Текст книги "Ваш покірний слуга кіт"

Автор книги: Нацуме Сосекі

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 26 страниц)

Розділ VІ

Такої спеки навіть кіт не витерпить. Розповідають, начебто якогось там Сіднея Сміта [131]131
  Сідней Сміт (1771–1845) – англійський пастор і письменник


[Закрыть] вона так мучила, що той ладен був зняти шкіру, здерти м’ясо, аби лиш охолодити кості. Аж до кісток, може, й не слід оголюватися, а от випрати і висушити моє сірувате в плямках xутро або закласти його тимчасово у ломбард таки доконче треба було б. Люди, напевне, вважають, що обличчя у котів протягом цілого року не міняється, що коти живуть спокійним і забезпеченим життям, яке не вимагає від них жодних грошових витрат, але цьому не вірте, бо навіть коти болісно відчувають і холод і спеку. І мені інколи кортить облитися водою з шаплика, але я знаю, що висушити хутро за день не легко, а тому терплю запах поту; досі ще ні разу не відвідав лазні. Іноді виникає бажання обмахнутися віялом, але що вдію, коли не можу вдержати його в лапах. Порівняно зі мною люди надто вибагливі. Що можна з’їсти сирим, вони варять, смажать, поливають оцтом, місо [132]132
  Місо – приправа з перекислих соєвих бобів


[Закрыть] – одне слово, завдають собі клопоту, та ще й радіють. Їм, зроду недосконалим, мабуть, дивно, що коти цілий рік не скидають свого єдиного одягу. Але ж можна щасливо жити й не напинаючи на себе стільки шмаття. Люди здаються на ласку овець, їх утримують шовкопряди і беруть під опіку бавовникові поля. Можна з певністю заявити, що таке розкошування – наслідок бездарності. Якщо на їжу та одяг ще можна дивитися крізь пальці і знайти хоч якесь виправдання людям, то я ніяк не доберу, чому вони виводять свою нитку навіть у справах, які безпосередньо не впливають на їхнє лікування. От хоч би волосся на голові. Здавалося б, росте собі, ну і хай росте. Та де там! Люди вдаються до зайвих хитрощів, – надають волоссю найрізноманітніших форм і знаходять у цьому втіху. В ченців, чи як там вони себе називають, голова завжди полискує синявою. У спеку вони розкривають над собою парасольки, в холодну погоду зігрівають голову хусткою. Який тоді сенс доводити голову до такого стану, щоб вона синіла? Трапляються і такі, що залюбки ділять волосся нарівно з допомогою так званого гребінця – чудернацького інструмента, схожого на пилку. А якщо не нарівно, то по-людському штучно У співвідношенні трьох до семи. Є й такі, в яких проділ іде через тім’я аж до потилиці. Це вже схоже на штучний лист банана. Дехто вистригає маківку голови, а по боках підрізує волосся. Голова, наче вправлена в чотирикутну рамку, справляє враження етюду, що зображає садівника в огорожі з криптомерій. Крім того, розповідають, що стрижки відрізняються номерами: п’ять, три і навіть один. Мабуть, незабаром увійдуть у моду нові види стрижки з номером мінус один, мінус три тощо, коли почнуть стригти волосся всередині голови. Взагалі, чого намагаються досягти люди такою дивною пристрастю? Або ноги. То ж чистісінька примха – ходити на двох, коли їх у тебе чотири. На чотирьох люди швидше ходили б. А вони, капустяні голови, тільки двома вдовольняються, іншим двом нікуди дітися – знічев’я теліпаються, як сушена тріска. Як отак приглядаєшся, то доходиш висновку, що в людей далеко більше вільного часу, ніж у котів, їм нудніше, і щоб якось розважитися, вони вдаються у різні витівки. Тільки от дивовижа: як стрінеш такого неробу, він тобі вуха протуркоче, що, мовляв, і хвилини спочинку не має. Їxнi обличчя справді-таки заклопотані, люди так метушаться, аж страшно: а що, як той клопіт їх у могилу зажене? Поглядаючи на мене, дехто з них іноді каже: «Ото насолода пожити, як оцей кіт». Хочете жити в насолоді, ну й живіть. Здається, ніхто вас не просив метушитися. Самовільно вигадати для себе непосильну роботу, а потім скаржитися: «Ой тяжко, ой важко!» – однаково що розпалити вогнище і кричати: «Ой пече, ой пече!» Навіть коти, видумавши і двадцять способів стриження, не зазнали б спокою. Як хочете безтурботного життя, загартуйте свою волю, щоб і влітку, як я, не скидати хутра… А втім, під хутром трохи гаряче. Та де там трохи – надто парко.

