Текст книги "Смерть Верґілія"

Автор книги: Герман Брох

А що, коли Луцій таки має рацію? Та ні, він рації мати не може, він каже цілком зрозумілі речі, такі зрозумілі, які може казати лише фахівець, та саме тому це й не виходить за фахову сферу, що не сприймає поривань і шукань, а саме вони того й домагаються, щоб цю сферу розширити. Цього домагався й Катулл, він перший пішов новим шляхом, і це треба визнати, справедливости ради.

– Справдешнє мистецтво руйнує всі межі, руйнує їх і проникає у нові, донині незвідані сфери душі, споглядання і вияву, воно проникає до споконвічного, до безпосереднього, до реального…

– Чудово. І ти справді знаходиш усе це в отій нібито страх якій чесній любовній поезії?.. Та у кожнім рядку «Енеїди» можна знайти тої істини, тої реальности більше, ніж будь-де! – стояв на своєму Луцій.

– Сперечатись з тобою я навіть не хочу, Луцію; ти ось нахвалюєш мою поезію, але в певному сенсі воднораз і свою захищаєш… Особисто мені власну поразку визнати легше, аніж тобі – свою, тож можеш віднести на мій лиш рахунок і на рахунок моєї поеми, коли я скажу, що нове мистецтво вже не годне котитися далі колією, яку прокладали ми, що над ним вже тяжіє вимога шукати чогось первіснішого, безпосереднішого – вимога, що вказує шлях до першооснов реальности… Далебі, так воно й є: хто ладен зважити на цю вимогу, той має вертатися до першооснов – до першооснов реальности, і починати він має знову з кохання…

Тепер на бік Луція перекинувсь і Плотій:

– Почитати ті віршики часом я й сам полюбляю, що правда, то правда, але щодо первісного, про яке ти говориш, то в ньому ті хлопці ще дуже слабенькі; бо кохати по-справжньому годен чоловік лише справжній. А що метушиться, що бігає коло та навколо – то просто ніщо.

– Слабенькі? А що потребує для росту більшої сили – соковита трава на луговому масному ґрунті чи хирна стеблинка, яка пробивається крізь каміння? Слабенька вона лиш на вигляд, але також щосили тягнеться вгору, вона – теж трава… Рим – це камінь, міста наші – камінь, але просто диво, що в них, як-не-як, проростає і щось таки первісне – хай і слабеньке, звичайно, на вигляд, проте, як-не-як, таки первісне, як-не-як – реальне, як-не-як – поезія…

Плотій не стримався і засміявсь:

– Як я знаю, досі ще жодній травинці не поталанило самій вибрати місце, де проростати, навіть якби їй скортіло, щоб потім її десь на гарненькім лужку спасла корова; ні, травинка навіки приречена рости на своєму камінні, тоді як тим хлопцям ніщо не стоїть на заваді шукати первісного там, де воно проростає і де його пестить-леліє людина. Далебі, тих хлопців ніхто не принукує жити серед міського каміння, ніщо, крім уподобань їхніх і пристрастей, і любіше їм, звісно, вештатись Римом і з ким попало у Римі кохатись, а тоді свої віршики про поцілуночки римувати. Хай би спершу навчились подоїти корову, чи коня запрягти, чи узяти у руку серпа.

Луція, мешканця великого міста, це зачепило за живе, навіть образило.

– Хто народжений бути митцем, байдуже яким – великим чи посереднім, – той не народжений землеробом; не можна ж усіх однією міркою міряти, Плотію.

– Я лише проти засад безпосередности такого «трав’яного» кохання, про яке тут казав Верґілій; бо в чому, в чому, а в цьому я щось таки тямлю… А слабкість – вона і лишається слабкістю.

– А я проти того, що ви не бажаєте віддати належне отим юнакам.

Луцій, щоб підтримати Плотія, рішуче помахав пальцем.

– Це правда, слабенькі вони, тому тільки й здатні на те, щоб наслідувати… До чого тут несправедливість? Вони й Теокріта наслідують, і вчаться в Катулла, а як пощастить запозичити щось у Верґілія нашого, то й цього не цураються!

