферу спокою широко роззявленим ротом. Господареві, мабуть, приснився великий палець, затиснутий між сторінками червоної книжечки. Незабаром я почув, як на кухні чиркнув сірник. Отже, святий відлюдник не бачить у нічній пітьмі, як я. Кухня у нас поганенька і йому, очевидно, не з руки.

Я сидів, зіщулившись, і міркував, чи святий відлюдник з’явиться у їдальні, чи зверне ліворуч і через ґанок попростує до кабінету. Заскрипіла фусума, і хода долинула вже з веранди. Святий відлюдник подався таки до кабінету. Знову навколо все завмерло.

Я нарешті доміркувався, що не завадило б якнайшвидше розбудити господарів дому. Але як же це зробити? Недоладні думки шалено крутилися, як колесо водяного млина, але чогось путнього на голову не наверталося. «Може, посмикати зубами за край ковдри?» – подумав я. Кілька разів сіпнув – жодного наслідку. Може, потерти холодним носом об щоку господаря? Але тільки-но я наблизився до його обличчя, як сонний господар різко простяг руку і болісним ляпанцем по писку віджбурнув мене. Ніс у котів – найдошкульніше місце. Мені було дуже боляче. Тепер, щоб розбуркати господарів, нічого не залишалось, як двічі нявкнути. Але що це? Саме в ту мить у горлі застряг якийсь клубок і я не міг навіть звести голосу. Нарешті після довгого вагання я нявкнув, але так тихо, що аж сам здивувався. Поки я впевнювався, що мій дорогоцінний господар і не збирається прокидатися зі сну, почулася хода святого відлюдника. Він переходив сюди по веранді. «Ось він уже тут, уже нема чого старатися»,– махнув я на все лапою і, заховавшись між фусумою й вербовим кошиком, взявся нишком стежити за дальшим перебігом подій.

Перед дверима спальні хода святого відлюдника несподівано стихла. Затамувавши подих, я нетерпляче ждав, що буде далі. Вже згодом я подумав, що було б непогано, якби під час полювання на мишей я мав такий душевний стан, як оце тепер. Від напруження я мало не луснув. Я щиро вдячний святому відлюдникові за те, що завдяки йому на мене найшло рідкісне прозріння. Нараз папір коло третьої поперечки на сьодзі потемнів, наче на нього впали краплі дощу, і на його тлі поступово вималювалася пурпурова тінь. У ту ж мить папір на сьодзі розірвався, з отвору висунувся червоний язик і за хвилю зник. Натомість по той бік отвору щось зблиснуло. Безперечно, то було око відлюдника. Дивна річ, я відчув, що те око, ковзнувши неуважно по кімнаті, втупилося у мене під кошиком. Лише на мить затримався той злісний погляд на мені, а наскільки вкоротив мені життя! Коли вже не стало терпцю довше чекати і я вирішив вискочити з-за кошика, сьодзі до спальні з легким скрипом розсунулись і довгожданий святий відлюдник явився перед мої очі.