Через це я не можу скористатися монопольним правом на денний сон. Хоч би щось цікаве сталося. Я ж так давно перестав стежити за людським суспільством, що не завадило б подивитися, як люди задля власної примхи метушаться. Але, на жаль, господар характером скидається на кота. Опівдні спить не гірше за мене, а надто, як почалися літні канікули, – роботу занехаяв, тож скільки за ним не пантруй, нічого не побачиш, а тільки знудишся. Коли в таку пору хоч Мейтей надійде, обличчя хворого нетравленням шлунка господаря трохи оживає і він на якийсь час перестає скидатися на кота… «Час би Мейтеєві завітати», – тільки встиг я подумати, як зачув, що хтось голосно плюскається у ванній. Як тільки хлюпіт стихав, у будинку розлягалося: «Гаразд!», «От приємно!», «Ще полий!» Голосно кричати і поводитися так безцеремонно – на це здатна тільки одна людина. Без сумніву, це – Мейтей.

«Нарешті прийшов, отже, півдня сьогодні не нудьгуватиму», – тільки я подумав, як витираючи піт і натягуючи на плечі кімоно, Мейтей-сенсей, як завжди, не питаючи дозволу, заходив у вітальню.

– Пробачте, а де Кусямі-сенсей? – гукнув він і шпурнув шапку на мату. Різкий Мейтеїв голос розбудив господиню від солодкого сну в суміжній кімнаті; знехотя розплющивши очі, вона побачила, що Мейтей, одягнутий у кімоно з тонкого caцумського полотна, вмостився якнайзручніше у вітальні й обмахується віялом.

– Ласкаво просимо, – мовила господиня, а потім трохи збентежено додала: – А я й не знала, що ви прийшли, – і вклонилася.

– Я щойно зайшов. І оце попросив служницю помити спину. Я наче знову на світ народився… Ну й спека сьогодні!

– Правду кажете, oциx кілька днів жахлива спека – хоч сидиш, а все одно потом обливаєшся… У вас ніяких змін?

На кінчику носа в господині блищали краплі поту.

– Спасибі, ніяких. У таку спеку не може й бути мови про зміни. Але цього літа особливо пече. Аж тіло мліє.

– Я рaнiше вдень не спала, а от у цю спеку…

– Спите? Це добре. По-моєму, нема нічого кращогo, якщо людина може спати і вдень і вночі, – своїм звичаєм, безтурботно теревенив Мейтей, але, видно, цього йому було замало, і він провадив далі: – А от у мене така натура, що я не хочу спати. Заздрю таким, як Кус ямі-кун – коли не прийду до нього, він завжди спить. Напевне, така спека вадить шлункові. Навіть здоровій людині несила тримати голову на плечах. однак, коли вже вона там стирчитъ, відривати не годиться, – вперше розгyбивcя Мейтей, не знаючи, як йому розпорядитися головою. – А з таким, як у вас, тягарем на голові всидіти, мабутъ, важко. Під вагою самої зачіски хочеться лягти. Подумaвши, що з вигляду зачіски Мейтей здогадався, що вона спала, господиня промовила: «Ох який ви злий на язик!» – і заходилась давати лад волоссю.

Байдужий до її слів, Мейтей бовкнув:

– Я вчора на даху спробував пригoтувати яєчню.

– Як же ви її готували?

– Черепиця на даху страшно розпеклася, тож я подумав, що не годиться проходити мимо. Я розтопив масла і вибив яйця.

– Ого!

– Але сонце пекло не настільки, як мені хотілося. Яйця навіть наполовину не засмажилися, тому я спустився вниз і сів читати газету. Коли це до мене завітав гість і мені випала з голови затiя. Сьогодні вранці раптом пригадав і виліз ва дах – ну, думаю, вже готова.

– І що ж?

– Не тільки не підсмажилась, а вся розтеклася.

– Ой-йо-йой, – забідкалась господиня, насупивши брови.

– Дивна річ: у розпалі літа було прохолодно, а тепер так гаряче.

– Атож. Нещодавно в літньому кімоно було холодно, а позавчора нараз потеплішало.

– Краби повзають боком, а цьогорічна погода задкує. Наче хоче сказати: «Замість іти вперед, чи не краще повернути назад?»

– Що ви сказали?

– Нічого особливого. Далебі, зворотній рух погоди схожий на поведінку Гераклового бика, – давши собі волю, заходився плести небилиці Мейтей.

