Текст книги "Смерть Верґілія"

Автор книги: Герман Брох

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 30 страниц)

Та насправді аж такого великого приводу веселитися вони не мали, і ще менше обіцяла його оця роззявлена паща вулички. Пласкі сходи вгору вже поглинала темрява, населена всілякими тінями; переважно були то зграйки дітей, що, попри пізню годину, гамірно гасали вгору і вниз: двоногі тіні, а як придивитись пильніше, то серед них можна було розгледіти й тіні чотириногі, бо вздовж стін де на довшій, де на коротшій прив’язі тут і там були припнуті кози; чорнотою зяяли в цій пащі вікна без шибок, а часто і без віконниць, чорні були й склепінчасті, схожі на темні печери, крамнички в підвалах, з яких долинав гамір дешевих торгів, дріб’язкових торгів, торгів за товар, потрібний лише на годину, не те що на вечір; а неподалік десь гупало молотками, клепало й шкребло щось убоге, дрібне ремісництво – робота, яку тут справляли тіні, справляли для тіней, справляли з глухим шумом і гуркотом, узагалі вже, очевидячки, не потребуючи світла, бо навіть там, де несміливо блимав пломінчик каганця чи недогарка свічки, люди однаково лишалися в тіні. Тут тяглися злиденні будні злиденного життя, наглухо відгородженого від подій зовнішнього світу, тяглися сливе поза часом, так ніби свято на честь імператора відбувалось десь інде, за багато миль від цієї вулички, так ніби її мешканці сном-духом не відали про те, що діялося в решті міських кварталів, тож процесію із паланкіном, що постала оце перед ними, вони зустріли не вражено, а скоріш невдоволено, ба навіть просто-таки вороже – як щось таке, що порушило їхній спокій. Почалося все, наче в театрі, наче із гномиків, себто з дітей, ба навіть із кіз, позаяк і ті, й ті весь час плутались у носіїв під ногами, не даючи цим пройти; малі двоногі із вереском, а чотириногі із меканням висипали з усіх темних кутків та шпарин і знову ховалися в них; почалося все з того, що дітям замандюрилось вихопити смолоскипа з рук юного проводиря; певна річ, у них нічого не вийшло, хлопчик рішуче їм дав відкоша; а втім, це було не найгірше, і процесія все ж таки посувалася далі, хоч і повільно; зі східця на східець вони посувались цим злиденним узвозом все вище і вище. Ні, найгірше було таки не це; що їх діймало найдужче, то це – клята жінота, саме в ній полягало найгірше – в отій жіноті, що повистромлялася з вікон, порозплющувала об підвіконня цицьки, поспускала униз геть оголені руки, які звивалися, наче гадюки; і хоч її базікання, щойно вона уздрівала процесію, оберталося на шалену образливу лайку, було в цій шаленій лайці, як і завжди в шаленстві, воднораз і щось величне, що переростало у звинувачення, переростало, позаяк це була образа, в істину. І ось тут, де від усіх будинків, де з кожної пащі розверженого підворіття несло відразливим смородом фекалій, тут, у цій гнилизні житла-клоаки, якою він пропливав у високо піднятому паланкіні, тож міг бачити – був змушений бачити – нужденні кімнатки, з болем у серці чути люті й безглузді прокляття, що їх жінки посилали йому в обличчя, з болем у серці чути пхикання хирявих немовлят, які скрізь, чи не в кожній кімнатці, валялися на ганчірках та лахмітті, з болем у серці вдихати чад від соснових скіпок, устромлених у шпарини в стінах, з болем у серці вдихати сморідливий дух занечищених кухоньок із пательнями, смердючими від пригорілого жиру, з болем у серці дивитися на буркотливих, жахливих на вигляд, майже голих дідів і бабів, що повсюди сиділи навпочіпки в чорних своїх барлогах, – тут ось його почав брати відчай, і тут, серед печерних осель цих, де роєм роїлися паразити, тут, перед лицем жалюгідного розкладу і страшного занепаду, тут, перед цією земною темницею, де лиховісно буяло народження і лиховісно стояла на чатах смерть, де тісно спліталися в узах братерських початок життя і його кінець, похмурі передчуття і того, й того, сплітались без імени й назви в примарному сні одвічного зла, тут, серед цієї темряви і розпусти, яким ні ім’я, ні назви немає, тут він мусив уперше сховати своє обличчя, мусив сховати його від зловтішного реготу й лайки жіноти, сам відвернутися мусив, на все це заплющити очі, поки його, зі східця на східець, несли цим узвозом нагору – узвозом убозтва й нужди… А жінота кричала:

– Чого видерся на паланкін, бовдур нещасний?!