За час своєї розповіді я матиму честь познайомити вас з цим несподіваним і рідкісним гостем – святим відлюдником – злодієм, але передусім я хотів би викласти перед вами деякі свої погляди. Прошу уваги. Стародавніх богів шанують за всезнання і всемогутність. Особливо Бога християнського, якого навіть тепер, у двадцятому столітті, наділяють ореолом всезнаючого і всемогутнього. Однак всезнання і всемогутність у розумінні людини пересічної часто обертається у звичайнісіньке неуцтво і безсилля. Очевидно, це парадокс. І головне: від початку світу я перший відкрив цей парадокс. Коли я думаю про це, в мені зароджується честолюбна думка, що я кіт неабиякий; зараз я хочу викласти свої аргументи і будь-що втовкмачити в ваші голови, чванливі люди, що котами не можна гребувати. Кажуть, начебто всесвіт створив Бог. Тоді людина – теж творіння Боже. У так званій Біблії про це начебто ясно написано. Так от, одне спостереження над собою протягом багатьох тисячоліть викликає у людей подив, а водночас дедалі більше схиляє до віри у всезнання і всемогутність Бога. Ось у чому воно полягає: людей на світі сила-силенна, обличчя у всіх різні, ви не знайдете серед них двох схожих. Але ж кожне обличчя складається з певних елементів більш-менш однакового розміру. Іншими словами, незважаючи на те, що всі обличчя виготовлені з одного матеріалу, з одної основи, ви щоразу бачите перед собою інший наслідок. Як подумаю, що з такого простого матеріалу витворено стільки різноманітних облич, не можу стримати захоплення майстерністю творця. Треба мати небуденну творчу уяву, щоб виліпити таке розмаїття облич. Якщо взяти до уваги, що навіть найвизначніші художники світу, вкладаючи всю енергію в улюблену працю, не змогли створити більше, ніж дванадцять-тринадцять типів облич, то мимоволі здивуєтеся винахідливості Бога, який узявся одним махом ліпити людей. Це така небувала, неможлива у людському суспільстві майстерність, що її можна назвати всемогутньою. Саме тому люди схиляються перед Богом. Ясна річ, з людського погляду таке схиляння цілком виправдане. Однак, якщо виходити з котячих позицій, то цей же факт можна розглядати як свідчення Божого безсилля. Гадаю, Бога можна вважати якщо не зовсім безсильним, то в кожному разі не сильнішим за людину. Кажуть, що Бог створив стільки облич, скільки й людей, однак незрозуміло, чи це розмаїття наслідок заздалегідь продуманого плану чи, може, він задумав виліпити кота й ополоник на один копил, але зазнав невдачі і довів справу до такого безладу. Різноманітність людських облич можна вважати пам’яткою про успіх, досягнутий Богом, але водночас вона, мабуть, свідчення Божого краху. Певна річ, тут можна розводитись про всемогутність, але ніщо не заважає назвати це безсиллям. Шкода, що очі в людей лежать в одній площині і не можуть дивитися одночасно вліво і вправо, а тому в Їхньому полі зору тільки половина предметів. Але на запаморочених, збитих з пантелику Богом людей не сходить прозріння; вони не хочуть помічати навіть очевидних фактів, доступних спостереженню в будь-яку пору дня і ночі, якщо тільки глянути під іншим кутом зору!.як важко при виготовленні чогось добитися різноманітності, так само нелегко досягти цілковитого повторення. Рафаель, напевне, розгубився б, якби йому замовили два однакових портрети Богородиці або ж вимагали намалювати двох зовсім схожих Мадонни. Ні, мабуть, таки важче намалювати дві однакові речі. Можливо, краще було б просити Кобо Дайсі [118]118
  Кобо Дайсі – посмертне ім’я Кукая (774–835), засновника буддійської секти Сінґон


[Закрыть] змінити манеру письма, ніж написати ієрогліфи «небо» і «море» так само, як учора. Що ж до навчання людської мови, то воно цілком опирається на принципи наслідування. Коли від своїх матерів, няньок діти засвоюють потрібні в житті слова, у них одна честолюбна мета – якнайточніше відтворити почуте. Як тільки можуть наслідують дорослих. На протязі десяти-двадцяти років у мові, що складена на основі наслідування, природно, виникають фонетичні зміни, які засвідчують, що люди не здатні до абсолютного копіювання. Що ж, справжнє наслідування – річ непроста. Так от, Бог справді довів би свою всемогутність, якби натворив людей з однаковими обличчями, як машкари, випалені одним тавром; а те, що він пустив по світу людей з найдивовижнішими, – яке хочеш, таке й маєш, – обличчями, поробив людей до запаморочення різними, тільки зроджує думку про його безсилля.

