Текст книги "Смерть Верґілія"

Автор книги: Герман Брох

Цирульник став перед ним, тримаючи дзеркало, щоб дати йому помилуватися вдалим наслідком своїх старань.

– Чи ти задоволений, пане, своєю зачіскою?

– Гаразд, добре… Я тобі вірю, можна не перевіряти.

– Вигляд у тебе тепер чудовий! – у захваті вигукнув лікар Харонд, легенько поплескавши на знак похвали трьома пальцями правої руки по пухкенькій долоні лівої. – Просто-таки пречудовий. Сподіваюсь, і почуваєшся ти тепер краще. Адже для того, щоб у тілі запульсували всі соки і живчик, немає нічого ліпшого, ніж отакий масаж, якщо робити його спокійно, ґрунтовно, зі знанням справи. Як по правді, то ти й сам уже мав би відчути цілющу цю дію, а втім, я бачу її з твого вигляду!

За вікном усе ширше і ширше розкривалась ясна і беззоряна небесна блакить; о, як хочеться, як добре було б її бачити завжди! Навіть якби довелося за це повічно платити недугою й стомою! О, як же хочеться бачити! І як може цей лікар, оцей балакун, у нього про щось ще й питати! А втім, Харонд має рацію: адже він і направду почувається так, далебі, ніби трохи ожив, хоч у ньому, по суті, ожила тільки втома. І все ж це було своєрідне оживлення. І звільнення від гнітючого страху. Ожили, позбулися страху натомлені руки і ноги, і хоч вони, поки їх розминали, можливо, ще глибше відчули свою незалежність і власну значущість, та колишнього страху таки позбулися, немовби уже й не існували, а лише знали про своє існування, немовби уже існували не в його власному тілі, а лиш як відображення в дзеркалі. Але це віддзеркалення, знов-таки, було нічим іншим, як самим тілом, авжеж, тіло було і віддзеркаленням, і воднораз самим дзеркалом; воно, наче дзеркало, сприймало не лише існування, а й знання, тож про знання це, позбавлене страху, можна було й забути, хоч воно й стосувалося безпосередньо тіла, несхитне, тверде, як нове усвідомлення власного тіла, тверде, хоч би як невимовно далеко, хоч би як невимовно близько він, хто вже нічого не усвідомлював, хотів загубитися і загубився; тихо-тихо стало довкола; стиха світ пульсував, пульсувало усе всередині і зовні, пульсували припливи й відпливи днів і ночей, пульсував і величний, неквапно-нестримний порядок буття, на основі якого зливались водно і вгавали навіть припливи й відпливи, сплавлялись водно дзвони ночі і сонячні бурі дня; тихо-потиху пульсувало усе, що могло дихати, і дихали спокоєм тихим, здіймаючись і опускаючись, груди, що їх заспокійливо, тихо й цілюще розминала й погладжувала незрима чиясь рука. Це відродження плоті, це нове життя без страждань і стражданнями сповнене, без знань і знаннями наповнене, вплетене в це безгоміння, що, власне, й було безгомінням дзеркального відображення, німим і гладеньким, і, наче у дзеркалі, вершилась оця ділова метушня в покої, керована голосом лікаря, уже ледве чутним; до покою нечутно заходили й за поріг вислизали нечутно раби, на диво легко, неначе пушинку, внесли вони повного кошика з білизною свіжою на його ложе, на диво легко підняли його невагоме тіло, й раптово під ним опинилося свіже простирадло, свіжа туніка облягла його груди, свіжі квіти оздобили канделябр, і їхні вологі пахощі, жваво спурхнувши в повітря, змішались