– А він думає, що кращий за нас!

– Мішок із грішми на троні!

– Якби не гроші, то побіг би й своїми ногами!

– Це він так на роботу їде!

Так жінота кричала услід йому.

…Ох, безглуздий був той град лайки, яким його осипали, безглуздий, безглуздий, безглуздий; і все ж таки лайка була справедлива, все ж таки в ній – застереження, все ж таки – істина, все ж таки – безум, що переростав у істину, кожне паплюжливе слово зривало з душі його пиху, шматок за шматком, і душа оголялась, ставала голісінька, як немовля, гола ставала, як діди і баби оті на ганчірках та лахмітті, перед мороком гола, перед непам’яттю гола, гола перед провиною, що розчинилася, згинула в голім потоці невиразно-туманнім…

…Східець по східцю посувались вони цим узвозом убозтва й нужди, раз у раз зупиняючись.

…Потік голої тварі, що залив живодишну землю, розлився під живодишним небом, яке день заміняє ніччю, а ніч – днем, голий потік, замкнений незмінними берегами мільйоноліть, ріка, що широкими хвилями котить стада життя, просотуючись із гумусу буття і знову й знову в нього всотуючись, – ця неминуча пов’язаність усього, що живе і дихає…

– Коли здохнеш, то смердітимеш, як і решта трупів!

– Гей ви, трупоносці, пощо прете на собі ці мари, скидайте того трупа на землю!..

…О гори і доли часу, через них у присмерковім потоці, у безкінечнім потоці своєї сукупности вічність уже перенесла міріади створінь, і з-поміж них нема жодного, котре не думало б, не сподівалося б, що вічно ширяє, мов та вічна душа у безчассі, яка вільно пливе в позачасовій свободі, відокремивши від потоку, звільнивши від того сум’яття створінь, ціпкого й несхитного, уже не створіння, а тільки самотню прозористу квітку, що в’ється-сягає до самісіньких зір, відокремлена й звільнена, з трепетним серцем, мов прозористим квітом на виткому плетиві, вже невидимім…

…Цим узвозом убозтва й нужди, східець по східцю, у паланкіні, під паплюжливі викрики…

…Ох, та саме ж про цю химеру безчасся і йдеться, про неї, а також про життя його, що проросло в хаотичному гумусі безіменного мороку, буйно так виросло із чагарів того, що вічно живе і дихає, що виростало, звиваючись безліччю звивин, повсюди чіпляючись за чисте й нечисте, за минуще і неминуще, за речі і власність, за людей, знов і знов за людей, за слова й краєвиди; о, це життя, яким він стільки разів легковажив, до якого він стільки разів повертався і яким жив знову і знову; він марнував його й тринькав, марнував, щоб самого себе перевершити, щоб над самим собою піднестися, переступити всі межі, всі межі земного життя, немовби ніяке падіння самому йому не загрожувало, немовби його не чекало повернення в час, до земної темниці, до того, що вічно живе і дихає, немовби не зяяла перед ним безодня…

– Ти ба, немовлятко!

– Що, в пелюшки напудив?

– А мо’, вже й наклав?!

– Видко, кепсько поводився, що несуть додому!

– Зараз дадуть тобі почубеньків і посадять на горщика!

З усіх вікон зливою лився регіт…

…Вуличка гриміла жіночим глумом, і не було від нього рятунку; посувались вони повільно, дуже повільно, східець по східцю…

…Та чи були то взагалі ще голоси жінок, які брали його на праведний глум, оголюючи в ньому марні ілюзії? Чи не було те, що тут оце репетувало, щось куди гірше, аніж голоси земних жінок, ніж голоси земних мешканців, ніж голоси божевільних земних створінь? О, то був сам час, що глумливо звертався до нього, час, що неспинно плинув з усім своїм різноголоссям, з усією убивчою силою, яка властива йому, лише йому і яка озивалась до нього голосами жінок, картанням і лайкою, стираючи навіть ім’я його, а він, позбувшись ім’я, позбувшись душі, позбувшися власної пісні, позбувшися разом із піснею й власного серця безчасся, впадає назад у невимовний морок, у гумус буття, – він, принижений до такої гіркої ганьби, якої лишень і заслуговують рештки погаслої пам’яті…