Я вже геть забув, з якої це причини я пустився у такі розумування. Якщо навіть люди мають звичку забувати, про що вже мовилось, то на таку котячу ваду й поготів можна дивитися крізь пальці. В усякому разі, коли я зиркнув на святого відлюдника-злодія:, що розсунув сьодзі і постав на порозі, на мене наринули вище згадувані почуття. Чому наринули?… Питаєте, чому? Стривайте, треба ще раз подумати… Ага, ось чому. Як тільки я вздрів обличчя святого відлюдника, що ставперед мої очі, воно… Хоч я завжди сумнівався у всемогутності Божій, але це обличчя вирізнялося однією особливістю, достатньою умить розвіяти мої сумніви. Ось у чому вона полягала: злодій напрочуд скидався на любого мені красеня Мідзусіма Кaнґецу-куна. Звісно, я не спілкуюся зі злодіями, але, наслухавшись про їхні безчинства, не раз силкувався намалювати в уяві образ злодія. Я чомусь вирішив, що і нього неодмінно муснть бути короткий, плескатий ніс, очі завбільшки з мідяк, а волосся на голові їжакувате. Та на уяву покладатися не можна – те, що я побачив, відрізнялося від мого уявлення про злодія, як небо від землі. Той святий відлюдник був витончений, елегантний злодій – стрункий, з прямими, як шнурочок, бровами. Йому можна було дати років двадцять шість – двадцять сім, навіть у цьому він повторював Канґецу-куна. Якщо Бог зумів створити хоч два таких подібних обличчя, то вже не годиться вважати його безсилим. По правді я навіть подумав, що Канґецу-кун зсунувся з глузду, а тому примчав до нас серед темної ночі. І тільки тому, що в заблуди під носом не чорніли вуса, я зметикував, що маю справу з цілком іншою людиною. У Канґецу-куна вродливе строге обличчя, виліплене так старанно, що воно змогло причарувати панночку Томіко з дому Канеди, ту саму, якій Мейтей дав прізвисько «ходяча марка». Однак і цей святий відлюдник не поступиться перед Канґецу-куном своєю фізіономією, коли йдеться про вплив на цю жінку. Якщо Канедова донька вклепалася в Канґецу-куна з першого погляду, то не закохатися до нестями в цього пана злодія – просто злочин. І не лише злочин, але й суперечить логіці. Така здібна, тямовита, здатна хапати на льоту, вона б це напевне зрозуміла і сама: якби замість Канґецу-куна їй запропонували цього злодія, вона б полюбила його усім серцем і жила б з ним у мирі й цілковитій злагоді. Поки живий і здоровий оцей злодій, панночці нічого журитися, що, крий Боже, Канґецу-кун підпаде під намову таких як Мейтей і таке вдале одруження зійде нанівець. Визначивши уявою май: бутнє Томіко, я облишив про неї турбуватися. Поки на світі існує пан злодій, щастя Томіко в безпеці.

Святий відлюдник під пахвою щось тримав. Ба, та це ж стара ковдра, яку недавно господар закинув у кабінет. Щойно відлюдник у куртці, оперезаній сірувато-голубим поясом, з голими до колін блідими ногами ступив на мату, господар, якому снилося, наче його вкусила червона книжечка, перевернувся на другий бік і голосно промовив: «Канґецу». Святий відлюдник пустив з рук ковдру і сахнувся назад. На тлі сьодзі я навіть помітив, як тряслися жижки його дебелих ніг. Господар, щось мурмочучи, відшпурнув червону книжку й заходився несамовито, як коростявий, чухати нігтями брудну руку. Невдовзі його голова скотилася з подушки, і він заспокоївся. Видно, господар проказав «Канґецу» підсвідомо, уві сні. Хвилину святий відлюдник постояв, дослухаючись~ що відбувається у спальні, а пересвідчившись, що господарі безтурботно сплять, зновуступив одиією ногою на мату. Цього разу господар непромовив K «аигецу», і святий відлюдник обома ногами ступив у спальню. Тінь його навпіл ділила кімнату завбільшки шість татамі [119]119
  Площу кімнат в Японії міряють кількістю стандартних, завбільшки 1,5 кв.м., татамі – мати з рисової соломи


