Текст книги "Смерть Верґілія"

Автор книги: Герман Брох

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 30 страниц)

– Царство духу, про яке ти говориш, – уже перед нами; це – держава, римська держава, Римська імперія аж до найдальших її кордонів. Держава і дух – це те саме.

Звідкись іздалеку, хоч насправді злетівши з його власних уст, долинула відповідь:

– Царство свободи… Царство людини і людяности…

– Царство римлян, Верґілію! Адже свобода Греції, дух Греції відродилися в Римі. І ніхто не сприяв цьому більше, ніж ти, саме ти! Еллада була лише задумом, римська держава – це звершення задуму.

І озвавсь голос раба: «Вічне буде це царство, а смерти не буде».

Що це – Авґуст повів мову далі? Важко було щось сказати напевно, бо він воднораз і говорив, і мовчав. Слова нерухомо зависли в покої, у просторі, так ніби були то його найпотаємніші роздуми:

– Держава повинна вернути своїм громадянам тілесну й душевну безпеку, яку вони втратили, забезпечити масам міцний і тривалий мир, захистити їхніх богів і розподілити свободу, врахувавши потреби загального блага. У цьому і тільки у цьому полягає людинолюбство держави – либонь, єдино можливе людинолюбство, але, поза всяким сумнівом, людинолюбство найкраще, хоч нерідко йому і доводиться починати з жорстокости й діяти немилосердно щодо когось окремого чи окремої групи людей, коли на карту поставлено загальне добро, задля якого право когось окремого може й повинне всякчас поступатися праву всієї громади, особиста свобода – свободі Рима, мир прикордонних сусідів – римському миру; далебі, воно вельми суворе, це людинолюбство, що його може запропонувати держава, і воно ще суворіше, коли держава, загальному благу слугуючи і якраз через це у собі його втілюючи, вимагає від кожного з нас служіння взаємного, цілковитої покори перед державною владою, ба більше: держава завжди має право зажадати назад і знищити окреме життя, яке вона захищає своєю могутністю, якщо цього вимагає безпека і захист спільноти. Суворого, залізного людинолюбства – ось чого прагне держава, ось чого маємо ми домагатися разом із нею; це – людинолюбство в буденних реаліях, людинолюбство, зумовлене беззаперечним послухом, підпорядковане законам реальности й позбавлене навіть найменшого м’якосердя; це – суворе людинолюбство Риму, і завдяки цьому людинолюбству Рим став великим…

О рідний мантуйський край, о край дитинства, лагідний край людинолюбства, батьківський край незабутній… Уже не розгледиш його за вікном, він потьмянів у своєму заціпенінні. Недвижно завмерло все суще, недвижно застиг чоловік край вікна – вже не Авґуст, а якийсь крихкотілий, хоч воднораз і суворий, навдивовижу окляклий образ, майже по той бік людського світу, а довкола в примарно гігантських обрисах простиралась його держава…

– Хай нині, о Цезаре, тобі ще й доводиться брати межі держави під свою оборону, майбутня імперія буде безмежна; хай нині ти ще й відчуваєш потребу права поділяти на більші і менші, неподільною стане колись справедливість, легко вразливими будуть риси спільноти у кожній окремій людині, захищеним буде право кожного з нас у праві спільноти; і хай нині ти й змушений відміряти свободу ще скупо, жодної крихти від неї не лишаючи рабові й дуже мало вділяючи громадянину Риму, аби зберегти лиш свободу сукупного цілого, у царстві пізнання свобода людини не знатиме меж, і сáме із неї постане всеосяжна свобода світу. Бо царство пізнання, яким, розквітаючи, стане держава твоя, царство живої реальности буде не царством народних мас і навіть не царством народів, а царством людської спільности, і її осереддям буде людина, знаннями збагачена, буде окрімна душа людська, гідність її і свобода, буде неземна її богоподібність.

«І зі смирення погаслого нам постане пізнання», – завершив голос раба.

