Текст книги "Ваш покірний слуга кіт"

Автор книги: Нацуме Сосекі

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 26 страниц)

– Вітаю і вас, – відповів я. – О, як ви причепурилися!

– Це мені пані вчителька купила перед Новим роком. Непогана штучка, еге ж? – і вона дзенькнула бубонцем.

– Справді, чудово дзвенить! Такого я ще зроду не чув.

– Та що ви! Такі бубонці тепер носять усі. – «Дзень, дзень», – знову дзеленькнув бубонець. – Приємний звук, я задоволена. – «Дзень, дзень, дзень», – безперестанку дзенькала Мікеко бубонцем.

– Видно, господиня вас дуже любить, – охоплений водночас почуттям радості й заздрощів, мовив я, порівнюючи життя Мікеко зі своїм.

– Так, пані вчителька любить мене, як рідну дитину, – відповіла наївна Мікеко й простодушно засміялася.

Навіть коти вміють сміятися. Люди помиляються, вважаючи, що тільки вони це вмііють робити. Коли я сміюся, ніздрі набирають форми трикутника, борлак сіпається як навіжений. Та хіба людям зрозуміти такий сміх?

– А хто, власне кажучи, ваша господиня?

– Хто господиня? Дивно. Вона пані вчителька. Вчителька гри на кото.

– Я це знаю. Мене цікавить, з якої вона родини. Певно, колись вона посідала високе становище в суспільстві.

– Звичайно!

«Поки тебе я ждала, низька сосна…» – по той бік сьодзі [33]33
  Сьодзі – розсувні частини стіни японського будинку


[Закрыть] пані вчителька заграла на кото.

– Гарний голос, – похвалила Мікеко.

– Начебто й непоганий, але я не дуже тямлю у співі. До речі, що це вона грає?

– Це? Питаєте, що це таке? Сама не знаю. В усякому разі, пані вчителька дуже любить цей твір… Між іншим, пані вчительці вже шістдесят два. Але її здоров’ю можна позаздрити, правда?

Ясна річ, здоров’я у неї непогане, якщо дожила до такого віку. Я тільки вимовив: «Еге ж», – і замовк. Нічого не вдієш, коли на щось розумніше не спроможний.

– Все-таки вона з родовитої сім’ї. І завжди про це згадує.

– 3 якої?

– Здається, вона дочка небожа матері чоловіка молодшої сестри особистого секретаря Тенсьоін-сама [34]34
  Тенсьоін-сама – дружина Токуґави Іесади, тринадцятого сьоґуна (військового диктатора) з роду Токуґави; сама – найшанобливіше звертання до старшого або вищого за станом


[Закрыть]…

– Що, що?

– Чоловіка молодшої сестри особистого секретаря Тенсьоін-сама…

– Ага. Постривайте-но. Особистого секретаря молодшої сестри Тенсьоін-сама…

– Та ні! Молодшої сестри особистого секретаря Тенсьоін-сама.

– Гаразд, зрозумів. Отже, Тенсьоін-сама?

– Так.

– Особистого секретаря?

– Еге ж.

– З яким побралася…

– Молодша сестра якого побралася…

– Так, так, я помилився. Чоловіка молодшої сестри…

– Материного небожа донька!

– Материного небожа донька?

– Нарешті, здається, зрозуміли?

– Та де там! Усе переплуталось, ніяк не доберу до пуття. То ким вона доводиться Тенсьоін-сама?

– О господи, який ви недогадливий! Я ж вам відразу ясно розтлумачила – вона донька небожа матері чоловіка молодшої сестри особистого секретаря Тенсьоін-сама.

– Я це зрозумів…

– І добре, що зрозуміли.

– Атож, атож.

Мені лишалось тільки здатися. Іноді, залежно від обставин, доводиться безсоромно брехати.

Раптом двострунне кото за сьодзі вмовкло й почувся голос учительки: «Міке! Міке! Йди обідати!»

– Пані вчителька кличе. Треба йти, правда? – радісно стрепенулася Мікеко.

Що я мав відповісти? Все одно нічого не змінилося б.

– Заходьте ще, – видзвонюючи бубонцем, Мікеко побігла через двір, але тут же вернулась і стурбовано запитала: – Чого ви так змарніли? Що сталося?

– Нічого особливого. Просто від різних думок голова розболілася. От і вирішив: піду погомоню з Мікеко-сан, може, полегшає.

Хіба я міг признатися, як танцював з моті?

– Пильнуйтеся, бережіть здоров’я. До побачення.

