Текст книги "Смерть Верґілія"

Автор книги: Герман Брох

…О ні, не мають поміж собою єдности мертві, що не осяяні злотолистою віттю, забули вони одне про одного, й образ Плотії, її незабутньо-забуте буття, що для нього було колись проблиском світла за безліччю тіней, розтануло серед тих тіней, в царстві тіней утратило обриси, поринуло в стовпище мертвих, частинка й навіть уже не частинка у гущі відмерлого, у гущі облич, голів і постатей, безвиразних для нього в цій гущі, безіменних для нього в цій гущі, в цій гущі вони порозпливалися і позникали, бо для нього одвіку вони були мертві, бо ніколи він навіть живим не бажав помагати по-справжньому, скоріш навпаки – богами і долею до такого небажання приречений, невинен і все ж таки винен, уже на першу нездійснену спробу допомогти, вже на перший нездійснений крок, уже на перший нездійснений оманливий намір здійснити оманливий крок йому знадобилося ціле життя; пристати до якоїсь живої спільноти тих, хто ладен допомагати, вже не кажучи, звісно, про те, щоб задля цього узяти на себе долю якоїсь живої істоти, він не спромігся; о, життя він прожив у облудній спільноті мертвих, він жив повсякчас лише серед мертвих і такими вважав і живих, в очах його люди були завжди лише мертві, завжди він їх мав лише за цеглинки у зведенні й творенні краси мертво-застиглої, і тому для нього всі вони поспіль пощезли у нездоланній стихії, у непізнанності вічно нествореного. Бо для людини щастя пізнання полягає лише у розв’язанні людських завдань, яке вона має брати на себе, а без цього вона своє щастя втрачає. Нездатний він був на допомогу, що давала б плоди, нездатний на вчинки з любови, незворушно дививсь на людські страждання, лише задля фальші отої застиглої пам’яті, лише задля фальшиво-гарненького опису спостерігав за жахами того, що діялось, і якраз через це ніколи йому й не щастило змалювати людей правдиво; людей, які їдять і п’ють, які кохають і яких можна кохати, а ще куди більшою мірою тих, котрі, лаючись і проклинаючи усе на світі, блукають вулицями, людей із тваринними їхніми пристрастями, з їхньою жахливою безпорадністю, – цих людей він змалювати не вмів, а тим паче не вмів змалювати оте людське диво, ту пристрасть, якою наділені навіть тварини; люди для нього були ніщо, були якимись казковими істотами, красою повитими краси лицедіями, і таким він їх і творив, – царями казковими, героями теж казковими, пастухами казковими; це були видива снів його й мрій, до нереальної богоподібности яких, захопленої грою в красу, захопленої мріями про красу, він, навіть у цьому подібний до простолюду, залюбки прилучився б і сам, може, прилучатися й мав би він прав, якби видива то були справжні, одначе вони були геть не такі, то були звичайнісінькі творіння зі слів, що ледь животіли у його віршах і вже за першим рогом конали, вони поставали з мороку мовних нетрищ і знов канули у випадковість, в осоружність, в заціпеніння, у смерть, у німоту, в нереальність – достоту, як оті троє, що зникли з очей вже назавше. І після них зосталася лиш лиховісна німота глузливого сміху, що гриміла, стрясаючи їх і світи розтинаючи, гриміла, немовби іще одна, лиховісна тиша серед тиші майдану і вулиць там, унизу, гриміла серед нічної тиші, породжена випадковістю й сповнена чужости, гриміла, шматувала і нищила простір, не знищуючи, однак, часу, – сміх скоєного клятвопорушення, німотний грім пошматованого і покинутого напризволяще творіння.