Авґуст, здавалось, нічого не чув; він спокійно провадив:

– Земна Риму реальність, і земне його людинолюбство; Рим помірковано добрий до того, хто покоряється, і помірковано немилосердний до того, хто заклято впирається проти порядку. Не лише на італійській землі я захищав селянина, щоб у нього не відбирали власність, ні, я чинив так у цілій імперії; я полегшив податків тягар у провінціях, я повернув привілеї й права народам, я поклав край безгосподарності у правлінні, що називало себе республіканським і ганьбило цим ім’я республіки. Нехай мої недруги мені дорікають, буцімто все це – вельми буденні справи, а не вельми блискучі успіхи. Що ж, своїми буденними справами я відновив непорочність республіканського імени, що зазнало ганьби, і я ж таки, незважаючи на громадянську війну і спустошення, знову привів усі землі імперії до процвітання. Велич нашого Риму – у поміркованості, в ній і римське людинолюбство; ця поміркованість дбає про благо всієї спільноти і не запобігає нічиєї прихильности, атож, а нерідко під тиском обставин відмовляється навіть виявляти ще глибше людинолюбство чи принаймні відкладає його до кращих часів. Приміром, я завжди намагався полегшити долю рабів, одначе добробут імперії залежить від їхньої праці, й тому вони мають змиритися з цією живою реальністю, хай би які там права у нас мали пригноблені і хай би там як вони цими правами пишалися; я, далебі, попри всю свою м’якість, украй неохоче обмежив окремим законом таке непомірне надання рабам волі, і якщо їм скортить проти цього повстати, якщо серед них ще й ватаг знайдеться, такий собі новий Спартак, то я змушений буду, як і Красс, на хрестах розіп’яти їх тисячі й тисячі, я змушений буду зробити це на втіху й на пострах народу, щоб він, повсякчасно готовий до люті і страху, сам лютуючи й від страху здригаючись, усвідомив, яка нікчемна окрімна людини перед всевладдям і всемогуттям держави.

«Ні, – мовив раб, – ні, ми воскреснемо в дусі. Бо кожна темниця для нас – це нова свобода».

Не звернувши на раба уваги, володар провадив:

– Ми й самі є частина народу й належимо всевладній державі, душею належимо й тілом, а належачи їй, ми народу належимо; бо коли вже держава – це втілення всього народу, то так само й народ має бути утіленням усієї держави, й коли вже держава користується правом неподільної власности на всіх нас і на діяння наші, то таким самим правом має користуватися також народ. І хай там які наші діяння – малі чи великі, хай там як вони звуться – «Енеїда» чи якось інакше, народ має право і зобов’язаний доступатись до них, бо це – його власність; ми, кожен із нас – раб народу, цього малолітнього і владолюбного хлопчика, що опирається всякому нагляду й усе ж потребує його.

– Цей народ називає тебе своїм батьком, Авґусте, і сподівається, що в пізнанні як батько ти станеш йому навчителем.

