Текст книги "Смерть Верґілія"

Автор книги: Герман Брох

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 30 страниц)

– Ти ставиш умови, Верґілію?.. А я думав, це – твій дарунок до мого дня народження…

– Так, це дарунок, ніяких умов я не ставлю; а ти вже вирішуй – вчинити ту ласку, про яку я попрошу, чи ні.

– Що ж, називай ці умови, я підкоряюся їм заздалегоди. Але не забудь про свої власні слова, мій Верґілію! – В очах Цезаря знов промайнула ота дружелюбна лукавинка. – Пожалій переможеного і стримай свою гордовитість.

– Майбутнє! – кинув раб десь у гущі натовпу.

Так, саме його він і мав на увазі: майбутнє, незмірно глибоке майбутнє людини і її доброчесности, майбутнє людського смирення… Але на яку неглибоку теперішність знову усе це обернув так лукаво Авґуст! І все ж «Енеїда» має, повинна дістатись йому.

– Ти обмежив права відпускати рабів на волю, Авґусте; одначе дозволь, щоб мої пішли.

– Як?! Просто зараз?

Яке дивне запитання! Зараз, не зараз – хіба не однаково?

– Не зараз, мій Авґусте, а відразу по моїй смерті; такий буде мій заповіт, і я прошу, щоб волю мою цю ти потім підтвердив.

– Ну звісно, я це зроблю… Та чи не забув ти, Верґілію, що в тебе є зведений брат? Він-бо, наскільки я знаю, веде твоє господарство в Андах. Чи погодиться він із такою твоєю волею? Ти завдаси йому клопоту, якщо так одразу позбавиш його всіх рабів…

– Мій зведений брат Прокул уже якось дасть собі раду. Чоловік він, до того ж, добрий, і люди, вже й вільновідпущені, напевне залишаться в нього.

– Гаразд, це не мій уже клопіт, я маю лише підписати… Справді, Верґілію, якщо ця умова у тебе єдина, то нашу довгу полеміку ми могли б і не заводити!

– А може, з неї й була якась користь, Октавіане.

– Авжеж, користь була. – Авґуст привітно й поважно кивнув головою. – Користь була, хоч ти й змарнував мені стільки часу.

– А щодо мого заповіту, Октавіане…

– Якщо не помиляюся, ти ж бо давно вже лишив його у мого архіваріуса…

– Так, одначе тепер його треба доповнити…

– Через рабів? Ти іще встигнеш із козами на торг; це діло ти легко й у Римі залагодиш.

– Крім того, там треба внести і ще певні зміни… мені не хотілося б з цим зволікати.

– Як ідеться про тебе, то ти поспішаєш, а як про мене, то ні… Однак термінова чи ні твою справа з паперами ти вирішиш сам, не маю я права й не хочу заважати тобі оформляти їх саме тепер; та й часу у мене на це вже немає, тому попрошу тебе передати або переслати заповіт мені потім, щоб я засвідчив і скріпив його своєю печаткою…

– Заповіт принесе тобі Плотій чи Луцій. Або навіть обидва разом. Дякую, Авґусте.

– Надто обмаль часу, мій Верґілію; уявляю, як нетерпляче мене там очікують… Тим більше, що й Віпсаній Агріппа вже, мабуть, прибув… Мушу йти…

– Мусиш…

Раптово, якимсь загадковим чином покій спорожнів; вони були зовсім самі.

– На жаль… мушу йти.

– Думки мої будуть з тобою, Октавіане.

– І думки, і поема твоя.

Цезар дав знак, і з порожнечі, мов на помах чарівної палички, біля скриньки постали двоє рабів і взяли її з двох боків за ручки.

– Це вони віднесуть її?

Легкою, швидкою ходою Авґуст ступив до ложа, й тієї миті, коли він ледь помітно над ним схилився, це був знову той самий Октавіан.

– Не віднесуть її, а збережуть для тебе, Верґілію; а це ось – тобі порука. – І він поклав поверх ковдри лавровий пагінчик – той, який доти тримав у руці.

– Октавіане…

– Так, Верґілію?..

– Я тобі вдячний за все.

– Ця я тобі вдячний, Верґілію.