Ох, переконати що одного, що другого шкода було й гадати, кожен витав у якомусь своєму замкненім колі думок і слів, не годен його розірвати, не годен із нього вирватись, не годен позбутися звичної мови. Один називав це слабкістю і «трав’яним» коханням, а другий – наслідуванням, і обидва робили це нібито з повним правом, тільки обидва не бачили і не хотіли бачити, що навіть таке безпорадне, безсиле кохання у великому місті, серед мурів його животіючи, на камінні його животіючи, – що навіть убоге таке і хиренне кохання, по-земному осібне й нерідко непристойно-оголене, що навіть його повиває велика і дивовижна закономірність людського буття, і кохання таке отіняє божественність, коли своє «я» поталанить йому розпростерти до другого «я», передчуттям дотягтись до коханої, відчути її в собі, неминущість пізнати у поєднанні з нею. Так, саме це, саме це промовляло у віршах тих молодих – та нова людська реальність, реальність істини, це вона час від часу лунала у їхніх поезіях, і до неї шляху вони не знайшли б, якби справді були його учнями. Бо саме вона, ця реальність кохання, вона, що вбирає у себе смерть і в собі її здужує, обертає на справжнє безсмертя, саме вона, ця реальність, була йому навіки заказана – йому, хваленому-перехваленому поету Верґілію; все, що він співав, було пустопорожнє – все, навіть його «Енеїда»; і слава й поеми, й самого поета застигла в холодному власному колі, й нікого не міг він нічого навчити; навіть до того ж таки Цебеса, навіть до нього, хто так щиро, всією душею мріяв стати у нього учнем, він прихилився лише через те, що бачив і любив у тому юнакові віддзеркалення самого себе, що хотів виліпити з нього за своїм образом і подобою – ох, та так воно, зрештою, наче з волі демонів, і сталося! – холодного, одержимого показною красою літератора. Катулл, і Тібулл, і Проперцій – всі вони здатні були кохати, й кохання дарувало їм передчуттям реальности, яке дужче за будь-яку урівноваженість і виводить за межі земного. Лиш те, що народжується з такого передчуття, здатне примусити дрімотне серце людське бриніти, здатне у цьому бринінні приготувати людину почути вже недалекий провісний голос, – приготувати, мов арфу, що заспіває на вітрі; і його подих, розмовою стомлений, немовби схиляючи Плотія пізнати справдешню реальність, немовби з удячности Плотію за дружбу його нелукаву й сліпу, ще раз зібрався на силі, щоб мовити:

– Чистота серця… вона лиш безсмертна.

Нічого не зрозумівши, Плотій, однак, доброзичливим тоном потвердив:

– Я з цим погоджуюсь, любий Верґілію, тому що безсмертна саме твоя чистота.

– Якби це не так було, – додав Луцій, – то тебе вони б за взірець не брали. Предковічне, безпосереднє, нове – все, що малює твоя уява, – це завжди чиста, урівноважена істина, й саме такою ти явив її всім поколінням – як сьогоденному, так і прийдешнім; хто її прагне, той шукає собі повожатого. Бо, як ти й провіщав, «знову нам шлють нове плем’я людей із високого неба», і пастир цього нового племені – ти.

Реальність кохання, реальність смерти – це, власне, те саме; юнаки ті це знають, а ці двоє навіть не бачать, що смерть уже поряд, тут, у покої… То чи можна ще змусити їх усвідомити цю реальність? Їх треба привести до тями, а зробити це майже несила, й лишалося тільки сказати:

– Авжеж, Луцію, так я колись і писав… Та повір мені, не провіщав я нічого, я просто обмацував бескид… либонь, мене скинуто з нього… не знаю.

– Ти рвеш собі душу і хочеш сховати це за своїми загадками, – проказав Плотій. – Таке до добра не доводить. Темрява – не до добра. – І щільніше запнувся у тоґу, так наче змерз.

– Так просто цього і не висловиш, Плотію. І, може, річ не лише в моїй немочі; може, про останню реальність узагалі не сказати словами… Я ось усе віршував, віршував, квапивсь у пошуках слів… я гадав, це – реальність, а то була тільки краса… Поезія виринає із сутінків… Усе, що ми робимо, все, що ми творимо, виринає із сутінків… а віщий реальности голос… він потребує сліпоти куди глибшої, ніж сліпота прохолодного царства тіней… істина глибша і вища, так, вона ще темніша й усе ж таки ще яскравіша…

На це Луцій сказав:

– Річ не в самій лише істині; істину – голу істину – тобі висловить навіть шаленець… Щоби істина користь приносила, їй не можна давати волі, саме в цьому і полягає її врівноваженість. Часом розводяться про божевілля поета… – Він глянув на Плотія, який на знак згоди кивнув головою. – Але саме поетові й даровано хист не давати своєму шаленству волю, тримати його у шорах.