Господиня, звісно, нічого не второпала. Але, навчена гiрким досвідом, вона більше не перепитувала, а тільки промимрила: «Ага». Як так, то зусилля Мейтеєві зійшли нанівець.

– Ви чули про Гераклового бика?

– Ні, такого бика я не знаю.

– Не знаєте? Може, я вам про нього розповім?

Господиня не могла відмовитися.

– Давно колись Геракл вів бика.

– Той Геракл був пастухом?

– Ні, він не був ні пастухом, ні власником крамниці «Іроха». Тоді в Греції ще не було м’ясних крамниць.

– А значить, ви про Грецію? Чого ж одразу не сказали? – З усього почутого господиня знала тільки назву країни: Греція.

– А хіба я не говорив про Геракла?

– Якщо про Геракла, то, значить, і про Грецію?

– Еге ж, адже Геракл – грецький герой.

– Он чому я його не знаю. То що ж зробив той чоловік?

– Той чоловік, як і ви, захотів спати й дав хропака…

– Який у вас злий язик.

– Поки він спав, до нього цідійшов син Вулкана.

– Що таке Вулкан?

– Вулкан – це коваль. Син коваля украв того бика. Але послухайте як. Він потяг його за хвіст. І даремно Геракл, прокинувшись, ходив навколо, гукав що було сили – знайти бика так і не зміг. Зрештою, це було неможливо. Адже Вулкан надумав примусити Геракла йти по слідах уперед, а сам тяг бика назад. Син коваля, а такий зух, – докінчив Мейтей, забувши, що мова йшла про погоду.

– До peчi, що з вашим чоловіком? Як завжди, спить? Денний сон, оспіваний у китайській поезії, благородна річ, але коли він стає звичкою, як оце в Кусямі-куна, то набирає відтінку вульгарності. Що за безглуздя! Спати вдень – все одно що вмирати на годину-дві. Пробачте, що завдаю вам клопоту, але розбудіть чоловіка, – напосідав Мейтей.

Господиня, видно, була тієї ж думки.

– Ій-бо, не знаю, що з ним робити. Це ж шкідливо для здоров’я. Адже він щойно пообідав, – і вона збиралася вставати, але Мейтей з невинним виразом обличчя об’явив:

– Ви заговорили про їжу, і я тут же згадав, що не обідав.

– Ой, як же це я не помітила, що час обідати?.. Біда тільки, нема чим вас пригостити, хіба що рису з чаєм поїсте.

– Ні, рису з чаєм не треба.

– О, вам ніколи не догодиш. Усе вам не до смаку, – обурювалася господиня.

Сподіваючись такої відповіді, Мейтей спритно викрутився:

– Дозвольте мені відмовитися і від рису з чаєм, і від рису з окропом. По дорозі сюди я дещо замовив, скоро принесуть і я пообідаю.

– О, – тільки й проказала господиня, але в цьому «о» прозвучав і подив, й образа, і вдячність за те, що її звільнили від клопоту.

Тим часом непевною ходою з кабінету вийшов господар. Настрій у нього зіпсувався, бо тільки-но він заснув, як його розбудив незвичайний галас.

– А ти, як завжди, верещиш. Думав, посплю, так ні, не дав, – невдоволено промовив господар, позіхаючи.

– О, ви вже прокинулися. Уклінно прошу вибачити, що ми вас розбудили. Нічого, зрідка можна. Сідай. – Мейтей заговорив таким тоном, що не розберeш, хто тут господар, а хто гість.

Господар мовчки сів, вийняв з дерев’яної різьбленої цигарниці цигарку «Асахі» й закурив. Раптом його погляд спиниася на Мейтеєвім капелюсі, що валявся у кутку.

– Капелюха купив?

– Подобається? – Мейтей зірвався з місця і мерщій показав капелюха гocподарям.

– Чудовий! 3 гycтoгo сукна й зовсім м’який, – відповіла господиня, погладжуючи капелюха.

– Капeлюх цей, гocподине, дуже зручний. Що йому скажеш, геть усе виконає, – і Мейтей тицьнув капeлюха кулаком. Як він і хотів, на капeлюсі з’явилася ум’ятина завбільшки з кулак. Господиня йойкнула, але Мейтей уже просунув кулак усередину капелюха і сильно натиснув – наголовок, схожий на казанок, загострився. Мейтей тоді схопив за криси і здушив з обох боків. Капелюх перетворився на розкачану локшину. Мейтей згорнув її у дудочку, як звичайно згортають мату, і сунув за пазуху, немов промовляючи: «От бачите!»

