Текст книги "Смерть Верґілія"

Автор книги: Герман Брох

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 30 страниц)

Та хоч і велика була спокуса змиритися зі згасанням чуттів і позбутися так оцього гармидеру, цього ревища, що нуртувало ніби десь під землею і млявими хвилями, немов вулканічна лава, без угаву, без кінця-краю вивергалося на майдан, однак на таку втечу він не мав права, вже годі казати про те, що вона могла навіть призвести до смерти; бо надто пекуче було його прагнення схопити й закарбувати у пам’яті кожнісіньку, навіть найменшу часточку часу, кожнісіньку, навіть найменшу часточку подій, так ніби пам’ять могла зберегти це на віки-вічні попри всі смерті; він чіплявсь за свідомість, чіплявся натужно як той, хто відчуває наближення чогось найважливішого у своєму земному житті і сповнений страху це найважливіше ось-ось проґавити; і свідомість, стримувана від згасання невгасним страхом, таки підкорилася його волі: ніщо не уникало його ока і вуха – ні турботливі жести й порожні втішання юного, гладенькощокого, аж надто розкішно вбраного помічного лікаря, який із наказу Авґуста тепер не відходив від його ложа, ні застиглі, байдужі обличчя рабів, що принесли на судно паланкін, щоб знести його, недужого й немічного, на берег, знести, мов якийсь крам, дорогий і крихкий; він помічав усе, він мусив усе запам’ятати, уваги його не уник ні зацькований, ніби з-за ґрат, погляд їхніх очей, ні похмуро-буркотливий тон голосів, якими ті четверо чоловіків перемовлялися поміж собою, коли брали свою ношу на плечі, ні нестерпно-різкий, лиховісний дух їхніх спітнілих тіл; та завважив і те він, що плаща його забули на ложі, і якийсь хлопчик – чорночубий, кучерявий, на вигляд ще зовсім дитина – хутко підскочив, схопив того плаща й тепер ніс услід за ними. Плащ не такий, звісно, важливий, як скринька із манускриптом (він звелів двом рабам нести її поряд із паланкіном), проте й плащ тут став невеличкою ознакою пильности, триматись якої він почувався зобов’язаним і зобов’язував себе сам, що, попри всі напади втоми й дрімоти, пішло на користь і самому плащу; і він запитав себе, звідки взявся цей хлопчик, який видавсь йому на диво знайомим і близьким, адже за все плавання малий на очі ніколи йому не траплявся. Це був не вельми вродливий і по-сільському незграбний хлопчина, запевне не раб, запевне і не з наглядачів; тепер, стоячи біля поручнів – ще хлопченя, та й годі, світлі оченята на смаглявім обличчі, – й очікуючи, поки розсмокчеться тиснява перед трапом, він раз по раз крадькома скидав погляд на паланкін і, відчувши, що на нього вже дивляться, вмить покірливо, сором’язливо і якось лукаво відводив оченята убік. Пускає бісики? Заграє? Та чи варто йому, такому недужому, знов приставати до безвідрадної гри цього нерозважливо-чарівного життя, чи варто йому, розпростертому у паланкіні, знову прилучатись до гри тих, хто рівно стоїть на ногах? О, вони, стоячи на ногах, і не здогадуються, як глибоко смерть уже всоталася в їхні очі і їхні обличчя, вони й думати про таке не воліють, їм кортить лише грати і грати у свою звабливу гру, що передує цілункам, у це безглуздо-чарівне занурення погляду в погляд, у це миле поринання одне в одного, вони й не здогадуються, що люди щоразу, кохатись лягаючи, лягають і помирати; але той, хто лежить розпростертий, хто вже ніколи не підведеться, – той про це знає і майже соромиться, що й сам колись твердо стояв на ногах, що й сам колись (ох, коли ж то було – ген-ген у минулому чи лише кілька місяців тому?) – приставав до цієї чарівно-дурманної, чарівно-сліпої гри життя; що було, то було, і тепер ця зневага, якою його винагороджують ті, хто грою своєю тішиться, зневага за те, що відтепер йому геть не до гри й він, безпомічний і безпорадний, не годен підвестись, – тепер ця зневага для нього однаково що похвала. Бо не в солодкому звабленні пізнають очі істину, ні, лише слізьми наливаючись, вони починають бачити, лише у стражданнях вони прозрівають, лише разом із власними слізьми їх наповнюють сльози світу, наповнюють істиною колодязь забуття, з якого живиться все буття! О, лиш у сльозах пробудившись, ці мимовільні гравці обернуть поцейбічне вмирання, в яке поринають і якому слугують віддано, на життя, що прозирає смерть, прозирає усе на світі. Саме тому нехай і цей хлопчик (чиїми ж усе ж таки рисами він позначений – рисами сивої давнини чи зовсім недавнього минулого?), саме тому нехай відведе він краще свій погляд і покине ту гру, бо час для таких розваг уже не на часі; надто дивне, однак, і незвичне було щось у тому, що цей погляд, і сам у путах смерти, міг усміхатися, надто дивне, однак, і незвичне було щось у тому, що звернений він до нього, недужого і розпростертого, чиї очі вже не могли, ох, та вже й не хотіли на нього відповідати; надто дивне, однак, і незвичне було це безглуздя, ці чари, цей біль посеред геєни галасливо-огненної, яка прозирала із метушливої сліпоти людської юрби, зацькованої, без людської подоби. Із судна на причал перекинули троє сходнів; кормові, котрі для пасажирів, вочевидь не могли пропустити увесь нетерплячий натовп, що раптово посунув до них; двома іншими мали зносити крам і поклажу, й сюди в довгій вервечці потяглися раби, багато з них спутані, як собаки, по двоє – нашийник до нашийника, кайдани до кайданів: строкатий, жалюгідний на вигляд набрід, який ще нагадував чимось людей, однак риси людські уже втратив, – зацьковані живі істоти, які ще переставляли ноги, постаті в обірваних сорочках чи й майже голі, тіла, що лисніли потом у різких спалахах смолоскипів; і – о, який жах! яка жорстокість! – поки раби вибігали отак середніми сходнями на судно, щоб потім, згинаючись у три погибелі під тягарем ящиків, мішків та скринь, спуститися на причал тими сходнями, що на носі, поки вони снували отак туди-сюди, суднові наглядачі, стоячи по одному вгорі і внизу біля обох сходнів, дорогою гамселили по їхніх плечах і спинах своїми короткими пугами – не розбираючись, просто так, навмання, смакуючи безглуздою і вже майже не жорстокою жорстокістю необмеженої влади, позбавленої, по суті, всякого сенсу, бо люди ці й так поспішали щодуху, як лишень могли, вже сливе не усвідомлюючи, що з ними коїться, і, коли ляскав ремінь по їхньому тілу, вже не схиляючись навіть, а скорше у відповідь ще й усміхаючись; чорний низенький сирієць, якого удар наздогнав саме тієї миті, коли він ступив на палубу, лише поправив – досить байдуже, на рубець не зважаючи, яким узялась його спина, – ганчірки, підкладені під залізний нашийник, щоб не так натирало ключиці, і просто ошкіривсь – ошкірився, вздрівши піднятий над головами паланкін:

– Ти ба, яке велике цабе! Ану спускайся на землю! Спускайсь та скуштуй, як тут ведеться нашому братові!

У відповідь знову знялася пуга, але коротун, уже на неї чекаючи, спритно ухилився, ланцюг різко натягся, і смалкий удар прийшовсь на плече його напарника в путах, який від посмику ланцюга опинився ближче; це був кремезний рудий парфянин зі скуйовдженою бородою, що мало не вражено повернув голову і втупився в наглядача, показавши на другому боці обличчя, вздовж і впоперек посмуженому рубцями відразливого кольору (парфянин був, очевидно, військовий бранець), криваво-червону дірку замість вибитого стрілою, вирваного чи виколотого ока; у його одноокому підсліпому погляді застиг щирий подив; та не встиг чоловік разом з усією вервечкою, що гриміла ланцюгами, смикнутися вперед, як над головою у нього (наглядач вочевидь просто не міг вже спинитися) знов просвистіла пуга, і з його розсіченого вуха бризнула кров. Усе це тривало не довше одного короткого удару серця, та все ж досить довго для того, щоб серце завмерло: сором було спостерігати цю сцену й не мати змоги зробити бодай кволу спробу утрутитись – не мати змоги, а може, й бажання; сором було вже за бажання затримати цю сцену в пам’яті, сорому завдавала вже сама пам’ять, в яку мало навік укарбуватися навіть таке! Забувши про пам’ять, шкіривсь низенький сирієць, – забувши про пам’ять, так наче на світі не було вже нічого, крім оцієї зґвалтованої, пропащої теперішности – теперішности без майбутнього, а тому й без минулого, без того, що буде потім, а тому й без того, що було вже колись, так наче двоє людей, скутих одним ланцюгом, ніколи не були дітьми, ніколи не гралися десь у полях своєї юности, так наче не було в їхніх рідних краях ані гір, ані лугів, ані квітів, ані навіть струмка, що вечорами дзюрчить-переливається десь у далекій долині… Ох, який же сором поринати отак у власну пам’ять, так за неї чіплятись, так плекати її! О пам’ять, нетлінна ця пам’ять, колихкого пшеничного моря повна, повна нив, повна шурхоту й шелесту лісових прохолод, повна гаїв юнацьких, де ранок милує око, де вечір милує серце; о трепет весни зеленої й осени мерхлої; о раювання пам’яті – оце знання про джерела і про вороття до них! Але пуга гуляє по спині переможеного, і, тріумфуючи, горлає переможник, і кам’яніє простір, де все це діється, і вогнем пече око, пече сліпота вогнем… Задля якого ж буття недосяжного ще зберігати снагу і свідомість? Задля якого майбутнього докладати іще неймовірних зусиль, щоб зберегти все у пам’яті? У яке ще майбутнє перейде вона, пам’ять? І чи є ще воно взагалі, те майбутнє?