Не лишилось нічого, крім глузуванням засліпленого сорому згаслої пам’яті, що обернулася на фальш, на примару змертвілої пам’яті. Небесні багаття, не розбуджені земними вогнями, у безіменні змовкли; нутро мовчало, прикрите кам’яними плитами великих міст; міста і зовнішні крайні межі злилися водно, від подиху ніщоти остигнувши; застигла і плинна одночасність, у якій чаїться правічне; біда примарним звивинам і заворотам на хибнім шляху, що прикидаються великим коловертнем, в якім проминуле й прийдешнє поєднатися мають у вічну теперішність безчасся, біда заворотам клятвопорушним, біда цьому безчассю примарному, цій суті дурману хмільного, яка, щоб ця насолода тривала, знову і знову те, що породжує, підмінює тим, що породжено, краси жадаючи, й крови, і смерти, а жертву втягують усіма правдами і неправдами в солодкий похітливий дурман, біда фальшивому марнолюбству пам’яті, для якої реальности повік не було і яка впадає у спогади лише заради самих тих спогадів, біда завороту буття такому, бо клятва лишається клятвою, і полум’я не розпалити, і грі колись має настати кінець, і він настає вже, хай би скільки це вартувало краси, і крови, і смерти; марнотою все це обертається на межах часів, де уривається земна нескінченність; воістину, невідворотною буде біда та, допоки офірування не стане знову справжньою офірою, не буде пробудження із дрімоти, а гордовитий навіки залишиться бранцем у в’язниці тих бід, – гордовитий, що вважає, немов має право переступити свою ж таки клятву, бо звабливу одночасність плоті і духу, бо припливи й відпливи світу, бо звабливий вигляд красою обрамлених меж світобудови, бо звабу цю він сприймає як дозвіл на примарний той заворот, що заворотом лише увижається сп’янілій пам’яті і забуттю сп’янілому, однаково позбавленим реальности; біда тому сп’янілому, який лишається впертим, закостеніло-гордовитим клятвопорушником і, ворушиться в ньому ще пам’ять чи ні, забуває бездумно, що він – людина; він утратив палахкотливу буття серцевину й уже не тямить, куди падає – униз чи вгору і куди дивиться – вперед чи назад, його колова орбіта не має вже напрямку, а голова його обернулась назад, застигло і смішно. Ні, мертвих не розбудити, не розбудити мертву, над нею потоком сірим зімкнувся простір забуття, й жінки з тієї вулички убозтва і нужди мовби знали, що повз них до останнього протвереження і до забуття останнього несли того, хто не бачив свого життя. Чи ж справедливий був їхній глум? Чи справді було лиш ганебне падіння в ніщоту й у простори голої поверхні, що простеляються нижче від межі ніщоти в підземному царстві? О, ті жінки мали рацію, і він із соромом і жахом мусив слухати їхні насмішки й прокляття, бо фальш, якою він завинив безвинно, була ще брудніша, ніж випадкова і безсоромна розпуста простолюду, бо завинив він тим, що самохіть впав у фальш і хай із веління долі, та самохіть приєднався до клятвопорушного і втраченого племені, яке, зобов’язань не знаючи, никає кам’янистими плитами ніщоти, – без вогню, як тварина, холодне, як рослина, не прокидаючись, як камінь, заблукане в хащах і саме обернувшись на хащі, на остаточну скам’янілу невиразність; він опинився у небезпеці, що завше загрожує тим, хто погрузає у бруді, і він, разом з ними у бруді, принишк разом з принишклими, а небезпека, породжена небезпекою всім небезпекам і нездоланна, як сама доля, небезпека, що від неї не захистить ані сміх, ані регіт, небезпека, що від неї звук завмирає і світло у кришталевому мороку холоднокам’яної неминучости, небезпека, в ночах розчинена, в ночах застигла, – ця небезпека все наростала і наростала. Вона всьому загрожувала, непевним, ненадійним ставало усе, навіть її загроза, позаяк небезпека змінилася, перейшовши із простору подій до простору застиглости. Незворушно застигла ніч, жаром холодним відливало її чорно-прозоре крило золоте, простерте довкола понад людськими оселями, що кам’яним тягарем налягали на застиглість землі, осяяні сухим місячним світлом, і та застиглість пила, глибоко в себе вбирала зоряне світло, до найглибших своїх вогнедишних глибин оберталася на прозористий камінь, ставала прозористою кам’яною тінню у відкритих кришталевих колодязях землі, кришталевим відлунням нечутного, опускаючись до неосягненного, підіймаючися до чутного, аж воно здавалось останнім бездиханно-натужним подихом скам’яніння, тяжким кам’яним сапанням, благанням про подих буття; хвилями накочувались і відкочувались тіні, самі кам’яніючи й на камінь усе обертаючи, і до дійства оцього долучалися, й далі уперто час відраховуючи, навіть кроки чатового за муром, вони вливалися в камінь, ці лункі, врочисті кроки-тіні ніщоти, що виростали з лункої бруківки і вростали у неї знов, і, коли у чимдалі різкішому світлі нарешті проступив розтятий гострими тінями гребінь залізних вістер на горішній окрайці муру, колодязем розверзся провал поміж будівлею й муром, так само яскраво освітлений і з такою самою різко окресленою тінню, до глибини своєї просяклий сріблясто-зеленим сяєвом сфер, скам’янілий від світла, сухий від світла, лункий від світла у своїй німоті аж до самого низу, до землі, піском і рінню всипаної, аж до виразно-нерухомого, хисткого колодязного дня, де в сухій тіні від ріденьких кущів виднівсь якийсь мотлох (до пуття і не скажеш, який саме), наполовину прикритий посрібленим зеленим віттям, – дошки, всіляке домашнє начиння, й усе це також відкидало тіні, але такі жахливо врочисті, що справляли враження самотнього й навдивовижу ганебного відлуння загальної кам’яної німоти, яке віддзеркалювало у собі небезпеку, загрозу, помсту, бо ніщота віддзеркалювалася в ніщоті, віддзеркаливши прозористе в тліні, те й те під покровом крила нерухомого, те й те скорботою сковане, однак у того й у того, зацькованих і розтерзаних, – нечутний, важкий подих смерти…

 
«…А зневажені ним Кіконії жони
Під час приношень богам та оргій нічних на честь Вакха
Розшматували співця й по полях розметали останки.