– Дивовижно! – вигукнула в захваті господиня, наче перед нею виступав штукар Кітенсай Сейті. Мейтей, видно, теж почувався циркачем і витягнув з лівого рукава капелюх, якого щойно засунув за пазуху. Вигукнувши: «А з нього, як з гуски вода!» – він насадив капелюха на вказівний палець і взявся крутити. «На цьому фокус, мабуть, закінчиться», – тільки-но я подумав, як Мейтей пожбурив капелюха на підлогу і плюснувся на нього задом.

– Слухай, і йому нічого не станеться? – Навіть господар затурбувався.

3вісно, господиня теж не лишилася байдужою.

– Схаменіться, що ви робите? Хто ж капелюха навмисне шматує? – застерігала вона.

– Дивовижний капелюх, правда? І не думає ламатися, – власник капелюха не тямився з гордощів, вийняв його з-під себе, розгладив і надів на голову. Дивна річ – капелюх миттю вернув собі форму голови.

– Справді міцний капелюх! Чому він такий? – захоплювалася господиня.

– Хто його зна, чому. Таким був, – відповів Мейтей, не знімаючи капелюха з голови.

– Не завадило б і вам купити собі такий, – порадила господиня чоловікові.

– А хіба у Кусямі-куна немає прекрасного бриля?

– Та ви знаєте, його недавно діти розтоптали.

– О, як жаль.

– Тому я подумала, що тепер варто купити такого міцного і гарного капелюха, як ваш.

Вона не знала, скільки коштує капелюх, а тому наполягала, щоб чоловік купив собі такий, як у Мейтея.

Тепер Мейтей-кун вийняв з правого рукава ножиці в червоному футлярі і заходився показувати господині.

– Годі про капелюха, ви погляньте на оці ножиці. Вони ще корисніші. Ними можна виконувати чотирнадцять операцій.

Господиня діймала чоловіка капелюхом, поки гість не вийняв ножиць; господаря врятувала лише її чисто жіноча цікавість, точніше, щасливий збіг обставин, ніж Мейтеєва винахідливість. Не встигла господиня запитати: «Як можна цими ножицями виконувати чотирнадцять операцій?» – а Мейтей уже самовпевнено проказав:

– Слухайте, я вам зараз усе докладно поясню. Гаразд? Ось бачите: виріз, наче місяць-молодик, просуньте сигару, чик! – і кінчик сигари відрізано. Далі: внизу невеличкий пристрій різати дріт. Ножиці плоскі – як покласти ребром, можна креслити. А ще: на другому боці леза видно подiлки, значить ножиці можуть замі нити масштабну лінійку. Ось на цьому боці напилок – підпилювати нігті. Оцей кінець може правити за викрутку. Без зусилля цими ножицями розкривають будь-яку міцно збиту цвяхами коробку. Далі, на кінчику цього леза зроблено свердлик. А он цим стирають неправильно записаний ієрогліф. Як роз’єднати половинки ножиць, дістанемо ножі. І останнє… Послухайте, останнє найцікавіше. Гляньте, ось тут кулька завбільшки з мушине око.

– Не хочу, знову мені голову дурите.

– От біда, що ви мені не вірите. Якщо думаєте, що

задурюю голову, гляньте самі. Не хочете? А дарма, цікаво, – Мейтей простяг ножиці господині. Вона їх узяла, піднесла до очей, шукаючи мушиного ока.

– Ну, що?

– Нічого, сама темрява.

– Погано, що темрява. Поверніть трохи ближче до сьодзі, так сильно не нахиляйте… О так-так, тепер, мабуть, видно.

– Ого, фотографія. Як же її сюди вклеїли?

– Правда, цікаво?

Між господинею і Мейтеєм зав’язалася жвава розмова. Господареві, який досі сидів мовчки, ні пари з уст, раптом закортіло й собі поглянути иа фото.

– Гей, покажи мені на хвилю, – подав він голос. Господиня, прикипівши поглядом до фотознімка, примовляла: «Справді чудово, гола красуня».

– Скільки разів треба говорити: покажи!

– Постривай хвилину. Яке в неї гарне волосся! До пояса. Дивиться вгору, дуже висока, але вродлива.

– Я ж тобі сказав: покажи, значить покажи, – втративши терпець, напосівся господар.

– Ой пробачте. Нате, дивіться скільки завгодно, – і господиня передала ножиці чоловікові. Саме в ту мить служниця повідомила: «Прийшло замовлення гостеві», – і внесла два кошички гречаної локшини.

