Текст книги "Смерть Верґілія"

Автор книги: Герман Брох

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 30 страниц)

Ніч нерухомо лежала, застигнувши в усіх своїх обрисах – У всіх близьких і в усіх далеких, скільки сягало око, замкнена в обширі цьому, замкнена в обширах далі і далі, розпростерта від безпосередньо видимого до безпосередньо невидимого, все далі і далі, за гори й моря, розпростерта в своєму одвічному плині аж до склепіння сну, склепіння, вже повік недосяжного; та плин цей, що витікав із серця, розбивався об межі того склепіння і знов повертався до серця, вбираючи в себе все нові і нові напливи туги, гасив навіть тугу за тугою, спиняв, щоб не гойдалася в сутінках, зоряну материнську колиску її першооснови, і, вся у сполохах темних блискавиць низу і світлих блискавиць верху, поділена на світло і морок, на чорноту і ясноту, два кольори мала хмара, подвійне було джерело, німотне й грозою насичене – без простору і без часу… О розкрита печера душі і світу, о незборима зваба землі!.. Так розверзлася ніч, і розлетілися сни буття; нечутно змивало і сутінки, і поезію, змивало все їхнє царство, падали стіни-відлунки сну, і рештки могутньої життєвої сили, осміяної німими голосами спогадів, обтяженої провиною і невиправданими надіями, опинились у хвилях потоку і, підхоплені ним, поринали у швидкоплинну ніщоту. Тепер уже надто пізно, лишалася тільки втеча; судно стояло готове, кітву піднято; було уже надто пізно.

А він все чекав – чекав, що ніч нагадає про себе іще раз, утішить його, прошепоче йому про щось остаточне і незворотне, що своїм джеркотінням ще раз пробудить у ньому тугу. Навряд чи усе це ще можна було назвати надією, це була радше надія на надію, і навряд чи від безчасся утеча – радше втеча від втечі. Часу не було вже, не було ані туги, ані надії – ні для того, щоб жити, ні для того, щоб помирати; не було уже ночі. Не було вже, по суті, й очікування – хіба нетерплячка, яка очікувала на нетерплячку. Він згорнув руки, й великий палець лівої руки торкнувся каменя на персні. Так він і сидів, відчуваючи коліном тепле плече хлопчини, який присунувся ближче, щоби зіпертись, але не зіперся, і йому так нестерпно схотілося розтиснути судомно зціплені пальці і непомітно, ніжно погладити чорну, як ніч, скуйовджену кучму дитячу, на яку він дивився згори, погладити і пропустити крізь пальці оцю нічну прорість, оце нічне людське тепло по-нічному м’якого, шелесткого волосся і віддатися тузі нічній за тугою; однак жодного поруху він не зробив і нарешті, хоч і важко було перервати оце заклякле очікування, проказав:

– Надто пізно.

Хлопчина поволі підвів обличчя – з таким розумінням, з таким нетерплячим запитанням у застиглому погляді, ніби щойно йому щось читали вголос і тепер він чекав на продовження; і тоді він, немовби у відповідь на те мовчазне запитання, неквапно схилив своє обличчя до хлопчикового, і ледве чутно проказав іще раз:

– Надто пізно.

Чи він усе ще очікував? Чи його розчарувало те, що ніч тепер незворушно застигла, що хлопчик тепер незворушно застиг і лише сидів, не зводячи з нього очей – сірих, дитинних, пильних і запитливих? І раптом воно прохопилося – нетерпіння, якого він так жадав:

– Так, пізно вже… йди на свято.

Зненацька він відчув себе старезним дідом; земна його суть нагадала про себе потребою подрімати, поринути в сон, нестерпучим бажанням забутися, не думати про оте «вже ніколи»; нагадала вона про себе і тим, що в нього відвисла щелепа, нестерпно почав душити кашель, і прагнення лишитись самому, без чужих очей, уже годі було стримати.

– Іди собі… йди на свято, – ще хрипкіше, ніж доти, промовив він, здіймаючи руку, але не торкаючись нею хлопчика (той нерішуче подався назад) і все ж таки ніби підштовхуючи його до дверей. – Іди… йди, – знов прохрипіло десь ізсередини крізь уже ледь чутне дихання, а коли потім він усе ж таки лишився сам, йому здалося, ніби в груди вдарила чорна блискавка, кашель вирвавсь на волю, в ньому змішалися кров і ніч, безвиразна якась мішанина, що стрясала і сковувала, розверзалася й лускалась, мішанина, від якої тьмарився розум, – задушна судома на краю прірви; опісля він сприйняв як диво те, що цього разу його до тієї прірви не кинуло, що й цього разу усе минулося, що він знов чує, як дзюркотить водограй у стіні, а свічки потріскують. Він спроквола доп’явся від крісла до ложа, впав на нього й лишивсь нерухомо лежати.