…О часу голоси пророчі, ви неминучість віщуєте, ви неминучі тенета долі віщуєте! О, ті голоси знали, що неминучого і йому не минути, знали, що є човен, до якого, всім ілюзіям всупереч, колись і йому доведеться сісти і який, долі скорившись, вирушить з ним назад; о, знали ті голоси й про потік того, що вічно живе і дихає, потік, який, голий, поміж берегами голими торує свій шлях, обрамлений лиш їхньою первісною глиною, потік, яким не плавають судна й береги якого не порослі зеленню, бо й судна, і зелень – очевидна ілюзія і воднораз реальність, реальність самої долі, незрима реальність ілюзії; знали вони й про те, що кожній людині доля судила знову пірнути у цей потік і що не дано людині відрізнити те місце, де доведеться знов увійти в цей потік, від місця, де вона, як гадає сама, колись із нього вийшла, бо вороття має замкнути кільце долі…

– Стривай-но, прутню обвислий, ми тебе ще пірвемо! – лунала лайка.

…А проте тільки вони, ці голоси жіночі, глузували із нього так, наче він – лиш хлопченя неслухняне, яке шукало примарної свободи, а тепер ось надумало тайкома повернутись додому, ба більше, це хлопченя довелося шукати на плутаних, а то й небезпечних шляхах-манівцях і повертати сюди; й уже навіть за те, що воно стало на таку сумнівну стежку, йому слід було дати прочуханки; важкі, і сварливі, і темні від мороку часу були ті голоси материнські, й усе ж вони знали, що безодню ніщоти охоплює кільце доленосних шляхів, вони знали про всіх тих зневірених, всіх тих заблуканих, всіх отих зморених, які неминуче зірвуться і впадуть на дно безодні, якщо їх примусити передчасно зійти зі свого шляху… Ох, та хіба ж бо не кожне мусить колись це зробити? Хіба хоч комусь, хоч колись пощастило пройти-таки шлях свій аж до кінця?.. Тож у лютих жіночих прокльонах, невимовним і вічним страхом материнським перейнятих, учувалось бажання, щоб кожне дитя назавше лишалось таким самим голісіньким, як народилося, – голим в’язнем свого первобутнього сховку, врослим у плинно-неспинні часи земні, у творіння потік зануреним, то м’яко на хвилях його підносячись, то м’яко у ньому щезаючи, мовби доля над ним не владна…

– Голодранець, голодранець, голий, як палець!..

…Мати – вона мати повсюди і завжди… Але що спонукало їхнього малого проводиря вибрати саме цей шлях? Чи стане у хлопця снаги пройти його аж до кінця? Приголомшена материнськими вигуками, процесія стала, ніби не в змозі вже рухатись далі, й застигла у сповненім страху очікуванні, але потім усе ж таки піднеслася духом і знов узялася долати узвіз цей убозтва й нужди, східець по східцю нагору…

…Виходить, голосів материнських, їхньої сили усе ж таки мало для того, аби щось спинити, назавжди утримати? Невже вони знають не все, невже вони знають так мало, що таки змушені дати своєму бранцеві волю? О материнська слабкість, вона сама здатна народжувати, сама здатна породжувати і через те про відродження нічого не знає і знати про нього нічого не хоче, не годна вона і збагнути, що народження, аби сенсу набути, потребує відродження, але що одне й друге, народження і відродження, ніколи не відбувалися б, якби одночасно із ними не відбувалась ніщота, якби ця ніщота не стояла за ними як остаточне зачаття, незмінне і вічне, й що лише з цього зв’язку нерозривного, зв’язку буття й небуття, з їхнього безмовно-шепітного споріднення потужно променіє безчасся, свобода людської душі, незрадлива її пісня вічности – не ілюзія і не погорда, а сама недоступна насмішкам і глумам доля людська, сама велич жорстока людської планиди…