– Істина… її страхітливе шаленство… В істині сховане лихо.

Голоси тих жінок… Ті голоси були голі – голі, як сама істина, що її провістити вони намагалися; в них чаїлося лихо.

– Ні, й ще раз ні, – стояв на своєму Луцій. – Істина, позбавлена волі, – це не шаленство, не кажучи вже про лихо.

Істина у сліпоті, простенька, банальна істина, що не знає ні зла, ні добра, ні глибин, ні висот, гола істина вічного коловороту у вікодавніх царинах – і все ж таки істина без реальности…

– Ох, Луцію, звісно… Але таку чисту-пречисту реальности істину провістить не поезія… Не дано їй судити найвищим судом… і мені не дано… я лише пробирався навпомацки, лише белькотів… – Лихоманка нагадувала про себе чимдалі владніше, вона вже вмостилась у грудях, і голос йому відмовляв, захлинавсь у хрипінні. – Не ступив навіть першого кроку… белькотів, пробирався навпомацки… і навіть… чистоти не було…

– Називай це як хочеш – «белькотів», «пробирався навпомацки»… – Луцій казав дуже тихо і з незвичайним теплом у голосі. – Але то була завжди врівноваженість, а тому – чисте-пречисте провіщення.

– Але зараз тобі передовсім потрібен лікар, – рішуче промовив Плотій. – Це – найголовніше. Ми вже йдемо, але потім повернемось.

У голові стояв шум – невиразний, глухий, важкий. Знову наринув страх. Ці двоє хотіли піти, так і не збагнувши нічого. Хотіли вернутись?.. Та чи не буде тоді вже запізно? Переконати їх треба вже зараз, зрештою, хай усвідомлять… Ох, саме в цій непробудній дрімоті людської душі і ховаються всі її біди… І, долаючи кашель, схриплим голосом, майже криком нечутним він видушив з себе:

– Ви – мої друзі… я не хочу поганити рук… на початку й у самому кінці хай буде все чисто… а «Енеїда» не варта… немає в ній істини… лише краса… ви – мої друзі… ви її спалите… «Енеїду» ви спалите заради мене… пообіцяйте…

Обличчя у Плотія, в яке він уп’явся поглядом, лишалось важким і німим. І наливалось любов’ю і гнівом. Ці почуття вочевидь проглядали крізь побагровілі, всі в родимках щоки, обрамлені чорною, із синюватим полиском бородою; та в очах прозирала любов, і була вона ніби надія. Одначе вуста зоставались німими.

– Плотію… пообіцяй…

Плотій знов заходив туди-сюди. Розгонистими, важкими кроками він міряв покій, на череві складки тоґи його напнулися, віночок сивого чубу край округлої лисини на потилиці ледь настовбурчився, руки в ліктях, як це зазвичай роблять багато м’язистих людей, він тримав трохи зігнуті, п’ястуки трохи стиснуті: попри його шістдесят років – самé втілення озлоблености життям.

Так цей роздратований чоловік, немовби бажаючи показати всю недоречність надто поквапної відповіді, ще досить довго походжав із кутка в куток, потому нарешті спинився і зволив відповісти.

– Послухай, Верґілію… – мовив він з усією твердістю зрілого мужа, що її прибирав його голос щоразу, коли треба було віддавати наказ. – Послухай, часу в тебе – ще сила-силенна… Я не бачу потреби в такому поспіху…

Твердість, з якою він запевняв, що поспішати не варто, суперек не терпіла; як завжди, у ній відчувалося владне залякування, але водночас і обіцянка захисту, і треба було лише мовчки послухати цього наказу – набратися мужности, щоб скоріше оклигати. Він скорився наказу, скорився охоче – адже йому нічого іншого, зрештою, і не лишалося, – а позаяк це дало заспокоєння, то й мова його стала знов спокійнішою і не такою важкою;

– Це, Плотію, воля моя остання: щоб ти з Луцієм негайно спалив «Енеїду»… Ви не смієте в цьому мені відмовити…

– Ох, Верґілію, любий мій, скільки ще я маю тебе переконувати, що часу на все й у тебе, і в нас ще задосить! Тож можеш спокійно, не кваплячись, ретельно обміркувати свій замір… Не забувай лишень… – І він, хто загалом так любив закликати усіх не метушитися, тепер сам заметушивсь і нетерпляче схопився за клямку на дверях. – Нічого не варт селянин, що марнує зерно на посів і сипле його худобі.

