Текст книги "Ваш покірний слуга кіт"

Автор книги: Нацуме Сосекі

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 26 страниц)

Розділ XІ

Мейтей-кун і Докусен-кун сиділи перед токонома і грали в ґо [190]190
  Ґо – японська гра типу шашкової


[Закрыть].

– Я дурно не гратиму. Треба, щоб переможений частував. Згоден? – наполягав Мейтей-кун.

Як завжди, посмикуючи свою цапину борідку, Докусен-кун відповів:

– Так можна звульгаризувати прекрасну гру. Нецікаво, якщо вся увага прикута до одного: виграю чи програю? Забудь про наслідки гри, проводь партію з такою ж легкістю, з якою хмарки пливуть над гірськими проваллями. Лише тоді відчуєш насолоду.

– Знов узявся за своє? То чистий клопіт – мати партнером філософа. Можна подумати, що ти зійшов зі сторінок китайської «Хроніки про святих відлюдників»

– А ти заграв на безструнному кото.

– А ти заговорив по бездротовому телеграфі.

– Ну гаразд, починаймо.

– Твої білі?

– Мені однаково.

– Сказано – відлюдник, тому й великодушний. Якщо твої – білі, то логіка підказує, що мої – чорні. Ну, йди. Звідки хочеш.

– За правилами, чорні починають.

– Справді… Тоді скромненько почнемо ось яким дебютом.

– Такого дебюту нема.

– То й що? Я винайшов нові правила.

Мій світ вузький. А тому лише останнім часом дістав нагоду побачити, як грають у так зване ґо. Що й казати, чудернацька розвага. На невеликій дошці, поділеній на малюсінькі кліточки, безладно, аж голова паморочиться, розкидано білі й чорні камінці. Партнери галасують й обливаються потом над тою дошкою, незалежно від того, виграють чи програють. Площа дошки щонайбільше один квадратний сяку. За одним ударом лапи можна всі камінці порозкидати. Складеш дошку – виникне хатина, розкладеш – матимеш рівне поле. Безглузда розвага – потіти над такою дошкою. Куди веселіше байдужими очима на неї позирати. Коли на дошці тридцять-сорок камінців, в очах не дуже мерехтить. А от у вирішальний момент гри погляньте на дошку, відразу охнете. Білі й чорні камінці так щільно підступають один до одного, що, здається, от-от повипадають з дошки. Їм лишається тільки одне: покорившись волі неба, стояти як укопані. Адже вони не можуть упросити сусіда посунутися, не можуть вимагати, щоб передні на них не налягали. Гра в ґо – людський винахід. Якщо людські вподобання виявляються в позиції фігур, то, можна сказати, що нещасна доля зігнаних у купу камінців відбиває вузьколобість людини. Хоч-не-хоч треба визнати, що людині подобається обмежувати чистий, як небо, широкий, як море, світ, втиснути його у вузькі рамки, за які ні в якому разі не можна ступати. Одним словом, людина – істота, котра навмисне вишукує для себе страждання.

Хто його зна, з якого дива легковажний Мейтей-кун і прихильник дзен-буддизму Докусен-кун якраз сьогодні стягли з полиці стару дошку і взялися до такої виснажливої забави. Спочатку, як і годиться знайомим партнерам, кожен діяв на свій розсуд, і камінці аж літали над дошкою. Але ж дошка не безмежна. За кожним ходом кількість вільних кліток зменшувалася і партнерам стало тісно – вже не помагала ні безтурботність, ні прихильність до дзен-буддизму.

– Мейтей-кун, ти грубо граєш. Так не можна ходити. Нема такого правила.

– В ченців секти Дзен, може, й нема, а от у школі «Хон’інбо» є. Тут уже нічого не вдієш.

– Але ж я б’ю твого пішака.

– «Самурай не відмовиться пожертвувати життям задля свого володаря, а тим паче не відмовиться від добрячого шматка м’яса»… Я пішов.

– Он як. Прекрасно. «3 півдня віє легіт, а в палаці ні крихти прохолоди». А я отак поставлю.

– Ого… Що й казати, чудовий хід. Я думав, що так і підеш. Вдаримо ось як… Хай знають наших. Що тепер будеш робити?

– Хоч круть, хоч верть… «Холоне в небі меч»… От халепа! Вперед! Чого мені боятися?

– Ого! Що ти наробив? Так мені каюк. Що за жарти? Стривай!

– Так тобі й треба! Хіба я не казав, що так не можна ходити?

– Пробачте мені цей хід. Візьми назад цього білого.

– Цього?

– А водночас і його сусіда прибери.

– О, це вже зухвальство!