Раби взяли скриньку й не встигли ступити із нею і кроку, як хтось заплакав, не гучно, та все ж таки ридма і гірко – зазвичай як тоді, коли у родинне життя несподівано вривається вічність; так буває у домі покійника, коли слуги, узявши на плечі труну, вже рушають із нею до виходу, і раптом рідня усвідомлює всю неминучість того, що оце діється. То був плач, що відлунює вічністю, такий плач посилають услід за труною – ридання, що відлунює вічністю, і воно йшло із широких, могутніх грудей Плотія Тукки, з його доброї і могутньої людської душі, з його розчуленого і могутнього серця: ридання вслід скриньці із манускриптом, яку саме несли до дверей і яка, власне, й була мов труна, де вічним сном спочивало дитя, де вічним сном спочивало життя.

І сонце зненацька потьмарилось знову.

Уже на порозі Авґуст оглянувся ще раз; іще раз очі товариша знайшли очі товариша, ще раз зустрілися їхні погляди.

– Ніколи від мене, Верґілію любий, очей не відводь, – промовив, у розчахнутих дверях спинившись, Октавіан – тут іще Октавіан, а тоді, рівний станом, гордовитий і владний, поквапився геть – уже як Цезар; услід за ним, м’яко ступаючи важенними лапами, рушив померхло-злотистий лев, за левом – труна, і багато хто з тих, хто був у покої, подався за ними.

Плотіїв плач, слізний і щирий, чувся іще якийсь час, згодом плач перейшов у схлипування, що його раз у раз уривало зітхання «Ох-ох!», і стихло все зовсім уже аж тоді, як знов яскравіше засяяло сонце і на підвіконні знов голуби затурчали.

«Ніколи від мене очей не відводь». Це були слова Октавіана, так чи десь так вони пролунали, так лунали вони ще й досі, лишившися тут, все ще відчутні в покої, все ще витаючи в цьому покої, неперебутні у своєму пов’язанні з тим, хто оце щойно зник, неперебутні у повноті свого сенсу. Неперебутнє було це пов’язання, але Октавіан пішов… Чому? Чому він пішов? Чому пішла Плотія? Ох, ці двоє пішли, як і стільки вже інших, кожне кануло у свою долю, у свої власні турботи, у свою недалеку вже старість, у глибшу вже втому, у свою сивину і в старечі недуги, кожне кануло у бліду невиразність, з якої не долинає уже жоден голос; та попри все це ще лишились незримі мости, що колись – і немовби навічно – вели до всіх тих, хто пішов, лишилися ниті незримі, що колись – і немовби навічно – тяглися до тих, хто пішов, лишились незримі лаврові мости, незримі сріберні ниті; лишилася зіткана й скута навічно нерозривна пов’язаність, що сягала… Куди? До якоїсь ніщоти незримої? Ні, те незриме, що чекало на другому березі, було не ніщотою, ні, воно, хоч незриме, було справжнім буттям, то був, як і завжди, Октавіан, то була, як і завжди, Плотія, хіба що обоє (дивовижа та й годі!) цілком позбулися земних своїх образів і навіть імен. О, як глибоко, як глибоко-глибоко в нас, недосяжне занепаду плоті, відмиранню чуттів усупереч, будь-яким змінам усупереч, у безмежно далеких куточках нашого «я», душі нашої й нашого серця вікує пізнання, самому собі невидиме, самому собі нечутне, собою ніколи не знайдене і непізнаване, і пізнання взаємного шукає воно у серці чужому, в чужій душі, у глибинах чужих незримих, шукає воно віддзеркалення власного в пізнанні чужому, прагне до нього докликатись, щоб стало воно йому видимим і лишилось таким навіки, щоб вічно стояли мости, щоб вічно тяглися нитки, щоб вічно чекала зустріч, вічно всупереч будь-яким змінам, бо тільки зустріч наповнює сенсом слово, наповнює сенсом світ, тільки у зустрічі пізнання пізнанню відлунням відлунює. Зрима попри повіки вже стулені, зрима і сповнена сенсу простиралася там, за вікном, неосяжність, непритомно-замріяна, серпанково-злотиста, винно-злотиста, простиралась вона у застигло-тремтливому блиску осіянного полудня над міськими покрівлями, бурими й чорно-смугастими, брудними й прогнилими, була неосяжність та зрима й незрима, дзеркало, що спрагло очікує на віддзеркалення, спрагло очікує на омріяне слово, на пізнання омріяне, що, хоч і сховане ще, було уже тут, у покої, прийдешнє вістуючи, вістуючи легкість, що не призводить до клятвопорушення, причетність вістуючи, яку має дати справдешнє знання, і красу, яка зможе знову дістати життя у законі, – в законі незнаного Бога, що стоїть на сторожі клятви. А потім, о, потім кількоро з тих голубів, що сиділи на підвіконні, злетіли, гордовито й врочисто розкинувши крила і зблиснувши ними в осяяній сонцем блакиті, – злетіли й потонули у бездонній високості гарячого полудня; так, підіймаючись вище і вище, вони на очах і розтанули, десь там і канули, щезли. О, ніколи від мене очей не відводь…

Плотій втер сльози із товстих своїх щік.