І він, здійнявши отак гармидер, разом із Луцієм – цей був очевидьки так само наляканий і не зважився ні заперечити, ні щось докинути, – вшився з покою; гучно грюкнули двері, і кроки за ними стихли.

Обдарованим і воднораз пограбованим – авжеж, саме таким вони і лишили його, лишили самого; розгніваний і доброзичний приятель заспокоїв його і звільнив від страху, але сам він, крім страху, позбувся і ще чогось більшого – немовби частини самого себе; здавалося, Плотій спровадив його із дорослого світу і знов обернув на дитину, вкинув назад у ту пору незрілости, коли юність виношує плани, коли всі вони, хлопчаки в Медіолані, разом плекали мрії, з полону яких поталанило вирватись далебі тільки Плотію; о, як глибоко він відчував, що його раптом відкинуто у пору незрілости, так далеко назад, що він уже й не здивувався б, якби його приятель щойно узяв був на міцні свої плечі й саму «Енеїду» і вкупі зі страхом його поніс її геть. Чи на місці ще скринька, чи надійно вона ще замкнена? Чи, може, то тільки омана? Та краще не перевіряти. І це заспокійливе рішення продиктувала безпомічність, а втім, звісно, й сором. Сором тим більше, що це своєрідне приниження, применшення його власного «я» відбулось на очах у Лісанія, адже той (і це викликало подив, ба навіть вражало) усе ще сидів у кріслі – достоту так само, як сидів уночі. Невже в тому кріслі стало місця відразу на двох? Адже в ньому сидів щойно й Плотій! Далебі, тоді бажано – і навіть краще! – було б, якби той узагалі не приходив до цього покою. Десь далеко шуміло під сонцем море, а тут, як щось чисте й забуте, відкинувсь у кріслі хлопчик, його, хворого, страждань позбавляючи й сам їх не знаючи; та якщо придивитись пильніше, то було то обличчя простакуватого, але моторного сільського хлопчини; а придивитися ще пильніше – і в тому обличчі вже стільки мрійливости, стільки краси… На колінах у хлопчика й досі лежав манускрипт, із якого вночі той читав йому вголос.

І хлопчик, ніби тільки й чекав на наказ, розгорнув згорток і заходився читати:

 
«Двоє воріт мають марева сонні: одні роговії —
Тіні, як кажуть, крізь них легенько проходять правдиві;
Другі виблискують білою кістю слоновою, ними
Мани на світ посилають обманні лиш сонні видіння.
Так там повчає Анхіс свого сина, а з ним і Сивіллу
І через браму з слонової кості на світ випускає.
Той повертає до суден і друзів своїх там знаходить.
І понад берегом просто у пристань Каєту прямує.
Мечуть з носів якорі вони, ставши під берег кормами».
 

Так він писав, так славив Каєту; він пригадав цей уривок.

– Так і було воно… а далі її там, Каєту, ховають… Каєту, оту годувальницю… Еней-бо нарешті вернувся з підземного царства… дорослим вернувся… народженим заново…

Говорити було тепер напрочуд легко, так ніби повітря раптово порідшало.

– Хіба той шлях, що пройшов Еней, – і не твій шлях, Верґілію? Ти також зійшов у морок, щоб у трепетнім сяєві хвиль повернутися морем додому…

– Мене у пітьму занесло, але то не моя була воля; я дійшов до пітьми, до її лона дійшов я, але в неї саму не занурився; та печера була кам’яна, річка в ній не текла, не видно було також озера в безодній глибіні застиглого ока ночі… Я бачив там Плотію, але батька свого не знайшов. Але й Плотія щезла… Ні, не народився я заново, й ніхто мене там не водив; та потім я голос почув, і тепер мені світло-світло…

– …і ти й сам уже став поводирем.

– Гнаний вітрами і долею гнаний, я й собі поводир був ніякий, а щоб людям – то вже й поготів…

– Та хоч би куди тебе гнали вітри й сама доля, ти завжди прокладав нам шляхи.

– Хіба то я шукав шлях уночі серед лементу й крику тих вуличок? Я, а не ти?