Голову ж (від білосніжної шиї й її відірвали)
Гебр, Оеагрів потік, перекóчував у своїх хвилях.
Голос, однак, і холодні уста Еврідіку сердешну
Кликали, хоч відлітала душа, ще й тоді; «Еврідіко!» —
І береги вздовж ріки: «Еврідіко!» – стократ окликали[3]3
  Тут і далі цитати з поезій Верґілія подано в перекладі Андрія Содомори (Верґілій «Буколіки. Георгіки. Малі поеми». «Літопис», Львів, 2011).


[Закрыть]».
 

…А від нього луна не котилась; без луни мертвий відголос у горах пустельних Тартару, що сягнули своєї незмінности і доконечности, німий відголос у недвижимій, вичахлій плоті й душі, німий відголос важкого, німотно-судомного подиху в пересохлих ущелинах і кришталевих колодязях скам’яніння, був він безживним черепом, що скотився до кам’яного осипища на тінистому березі забуття, скотився в сухий чагарник непролазний над присмерковим потоком, скотився в ніщоту, перед безмірністю і безнадійністю котрої меркне навіть саме забуття, він був просто застиглим незрячим оком, не мав ані тіла, ні голосу, ані легень і не міг перевести подих, – отак його кинуто у сліпу порожнечу підземного царства. Йому призначалося тіні розвіювати, а він їх творив, на нього покладено клятву велику єднання землі, а він від самого початку був клятвопорушником, о, йому призначалося ще раз каміння з могили зрушити, щоб відродилося те, що властиве людині, щоб творіння живе законом лишалося, щоб у вічному плині часів не переривалася ця одночасність постійна, щоб нинішній день вогню офірного знов і знов пробуджував Бога до одночасности і повертав до клятви його самосотворення; клятва вражає Бога, клятва стримує застигання, клятва роздмухує полум’я, о, саме в цьому і полягало його призначення, а він його так і не сповнив, так і не зважився сповнити; ще доти, як йому, щоб він виконав оту невідому клятву, було дозволено зрушити з місця надмогильні плити, ба навіть лише торкнутися їх, ще доти, як він спромігся піднести руки, вони обважніли, вони оніміли й стали прозорими, вросли у скам’янілість каменя, вросли в нерухомо-невиразний, сухо-прозористий плин каменя, і цей нерухомий плин, сам обернувшись на камінь і на камінь усе обертаючи, з усіх сфер до серцевини накочуючись і до меж отих сфер трепетно знову відкочуючись, живе й неживе у тінь кришталеву вбираючи, – цей плин став суцільним каменем, став офірним каменем всесвіту, вінком не увінчаним, теплом не зігрітим, дивом не враженим, стійким і несхитним, став надгробком світів, що офіри позбавлений і під собою ховає щось незбагненне і сам незбагнений. О, доля поета! Пам’ять кохання всесильна відкрила Орфеєві вхід до глибин Гадеса, але воднораз і перешкодою стала на його останньому сходженні вниз, отож він, заблукавши в підземних її просторах, змушений був завчасу вернутись назад, недоброчесний уже в доброчесності й караючись цим безголов’ям. Ба більше, від самого початку кохання не знаючи, нездатний вперед зазирнути коханням скутою пам'яттю і без пам'яті-поводиря, він не дістався й до перших глибин Вулкана, над залізом володаря, не кажучи вже про облади батьків-законотворців, не кажучи вже про ще глибші облади ніщоти, що породжує світ, породжує спасіння і спогади, тож він так і зоставсь на поверхні, в застиглій її порожнечі. Нездоланність, колись ставши такою, вже не лишає нічого, що треба було б ще долати, і великі життєдайні припливи й відпливи спалахування і згасання, поглинені великим мовчанням позбавленої пізнання й закону безіменности, тепер також змовкли; змовкли припливи й відпливи початку й кінця, припливи й відпливи палкого потрясіння і ніжно-дзюркотливого заспокоєння, змовкло їхнє взаємозачаття, що обертає одне з них на друге, цілісність світу безповоротно втратила своє дихання, свою речовинність, своє дійство й свій плин і, огорнена повсюдним мовчанням, стала оголеним мовчазним зором, всевидющим зором самої видимо-невидимої наготи, оголила свою незрячо-зрячу, остаточну безповоротність. Скам’яніло-застигле око вгорі, скам’яніло-застигле око внизу, о, ось воно вже й настало, давно очікуване, те, що завжди викликало страх, нарешті воно настало, тепер він його бачив, тепер йому довелося зазирнути в невідому непередбачуваність, у непередбачувану невідомість, заради якої він ціле життя рятувався втечею, заради