Їй, здається, було жаль мене покидати; тому вперше після пригоди з дзоні я відчув полегшення. Настрій відразу покращав, і я надумав вернутися додому через знайомий садок з чайними кущами. По землі, що взялася голками трохи розталого інею, я добрався до огорожі, як навколо храму Кенніндзі. Крізь діру в ній я побачив. як Куро, вигнувши спину, сидить на кущику засохлої хризантеми й позіхає. Тепер я вже був не той, що раніше. 3агледівши Куро, я не тремтів зі страху, але, не бажаючи морочити себе розмовою, вирішив пройти мимо, наче його вперше у житті бачу. Але Куро не з тих, що змовчать, помітивши, як їх нехтують.

– Гей, ти, злидню безіменний! Чи не занадто ти останнім часом запишався? Думаєш, якщо на вчительських харчах, то можна так бундючно задирати пику. Я тобі не дурень.

Видно, Куро ще не знав, як я вславився. Я хотів було розповісти йому про це, але, зваживши, що він однаково не втямить, вирішив спершу привітатися, а потім чимшвидше позбутися його товариства.

– А, це ти, Куро-кун? Вітаю з Новим роком. Ти, бачу, бадьорий як завжди, – сказав я і, піднявши хвоста, крутнув ним уліво. Куро тільки підняв хвоста, але крутити ним убік і не збирався.

– Що?! Дурень? Якщо і дурень, то лиш на Новий рік, а такі, як ти, на цілий рік [35]35
  В японському тексті каламбур: слово «вітати» означає також «недоумкуватий»


[Закрыть]. Гей, ти, мармизо – ковальський міху, начувайся!…

«Мармиза – ковальський міх» – здається, лайка, та я не був цього певен, тому й сказав:

– Пробач, а що таке «мармиза – ковальський міх»?

– Отакої! Тебе лають, а ти ще питаєш, що воно до чого. Сказано – дурень новорічний.

«Новорічний дурень»… Наче й поетично, однак ще незрозуміліше, ніж якась там «мармиза – ковальський міх». Хотів було спитати й про це (може, знадобиться в житті), але, згадавши, що все одно, скільки б не розпитував, чіткої відповіді не дістану, вирішив змовчати. Я стовбичив ні в сих ні в тих перед Куро, поки його господиня не заверещала: «Ой лишенько, а де ж це лососина, що я клала на полицю? Знову той гаспидський Куро поцупив. Чи хто бачив такого шкідника! Я йому вже покажу, де раки зимують! Хай тільки прийде!» Той крик брутально розітнув мирну атмосферу погідного весняного дня, порушив тишу «найяснішого царювання, коли жоден листочок на дереві ані шелесне» [36]36
  Рядок із п’єси театру «Но»


[Закрыть]. Значуще скрививши презирливу міну, – мовляв, хочеш лаятися, то й лайся, скільки влізе! – Куро випнув квадратне підборіддя, мов кажучи: чи чув, що вона сказала? Приголомшений, я тільки тепер запримітив біля його лап брудний огризок лососини, що коштувала яких два сени й три ріни [37]37
  Рін – дрібна грошова одиниця, одна тисячна єни


[Закрыть].

– А ти все не кидаєш свого ремесла! – захоплено вихопилось у мене. Я навіть забув про недавнє непорозуміння. Але й після цього настрій у Куро не покращав.

– Ти, паршивцю, яке ремесло? З'їв шматок лососини, а ти вже «ремесло, ремесло!» Чого. ображаєш? Не забувай, що я Куро рикші, – і він узявся шкрябати проти шерсті праву лапу аж до плеча – так люди закасують рукави.

– Я давно знаю, що ти Куро-кун.

– Чого ж тоді пнешся зі своїм «ремеслом»? Чого, питаю, – доскіпувався Куро. Якби ми були людьми, він ухопив би мене за барки й задав би мені добрячого прочухана. Я трохи злякався і подумав: «От і вскочив у халепу», – коли це, порушуючи навколишню тишу, знову пролунав голос господині Куро: «Постривай, Нісікава-сан! Нісікава-сан. Маю до тебе прохання! Мерщій неси кін [38]38
  Кін – міра ваги, шістсот грамів


[Закрыть] яловичини! Зрозумів? Кін яловичини, чув? Тільки не твердої».

– Тьху на тебе! Замовляє яловичину раз на рік, а верещить як недорізане порося. Хоче, бач, похвалитися перед сусідами, що купує аж цілий кін м'яса. Що ти зробиш з такою бабою? – глузував Куро, пружинячи лапи. Я не знав, що й казати, а тому стояв мовчки.

– Ну що таке кін яловичини? Сміх, та й годі. Та що вдієш? З’їм хоч це, нехай тільки принесуть, – промовив Куро так, наче м’ясо те замовили для нього.

– О, тепер вийде справжній обід. Чудово, – мовив я, сподіваючись якнайшвидше звідси забратися.