[Закрыть], щедро освічену новорічним ліхтарем. Половина стіни, під якою стояв кошик і сидів я, була зовсім чорна. Я оглянувся і побачив, що невиразна тінь голови відлюдника пливе на висоті двох третин стіни. Якщо судити з силуету, то навіть у красеня чудернацький вигляд – ніби перевертень з головою одуда. Святий відлюдник глянув на сонну господиню і чомусь усміхнувся. На мій подив, усмішка була точнісінько, як у Канґецу.

У головах господині, наче яка скарбничка, стояла невелика, збита цвяхами коробка. Це був батат, який привіз і подарував господарям Татара Сампей-кун, вернувшись нещодавно з рідного містечка Карацу в провінції Хідзен. Незвичайна річ – прикрашати свою постіль бататом, але господиня така убога на розум, що навіть рафінований цукор, призначений для готування присмак, кладе в комод. Тож ніхто не подивується, якщо вона нанесе у спальню не тільки батату, але й квашеної редьки. Та святий відлюдник не Бог і не знає, що вона за жінка, отже, цілком слушно зміркував: якщо вони поставили коробку якнайближче до себе, значить, там зберігають коштовності. Відлюдник підняв коробку й одразу ж зрадів: коробка й справді виявилася досить таки важкою. «Невже поцупить батат? Такий красень, а краде батат?»– подумав я і мало не розсміявся. Але стримався, адже подавати голос зараз було небезпечно.

Незабаром святий відлюдник узявся обережно загортати коробку з бататом у ковдру. «Чим би його перев’язати?» – подумав й оглянувся навколо. На щастя, неподалік лежав крепдешиновий пояс, який господар зняв, лягаючи спати. Святий відлюдник обв’язав ним коробку і легко завдав собі на плечі. У такому вигляді він, напевне, не сподобався б жінкам. Тоді взяв дві дитячі безрукавки, запхав їх у трикотажні штанці господаря, так що холоші стали схожими на полоза, що проковтнув жабу… можливо, краще було б їх порівняти з вужем на останніх днях вагітності. В кожному разі, вони мали чудернацький вигляд. Якщо не вірите, спробуйте самі так зробити. Святий відлюдник повісив штани на шию. «Цікаво, що ж буде далі?» – тільки подумав я, як злодій розстелив господарів піджак з цумуґі й поскладав на нього пояс господині, хаорі господаря, спіднє кімоно та ще багато дечого. Я був у захваті від його спритності й майстерності. Нарешті він узяв стрічку й пояс від спіднього кімоно господині, поскладав усе докупи і зав’язав вузлом. «Може б, іще щось прихопити?» – подумав і озирнувся довкола. Поруч господаря запримітив пачку цигарок «Асахі» – устромив у кишеню. Одну цигарку прикурив від лампи. Глибоко, з насолодою, затягнувся і випустив клубок диму. Ще хмарка, огорнувши лампове скло молочного кольору, не розвіялася, як хода святого відлюдника вже доносилася з веранди, а незабаром і зовсім стихла. Господарі все ще міцно спали. Всупереч моїм сподіванням, і люди бувають безтурботні. Мені треба трохи відпочити. Від довгої балачки і захворіти можна. Я поринув у сон, а коли протер очі, на березневому ясному небі сяяло сонце, господар і господиня стояли під дверима на задвірку і розмовляли з поліцейським.

– Так от, він зайшов сюди, а потім попрямував до спальні. Ви спали й нічого не помітили.

– Ага, – трохи збентежено погодився господар.

– То коли ж сталася крадіжка? – задав поліцейський безглузде питання. Якби ж вони знали коли, тоді б їх не обікрали. Однак навіть нічого не знаючи, вони все-таки намагалися дати відповідь.