…О, це – божественна доля людини, і це – те, що видиме оку людському в долі богів; це – їхнє, людей і богів, незмінне призначення: знов і знов завертати на шлях відродження; це – їхня спільна і невтоленна надія на долю: ще раз пройти все коло, щоб те, що буде, стало тим, що було, і щоб на цьому шляху кожна віха поєднала в собі все минуле й усе прийдешнє, завмираючи в пісні неповторної сьогоденности, несучи мить цілковитої волі, мить богостановлення, цю ніщоту часу тої миті, в якій, однак, міститься всесвіт як один, лиш один часу непідвладний спогад…

…О, ця збурена бідами вуличка, що не хоче кінчатись чи, може, не має права кінчатись, поки не викричить всю свою лайку, всі прогрішення, всі прокляття; і щодалі повільніше, східець по східцю долаєш цей шлях…

…Осягнути цю голу провину, цей безум голої істини…

…О, Богу судилася доля людська – незмінно спускатися вниз, до земної темниці, до зла, до гріховности, щоб спершу на тверді земній знесилилось лихо, щоб спершу на тверді земній коловорот завершився, все щільніше змикаючись довкола ніщоти незвіданої, довкола незвіданої буттєвої таїни народження, що колись, щойно Бог і людина сповнять своє покликання, обернеться на таїну відродження всього, що створено…

…О незмінна, покладена долею повинність людини – доброхіть прокладати шлях Богові, шлях милосердя, шлях відродження позачасового, у пориваннях якого Бог і людина вільні від матері і єдині…

…Але тут – оце убозтво й нужда, цей узвіз, яким вони підіймаються, східець по східцю, тут – жахливі прокляття, страшний праведний глум, що його вивергає убозтво й нужда, і він, цим убозтвом, нуждою пригнічений, прокляттями цими пригнічений, – так, він, хоч і ховає обличчя, але мусить усе це слухати. Навіщо його сюди привели? Показати, що доля йому не судила замкнути коло? Що він жив, чимраз дужче і дужче, понадміру натягуючи тятиву свого життя, ніщоту збільшуючи в його серцевині замість того, щоб її зменшувати? Що він, повіривши в таку гадану нескінченність, в таку гадану позачасовість, таку гадану окремішність, лише далі і далі відступав від самої мети відродження, все ближче і ближче підступаючи до краю небезпечної прірви? І що ж означає усе це тепер? Застереження? Чи вже погрозу? Чи таки остаточне падіння у прірву? Не божественність, а тільки її позірність увінчала його звитяжний – оманно-звитяжний – шлях до тріумфу і до сп’яніння, шлях на вершину слави і влади, оманливий ще й через те, що він, оманений, називав своєю поезією і своїм пізнанням, хибно гадаючи, нібито силою власної пам’яті здатний спинити, затримати нескінченну теперішність, нескінченну безперервність божественного дитинства; і ось виявляється, що все це – хлоп’яцтво, позірна божественність, розбещений потяг до неї, приречений терпіти глуми і регіт, голий регіт жінок, регіт ошуканих матерів, яких годі ошукати, опіки яких йому не уникнути, бо він надто слабкий, та ще слабкішим виявився у своїй дитячій грі в богів. Ох, нема ради на цей оголений регіт, регочи скільки завгодно у відповідь, від глуму однаково не захистишся, і не лишається нічого іншого, як ховати від нього голизну власну, голизну власної парсуни, і він, сховавши обличчя, лежав у паланкіні й обличчя свого не відкрив навіть тоді, коли вони, попри затримки усі і зупинки, східець за східцем посуваючись вгору, далебі попри всі сумніви, вибрались із цієї пекельної вулички-пащі, з пекельних цих нетрів реготу, і паланкін поплив далі, спокійно похитуючись, – ознака того, що узвіз зостався позаду.