– Що ти в цьому тямиш? Помовчи краще. Обридло! – і Куро раптом узявся задніми лапами шпурляти на мене грудками мерзлої землі. Поки я, зляканий, обтрушувався, Куро проліз крізь огорожу і зник. Мабуть, подався підстерігати, коли Нісікава принесе м’ясо.

Коли я повернувся додому, у вітальні панувала незвична, по-весняному радісна атмосфера, навіть чувся веселий сміх господаря. «Що за диво?» – подумав я, забираючись усередину через відсунуті сьодзі. Наблизившись до господаря, я вздрів незнайомого гостя. З акуратним проділом на голові, у бавовняному хаорі з гербами, у хакама [39]39
  Хакама – шаровари


[Закрыть] з кокури [40]40
  Кокура – бавовняна тканина


[Закрыть] незнайомець мав вигляд старанного учня. На ріжку грілки для рук поряд з лакованою цигарницею я помітив візитну картку: «Дозвольте рекомендувати вам Оті Тофу-куна. Ваш Мідзусіма Канґецу». Тепер я знав ім'я гостя і те, що він приятель Канґецу-куна. Я застав господаря і гостя уже за розмовою, а тому не відразу збагнув що до чого. В усякому разі, я здогадався, що, напевно, йдеться про мистецтвознавця Мейтея, про якого я вже згадував.

– Отож він і каже: «У мене є цікава пропозиція, підемо туди разом», – спокійно розповідав гість.

– Яка пропозиція? Пообідати в європейському ресторані? – господар налив чаю і підсунув гостеві.

– Я спершу й не второпав, що воно за пропозиція. Але подумав: «Коли вже він так говорить, то, напевне, буде цікаво»…

– І ви пішли? Що ж далі?

– Але трапилось несподіване.

«А я що казав!» – мало не вигукнув господар, поплескуючи мене рукою по голові, мені було трохи боляче.

– Мабуть, він знову встругнув якусь дурницю. То в його дусі, – господар умить пригадав історію з Андреа дель Сарто.

– Ось послухайте. Він спитав: «Ти б не хотів поласувати чимось особливим?

– І що ж ви їли?

– Насамперед ми переглянули меню й поговорили про різні страви.

– Ще перед тим, як замовили?.

– Так.

– А потім?

– Потім він трохи задумався і, позирнувши на кельнера, сказав: «У вас, певно, не знайдеться нічого особливого». На що той заперечив: «Качиного філе або відбивної з телятинки не бажаєте?» Сенсей відповів: «Невже ми прийшли сюди, щоб їсти таку банальність». Кельнер, видно, не зрозумів, що таке «банальність», бо мовчав.і спантеличено кліпав очима.

– Ще б пак.

– Потім сенсей повернувся до мене й запально промовив: «От якби ти поїхав у Францію чи Англію! Наївся б донесхочу і в стилі Теммей, і в стилі Манйосю [41]41
  Теммей – період японської історії (1781–1789); Ман’йосю – антологія стародавньої японської поезії, складена у VIII ст


[Закрыть]. А от у Японії усюди однаково. Навіть не хочеться заходити у європейські ресторани». А взагалі, сенсей бував за кордоном?

– За кордоном? Він будь-коли може туди поїхати: час має і грошей йому не бракує. Чого ще треба? Аби лиш заманулося. Мабуть, він збирався тоді у подорож. Отож і вирішив пожартувати: видав майбутнє за минуле, – господар, мабуть, вважаючи, що спромігся на дотеп, засміявся так, наче хотів розвеселити гостя. Але той не виявляв анінайменшого захоплення.

– Невже? А я, бачте, подумав, що він бував за кордоном, і сприйняв його слова за чисту правду. Він же так образно розказував про юшку з равликів і про тушкованих жаб, наче їх бачив на власні очі!

– Певно, хтось йому розповідав. Він мастак брехати, – в цьому його ніхто не переважить.

– Еге ж, ви, здається, маєте рацію, – трохи засмучений, гість поглядав на букетик нарцисів у вазоні.

– Оце й уся ідея? – допитувався господар.

– Ні, тільки початок, найголовніше було згодом.

– Ого! – зацікавлено вигукнув господар.

– Потім він сказав: «Коли вже не можемо поласувати ні равликами, ні жабами, то чи не зупинитись нам на тотімембо? Як ти гадаєш?» – «Гаразд», – відповів я, нічого не підозрюючи.

– Тотімембо… якась дивна страва.

– Ваша правда, аж надто дивна. Але сенсей поводився так поважно, що в мене не виникло жодних сумнівів.

Здавалося, гість вибачається за свою необережність.

– А що ж потім? – холодно спитав той. Гостеві докори сумління не викликали в нього жодного співчуття.

– Потім він гукнув: «Ген, кельнере, принеси-но дві порції тотімембо!». – «Ментібо?» [42]42
  Ментібо – спотворена англійська назва м’ясної страви – mince ball.