Перегодя, знову згорнувши на грудях руки, знову намацав камінь у персні, намацав крилату фігурку ґенія, вирізьблену в карнеоловій гемі, й завмер, прислухаючись, куди воно верне – до смерти чи до життя. Та згодом помалу йому стало краще; помалу, немов через силу, верталося дихання, спокій, мовчання.

Вогонь. Сходження вниз

Він лежав, прислухаючись. Час від часу, хоч тепер дедалі рідше і рідше, верталися напади кашлю, але кров’ю він уже не харкав; спершу він навіть думав усе ж таки покликати із сусідньої кімнати раба, щоб той привів лікаря; та кликати раба теж коштувало б надто великих зусиль, а присутність лікаря була б нестерпна. Хотілось побути самому, авжеж, нічого не хотілося так жагуче, як лишитись самому, лежати, прислухатися і вбирати, вбирати у себе всю повноту буття; цього хотілося найжагучіше. Він перекинувсь на бік і трохи підібгав ноги; голова на подушці, стегно вперлося у матрац, коліна одне на одному, ніби дві чужі одна одній істоти, а щиколотки, як і п’яти, були десь далеко-далеко. Скільки разів, ох, скільки разів він намагався уявити собі власну позу в ліжку! Атож, просто сором та й годі, що так і не пощастило позбутися цієї дитячої звички! Пригадалась виразно ота надзвичайно дивовижна для нього ніч, коли він, восьмирічний, уперше збагнув, що за дечим можна спостерігати просто навлежачки. То було взимку, в Кремоні; він лежав у своїй комірчині, а двері до тихого внутрішнього дворика – потріскані, причинялись погано – трохи похитувались на завісах, і чути було це аж моторошно; вітер надворі шурхав соломою, якою були устелені на зиму грядки, і звідкілясь – либонь, від брами, де під аркою погойдувався ліхтар – ритмічно, мов маятник, долітали слабенькі відблиски світла, знов і знов долітали, мов останнє відлуння нескінченного потоку, мов останнє відлуння нескінченного плину часу, мов останнє відлуння нескінченно далекого позирку, такого загубленого, такого обірваного у далині, такого напоєного далиною, що в ньому навіть відчувалась її загроза, тож дошукуватися, що є, а чого нема у власному «я», здавалося просто-таки зухвальством… І точнісінько так, як тоді, тільки вже усвідомлено і розважливіше завдяки тому, що це постійно, щоночі повторювалося й обернулось на звичку, – точнісінько так, як тоді, він намагавсь дошукатися, що є у власній плоті, а чого там нема, точнісінько так він і досі відчував у своєму тілі кожнісіньке місце, яким торкався ложа, і точнісінько так, як тоді, ввижалося йому, ніби пливе він на судні, й воно легенько занурюється у гребені хвиль, а поміж них розверзаються глибокі-глибокі безодні. Річ, звісно, була не в цьому, й зостатися на самоті йому хотілось тепер далебі не задля того, щоб знов поринути в оті дитячі спостереження, для яких цілком можна було при собі лишити отого малого нічного супутника; ні, йшлося про інше, куди важливіше, остаточніше і незворотніше, про щось таке, реальність чого, певно, дуже велика – така велика, що здатна перевершити навіть реальність поезії з її проміжним царством; ішлося про те, що було, мабуть, реальніше, аніж сутінки й ніч, і не лише реальніше, а через це і більшою мірою земне; йшлося про те, заради чого варто було вбирати у себе всю повноту буття, і дивувало лиш те, що все дитяче і другорядне не щастило притлумити в собі цілком, що картини дитинства, сотні й тисячі тих картин стояли перед очима, як завжди, за всіх часів, що в ланцюгах спогадів, у які ми закуті, перші ланки, мабуть, найважливіші, так ніби вони, саме вони – щонайреальніша із реальностей. Неймовірним, ба більше, сливе неможливим здавалося те, що та наша щонайреальніша із реальностей, якої лишень можна досягти, – всього-на-всього звичайнісінька картина-спогад! А проте в цих картинах – і благословення, й прокляття людському життю, лише в них воно здатне осягнути саме себе; незнищенні вони, ці картини, вони в нас від самісіньких стадних початків, давніші і владніші від нашого мислення, вони поза часом, в них минуле й майбутнє, злилися в них спогади й мрії, вони владніші, дужчі за нас. Він і сам, розпростертий на цьому ложі, – образ-картина самого себе, а образ-картина судна, яке на невидимих хвилях, пірнаючи в них, правувало до щонайреальнішої із реальностей, – то його власний образ, що випливав із пітьми, запливав у пітьму, потопав у пітьмі, він і сам – те неомірне судно, що воднораз – сама неомірність, він і сам був утечею, яка за мету оцю неомірність мала, він і сам був судном-утікачем, сам був метою, сам неомірний був, неозорий, немислимий; обшир безмежний – то обшир його власного тіла, на