із запахом оцту, – дзюркотливі духмянощі, що зливалися з незмовкним вологим дзюрчанням водограю в стіні, журкітливий капіж душі. У ній розливалось незнайоме якесь відчуття супокою і затишку. Так, тіло його, хоч і оточене такою турботою, вже, певна річ, розкладалося – вочевидь і безповоротно, але усвідомлення його віддзеркалення допомагало зберегти власний образ, від плоті звільнений, образ, що незримо витав поміж минулим і майбутнім, мирно зливаючись із тим і з тим, уже й сам ставши дзеркалом, ставши миром і злагодою, неземною реальністю, що живе лише в подиху, вдивляючись у розкриту небесну блакить. І хоч усе це, все, що тут діялось, уся метушливо-безгучна опіка стосувалася тільки якоїсь прозорости, що позбулася плоті, хоч тут мовби зводилась безплотна споруда з підпор, які вигравали повітрям і світлом – каркас, що нічим, навіть геть невагомим, не обростав уже, атож, і хоч метою усіх цих надмірних і ледь не примарних зусиль було, як здавалося, приховати таке щось, чого, власне, вже й не було, бо лишилося тільки щось вельми розпливчасте і невиразне, немов віддзеркалення якоїсь ніщоти, – попри все те складалося враження, ніби вся ця дзеркальна розпливчастість і невиразність, ніби цю ледь уловиму приреченість, попри її самозречення, останньої миті, попри її ж таки прагнення остаточно розпастися, щось якимсь дивом усе ж рятувало й тримало в собі, так ніби форми і образу їй надавало певне знання, що, хоч і саме було тільки дзеркальним, мало ще досить земної сили, щоб узяти під свій надійний захисток щонайпрозорішу невловимість і, сховавши її, ще раз надати їй вигляду колишньої реальности. Бо чин, який із любов’ю вершать, ще й у своєму останньому відблиску спроможний творити реальність, і навіть коли він, як оце тут, виявляється лише грайливо-оманним віддзеркаленням самого себе, грою у зцілення, яке вже нікого не зцілює, яке грайливо-оманно розігрують ще й перед брамою смерти, – чин цей навіть тоді ще лишається незримою суттю світів, яка винахідливо обертає знання на усвідомлення, а те, що саме захищає й ховає, – в те, що захищене й сховане; і, силою творення творячи зміст, чин повертає його до земного буття таким здатним до перетворень, що це світотворення – навдивовижу і вочевидь таке багате як винятковими, так і буденними рисами – стає віддзеркаленням самого себе і воднораз людини, віддзеркаленням одночасно душі і світу. Що він оце відчуває – ще його власне тіло? Чи це – радше лише віддзеркалення тіла чи взагалі віддзеркалення тільки його відчуттів? Де реальність оцього сущого, що тут мирно його оточує і воднораз є ним самим? Дати відповідь він не міг, і її не давав ніхто, але й ця німа відповідь була мирно суща, як і все навкруги, тілесна і безтілесна в одному-єдиному подиху, в одному-єдиному серця ударі, що витав поміж первісним образом і його віддзеркаленням, не доторкаючись ні до одного, ані до другого, радше символ обох, – витав поміж тим, що бачила пам’ять і що бачили очі, витав дзеркалом тому і тому, з тим і з тим мирно злившись, етеру подібна реальність, на дні цього дзеркала, на дні миру і спокою, на дні денного світла, далекому й темному, мерехтіла, поринувши аж у глибінь сьогодення й реальности, зірка.