– Цей народ – як невпевнений хлопчик, він боязкий і, щойно залишившись сам, без нагляду, ладен розбігтися; він невпевнений, а тому небезпечний, він не чує ніяких порад, не слухає доводів здорового глузду; непостійний, примхливий, ненадійний, жорстокий, він не знає, що таке людинолюбство, не знає, що таке совість; але, з другого боку, він і щедрий, і добросердий, і самовідданий, і відчайдушний, коли врешті приходить до тями, коли його сповнює безоглядна хлопчача упевненість і він, праведний шлях свій передчуваючи, твердою ходою, немовби сновида, рушає назустріч меті. О друзі мої, великий, прекрасний народ, серед якого ми всі народилися, і нам треба вдячно приймати обов’язок слугувати народові своїми діяннями; а ще глибшу подяку ми повинні складати за те, що нас доля призначила в житті стати проводом; та найбільша подяка – богам за їхній наказ нам утілити високий цей провід у чин; пам’ятаючи, що нам довірено дбати про цього великого хлопчика, ми маємо прибирати його до рук, нічим його не обділяючи, лишаючи все йому, чим він так дорожить, зокрема і захоплення дитячими іграми, а також жорстокістю, адже ними він захищається від м’якотілости і від безвілля; та саме тому ми повинні тримати його в певних межах, щоб він не робив шкоди ні собі, ані людям, щоб не здичавів, бо немає нічого такого страшного і небезпечного, як здичавіле шаленство недоростка, що зветься народом; це – шаленство безбатченка, тож ми маємо дбати про те, щоб народ наш ніколи не почувався безбатченком. О друзі мої, плекаймо дитинство народу, щоб він почувався безпечно і затишно, як безпечно дитя почувається в батьківськім домі, і лише того, хто вміє так м’яко й суворо, як батько, управляти народом, хто дарує, як батько, безпеку й життю його, й вірі, й душі, – того, лиш того, хто цього домагається, боги обирають, щоб він згуртував весь народ у державу – не тільки для того, щоб безпечно в ній жити, а більше для того, щоб у годину загрози, в годину, коли небезпека нависне й над самою державою, мужньо стати за неї на смерть. О друзі мої, лиш народ, що отак під твердою рукою іде своїм праведним шляхом, спроможний надійно захистити й самого себе, і власну державу, щоб разом із нею пережити усі лихоліття, навіки вберігши себе від загалом неминучого згину. Така в нас мета, вічна своєю величчю – вічна мета держави, вічна мета народу.

Хто відповість на ці слова? Чи є на них відповідь узагалі? Та вона, хоч як дивно, таки пролунала:

– Вічна лиш істина – реальности істина, що шаленства не знає й запобігає шаленству, істина, зачерпнута із земних і небесних глибин, вічна, бо вона лиш – незмінна реальність, і народи, згуртовані в істині, згуртовані в злагоді, згуртовані в діянні заради істини, – народи, а перед ними людина насамперед, навіки ввіллються у царство прийдешнє, у царство безмежне. Тільки в діянні заради істини до снаги нам здолати смерть – і ту, що вже скоїлась, і ту, що ще скоїться; тільки у діянні заснула душа прокидається до всепізнання, щастя якого від роду даровано кожному, хто носить людську подобизну. Держава зростає до істини і в неї вростає, заради істини держава розростається всередині, в істині вона набуває свою остаточну реальність, повертаючись до божественно-неземного свого джерела, щоб уже в нові часи знайшла своє втілення чарівливість вічности, знайшла своє втілення в царстві людини, в божественнім царстві людства, у царстві, що зводиться над усіма народами й усі народи охоплює. У держави мета – царство істини, яке простирається на всі краї і терени й росте, розростається далі, мов дерево, що тягнеться з підземних глибин до небесних, бо в царстві такому благочестя буяє, бо це – царство миру, царство реальности, цієї розквітлої істини.

Слова його знов не збентежили Авґуста, знову було таке враження, немовби обидва вони один одного зовсім не чули, знов їхні мови позастигали в якійсь застиглості, не долинаючи одна до одної.