– Поводирем був завжди лише ти, і вічно вестимеш нас ти; я був тобі тільки супутником, то тільки здавалось, що я біг попереду; я часто зникав тобі з-перед очей, а тепер повернувся, я знов у тобі, ти покликав мене у позачасовому плині часу, ти, незмінний його поводир…

І він не стримався, щоб не всміхнутись. Вести за собою людей, бути жерцем, полководцем, царем… Колись, у дитинстві, він про це мріяв, а тепер ось ці мрії висловив хлопчик. Чи не вернув його Плотій і справді в дитинство?

А Лісаній провадив:

– Ні полководець, ні цар, ані той-таки вірш не вестимуть уже крізь часи владарювання безсмертного; та владарюватиме вічно і за собою незмінно вестиме чистого помислу воля і чин.

У покої було вже світліше, етернішим стало повітря, благовісніше віяло божественним подихом. І, мовби ставши ріднішими – рідними, як омріяне звершення, – під сонцем засяяли море і берег, недосяжні гаї, і крізь сонячний спів уже голос незмовкний полинув променистої доньки бога Сонця.

– Чи бачиш, Лісанію, ти оте око і пурпурову блакить, що відливає золотом? Це полудень око своє розплющує і в потаємній глибіні погляду являє нам ніч променисту.

– До Аполлона ти вів нас, і він, перевтілений в сонце, був землею з тобою, тепер він з тобою – день.

– Погляд його злотосяйний, срібний лук його грізний, його рішенець – мовби сяєво, і, мовби сяєво, смерть, яку рішенець той несе. У сяєві цім поєднались Аполлона божественні слово й стріла і, поєднані так, повертаються до божественного свого джерела. О, ця ніч, навіть йому неозоро-невидима, першооснова зору, вона спочиває у Божому зорі, й лише перед тим, кого пронизала стріла, кого світло протнуло, – лише перед тим розітнеться запона мороку, і пригаслим, осліплим уже, але іще видющим оком побачить правічний він храм єднання, початок уздріє й кінець, – побачить правічний той храм, колиску свою у темряві ночі і сяєві дня.

– Неподоланне сонце… – почулось, мов тихий поклик, і злетів він із уст того самого раба, що знову постав у покої.

– Неподоланне, одначе покірне своєму батькові, баранячорогому богові дня, громовержцю Юпітеру, що в могутній руці утримує долі богів, доль володар і бранець своєї долі, всевладний Кронід, безсилий, однак, перед Кроносом.

– Та влади прокляття, яку успадковують або завойовують, – раб той провадив, – те прокляття розвіється, коли в плетениці небесних володарів з’явиться той, кого діва породить, – перший, хто не збунтується і не повстане; він поєднається з батьком, і батько із ним поєднається, і будуть обидва єдині із духом – троє навіки в одному.

– Ти сирієць? Чи перс?

– Мене привезли із Азії, як я був ще малий, – стримано й чемно відповів чоловік, і обличчя його, доти відкрите ще сонцю, відразу замкнулося знов у непроникній покорі слуги.

Як це сталось, чому? Так наче все, що тут діялось, розітнулося надвоє й то так раптово, що в покої, здавалося, враз не стало Лісанія, немовби його щось злякало. А дихати знову зробилося важче.

– Хто ти?

– Я, о мій пане, хатній раб у шляхетних покоях Авґуста, хай боги бережуть його.

– Хто навчив тебе віри твоєї?

– Раб шанує богів свого пана.

– А віра твоїх прабатьків?

– Мій батько сконав на хресті смертю раба, а від матері мене відлучили.

Слізьми підступив тупий біль до горла; сльози затьмарили зір, стражданнями стиснули груди; море сліз, із якого знов і знов воскресає людяність. Та обличчя у раба було незворушне; оголене й замкнене зависло воно над безоднею.

Минула хвилина.

– Чим я можу тобі помогти?

– Хай не зволить твоя доброта турбуватися, пане; своїй долі я вдячний і ні в чому не маю потреби.

– Але ж ти прийшов.

– Мені так звеліли.