– Do you see the boy? [191]191
  Ти бачив такого? (англ.)


[Закрыть]А хіба ми з тобою не друзі? Не кажи дурниць, а забирай. Для мене це питання жнття або смерті. Ще трохи почекай, і в мене на сцену вибіжать головні виконавці.

– Це мене не обходить.

– Хай не обходить. Тільки ходи верни.

– Ти вже шість разів кричав: «Стривай!»

– Чіпка в тебе пам’ять. Я тебе прошу взяти назад два ходи. Кажу тобі: забери оці пішаки. Який же ти впертий! 3аглибся в роздуми і станеш трохи згідливішим.

– Але ж я тоді програю…

– А хіба тобі від самого початку не було байдуже, ти виграєш чи програєш?

– Мені однаково, можу й програти. Але не хочу, щоб ти виграв!

– Велика мудрість зійшла на тебе! В тебе одне на думці: «Осінній вітер перетинає блискавку».

– Не вітер блискавку, а блискавка вітер! У тебе все навпаки.

– Ха-ха-ха… Тепер такі часи, що й навпаки годиться. Нічого ти не вдієш.

– Життя і смерть нам не підвладні. Не вічні ми на цьому світі.

– Амінь! – Мейтей-кун цього разу пересунув камінця навмання.

Поки Докусен-кун і Мейтей-кун до загину змагалися перед токонома, біля входу до вітальні рядком сиділи Канґецу-кун і Тофу-кун, а збоку блідий господар. Що за дивовижа? Перед Канґецу-куном на маті сумирно лежали три сушених тунці. Вони з’явилися з-за пазухи Канґецу-куна і ще зберігали людське тепло. Коли господар і Тофу-кун звернули свої спантеличені погляди на рибу, Канґецу-кун промовив:

– Я вернувся з рідної провінції чотири дні тому, але так забігався у справах, що не мав часу раніше завітати.

– З цим не треба було так спішити, – як завжди, грубо кинув господар.

– Звісно, можна було б і не спішити, але мені не давали спокою ці подарунки.

– Це що, тунці?

– Еге, моя батьківщина славиться ними.

– Може, й славиться, але в Токіо їх легко дістати.

Господар узяв найбільшого тунця і понюхав.

– На запах тунця не оціните.

– Чи не величиною вони славляться?

– А ви покуштуйте.

– Що ж, можна було б і покуштувати, але я бачу, голову надгризено.

– Тому я кажу, що квапився якнайшвидше принести дарунки.

– Чому?

– Як це – чому? Миші погризли рибу.

– Це вже небезпечно. Поласишся, а там, гляди, й на чуму заслабнеш.

–Не турбуйтесь. Нічого страшного, мало обгризено.

–Де ж вонн пообгризали?

– На кораблі.

– На кораблі?

– Нікуди було діти рибу, і я поклав її разом із скрипкою у футляр. Але того ж вечора, вже на кораблі, миші її надгризли. Півбідn, якбн тільки рибу. А то ж вони переплутали скрипку з тунцями і також до неї взялися.

– От дурні! Як поселилися на кораблі, то вже їм розум одібрало, чи що? – бовкнув господар, не відриваючи погляду від тунців.

– А що ти хочеш від мишей? Вони завжди дурні. Я побоювався, що вони їх потрощать у пансіоні. Тому на ніч брав із собою в ліжко.

– Який же ти неохайний!

– Тому, будь ласка, не спішіть їсти, а спочатку трохи помийте.

– Якщо трохи помити, то вони не стануть чистими.

–Тоді можна було б помити лугом.

– І скрипку ти брав із собою в ліжко?

– Скрипка надто велика, їі в ліжко не візьмеш…– почав Канґецу-кун.

– Що? Ти спав, обнявши скрипку? – гучно перебив Мейтей. – Оце вишуканість! Недарма колись писали: «Весна іде й до серця тиснеш важку біву». Тож геніям в епоху Мейдзі сам Бог велів спати із скрипкою. Інакше вони не перевершать стародавніх людей. Тофу-кун, можна сказати віршами «сінтайсі»: «Довгими ночами мій сон оберігає скрипка».

– Вірші в новому стилі – це вам не «хайку», їх швидко не напишеш. Зате в них стільки чарівної музики, просякнутої таємницями людської душі.

– Ого! А я думав, що людську душу викликають пахощами кадильних паличок. Виходить, «сінтайсі» теж мають владу над нею, – просторікував Мейтей-кун, закинувши гру.

– Як будеш базікати, програєш! – попередив господар.

– Який там програєш, коли мій партнер ні руками, ні ногами не може ворухнути, наче той восьминіг у казані. Я навіть з нудьги зацікавився скрипкою, – спокійнісінько відповів Мейтей:-кун.