– Дурень, – буркнув до себе. – Розчулився, як несосвітенний дурень. Лишень через те, що Верґілій нарешті відступив від свого божевільного заміру…

– Тебе, мабуть, розчулило те, як повівся Октавіан.

– Це, якби я не знав…

– Я зараз візьмуся за свій заповіт.

– Це також не привід упадати в розчулення… Всі беруться колись за свій заповіт.

– Тобі з цього приводу теж не варто так дуже розчулюватись; просто я зараз складу заповіт, ось і все.

Тепер заперечив уже Луцій Варій:

– Авґуст таки має рацію, я з ним цілковито згоден, і свої наміри ти можеш відкласти, допоки одужаєш; до того ж, як ми тут почули, твій заповіт все одно вже готовий і чинний…

Плотій і Луцій стояли близенько, їх було добре видно, і тут, у покої, мав бути, звичайно, й Лісаній, тільки десь зачаївся в кутку, та ще, може, й образився, що його ще раніш не покликали і раб заходився хазяйнувати тут сам… А до речі, де це він дівся? Де дівся той раб? Навряд чи пристав він до почту Авґуста, навпаки, швидше за все раб сховавсь, очевидно, десь тут, у покої, тут його місце – сказати б, законне, та він просто зник, немов провалився крізь землю; а втім, це теж не зовсім так, бо досить було придивитися трохи пильніше, досить було тільки трохи напружити очі, як поруч з двома тими друзями, котрі добре виднілися, дуже скоро вже можна було там розгледіти щось ледь-ледь виразне – чи то взагалі геть невидиме, чи то ще не зовсім видиме, ще не готове до того, щоб стати видимим, а може, то просто (щоправда, розрізняти деталі було вже не сила) усе переплуталось, надто там, де у навкісних сонячних променях пропливали пилинки, де аж кишіло тих людиноподібних невиразностей, і складалося враження, ніби той натовп (чи принаймні частина його), що ринув з покою за Авґустом, знову відринув назад, до покою; тож не важко було здогадатись, що і той, кого він виглядав, був також серед тих подобизн, – тільки ж його не докликатись, звісно, він-бо ім’я свого не називав.

– Лісанію!..

Хоч раба і не докличешся, та хлопчика все ж таки покликати можна; хай прийде й пояснить, що діється.

– Ти раз у раз згадуєш цього Лісанія, – завважив Плотій. – Ти його згадуєш, а він іще не показався тут жодного разу… Чи його також стосується той заповіт, який тобі так не терпеливиться скласти?

Ні раба, ні хлопчика заповіт безпосередньо не стосувався, цього не можна було заперечити; але й пояснити товаришу, в чому суть справи, також було важко, лишалося тільки що-небудь придумати:

– Я хочу йому відписати яку-небудь річ.

– Тоді й поготів він повинен нарешті з’явитись, а то я, далебі, уже не повірю ні в нього, ні в його існування.

Несправедливий був докір товариша, бо Лісаній одразу й з’явився; його міг побачити всякий, хто цього бажав, і коли Плотій не бачив, то хай би собі й докоряв. Та все ж таки ліпше було б, очевидно, не кликати хлопчика, бо тепер він, з’явившись, був у подвійному образі – й хлопчика, й раба, так наче обидва носили те саме ім’я й обидва – і хлопчик, і раб – на нього повинні були озиватись. Власне, це не була аж така дивовижа; навпаки, дивовижа була радше в тому, що ця з’ява подвійна відбулася вочевидь не погоджено: хлопчик весь час намагався підступити до ложа, та зробити це першим, обійти того другого, більшого й дужчого, йому не щастило, той раз у раз виростав на його шляху. І складалося враження, що хлопчик Лізаній утратив і кмітливість свою і спритність.

Плотій зітхнув і знов рушив до крісла, де сидів доти.