Може, цей раб – і справді лише знаряддя? Може, йому наказали перед гостем мовчати, щоб той ні про що не довідався? Що він замовчує? Ох, не розгадати поведінку людини, упослідженої, як той безбатченко; душу її огортає холодний плащ, під ним пласт за пластом відкладається жах, і, сповнений жаху, животіє безбатченком раб. А може, оцього послали сюди, щоб він викрав у нього і «Енеїду», і хлопчика? Щоб зробити й Лісанія таким самим, як сам, безбатченком? В еркері крісло стояло порожнє, він мацав рукою, не знаходив того, хто зник, і позбутись не міг відчуття сирітства! І воно вирвалось криком жаху:

– Ти прогнав його!

– О пане, якщо я у чімсь завинив, то покарай мене або помилуй, бо зробив я це не зумисне. Так мені велено: бути у тебе напохваті й ждати твоїх наказів.

Підозру, одначе, це не розвіяло:

– Ти прийшов замість нього? Тебе замість нього прислали? Під його іменем?

– О пане, нічого свого раб не має, імени теж; пута він носить на голому тілі. Як назвеш мене, так я і зватимусь.

– Лісаній?

Так він спитав. Та Лісаній, ніби почув це чарівне ім’я, знову тут і вродився; хлопчик стояв під стіною в еркері, і це він тепер хутко відповів замість раба:

– Ти завше шукав себе, щоб знайти мене, і, самого себе знаходячи, мене ти шукав.

Шукав… О, він шукав той початок початків! О, йому знов подавало утрачене голос, знову криничні глибини відкривались одна по одній, відкривалось просторище споминів, безмежна безодня минулого, увитого зміями всесвіту, громами подій небувалих просякнутого. І з тих жорстоких зміїних обіймів, не знаючи втрат, вічнопам’ятний, вирвався перший з титанів, Кронос, і ногу свою громоносно першим поставив на землю…

…І серед рокоту спогадів почулася відповідь раба:

– Хто собі сам вибирає ім’я, той повстає проти долі…

…Шукав… О, він шукав!.. Титана вже скинуто, і покоління героїв, покоління людей, що слугували богам, нескінченний ланцюг поколінь, до обов’язку привчених, смерті дивитися в очі привчених, – всі вони забували, що в їхніх жилах текла кров титанів, аж поки зненацька вона починала знов бурхати, і запізнілий онук, народжений стати великим і грізним титаном, знов, як і предок його, громохкою ступою на терени творіння сходить, і пам’ять, раптово оживши, до неба волає про лиходійство забуте, тож він, тяжко вражений пам’яттю, замислює страшно помститись за вбивство прабатька, якого в собі відчуває; і, щоб осліпити світлоносного бога, щоб скинути батька богів, самого владику, дереться на гору, й ось уже близько мета, він вириває з очей громовержця іскрометний вогонь, та знов перемога за Зевсом, цей жбурляє титана на землю і приковує до кам’яного підніжжя. І знов тріумфує обов’язок, і вогняна колісниця, підвладна руці бога сонця, котиться далі у високості, несучи під небесним шатром осяйного стрільця із луком і стрілами, що так день по дню до зеніту сягає…

…І раб, залитий уранішнім світлом, далі провадив:

– Мене ти ніколи не кликав, навіть тоді, як гадав, що кличеш; мене тобі просто накинули; твоїм я обов’язком був, бо служив…

…Шукав… О, він шукав!.. Титан рятувався втечею; втікав, але марно, позад нього від того вогню, що він викрав, загорялися сфери, розкидаючи іскри незліченних сузір’їв, і хоч титанові не поталанило викрасти ще й божественний лук, хоч йому й не поталанило вразити з нього батька, самому прабатьком стати й, час зупинивши, звільнити від його примусу і неминучости тих, що мали прийти ще на світ, безсмертним однаково стало ім’я це і той, хто, позбувшись обов’язку, носить ім’я це, – о, хоч щастя йому й не всміхнулося, відтоді пом’якшали всіяні зорями сфери і, як їхні закони, м’якшими стали і сам обов’язок, і примус, і смерть…

…І озвався нарешті хлопчик:

– Я – Лісаній, Верґілію, і коли почалося життя твоє, почалось без страждань під крилом захисним дитинства, твоя мати, всміхаючись, від страждань тебе вберігаючи, на руки взяла тебе, ще безіменного…

…І знов голос раба:

– Я не маю ім’я, о Верґілію, хоч би як ти мене називав; безіменність велика й велична, довго вона над тобою витала, щоб нарешті прикрити твою наготу…