Щоправда, вони рухались ще не багато швидше; процесія знов посувалася лише ступінь за ступенем і, може, навіть іще повільніше, ніж доти, хоч, як було добре видно, вже не через зловмисні чиїсь перешкоди, а через те, що тиснява тут знов погустішала, а далі ставатиме вочевидь іще густішою, – це підтверджував і людський гомін, це підтверджував і людський запах, це підтверджували й чимдалі насиченіші й тепліші людські випари. Та, хоч пронизлива лайка й прокльони з узвозу убозтва й нужди сюди вже і не долинали, в його вухах вони не стихали, йому просто-таки ввижалося, ніби ті голоси вмисне ідуть за ним назирці, цькують і мордують його, свою здобич, мов ті еринії, а воднораз намагаються і долучитись до гамору юрмища, що наростав у міру того, як паланкін наближався до свята з нагоди приїзду Цезаря, тож звуки цькування і мордування вливалися в цей тріумфальний гармидер, у цей владний гармидер, у гармидер сп’яніння, і щойно проникло воно у його свідомість, це нездоланне злиття голосів усередині і зовні – таке нездоланне, що мордування нестерпне вже ледве його не доконало, – як так само нездоланно на нього наринуло й світло, таке нестерпучо гамірне, таке нестерпучо яскраве, що аж різонуло по його ще зімкнених повіках, змусивши їх розімкнутися – спершу геть неохоче, спроквола, але дуже скоро очі його розплющились зовсім, і в них застиг жах: назустріч йому з другого кінця не дуже широкої вулиці, якою валив людський натовп, валив голова до голови, било сліпуче, жахливо сліпуче світло, воно било йому просто в очі, било, неначе із джерела магічного, яке все, що тут рухалось, обертало на такий собі майже примусово-самовільний потік, і здавалось, немовби і паланкін його пливе самовільно у тому потоці, немовби не люди несуть його, а щось інше, і з кожним кроком, у міру того, як вони посувались, усе виразніше відчувалася та загадкова, та лиховісна, та безглуздо-чудовна притягальна сила, відчувалась щодалі жахливіше, щодалі настирливіше, щодалі переконливіше, вона наростала і наростала й щораз ближче підступала до серця, щоб зрештою рвучко розкритися в усій повноті, розкритися саме тієї миті, коли паланкін – тим часом його і тягли, і ззаду підштовхували, й несли, й здіймали над головами, і він плив, наче на хвилях, – раптом опинився аж у кінці вулиці, де перед їхнім зором зненацька у всьому блиску постав імператорський палац, обрамлений вогнями й оточений криками, – вогнями, що не кидають тіні, і криками, що не кидають тіні, постав у сліпучому блиску вогнів і криків, сам без жодної тіні, напівміська-напівфортечна споруда, що здіймалася в сяєві підземних Вулканових вогнів посеред здибленого, як вигнутий щит, майже округлого майдану, і цей майдан був суцільним потоком докупи збитої живої плоті, докупи збитим, вируючим людським гумусом, що набув і набував далі форми, потоком гарячих очей і гарячих поглядів, які всі до одного в палкому оціпенінні, немовби втративши будь-який інший зміст, були звернені до однієї-єдиної, позбавленої тіні жагучої мети; вогненний людський потік, спраглий лизнути ці вогненні береги. Так невідпорно-звабливо височів обнесений смолоскипами замок, ця сповнена сенсу мета поривань невідпорно-звабленого стовписька-стада, що натискало, сопіло, важко тупало, це непогамовне, палке усвідомлення стадом волі, мета його непогамовних прагнень, але саме тому й символ невидимої, загадкової влади, що навіює жах і сіє морок, влади, незбагненної для звіра-одинака, незбагненної для людини-одиначки, – о, влади такої несповідимої, що питання про сенс і причину могутньої притягальної сили, яка схована в тому огнистому замку і звідти навсібіч промениться, могло невиразно вовтузитись, певно, в душі кожного з тих, хто прагнув почути відповідь і боявся її, і хоч спромогтись на справдешню відповідь ніхто і не міг, навіть геть несміливе, зовсім неповне пояснення вселяло надію, несло спасіння свідомости, спасіння несло людській слабкості і самій душі, бо було спасінням буття, – спасінням, що гордо себе проголошує.

– Вино! – лунали одні голоси.

– Вино на дурняк! – підхоплювали другі.

– Преторіанці! – гукали треті.

– Промовлятиме Цезар! – чулося звідусюди.

І раптом хтось, жадібно хапаючи ротом повітря, оголосив:

– Там уже роздають гроші!