[Закрыть] – перепитав кельнер, але сенсей ще поважніше поправив: «Не ментібо, а тотімембо».

– Оце так! Та хіба є така страва «тотімембо»?

– І мені ця назва здалася дивною. Aле ж сенсей великий знавець Європи (тоді я вірив, що він і за кордоном бував), був незворушний. Тому-то я і заходився втовкмачувати кельнерові: «Тотімембо, тотімембо».

– А кельнер?

– Кельнер, – як згадаю, не можу стримати сміху, трохи подумав, а потім мовив: «Дуже жаль, але сьогодні тотімембо немає. От якби ви побажали ментібо, відразу приніс би дві порції». Сенсей засмучено сказав: «От тобі й маєш! Даремно йшли в такий далекий світ. 3начить, ти для нас не роздобудеш тотімембо?» – і дав кельнерові двадцятисенову монету. «Пораджуся з кухарем, може, щось придумаємо», – сказав кельнер і побіг на кухню.

– Видно, Мейтею страшенно кортіло поласувати тотімембо.

– Незабаром вернувся кельнер і сказав: «Якщо замовите, можна приготувати, але доведеться трохи почекати». Мейтей-сенсей заспокоївся. «Чого б і не почекати, сьогодні Новий рік, часу маємо вдосталь», – проказав він, закурюючи сигару. Мені теж нічого було робити. Я вийняв з-за пазухи газету «Hiхон» і почав читати. Тим часом кельнер знову пішов радитися з кухарем.

– Ну й мороки ви йому завдали! – господар був такий уважний, наче читав зведення про події на фронті, аж уперед нахилився.

– Невдовзі з’явився кельнер і сказав: «Останнім часом сутужно на продукти для тотімембо. Ніде не можна купити: ні в Токіо, ні в Йокогамі. Мені дуже жаль, але нічим не можу зарадити». Позираючи на мене, сенсей кілька разів повторив: «Шкода. Виходить, ми даремно йшли сюди»… Далі відмовчуватись не годилося і я додав: «От прикро!»

– Правду кажеш, – погодився господар. Але я так і не второпав, що за «правду» мав на увазі господар.

– Кельнерові, видно, теж було неприємно. «Як тільки найближчим часом роздобудемо продукти, – сказав він, – ласкаво просимо, заходьте». – «З чого ви готуєте тотімембо?» – запитав сенсей. Кельнер нічого не відповів, тільки захихотів. «Напевне з «Hiхонxa»?» [43]43
  «Ніхонха» – угруповання поетів, прихильників класичного жанру «хайку» Яке заснував 1892 року поет Масаока Сікі. Тоті Мембо – один з членів «Ніхонха»


[Закрыть] – не вгамовувався сенсей. «Так, саме так. Дуже жаль, але останнім часом навіть в. Йокогамі не можна знайти».

– Ха-ха-ха! Це вже кінець? Потішно, – ще голосніше розсміявся господар. Його коліна тряслися так, що я мало не впав. Але господареві було не до мене – він знай сміявся. Здавалося, він радів, дізнавшись, що не

тільки він жертва Андреа дель Сарто.

– Коли ми вийшли на вулицю, сенсей гордо промовив: «Ну як, добре вийшло? Мабуть, потішна була ота балачка про Тоті Мембо?» – «Я в захваті», – відповів я, і ми розпрощалися. Уже час було обідати, я виголоднів і почувався препогано.

– Ще б пак. Це вже нікуди не годиться, – вперше поспівчував господар. Проти цих слів я теж не заперечував. На якийсь час розмова урвалася, було чути лише моє муркотіння.

ТоФу-кун одним ковтком випив прохололий чай, а тоді офіційним тоном провадив далі:

– Власне, я оце зайшов до вас з невеличким проханням.

– У якійсь справі? – господар споважнів.

– Як ви самі знаєте, я кохаюся в літературі й мистецтві, а тому…

– Це ж чудово! – підбадьорив господар.

– Нещодавно з друзями я організував гурток декламації. Ми вирішили збиратися раз на місяць і вести дослідження в цій галузі. Наприкінці минулого року ми вже збиралися на одне засідання.

– Пробачте, але як розуміти вашу «декламацію»?

– Ви читаєте вірші в супроводі мелодії? І взагалі, як ви влаштовуєте свої заняття?

– Маємо намір почати з класичних творів, а згодом перейти і до власних.

– 3 класиків ви, мабуть, виберете «Лютню» Бай Летяня? [44]44
  Бай Летян (інакше – Бо Цзюйі)(772–846) – видатний китайський поет, популярний в Японії з давніх-давен


[Закрыть]

– Ні.