…Шукав… О, він шукав… О повернення на батьківщину! Поєднався кінець із початком, початок – з кінцем, і владарюють боги, ще владарюють вони і справляють обов’язок. Така була воля світлоносного бога: щоб смерть ти пізнав у житті й щоб вона осіяла життя твоє; тому лише, хто до початків дістанеться (о пошуки, ця пам’ять богів!), хто в спогадах, у нескінченних спогадах дійде до коріння вселенських початків, – тому лиш з кінцем засіяє й початок, і на пам’ять спаде йому сиве майбутнє, запорука якого – в глибинах минувшини; лише той, хто уміє затримати те, що збігає, у збіглім подужає смерть. Незмірна безодня минулого і безіменна. Смерті слугують музи, слугують, як справжні весталки, священне пильнуючи полум’я, Аполлона вогонь золотий.

І ось перед ним ці два лики – хлопчика й раба, і відкрилось усе йому, що було втрачено, і чари смертельні життя, і мудрість осягнення істини, й мудрість любови в любові, й істина, сповнена глузду, ослона безглуздю у глузді; все постало з ніщоти – іншим постало і воднораз незмінним, дивом великим, як реальність сама! О повернення на батьківщину!

Хто ж то усе ж таки – раб, а чи хлопчик? Ось раб знов озвався:

– Якщо я зараз ступлю ближче до тебе, о мій одвічний хранителю, то буду тобі вже не примусом, а щирою поміччю.

І знову хлопчик, тільки вже вищим голосом:

– Те, що вело тебе досі невидимо, звільняє тебе від своєї опіки, бо тому, чому служив раб, віднині служитимеш ти. Привели тебе пошуки врешті до того, хто шукав тебе сам!

І вже суворіше – й усе ж таки втішно – пролунало у відповідь:

– Хай земне все покине того, кому доля судила одне лиш – служити; сам він не має нічого – ні ймення, ні волі; у дитинство відкинутий, він і долі своєї не має. Та що більшою мірою він оголятися мусить, то більшою мірою і прозріває; лише той, хто несе свої пута оголений, смиренно сприйме одкровення просте милосердя небесного, і знову навчиться плакати, і не втратить надії на диво, і, силоміць повернувшись в дитинство, перший угледить світло.

Сплелись голоси, кожен – відлуння окремого голосу, і з двоголосого плетива знявся чистіший, хлопчачий:

– Брама одна – і на вхід, і на вихід, дитинство – в кінці й на початку, дитинство в кохання втікає.

Та, мовби відлуння плачу, пролунали слова уже раба, болю вселенського сповнені:

– Шию гнучи у тяжкому ярмі, голосу батька не знаючи, материнської ласки не знаючи, ні звідки прийшли, ні куди йдемо не тямлячи, безталанні, до сироти сирота прикуті, ми – юрба найпослідущих прислужників, зв’язаних у безкінечний ланцюг, і ласку одну лиш нам дарувала доля: бачити брата у браті.

– Голизна притаманна всьому, що живе в людині, хоч би в чому воно виявлялося; голий початок її і кінець, і догола зранену плоть розтирають кайдани обов’язку; та голий і сам титан, геройство його – голизна, й на батька він підіймається без обладунку і зброї, й горять його голі долоні, в яких він, як злодій, приносить на землю вогонь.

Заодно – просто дивно – із хлопчиком, неначе обидва вели поміж себе і про те саме розмову, раб докинув:

– Від зброї колись у могилу зійшов наш пращур, і відтоді людина тільки те й робить, що брязкає зброєю, і несе нею смерть, і таких, як сама, винищує, і таких, як сама, на рабів обертає, сама ставши зброї рабою, світобудову плюндрує, пускає її за вогнем, щоб від неї зосталась холодна, застигла пустеля. Герой лише той, хто вміє без зброї за себе постояти.

– Верґілію, зброю ти, звісно, оспівував, але серцю твоєму був любий не ярий Ахілл, а сумирний Еней.

– Ми раби, ми зброї не маємо, нас принизили й зброї позбавили, але перед нами, беззбройними страдниками, відкриваються і оживають склепи, розм’якає застиглий камінь і трепетно кориться нашій руці.

– Беззбройний кінець, беззбройний новий початок, і до зеніту з каміння нічного возноситься Бог милосердий, і творіння вертається знов у дитинство.

– Бо ти нас побачив, Верґілію, ти пута побачив, і твої очі заплакали – отож ти побачив початок, що його мають принести гіркі наші сльози.