Отакою спокусою здіймався перед натовпом замок, отак люди під’юджували самі себе й одне одного, щоб ця велика спокуса ні в кого не викликали сумніву і щоб страх перед очевидним розчаруванням, який чекав на них по той бік пожаданих таємничих мурів, уже ніколи не погасив несамовитої пожадливости, нестримного потягу до дільби. Дешевенькі відповіді на такі чималі сподівання, дешевенькі заклики, дешевенькі під’юджування, а все ж таки кожного разу щось немовби смикало всю людську масу, смикало тіла і душі, що по-волячому тупо, неприборкано, невідпорно поривалися до однієї мети, до спільної, збиті докупи спільним рокотом і спільним тупотом, усе ближче і ближче підступаючи до отої палахкої ніщоти. Густими клубами стояв над головами запах людського стада, над ним повисав чад від смолоскипів; нагрітий дим, дихати нічим, у горлі дере, задуха, важкі бурі випари мляво пластами влягаються, один на одного, застигаючи у нерухомім повітрі; ох, ці важкі, ці непроникні, неподільні пласти пекельного чаду, ця заволока пекельна! Невже іншої ради нема вже? Невже не втекти? Ох, якби ж повернутись назад! Повернутись на судно і там спокійно померти! А де ж отой хлопчик? Він мав, він повинен був показати їм шлях назад! Хто це вирішить? Ох, той, кого ця людська маса схопила, кого підхопила своїм нездоланним валом, уже нічого не вирішить, і голос, що хотів був закликати ухвалити рішення, вже не зміг подолати задуху; голос лишився сліпим! Тим часом хлопчина, ніби почув німий заклик, послав йому знизу усмішку, самими очима послав усмішку, сповнену палких вибачень, сповнену палкої переконаности, сповнену палкої розради, яка знає, що тут давно вже ніхто не має змоги ухвалювати будь-які рішення, ба більше, що колись ухвалене рішення не підлягає сумніву, і це тішило, хай би які жахливі наслідки мало принести. Довкола були самі голови, самі обличчя, одне побіля одного – буденні обличчя з буденним, щоправда, аж надмірним бажанням напитися і нажертись, і ця надмірність, перевершуючи саму себе понад усяку міру, оберталася в якусь просто-таки потойбічну похіть, на тваринну потойбічність, яка вже не мала нічого спільного зі звичайною буденністю і не знала нічого іншого, крім цієї нестерпимо-омріяної, осяйної мети – досягти свого тут і тепер, мети, якої вона палко очікувала, палко жадала, палко домагалася: щоби те, що тепер оце діялось, змінило все їхнє життя, прилучило їх до розподілу – до розподілу влади, свободи і величі, привілеїв, обожнювання і безмежжя того єдиного, хто тронував у палаці. Сопучи й хекаючи, тужачись, стогнучи, вибухаючи і конвульсивно здригаючись, ця маса то рвучко, то хвилями, то валом дев’ятим котила вперед, хоч і зустрічала спротив – щоправда, не впертий, однак, безперечно, досить відчутний, бо він виявляв себе також рвучкими зустрічними хвилями, і в цих натужно-потужних накочуваннях і відкочуваннях повсюди лунали крики тих, хто спотикався або опинявсь під ногами, скалічений чи, може, уже й конаючи, і всі вони зустрічали не співчуття, а байдужність і навіть насмішки, що раз у раз тонули у тріумфальних вигуках «Слава!», задихались у несамовитому ревищі, гасли під іскрами від смолоскипів. Тривало страхітливе дійство на ймення Тепер, воно без кінця-краю плодилося, це стадне Тепер, підтримуване стадним ревищем, поринало в нуртовище й одразу виринало з цього нуртовища, що його підтримували ті, в кого потьмарився розум, у кого глузд завернув за розум, хто вже схибнувся з розуму, хто втратив розум разом з душею, хто віддав їх тому нерозумному спільному пориву, який проковтнув усе проминуле й усе прийдешнє, який поглинув усі бурхання глибин пам’яті, поховавши у своєму шумі й реві найдальше минуле й найдальше майбутнє! О велич розмаїття людського, о глибина туги людської! І він, хто оце пропливав у паланкіні понад ревищем голосів, пропливав, не годен зімкнути очей, пропливав понад тріумфальним палахкотінням збуреного Брундизія, пропливав понад плавом миттєвостей дійства Тепер, – він уявляв собі, як час безмежно стиснувся у кільці незмінности; все це було його, все ввійшло йому в плоть, належало йому, як належало від самого початку й до переходу одночасся у вічність, і те, що палало довкола, – то була Троя, то була повік непогасна світова пожежа, а він, хто оце пропливав понад пожежами, – він був Анхіс, сліпий і видющий воднораз, дитя і старець воднораз, бо мав міцну пам’ять, і ніс його на плечах своїх син, його, саму теперішність світів, на плечах своїх ніс Атлант, ніс цей велет. І отак, ступінь за ступенем, посувались вони до палацу.