Жорсткі дощані сходні ледь погойдувались, коли раби з паланкіном розміреною ходою спускалися ними на пристань; унизу спокійно похлюпувала чорна вода, затиснена поміж важким чорним корпусом судна й важким чорним муром причалу; важка, плинна, гладенька стихія, що дихає сама собою, дихає сміттям, усіляким непотребом, овочевим бадиллям, підгнилими динями, – всім, що бовтається там, унизу, у млявих хвилях важкого, нудотного духу смерти, у хвилях життя загнилого – того убогого, яке тільки й здатне ще існувати серед каміння, жити самою надією, що відродиться з власного тління. Такий вигляд це мало там, унизу; а тут, нагорі, бездоганно обточені, позолочені й оздоблені ручки паланкіна лежали на плечах в’ючаків у людській подобі, в’ючаків, що їли, як люди, розмовляли, як люди, спали, як люди, міркували, як люди; а на цім паланкіні, у бездоганно обточенім різьбленім кріслі, спинку й бильця якого прикрашали золотисті зірки, лежав зовсім не бездоганний хворий – чоловік, у якому вже звило кубло, на час свій чигаючи, тління. Тут в усьому було щось жахливо химерне і незвичайне, тут в усьому чаїлося зло, щось незавершене і застигле, досконаліше від самої людини, хоч саме людина зводить мости і мури, долотом і різцем оздоблює дерево, плете пуги й кує ланцюги. Від цього ніде не сховаєшся, цього не забудеш. Ти хоч як намагайся забути, а дійсність являє таке раз по раз у новій подобі, все повертає назад – нові очі, і новий галас, і нові удари пуг, і нове заціпеніння, і нове зло, й усе це вимагає для себе власного місця й нещадно тіснить і пригнічує решту, воднораз якось химерно і незвичайно із нею переплітаючись. Химерним і незвичайним, як і перев’язь усіх цих речей, став і сам час; окремі його відтинки вже не хочуть один з одним поєднуватись: ще ніколи теперішність не була так різко відмежована від минулости; глибока, непідвладна ніяким місткам безодня зробила теперішність чимось самодостатнім, невблаганно відділивши її від минулости, від цієї морської подорожі й від усього, що до неї було, відітнувши її від усього попереднього життя, хоч сам він, ледь погойдуючись у паланкіні, з певністю не сказав би, чи ця подорож уже завершилась і чи вони справді дісталися берега. Він поглядав понад морем голів, він плив понад морем голів, омитий людським припливом, щоправда, поки що краєм цього припливу, бо всі спроби рабів-носіїв подолати опір його розбурханих хвиль наразі зазнавали невдачі. Тут, де причалили всі супровідні судна, поліційні порядки були не такі суворі, як там, де зустрічали Авґуста, і коли декотрим спритним пасажирам із їхнього судна ще й пощастило протиснутись наперед і приєднатися до врочистої процесії, що утворилася потойбіч загороди і мала доправити Цезаря до самого міста, а потім і до палацу, то носіям, певна річ, туди було зась; імператорський челядник, приставлений до його невеличкого ескорту для супроводу і, сказати б, для охорони, був надто старий, надто гладкий, надто м’якотілий і, либонь, надто м’якосердий, щоб зважитись і прорватися силоміць, він був безвладний, і йому, чоловіку безвладному, тільки й лишалося, що нарікати на поліцію, яка допустила, мовляв, оце зборище злидарів і не забезпечила йому належного прикриття, тож вони разом із натовпом зрештою почали посуватися майданом то вперед, то назад, без мети, час від часу, зусібіч затиснені, навіть спиняючись, а потому їх знову гнало то в один бік, то в інший, то носило колами. Несподіваною і єдиною втіхою було те, що вслід за паланкіном ішов хлопчик, так ніби він звідкілясь довідався – от дивина! – яка важлива та скринька із манускриптом, і тепер пильнував, щоб її носії постійно трималися як можна ближче до паланкіна, а сам, із плащем, перекинутим через плече, не давав відтіснити себе ні на крок, весь час ішов поруч, іноді шанобливо й весело поглядаючи вгору на нього своїми прозористо-ясними очима. З усіх вуличок, з боку довгих вервечок будинків в обличчя пашіло виснажливим варом, він котився широкими хвилями й усе ж залишавсь нерухомим, хоч його раз у раз і розтинав своїм гуком і криками, шумом і гамом, своїм диханням непогамовний звір-натовп; подих води, подих дерев і трави, подих міста – суцільний важкий чад життя, затисненого поміж тесаних кам’яних брил, чад його просякнутої гниллю позірної життєвости; гумус буття, який переходить у тлін і неосяжними масами здіймається із перегрітих кам’яних колодязів, здіймається до холоднокам’яних зір, якими вже почало всіватися, прибираючи м’якої чорноти, ще невисоке небесне склепіння. Із недосяжних глибин проростає життя, пробиваючись крізь каміння, вмираючи вже на цьому шляху, вмираючи, гниючи, холонучи, ще не діставшись нагору, і, ще не діставшись нагору, щезаючи; але з недосяжних висот спадає кам’яна прохолода незмінности, спадає, сяючи темінню і впокорює все своїм доторком, і сама застигає на камінь далеких глибин, камінь повсюди, вгорі й унизу, так ніби це – остаточна реальність поцейбічного світу… І поміж двох цих зустрічних потоків, поміж ніччю і антиніччю, розпеченою до червоного внизу і ясно осяяною вгорі, в цій подвійній нічній стихії він плив у своїм паланкіні, немовби у барці, що пірнає у гребені хвиль стихії рослинно-тваринної, злітає на крилах незмінної прохолоди, лине вперед, до морів таких невідомих і таких загадкових, що було це немовби повернення; бо повивав їх туман – ті хвилі, що котились одна за одною, ті широкі простори, що їх поорало перо його, простори пам’яті, простори морів; йому в них ніщо так і не відкрилось, зосталася тільки загадка, й прослалось минуле загадкою від одного берега до другого, прослалось аж до сьогодення, тож і в ядучім чаду смолоскипів, і в гнітючій духоті міста, і у тваринно-диких, темнодишних випарах тіл людських, посеред майдану і посеред його безвісти він ненастанно і непомильно відчував запах моря і величну його непроминущість. Позаду лишилися судна, дивовижні оті птахи безвісти, з яких долинали іще команди, потім рвучко зарипів дерев’яний коловорот, відтак низьким басом озвались литаври, і їхній звук пролунав, мов останнє відлуння світила, що, день завершивши, пірнуло у море, а там, далі – вітер роздольний моря, його неспокій, увінчаний мільйонами білих маленьких корон, Посейдонова усмішка, всякчас обернутися ладна на розкотистий сміх, коли бог поганяє коней своїх, а за морем, воднораз його обступаючи, – омиті водами землі, всі ті землі, які він сходив, які обійшов по їхнім камінню, по гумусі їхнім, обійшов, прилучаючись до життя рослин, тварин і людей, уплетений в їхнє життя, безпорадний перед огро-мом безвісти, нездатний із нею впоратись, уплетений і вплутаний у цілу низку подій і речей, вплетено-вплутаний у ті землі і їхні міста; як глибоко кануло все це в минуле і яке, однак, все це близьке – речі, землі, міста; як далеко вони позаду і воднораз ось тут, довкола, в ньому самому, якими рідними вони йому стали, ці осяяні сонцем і огорнені тінню, гамірні вдень і тихі вночі, знайомі і загадкові, Атени й Мантуя, Неаполь, Кремона, Медіолан і Брундизій… О, і Анди також!.. І все це сюди перенеслося, все це тут, у шумовинні вогнів на припортовім майдані, все це дихає бездиханним духом, мовкне від незбагненних криків, поєднане в одній-єдиній єдності, в якій далина враз стає близькістю, близькість – далиною, і він, хто серед цього шаленства невагомо пливе над майданом, враз обернувся на сторожку невагомість; цей гемонський чад перед очима й у свідомості спонукав його усвідомити власне життя, усвідомити два ті зустрічні потоки ночі, що несли його все життя, ночі, в якій перетинаються минуле й майбутнє; він усвідомив це тут, де вони перетнулися, в цій вогнями охопленій, вогнями залитій теперішності цього майдану на березі моря, поміж минулістю і майбуттям, поміж морем і суходолом; ось він і сам посеред цього майдану, так ніби волею долі хтось переніс і лишив його тут, посеред буття його власного, тут, де перетнулись світи його, посеред його власного світу. Однак був це лишень припортовий майдан Брундизія.