Так сказав другий і, непроникний, знов обернувсь на слугу, що покірно чекає наказу.

– Ти побачив початок, Верґілію, але сам ти – іще не початок; ти голос почув, але сам ти – іще не голос; відчув ти, Верґілію, як стугонить серце всесвіту, але сам ти – іще не серце; ти – поводир споконвічний, який сам до мети не доходить; ти будеш безсмертний – як поводир безсмертний; ще ні, й усе ж таки вже – ось твоя доля на кожному зламі часів.

– О Верґілію, ти пута несеш разом з нами, хоч у тебе вони уже трохи й послабились.

Запала мовчанка, і всі троє вони дослухались до тиші. Дослухались до світла, що розливалось довкола. І те світло було наче шелест, наче шелест колосся достиглого, шелесткий золотий сонцедощ, рясний і ласкавий, невимовно провісний, і неминуче вістив він зіходження непроминущого віщого голосу. Пісня нового дня, що сіянням пливла над пітьмою.

І хлопчик, руку піднісши, промовив:

– Поглянь на ту зірку – вона вказує шлях.

І постало світило нічне у пурпурово-ясному небі й лагідне сяйво своє понесло на схід.

Святобливо раб опустився навколішки, ницьма припав до підлоги і спершу недвижно завмер, а тоді розігнувся і, стоячи так, на колінах, догори звівши руки, вперед і назад погойдуючись, заходився молитись:

– О нікому не знаний, ніколи й ніким не бачений, той, що не має ім’я, що тронує у безмірі, про себе ти провість несеш своїм оком, що осліплює нас з високости, стриму нема його блиску, і все ж воно – тінь лиш твойого буття потаємного, відблиск твоєї темряви, відблиску відблиск. І оку моєму, зору моєму, цій тіні нікчемній, тьмавому відблиску од твого відблиску, нікчемному відблиску вільно піднестись до тебе – не задля того, щоб у тобі знайти спокій, а щоб у стражданнях вернутись назад, у передчуття. Уляглись біля ніг твоїх лев і тілець, і злітає до тебе орел. Око твоє – то твій голос, і брова твоя супиться, громом погрожує. Не до снаги ти нікому – ні тому, хто посміє украсти вогонь, ні тому, хто тельця вкоськує, ні тому, хто себе сам величає прабатьком, – о ні, не до снаги ти нікому. А ти посилаєш спасителем того, хто не стане чинити спротиву. І з твого сяєва, у відблисках цього посланця приходить на світ зоряниця, немов немовля, і з волі твоєї пливе в небесах вона, туди повертаючись, де царював колись ти і царюватимеш знов, як день новий прийде. Для смерти мене ти створив, і я – її образ. Та, створивши мене, о незримий в незримім, створив ти і благо повернення, й, коли зоряниця зайде, коли ти, о безіменний у безіменному, ім’я проголосиш, яким сам наречешся, щоб шляхами земними пройти й на шляхах цих померти, й коли зоряниця, зору земному поставши як другий твій лик, що в ньому ти знов вознесешся до себе самого, – коли зоряниця та, знов обернувшись на світло колишнє своє, знов розпуститься сонцем, знову стане єдиним вселенським оком, тоді зволь мені, тіні останній твого безімення, рабові з рабів, о, зволь до імення твого причаститись, до лика твого, до сіяння твого, о нікому не знаний, ніколи й ніким не бачений, той, що не має ім’я, кому я належу й кого возвеличую нині й навіки-віків.

І знявся тоді полудневий вітер, палкий і гарячий, як цілунок самого життя, ледве відчутним поривом він прилетів із півдня, наринув тихим навальним потоком – подих вселенського моря, яке виступає щодня з берегів, дух часів, що вічно спливають і ніколи не сплинуть, часів, над якими мандрує небесне світило, дух землі, що достигає під сонцем, дух оливи, лози виноградної і пшеничних ланів, дух простоти і турбот, дух конюшень і вичавків, дух спільноти і злагоди, дух безкрайого нив’я, дух безкраїх поораних піль, дух трудів, любих серцю, – дух полудня; о велич полудня, святая пора, що панує над світом і над світами, немов золота колісниця добігла зеніту і колеса її на священний спочинок спинились. Тихо гойдалась від повіву лампада під стелею, сріблисто дзвенів ланцюжок.