– То, може, щось схоже на Бусонову [45]45
  Йоса Бусон (1716–1783) – відомий японський поет у жанрі «хайку». «Сюмпубатейкьоку» («Мелодії весняного леготу на Кінській греблі» – його збірка віршів, видана 1777 року


[Закрыть] «Сюмпубатейкьоку»?

– Ні, ні.

– Що ж тоді?

– Недавно ми читали одну з трагедій Тікамацу [46]46
  Тікамацу Мондзаемон (1653–1724) – знаменитий японський драматург, автор п’єс для театру ляльок, зокрема про самогубство закоханих. Його називають японським Шекспіром


[Закрыть]про самогубство закоханих.

– Якого Тікамацу? Того, що писав п’єси для театру ляльок?

«Не було ж на світі двох Тікамацу. Коли заходить мова про Тікамацу, то саме про Тікамацу-драматурга. Ну й тупий у мене господар, коли навіть про таке перепитує!» – подумав я. Нічого не підозрюючи, господар ніжно гладив мене по голові. «Не велика біда, що помилився. І не таке трапляється. Бувають люди, готові вихвалятися тим, що в них закохався кривоокий», – виправдував я господаря і дозволив йому й далі гладити себе.

– Так, саме того, – підтвердив Тофу-кун, дивлячись на мого господаря.

– А як ви це робите? Хтось один читає, чи розподіляєте текст за ролями?

– Ми спробували розподілити ролі й читати, як діалог. Наша мета – перейнятися почуттями героїв твору, розкрити їхній характер. У цьому нам помагають міміка й жести. Найголовніше в декламації якомога виразніше зобразити людей тої епохи, щоб персонажі, чи то панночка, чи хлопець на побігеньках, були як живі.

– То я бачу, у вас, як у справжньому театрі.

– Може. Бракує тільки костюмів та декорацій.

– Вибачте, і добре виходить?

– Як на перший раз, гадаю, вдало.

– А що це за трагедія, про яку ви щойно говорили?

– Ми читали те місце, де мовиться, як човняр везе гостя в квартал розваг Йосівара.

– Ого, важка сцена! – як і личить учителеві, господар злегка нахилив голову. Випущена з носа хмарка тютюнового диму, торкнувшись вуха, попливла над головою.

– Не така вже й важка, – спокійно заперечив Тофу-кун. – Адже в ній виступають лише гість, човняр, повія, накаї, яріте і кембан.

Почувши про повію, господар трохи скривився. Про «накаї», «яріте» «кембан» він, мабуть, не мав жодного уявлення, тому насамперед запитав:

– Накаї – це служниця в будинку розваг?

– Ми ще не досліджували цього питання, але мені здається, що накаї – служниця в чайному будиночку, а яріте – радниця в жіночих справах у будинку розваг.

Хоч Тофу-кун кілька хвилин тому й казав: «Ми намагаємось наслідувати акторів, щоб персонажі були як живі», – але, видно, не з'ясував собі, хто такі накаї та яріте.

– Отже, накаї прислужує у чайному будиночку, а яріте проживає в будинку розваг? Гаразд, А кембан? Це людина чи якийсь заклад? І якщо людина, то чоловік чи жінка?

– Гадаю, все-таки чоловік.

– Чим він зайнятий?

– Таких подробиць ми ще не з’ясували. Найближчим часом візьмемося до цього діла.

«Певно, безглузді ті ваші діалоги», – подумав я і зиркнув на господаря. На превеликий подив, він мав поважний вигляд.

– Хто, крім вас, бере участь у декламації?

– Чимало людей. Роль повії виконував К-кун, юрист. У нього пишні вуса, а говорити йому доводиться солодким голосом. Тому виходить трохи кумедно. До того ж в одному місці повія має битися в конвульсії…

– Невже без конвульсії не обійтися? – поцікавився господар.

– Ні. Що не кажіть, а найголовніше – емоціональна виразність:– Тофу ніколи не забував виявити свої знання з літератури.

– Ну, й добре він бився у конвульсіях? – спромігся на дотеп господар.

– За першим разом це йому не зовсім вдалося. Що не кажи, а таки хвороба, – пожартував і Тофу-кун.

– До речі, яка роль випала тобі?

– Роль човняра.

– Човняра? – промовив господар, наче хотів сказати: «Якщо ти граєш човняра, то я впораюсь навіть з роллю кембана». – А потім ущипливо додав: – І важко було грати?

Тофу, здається, зовсім не розсердився.

– Через того човняра довгожданий вечір декламації зійшов нанівець, – спокійно розповідав він. – Річ у тому, що поряд з будинком, де збирається наш гурток, у пансіоні мешкають студентки. Звідкись вони довідалися, – сам не знаю, як їм це вдалося, – що збирається наш гурток, підкралися під вікна й слухали. Я виконував роль човняра як справдешній актор. «Коли так і далі піде, то я на коні», – тільки подумав я, коли це… Певно, я занадто жестикулював, і студентки, що досі стримувалися, раптом пирснули зо сміху. Зайве казати, як я розгубився, зніяковів. Мені відразу наче заціпило. Довелось нам усім розійтися.