Та навіть якби цей майдан був посеред цілого світу, то лишатися тут не варто було б і поготів; щодалі більше і більше людей сунуло з довколишніх вуличок і провулків, гирла яких прикрашали врочисто-вогненні заклики й гасла, і рабів-носіїв знов чимраз дужче відтісняли від середини майдану, тож тепер дістатися звідси до вояцьких шпалер і наздогнати процесію Авґуста, що під звуки фанфар тим часом рушила, взагалі не було вже надії. Шум і гам наростав, адже цю музику можна було лише перекричати, перегорлати, пересвистіти, а разом з чимдалі гучнішим шумом і гамом наростала і безцеремонність та грубість, з якими ці люди тиснули і штовхали одне одного у товкотнечі, що ставало для декого мало не самоціллю й розвагою; та, попри свавілля це, складалося враження, немовби та легкість, природність сторожкої невагомости, що тримала в напрузі його самого, передалася й усьому майдану, немовби до одного освітлення, видимого, додалося іще одне, невидиме, й, нічого не змінюючи в його яскравих спалахах, що їх поглинали одразу тіні, все ж таки, схоже, ще дужче його поглибило і воднораз відкрило, однак, і другий, навіч видимий буттєвий зв’язок речей одна з одною – далекий, подібний до сну наяву буттєвий зв’язок, що ховається в будь-якій близькості, навіть у зовсім близькій, безпосередній, відчутній на дотик. І, ніби на доказ цієї далекої, ледве вловимої природности того зв’язку, того другого, на чолі ескорту зненацька з’явився хлопчик; ніхто й не помітив, коли він там опинився; легко, мов граючись, хлопчик розмахував смолоскипом – він його вихопив, певно, з руки першого стрічного – й, орудуючи ним, як мечем, прокладав собі шлях крізь натовп.