– Замість спокійно полежати, як тобі усі радять, ти починаєш то щось міняти у своїм заповіті, то комусь там що-небудь відписувати… Цезар пробув тут годину чи й довше, і з твого голосу чути, що ваша балачка тебе непомалу стомила… А я, бувши тобою, перечити упертюхові остерігався б.

– Авжеж, – докинув Луцій замислено і водночас зацікавлено. – Куди довше, ніж цілу годину… І весь час ви тільки й балакали, що про «Енеїду»? Ні, коли вже тебе це так стомлює, то краще мовчи, відповідати не треба…

Упевнено й твердо спинившись край ложа, раб якось зненацька, здавалося, виріс; від нього повіяло супокоєм і холодом, як від людини, що з крижаного морозу ступила в натоплену хату, і був він кремезний такий і плечистий, що хлопчик, хоч і виліз на стіл, щоб зазирнути через плече здоровила, ніяк це зробити не міг.

– Нехай раб іде собі…

– A-а, це через твій заповіт? – Плотій, сидячи в кріслі, роззирнувся в покої. – Та всі уже й так розійшлися; можеш спокійно собі починати.

Луцій, легенько, за звичкою, обсмикнувши всі складки на тозі, обережно усівсь на стільці біля ложа, закинув по-світському ногу на ногу (вони були в нього стрункі і довгі) й випростав руку із довгими пальцями долонею вгору, збираючись щось пояснити.

– Це правда, коли ясночолому вже скортить побалакати, то це зазвичай надовго… Та, сказати по щирості, оратор із нього такий собі, у кожному разі не вельми блискучий як на вимоги, що їх висувати ми маємо право, адже ми були свідками класичного віку римської високомовности… Хіба ви вже забули промови, що лунали колись у сенаті? Що не промова, то насолода і втіха! Щоправда, як на нинішній час, коли взагалі вже ніхто не розтулить і рота, досить і солодкомовности Авґуста. Та чом би й не досить?.. Одначе, Верґілію, я аж ніяк не хотів би впадати в ту саму помилку, що й він – хай буде ім’я його благословенне! – і втомляти тебе ще дужче…

Чом раб ще стоїть, чом він не йде? Укляк, мов укопаний, застиг крижаною брилою, крижаною горою, що грізно росте і росте, затулив он собою вже всього малого Лісанія; і пронизливий холод, що йшов від того раба, проймав усе дужче, проймав до кісток, і разом із холодом наринали тяжкі хвилі втоми…

– Тобі конче потрібний спокій. – Луцій рукою немовби підвів остаточно риску під цим своїм присудом. – Тобі конче потрібний спокій, і якби зараз ти звернувся до лікаря, він би підтвердив це ще раз; а тепер нам, гадаю, краще лишити тебе самого.

Так, спокій йому був потрібний, що правда, то правда, і цю потребу у спокою, принесену холодними хвилями втоми, він відчував і сам, вона була просто звабливо-солодка і воднораз небезпечна своєю невідворотністю… Ох, її треба здолати! Її треба здолати негайно! І добре, як добре, що Луцій завів оце мову про лікаря, і той, мов почувши бажання Луція, мов на поклик його, неквапно, поважно постав із прозірного тлуму образів і так само неквапно, поважно (з вуст не сходить улеслива усмішка) підійшов до його ложа: «Ось ти й одужав, любий Верґілію; я пишаюся тим, що можу тобі це сказати, бо такому щасливому завершенню твоєї недуги чималою мірою – і я, чоловік хоч і скромний, таки маю право тебе в цьому запевнити – сприяло й моє лікувальне мистецтво».

Ця звістка була досить втішна, хоч і не приголомшлива.

– Я одужав…

– Сказано трохи й занадто, хоч загалом – і за це богам дяка, – схоже, так воно й є, – почувся із еркера Плотіїв голос.

– Я одужав…

«Скоро одужаєш», – виправив раб.

«Спровадь його. – Голос у хлопчика був кволий і жалісний. – Спровадь, якщо хочеш одужати; він хоче убити й тебе».

Холодний потік утоми ставав уже майже відчутним на дотик; він котився від велет-гори крижаної і сам обертався на крижану брилу, обертався на хвилю застиглу, омивав, огортав, поглинав і розчавлював тіло; всередині жаркий, як вогонь, він повивав теплим спокоєм, обволікав своїм заціпенінням.

– Лікар таки не збрехав, я одужав.