Чому так не може й лишатись, лишатись назавжди? Навіщо такому погідно-щасливому стану мінятися? І він не мінявся. Ба більше, здавалося навіть, що й ця метушня у покої, яка все тривала й тривала, не принесе жодних змін. Та довкола ставалися нові і нові події, і їм не було кінця-краю. Мирний подих буття і далі насичувавсь запахом квітів і міцним оцтовим духом, але водночас він і дужчав, і все, чим жив світ, оберталось на шепіт, сповнений теплої свіжости; тривало саме вдосконалення, й дивувало лиш те, що досі було все інакше, що досі усе могло бути інакше. І тепер ось ставало усе на своє місце – ставало, мабуть, назавжди. Бурхливо, а проте й м’яко зливались покій і краєвид за вікном, на лугах розпускалися квіти бурхливо, виганялися вище дахів, протинаючи крони дерев, потопали в обіймах віття; ніби мурахи, копошилися люди поміж рослин, спочивали під ними у затінку, прихилялись до стебел і були, як вони, невимовно прозорі, аж світились на радощах. І навіть довкола Харонда, що й досі стояв край вікна, пішли в хороводі німфи, а він заклопотано й чемно усе ще розчісував свою світло-русу бороду на гладкому обличчі, тримаючи дзеркало, в якому тепер відбивалося все: мохом порослі джерельця, що прокидалися з ніжного сну, зелені листочки суничного дерева, що скупою тремтливою тінню торкалось вологого моху, знемагаючи й в’янучи на полудневому сонці; все відбивалося в тамтому дзеркалі – відбивавсь ялівець, і каштан, кетягами колючими всипаний, і виноградна лоза відбивалася, з якої звисали дзеркально-лиснючі достиглі грона… О близькість дзеркальна, о легкість дзеркальна, о, як вони близько тепер, як легко стати, як легко бути й самому одним із тих, що вже там, і пасти із ними худобу, й чавити важкі виноградні грона під альтан кам’яними склепіннями. О, яке все прозоре і як переходить усе одне в одне, хоч буття свого власного і не втрачає; до невпізнання злилися одяг на людях і шкіра, й душа людська жила водночас і на крайній поверхні, й у зовсім невидимій і все ж таки видимій рідній глибіні-домівці сердець, де нескінченність пульсує, з якої душа прозирає. Це була нескінченна зустріч, що ніколи й не мала скінчитись, зустріч жаска і зваблива. Духмянощі лавра, духмянощі квітів пливли понад ріками, стелились від гаю до гаю, несли із собою веселі перегуки й стишений гомін, а міста, що замріяно танули в ясній далині, власні назви стирали й оберталися на ніжнотрепетне марево. Чи мав іще раб молоко напохваті, щоб наповнити чашу і, як належить, офірувати його золотій статуетці Пріапа? Червоногаряче золото, у молоко занурене, – ось що відбилось у дзеркалі, а довкола – лямівка тополь понад річкою, Гераклу присвячених, – відбилось, повите лозою вакхічною, Аполлоновим лавром уквітчане і любим Венері миртом; та ось посхилялись над водами в’язи, листочки свої оросивши, і з одного з дерев тих з’явилася Плотія; місточками, легко ступаючи, вона поспішила до нього, підходячи ближче і ближче; над нею метелики пурхали й нечутно співали пташки; вона перетнула поверхню ручного люстерка, перетнула гладінь цю, що розімкнулась попереду й зімкнулась позаду, перетнула молочно-білою стежкою слонової кости золотистогарячі аркади веселок і спинилась поодаль – перед ним, хто сидів під канделябром, ніби під кроною в’яза.

– Плотія Гієрія! – мовив він чемно, як і належиться, адже доти ніколи її ще не бачив.

Вона похилила чоло, ніби вітаючись, і коси її заіскрилися, наче всіяне зорями небо, а тоді, хоч обох відділяла чимала відстань, вони подали одне одному руки і стисли їх гаряче й щиро – так, що від нього до неї й від неї до нього заструменіли потоки його і її життів. Але це могла бути й мана, і він запитав, щоб упевнитись:

– Що тебе привело сюди – просто випадок?

– Ні, – відповіла вона, – нас доля з’єднала водно ще на самім початку.

Водно поєдналися руки, долоні його вже завмерли в її, долоні її – у його, й уже важко було розрізнити, де з них чиї, але відповідь ця – адже він, ніби й сам розгалузившись кроною в’яза, ще й обхопити спромігся грайливими пальцями квіти й плоди, що всипали все дерево, – відповідь ця його не вдовольнила, і довелося провадити далі:

– Але ж родом ти з іншого дерева і, щоб дістатись до цього, шлях подолала ти довгий.