– Твій хід. Я ж тебе жду, – трохи роздратовано сказав Докусен-кун.

– Невже? Ти вже пішов?

– Аякже, давно.

– Куди?

– Сюди, вбік.

– Справді… «Поставив пішака й програв». В такому разі ми… ми… ми… «Ого, вже вечір заходить». Чогось я не бачу пристойного ходу. Ну що ж, ти ще раз іди.

– А хіба так грають?

– .Як не грають, то я піду… От сюди, в куток зверну чи що… Канґецу-кун, миші познущалися з твоєї скрипки тому, що вона дешева. Ти б не поскупився і придбав дорожчу. Я міг би тобі в Італії замовити скрипку трьохсотлітньої давності.

– Будь ласка, дуже прошу, замов. До речі, й заплати за неї.

– А кому потрібне таке старе дрантя? – сердитим голосом дорікнув недоумкуватий господар.

– Ти що, прирівнюєш стару скрипку до старого людського дрантя? Якщо навіть старе дрантя, приміром, Канеда, користується в наш час популярністю, то що казати про скрипку? Вона тим краща, чим старіша… Ну, Докусен-кун, іди скоріше. Хоч я й не Кеймаса, та скажу: «Осінній день короткий…» [192]192
  Кеймаса – персонаж однієї з драм Тікамацу Мондзаемона; Нацуме Сосекі цитує його передсмертні слова


[Закрыть]

– От морока грати з таким метушливим, я к ти! Ніколи й подумати. Нема ради, піду сюди…

– Ого, нарешті-таки набрався відваги. Як жаль! Я не думав, що ти сюди вдариш. Виходить, дарма тебе забалакував, дарма вселяв зневіру.

– Що ж тут дивного? Ти ж не граєш, ти шахруєш.

– Оце й називається школа «Хон’інбо», Канади та всіх інших сучасних джентльменів… Гей, Кусямі-сенсей, Докусен-кун справді-таки об’ївся протухлих маринованих овочів у Камакурі, адже його нічим не розворушиш! Низько йому вклоняюсь. У ґо поганенько грає, зате скільки витримки!

– У тебе її не вистачає, ти б з нього брав приклад, – тільки встиг порадити господар, не повертаючи голови, як Мейтей показав йому свого довгого червоного язика. А Докусен-кун, наче його ніщо не обходило, знову взявся підганяти супротивника:

– Твій хід.

– Відколи ти почав учитись грати на скрипці? Я теж вирішив спробувати. Кажуть, дуже важко, – спитав Тофу-кун Канґецу-куна.

– Взагалі, кожен може сяк-так навчитися.

– Я так собі думаю: це теж мистецтво, отож хто знається на поезії, той і в музиці досягне успіху.

– Авжеж, я певен, що в тебе вийде.

– Коли ти почав?

– Ще в гімназії. Сенсей, я вам не розповідав, як я вчився грати на скрипці?

– Ні, не розповідав.

– Напевне в гімназії був учитель, котрий вмів грати на скрипці?

– Та де там, не було жодного. Я самотужки вчився.

– Ти просто геній.

– Не обов’язково вже геній, як самотужки вчився, – холодно заперечив Канґецу-кун. Здасться, тільки він може заперечувати, коли його називають генієм.

– Ну гаразд, розкажи, як же ти самотужки вчився грати. Хочу скористатися твоїм досвідом.

– Чого ж не розказати? Можна. Сенсей, розказувати?

– Розказуй.

– Тепер часто на вулицях можна здибати хлопчаків із скрипками у футлярах. А от колись у гімназіях майже ніхто не займався європейською музикою. А в нашій убогій околиці й поготів. Про яку музику можна було говорити, коли нам не вистачало найскромнішого взуття – солом’яних сандалій на мотузяній підошві?

– Ого, там розповідають щось цікаве! Докусен-кун, пора вже кінчати, – запропонував Мейтей-кун.

– Ні, ще лишилося кілька вільних кліток.

– Хай собі залишаються! Дарую тобі на згадку.

– Просто так не годиться брати.

– Який ти акуратний! А ще називаєш себе прихильником дзен-буддизму! Ну, швидше кінчаймо!… Здається, Канґецу-кун розповідає щось цікаве… Мабуть, про ту гімназію, куди учні ходили босими…

– Не може цього бути.

– Кажуть, нібито босих учнів так ганяли на стройовій підготовці, так ними крутили – то «наліво!», то «направо!», – що в них п’яти огрубіли.

– Де це таке видано? Хто вам сказав?