– Може, й так, якщо лікарі взагалі кажуть колись щиру правду; але правда, гадаю, і те, що ти маєш поводитись, як ще не зовсім здорова людина, що не бажає занедужати знов. – Луцій підвівся. – А ми… ми зараз підемо.

– Не йдіть!

Голос підвів його; цих слів вони вже не почули.

«Ох, та нехай уже йдуть собі, хай ідуть вони всі, – благально промовила Плотія – хоч і дуже улесливо, лагідно, однак і не в змозі приховати свій страх. – І цього спровадь, він-бо так чіпко тримає тебе у руках; мої ось обійми ніжніші, до того ж він просто огидний».

Аж тепер він збагнув, що це велет стискає його своїми палючими, крижаними лабетами, що це велет підняв його з ложа, підняв із самої землі, й що це на його, того велета, незміряних грудях, у безмежжі яких вже не билося серце й не жевріло дихання, на нього очікував страшний і звабливо-солодкий спокій невідворотности.

Земля, із якої його підняли, була глиною, але такі самі земні і могутні, як праглина землі, були й груди велета, де він лежав.

«Він роздушить мене», – простогнав безнадійно, немов на останньому подиху, хлопчик.

«Його час скінчився, – мовив велет, і в його голосі вчулася навіть насмішка, – я нічого йому не зроблю, це зробить час».

Як земля, був могутній той велет, землю він ніс, і спокій, і смерть… Чом же й не час?

«Час наді мною не владний, – озвалася Плотія, – я не старію; не дай, щоб той велет занапастив і мене».

Кого ж рятувати – Плотію, а чи хлопчину? Чи рятувати самого себе? Чи заповіт рятувати і «Енеїду»? Все дужче, і важче, й нестерпніше стискались лабети, ставали усе крижанішими і крижанішими, все палючішими і палючішими; і ось уже крига й палючість злилися в єдине буття і понесли буття до небуття, одне з другим поєднуючи, і спокій уже затужавів так, що з нього не долинав тепер жоден звук – жоден, що міг би прорвати цей спокій, і спокій здавався тепер непорушним, щільним, й уже не задля Плотії, не задля хлопчини, ні – задля життя свого власного потрібно було зробити останнє зусилля:

– Мамо, ох, мамо… я хочу жити!

Що це було – чи не крик? Він не знав, чи не прорвався цей крик крізь оболонку спокою. Не билося серце, не жевріло дихання в грудях у велета; не билося серце, не жевріло дихання в світі. І збігло, напевне, багато часу, поки той велет промовив: «Я відпущу тебе – не на благання жінки, не на благання хлопчика і не через твій власний страх; я тебе відпущу через те, що ти заповзявся завершити земну свою службу!» Це був немов заклик, немов настанова; хай там як, він відчув, що лабети розтиснулись, і велет, здавалося, наміривсь покласти його знов на глинясту землю.

– Я хочу жити… Я хочу жити!

Так, тепер це був крик, це був крик з усвідомленням голосу, з усвідомленням слуху – хоч і хрипкий, але досить гучний, аби друзі обидва злякалися і підхопились; Плотій відштовхнув безпорадного Луція вбік, шумно підскочив до ложа й докірливо вигукнув:

– Ох, та не треба ж було!..

Одначе лабети розтиснулись, велет зник, жаска зваба розвіялась, і лишилася тільки його лихоманка – та сама, звичайна його лихоманка; вона теж налягала палючою, крижаною брилою на груди, душила, обертаючи дихання на болюче хрипіння, але, попри все, була така давня, була така часта і добре знайома, що навіть чимдалі відчутніший присмак кровиці у роті вже не лякав, не тривожив; довкіл був той самий, звичайний покій, де лежить хвора людина. Лісаній сидів на столі, він скулився, теж глибоко змучений, і не зводив із нього уважного погляду.

– Не треба ж було… не треба…

Важко було до пуття зрозуміти, кого чи чого стосувалося це бурмотіння, цей докір – недуги, самого недужого чи, може, Луція. А той лише мовив:

– Лікар…

Довкіл був звичайний покій, де лежить хвора людина; Лісаній був тут, бо йому тут належало бути, але цим двом старцям, Плотію й Луцію, робити тут нічого. А матері ось немає. І чому замість діда край вікна сидить Плотій? Певно, тому, що він такий самий гладкий і опасистий, яким був і дід. Під важким його тілом ніжки крісла продавили у глинянім долі глибокі й курні борозенки, а за вікном у полудневому сонячнім сяєві простирались мантуанські рівнини. Треба покликати матір із кухні:

– Пити…

Луцій не встиг ще й оглянутись, як Плотій, хоч і незграбний, зате вельми кмітливий, уже вгледів кухля, наповнив його з водограю в стіні, повернувся до ложа й підніс ту цілющу вологу до спраглих губів недужого, підставивши під його голову свою другу долоню.