Яким по-їхньому має бути провал, якщо вони вважають, ніби цього разу все обійшлося щасливо? Я не міг утриматися від сміху й замуркотів. Господар усе ніжніше гладив мене по голові. Приємно сміятися з людей, коли вони ж обдаровують тебе ласкою. Але трохи й моторошно.

– Як прикро, що так сталося, – промовив господар. Новий рік, а він, бачте, взявся висловлювати співчуття.

– Наступного разу ми докладемо всіх зусиль, щоб репетиція пройшла успішніше. Задля цього я й навідався до вас. Річ у тому, що ми просимо вас стати членом нашого гуртка.

– Але ж я не зумію битися в конвульсії, – почав відмовлятися мій флегматичний господар.

– Можна й без неї. Ось список осіб, що нас підтримують, – Тофу-кун обережно розв'язав фіолетову хустку й вийняв невеличкий зошит завбільшки з листок ханаґам [47]47
  Ханаґамі – листок м’якого паперу, що вживається замість носовичка


[Закрыть].

– Поставте, будь ласка, над своїм прізвищем печатку, – Тофу-кун розгорнув зошит і поклав перед господарем. Я побачив імена відомих бакалаврів і докторів літератури, вписаних у зошит з дотриманням усіх правил етикету.

– Я не проти того, щоб стати протектором, але скажіть, до чого це мене зобов’язує? – устриця-сенсей чогось побоювався.

– Досить і того, що ви своїм підписом засвідчите нам свою підтримку.

– Якщо так, то будь ласка, – погодився господар, почувши, що це не накладає на нього жодних обов’язків: «Якби знаття, що не вскочу в халепу, я став би навіть членом антиурядової змови», – промовляло його обличчя. До того ж оце вперше в житті йому випала честь побачити своє ім’я поряд з іменами знаменитих учених. Тож не дивно, що господар недовго вагався.

– Вибачте, – господар підвівся і пішов у кабінет по печатку.

Я плюснувся на татамі. Тофу-кун узяв з тарілки печиво, запхав у рот і почав квапливо жувати. Я пригадав вранішній випадок з дзоні. Коли господар повернувся, печиво вже досягло Тофувого шлунка. Господар, здається, не помітив, що на тарілці, бракує одного печива. А якби й помітив, то подумав би, що це моя робота.

Тофу-кун пішов, а господар повернувся в кабінет і на столі раптом побачив лист від Мейтея.

«Прийміть, коли ласка Ваша, вітання з днем Нового року…»

«Щось дуже серйозний початок», – подумав господар. Звичайно ж у листах Мейтея не було майже нічого поважного. Останнім часом, наприклад, надходили такі листи: «Віднедавна мені нікого кохати, любовних листів теж не отримую, – загалом, живу щасливо, тож ласкаво прошу не турбуватися моєю персоною». А от сьогоднішній вітальний лист, на відміну від інших, вміщав багато подробиць.

«Хотів на хвилину завітати до Вас, але на противагу Вашій пасивності я дотримуюсь активного курсу, а тому з нагоди цього незвичного Нового року не маю перепочинку ні вдень ні вночі. Уявіть собі, працюю так, аж голова паморочиться…»

«Справді, хто-хто, а він, напевне, заморився від новорічної біганини», – подумав господар.

«Вчора знайшов вільну часинку і вирішив почастувати Тофу-куна тотімембо. Але на превеликий жаль, через брак продуктів, мій задум не здійснився…»

«Ну от, кінчив тим же, що й завжди», – всміхнувся господар.

«На завтра мене запрошено до одного барона на карти, післязавтра на новорічний бенкет «Товариства естетики», а ще через день – на вечір на честь професора Торібе, а наступного дня…»

– От нудота, – і господар пропустив кілька рядків.

«Як уже мовилось вище, за короткий час я брав участь у засіданнях «Товариства прихильників театру «Но», «Товариства аматорів хайку», «Товариства аматорів танка» [48]48
  Танка – традиційний японський вірш розміром 5-7-5-7-7 складів


[Закрыть], «Товариства прихильників сінтайсі» [49]49
  Сінтайсі – вірші, що виникли в Японії наприкінці ХІХ ст… під впливом європейської поезії


[Закрыть], а тому змушений привітати Вас листом замість того, щоб відвідати особисто. 3а що щиро прошу у Вас, добродію, вибачення…»

– Тебе ще тут не вистачало, – не втримався господар.

«Наступного разу при нагоді я хотів би з Вами повечеряти. І хоча взимку важко розжитися на делікатеси, я вже зараз думаю, як би Вас почастувати тотімембо»…

«Носиться зі своїм тотімембо, як кіт з оселедцем. От нечема!» – господар починав дратуватися.