– Любов свою боги не дарують окремій людині; до неї їм байдуже, і про смерть її вони також не знають. Боги до народу звертаються, їхнє безсмертя звернене до безсмертя народу, лише воно їм важливе, вони дбають про нього, бо знають, що разом з безсмертям народу минеться і їхнє безсмертя. І коли вони все ж таки вирізняють котрогось одного зі смертних, то лише заради одного: щоб він дістав владу і запровадив таку форму буття у державі, де закон і порядок гарантували б народу навічне безсмертя. Земна влада – то відблиск всевладдя богів, і влада державця, що чиниться поміж двома реальностями – богів і народу, поміж вічним порядком богів і вічним порядком народу, одне й друге в державі утілюючи, – влада державця й сама стає вічною і неодмінною, разом з богами й народом вона набуває міцности й завдяки тій подвійній реальності стає ще сильнішою, ніж смерть і життя. Так влада земна, чинячись межи божественним і народним, сама відблиск першого й віддзеркалення в другому, звертається не до людини окрімної, а держава звертається не до всієї безлічі окрімних людей, а завжди лише до народного цілого, щоб зберегти в ньому вічну свою й неодмінну реальність. Влада, яка обпирається лиш на людей, ніколи не здатна утвердитись, разом з цими людьми вона відійде в небуття; хай там яка благодатна була б вона, а відразу впаде, щойно в людей тих з’являться перші вагання; так сталось і з мирним почином Перикла, якого прогнали за те, що він не спромігся спинити смертоносну чуму перед мурами міста; так могло б статися також зі мною, як три роки тому в Римі мало не вибухнув голод. Звісно, боги, що на землі нам дарують насущник і тому звеліли мені, своєму наміснику, подбати, щоб збіжжя, пожертва сенаторів, дісталось народові, – боги повелися зі мною надзвичайно ласкаво: я встиг спорядити александрійську флотилію із зерном, погожі вітри помогли скоротити плавбу їй, тож найгіршого лиха пощастило уникнути; та мене не врятувало б і це, адже повсюдно уже спалахнули бунти, і вони неминуче призвели б до падіння моєї влади, якби не спиралась вона на сукупність богів, на сукупність народу, і я раз у раз наражав би себе, та що там себе – всю римську державність – на небезпеку стати жертвою випадкових суспільних незгод, якби допустив, щоб до влади допалося оте метушливе збіговисько окреміших смертних створінь. Держава – найвища реальність, незримо вона розпростерлася із краю у край, та реальність вона, хоч і незрима, настільки висока, що в її межах годі місця шукати для чогось тлінного й смертного; я стою тут людиною тлінною й смертною, та в межах, даних мені державою, у межах своєї влади я мушу зректися всього тлінного і обернутись на символ нетлінності, бо смертне, аж як символом стане, спроможне набути нетлінности – тієї нетлінности, що, як і та ж таки римська держава, завдяки власній реальності сама постає понад будь-яким символом. Держава у двоєдиній своїй реальності має символізувати не тільки могутність богів, їй мало на славу богам поставити власний акрополь, ні, вона зобов’язана не меншою мірою подбати про символ і для народу, для другої половини своєї реальносте, – про має-статичний символ, такий, якого народ розуміє і хоче бачити, маєстатичний образ, в якому народ упізнавав би самого себе, символ своєї влади, перед якою він має підстави і ладний схилятися, невиразно здогадуючись, що влада у справах земних, як це показує приклад Антонія, завше схильна до злочину і що лиш той можновладець, який воднораз символізує і вічну реальність, може уникнути такої спокуси. І тому я, хто владу прийняв, щоб зберегти наш римський порядок, хто владу прийняв і як ленний дарунок богів, як спадок мого богорівного батька, щоб колись передати її у спадок нетлінній вервечці нових і нових поколінь аж до останнього правнука, – тому я й дозволив, скажу більше, тому я й наказав у всіх храмах поставити статуї самого мене, крім статуй усіх тих богів, що їх ушановують народи моєї держави, і це буде як пам’ятник єдности Риму, його входженню в загальний порядок, що простирається від берегів океану до берегів Євфрату. Ми нікого не силуємо приймати наші закони і звичаї, нам немає куди поспішати, ми маємо час, щоб зачекати, допоки народи самі переконаються у перевагах і нашого судочинства, і наших систем мір та ваги, і нашої грошової системи. Чимало прикмет і ознак цього є вже, звичайно, й тепер, але ж наш невідкладний обов’язок – всіляко сприяти тому, щоб такий перехід до нашого, римського способу мислення відбувавсь якомога скоріше, ми повинні сприяти цьому невідкладно й повсюдно, ми повинні, не гаючись, пробудити державну свідомість у всіх тих народів, що населяють імперію. Ми повинні робити так задля богів, бо вони – щонайвище утілення римського духу, і це можна здійснити тільки у символі – в символі і зокрема скориставшися символом статуї. Саме це – і ніщо інше – усвідомив наш римський народ, коли зажадав повиставляти у храмах мої статуї – не задля того, щоб забобонно поклонятись мені, як богові, бо ж я – не бог, а задля того, щоб владі, яку я справляю з веління богів, святобливо складати ту шану, віддавати яку зобов’язані й решта народів на теренах імперії, бо в цих символах влади воістину втілено внутрішній зріст усієї держави, її неминуче зміцнення, посування до імперської єдности, втілено гарантію римського миру й безпеки навіки-віків.