– Господине, частування за мій рахунок. Дозвольте почати, – Мейтей чемно вклонився.

Господиня не розуміла чи гість всерйоз говорить, чи жартує, а тому не знала, як далі поводитися. Втупившись у Мейтея, вона лише коротко відповіла: «Будь ласка». Господар нарешті відірвався від фотографії:

– Слухай, у таку спеку шкідливо їсти локшину.

– Нічого страшного, все буде гаразд. Улюблені страви рідко вадять, – і Мейтей зняв покришку. – Ого, свіженька! Чудово! Від локшини, що злипається, як і від дурника, добра не жди. – Мейтей присмачив юшку прянощами і взявся її розмішувати.

– Не клади стільки хрону, гірчитиме, – стурбовано застеріг господар.

– Гречану локшину їдять з юшкою та хроном. Вона тобі, мабуть, не до смаку.

– Мені подобається пшенична.

– Пшеничну їдять погоничі. Людей, що не розуміються на локшині, можна тільки пожаліти, – балакучий Мейтей устромив хасі в кошичок і, підхопивши якомога більше локшини, підняв її на висоту два суни.

– Господине, є кілька способів їсти локшину. Тільки недосвідчені додають до локшини багато юшки. Так губиться смак. Ось як я дію, – Мейтей підняв хасі і довгий жмуток локшини завис у повітрі. Мейтей було в думці вирішив, що операція вдалася, як зненацька помітив ускладнення – з десяток локшин зав’язли в кошичку.

– Ну й довгі! Ви тільки погляньте, які вони довгi, – шукав він співчуття у господині.

– Еге ж, довгі,– відповіла господиня. 3давалося, що вона захоплена цією сценою.

– Оцю довгу локшину на третину занурюють у юшку і за одним духом ковтають. Жувати не годиться. Пропадає смак. Найкраще, коли локшина прослизає у гoрло. – Мейтей рішуче підняв хасі. Нарешті локшина відділилася від кошичка. Коли він, тримаючи в лівій руці чашку, поволі опускав туди локшину, рівень юшки згідно зі законом Архімеда підвищувався. Але юшка і так майже сягала вінець, тож не встигла локшина зануритися наполовину, як чашка переповнилась. На відстані п’яти сунів від чашки хасі на хвилину завмерли. Це й не дивно. Адже якби вони ще трохи опустилися, юшка потекла б через край. Мейтей теж, здавалось, вагався, але раптом отямився, нахилив рота до хасі, почулося цмокання, борлак на шиї засіпався – і локшини не стало. Дивлюсь – у кутиках Мейтеєвих очей сплили дві краплі, схожі на сльозини, і покотилися по щоках. І досі не збагну, яка причина тих сліз – хрін чи зусилля, потрачені на ковтання локшини.

– Молодець! За одним духом проковтнув, – захоплювався господар.

– Браво! – господиня теж не скупилася похвалити Мейтеєву спритність.

А він мовчки поклав хасі й кілька разів ударив себе в груди.

– Господине, один кошичок локшини я з’їдаю за три з половиною – чотири ковтки. Якщо довше воловодитися, пропадає насолода від їжі. – Мейтей витер хусточкою рота і передихнув.

Саме тоді надійшов Канґецу-кун. З якoгocь дива у таку спеку на ньому була зимова шапка, ноги запорошені.

– Ач, наш красень завітав. Вибач, що я без тебе взявся обідати, – Мейтей безсоромно перед очима усього товариства ум’яв рештки локшини. Цього разу його манера їсти не була такою вишуканою, як раніше, – він втерся хусткою, перевів подих і легко впорався з двома кошичками локшини.

– Канґецу-кун, ти вже дописав дисертацію? – запитав господар.

– Подавай дисертацію якнайскоріше, панночка Канеда жде не діждеться – підхопив Мейтей.

Канґецу-кун, як звичайно, похмуро всміхнувся:

– Я сам хочу якомога швидше спокутувати вину, написати дисертацію і заспокоїти панночку. Як не є, а тема у мене не з легких, вимагає чимало зусиль.

Він говорив цілком серйозно про те, що іншим і не здавалося серйозним.

– Якщо вона така велика, то ти не зможеш справдити надії Носа. До речі, той Ніс вартий того, щоб до нього підлещуватися, – тоном Канґецу-куна завважив Мейтей. І тільки господар зберігав поважний вигляд.

– Яка тема твоєї дисертації?

– Вплив ультрафіолетових променів на електричні процеси в очному яблуці жаби.