– Тобі уже краще, мій любий Верґілію? – спитав він потому, ще не відхекавшись і аж спітнівши від занепокоєння.

Мова усе ще не поверталася повністю; він подякував Плотію тільки кивком голови. До того ж із кухні нарешті почувся материн голос: «Зараз! – радо гукнув він. – Зараз, синочку, я принесу молочка!» Отже, мати жива ще; вона не старіє, час над нею не владний, і це зігріває і радує душу. «Я ще хворий, матусю?» – «Трішечки-трішечки, та скоро мій хлопчик устане із ліжечка і зможе погратися знов». Так, він зможе погратися знов – на долівці у кухні, біля маминих ніг, і в садку зможе погратись, отам, у пісочку. Але чом, чом дозволяє матуся йому отак гратися, адже у грі такій ліплять, формують глинисту землю, а отже, повторюють, навіть продовжують те, що робив батько, що робить сам Бог? Чи ця гра – не блюзнірство щодо землі, яка жодної форми набувати не хоче, чи це – не блюзнірство щодо земної скуделі, чи не викличе це осоруги і гніву у премудрої паніматки-богині? Одначе тепер про таке міркувати було недоречно – Плотій не дозволяв це робити; він і далі стояв біля ложа й подавав йому не молоко, а воду, чисту воду, що піднялась із земних глибин.

Ще один довгий ковток, відтак він поринув у подушки – і мова вернулася:

– Дякую, любий мій Плотію, я тепер почуваюся краще; ти відновив мені сили…

Це був кухоль із бурого рога, на ньому хтось вирізьбив обриси півня. Міцний і добротний селянський кухоль.

– Я скажу, щоб покликали лікаря, – наполягав-таки Луцій і пішов до дверей.

– Нащо його кликати?

Диво, та й годі; адже лікар був тут, у покої, і його ще непевні, ще досить туманні й розпливчасті обриси вже знов прибирали виразніших форм.

– Треба спитати, – розмірковував Плотій уголос, – чи не пустить тобі він кров. Бо мене вже частенько хапало… може, й гірше було, ніж тобі оце… а як випустиш кількоро унцій крови – глядь, вже й очуняв, вже й стоїш на ногах, і аж тоді розумієш, що усе це гидке лиходійство для здоров’ячка вельми і вельми помічне.

Лікар Харонд розчесав свою бороду і заперечив: «Римська школа, римські методи зцілення… ми на таке не пускаємось; у твоєму випадку потрібно рідину не виводити з тіла, а навпаки, її вводити… Тож я прошу тебе: пий якомога більше.

– Дайте ще мені пити!..

«Знов хочеш вина?» – озвався Лісаній і взяв чашу слонової кости. «Казна-що! – гримнув на нього лікар. – Якого вина?! Ти б тут краще помовчав!»

Прохолодна вода, що дзюрчала в стіні, була, далебі, як справжнісінькі ліки.

– Я одужав, так сказав і сам лікар.

– То нехай він потвердить це й нам, – мовив Луцій уже від дверей, вже за клямку узявшись.

«Незначні рецидиви можливі завжди, – сказав, усміхнувшись облесливо, лікар, – і це був саме той незначний рецидив».

– Не йди, Луцію… Не варто знімати гармидер через такий незнаний рецидив; зараз я маю продиктувати ще свій заповіт.

Луцій вернувся до столу.

– Відклади це принаймні до вечора; ми все поладнає-мо ще до від’їзду, я тобі обіцяю.

Ні, треба цю справу поладнати відразу, негайно; а то велет подумає, що заповіт – лише привід, щоб його так позбутися. Чи це взагалі не занадто дешева вже спроба повернутись до всього земного? Його пойняв сором, пекучий, нестерпний сором, такий самий пекучий, нестерпний, як жар крижаний лихоманки, що не спадала і далі, хоч це й був усього лиш незначний рецидив.

Лісаній, що й досі сидів на столі, враз надумав лихоманку прогнати: «О Верґілію, соромитись можна лише випадковости, а на твоєму шляху не було випадковостей, все було неминуче».