Навіки-віків! Цезар завершив свою мову, погляд його був спрямований у далечінь, туди, де вже немає ні часу, ні простору, де на теренах земних у невидимих обрисах простиралася римська держава, ще не осяяна світлом, але світлом уже напоєна, ладна ось-ось розродитися світлом. Час спливав таїною-загадкою, геть порожній і воднораз сповнений грому копит Посейдонових коней, і котив свої хвилі потік без берегів і без вод; ще дзюрчав водограй у стіні, та вже здавалося, ніби він скоро замре. Світ застиг у чеканні.

– О Авґусте, час виявляє себе у зростанні людського смирення, у часі зростає царство, непідвладне і неприступне ні владі земній, ні земним законам, які всі до одного лишаються ще символічними. Але царство, це дзеркало творення, яке в царстві й утілюється, – царство стане реальністю; і в зростанні людського смирення, до якого ти шлях указав, реальністю стануть діла твоїх рук.

Авґустів погляд, досі втоплений у далину, знов повернувсь до покою.

– Я відновив жрецьку колегію Тітія, відновив віщування; я маю намір реформувати «лукуллові бенкети»; для народу я всюди відроджую наші прадавні обряди та звичаї і дбаю про благочестиві врочисті свята, які в пращурів наших були невіддільні від їхньої віри. Така воля богів, така воля народу, і в цьому було й благочестя та вірність Енея, вірного пам’яті свого батька Анхіса. Наш народ, пам’ятаючи про мого богорівного батька, вірність якому я бережу, – цей народ передав мені владу, в діяннях моїх він побачив омріяну віру батьків, за якою так стужився, й обрав мене на своє уособлення – уособлення влади народу; він не тільки надав мені титул трибуна, але і права головного жерця, піднісши мене на цей глибоко символічний пост верховного захисника віри. Ми, римляни, благочестя нового не потребуємо; у нас благочестя було споконвіку, як римські боги, яким воно слугувало й слугує, і його нам належить лишень повернути назад.

– О Авґусте, ти, хто благочестя людського буття вперше пізнав у вірності батьківській волі, хто задля священного імени батька всією своєю владою захищає усі постулати віри, цим заслуживши народну любов і покору, й тепер жоден блюзнір не посміє вже знов зазіхнути на богами встановлений і тобою відроджений римський порядок, – о Авґусте, навіть одвічне благочестя народу, як і твоє благочестя, сягає далеко за коло наших численних богів, сягає далеко за славну плеяду батьків, бо до прабатька це благочестя звернене, благочестиве в надії, що він озоветься, що свою місію, творіння своє він припоручить синові, який благочестиво на це очікує…

– Богом-патроном мого рідного дому був Аполлон, а він, бог сонця й землі воднораз, він, охоронець порядку й рятівник від усіляких напастей, – син Зевса, небесного нашого батька, якому ми всі поклоняємось. Уся ясність – від нього.

Тепер знову озвався і раб; його голос долинув десь іздалеку-здалеку, сухий і чіткий, мов розчерк пера: «Навіть Зевс – і той благочестиво прислуговує долі, ба більше, там, де повік незбагненне світло затьмарює будь-яку думку, там, за межею, там невтомно і вічно слугує доля, слугує йому, невідомому справіку, ім’я чиє промовляти не вільно».

Замислившись, Цезар стояв у еркері, прихилившись до лутки вікна, і в покої запала тиша. Все було ще застигле, та світло втрачало вже мерхлість, знов наливаючись плоттю, так ніби хотіло обернутися на сонцеликого лева, що чатує на межах, – на лева з м’якими й могутніми лапами, що зараз прийде і вляжеться в ногах у благочестивого приборкувача. Вже спадали підземні хвилі, угамувавсь Посейдон; затемненню сонця наближався кінець.

– О Авґусте, будь-яка ясність щоразу породжує нове благочестя.