– Своєрідна тема. Я так і сподівався, що Канґецу-сенсей вибере собі щось оригіналъне, як-от очне яблуко жаби. Як ти гaдaєш, Кусямі-кун, чи не варто ще перед закінченням дисертації сповістити Канеді хоча б її тему.

Господар не клюнув на слова Мейтея, а звернувся до Kaнґeцy:

– Невже така річ потребує ретельного дослідження?

– Аякже. Це дуже складна проблема. По-перше, тому що будова кришталика в очному я6луці жаби не проста. Доведеться провести чимало дослідів. Але спершу, гадаю, треба виготовити скляну кульку, а вже згодом переходити до експериментів.

– А хіба скляну кульку не можна дістати у скляра.

– Та де там! – Канґецу-сенсей трохи випростав спину. – Споконвіку коло і пряма лінія – геометричні поняття, в реальному світі немає ідеального кола і прямої лінії, які б відповідали математичному визначенню.

– Як так, то подиш це діло, – докинув Мейтей.

– Так от, передусім я надумав виготовити кулю, яку б можна було використати для досліду. Я досить довго над цим працюю.

– Уже виготовив? – спитав господар так, ніби це легко зробити.

– Чому ж бо ні, – сказав Канґецу-кун, але відразу помітив невелику суперечність у відповіді й додав:– Важка це робота. Поволі шліфую, але бачу – в одному місці радіус завеликий, підточив тут трохи – от лихо! – інший бік випирає. Взявся деінде точити – доточився до того, що куля перестала бути круглою. Я давай вирівнювати – знову в діаметрах безлад. Куля завбільшки з яблуко поступово зменшилася і досягла розмірів полyниці. Але я не здався, і куля стала як горошина. Однак і тепер вона не мала правильної сферичної форми. Я точив з таким запалом… Від першого січня сточив яких шість кульок, – чи то правду кажучи, чи то брешучи, розводився Канґецу-кун.

– Де ти їх обточуєш?

– В університетській лабораторії. Починаю зранку, опівдні трохи відпочиваю і знову точу аж до смерку. Не скажу, що це легка робота.

– Ось чим ти зайнятий: щодня, навіть у неділю ходиш до університету виточувати кульки! Правда?

– Еге, тільки те й роблю, що з ранку до вечора обточую кульки.

– Став я доктором виточуваиня кульок і забрався у… [133]133
  Автор пародіює слова персонажа з п’єси для лялькового театру Тікамацу Хандзіра (XVIII ст.)


[Закрыть] Почувши, який ти наполегливий, навіть Ніс сповниться вдячності. Недавно я заходив у бібліотеку, а як вертався, коло брами випадково натрапив на Робай-куна. Мене вразило, що він і по закінченні університету навідується до бібліотеки, і я сказав: «Ви молодець, і далі вчитеся!». На обличчі сенсея застиг подив і він відповів: «Що ви, я заходив не книжки читати, мала нужда сюди привела». Ми від душі посміялися. У новому виданні «Менцю» [134]134
  «Менцю» – класичний китайський твір для дітей, в якому зібрано життєписи видатних людей


[Закрыть] я обов’язково хочу написати про твої чесноти й показати, як далеко Робай-кунові до тебе, – як завжди, велемовно прокоментував Мейтей-кун.

Господар споважніло запитав:

– Гаразд, ти щодня точиш кульки, але коли ж ти

думаєш скінчити роботу?

– Якщо в такому темпі, як зараз, то, може, за десять років, – відповів Канґецу-кун. Видно, до життя він ставиться ще безтурботніше, ніж господар.

– Десять років!.. Ти б трохи приспішився.

– Десять років – це швидко, побоююсь, що робота забере двадцять. .

– Який жах! Виходить, доктором не легко стати.

– Мені самому кортить якнайшвидше вас заспокоїти, але ж доводиться кульки точити, без них жодного досліду не поставиш…

Канґецу-кун на мить замовк, а тоді провадив далі:

– Але ви не журіться. Канеда теж добре знає, що я оце обточую кульки. Кілька днів тому я до них заходив і розказав про свої справи, – з переможним виглядом докінчив він.

– А хіба Канеда-сан з родиною місяць тому не поїхав на море в Оісо? – недовірливо запитала господиня, що досі тільки прислухалася до розмови, хоч анічогiciнько не розуміла.

– Дивно. Як же це так? – трохи збентежився Канґецу-кун.

У такі хвилини – як розмова обірветься, хтось розгубиться, опиниться у прикрому становищі, або закуняє – Мейтей-кун незамінний, обов’язково зарятує.