всю широчінь розпростертий підземний образ-картина ночі, тож він, утративши єдність людського життя, втративши єдність людської туги, вже давно не вважав себе владним над власним буттям, бо знав про усі ті окремі куточки і закутні, на які, очевидно, розпалось його неподільно розпростерте над нескінченністю «я», знав про всі оті полчища демонів, що владу над ним перебрали від нього самого на себе, поділивши його на численні свої сфери впливу; ох, то була пошматована, розтроюджена сфера змучених болем легень, і сфера лиховісної лихоманки, що з незнаних, недовідомих, розпечених до червоного жару глибин котилася хвилями аж на шкіру, і сфера бездонних нутрощів, а особливо – ще жахливіші сфери статі, і в обох кишма кишіли змії, і обидві – мов змії, переплетені поміж собою; то були сфери окремих органів тіла й кінцівок, ба навіть пальців, з їхнім власним непогамовним життям; й усі демонічні ці сфери – одні йому ближчі, інші – далекі, одні до нього прихильніші, інші – ворожі одна до одної і до нього самого (найближчі йому й найслухняніші були органи чуттів, зір та слух і їхні сфери) – всі ці сфери тілесного й надтілесного, сувора реальність міцного, як камінь, свого кістяка, – всі ці сфери з їхньою чужістю і крихкотілістю, з потаємністю їхньою і ворожістю, з незбагненною їхньою нескінченністю він усвідомлював, чуттєво і надчуттєво, бо всі вони, а з ними і сам він, немов за загальною згодою, пливли у широкому тому потоці, що сягає за межі всього людського й усього океанського, у тому на припливи й відпливи багатому потоці, який котить хвилі, котить вали вперед і назад, чий прибій, вертаючись до рідних країв, ненастанно б’є в берег серця, спонукаючи його невтомно пульсувати; єдність реальности образу й образу реальности, така бездонно глибока, що в глибинах її навіть геть неоднорідне збирається водно, ще не поєднане, але вже об’єднане задля прийдешнього відродження; о, прибій пізнання, що одвічно накочується на берег дедалі навальнішим потоком, несучи зародки втіхи й надії; о весняний потік, що породжує ніч, породжує втіху й надію, породжує простір; і він, знаючи про глибокий цей образ власного «я», знав і про те, що демонічну стихію здолає несхитна реальність, чий образ не відтворити, не описати, хоч він і охоплює вже всю єдність світів. Бо з образів аж випирає реальність, бо реальність завжди символізує лише реальність… Образи й тисячі образів, реальність і тисячі реальностей, і жодна із них, поки вона окрема, не реальна по-справжньому, але кожна окрема символізує щонайреальнішу із непізнаванностей, яка і становить їхню сукупність. І хоч він уже стільки років чимдалі допитливіше, чимдалі доскіпливіше спостерігав за розпадом і занепадом, що їх відчував у власному тілі, хоч задля цієї допитливости, дивної й подиву гідної, терпів залюбки всі болі і біди недуги, авжеж, і хоч постійно (адже у всьому, що чинить людина, вона вбачає – більш або менш виразно – певний символ) носив у собі бажання, усвідомлене рідко, зате нетерпляче завжди, – носив у собі бажання дочекатись хвилини, коли цілісність власного тіла, яка все дужче і дужче здавалась йому нереальною, таки розпадеться, і що скоріше, то краще, щоб сталося щось надзвичайне, щоб розпад обернувся порятунком, новою цілісністю, остаточним сенсом, і хоч усе це ні на мить не полишало, переслідувало його від ранньої юности, принаймні від ночі тієї в Кремоні, а може, ще й від дитинства в Андах, постаючи то спершу грайливою дитячою полохливістю, то потім гнітючим страхом, що аж памороки відбивав, страхом, який тепер уже стерся із пам’яті так само, як і полохливість, але в ньому весь час нагадувало про себе й запитання про значення таких явищ, і це запитання щоночі виявлялося в усіх намаганнях його услухатись, вдуматись, відчути, й достоту так само, як він лежав у своєму ліжку колись – хлопчиком в Андах, підлітком у Кремоні, – лежав, стиснувши коліна, думками полинувши у мрії-сни, думками і тілом полинувши на судно свого буття, розпростершись понад земними широтами-далями, сам обернувшись на гору, обернувшись на ниву, на судно, на океан, наслухаючи ніч і те, що всередині у ній і зовні, ще відтоді, либонь, здогадуючись, що вже саме неслухання це і становить суть пізнання, задля якого він і мав прожити все життя своє, – достоту так само лежав він і тут, і те саме з ним діялося знов, тут і тепер, діялось цього дня; з ним діялось те, що діялося віддавна, проступаючи все виразніше і виразніше, діялось знов і знов, він чинив те, що чинив ціле життя, але тепер уже знаючи відповідь: він наслухав смерть.