якої робив усе, щоб цьому життю передчасно покласти край, і було то не око ночі, бо ніч розтанула у скам’янінні, й був то не страх і не жах, бо було то щось більше, ніж будь-який страх і будь-який жах, то було око кам’яної порожнечі, розвержене око долі, вже не причетне ні до чого, що діялося, – до плину часів і до згортання часів, до простору й до безпросторовости, до життя і до смерти, до творення і до нетворення, – ні до чого уже не причетне око, в погляді якого нема ні початку, ні кінця, ні одночасности, око, відокремлене від усього сущого й ще сущого, з цим другим пов’язане лише погрозою й загрозливим очікуванням, пов’язане часом, ще відпущеним на очікування, око, віддзеркалене в ще наявності того, що лишається під загрозою, і в його нажаханому загрозою погляді; в останніх рештках часів і сама загроза, і те, чому вона загрожує, пов’язані однією ниткою. І втечі уже не було, а був лише її важкий, бездиханний подих, і шляху для неї попереду вже не було – та й куди ще вона могла привести?! – і її важкий подих нагадував хекання бігуна, який, уже перетнувши фінішну стрічку, довідується, що мети не досяг і ніколи уже не досягне, бо в примарному просторі клятвопорушення, в який його щось загнало, щоб гнати все далі й далі, мету наблизитись не вблагаєш, вона лишається невблаганною, творення мети не має, мети не має Бог, не має мети людина, не йде відлуння від творення, не йде відлуння від Бога й людини у новому зреченні, для якого закон не писаний і яке породжує примарний простір. Те, що він бачив довкола, вже нічого не символізувало, було несимволом, не давалося віддзеркаленню й саме вже нічого не віддзеркалювало, до того ж через занепад символу навіювало журбу – ту журбу примарного простору, яка мариться в усьому, що створено в просторі, й уже навіть у дрімотному предковічному гумусі, журбу, позбавлену символу й усе ж таки із зародком у собі якогось символу, позбавлену простору й усе ж таки (позаяк вона – остання рештка краси, яку несуть на своїх крилах часи) журби простором зумовленої, цієї журби мрій, що живе на дні кожного ока – ока тваринного, ока людського, ока божественного – й навіть проглядає, мов останній подих творення, у всевидющому оці порожнечі, сама плачучи й оплакувана в муках уже майже забутого довселенського сотворіння, немовби примарний простір зачинається в журбі, але воднораз і журба знов і знов зачинається у примарному просторі, немовби в цій єдності незмінно пускають паростки предвічні умови всілякого творення, ота доленосна біда, що справіку загрожує всьому людському й усьому божественному, їхній спільний рокований страх, їхня спільна рокована кара, страх клятвопорушника, від самого початку на зраду приреченого, і покута, від самого початку накладена за несподіяне діяння, за невчинене недіяння, покута, що нею доля в покорі тримає навіть богів, непізнаванним законом накладена кара – утрата пізнання й самотність у темниці невідворотної сліпої дрімоти, непізнання самотність у непізнаванній невідворотності… Щось підступало все ближче й ближче, гнане журбою стражденною, німотно-задиханою і бездиханною, – і все ж підступало незворушно повільно, гублячись у журбі й у біді, гублячись у беззмістовності, що поглинає навіть журбу і біду; гнітючим каменем воно підіймалося з усіх пор душі і плоті, підіймалося як сповнення погрози, наростало, мов гроза, зрячою порожнечею, і чимдалі загрозливішим і загрозливішим ставало те, що не настало ще, і виднокіл усе дужче кам’янів і насувався, наче стіна мовчання, у німоті насувався оглушливій – у власній і в німоті сфер усіх, німоті, що тягарем налягала все більшим, стискала душу і тіло, о, цей незглибимо-глибинний погляд жаху, що наближається до мертвої серцевини, і «я», нею охоплене, в ній замкнене, затиснене у стінах поглядів, утиснене у непевність душі і плоті, задушене такою подвійною журбою, такою безмежною, такою безмірною журбою ще живого буття, журбою, що будь-яку розмаїтість і будь-яке подвоєння підносить до надміру власної безмежности й так їх позбувається, заразом позбуваючись і самого «я», поглиненого й розчавленого безмежністю і журною її порожнечею, чиє передчуття жахіть породжує подвійний страх, подвійний жах і воднораз розчиняє їх у собі, і разом із ними розчиняється «я», розчиняється і застигає в погляді околишньої загрози, «я» під загрозою погляду, саме вже давно лиш застиглий погляд, покірне загрозі, воно стислося до останньої решти своєї суті й, назад відкинуте, зазнало руйнації, обернулося на примарний простір свого примарного сотворіння, свого примарного мислення, обернулося на щонайкоротшу мить уже непізнаванного, не годного вже пізнавати животіння, заціпеніло опинившись у зашморгу порожнечі; о, відкинуте, ба ні, пожбурене назад, до самозневажання, пригнічености й каяття, воно було принижене до усвідомлення невідворотности й безвиході, до усвідомлення невідворотности самозневаги, до зневажання вже порожнього і марного неіснування; «я» себе втратило і позбулося людської суті, від неї не лишилось нічого, нічого, крім голої-голісінької провини голої душі, тож і душа, без свого «я» зоставшись і незламна усе ж таки, позаяк людська, була тепер уже лише голизною, самозневаженою і порожньою, пригніченою і поглиненою бездзеркальною порожнечею грізно-німотного ока; бездзеркальна самозневага, бездзеркальне «я», бездзеркальна душа, бездзеркально віддана на поталу вже пригаслого погляду і сама вже пригасла… Порожнеча, мовчання, примарний простір, довкіл німота, але за чорно-кришталевими мурами німоти незглибимої, в бездальній задалечі безмежжя безмежного, зникаючи, а проте видна і чутна, немовби покинутий, самотній відголосок буття, й уже по той бік буття усілякого, дзвінко, тоненько, чисто, по-жіночому й жахливо у невимовній мализні своїй лунала одна-однісінька цяточка, далека-предалека цяточка сфер, тихесенько лунало хихотіння, і було то порожнє хихотіння порожнечі, хихотіння порожньої ніщоти. О, де шукати рятунок?! Де ж боги?! Чи те, що оце діється, – не є останній вияв їхнього всевладдя, помсти і відплати їхньої за нове зречення – помсти людині, якої зреклись вони і яка зреклася їх?! Чи не дружини богів хихотіли тут, тішачись людською самозневагою? І чим вони тішились – утратою людської гідности, невідворотности вселенського клятвопорушення?! Уже глухий до хай там якої відповіді, він услухався у щось невиразне і незрозуміле, та відповіді не було, бо клятвопорушник не годен ставити запитань так само, як не годна їх ставити тварина, і камінь був мертвий і, мертвий, не відгукувався на непоставлене запитання, і мертвий був кам’яний лабіринт усесвіту, мертвий колодязь, на самісінькому глибокого дні якого зачаїлося, до ніщоти самозневагою принижене, позбавлене запитань і відповідей голе «я». О, назад! Назад у морок, у мрії, в сон, у смерть! О, назад, ще один-однісінький раз назад, утекти, ще раз назад утекти до сущого! О втеча! Як, знову втеча? Та чи можна іще взагалі утекти? Й чи йдеться іще взагалі про втечу? Про це він не знав; можливо, колись і знав, але тепер уже не знав нічого, він був по той бік усілякої здатности що-небудь знати, він був у порожнечі незнання, був у вселенській порожнечі, а отже, навіть по той бік цькування всілякого; ох, той, хто усвідомлює свою самозневагу, вже по той бік усілякої втечі. І ось тепер, по той бік втечі, пригнічений клятвопорушенням (так ніби тому, хто зламав клятву, належало і самому зламатися, так ніби він вже ніколи не мав права звестися на повен зріст), він відчував: його поставлено навколішки; і він, низько зігнувшись під страшним тягарем сліпо-завмерлої, невидимо-прозористої вселенської порожнечі, застигнувши й напружившись, ніби приготувався до втечі, згорбивши плечі, немов під важенною ношею, і сліпими пальцями пересохлих безживних долонь намацуючи стіну, сліпими пальцями торкаючись тіней від сліпих пальців на осяяній і висушеній місяцем її поверхні, – він полапки посунув уздовж неї, а поруч по ній поповзла низько згорблена тінь; його били дрижаки, коли він рушив навпомацки назад у морок, не усвідомлюючи, що робить чи чого не робить, рушив до водограю в стіні, наче тварина, що тягнеться до води, наче тварина, спрагла ковтнути чогось іще земного, іще живого, іще не завмерлого; отак він, понуривши голову, повз, як тварина, крізь цю пересохлу застиглість до предковічної цілі, найтвариннішої із тваринних, – до води, щоб у предковічній нужді, найтвариннішій із тваринних, нахилитися низько, неначе тварина, і припасти до сріблясто-дзюркотливої вологи.