– Пройшла я крізь дзеркало, – була йому відповідь, і нею він мусив-таки вдовольнитися.

Так, пройшла вона дзеркало, вона вийшла із дзеркала, що подвоює світло, і корені променів з подвійною силою проникали у глиб, аж до джерел неподільної долі, щоб із них знову пробитися вгору, до нового єдинобагатства, до нової багатоєдности, до нового творення. О диво чудовне земної твердіні! Водночас панував там і полуденок, і вечір, перевальцем, неквапно блукали там череди, над дзюркотливим струмком там стояли воли, понахилявши голови, і стікала вода їм із морд і язиків; о, вдвох вони, взявшись за руки, мандруватимуть там, де густі верболози, де луги соковиті, де прохолодні джерела…

– Ти повернулася, Плотіє, щоб іще раз поему послухати?

Нарешті всміхнулася Плотія – всміхнулась повільно-повільно: спершу щось промайнуло в очах, ковзнуло до трепетно-ніжних скронь – ніби щоб не забути й про ніжні прожилки, які там проступали під шкірою, – й так само повільно-повільно, сливе непомітно передалося вустам, що затремтіли, немов від цілунку, а вже потім розкрилося в усмішці, оголивши окрайок зубів, кістяка цей окрайок кольору слонової кости, цей окрайок земного кряжу в людині. Й усмішка так і зосталася, так і завмерла на лику, ніби прибившись до наземного берега, до берега вічности, і була вона мов мерехтіння сріблясто-безкрайого моря під сонцем, а тоді мерехтіння обернулось на слово:

– Я хочу з тобою лишитись – назавжди, навіки.

– Лишайся зі мною, о Плотіє, я ніколи тебе не покину, я завжди берегтиму тебе.

Так він благав її і від щирого серця заприсягався їй, і слова його враз і збувалися, бо наступної миті Плотія, не ступивши і кроку, все ж опинилася ближче до нього, і кінчики віття розлогого в’яза торкнулись її плеча.

– Зостанься й спочинь трохи, Плотіє, спочинь у моєму затінку.

Слова ці і склали, й промовили власні вуста його, а здалось, ніби їх проказав цей розгілчастий в’яз, що, жінки торкнувшись, набув дивовижного дару мови. Тож Плотія, цілком природно, припала обличчям до крони й у відповідь прошепотіла:

– Ти – рідний край мій, домівка моя – твій затінок, що мене сповиває спокоєм.

– Плотіє, ти – рідний край мій, домівка моя, і я, спокій твій у собі відчуваючи, навіки в тобі спочиваю.

Вона сіла на скриньку, і, попри трепетну легкість її, під якою ані на йоту не прогнулася шкіряна накривка, руки її так міцно, так нерозривно сплелися з руками його, що він, ощасливлений, відчув під своїми пучками м’які її риси, коли вона, як доти хлопчик, сховала обличчя в його і своїх долонях. Вона так і сиділа – сиділа під склепінням тінистої крони, і обоє проймалися єдністю цього буття, що виростала із сплетених рук і повнилась чимось глибоким, незмінним, хоч поки що був це лиш подих передчуття й відчуття чогось багатого й вічного. Та хоч яке нерозривне було це сплетіння, в якому зливалися подих і кров, зливалися їхні буття, раб безперешкодно ступив поміж них, перетнув їхню єдність, так ніби й сам він, і їхні руки були просто безплотним етером. Чи не надумав він їх розлучити? Марна праця! Їхні руки і далі були одна в одній, вони вже злилися, зрослися, вони злютувались водно, злютувались навіки, і навіть той перстень на пальці у Плотії став уже спільним пожитком їхніх поєднаних рук, що втратили власні обриси. Отже, раба пора вже приструнчити, він і Плотію он заслонив уже вкотре, і вона йому так і сказала:

– Іди собі, йди і залиш нас самих; нас уже й смерть не розлучить.