– От чудово, справжня містика: минулого місяця вони поїхали на море в Оісо, а кілька днів тому ти зустрічався з ними в Токіо. Так би мовити, спіритична зустріч. Таке буває в пору палкої закоханості. Здається, це сон, але ж і сни бувають реальніші за дійсність. Ви, господине, цілком справедливо засумнівалися – адже відтоді, як ви повінчалися з Кусямі-куном, не зазнали, що таке любов…

– На якій підставі ви так кажете? Як ви смієте…– господиня перебила Мейтея на півслові.

– А ти знаєш, що таке муки кохання? – прийшов на допомогу господині чоловік.

– Чутки про мої любовні пригоди не живуть довше, ніж сімдесят п’ять днів [135]135
  Перефразоване японське прислів’я: «Брехня не живе довше, ніж сімдесят п’ять днів»


[Закрыть], а тому в вашій пам’яті нічого не залишається… Власне, те, що я не одружився – теж наслідок нещасної любові, – і Мейтей, впевнений у справедливості цих слів, обвів присутніх очима.

– Хо-хо-хо, цікаво, – сказала господиня.

– Знову баки забиваєш, – буркнув господар і відвернувся до вікна.

Тільки Канґецу-кун проказав:

– Я б хотів послухати ваші спогади. Собі для науки, – і, як завжди, глузливо посміхнувся.

– У них теж є чимало містичного. Якби розповісти покійному Коідзумі Якумо-сенсею, на нього ця історія справила б незабутнє враження, але, на превеликий жаль, сенсей спить вічннм сном, і в мене нема охоти вдаватися у спогади. Та коли вже так просите, не буду таїтися. А ви, в свою чергу, вислухайте мене уважно до кінця, – перестеріг Мейтей і нарешті почав розповідати:

– Як собі пригадую, це було… Стривайте, коли ж це було?… та грець з ним, припустімо, що приблизно років п’ятнадцять-шістнадцять тому.

– Оце вже бреше, – і господар пхикнув.

– У вас куряча пам’ять, – поглузувала господиня.

Тільки Канґецу-кун, додержуючи обіцянки, не прохопився жодним словом, а виглядом показував, що хоче дізнатися, як було далі.

– В кожному разі, це було взимку. Я тоді подорожував по провінції Етіго – перетяв долину Бамбукової парості в повіті Камбара і добирався до перевалу Спрутова Пастка, а звідти мав намір спуститися в Айдзу.

– І де ти понабирав таких чудернацьких назв? – знову урвав його господар.

– Мовчіть, будь ласка, це ж так цікаво, – перепинила господиня Кусямі-сенсея.

– Сонце зайшло, дорога незнайома, живіт підтягує. Як собі зарадити? Постукав у самітну хатину на перевалі, кажу так і так, таке-то і таке-то зі мною, чи не пустите на ніч. «Будь ласка, заходьте», – почулася відповідь. У світлі піднесеної до мене свічки я побачив обличчя дiвчини й обімлів. Ось тоді я спізнав чари підступниці, званої любов’ю.

– Оце пригода! Невже у глибині гір трапляються красуні?

– І в горах, і на морі… Якби ви, господине, хоч одним оком бачнли, яка то була дівчина! Волосся мала укладене в зачіску такасімада [136]136
  Такасімада – елегантна дівоча зачіска з високим вузлом


[Закрыть].

– Он як! – здивувалася господиня.

– Заходжу, дивлюсь, – посеред кімнати площею вісім татамі велика кабиця. Нас четверо – я, дівчина, дід і баба – посідали навколо вогнища. «Ви, напевне, зголодніли?» – спитала дівчина. «Дайте попоїсти що-небудь, тільки швидше», – попросив я. «Маємо сьогодні дорогого гостя, треба пригостити його зміятиною», – порадив дідусь. Слухайте пильно, я переходжу до історії нещасливого кохання.

– Сенсей, ми слухаємо пильно, як тільки можна, але, здається, навіть в Етіґо зимою не буває змій.

– Ну що ж, цілком справедливе зауваження. Однак, коли мова заходить про поезію, не слід педантично дотримуватися логіки. Хіба в романі Кьока [137]137
  Ідзумі Кьока (1878–1939) – японський письменник романтичного напрямку


[Закрыть] краби не вилазять з-під снігу?

– Таки так, – сказав Канґецу-кун і знову приготувався слухати.