– Дорогу Верґілію! – весело викрикував хлопчик просто в обличчя людям. – Дайте дорогу своєму поетові!

І люди – чи то лиш тому, що в паланкіні несли вочевидь одного з наближених до самого Цезаря, чи то гарячковий блиск в очах цього недужого з потемнілим жовтявим обличчям викликав у них неабиякий страх, – люди таки й розступалися, отож завдяки саме цьому малому проводиреві натовп узагалі звернув на них увагу, і вони, хоч і поволі, посувались вперед. Місцями траплялися, звісно, й такі гущі, проти яких безсилою виявлялася і пустотлива незворушність юного підлабузника, і його невгамовний смолоскип; на такі стовписька не діяв навіть моторошний вигляд недужого чоловіка, навпаки, спершу звичайні спроби уникнути цього моторошного видовища, байдуже відвести від нього погляд згодом щоразу оберталися на досить відверте невдоволення, що виливалося в часом несміливе, часом агресивне бубоніння, а то й викликало мало не загрозливий настрій юрби, і його недоброзичливо-влучним слівцем виказав один загалом добродушний жартівник, який вигукнув:

– Ти диви – чародій! Цезарів чародій!

– Звісна річ, чародій, а ти – бовдур нещасний! – крикнув у відповідь хлопчик. – Такого чародія ти за ціле своє дурноголове життя взагалі ще не бачив. Це – найбільший наш чародій, усім чародіям чародій!

Над головами знялося кілька рук з розчепіреними пальцями – проти пристріту від лихого ока, а якась напудрена повія у перехнябленій білій перуці вереснула в бік паланкіна:

– Дай мені чарів кохання!

– Ага, дай їй – поміж ніг, та добряче дай! – фальцетом докинув, перекривляючи її, схожий на гусака засмаглий парубок, вочевидь моряк, і обома руками, помережаними блакитним татуюванням, мацнув її ззаду, на що молодичка солоденько-ніжно скрикнула: – Таких чарів і я тобі дам – з дорогою душею і скільки завгодно!