«Однак останнім часом бракує продуктів для тотімембо, ніхто не може напевно сказати, коли приготують цю страву, а тому про всяк випадок я насмілюсь запропонувати Вашому витонченому смаку павині язички…»

«Ач який! Хоче, щоб я ганявся за двома зайцями», зметикував господар і захотів узнати, що ж буде далі.

«Як Вам відомо, м’яса на павиному язиці на півмізинця, а тому для наповнення такого ненаситного

шлунка, як Ваш…»

– Брехун! – зневажливо кинув господар.

«…доведеться роздобути штук двадцять-тридцять. Мене тільки турбує, що їх можна надибати лиш у зоологічному саду або в парку Асакуси, а в звичайній крамниці, де продають биту птицю, їх зі свічкою вдень не знайдеш…»

– Ти ж задля власної примхи морочиш собі голову, – в голосі господаря не вчувалося й крихти вдячності.

«B епоху найбуйнішого розквіту Стародавнього Риму павині язички були у великій моді, вважалися вершиною шляхетних розкошів, тому Ви можете собі уявити, яке жагуче бажання поласувати ними вкоренилося в моїй душі…»

– Ото дурень! Що там уявляти? – байдуже проказав господар.

«Пізніше, в шістнадцятому-сімнадцятому століттях, повсюдно у Європі без цього делікатесу не обходився жодний бенкет. Пригадую, граф Лейсістер, запросивши королеву Єлизавету в Кенілверс, пригощав її павиним м’ясом. А картини славетного Рембрандта… Скільки пав з розпущеними хвостами ви побачите на пишно заставлених наїдками столах!…»

– Якщо маєш час описувати історію страв з павиного м’яса, то, видно, ти не дуже зайнятий, – пробурмотів господар.

«В кожному разі, я, як і ви, захворію на шлунок, якщо й надалі їстиму стільки, як тепер».

– «Як і ви» зовсім недоречно. Нічого з мене робити якесь мірило хвороби, – мимрив господар.

«Історики пишуть, що римляни двічі-тричі на день влаштовували бенкети. А якщо сідати за стіл так часто, то можна зіпсувати шлунок навіть здорової людини, не кажучи вже про таких, як Ви…»

– От нахаба! Знову «як ви»!

«Завдяки клопітким дослідженням дійшовши висновку, що не можна сумістити ненажерливості з гігієною, римляни винайшли оригінальний спосіб поглинати силу-силенну розмаїтих наїдків і водночас підтримувати органи травлення в нормальному стані».

– Оце так! – господар повеселів.

«Після трапези вони неодмінно купалися у ванні, а тоді вибльовували все, що перед тим спожили. Після такого очищення знову сідали до столу й по саму зав’язку наїдалися різних ласощів, а порозкошувавши, знову верталися в купальню. Так вони досхочу смакували улюбленими стравами без жодної шкоди внутрішнім органам. Я особисто вважаю – римляни одним пострілом убивали двох зайців…»

– Таки правда, одним пострілом двох зайців. – На обличчі господаря проглядала заздрість.

«Що й казати – в нашому двадцятому столітті завдяки бурхливому розвитку засобів сполучення збільшилося число бенкетів. Я глибоко переконаний, що тепер, у критичному другому році російсько-японської війни, для нашого звитяжного народу настала потреба наслідувати стародавніх римлян й опановувати мистецтво гарячих ванн і випорожнення шлунків. У мене серце болить, як подумаю, що коли до цього не вдатися, то в недалекому майбутньому наша нація, як і Ви, слабуватиме на шлунок…»

«Знову «як ви»! – подумав господар. – От набрида!»

«Якщо за таких обставин ми, люди, добре обізнані із Заходом, вивчимо стародавню історію, легенди, відродимо занедбані істини, зробимо їх надбанням суспільства, то, так би мовити, викорінимо зло в самому зародку. Цією доброчинністю ми віддячимо державі за те, що день у день можемо розкошувати й насолоджуватися, скільки душа забажає…»

– Щось дивне він пише, – похитав головою господар.

«Тому-то останнім часом я кинувся на пошуки творів Гіббона, Момзена і Сміта [50]50
  Момзен Теодор (1817–1903) – видатний німецький історик, фахівець з римської історії. Сміт Ґолдвін (1823–1910) – англійський критик й історик


[Закрыть]. Та, на превеликий жаль, я ще не міг добрати ключа до відкриття великої істини. Але, як ви самі знаєте, я належу до людей твердої волі і задумане будь-що доводжу до кінця. Тож сподіваюсь незабаром відродити безцінний давній звичай випорожнювати шлунок. Будьте певні, про вищезгадане відкриття я неодмінно повідомлю Вас. А вже тоді мені хотілося б почастувати Вас згадуваними тотімембо або павиними язичками. Гадаю, моя праця виявиться корисною і для мене особисто, і для вас, уже хворого на нетравлення шлунка. 3 щирою повагою Ваш Мейтей..