Але раб не послухався й так і стояв поміж ними; ба більше, він нахилився до нього й сказав у його нашорошене вухо:

– Немає тобі вороття; й остерігайся тварин!

Яких тварин? Чи не худоби на водопої? А може, отого бика білосніжного нещасної Пасіфаї, що блукав серед корів? Чи пустотливих цапів, які своїх кіз покривали? Полудній спокій, час Пана, опустився нечутно на розквітлі гаї, але був то і вечір, бо сатири водили уже хоровод і копитами тупали, повиставлявши важкі і цупкі свої здиблені фалоси. Над усім цим гармидером по-вечірньому лунко співала небесна далекість, по-вечірньому лунко вітрець повівав, у ґротах по моховитім камінню дзюрчала прохолодна волога, у темних кущах там при входах по-вечірньому самозабутньо голуби туркотіли, і нависали над ними тіні від бескидів, ще темніші й ще важчі; вечір, жаданий і болісний, чарівно-п’янкий і безглуздо-п’янкий у своїй простоті. Може, це вже і є поворот? Може, це вже і є повернення?

І знову озвалася Плотія:

– О мій Верґілію, я приходжу до тебе не з пам’яті, і навіть коли ти мене впізнаєш, все’дно щораз бачиш уперше.

– О, ти – мій дім і моє вороття, дім, до якого нема вороття…

– Дім свій, своє вороття ти знайдеш тоді, о Верґілію, як досягнеш мети, а до неї тобі ще потрібно дійти, – урвав його раб і подав кострубатого, окутого міддю ціпка. – Не гоже тобі тут сидіти на місці і впадати у спогади – теж уже зась. Бери ось ціпка, та міцніше тримай його, і – в дорогу!

Це була владна вимога, і якби він її виконав, то з ціпком у руках дійшов би до тієї долини похмурої, де в глухих заростях із землі вибиваються золоті парості; то був, далебі, мов суворий наказ, і його б довелося беззастережно послухатись, але той ціпок якимсь дивовижним чином нараз опинився у легких руках Плотії, недоступних для раба, й це було також неначе той перший нестямний захват, коли вперше пізнаєш жінку й коли тебе вперше пізнає жінка.

– О Плотіє, доля твоя – це доля моя, бо в ній ти мене пізнаєш!

– Ілюзія! – кинув стурбовано раб, зробивши непевний порух – так наче із наміром відняти ціпка у Плотії. – Усе це ілюзія. Бо доля цієї жінки – минуле, а твоя доля, Верґілію, – майбутнє, і той, хто минулим обтяжений, долі твоєї аж ніяк не полегшить.

Вагомо лунала така засторога, вона дисонувала з цією світлою, квітково-радісною зустріччю, завдаючи його серцю глибокої рани: дві долі – чоловічу майбутню й жіночу минулу – він, попри всі свої прагнення щастя, поєднати ніколи не вмів, і ось ці дві долі знову постали як перешкода між ним і Плотією. Де істина? У раба, у Плотії?

І промовила Плотія:

– Верґілію, я припоручу свою долю тобі, щоб творив ти минуле; нехай у тобі воно стане нашим майбутнім.

– Ілюзія! – знов кинув раб. – Ти – жінка; не за одним отаким калікою з костуром ти блукала по світу!

– Ох! – зітхнула Плотія, пригнічена таким суворим, таким жорстоким докором.