Та й чи могло бути інакше?! Людина звелася на повен зріст, звелася лише вона, та, як лягає, випростується, щоб спати, кохати або помирати, – і навіть таким потрійним призначенням цієї пози вона відрізняється від решти земних істот. Душа людська, звівшись, зростати покликана, від коріння свого в буття темному гумусі сягає вона до зорянистої тверді, сонячним сяйвом напоєної, підносячи вгору похмуру свою, посейдонсько-вулканську основу, опускаючи вниз всю прозорість своєї мети аполлонської, і що дужче душа у своєму зростанні наливається світлоносною формою, що чіткішої форми вона прибирає, розгалужуючись і розгортаючись, мовби дерево, то більшою мірою здатна вона у своїй густотінній кроні поєднати темне зі світлим; та коли вже душа випростується, щоб спати, кохати або помирати, коли сама вже стає краєвидом розложистим, тоді їй вже ніколи сплавляти водно протилежності, бо у сні, у кохання, у смерті в неї змикаються очі, й тоді вона вже і не добра, і не погана, а самé лишень наслухання безмежне: розпростерта безмежно душа, безмежним кільцем часу охоплена, у своїм супокої безмежна, позбувшись потреби зростати, зростання не знаючи, як краєвид, що ним стала, разом із ним вона, як незмінна й незмінена сфера сатурнська, крізь усі часи простирається, від золотого віку до бронзового, ба навіть і далі, до нового повернення золотого, і завдяки своєму проникненню у краєвид, завдяки своїй закутості в земну стихію, в земні обшири, в неосяжності котрих розлучаються сфери небесного світла й земної пітьми, вона стає тою гранню, що розділяє ці сфери і воднораз поєднує, гранню поміж теренами верхніми й нижніми, незмінно належачи, мовби той Янус, одночасно обом – і тому, де зорі витають, і тому, де камінь важенний панує, етеру й геєні огненній належачи, у протилежні боки обернена, мовби той Янус, – безмежність, розпростерта без меж, мовби той Янус, сутінково спочила душа, що, наслухаючи й пізнаючи, віддає належне обом – непоєднаним верху і низу; навпаки ж, належного не віддає вона тому, не наслухає й пізнати не намагається того, що навколо чиниться, бо сприймає це не як зростання, не як зів’янення чи засихання, не як блаженство, не як тяготи, а скоріш як одвічне повернення, як одвічне повернення всередині буття свого власного, повернення всеосяжного Золотого віку, де без меж простилаються краєвиди душі і землі, вдих і видих яких не відрізнити один від одного, не відрізнити проростання і дозрівання, врожаї й недороди, загин і відродження, весну і зиму безмежности їхньої, вплетені у вічне повернення, охоплені кільцем вічно незмінного, а тому спокійно випростані, щоб спати, кохати або помирати… О, наслухання душі й краєвиду, бронзове і золоте воднораз, смерть злотовічно себе наслухає, не знаючи смерти.