– Байдуже, хто. Іще казали, ніби ті учні носять коло пояса здоровенні рисові колобки й китайські лимони та всю цю провізію з’їдають на сніданок. Не просто з’їдають, а скоріше пожирають. Кажуть, у середині колобка захована маринована слива. Отож, аби добратися до неї, учні накидаються на несолоний. рис. Оце наполегливі хлопці! Докусен-кун, тобі до смаку ця історія?

– Чудовий звичай. Скромний і здоровий.

– Та місцевість виділяється ще однією чудовою особливістю: там ніде не роздобудеш попільнички. Якось мій приятель (він там був на державній службі) надумав купити собі бамбукову попільничку знаменитого тамтешнього різьбяра. Та хоч скільки він шукав, навіть звичайної попільнички не знайшов, не кажучи вже попільничку славетного майстра. Він здивувався, спитав, у чому справа, чому не продають попільничок, а йому відповіли, що нема потреби – кожен може вирізати собі з бамбука. Докусен-кун, як ти гадаєш, ця повчальна історія також свідчить про скромні й здорові звичаї?

– Усе це так, але…

– Але, але, але… Досить тих «але»… Правду казати, мене вразила така відповідь. Треба схилити голову перед Kaнґeцу-куном, який у такій глушині та навчився грати на скрипці. В «Чуци» [193]193
  «Чуци» – збірка творів Цюй Юаня, китайського письменника епохи Воюючих царств (403–221 рр. до н.е.), та його учнів. Стародавня хроніка розповідає, що він збожеволів і втопився


[Закрыть] про таких сказано: «Геніальний і самотній». Канґецу-кун, ти – Цюй Юань епохи Мейдзі.

– Мені Цюй Юань не до вподоби.

– В такому разі ти – Вертер двадцятого століття… Що? Ти хочеш, щоб я рахував пішаки? Навіщо така чесність? Я без тих підрахунків знаю, що програв.

– Ні, так не годиться. Треба справу довести до кінця…

– Тоді сам доводь… Не вистачало, щоб я рахував! Пробач, але предки мені не подарують, якщо не вислухаю розповіді генія нашої епохи про те, як він навчився грати на скрипці, – Мейтей-кун підсунувся до Канґецу-куна. Докусен-кун, заповнюючи вільні клітки то білими,

то чорними камінцями, мовчки щось підраховував.

Канґецу-кун вів далі:

– У наших краях звичаї суворі, а мої земляки люди дуже жорстокі. Бувало, наші учні чинили немилосердну розпрaву над слабкодухими лише тому, щоб не впасти лицем у болото перед учнями сусідніх провінцій.

– Справді, з такими небезпечно заводитися… Хотів би я знати, навіщо вони одягають сині хакама? Це вже занадто. А до того ж усі вони смагляві, аж чорні. Мабуть, солоний морський вітер у цьому винен. Чоловікам ще нічого, а от жінкам такий колір зовсім не пасує.

Мейтеєве втручання відвернуло розмову від головної теми – скрипки.

– Еге ж, жінки в нас теж смагляві.

– І все-таки легко виходять заміж?

– А що ти вдієш, коли всі у провінції смагляві.

– Ото нещастя! Правда, Кусямі-кун?

– Ну й добре, що смагляві. Краще, ніж біляві. Ті вміють лише перед дзеркалом крутитися та собою милуватися. Що ти з жінками поробиш? – сумно зітхнув господар.

– А хіба жінки не будуть захоплюватися смаглявістю, як усі будуть смагляві? – слушно зауважив Тофу-кун.

– В кожному разі, жінки ні на що непридатні, – сказав господар.

– Не дуже розбалакуйся, а то від жінки перепаде.

– Нічого, минеться.

– Що, її нема дома?

– Кудись пішла з дітьми.

– А я собі гадаю: чого так тихо? Куди пішла?

– Не знаю. Куди заманулося.

– І вернеться, коли заманеться?

– Мабуть. Добре тобі, нежонатому.

Тофу-кун невдоволено скривився, Канґецу-кун хихикнув, а Мейтей-кун відповів:

– Усі жонаті так думають. Докусен-кун, і тобі жінка просвітку не дає?

– Що? Стривай! Чотири по шість – двадцять чотири, двадцять п’ять, двадцять шість, двадцять сім… Я думав, що мало, а тут аж сорок шість пішаків. Ще трохи і я переміг би. Бракує яких вісімнадцять очок… Що ти сказав?

– Я питав, чи тобі теж жінка просвітку не дає?

– Ха-ха-ха! Вона мене не чіпає. Вона ж мене любить.

– Тоді пробач. Оце так Докусен-кун!