– Але те благочестя, що в нас, має вести до ясности.

– Хто живе в благочесті, о Авґусте, той окритий знанням; той не забув про закон, що прабатько залишив, і через те його пам’ять вже й здатна звернутись до того, хто прийде, хоч кроків прийдешнього він ще й не чує; йому він слугує любовно й послужливо, хоч наказу такого іще й не дістав; він кличе того, кого не докликатись, і творить його своїм покликом… Благочестя – це розуміння людиною того, що її непроминуща самотність минуща; благочестя – це зір сліпого і слух глухого, бо благочестя – це пізнання у простодушності… із благочестя людського постали боги, й у служінні богам воно пізнає любов, і любов ця – над усіма богами, і цим пізнанням благочестя долає смерть… благочестя, повернення із глибин… долаючи безум, шаленство… пізнання нестиме істина… ось що таке благочестя.

– Куди ж бо іще, Верґілію?! Куди?! Усе це заводить далеко за межі земного й не ставить уже ніяких земних завдань. А я, я поставлений все ж таки в межі земного, і я мушу із цим миритися. З волі богів наш народ запровадив власні закони і ними накинув вуздечку на власну свободу, він звів на них власну державу і сам таким чином обрав собі шлях до прекрасної, як сам Аполлон, ясности і до порядку; ми цього шляху й повинні триматись, і я маю за цим пильнувати, і хоч відкривало його й торувало людське благочестя, воно теж не повинне сягати за межі цього самого шляху й мети його, воно не повинне й не може сягати за межі держави, бо тоді вона втратить усю свою силу, шкоди зазнає її римська реальність, а воднораз і реальність богів та реальність народу. Благочестя – це, власне, держава, це служіння державі, це упокорення їй; благочестивий лиш той, хто всю свою душу і тіло, хто всі свої діяння присвячує римській державі… Лиш таке благочестя, не інше, я визнаю, бо воно – це обов’язок, від якого не вільний ні ти, ані я, ані будь-хто.

На диво сумнівним здавалося все, про що казав Авґуст, – сумнівним і воднораз до болю нестерпним у своїм лицедійстві; слова його викликали біль розчарування, біль втрати, біль зради, можливо, навіть біль сорому, бо вони, попри все, застали його зненацька і полонили – можливо, через оцю неминучість дружби, можливо, через оцю неминучість смерти. А власне, чи не сам Авґуст мав тут померти? Бо те, що він казав, звучало, немов заповіт майбутнім державним керманичам Риму, хоч сам заповіт цей, по суті, був уже мертвий і нікуди не вів – ні до богів, ані до людей.

Цезар, ніби раптом смертельно стомившись, знов опустився у крісло; він сидів, очужілий і замкнений, нахилившися трохи вперед, і не підводив вродливе, немовби юнацьке, обличчя; але рука його лежала на лев’ячій гриві. До найдальших країв він зміряв земні простори, та так і зостався в земному полоні. Цезар стомився. І все ж таки це був володар.

І тому, саме тому треба було щось сказати, треба було відповісти.

– Благочестя душі-одиначки живе не з богами, а по той бік богів, по той бік держави, по той бік народу; і хай боги й дбають лише про народ, хай вони й знати не хочуть про окрему людину, навряд чи душа потребує богів, що їх сама і створила; їй досить лишень потаємно завести благочестиву розмову з Незвіданим, і боги їй уже не потрібні – ні той, ані другий, ні третій.

О, потаємні розмови з божественним! Поки не прорвано полог невидимий сутінків, що поміж землею і небом напнутий, на молитву відлунює сама її власна луна; недосяжним лишається Бог, і не дає він одвіту.

Та Цезар промовив:

– Якщо ти, вдаючись до таких потаємних благочестивих розмов, щирість яких, певна річ, не підтвердить ніхто, навіть і сам ти, – якщо ти в такий спосіб волієш звільнитись від власних обов’язків перед державою і перед народом, який надихає тебе на творчість, то я твої наміри ще розумію, хоч і не схвалюю; та якщо балачками своїми ти хочеш принизити нашу прабатьківську віру і благочестя істинних римлян прирівняти до благочестя якихось там варварів, то мені доведеться тобі нагадати, що єгипетські божества ти ж таки і обізвав поторочами.