Він наслухав свою смерть; так воно й мало бути. Усвідомлював це без страху, хіба що з тією неймовірною ясністю, яка зазвичай наростає, коли підступає лихоманка. І тепер ось, лежачи в темряві, наслухаючи темряву, він збагнув усе власне життя, збагнув, якою великою мірою було воно повсякчасним наслуханням того, як проростала смерть, як проростало її усвідомлення, проростав той зародок смерти, який в кожне життя вкладено вже на його початку і визначає його, – проростання подвійне, потрійне, де одне випливає з одного і з ним проростає, і кожне – попереднього образ і саме тому – його втілення… Хіба ж не була то омріяна сила всіх образів, а тих, котрі здатні життя визначати, – і поготів? І чи не стосувалося це й образу тієї печери – всесвітньої ночі вмістища, яке дивовижно, сіючи страх перед безчассям, важкозоряно вічність вістуючи, смертельним склепінням звелось над усім буттям? Бо те, що колись давно, у його дитинстві, було по-дитячому дитячим уявленням про смерть, уявленням про могилу, в яку опускають уже мертве тіло, розгорнулося згодом у величний образ печери-вмістища, і тому зведення склепу в неаполітанській бухті, там, поблизу позиліпського ґроту, було чимось більшим, аніж просто повторення і наочне утілення давніх дитячих уявлень; ні, споруда та стала символічним утіленням всеосяжного смерти склепіння – можливо, усе ще дитинно-наївним через оті по-земному невеликі розміри склепу, але все ж таки був то символ могутнього, всеосяжного простору смерти, де він, хто від давніх-давен мету свою знав, одначе шукав її, шукав свого шляху під смерти склепінням, де він ціле життя спав-мріяв з розплющеними очима. Заради всеосяжної влади, яку обіцяла мета ця, він так довго, далебі, надто довго шукав свого місця й призначення, заради цієї мети, про яку завжди знав, але яку ніколи не усвідомлював, він, нічим невдоволений, хоч би за що в житті брався, кидав усе, нічого до кінця не довівши, не годен лишатись ні лікарем, ані астрономом, ані вченим філософом і навчителем, а вже вгамуватися – то й поготів. Вимогливий, недосяжний образ пізнання, суворий образ пізнання смерти невідступно стояв перед очима, і його не вдовольняло ремесло жодне, бо нема ремесла, яке не слугувало б лише і тільки пізнанню життя – за винятком того одного-єдиного, до якого він зрештою і прибивсь і яке має назву поезія; о, це найдивовижніше із усіх людських захоплень, єдине, що слугує пізнанню смерти. Лише той, хто живе у проміжному царстві прощання – о, тепер воно вже зосталось позаду, й вороття до нього немає, – лише той, хто застиг на березі річки, далеко від верхів’я її, далеко від гирла її, в сутінках, – лише той передчуває смерть, лише той відчуває над собою владу смерти й, слугуючи смерті, скидається на жерця, що, з огляду на свій сан, на свій сан жерця, підноситься над будь-яким ремеслом, виступаючи посередником поміж землею і небом, відданий смерті служінню і цим також приречений на вислання до проміжного царства прощання; так, місія співця йому завше здавалася жрецькою – можливо, тому, що в будь-якому мистецькому творі немовби живе дивовижна палка пристрасть, освячена смертю, і хоч досі зізнатися в цьому собі він важивсь не часто (а іноді, може, і відмовлявся – достоту як ото в перших своїх поемах не важився підступити до смерти, намагаючись тільки силою любовно-залюбленої щирої до буття любови захиститися від невиразної, але вже реальної загрози), все ж довелося помалу припиняти свій спротив, бо не до снаги було здолати творчу могутність смерти, яка ступінь за ступенем воювала собі права громадянства, щоб в «Енеїді», на богів рівняючись, домогтися нарешті цілковитого повновладдя; сповнене брязкоту зброї й потоків крови, застережливе й невідворотне владарювання долі, всепереможне владарювання смерти, а позаяк воно всепереможне, то, отже, перемагає і знищує навіть само себе. Адже будь-яка одночасність занурена в смерть, вона, всепоглинна, береже в собі вічно всю одночасність життя і поезії, смерть сповнена дня і ночі, одне в одне вони проникають і утворюють двобарвну хмару сутінків; о, смерть сповнена всього розмаїття, що вийшло із єдности, щоб знов у ній злитися в єдності; смерть сповнена стадної мудрости першопочатку й пізнання відокремлености кінця, вона зосереджує їх в одній-єдиній миті буття, в