Раб скористався її короткою, ледве помітною втратою опору, заволодів ціпком і розітнув ним крону над головою навпіл; у прогалину вдарило нестерпно-різке, полуденно-яскраве сонячне світло. Щоправда, цим самим раб і сполохав мавпочок, які у тій кроні похітливо втішалися рукоблудством; з пронизливим криком вони розбігалися врозтіч, і до покою завдяки цьому знов повернувся піднесений настрій цього врочистого дня; уздрівши зненацька заскочених мавпочок, усі розсміялись, а лікар у бік перепуджених світлом тваринок повернув кишенькове люстерко, немовби бажаючи ще раз піймати у нього тих сіромах чи бодай познущатися з них, бо поки вони перелітали із гілки на гілку, він цитував:

 
– «Хай од вівці нині вовк утіка, золоті нехай родить
Яблука дуб віковий, а вільха квітує нарцисом,
Сльози янтарні нехай із кори тамариску спливають,
З лебедем спір – сова хай веде, Орфеєм хай стане
Тітір в лісах, Аріоном-співцем – посеред дельфінів».
 

Нарешті і Плотія піднеслася духом і ще ревніше притисла долоні свої до його, а погляд звела догори, звідки ринуло світло.

– Це світло… з ним я чую поему твою, Верґілію.

– Мою поему? Вона – теж минуле…

– Я чую те, що не стало ще піснею.

– Ох, Плотіє, невже до снаги тобі розпач почути? Розпач – то все, що так і не стало піснею, так і не стало дією, то – лише пошуки без мети і надії, а пісня – всього-на-всього марність тих пошуків.

– У собі ти шукаєш морок, який творить тебе своїм світлом, і в тобі житимуть вічно надії, й вони завжди збуватимуться, якщо будеш ти поруч зі мною.

Зненацька і швидкоплинно явилось непроминуще майбутнє, зненацька занурилось віддзеркалене світло у віддзеркалене світло. Поклались долоні його на її перса, і від доторку цього пипки в неї напружились (чи не сама вона ті долоні на себе й поклала?), і він, полонений ніжним теплом її тіла, наслухав її слів:

– Що не співає в тобі, те недоступне поемі; від того, що створено, величніше те, що творить, зокрема і самого тебе; недоступно далеке воно від тебе, бо воно – це ти сам; та як зі мною ти поруч, то поруч ти і з собою, і так ти всього доступиш.

О ні, творила рука його не лише її образ, не лише її перса, а й невидиме серце її, у пестощах ніжних зігріте. І він поспитав:

– То ти – це та форма, якою я став? Ти – форма мого становлення?

– Я – в тобі, але ти все одно проникаєш у мене; у мені твоя доля зростає, і тому я тебе впізнаю у майбутньому, що не стало ще піснею.

– О Плотіє, ти – мета моя, недосяжна мета!

– Я – пітьма, я – порожнина, що приймає тебе й підносить до світла.

– Ти – вітчизна моя, вітчизна, навіки втрачена.

– Я знаю усе про твоє буття; я чекаю на тебе, прийди – і ти знайдеш мене.

– У твоєму знанні затаїлося те, що навіки утрачено, – зачаїлось майбутнє.

– Я несу твою долю зачаєно; і мета твоя – у моєму знанні.

– То дай же й мені свою долю майбутню, щоб я ніс її разом з тобою.

– Не маю я долі…

– І мету свою дай мені, щоб разом з тобою шукав її й я.

– Не маю мети я.

– Ох, Плотіє, Плотіє, як же знайти тебе?! Де шукати тебе у тому, що навіки утрачено?!

– Майбутнє моє не шукай, пізнай мій початок і ніколи про нього не забувай; він стане тобі непроминущим майбутнім у реальності нашого дня.

О голос, о мова! Чи тривала ще їхня бесіда? Чи тривав іще їхній перешепт? Чи вже змовкли слова, зрозумілі їм радше в прозорості їхніх навзаєм зачарованих тіл, навзаєм зачарованих душ? О душа, що живе лише заради того, що не стало ще піснею і що не сподіялось, заради майбутньої форми, в якій має втілитись доля! О душа, що формує себе для безсмертя і прагне супутника, щоб розпізнати мету у самій собі! О повернення, о рідний краю, о вічне безчасся у спільнім бутті, безчасся, що ховають його у собі їхні сплетені руки! Все тихіше й тихіше водограї дзюрчали і води, і тихо-тихесенько прошепотіло в душі його, в серці, у подиху, тихеньким зітханням відгукнулося в ньому і з нього:

– Я кохаю тебе.