– О котрій годині це було?

– Дайте подумати, – міркувала господиня. Видно, вона вважала, що досить поміркувати, як усе з'ясується.

– Коли вчора ви лягли спати? – спитала вона чоловіка.

– Після тебе.

– Так, я лягла раніше.

– А коли прокинулась?

– Здається, о пів на восьму.

– О котрій же тоді вліз злодій?

– Мабуть, уночі.

– Ясно, що вночі, але я питаю, о котрій.

– Щоб точно сказати, треба добре подумати, – знову взялася міркувати господиня.

Поліцейський задавав питання тільки для годиться, йому було начхати, коли той злодій вліз у дім. «Кажіть, що вам заманеться, навіть брехню», – думав він, але подружжя не припиняло свого безглуздого діалогу, і поліцейський, здавалось, почав дратуватися:

– Отже, ви не знаєте.

– Та начебто… – своїм звичаєм невпевнено відповів господар.

Поліцейський навіть не всміхнувся.

– Тоді подайте таку скаргу: «Такого-то й такого дня, такого-то й такого місяця тридцять восьмого року Мейдзі, коли ми замкнули двері й полягали спати, злодій там-то і там відчинив віконниці, забрався туди-то й туди, украв такі-то й такі речі, про що й подаю цю скаргу». Не заяву, а скаргу. Адреси можете не вказувати.

– Речі перелічувати?

– Так. Складіть таку табличку: стільки-то й стільки хаорі, ціна – така-то й така… Ні, ні, мені нема чого заходити в хату після крадіжки, – заявив поліцейський і пішов.

Господар поставив посеред вітальні туш з пензликом, покликав дружину й сварливим голосом проказав:

– Я зараз писатиму скаргу про пограбування, перераховуй по порядку украдені речі. Ну, давай.

– Як грубо! Що значить «давай»? Хто ж таким тоном говорить? – Господиня, не попускаючи вузького обі [120]120
  Обі – широкий пояс для кімоно


[Закрыть] на кімоно, присіла на мату.

– Що в тебе за вигляд? Як у найпослідущої потіпахи з заїзду. Не можеш вдягти пристойного обі?

– Цей поганий, то купіть інший. А обзивати нема

чого. Хіба я винна, що вкрали обі.

– Навіть обі вкрав? От паршивець! Тоді почнемо з обі. Котрий?

– Ще й питаєте, котрий? Ніби в мене їх без ліку? 3 чорного оксамиту на крепдешиновій підшивці.

– Так… «Подвійний обі з чорного оксамиту з крепдешиновою підшивкою, один…. Скільки приблизно коштує?

– Єн шість, мабуть.

– Це ж зухвальство носити такий дорогий обі. Віднині будеш купувати не дорожчий за півтори єни.

– А хіба продаються такі. Я вам кажу, ви жорстокий. Вам байдуже, що дружина ходитиме неохайна, аби вам було добре.

– Гаразд, гаразд. Далі?

– Шовкове хаорі. Подарувала на згадку тітка Коно. Такого шовку тепер не знайдеш.

– Залиш при собі свої коментарі. Ціна?

– П’ятнадцять єн.

– Ми не такі багачі, щоб купувати хаорі за п’ятнадцять єн.

– А вам не однаково? Здається, не ви ж купували.

– Ще що?

– Чорні табі [121]121
  Табі – шкарпетки з цупкої тканини з окремим великим пальцем


[Закрыть], одна пара.

– Твої?

– Ваші. Ціна – двадцять сім сен.

– Далі?

– Коробка батату.

– Навіть батат забрав? Що він з ним робитиме: зварнть і з’їсть, чи натре й приготує підливу?

– Не знаю, що він там робитиме. Підіть до нього й спитайте.

– Скільки коштує?

– Ціни на батат не знаю.

– Впишемо дванадцять з половиною єн.