Біда людині, що виявилась негідною дарованої їй високої ласки; біда тому, хто став жертвою самозневаги й не годен її перенести; біда решткам буття, які жевріють ще у живій істоті й не хочуть звільнитися від буття – ох, не можуть звільнитися, бо її згасла пам’ять і далі живе в порожнечі; біда людині, яка, попри самозневагу свою, незмінно й невідворотно приречена жити! І знов довкіл неї розлягається сміх, і це – сміх жаху, вже сміх не жіночий і не чоловічий, то сміх не богів і не богинь, то – пусте хихотіння ніщоти, то рештки буття в ніщоті, які ніколи не полишають смертного, ті рештки хихочуть, заливаються сміхом і так викривають себе як суще в ніщоті, як ніщота у сущому, як поєднання примарного сущого і примарної смерти, як знання, ладне сміятися з такого примарно-мертвого сущого, як страшні й страхітливі рештки знання у самій порожнечі, що зваблюють на божевілля, доводять до божевілля німим своїм сміхом, який наростає і наростає, аж доки сама порожнеча вже стає голим жахом. Бо що глибше самозневага опановує душу людську й посутні її чесноти, то безпосередніше зачіпає вона у людині й тваринне, властиве живим створінням, то безпосередніше підіймається їй назустріч тваринний страх, гнаний жахом страх людини, яка, у самоту істот живих вкинута, вже не знаходить дороги назад, мов та вівця, що від отари відбилася і заблукала; це – той жахливий утробний страх, що одвічно властивий усім, хто у стаді народжений, страх перед порожнечею смерти, позбавленою всього живого; це – в останньому вияві страху, в останньому виплеску страху, вже майже по той бік смерти – німий жах тварини, що самотинно, при тямі і пам’яті, тремтячи, зіщулившись перед невидимою всемогутньою силою, забивається в темні кущі, щоб нічиє око не бачило, як конає вона. Біда тому, хто став жертвою самозневаги, в кого душа неспроможна прийняти на себе крихту самотности, йому призначеної, – біда, бо ця крихта для нього обертається втратою тями, а ласка смирення – порожнім приниженням. Невже все зайшло так далеко? Жертвою самозневаги стала його думка, якщо він узагалі її ще мав, по-тваринному він чинив, якщо взагалі що-небудь іще робив, а в чомусь нечутному сліпо розлягався сміх; несподівано він, навіть не встигнувши про це подумати, опинився в постелі, і там, увесь жалюгідно скорчившись, із клубком біля горла, з сухим холодом у руках і ногах, здавшись безтямно на волю страшної, невидимо-чорної сили, що розпростерла одне крило над самозневагою, а друге над тваринною сутністю, безтямно віддавшись простору вже по той бік боязні, по той бік страху, по той бік жаху, по той бік смерти й усе ж беззахисний перед новою хвилею боязні, страху, жаху і смерти, відчуваючи у невідчутному моторошний страх, впізнаючи його у невпізнанному, він падав і все ж не падав, бо його щось і далі підтримувало, щось і далі утримувало в порожньому просторі моторошного страху, о, його щось утримувало в цьому моторошному страху, і він сповнений був цього страху і сам. Два спогади, останній і перший, торкнулися один одного, обидва – заблукано-замкнена самотність у хащах життя, у хащах голосів, у хащах образів, у хащах спогадів, і ніколи не меркнув початок, хай навіть потьмарений вервечкою довгих років, ніколи не меркнула пам’ять вівці заблукалої, що від отари відбилася, і ніколи не меркнув спогад про той первісний моторошний страх, один-однісінький спогад, що навік закарбувався у пам’яті, а решта були немов різновиди того жахливо єдиного, котрий гніздився на кожній галузці в гущавині спогадів, глузливо хихочучи, глузливо регочучи із недвижної замкнутости того, хто заблукав безнадійно у хащах, – того спогаду, що в собі його сам замикав, сам був хащами, сам – непроглядністю і непроникністю; недвижні блукання спогадів, блукання, що раз у раз починаються і раз у раз завершуються, блукання примарним простором пам’яті, блукання примарним простором завмерлої заблуканости, примарним простором уже не доступного спогадам життя позірного; недвижно вершились вони, ці блукання стрімкі всіма різновидами примарного простору, блукання, різновидами цими неминуче наповнені і переповнені, просторово-примарні в позірній недвижності цих різновидів, просторово-примарні в позірному русі цих різновидів, але незмінні у примарній просторовості моторошного страху, бо він – невідворотна, незмінно наявна, неминуча і вічна в’язниця гіркої позірної смерти, де в моторошному страсі минає позірне людське життя… Прийняв його в себе простір примарний позірної смерти. І хоч він нишком лежав собі, ні на палець не поворухнувшись ні в один бік, ні в другий, хоч у покої довкола ніщо анітрохи і не змінилось, йому привиджалося, немовби його щось понесло вперед, так, щось невидиме зі своїм довселенським знанням, зі своєю довселенською пам’яттю несло, тягло його до чогось невидимого, і сила-силенна спогадів випереджали його, ніби хотіли так поманити його за собою, ніби хотіли і мали так пришвидшити власні блукання; він лежав, моторошним страхом повитий, і його ніс цей страх, ніс уперед, до своєї моторошної мети, що стоїть на самому початку, і покій плив разом із ним, не міняючись і воднораз прибираючи форми, придатної