тій миті, яка обернулась уже на мить небуття, бо ховається смерть у невпинній мінливості плину буття, і в плині своєму час, який, упадаючи в смерть, у ній розчиняючись і повертаючись до свого першоджерела, переходить незмінно у пам’ять єдину, в пам’ять світів, сотень і тисяч світів, у пам’ять Бога. Лише той, хто бере смерть на себе, спроможний замкнути коло своє на землі, лише в того, хто ока смерти шукає, не потьмариться око власне, коли доведеться поглянути в око Ніщоти; лише тому, хто вслухається в смерть, не треба втікати, тому вільно зостатися, бо тоді його пам’ять поринає у глибінь одночасности, а хто поринає у пам’ять, тому бринять звуки арфи саме тієї миті, коли стихія земна має відкритися навстріч нескінченному і невідомому, відкрита уже воскресінню й відродженню нескінченної пам’яті… Краєвиди дитинства, краєвиди життя і краєвиди смерти, вони – одне ціле у незмінній своїй одночасності, вони провіщають краєвиди богів, краєвиди першопочатку і першокінця, незмінно поєднаних дощедишною семибарвною аркою, над ними напнутою. О терени прабатьків! Багато чого відбувається тільки заради пам’яті і зрештою виявляється все ж таки дослуханням до смерти, й багато чого із того, що призначено смерті, – то всього-на-всього спогад пам’яті, боязко-тужний спогад, над яким ти тремтиш, щоб назавжди його не втратити. Саме так, не інакше було і з тим склепом, вітрами морськими овіяним, листям зеленим весняним затіненим, – склепом побіля позиліпського ґроту, з тією мало не на іграшку схожою оселею смерти, повною спогадів, дитячих спогадів, які він, сам цього не усвідомлюючи, переніс до того погідного саду, тож усе, що на батьківськім обійсті в Андах бачили очі його дитячі, тепер опинилося тут, тільки трохи в іншому, меншому вигляді; так, наприклад, під’їзна дорога до брами, яка стала тепер головною алеєю саду, так само двічі, як і колись, повертала, і ліворуч від неї росли ті самі лаврові кущі, а праворуч виднівся пагорб, де він грався ще хлопчиком, хоч тут цей пагорб увінчував не старий оливковий гай, як там, а всього-на-всього кілька кипарисів, а ось за будівлею (повитою там і тут пташиним щебетом, там і тут – велич і спокій) здіймалися в’язи – і тоді, і тепер пристановище самотности й миру; і, як тоді, коли він ще хлопчиком був, він міг би провести рукою по верхівках кущів живоплоту, так виразно зі споминів випливало минуле і так виразно й на всі часи незмінним поставало в уяві майбутнє, поставало зі смертю в кінці і з помиранням, метою усіх його мрій-наслухань від ранніх дитячих років, метою і джерелом його спогадів, ясних, незабутніх, спраглих пізнання, хоч образ склепу займав лише невеличкий, зовсім невеличкий куточок пам’яті в потоці минулого – такий собі крихітний, просто-таки на дотик відчутний острів, що майже випадково виринув зі своєю крихітною відчутністю, сливе на грані зникнення й далебі гідний забуття перед обширом цього шумливого потоку, що вливався в його ненастанне наслухання; ненастанно приносив потік йому незабутнє, роздольне, як хвилі, роздольне, як пам’ять, ненастанно, м’яко й велично, хвиля по хвилі, котилось на нього колись побачене, зринаючи у звуках арфи, у невимовно непроминущім, вічнім співзвуччі.. О милі серцю темниці юности, за мурами сховані й ладні щомить відчинити брами!.. І ввижалось, немовби струмочки усі й озера минулого вливались до цього потоку спогадів, дзюркочучи поміж духмяних лугів, поміж берегів, обрамлених трепетом очеретів зелених, безмежно чарівні картини-образи, неначе й самі – букети, дитячою ручкою нарвані, букети левконій і лілій, нарцисів, калюжниць і маків, картина дитинства на тлі стількома ногами сходжених і стількома поетами оспіваних краєвидів, картини батьківських теренів, що їх доводилось шукати повсюди, хоч би куди його закидала доля, картина-образ його власного, єдиного, повік непозбутнього життєвого краєвиду, о несказанний образ, про нього важко що-небудь сказати попри всі його такі яскраві й виразні лінії, попри всю його сонячність і прозористість, попри немеркно-ясну багатобарвність, що завше стоїть у нього перед очима, – образ такий несказанний, що, хоч би скільки разів він його описував, образ відлунював лише у тому, що не можна сказати словами, щораз лише там, де мова уже безсила, де вона вибивається за земні