– Дорогу чародієві, дайте дорогу! – знову скомандував хлопчик, а потім, хутко зорієнтувавшись, рішуче штовхнув ліктем гусака вбік і досить несподівано повернув праворуч, до краю майдану; ті двоє, що несли скриньку із манускриптом, слухняно рушили вслід за ним, не так слухняно – імператорський челядник, а за ним і носії з паланкіном та решта рабів, немовби скуті всі невидимим ланцюгом. Куди ж вів їх цей хлопчик? І звідки він тут узявся, з якої далечини, з яких глибин пам’яті виринув? Яке минуле, яке майбутнє його покликало? Яка така таємнича необхідність? І куди, з якої минулої, до якої майбутньої таємниці несли тепер його самого? А може, це – радше ненастанне ширяння у незмірному сьогоденні? Довкола були самі пики і пики, ці пики жували, ревли, горлали пісень, перекривлялись від подиву, ці широченні пащеки на обличчях-личинах, всі до одної роззявлені, всі розвержені, всі набиті зубами за червоними, й бурими, і блідими губами, всі з висолопленими язиками; він дивився згори на округлі й шерстисті, наче порослі мохом, потилиці рабів-носіїв, бачив збоку їхні щелепи і прищуваті щоки, знав, що в жилах у кожного стугонить кровиця, знав, що тепер кожен ковтає слину, трохи знав про їхні думки, загублені в цих вайлуватих, незграбних, ненатлих жувальних машинах із м’язів, – загублені, але не втрачені, повік незнищенні, думки ніжно і глухо, прозорими й темними краплями, одна по одній сочаться на поверхню й гинуть, ці краплі душі; знав він про нуду, яку не погамує ні пристрасть нестерпна, ні хтивість розпусна, нуду, яка в людей цих у плоті і крові, в усіх – і в гусака, і в його повії; о, ця невигубна нуда людська, невмируща і незнищенна, часом вона обертається злістю й ворожістю, усе ж залишаючись нудою. Далекий від світу цього й усе ж невимовно йому близький, при ясному розумі й усе ж у загальнім чаду темних пристрастей, він бачив цю тупість, ці безликі тіла, що вивергали сім’я й упивалися сім’ям, бачив тіла огрубілі й одутлі, бачив і відчував у них зачаєні напади і згасання скороминущої похоті, чув дикі, войовничо-тупі радощі їхнього поєднання, бачив безглуздо-мудре вікове змарніння і ладен був повірити, ніби все, про що йому оце думалось, він довідався завдяки своєму носу, вдихаючи ним ці дурманні випари, напоєні всім, що видно й що чути, вдихаючи ці розмаїті випари тварин, ім’я яким людина, та їхнього корму, який вони щодня добувають, щодня пережовують і перепускають крізь себе. Тим часом ескорт нарешті проторував собі шлях поміж тіл, і натовп, що, як і чимдалі тьмяніші вогні в міру наближення до краю майдану, нарешті почав рідшати й кінець кінцем розсотався в темряві зовсім; його запах, хоч усе ще трохи й тлів у повітрі, тепер змінився, однак, стійким смородом лискучо-гнилих прилавків рибного базару, яким тут закінчувався припортовий майдан і який цієї вечірньої пори був безлюдний і безмовний. Солодкуватий, такий самий дух гнилизни, насичений невиразними бродильними випарами, долинав і від овочевого базару, тут зливалися запахи рожевого винограду, жовтих, як віск, слив, золотавих яблук, чорного, як вугілля, інжиру; гнило все, й усі запахи змішувались і втрачали свою виразність, а вологе й слизьке каміння на бруківці вилискувало всім, що на ньому розтоптували й розвозили людські ноги. Середина майдану вже лишилась далеко позаду, далеко позаду були й судна біля причалу, далеко позаду й море – все далеко позаду, якщо взагалі не втрачене вже назавжди; ревище натовпу тепер докочувалося сюди лише далеким глухим рокотом, а фанфар уже не чути було й зовсім.