для ось таких блукань, застигнувши в часі й воднораз безперервно міняючись. Застигло вивільнялися з фризу, в ньому, однак, і лишаючись, амурчики, з малювання і тиньку вивільнялось акантове листя й робилося схожим на людські обличчя, а його стебла розросталися і поставали скорченими орлиними лапами, що пливли поряд із ложем, стискаючи й розтискаючи кігті, так ніби хотіли переконатися у своїй силі, з листків-облич виростали бороди й знову ховалися в них, листки-обличчя пливли у недвижному просторі, раз у раз перекидаючись одне через одне, раз у раз немовби закручуючись у недвижности вихорі, їх ставало чимдалі більше і більше, багато більше, ніж узагалі могло зійти з настінного малювання, навіть якби воно постійно відновлювалось, вони випурхували із малювання, випурхували з голих стін, випурхували просто нізвідки, неначе їх вивергали розбурхані холодні вулкани ніщоти, які розверзались повсюди, у видимому і невидимому, в душі й у плоті, це була вулканічна лава, млисті уламки довселенського з’явлення і занепаду, і в міру того, як число їхнє зростало, робились вони усе розмаїтішими і розмаїтішими, форми, що постали і поставали із порожнечі, пропливали, блазнюючи, мимо і, крім того, перетворювалися одна в одну, виходили одна з одної і переходили одна в одну, – позбавлена образу й нездатна набути образу маса, що злітає і пурхає, наче метелики, наче листочки на вітрі, і було їх багато-багато – то схожі на стріли, то на шулік, то на якихось птахів із довгими, неначе пуга, хвостами, то прозорі такі, що лиш невидимо-німо літали довкола, немовби безмовні волання жаху, а декотрі геть, навпаки, безневинні, подібні до безглуздо-прозорої усмішки, вони, мов порошинки у сонячнім промені, легенькою хмаркою мошви безтурботної роїлися, витанцьовували довкруж канделябра посередині покою, линули спрагло до погаслих свічок, але відразу нові хмарки настирливо, спрагло, в танку кружеляючи, їх відганяли і проганяли, несосвітенна веремія аморфности, де поруч із ликом і безликістю, поруч із двохвостими сціллами, химерними ластоногими й ощиреними гідрами, поруч із навалою закривавлених і розпатланих зміїночубих голів у закривавлених пов’язках копошилася різноманітна нечисть, кишіли якісь тіла, вовтузилося щось із ногами, копитами й лапами, якісь хиряві, недорозвинені кентаври-недомірки чи рештки кентаврів, з крилами і без крил; простір, запліднений Орком, вибухав потворами, виринало щось схоже на жаб і ящірок, щось із собачими лапами, повзли плазуни хтозна-які скільконогі, повзли плазуни безногі, і одноногі, і дво-, і три-, і стоногі, вони то пританцьовували у чомусь бездонному, то пропливали в повітрі, заклякло самі повипростувавшись і повипростувавши свої задерев’янілі ніжки, то притискалися тісно один до одного, так ніби прагли, хоч усі й безстатеві, в леті своєму попаруватися, то один одного протинали стрілою, наче були всі безплотним етером, творінням етеру, наче етер породив їх і ніс, вони, далебі, такі і були, бо цей летючий клубок істот, що перелазили, перекочувались, перекидалася одна через одну, не важко було, хоч вони й закривали і накривали одна одну, аж до останніх окраїн напхом напханого ними простору, аж до останніх подробиць охопити зором і глуздом, о, це було етернолускате, етернопір’ясте поріддя етеру, яке поштовхом, рвучко, лавиною виривалося з вулкану вічности, знов і знов випаровуючись, знов і знов звітрюючись, отож простір знов і знов порожнів, робився сферично-порожнім, як сама порожнеча всесвіту, й лише високо-високо, здибивши гриву й б’ючи копитом повітря, тюпав клусом самотній кінь, лише пропливало якесь самотнє чоловіче тіло, чиє пласко-прозоре обличчя, обернувшись до ложа, безглуздо кривилось у глумливій гримасі дзеркального сміху, а потім на нього накочувалася нова лавина тієї нечисті, і його затоплювала нова хвиля моторошного жаху… І жодна з істот тих не дихала, бо в довселенськім народженні дихання немає; покій, де він лежав, обернувся на пристановище фурій, і тут було досить простору для всього жахливого дійства, хоч воно й розгорталось нестримно. Стеля в покої не піднялася, о ні, хоч канделябр розпустився просто гігантським деревом і свічники розпростерлися до неймовірних розмірів, обернувшись на пишну, густу і тінисту крону віковічного в’яза, у вітті якого, листок до листка, сиділи облудні сни, попритискавшись один до одного, мов краплі роси; стінам теж не довелось розступатися, хоч поміж них стало місця для всіх міст у світі, і вони всі палали – ті, що з далекого минулого, й ті, що з далекого майбутнього, і всі вони кишіли людьми й від людей страждали, їхніх назв він уже не пригадував, та міста самі все ж впізнавав – і єгипетські, й ассирійські, й палестинські, й індійські, міста тих богів, які втратили силу і владу, колони храмів яких повалено, мури зруйновано, вежі розбито, бруківка на вулицях яких потріскалась, і для всього огрому світу стачило невеличкого цього покою, хоч ні місто, ні степ, ані небо, ні ліс аж ніяк не поменшали, навпаки, все, велике й мале, поставало в якійсь просто-таки приголомшливій багатозначності і рівнозначності, завдяки рівнозначності дозволяючи, щоб під кроною