– Є лиш одне благочестя, і краще вже варвар, чиє благочестя – це зростання і розвиток, ніж істинний римлянин, у кого душа для зростання закрита.

Досить байдужно, певною мірою збайдужіло-люб’язно, певною мірою щоб остаточно завершити розмову, Авґуст промовив:

– Благочестя, яке поторочі породжує, – не благочестя; держава, яка поторочі вшановує, – не держава; ні, без богів благочестя немислиме, немислиме воно і без держави й народу, вільно живеться йому лиш у спільноті, бо тільки в спільноті всієї вітчизни римської, зі своїми богами єдиної, людина спроможна поєднатися із божеством.

– У спільноті ніколи не запанував би порядок, якби душа-одиначка не знайшла безпосереднього шляху до поєднання із неземною стихією; лише діяння, що щиросердо слугують неземній стихії, слугують також і загалу у стихії земній.

– У думках твоїх чути нове щось і вкрай небезпечне, Верґілію; воно нашій державі може завдати шкоди.

– З такими думками держава розквітне до справжнього царства; з держави простих громадян виросте царством людей.

– Ти підриваєш державні підвалини, ти розбиваєш державну будову й обертаєш її на аморфну рівність, ти руйнуєш державний порядок і розриваєш надійні зв’язки у народі. – Всю втому у Цезаря неначе рукою зняло; йшлося про речі, близькі його серцю, і він говорив з неабияким запалом.

– Порядок… його визначатимуть люди… людські закони.

– Закони? О, та в нас тих законів хоч греблю гати! Сенат ні на що інше не здатний так добре, як плодити безглузді закони… Народ прагне порядку, але ж, певна річ, не підступних законів, що доводять до згуби й самого його, і його державу… Та ти, далебі, у цьому нічого не тямиш.

– Царство, де благочестя зростає, держави не знищує, а над нею підноситься, народного духу свого воно не руйнує, а над ним підноситься. Народ… так, у державі народу потрібен порядок, одначе людині потрібне пізнання; людина слугує йому у своїм благочесті, й коли їй відкриється шлях до пізнання, тоді нове царство й постане – царство під захистом закону пізнання, царство, покликане стати запорукою творення.

– Ти говориш про творення нового світу так впевнено, немовби на це може вплинути якось держава. На щастя, закон твій пізнання не знайде в сенаті багато прихильників… а то саме творення шансів на довге життя не мало б.

– Якщо пізнавати людина зрікається, якщо позбувається істини, то вона позбувається й змоги творити; держава не може подбати про творення, але шкода, що завдана творенню, – це шкода й державі.

– Нехай це питання вирішують наші боги. Але ти хоч-не-хоч маєш визнати, що я, як-не-як, своє діло робив; наскільки від мене залежало, дбав я – і дбатиму й далі, – щоб знання у людей розвивалися. Кількість публічних шкіл у нас збільшилась – і не тільки в самій Італії, а й у провінціях, і я приділяю особливу увагу тим видам фахових знань, які дають змогу підготувати тямущих і зодчих, і лікарів, і прокладачів водогонів; крім того, я заснував, як тобі добре відомо, Аполлонову й Октавіанову бібліотеки, а при нагоді завше підтримував коштами ті бібліотеки, що існували й до мене. Але народові до таких турбот байдуже, у своїй масі він прагне, щоб йому на тарілці підносили не готові знання, а яскраві, виразні картинки та образи, і щоб їхній зміст був йому зрозумілий.

– У пізнанні, у будь-якім, немає нічого вищого, ніж звичайне, просте пізнання, і народ його хоче побачити у величному образі діяння, пізнанням натхненного.

Похмура якась легковажність відбилась у рисах Авґуста.

– Світ сповнений діянь, а пізнання у ньому – катма.

– Діяння, натхненне пізнанням, – це діяння клятви, Октавіане.