Хлопчик вельми упевнено, так ніби знав цю місцину як свої п’ять пальців, провів свій ескорт крізь ряди торгових яток, і він вийшов до складів та будівель корабельні; неосвітлені, похмурі, ледве помітні в темряві, вони підступали тут до самого базару і, як можна було здогадатись, тяглися від нього кудись далеко-далеко. Запахи знов перемінилися, повіяло враз усіма плодами тутешніх країв: величезними нагромадженнями провізії, наготованої для обміну на внутрішніх теренах імперії, одначе призначеної, по суті, для того, щоб – чи то тут, чи то деінде – після купівлі-продажу пройти крізь тіло людини, крізь її зміїстозвивистий кишковик і зрештою обернутись на шлак; стояли солодкуваті пахощі сухого збіжжя, що здіймалося скиртами біля чорних сховищ, очікуючи, поки його обмолотять і перелопатять до самих сховищ; стояв сухий, курявий дух мішків із житом, мішків із пшеницею, мішків із вівсом, мішків із полбою, стояв кислувато-м’який дух бочок і кадобів з олією, а також терпкий, їдкий дух винних складів, що тяглися вздовж набережної; стояв дух теслярських майстерень і складених штабелями десь у темряві дубових колод, деревина яких не знає смерти, дух їхньої кори й такий самий пряний дух спротиву їхньої серцевини у місці зрізу; стояв запах обтесаних брусів, у яких ще стриміла сокира – її там покинув тесля після денної праці, – а до свіжого запаху гладенько обструганих новеньких дощок для суден, до запаху стружок і тирси домішувався стомлений запах поламаних, білясто-зеленуватих, ослизло-трухлявих, обліплених мушлями старих корабельних дощок, що цілими горами очікували тут, коли їх спалять. Коловорот творення. Незглибимим мирним спокоєм дихала ніч, напоєна запахами денної праці, дихала спокоєм працелюбної землі, спокоєм нив, виноградників, лісів, оливкових гаїв – селянським спокоєм, з якого вийшов і він, селянський син, спокоєм його непогамовної туги за рідним краєм, нуди за всім земним і пов’язаним із землею, за всім тлінно-нетлінним, спокоєм, що його він із давніх-давен оспівував у своїй поезії, ох, таким недосяжним спокоєм його прагнень і палких жадань. І, так наче цій недосяжності судилося віддзеркалитись і тут, так наче все довкола мало стати образом його власного «я», – і тут цей спокій був затиснений поміж камінням, упокорений і використаний зі злим наміром: задля вигоди, задля марнославства, задля продажности, задля цькування, задля зовнішнього лиску, задля уярмлення, задля неспокою. Що всередині, що зовні – те саме, це образ і його відображення, й усе ж таки це ще не цілісність, та, яку становить знання. Повсюди він бачив самого себе, і коли мусив, та й коли міг усе це утримати, коли щастило вловити все розмаїття світу, бути частинкою якого йому судила доля, бути в гущі якого, служінню якому він почував за собою обов’язок, беззастережно йому належачи й беззастережно ним володіючи, то все це лише через те, що світ від самого ще початку – ну звісно, ще відтоді, як почав він до нього придивлятися, до нього прислухатися, його розгадувати, – був його власністю, бо саме запам’ятовування і пригадування ніколи не було нічим іншим, як власним «я», що пригадує саме себе, пригадує свої колишні часи, – либонь, ще ті часи, коли він пив вино, обмацував дерево, куштував олію, – ще відтоді, як ще не було ні вина, ні дерева, ні олії; це було впізнання незнайомого, адже вся та сила-силенна справжніх облич і других облич з усією їхньою пристрастю, їхньою хтивістю, їхньою пожадливістю, всім їхнім корисливим холодом, з усім їхнім тваринно-плотським буттям, але й з усією їхньою глибокою нічною тугою, бо всі вони, незалежно від того, бачив він їх коли-небудь чи ні, жили вони коли-небудь чи ні, – всі вони від самого його початку були з ним одним цілим, були сповненим хаосу первісним гумусом його власного буття, його власною пристрастю, його власною хтивістю, його власною пожадливістю, його другим обличчям, але і його власною тугою; і хоч туга ця в земних його мандрах непомалу змінилася, заглибившись у пізнання, заглибившись так, що її, чимдалі нестерпнішу і нестерпнішу, вже важко було і називати тугою, ба навіть тугою за тугою, і хоч усе це від самого початку судила доля, пославши йому вигнання і усамітнення – перше сповнене лих, друге цілюще й щасливе, і перше, й друге для суті людської майже нестерпне попри те, що вона все ж лишалась така, яка і була, бо не втрачається те, що людині дано від народження, не втрачається первісний гумус буття, ґрунт пізнання і розпізнання, яким живиться пам’ять і в який вона повертається, сховок від щастя і від нещастя, сховок від нестерпучого, ця туга остання, туга болюча така, що, ніби раз і назавжди ввійшовши у плоть, відчувається в кожнім бажанні проникнути до глибин пам’яті, хоч би яким незглибимим пізнанням вона повнилась. Так, це була туга, втілена в плоть і незгасна. Він судомно стискав п’ястуки і відчував, як боляче перстень уп’явся у шкіру й м’якуш, відчував затверділі, мов камінь, кісточки у долонях, відчував свою кров, відчував пам’ять глибинну власного тіла, темні глибини неблизького минулого, що злилися водно із його близьким і ясним, як нинішній день, світінням, і в пам’яті зринув той час, коли він ще хлопчиком був, час у Андах, зринув