– Докусен-кун не виняток. Таких прикладів можна навести чимало, – заступився Канґецу-кун за жінок.

– Правду кажеш… Я вважаю, що людина може досягти абсолюту двома шляхами: завдяки мистецтву і завдяки жінці. Якщо ж ти не оженився і не зазнав подружнього щастя, значить пішов супроти волі неба. Правда, сенсей:? – як завжди, поважно ТоФу-кун звернувся до Мейтея. .

– Чудова аргументація! Але таким, як я, не судилося досягти абсолюту.

– Як оженишся, тим паче не досягнеш, – насупившись, вставив господар.

– В усякому разі, ми, нежонаті, не збагнемо сенсу людського життя, якщо не проймемося духом мистецтва, не прокладемо собі дороги до нашого духовного росту. Тому-то я вирішив послухати билиці Канґецу-куна – сам учитимусь грати на скрипці.

– Так, так, ми хотіли прослухати скрипкову повість пана Вертера. Розповідай, я більше не перешкоджатиму, – поступився Мейтей-кун, сховавши свої пазурі.

– Дорогу пізнання не відкриєш скрипкою. Було б жахливо, якби таємниці всесвіту осягалися за такою розвагою. Первісну суть життя не збагнеш, якщо спочатку не відчуєш подиху смерті, а потім не оживеш, – самовпевнено виголосив проповідь Докусен-кун перед Тофу-куном. Але того вона не вразила – адже він не знав слова «дзен».

– Можливо, – відповів Тофу-кун. – Але я вважаю, що тільки в мистецтві виявляються найвищі людські душевні якості. Як собі хочете, а я від цієї думки не відступлюся.

– Якщо не можеш відступитися, то я вам розповім історію моєї скрипки. Як уже згадувалось, мені довелося подолати силу-силенну труднощів ще до того, як я почав учитися гри на скрипці. По-перше, де купити скрипку?

– Авжеж, хіба можна купити скрипку там, де солом’яні сандалії неможливо дістати?

– Та ні, скрипки були в продажу. І гроші я заощадив. Так що за цим діло не стало. А все-таки я не міг купити.

– Чому?

– Околиця наша невелика, тож як купуватиму, відразу помітять. А як помітять, обізвуть чваньком й осудять.

– З давніх-давен геніїв переслідують, – поспівчував Тофу-кун.

– Знову геній! Який я вам геній! Так от, я щодня проходив мимо крамниці музичних інструментів і все уявляв собі, як куплю скрипку, як візьму її в руки, які почуття тоді заполонять мою душу. Я так прагнув, так прагнув мати скрипку! Дня не минало, щоб я про неї не думав.

– Можна повірити, – згодився Мейтей.

– Чудернацька примха, – ні сіло ні впало докинув гoсподар.

– А все-таки ти – геній, – захоплювався Тофу-кун.

Лише Докусен-кун мовчав, зосереджено посмикуючи борідку.

– Можливо, ви не повірите, що в такому закутні продавалися скрипки. Але як добре поміркувати, то в цьому немає нічого дивного. Питаєте, чому? А як же інакше, коли в цій місцевості була жіноча гімназія, а в цій гімназії на уроках музики учениці мусили грати на скрипці? Ясна річ, скрипки тут були поганенькі, але все-таки скрипки. Таким скрипкам навіть власник крамниці не надавав ваги, а тому зв’язав докупи і повісив під дахом. Прогулююся, бувало, біля крамниці і чую, як вони бринять чи то від вітру, чи від доторку хлоп’ячих рук. Слухаю той звук, і серце в мене мало не розривається. Зворушений, я не знав, куди дітися.

– О, це небезпечно! – поглузував Мейтей-кун. – Адже ти знаєш, що на світі є багато різновидів душевного розладу, приміром, сказ або мізантропія. Ти напевне хворів тоді скрипковим розладом душі.

– Е ні, тільки люди з такою чутливою душею можуть стати справжніми митцями. Що й казати, ти – вроджений геній, – Тофу-кун дедалі більше захоплювався Канґецу-куном.

– Це було саме напередодні дня народження Імператора. Геть усі домашні подалися на гарячі джерела з ночівлею. А я, об’явивши себе хворим, не пішов у гімназію, а цілий день пролежав у постелі. Лежав і думав, як то я ввечері піду купувати незабутню скрипку.

– Що ж, можливо, то був душевний розлад. Все одно ті звуки видались мені неземними. Відтоді я багато грав на скрипці, але такої чарівної мелодії не чув. 3 чим їх порівняти? Ні, словами цього не виразити.

– З коштовними самоцвітами, – виголосив Докусен-кун, та ніхто його не підтримав.