– Хто стає на зворотний свій шлях, того поймає сором.

Плотій тяжко зітхнув, сів на край ложа й спитав:

– І як же це слід розуміти?

– Заповіт треба скласти негайно, я відступатись не можу.

– Його треба відкласти всього-на-всього на кілька годин, а ти це сприймаєш як справжню ганьбу; я тебе просто не розумію, гадаю, це несерйозно.

– Заради Авґуста я відмовився від свого наміру щодо поеми… а тепер я заради вас маю відмовитись і від заповіту?

– Ми дбаємо лиш про твоє здоров’я.

– Здоров’я дає мені змогу і навіть мене спонукає іти своїм шляхом далі. Я не хочу вертати назад.

«Я ніколи тебе не провадив назад, – заперечив хлопчина, – ми завжди простували вперед».

«А куди оттепер?»

Лісаній мовчав; він не знав, що сказати.

«Його місія поводаря вже скінчилася, – втрутилась Плотія. – Тебе він привів до мене, тепер перед нами – спільний наш шлях, шлях кохання».

– Шлях – куди? Далі я маю шукати свій шлях сам-один…

– Несправедливий ти, любий Верґілію, – нахнюпився Плотій; він обважніло сидів скраю ложа, і матрац під ним аж прогинався. – Несправедливий ти; ніщо не дає тобі права отак відкидати, ні сіло ні впало, нашу поміч і нашу любов…

Зазвичай галасливий і владний Плотій Тукка, який не терпів заперечень, сидів тепер скраю на ложі геть безпорадний, та й світська промітність Луція, загалом така впевнена, цієї хвилини, було видно з усього, також вочевидь похитнулась; не важко було здогадатися, що вони уже ладні були – обидва вже ладні були – покоритися волі недужого, який досі майже завжди піддавався і їхньому впливу, і їхній волі. Що стало причиною такої помітної зміни? Невже вони просто скорилися незаперечливій владі недуги, на яку дотепер, далебі, обидва не надто й зважали? Чи, може, й вони вже нарешті відчули могутній той голос, що стояв за недугою? Голос провісний любови, в якому єднаються смерть і життя? О, вони мали відчути, а то б так не впиралися волі останній, яка вже воліє смерти!

А Луцій промовив:

– Я тобі вже не перечу, але…

– Годі оцих вже «але», любий Луцію… Отам у кутку – мої речі з дороги, пошукай у торбинці письмове начиння й усе, що потрібно…

Плотій похитав головою – хить-хить:

– Гаразд, хай буде воля твоя, коли вже тебе не зупиниш…

Тож вони дійшли згоди, й тепер перед цими двома нарікати на свою неміч у цілому тілі було і не дуже приємно, й не зовсім доречно; але, схоже, його починало морозити.

– Скажіть лишень, хай принесуть мені ще одну ковдру…

Обличчя у Плотія, вже й так досить нахнюплене, зробилося ще й заклопотаним і через це іще дужче нахнюпленим.

– Ти свої сили перенапружуєш…

– Тільки ще одну ковдру… більше нічого.

– Я про ковдру подбаю, – кинув Луцій.

Та не встиг він покликати слуг і віддати наказ, як у покої стояв уже з ковдрою раб – непроникно суворе обличчя, не велет, а звичайний прислужник; він хутко, але воднораз і шанобливо розіслав другу ковдру, поклав зверху лавровий пагінчик, освячений доторком Авґуста, й усе це зробив так спритно, ба більше – так вочевидь заздалегідь добре завчено, що аж постало запитання, чи потреба в цій ковдрі була справді така вже нагальна і невідкладна. Чи не був це лиш привід, щоб повернути раба? Чи, навпаки, привід для раба прослизнути назад, до покою? Не завадило б це з’ясувати.

– Хіба не стояв ти щойно отут?

– Мені наказали від тебе тепер не відходити.

Хлопчик Лісаній з’їхав зі столу і підступив до ложа – близько-близько, либонь, не хотів, аби раб його знову відтер. «Я без наказу з тобою лишався, без наказу й лишуся».

Слова, що їх хлопчик казав, не мали ніякого значення, навіть лунали, як майже забута, ледь зрозуміла вже мова, а ось слова другого, попри холодний свій тон, навдивовижу вселяли довіру.

«Чом же ти не приходив раніш?»

«Послугувати мав досі і ти, тепер слугуватиму я – тобі».