свої, смертні межі й, до невимовного прагнучи, виходить зі словесної оболонки, в царстві поезії вже тільки себе оспівуючи, на мить розтинаючи безодню поміж словами, від якої спирає і забиває дух, щоб, німотно завмерши перед її німотним бездонням, передчуваючи смерть у життєвім напруженні, показати цілісність світу і плин одночасности, в якій спочиває вічність. О мета всієї поезії, розплющене око мови, коли вона розчиняється в кожній фразі й у кожному описі, о миттєвості мови, коли в одночасність сама вона поринає, й уже не збагнеш, щó витікає з чого – спогади з мови чи мова зі спогадів! О, саме в такі хвилини і розквітав краєвид дитинства, відокремлюючись від себе самого, переростаючи й самого себе, й будь-який спогад, і будь-який початок і будь-який кінець, обертаючись на простенький, сільський пасторальний лад якогось там золотого віку, обертаючись на краєвид латинських джерел, обертаючись на реальність величного поступу послужливо-владних богів; звісно, то був іще не першопочаток, ще не першолад і не першореальність, але то був уже, мабуть, їхній символ, то був ще запевне не голос, що пролунає із чогось іще невідомого, з чогось невимовного і незбагненного, з чогось незмінно-надбожественного, але то був уже, мабуть, його символ, то було вже, либонь, ледве відчутне, мовби луна, передчування буття його і майже його підтвердження – символ, який сам є реальністю, реальністю, що стає символом перед лицем смерти. То були миті безсмертя, в якого прорізався голос, миті самого життя, що відділились живими від сутінків, і воднораз миті, в які найвиразніше проступає справжнє обличчя смерти, – дуже рідкісні миті милости, дуже рідкісні миті цілковитої свободи, невідомі більшості люду, миті, до яких багато хто прагне і яких дуже мало хто досягає… Та кому із цих небагатьох даровано таку мить затримати, кому доля судила схопити скороминущу скороминущість образу смерти, кому в безнастанних шуканнях і наслуханнях таки пощастить уявити собі образ смерти, той, позаяк образ цей істинний, знайде і свій власний образ, тому відкриється й образ власної смерти, й так він набуде і власного образу, і йому не страшне вже повернення в гумус безликости. Над буттям семибарвна й божественно лагідна перевисає до нього з дитинства веселка, щодня в новій подобі, щодня заново створена, спільне творіння людини і Бога, творіння слова, що зміцніло в пізнанні смерти. Чи не задля цієї надії він мусив терпіти нестерпні страждання свого зацькованого життя, що не знало ні щастя, ні спокою? Він озирався назад, на своє життя, сповнене зречень і покірности долі, яким не було кінця-краю й досі, озиравсь на життя, що не чинило спротиву смерті, зате вперто чинило спротив єдності і коханню, озирався назад на життя-прощання, що проминуло у присмерковому світлі потоків, у присмерковому світлі поезії, і цього дня він, як досі ніколи, усвідомлював, що все це на себе звалив заради тієї ж таки надії; можливо, він заслужив хули і насмішок, за те заслужив, що досі надії його так і не справдились, хоча задля них він доклав у житті так багато зусиль, що завдання його, яке він так прагнув виконати, йому обернулося надто складним, не до снаги, а може, поезія і її засоби для цього були взагалі непридатні; одначе тепер він збагнув і щось інше: тепер усе це не мало значення, ба більше, правомірність чи неправомірність завдання не має нічого спільного з його земним виконанням, і цілком байдуже – забракне чи не забракне у нього снаги, чи прийде у світ хто-небудь інший, дужчий від нього, чи в світі є, чи колись буде ще одна сфера, краща, аніж поезія, щоб завдання те виконати; усе це було неважливо, бо вибір робив не він. Певна річ, день при дні, безліч разів на день він ухвалював рішення й діяв за вільним вибором або гадав, що ухвалює рішення власною волею; одначе не вільний вибір, не власна воля визначали головну лінію його життя, її визначала повинність – повинність, що слугувала щастю й нещастю буття, була то повинність, прописана долею і все ж таки вільна від будь-яких приписів, повинність, яка прописала йому шукати власного образу в образі смерти, щоб на цьому шляху здобути свободу душі, бо свобода – то повинність душі, чиє щастя й нещастя залежить завжди від випадку, і він, скоряючись долі, покірно узявсь за її завдання.