будинок, конюшні, комори, хліви, дерева, зринули очі ясні на завжди ледь засмаглому, завжди усмішкуватому обличчі темноволосої кучерявої матері, завжди у домашніх клопотах… О, її звали Мая, і не було ще одного такого ім’я, в якому бриніло би стільки літа, не було ще одного ім’я, яке їй так пасувало б; і він пригадав, як вона зігрівала все довкола теплом своїх сонячно-теплих турбот, пригадав її невичерпну веселу невтомність, хоч їй раз у раз і доводилось бути на побігеньках у діда, що сидьма сидів у кімнаті й раз у раз її кликав – то що-небудь прибрати, то що-небудь подати; він пригадав, як вона мусила, також раз у раз, угомоняти старого з його лютими криками, від яких усе всередині холонуло і яких лякалися діти, а старий-бо на те і кричав, щоб його вгомоняли, й не проминав задля цього жодного приводу, а надто коли йому йшлося про ціни на худобу та збіжжя, о, тоді він, той часом щедрий, а часом скупий сивоголовий Маґус Пола – чи то купував щось, а чи продавав – тоді ні на мить він не сумнівався, що гендлярі намагаються пошити його у дурні; ох, як же різко у пам’яті поставав той увесь гармидер, як же м’яко услід за ним напливав той спокій, що його щораз весело, майже за виграшки повертала домівці мати; згадав він також і про батька, що, аж як завів уже власну сім’ю, став селянином справдешнім, бо колишнє його ремесло гончаря здавалося синові не дуже серйозним, хоча вечорами так цікаво було послухати, як батько робив колись пузаті барильця на вино чи шляхетно вигнуті баньки на олію, послухати, як глину формує великий палець руки, як орудують шпателем і як хурчить, обертаючись, гончарний круг, послухати, яке то мистецтво – випалювати… Захопливі розповіді, що їх іноді уривала яка-небудь давня гончарська пісня. О лики часу, що позастигали в часі, о лик матері, у спогадах спершу юний, а потім усе невиразніший, і ось він уже ледь-ледь проглядає в глибинах пам’яті, а в смерті навіть втрачає всі риси людського обличчя і стає майже ликом самої природи одвічної; о лик батька, у спогадах він спершу майже невидимий, але потім прибирає обрисів живої людської подоби, немов намальований, немовби портрет, поки у смерті стає достеменним людським обличчям, але обличчям з твердої, міцної бурої глини, доброзичливо-мужнім в останній усмішці – і незабутнім. О ні, повік не дозріє до реальности те, що не пустило коріння у пам’яті, о ні, не осягне людина того, що не дано їй іще від початку і що заступають обличчя із юности. Бо душа повсякчас стоїть лиш на своєму початку, стоїть, приготувавшись до величного пробудження свого початку, і для неї навіть кінець не менш гідний, аніж початок; не кане – о ні! – в небуття жодна пісня, що колись заторкнула струни душі, і душа, відкрита всякчас вічно новій гармонії, береже у собі кожен звук, що давно в ній колись пролунав. Це – неминуще, це постійно вертається, ось і тут воно знову із ним, і він схопив ротом повітря, щоб свої нездорові легені наповнити цим прохолодним духом глиняних баньок і бочок у штабелях – легким і темним духом, що лився із декотрих відчинених складів. Потому, однак, закашлявся, так ніби зробив щось шкідливе здоров’ю чи заборонене. Тим часом раби з паланкіном трюхикали підтюпцем далі, й черевики на них, підбиті цвяхами, лунко цокали на камінні, глухо шурхали на гальці; палахкотів, осяваючи шлях, смолоскип юного проводиря, який час від часу, всміхаючись, оглядався на паланкін, і ось ця процесія вже прискорила крок, мов на марші, й рушила швидко вперед – надто швидко для челядника літнього, який на вільготній придворній службі посивів і нагуляв черевце, а тепер перевальцем тюпав позаду й досить гучно зітхав; лабіринт гамазеїв та зерносховищ під якими завгодно дахами – де гостроверхими, де пласкуватими, а де і пологими – зирив у всіяне зорями, хоч і не зовсім нічне іще, небо; крани і тягові механізми кидали грізні тіні, коли повз них пропливав смолоскип, там і сям траплялись порожні і повні візки, кілька разів дорогу перебігали щурі, заблукалий нічний метелик сів на спинку паланкіна та там і лишився; ось-ось мала знову м’яко наринути стома й дрімота; шість ніжок у метелика й багато, дуже багато, коли взагалі не безліч, ніг у запрягу рабів-носіїв, яким довірено цей паланкін і його самого разом з метеликом – тендітний, шляхетний вантаж; він хотів був уже повернути голову, щоб, може, все ж таки полічити своїх носіїв, а заразом і їхні ноги, та не встиг це зробити, бо ескорт уже увійшов у вузький прохід поміж двома шопами, а відразу по тому раптово, зненацька знов опинився перед міськими будівлями й став у самому низу досить крутої, геть занедбаної, геть завішеної білизною вулички зі схожими на казарми облупленими будинками; усі враз поставали, бо хлопчик, не довго гадаючи, урвав маршову ходу носіїв, які, мабуть, чвалали б собі так і далі (а було їх, як і доти, таки всього-на-всього четверо), і ця раптова зупинка, а на додачу ще й несподіваний вигляд вулички, подіяли на них так, як неждана приємна зустріч, подіяли так разюче і так приголомшливо, що всі вони – і пан нагорі, й раби та челядник внизу – вибухнули гучним і тривалим сміхом, тим більше що хлопчик, підбадьорений сміхом, зробив їм легенький уклін і гордим жестом знавця запросив усіх рушати узвозом нагору.