– Ви що, з глузду зсунулись? Де ви бачили, щоб батат стільки коштував? Навіть якщо його привезли з Карацу.

– А чи не ти казала, що не знаєш ціни?

– Я. Так, не знаю, але дванадцять з половиною єн – такого бути не може.

– Ну, що це таке: «Не знаю, але дванадцять з половиною єн – такого бути не може»? Ніякої логіки. Ти як той Костянтин Палеолог [122]122
  Костянтин Палеолог (приблизно 1403–1453 рр.) – останній візантійський імператор


[Закрыть].

– Що?

– Ти як Костянтин Палеолог.

– Що це таке – Костянтин Палеолог?

– Не має значення. Що далі? 3 моєї одежі ти щось нічого не назвала.

– Не має значення, що далі. Розкажіть, що означає Костянтин Палеолог.

– А що воно може означати?

– Невже важко пояснити? Стільки морочите мені голову, навмисне говорите всілякі неподобні слова, знаючи, що я не розумію по-англійському.

– Не кажи дурниць. Перераховуй далі. Спізнимося зі скаргою – речей не повернуть.

– Тепер уже однаково не встигнемо. Краще поясніть, що таке Костянтин Палеолог.

– Яка ти надокучлива! Я ж сказав, що нічого не означає.

– Он як? Тоді я теж мовчатиму.

– Вперта дурепа! Роби, як знаєш, та скарги про пограбування писати не буду.

– А я не скажу, які речі вкрадено. Ви самі захотіли писати скаргу. Невелика біда, як не будете.

– Ну й не буду, – своїм звичаєм господар пішов і зачинився у кабінеті. Господиня перейшла до їдальні і сіла перед скринькою для рукоділля. Обоє протягом десяти хвилин сиділи мовчки, кидаючи злісні погляди на сьодзі.

Враз двері відчинились і до кімнати енергійно зайшов Татара Сампей-кун, той самий, що подарував батат. Татара Сампей-кун колись був сьосеєм у цьому домі, а тепер закінчив юридичний факультет, влаштувався на роботу у відділі рудних копалень однієї компанії. Зерно діляцтва теж проросло в ньому, і він став послідовником Судзукі Тодзюро-куна. На знак давньої дружби Сампей-кун час від часу навідувався в халупу до свого колишнього вчителя і проводив тут святкові дні; у цій родині він почував себе легко й невимушено.

– Гарна сьогодні погода, господине, – промовив він з акцентом, схожим на карацуський, і сів на маті, схрестивши ноги й піднявши одне коліно.

– О, Татара-сан!

– Сенсей кудись пішов?

– Ні, він у кабінеті.

– Господине, так працювати, як сенсей, шкідливо для здоров’я. Та ще в неділю.

– Мені нема чого казати, ліпше йому нагадайте.

– Авжеж… – почав було Сампей-кун, а потім, обвівши поглядом вітальню, звернувся невідомо до кого: – Сьогодні й дівчаток не видно.

Не встиг він договорити, як із суміжної кімнати вибігли Тонко і Сунко.

– Татара-сан, ви нам сусі [123]123
  Сусі – рисові колобки з рибою, яйцем, городиною, присмачені оцтом і цукром


[Закрыть] принесли? – вимогливо спитала старша, згадавши про недавню обіцянку Сампей-куна.

– У тебе добра пам’ять. Наступного разу обов’язково принесу. Сьогодні забув, – Татара-кун зніяковіло почухав потилицю.

– Ху-у, – невдоволено вимовила старша. Молодша, наслідуючи старшу, теж проказала: «Ху-у».

Настрій у господині покращав, на обличчі з’явилася усмішка.

– Сусі я вам зараз не дам, а от батат я приносив. Ви його їли?

– А що таке батат? – запитала старша, молодша й собі не відстала від сестриці: – А що це?