Він трохи підвівся на подушках, щоб не так боліло у грудях, підвівся вельми обережно, щоб у розпростертих краєвидах власного «я», які, здавалось, обіцяли йому відкритися, не настав безлад, а тим більше, щоб вони не переплутались, як це буває, коли випростуєшся; потому помацав рукою поряд, шукаючи скриньку із манускриптом, і майже з ніжністю провів пальцями по шкарубкій шкіряній покришці; гарячою хвилею збудження віддалося у ньому відчуття трудів, настійливе відчуття відкривача, глибоке відчуття мандрівця на шляхах творення, і якби водночас у ньому не ворухнувсь і перед мандрами острах глибокий, огидливий острах людини, котра збилась зі шляху й блукає в нічних чагарях, цей на диво глибокий острах, що супроводжує будь-яку творчість, то гаряча щаслива хвиля у грудях затлумила б навіть готовність до смерти отих застережних болів, може, навіть зняла б ядуху, може, тоді він забув би про лихоманку й озноб, і вже ніщо не заважало б йому притьма сісти за працю, йому, ладному все почати спочатку, пам’ятаючи про те завдання, яке він повинен сповняти до останнього подиху і яке доконечне сповнить лише із останнім подихом. Ні, ніщо не могло б його стримати від роботи, ніщо права такого не мало – стримувати його від роботи, але все його стримувало, та ще й так, що він ось уже кілька місяців не міг завершити «Енеїду», й лишалося тільки одне: втеча і тільки втеча. І винна у цьому була не хвороба, не болі, до яких він давно уже звик і яким давно вже навчився давати раду, а радше якась невідступна, непоясненна тривога, оце боязке відчуття, ніби ти заблукав, ніби ти у безвиході, оце постійне, оце виразне, сливе непомильне передчуття загрози, постійне передчуття страшної біди, суть якої хтозна в чому й ховалася, яка хтозна-звідки й походила, яка хтозна-де і чигала – всередині чи зовні. Обережно, вкрай обережно дихаючи, він лежав нерухомо і вслухався у темряву. Свічки на канделябрі одна по одній догоріли й погасли, і стійко блимав лише невеличкий пломінець у лампаді біля ложа, яка від легенького подмуху повітря з тихеньким дзвоном іноді легенько похитувалась туди-сюди на срібному ланцюжку, відкидаючи на стіну м’які, мов крильця метелика, й плутані, мов павутина, колихкі тіні; і поки надворі помалу стихало те несамовите вуличне ревище й розсіювався пістрявий, глухий гамір, розпадаючись на сміх і регіт, нявкання й квакання, поки шум і гам свята розкладавсь на окремі звуки, обертаючись на тепер уже калейдоскопічну поліфонію дзвінких і глухих голосів, із майдану, як стало чути, рівним кроком рушили, своїм тупанням нагадуючи бумкання генерал-баса, військові загони, – ознака того, що охорона частинами вже поверталася до казарм; потім настала тиша; щоправда, невдовзі ця тиша (від неї якось дивно дзвеніло у вухах, адже й сама вона, власне, була тим дзвенінням) почала оживати, бо раптом здаля, зусібіч (а втім, звідки саме – із піль за містом, із піль аж у Андах?) долинуло стрекотання цикад, міріад і міріад створінь, міріадоголосий хор, нескінченний у тиші, що накрила собою всю нескінченність. Тихо, поволі вже зблякли й червонуваті відблиски залитих вогнями святкових вулиць, стеля в покої зробилася чорною, і на ній лише над лампадою звільна ковзала туди-сюди, наче маятник, світла пляма; а за вікном у чорній безодні застигли зорі. Що це було – неспокій, причину якого він намагався збагнути? І чому його все це так непокоїло, адже оті відчайдушно-несамовиті крики нарешті стихли, й хіба це не свідчило радше про те, що натовп нарешті-таки вгамувався? Ні, адже лихо зосталось, і тепер він його усвідомив, не міг не усвідомити: то було лихо ув’язненої людської душі, для якої будь-яке визволення – щоразу лиш нове ув’язнення.