Плотій стурбовано мацнув його ноги під ковдрою.

– Як лід, любий Верґілію.

– Я почуваюсь тепер дуже добре, мій Плотію.

– Хотілося б вірити, – Луцій промовив від столу, тим часом розклавши письмове начиння й папери зі шкіряної теки. – Тут ось усе, про що ти просив.

– Подай мені аркуша.

Луція це здивувало:

– Як?! Чи не збираєшся ти ще й сам писати?

– Я хочу побачити аркуша… дай…

– Не будь нетерплячим, Верґілію; на ось. – Луцій дістав із відкритої теки стосик чистеньких, ретельно накраяних аркушів, узяв кілька верхніх і подав їх йому.

О, це був добрий пергамент: прохолодний, у міру шорсткий і гладенький – саме такий, що його й любить торкнутись перо, і приємно було поводити по ньому м’якенькою пучкою, немовби збираючись самому писати. А як подивитись крізь аркуш на світло, то можна побачити сітчастий узор кольору слонової кості. О, перший доторк пера до чистого білого аркуша, перший знак на шляху до творення, перше слово на вході до вічного!

Ох, як важко із цим розлучатися…

– Добрий пергамент, Луцію…

«Біле тіло моє, гладеньке і ніжне, – тихесенько прожебоніла, немовби поскаржилась, Плотія, – та не схотів ти його торкнутися».

Луцій узяв з його рук ті кілька аркушів, також обережно погладив пучками по верхньому, немовби бажаючи впевнитись, чи він гладенький, і також поглянув крізь нього на світло.

– Добрий, – нарешті потвердив зі знанням справи. – Таки добрий пергамент. – І сів, наготувавшись писати.

Не торкнувся він Плотії, надто вагома була її доля й усе ж дуже легка, мов та пушинка, – надто легка, щоб підхопити її і понести, щоб мати право її підхопити й понести, і, непізнана, канула Плотія у непізнанне, туди, де вже ніхто і ні з ким не стрічається; перстень її залишився, але сама вона вже не являлася.

Плотій озвався:

– Якщо ти волієш тільки доповнити свій заповіт, а не змінити його, то краще все викласти стисло.

Ні, не являлася Плотія. Зате зі збіговиська тіней поставали весь час інші образи – ніби й знайомі, а воднораз їх і важко було упізнати, бо всі вони враз розпливались, зникали: строката ватага, тьма-тьмуща повій у білявих перуках, тьма-тьмуща п’яниць і зажер, служок із шинків і всіляких красунчиків. На мить зринула постать Алексіса, як можна було упізнати хлопчину зі спини, бо стояв він на судні, тримався за поручні й дивився у воду, де бовтались покидьки й сміття. І промовив Алексіс заклично і сумно: «Пройшли ми з тобою усі ці шляхи, і ними провів тебе я; о, пригадай же…»

– Я знаю багато їх…

– Це ти вже диктуєш?

– Я знаю багато їх…

Ні, вже нікого не можна було упізнати, нікого, крім одного-єдиного, і це викликало неабиякий подив, адже прощання із Октавіаном було таке болісне й безповоротне, тому що прощанню нема вороття; але ж ні, без попередження Октавіан появився тут знов: він стояв неподалеку від канделябра, збоку від того збіговиська тіней і, хоч сам і невидимий, не зводив очей своїх темних із раба, немовби питаючи дозволу заговорити.

«Говори, – звелів раб, – віддавай свій наказ».

І Цезар віддав свій наказ, хоч, по суті, то був не наказ, аж ніяк.

«Верґілію, спадок твоїм спадкоємцям за першим твоїм заповітом, – сказав він, – я дозволяю зменшити на користь твоїм рабам».

«Хай буде так; я про рабів не забуду, але, крім того, я хочу ще розпорядитись, як бути з поемою, а також з її виданням».

«Про «Енеїду» я подбаю вже й сам».

– Мені цього мало.

«Верґілію, невже ти не тямиш, із ким розмовляєш?»

А хлопчик процитував:

 
«Що ж ти за сходом одвічних сузір’їв, Дафнісе, стежиш?
Цезаря ж, сина Діони, зоря заясніла сьогодні,
Та, під якою радіє посів рясним урожаєм,
А виноград на горбах під сонцем жарким паленіє».
 

– Розумію, – Луцій озвався, – ти хочеш розпорядитись, як бути з виданням поеми… І чого ж тобі мало?