в’яза, немов у тіні високої грозової хмари, звелося місто, найбільше і найпроклятіше з-поміж усіх, страхітливе своєю неосяжною величчю, щоб посеред вічного, неспинного коловороту руйнації звівся принижений Рим, вулицями і вуличками якого у пошуках здобичі никали вовки, прагнучи знов завладати своїм-таки містом, усю земну кулю обіймав цей покій, і куля земна обіймала покій, обіймали міста одне одного, й жодне із них не було десь отам, десь зовні, й жодне із них не було десь отут, усередині, всі вони пропливали, а тим часом високо-високо понад усім цим, високо понад вулканами і скам’янінням, високо понад кроною в’яза, від усього окремо, під велетенським і сірим небесним склепінням, грізно побрязкуючи недвижними мідними крилами, зі свистом, неначе блискучі залізні створіння, понад краєм жахіть нечутно, розлого і важко кружляли птахи ненависти, в боязкому шаленстві розчепіривши лапи, з несамовитим тріумфом ладні ринути вниз і впитися кігтями у кров’ю политі селянські опілля і кровоточиві серця, щоб, розклювавши і пожираючи нутрощі, влитись у зграю метеликів і вовків біля ложа, щоб разом із ними шукати рятунку в краях беззахисности і безутішности, у краях вогнедишних кратерів і драконових випасів, у краях, ще не знаних і ще не названих, у споконвіку відомих зміїних краях тваринности. Вулкани які довселенського творення тут ще розверзнуться? Яких нових чудовиськ вони іще вивергнуть? Хіба й так ще не розверзлося все до наготи останньої? Хіба й так всі можливі і неможливі жахіття у тваринній стихії довкола не дійшли вже своєї останньої грані? Чи прозорість страху наводить на шлях до нового знання, зі страху посталого, до нового, ще глибшого страху, до нової неосягненности у ще глибших одвічних глибинах? Усе вже розвержене, вже нічого не стримаєш, вже нічого не вільно стримати, зостався лиш лет, лиш цей примарний рух, зосталася тьмава, уперта й холодна сірість, в якій – ні шляхів, ні стежок, в якій не розгледіти ні того, що далі, ні того, що ближче, ні того, що вгорі, ні того, що внизу, але він, відлітаючи разом зі зграєю нечисти, пролітаючи з нею крізь сірість холодну, в якій ні шляхів, ні стежок, він почувався, немов у лещатах, – тримала його і стискала непогамована і невгомонна, безплотно-летюча рослинна десниця, і він упізнав: це – видиво смерти, це – сіра застиглість, і щось несе його крізь простір її примарний. Жах крижаний навівали óбрази, зовсім не символічні, вони кружеляли довкола, хвостаті, але без тваринної люті, роззявивши пащі, але не кусаючи, повипускавши кігті, але не хапаючи, настовбурчивши пір’я, але не налітаючи, бризкаючи отрутою, але не вціляючи, б’ючи хвостами і звиваючи кільцями їх; прозоре накидалося на прозоре і, хоч робило це тільки з німою погрозою, було ще страшніше за будь-яке ревище й будь-які кігті; сам жах став прозорим, оголилася першооснова неприкритого жаху, і на самісінькім дні його, на самісінькій глибині глибочезній його колодязя лежала, згорнувшися кільцем, змія часу, а в її крижаних обіймах сочився струмочок ніщоти. Так, це був застиглий жах видива смерти, і тваринний вид, уже, по суті, й не вид, а лише прозористість чогось рослинного, що зі стебел виростало, стеблами було переплетене, перевите хвостами-стеблами, стеблами-зміями спутане, воно пнулося вгору з незмірного, безнадійно утраченого кореневого низу, пнулося з єдности незмірного сплетення коренів, потворна тваринна сутність якого передавалася і йому; тваринний вид, живлячись серцевини ніщотою, оголився, являючи весь жах відсутности властивостей. Жоден страх перед смертю не міг порівнятися з цим найжахливішим із усіх страхів, бо це був не страх, а жах перед видивом смерти посеред ще не тваринної і вже не тваринної стихії, і навіть страху перед каліцтвом, чи перед болем, чи перед задушенням далеко було до цього задушного жаху, незбагненність якого вже не давала змоги що-небудь утримати, бо в ще не створеному творінні, в його бездиханності, в його задушливості втримати нічого не можна; це була та задушливість незавершеного, нествореного творіння, та звичайна її прозорість, в якій тварина, рослина, людина – все таке прозоре, таке подібне, що ледь не тотожне одне одному, й усе через свій невимовний жах, через свою нерозірвану й нерозривну пов’язаність із ніщотою, неживе, а проте сповнене прагнення до окремішнього буття, через таку надзвичайну подібність і таку надзвичайну взаємну ворожість, – все одне одного душить, все охоплене жахливим страхом тварини, що у власнім позірнім бутті добачає саму безвиразну тваринність. О, цей задушливий страх усесвіту! Чи цей страх існував не вічно? Чи він був коли-небудь по-справжньому вільний від цього страху?! Чи не минало життя його лише у марних зусиллях захиститись від натиску цього жахіття?! Ох, так тривало щоночі, тривало роками й десятиріччями, у давно проминулій юності і ще недавно, ще вчора, щоночі він сам себе ошукував, марнославно гадаючи, немовби прислухається до умирання, та насправді лише захищався так від жахливого видива смерти, захищався від образів видива смерти, які щоночі приходили, а він не волів про них знати, не волів їх бачити, хоч вони його й не полишали…