– Я двічі чув ці чарівні звуки, поки прогулювався біля крамниці. Як тільки почув утретє, вирішив будь-що купити скрипку. Хоч би мене осудили земляки, хоч би зневажали мешканці сусідніх префектур, хоч би мені довелося спустити дух під залізним кулаком закону. Врешті-решт, хоч би мене виключили з гімназії. Я відчув, що мушу купити скрипку.

– Ось це і є геній! Хто б інший на таке зважився? Просто заздрю. Я давно мріяв зазнати такого спопеляючого почуття, але нічого не виходило. Не пропускаю жодного концерту, якомога уважніше слухаю, а такого захвату не відчуваю, – промовляв Тофу-кун.

– Маєш щастя, що не відчуваєш. Сьогодні я про це спокійно згадую, а тоді… Такої муки ви собі не можете уявити. І знаєте, сенсей, а таки врешті зібрав усі сили й купив.

– Ого… А яким чином?

– Значить, ти пропустив уроки, вдавши хворого?

– Саме так.

– О, справді, це вже трохи геніально, – захоплено сказав Мейтей-кун.

– Цілісінький день я нетерпляче ждав заходу сонця, виглядаючи з-під ковдри. Але вечір не наставав. Не було ради, і я залазив під укривало, заплющував очі й чекав. Та дарма. Тільки висуну голову, бачу – сліпуче осіннє сонце заливає сьодзі. От досада! Мою увагу привернула продовгувата тінь, що ковзала по сьодзі.

– Що за продовгувата тінь?

– То висіла під дахом обчищена хурма.

– Он як. А що далі?

– Що ж я мав робити? Встав з постелі, відсунув сьодзі, вийшов на веранду і з’їв одну сушену хурму.

– Смачна була? – з дитячою безпосередністю запитав господар.

– Ще й яка! Це ж вам не яка-небудь хурма, а з наших країв! У Токіо неможливо уявити собі її смак.

– Годі вам про хурму. Потім що ти робив? – втрутився Тофу-кун.

– Потім я знову забрався під укривало і, заплющивши очі, почав у думці молитися, щоб якнайшвидше настав вечір. Мені здалося, що минуло три-чотири години, та коли я висунув голову, то, на превеликий подив, осіннє сонце, як і раніше, заливало своїм сліпучим промінням сьодзі, на якому хилиталася вузька довга тінь.

– Я це вже чув.

– І так було не раз. Тоді я виліз з-під укривала, відсунув сьодзі, з’їв одну сушену хурму і вернувшись у постіль, в думці ревно склав молитву богам, благаючи їх якомога швидше наблизити вечір.

– Знову на тому самому місці?

– Сенсей, не забігайте вперед. Здається, я терпів у постелі яких три-чотири години, а вирішивши, що пора вставати, висунув голову. Але… Що за диво? Як і перше, сліпуче осіннє сонце осявало сьодзі, а на ньому гойдалася дoвгa тінь.

– Що, й цьому не буде кінця?

– Тоді я встав з постелі, відсунув сьодзі, вийшов на веранду і, з’ївши сушену хурму…

– Знову хурму? Так без кінця і будеш уминати?

– Це я з нетерплячки.

– А нас ще більша нетерплячка бере.

– Сенсей, ви надто прудкі. Так важко розповідати.

– Слухати також не легко, – невдоволено зауважив ТоФу-кун.

– Я знаю, що вам нелегко, але що я можу вдіяти? А взагалі, я незабаром закінчу. Одним словом, я з’їдав сушену хурму, забирався під ковдру, вставав, знову їв хурму, аж поки під дахом жодної не лишилося.

– Мабуть, тоді й сонце зайшло?

– Якби ж! Я з’їв останню хурму, висунув голову, дивлюсь – як і раніше, сліпуче осіннє сонце заливало промінням съодзі…

– З мене досить. Цьому кінця-краю не буде.

– А мені, думаєте, не обридло?

– 3 твоєю витривалістю будь-яке діло можна доконати. Якби твої слухачі мовчали, ти б їм до ранку забивав баки своїм сліпучим осіннім сонцем. Скажи правду, коли ти врешті купиш скрипку? – не втримався Мейтей-кун. Лише Докусен-кун сидів незворушно – такий і вусом не моргне, хоч ти йому до завтра, до післязавтра торочи про сліпуче сонце. Канґецу-кун теж був цілком спокійний.

– Питаєте, коли я готуюся купити скрипку? Як тільки звечоріє, негайно піду. Жаль, що осіннє сонце, як і перше, сліпило очі, коли я висунув голову з-під укривала… Вашій теперішній досаді далеко до того мого страждання! Вже й хурми не стало, а сонце все не заходило. І тут я мимоволі заплакав. Тофу-кун, повір мені, я плакав з горя.