– У той час мене б ніхто не перевершив у поїданні всілякої погані; сарана, равлики і трав’яні жаби добряче мені обридли, а тому зміятина видалась мені чимось вишуканим. «Охоче перекушу», – відповів я дідкові. Той насипав у баняк рису, поставив на вогонь і почав варити. Я глянув на покришку – в ній було з десяток отворів, з яких виривалася пара. Хитро придумано, як для такої закутини зовсім не погано», – захоплено подумав я. Коли це старий встав і кудись пішов, але незабаром вернувся з великим кошиком під пахвою. Я зазирнув у нього… Який жах! Там було-повно змій. Лякаючись холоду, вони сплелися в один великий клубок.

– Годі про таке. Гидко слухати, – мовила господиня, насупивши брови.

– Ніяк не можу перестати – в цьому головна причина нещасливої любові. Незабаром старий лівою рукою зняв покришку, правою легко схопив згадуваний клубок, кинув у баняк і накрив покришкою. Навіть мені в ту мить дух сперло.

– Ну перестаньте, мені аж моторошно, – лякливо сказала господиня.

– Потерпіть ще трохи, я переходжу до нещасливого кохання. Не минуло й хвилини, як раптом з дірки в покришці висунулася голова змії. Я затремтів. «Ач, вилізла», – думаю. Коли це з сусідньої дірки ще одна голова показалася. Я не встиг отямитися, як вилізла ще одна, а там інша. Невдовзі уся покришка була пронизана зміїними головами.

– 3 якого це дива вони повисували голови?

– У баняку запекло, от вони й шукали порятунку. Через якийсь час дід сказав: «Мабуть, уже готові, витягай». – «Ага», – відповіла стара. «Еге», – вимовила дівчина і заходилась хапати змій за голову. Разом з головою геть-чисто витягувалися кістки, м’ясо залишалося у баняку.

– Це називається витягувати зміїні кістки? – посміхнувся Канґецу-кун.

– Саме так. Спритно в них виходило, правда? Потім вона зняла покришку, ополоником перемішала рис з м’ясом і подала мені: «Пригощайтеся».

– І ти їв? – глузливо спитав господар.

– Годі вам. 3 душі верне, тепер нічого не зможу в рот узяти, – скривившись, пробурчала господиня.

– Ви так говорите, бо ні разу не їли зміятини. Раджу вам хоч раз скуштувати, такої смакоти повік не забудете.

– Тьху, не хочу. Хто ж їсть таку гидоту?

– «Вволю їжі дістати, про холод забути, дивитися на дівчину скільки душа забажає – що мені ще треба», – тільки-но подумав я, як дівчина сказала: «Може, відпочинете?» Мене так мандри втомили, що я відразу послухався дівчини, ліг і, забувши про все на світі, заснув міцним сном.

– Що сталося з вами потім? – нетерпляче допитувалася господиня.

– Потім… я прокинувся вранці, і зазнав, що таке нещаслива любов.

– Що сталося?

– Нічого особливого. Прокинувшись, я закурив цигарку і виглянув на задвір’я – біля рівчака милася якась лиса голова, схожа на чайник.

– Старий? Чи стара? – запитав господар.

– Я ніяк не міг розрізнити, хто. Стояв і приглядався, аж поки «лиса голова» не обернулася до мене. Я завмер з жаху. Ой лишенько! То була моя перша любов – учорашня дівчина.

– А ви хіба щойно не казали, що в неї на голові була зачіска такасімада?

– Напередодні була, до того ж чудова. Однак уранці я побачив не її, а лисину.

– Бреши, та не забріхуйся, – і господар, як завжди, втупив погляд у стелю.

– Я теж здивувався, аж злякався, і ну стежити, що ж буде далі. Нарешті «лиса голова» вмилася, легко нап’яла на голову перуку у вигляді такасімада і спокійно зайшла в хату. «От і маєш», – подумав я і з тієї хвилини почав нарікати на примхливу долю, що послала мені нещасливе кохання.

– Якесь безглуздя, а не нещасне кохання. Правда, Канґецу-кун, він занадто веселий і бадьорий, куди там йому до нещасного кохання, – звертаючись до Канґецу-куна, господар не залишив каменя на камені від Мейтеєвої нещасної любові.

– Однак, – заперечив Kaнґeцу-кун, – якби ця дівчина не була лиса і сенсей щасливо привіз би її у Токіо, то був би ще бадьоріший. В усякому разі, дуже жаль, що така дівчина виявилася лисою. А все-таки чому в такої молодої дівчини вилізло волосся!

– Я довго думав над цим і дійшов висновку, що від зміїного м’яса. 3 міятина наганяє забагато крові у голову.