– Ще не куштyвали? Попросіть, нехай мама скоріше зварить. У Карацу батат не такий, як у Токіо, кращий, – сказав Сампей-кун, гордий за свою батьківщину.

– Спасибі вам, Татара-сан, ви такі любязні. Стільки батату привезли, – похопилася господиня.

– Ну, то як? Куштували? Щоб не побився, я його щільно вклав у спеціально замовлену коробку. Мабуть, добре зберігся?

–Ви так старалися, а його минулої ночі вкрав злодій.

– Злодій? От йолоп! Невже йому подобається батат? – захоплено промовив Сампей-кун.

– Мамо, вчора у нас був злодій? – запитала Сунко.

– Так, – коротко відповіла господиня.

– Злодій був… і що… Який він? – допитувалася вже молодша.

Не знаючи, що відповісти, господиня сказала:

– Страшний, – і глянула на Татара-куна.

– Страшний? Як Татара-кун? – з дитячою безпосередністю спитала Тонко.

– Що? Хіба можна таке казати?

– Ха-ха-ха, невже я такий страшний? Ти ба, – і Татара-кун знову почухав потилицю, де видніла лисина діаметром в один сун. Вона з’явилася місяць тому, і Татара-кун звертався до лікаря, але, як видно, лікування ще не дало бажаних наслідків. Першою запримітила лисину Тонко.

– Ой, голова в Татара-сана виблискує, як у мами.

– Я кому сказала: мовчи.

– Мамо, а в учорашнього злодія голова теж блищала? – спитала молодша. Господиня і Татара-кун мимоволі пирснули, але діти заважали розмовляти, а тому мати випровадила їх:

– Йдіть надвір, пограйтеся. А мама вам дасть ласощів.

Коли діти вийшли, господиня серйозно запитала:

– Татара-сан, що з вашою головою?

– Лускатий лишай сточив. Ніяк не можу вилікуватися. У вас теж?

– Фе! Який там лишай! Жінки трохи лисіють там, де волосся збирають у вузол.

– Усі лисини через бактерії.

– Тільки не в мене.

– Просто вам так здається.

– Що завгодно, тільки не бактерії. До речі, як по-англійському лисина?

– Лисина – «боулд».

– Ні, не може бути. Напевне є довга назва.

– Не вірите, спитайте у сенсея.

– Сенсей нізащо не пояснить, тому-то я вас питаю.

– Крім «боулд», іншого слова я не знаю. Кажете – довше… Хто його зна?..

– Ага, он що: Костянтин Палеолог. Костянтин – лиса, Палеолог – голова.

– Що ж, можливо. Я зараз піду до сенсея у кабінет і загляну у Вебстера. До речі, сенсей теж дивна людииа. Така погідна днина, а він сиднем сидить удома… Так він не вилікує свого нетравлення. Порадьте йому хоч прогулятися в парку Уено, помилуватися квітами.

– Поведіть його самі. То такий, що жінки не послухає.

– Він і досі їсть варення?

– Атож.

– Недавно сенсей нарікав: «Лихо, та й годі,– каже, – дружина лається за варення. А скільки я там його з’їдаю». Мабуть, ви з доньками теж полюбляєте варення, га?

– Татара-сан, як вам не соромно?

– На вашому обличчі написано, що таки любите.

– Як це може бути написано?

– Та так… То ви анітрохи не їсте?

– Ну, трошки. Хіба не можна? Не чуже ж їм – своє.

– Ха-ха-ха, я так і думав… Справді-таки велике лихо, що вас обікрали. Тільки батат поцупили?

– Якби ж то тільки батат! Усю одежу вкрали.

– Шкода, мабуть, досить відчутна. Доведеться знову в борги залазити? Жаль, що цей кіт не собака… Господине, обов’язково заведіть собі здоровенного пса… Користі від кота, як з цапа молока. А мишей він хоч ловить?

– Ще жодної не впіймав. Він таки справді ледачий, безсоромний кіт.