«А чи не хоче він ошукати мене?» – засумнівався господар. Та оскільки лист був написаний вельми серйозно, він спокійно дочитав його до кінця. Потім, засміявшись, промовив:

– Ну й ледащо! Навіть на Новий рік не обійдеться без витівок.

Наступні кілька днів минули без особливих подій. Мені обридло жити без пригод, спостерігати лише, як у білому порцеляновому глечику поступово в’януть нарциси, а натомість на гілці розпускається сливовий цвіт. Тож я двічі пробував зустрітися з Мікеко, але так і не побачив її. Перший раз я подумав, що її нема вдома, а коли завітав удруге, то дізнався, що вона захворіла. Сховавшись за аспідистрою, що росла в глечику для умивання, я почув за сьодзі розмову вчительки і служниці.

– Міке поснідала?

– Ні, від самого ранку й ріски не мали в роті. Я поклала їх на котацу, нехай погріються.

Здавалося, наче мова йде не про кішку. Піклуються про неї, як про людину. Порівнюючи її становище зі своїм, я і заздрив, і радів: мені було приємно, що моя кохана зігріта такою ласкою.

– Що ж його робити? Якщо вона нічого не їстиме, то зовсім ослабне.

– Правда ваша, пані. На що вже ми – і то, як день поголодуємо, назавтра не можемо працювати.

Виходило, що служниця вважає кішку благороднішою за себе. Таки справді в цьому домі кішку високо цінують.

– А до лікаря ти її носила?

– Звичайно. Трапився якийсь дивний лікар. Заходжу я з Мікеко на руках до кабінету, а він питає: «Що, застудилася?» – і норовить помацати мій пульс. «Ні, – кажу, – не я захворіла, а вона», – і показую на Міке. Лікар засміявся і каже: «Я не розуміюся на котячих хворобах. Плюнь ти на неї і вона вмить одужає. От побачиш». Ви бачили такого нелюда? Я розгнівалась. «Не хочете оглянути – не треба, але мені вона дорожча над усе в світі». Поклала Міке за пазуху й повернулася додому.

– Ти мала рацію.

«Навіть у нас таке слово як «рація» рідко почуєш. Напевне, його вживають лише ті, хто кимсь доводиться Тенсьоін-самі. Яке вишукане слово!» – захоплено подумав я.

– Здається, вона ніби на щocь скаржиться, хлипає.

– 3астудилися й тепер їй болить горло. Тут будь-хто закашляє.

Служниця говорила надзвичайно шанобливо, – недарма ж вона працювала в особи, що кимсь доводилася Теньсоїн-самі.

– А тут останнім часом ще якась недуга, – туберкульоз, чи що, – вкинулася…

– Справді, тепер мало не щодень нова хвороба: як не туберкульоз, то чума. Треба берегтися.

– Колись, за сьогунату [51]51
  Сьогунат – система феодального військово-диктаторського правління, що проіснувало в Японії до буржуазної революції 1867 р., відомої в історії під назвою «Реставрації Мейдзі»


[Закрыть], про таку напасть і не чули. Ти теж пильнуйся.

– Авжеж, авжеж.

Служниця розчулилася.

– Як же це вона застудилася, коли ніби й надвір не виходить…

– Та, знаєте, у неї останнім часом поганий приятель знайшовся, – змовницьки, немов виказуючи державну таємницю, промовила служниця.

– Поганий приятель?

– Отой бруднющий кіт, що живе в учителя на головній вулиці.

– Отого, що вранці репетує не своїм голосом?

– Саме в того, що ґелґоче, як гусак, коли вмивається.

Образно сказано: «Ґелґоче, як гусак». Коли господар вранці полоще у ванні рот, то має звичку постукувати зубною щіткою по горлянці й видавати якісь дивні звуки. В поганому настрої він на всі заставки ґелґоче, а в доброму й зовсім надсаджується. Одно слово, і в доброму і в поганому настрої безперестанку ґелґоче. Якщо вірити господині, то раніше, – до того, як вони тут оселилися, – у нього не було такої звички, та якось він несподівано заґелґотав і відтоді й дня не обходиться без цього. Годі й казати, звичка кепська, і вам, котам, невтямки, чого вона йому так далася. Зрештою, річ навіть не в тому. Надто допекли мене слова «труднющий кіт». Я нашорошив вуха.

– Цікава б я знати, що це за замову він вигукує. До Реставрації Мейдзі навіть слуги знали, що таке етикет, ніхто тоді так у садибах не вмивався.