– Але ж, Верґілію, владу свою я одержав під клятвою і дотримав усього, у чому поклявся… Чи не досить цього для отого твого діяння, пізнанням натхненного? Чого ще тобі треба?

Чом би не дати марнолюбному Авґусту відповідь, якої він жде? Це було б дуже просто і дуже доречно. Але щось спонукало його заперечити і пояснити:

– Певна річ, твої справи – це діяння, діяння на виконання клятви, й саме тому за ним будуть і нові діяння, натхненні пізнанням, яке викликатиме їх до життя, – діяння істини… Але ж, Авґусте, йдеться про душу людську, а з нею потрібне терпіння… – Ох, попри оце невдоволення, попри спротив на обличчі у Цезаря, він таки мусив сказати це, йшлося ж бо справді про людську душу і про її пробудження для перемоги над смертю. – Так, ти римський мир своїм діянням поширив на багато теренів, своїми ділами ти створив символ величі – єдину державу, і як до неї додасться тепер ще й діяння задля великої істини, яке подарує людині спільне для всіх пізнання Всевишнього і таким чином згуртує усіх громадян у єдину людську спільноту, отоді, Авґусте, держава твоя постане як вічна реальність творення… аж тоді, аж тоді воно станеться… диво…

– Отже, ти стверджуєш, нібито наша держава у нинішнім вигляді – це лиш сумнівний символ…

– Ні, справжній символ.

– Гаразд, справжній символ… Одначе ти стверджуєш, що свого повноцінного, реального вигляду вона прибере лише в майбутньому…

– Так, Цезаре.

– І коли ж воно станеться, оте твоє диво? Коли має початись отой перехід до істинної реальности? Коли?

Вимогливо й гнівно, вже аж войовниче дивилось на нього вродливе обличчя.

Коли, о боги?! Коли ж, о коли?! Коли час настане отого творіння, не скутого формою, не залежного від випадковости? Усе це в руках невідомого Бога, що стоїть на сторожі клятв. А тим часом земля перестала хитатися, спокійно собі линув човник, і хоч знов сперло дух у легенях, у горлі й у носі, але дихало серце, і серце знало, що в ньому довічно не згасне подих душі його – ледве відчутний, навіть не подих, а ніби весняний легіт, однак такий дужий, що, здавалося, вихором зараз промчить понад світом і позмітає усе, навіть гори. Коли ж, о коли? Десь дихав той, хто звершити це мав, десь він жив уже й дихав, хоч іще й не народжений; колись було творення, колись воно буде, станеться диво, від випадковости вільне. Мерхнуло світло, і посеред нього, у далині предалекій-далекій, десь на сході знов постала зоря.

– Колись прийде той, хто знов стане ціллю пізнання; в бутті його світ порятунок дістане – задля пізнання.

– Я б хотів, щоби ти зосередивсь на завданнях земніших; бо ти ставиш завдання якісь неземні, а для них і життя мого всього не вистачить.

– Це – завдання Спасителя.

– Але ж ти їх поклав на мене… Чи я помиляюсь?

– Спаситель долає смерть, і ти нам явився, долаючи смерть, бо приніс людям мир.

– Це – не відповідь, бо мир я дав тільки земний, по-земному я мусив його влаштувати, земна його суть… Ти гадаєш, либонь, що завдання мені до снаги лиш земні?

– У синові того, кого прирівняли до Бога, люди тепер уже бачать свого рятувальника, що визволить їх від напастей.

– Так кажуть люди, так каже народ… Але що скажеш ти, мій Верґілію?

– Років двадцять тому, вже тоді, як я приступав до «Георгіків», а ти ще ходив юнаком, – вже тоді я побачив твій образ у колі небесних світил. Адже ти уособлюєш зміну часів.

– І як ти тоді писав?

 
– «Чи як новітня зоря в місяцях повільних заблиснеш,
Де ще є місце між Ерігоною й клешнями Рака
(Он палахкий Скорпіон уже тягнеться: місце для тебе
Сам же належне дає – чимало простору неба)».
 

– Гаразд, це ти написав років двадцять тому… А тепер?