– Що ж, можливо. Адже митці живуть життям, сповненим пристрасті й розпачу. Я тобі співчуваю. Але, будь ласка, оповідай швидше, – заохочував Тофу-кун. Він лагідна людина, поважна, а виставляє себе жартуном.

– Я з дорогою душею, так сонце не заходить. Що я можу зробити?

– Якщо вже ти не можеш обійтися без того сонця, то перестань, – порадив господар. Видно, йому ввірвався терпець.

– Я перестану, а що ви скажете? Адже саме зараз починається найцікавіше.

– Ну, гаразд, слухаємо. Уявімо собі, що сонце вже зайшло.

– Це трохи надмірна вимога. Але задля вас, сенсей. я готовий і на це. Що ж, уявімо собі, що сонце зайшло.

– Прекрасно! – спокійно підсумував Докусен-кун.

Тут уже все товариство не стрималося і пирснуло.

– Отож, коли настав вечір, я полегшено зітхнув і вийшов з пансіону. Мені зроду не подобалися людні місця, тому-то я навмисне уникав комфортабельних кварталів, а знайшов притулок у хатині в глухому, забутому Богом. селищі…

– Забутому Богом селищі… Занадто сильно сказано, – заперечив господар.

– 3найшов притулок у хатині – теж перебільшення. Бо насправді ти винаймав кімнату на чотири з половиною татамі без токонома, – дорікнув Мейтей-куи.

Лише Тофу-кун похвалив:

– Не має значення, як було насправді. Важливіше – поетично висловитися.

– Дивно, як же це ви ходили до школи, живучи в такому закутні? Скільки рі було до вашої гімназії? – поцікавився Докусен-кун.

– До гімназії було тільки чотири тьо [194]194
  Тьо – міра довжини, приблизно 109 м


[Закрыть]. Адже вона містилася в тому ж селищі.

– Значить, учні винаймали житло в цьому ж таки селищі? – не вгавав Докусен-кун.

– Авжеж, у кожному домі жили один або два учні.

– І це називається забута Богом місцевість? – напосідав Докусен-кун.

– Якби не гімназія, то була б забута Богом… Так от, того вечора у форменому плащі з позолоченими ґудзиками поверх ватяної безрукавки з полотна я вирушив з дому, нап’явши на голову ковпака, щоб часом люди не впізнали. То була пора, коли з хурми осипалося листя. Те листя зловісно шаруділо під ногами весь час, поки я не вийшов на шосе Нанґо. Через це мені видавалося, наче хтось крадеться за мною. Я обернувся у пітьмі біля храму Торейдзі чорнів ліс. Той буддійський храм, усипальниця роду Мацудайра, стояв самотньо під горою Коосін на відстані десь одного тьо від моєї квартири. Над лісом прослалося зоряне небо, Небесний Шлях скісно перетинав річку Хасеґава і пролягав далі… Стривайте, куди пролягав? Пролягав далі… ну, хоч би до Гавайських островів…

– До Гавайських островів? Оце вже не віриться, – заперечив Мейтей-кун.

– Пройшовши по шосе два тьо, з Таканодайматі я забрів у місто. Потім я пройшов через Кодзьоматі і звернув на Сенґокуматі. А тоді, проминувши Куїсіротьо, пройшов по черзі перший, другий і третій квартали Торітьо. Відтак мені довелося йти через Оварітьо, Нагоятьо, Сятіхокотьо, Камабокотьо…

– Міг би й не вештатися вулицями. Ти краще скажи: купив скрипку чи ні? – сердито запитав господар.

– Як же я міг так швидко купити, коли до крамниці музичних інструментів Канедзена, точніше Канеко Дзембее, такий далекий світ.

– Ну то й що, як далекий? Швидше купуй!

– Хай буде по-вашому. Так от, підійшов я до тієї крамниці, дивлюсь – аж там яскраво сяє лампа…

– Знову яскраво сяє! Ти нас замучиш своїм яскравим світлом. Нема йому кінця-краю! – перейшов у наступ Мейтей-кун.

– Ні, цього разу воно сяятиме тільки один раз. Так що не турбуйтеся… Я придивився: аж цe та сама скрипка холодно полискує боковими вирізами на тлі осіннього вечора. Туго натягнуті струни здавалися майже білими…

– Майстерно розповідає, – похвалив Тофу-кун.

– «Ось вона, моя голубка!» – подумав я. Серце шалено закалатало, ноги затремтіли…

Докусен-кун зневажливо пирхнув.