Навколо самого палацу стояв поліційний кордон; пліч-о-пліч, тримаючи списи навхрест, озброєна варта зустрічала напливи натовпу, чинячи йому той не впертий, однак досить відчутний опір, внаслідок якого хвилеподібні відпливи раз по раз і давали знати себе вже на краю майдану. А за поліційним кордоном почесну варту несла когорта преторіанців, чиє прибуття з Рима вочевидь провіщало особливу подію; пихаті, страшні на вигляд здоровила в бойових обладунках знічев’я обходили дозором бівуачні багаття й просторі кухонні намети, від яких ішов дух дармового вина й сподівань, – сподівань, либонь, марних, але в них залюбки вірили. Лише сюди могли дійти охочі ловити витрішки, не далі. Саме тут було те місце, де урівноважувались надії й розчарування, урівноважувались у тривозі й напруженні, як і перед будь-яким вибором поміж життям і смертю, як це буває й будь-якої миті в житті, адже будь-яка така мить містить у собі те й те, і коли людську штовханину опахував гарячий дух багать, від чого настовбурчувались високі плюмажі на шоломах і зблискувала позолота на обладунках, коли поліцаї спиняли натиск гамірного натовпу своїм хрипко-бундючним «Назад!», тоді одержимість шугала угору вогненним омахом, аж забивало дух, і обличчя з пошерхлими губами й висолопленими язиками тупо й ненатло застигали, вражені миттєвим феєрверком безсмертя, – бо тоді сам час застигав на лезі ножа. А щонайбільший безлад панував, звісно, перед входом до самого палацу, надто коли після того, як пройшов Цезар, нерозважливо зняли подвійні шпалери охорони, крізь які він підіймався, і вже ніщо не стримувало розбурхану стихію; у цьому безладі людський потік, немовби потрапивши у водоверть, навально ринув до брами, що через два щільні ряди смолоскипів обабіч скидалася на вогненну пащу, потік ринув досередини, збиваючись докупи й відкочуючись назад, оскаженіло ревучи, люто тупаючи ногами, шаленіючи від нетерплячки; ця картина нагадувала скоріше вхід до якогось цирку, аніж браму до імператорських покоїв, – така несамовита штовханина й сварка зчинилася біля контрольних постів, де ті, кому сюди невільно було, пускалися на будь-які хитрощі, аби тільки ошукати охорону й прорватися крізь її кордон, а ті, кому сюди було вільно, але чиїм правам тут не вірили чи кого неподобно довго змушували чекати, – ті зчиняли розлючений крик, а надто по тому, як на слово старого двірського челядника, який знадобивсь аж тепер, їхній ескорт із паланкіном одразу і пропустили; тоді гнів отих, кого, без огляду на особу, затримували тут з огляду на всілякі контрольно-пропускні формальності, стрімко сягнув меж терпіння; таку зневагу ці сприйняли з образою, сприйняли як зневагу до людських стосунків, як образу загалом усього людського, і усвідомили вони це відразу, адже комусь одному, мовляв, зроблено виняток, знайдено можливість зробити виняток, і ніхто й знати не хотів про те, що це був лиш той виняток, який слід робити смертельно хворому, самій смерті. Немає людини, не схильної зневажати ближнього свого, і в такому нурті зневаги, безіменної і невисловленої, зневаги, що раз у раз спалахує і знову гасне, в людині невиразно прокидається здогад про власну нездатність до людяности, прокидається страх за власну гідність, яку їй, людині, подаровано, але мати яку вона неспроможна. У цьому вузенькому, гарячому кратері перед брамою зневага змагалася зі зневагою. Тож і не дивно, що коли він опинився там, у дворі, коли пожадливі сутички лишились позаду, коли позаду лишилось оте нестерпуче, пекельно-яскраве світло, йому раптом примарилось, ніби вся ота лайка й прокльони, якими його осипали у вуличках і на майдані, раптом спала з його плечей, і відчув він сливе таку саму полегкість, як тоді, коли відпустила морська хвороба, відчув такий самий спокій, хоч місце, куди він оце прибув, насправді здавалось не надто спокійним, ба більше, складалося враження, що двір цей від рейваху ось-ось просто лусне. Одначе був це тільки оманливий рейвах; імператорські слуги до всіляких таких подій уже звикли й суворо трималися дисципліни; щоб зустріти прибульця, до його паланкіна одразу ступив один із придворних зі списком гостей у руках; він байдуже схиливсь до челядника, який стиха назвав йому ім’я гостя, байдуже узяв те ім’я до відома й байдуже викреслив його у своєму списку – так незворушно й байдуже, що знаменитий поет, як здалося, на це аж образився – непомалу образився, тож і вирішив сам підтвердити те, що вже сказав челядник, і навіть наголосити на цьому.