– Не тямлячись забігаю всередину, виймаю гаманець, а з нього дві купюри по п’ять єн…

– Нарешті-таки купив? – спитав господар.

– Мало не купив. Але тут же похопився: «Стривай хвилину! Настав вирішальний момент. 3важ усі «за» і «проти». Гляди, щоб не дав маху!» Отак в останню мить і передумав.

– Що? Не. купив? Та чого ж ти нас за ніс водиш тою скрипкою?

– Чого це я вас воджу? Що мені робити, коли я не міг купити?

– Чому?

– Як це – чому? Вечір тільки почався, на вулиці було ще людно. .

– А тобі що до того? Хай собі люди ходять. Який ти дивак! – обурився господар.

– Якби ж то були звичайні люди, я не звернув би на них уваги, хоч би їх була ціла тисяча. А то ж вешталися гімназисти з закасаними рукавами і великими кийками. Траплялися між ними й такі, що «в осад випадали» – лишалися на другий рік у тому самому класі. Такі суб’єкти в одному встигали – в дзюдо. У них перед очима не дуже-то спішитимеш простягати руку до скрипки. Ніколи не вгадаєш, що вони з тобою затіють. Ясна річ, я мріяв придбати скрипку, але ж не хотілося пропадати ні за цапову душу. Ліпше жити, не граючи на скрипці, як умерти з нею в руках.

– Виходить, не купив? – допитувався господар.

– Та ні, купив.

– От морока з тобою! Як маєш купити, то купуй швидше. А як не хочеш, то не треба. Пора б уже кінчати.

– Е-хе-хе. Не так хутко робиться, як мовиться, – проказав Канґецу-кун, неквапливо запалюючи цигарку «Асахі».

Господареві, либонь, уся ця балачка добряче обридла: він приніс з кабінету якусь потерту європейську книжку, ліг долілиць і заходився читати. Докусен-кун непомітно вернувся до дошки перед токонома і, розклавши камінці, почав двобій з уявним супротивником. Цікава історія настільки затяглася, що два слухачі, один за одним, втратили до неї охоту. Лишився тільки відданий мистецтву Тофу-кун і невгамовний Мейтей-кун.

Самовдоволено випустивши довгу смужку диму, Канґецу-кун з колишньою жвавістю провадив далі:

– ТоФу-кун, ось що я собі тоді подумав: «Щойно вечір почався, тож у мене нічого не вийде. Опівночі буде запізно – власник крамниці Канедзен уже спатиме. Треба діждатися, поки гімназисти вернуться додому з прогулянки, а Канедзен ще не вкладеться. А то з мого задуму буде пшик. Але ж вибрати такий момент – нелегка справа».

– Атож, нелегка.

– От я прикинув, що найзручніший момент – десята година. Але до десятої десь треба перебути. Вертатися додому, а потім знову приходити – марудно. Зайти в гості до приятеля і згаяти час за розмовою – не дозволяло сумління. Не було ради, і я вирішив повештатися по місту. Звичайно під час прогулянки непомітно минало дві-три години. А от цього вечора час ледве-ледве повз… Я тоді до глибини душі збагнув, що значить вічно чекати, – вдаючи, наче так і було, Канґецу-кун поглянув на Мейтея.

– Ще в давнину казали: «Нестерпно ждати біля котацу», – або: «Нестерпніше ждати, ніж бути жданим». Мабуть, і скрипці під дахом було прикро. А тобі ще тяжче вештатись по місту, як безпорадний агент поліції або бездомний собака. Таки правда, нема нічого жалюгіднішого за бездомного собаку.

– Мене ще ніколи не порівнювали з собакою. Я ж не такий жорстокий, як собака.

– Слухаю твою розповідь, а серце крається. Здається, наче я читаю життєпис стародавнього художника. Сенсей жартома порівняв тебе з собакою. Так що не переживай, а розказуй далі, – заспокоював Тофу-кун.

Звісно, Канґецу-кун однаково розповідав би, навіть якби його не заспокоювали.

– Потім и звернув з Окатіматі на Хіяцукіматі, відтак з Рьоґаетьо на Такадзьоматі, порахував безлисті верби навпроти префектурної управи, полічив вогні у вікнах лікарні і, скуривши на мості Кон’я дві цигарки, поглянув на годинник…

– Була вже десята?

– На жаль, ні. Я перейшов через міст Кон’я і, пустившись на схід уздовж річки, здибав трьох сліпих масажистів. А знаєте, сенсей, десь недалеко валували собаки…

– Довгої осінньої ночі слухати собаче валування трохи театрально. Можна було подумати, що ти втік з в’язниці.

– А хіба я комусь заподіяв зло?

– Кажуть, збираєшся.