– Так, я – Публій Верґілій Марон, саме так мене й звати, – сказав він і дуже розгнівався, коли й після цього дістав у відповідь лише короткий, досить ввічливий, однак не менш байдужний уклін, і навіть хлопчик, на підтримку якого він сподівався, не вронив жодного слова, а тільки покірно приєднався до процесії, що на знак чиновника нарешті рушила до наступного перистилю.

Щоправда, роздратування його тривало не довго, воно відступило перед спокоєм, який тепер огорнув його, бо паланкін уже внесли до внутрішнього саду, де майже у цілковитій тиші дзюрчав водограй, і поставили біля того мегарона, що його Цезар відвів для своїх гостей; сюди, щоб прийняти нового гостя, вже прислали домашніх рабів, а чужих носіїв відпустили. Те саме очікувало й хлопчика; плащ у нього забрали, а позаяк він не зрушив із місця і після цього, а так і стояв, лише всміхаючись, то дворак гримнув на нього:

– А ти чого й досі стовбичиш? Ану геть звідси!

Та хлопчик і далі стояв, і приязна, лукаво-пустотлива усмішка не сходила з його вуст – може, через той грубий покрик, яким йому так віддячили за його послугу проводиря, а може, і через те, що всі зусилля прогнати малого були надто вже марні. А з другого боку, який сенс його тут лишати? І чи варто взагалі цього бажати? Що він, стомлений, недужий чоловік, якому так хочеться нарешті зостатись самому, – що він із цим хлопченям робитиме?! А проте як же на диво страшно лишатись самому! Як на диво страшно втратити тепер цього юного проводиря!

– Мій писар, – мовив він, мовив ледве не проти власної волі, так ніби щось чуже в ньому, щось чуже з нього промовило ці слова, – чуже й воднораз невиразно-знайоме, якась воля, сильніша, ніж його власна, воля безвольна, але й настирлива і нездоланна, як ніч.

Тихе, владне бажання, породжене ніччю. Тихо стояв у дворі цей сад, тихо дихали квіти, тихо плюскали два водограї; таємничі і ніжні, трохи вологі пахощі, по-весняному нічні попри осінь, тихо ткали над клумбами ажурову свою павутину прохолоди; серпанковими стрічками в неї впліталися, то ближче, то далі, звуки музики з передньої будівлі – стрічка за стрічкою, оторочені дзвоном кимвалів, огорнені приглушеним гомоном, яким звідти, з майдану, сюди долинало свято; там – оглушливо-дзвінке буяння вогнів, тут – лише м’який відгомін звуків, що плив у неосяжному обширі ночі; в розіпнутому над двором чотирикутнику неба тепер знову проглядали зорі, оку знову явивсь подих їхнього світла, хоч їх там і сям запинали, пропливаючи, хмари чаду; але й вони вже мовби просякли м’яким дзюркотливим гомоном звуків, уливаючись у завійно-розвійний глухий перешепт, що насичував двір, огортав кожну річ довкола, розчиняв у собі й речі, і запахи, й звуки, здіймавсь до нічної небесної тиші; а під муром, верхів’ям сягаючи до самого даху, суворо, застигло і якось відчужено стриміла самотня пальма, і її чорні галузи-віяла на тьмяно осяяному шорсткому стовбурі також підпирали собою ніч.