«Я кохаю тебе», – нечутно відлунило, наче був то лиш потиск німий їхніх рук.

Вони так і сиділи, поєднавшись руками, поєднавшись серцями, він – прихилившись плечем до гіллястого в’яза, вона – поруч на скриньці, й не ворушились обоє, жодне ані на йоту не зрушило з місця, та хоч як там, а вони наближались одне до одного, бо відстань між ними якась невідчутна сила щомиті скорочувала, сплітаючи віття з утятими лозами в кроні, і над ними двома виростало густе листяне склепіння, виростав цілий ґрот, пронизаний золотисто-зеленим світінням, і в ньому невдовзі вже тільки для них і лишилося місце; зелений цей ґрот був немов віддзеркалення тієї печери скелястої, що колись прихистила для короткого – ох, такого короткого! – щастя Дідону з Енеєм. Виходить, ця листяна золотисто-зелена прозорість – омана? Ілюзія? Довкола усе грало золотом, та не видно було ні одної золотої галузки, у кроні не чути було золотих передзвонів; ох, адже й на долю пари отої, отих двох героїв випала одна лише мить справжнього щастя, одна лише мить, коли долям Дідони й Енея дано було поєднатися – її долі в минулому і його долі в майбутньому; померкли тоді в її серці картина минулого, образ кохання дівочого – Сіхея, що так рано загинув, померкла тоді в його серці картина майбутнього з доленосним велінням богів панувати в Італії; все в тих картинах змінилося, з одної в одну перейшло, набуло обрисів навіки застиглої миті цього поєднання, коли їхній союз став реальністю, хоч і тільки на цю одну мить, яку вже відразу й потьмарила ота стоязика, стоока, стоуста, стокрила, стосила летюча нічна поголоска, що огидно наводить ганьбу на закоханих і намагається їх розлучити. О, невже таке станеться й тут? Невже така доля спостигне і їх? Хіба це можливо? Невже недостатньо вони ще поєднані, недостатньо готові прийняти цю остаточну реальність, щоб з ними могло таке статися? Велично і широко над краєвидом довкола простиралась усмішка Плотії, майже сумна у своїй осіянній застиглості, і краєвид, осіянно-прозорий від усмішки, скинув запону над їхнім становленням, у минуле зануреним, ладним зачати й плекати майбутнє, запону над їхнім народженням і пологами їхніми. Його пальці торкалися листя, плодів і квітів, торкались кори і землі, й щораз виявлялося, що це він торкається Плотії, що крізь незліченні появи природи до нього щораз усміхалась душа її. Та з крони над ним долинув Лісаніїв голос:

– Повернись до початку, до його усмішки, повернись до обіймів усміхнених, де ти колись мав схованку!

– Не озирайся! – знов застеріг його рабів голос, і йому відповів притлумлений, заспокійливий голос лікаря:

– Помовч. Озиратись йому вже не сила.

Немовби у відповідь, краєвид спохмурнів, хоч і не дуже, своєї прозорої ясности він майже не втратив, і це ледь помітне потьмарення не пригасило і усмішки в Плотії; пророчо-усміхнено лунав її голос, коли вона, ніби вустами природи, сама вже природа, звернулась до нього:

– Не вороттям, а метою була я тобі від самого початку, і для мене лишаєшся ти безіменним, бо тебе я кохаю. Ти безіменний для мене, мов те дитя, мов душа, іще не сформована…

– О Плотіє, ти явилась мені в своїм імені, я кохаю тебе й тому хочу стати тобою.

– Утікай! – настійно, майже тривожно, немовби востаннє застерігаючи, пролунав голос раба.

Тим часом виноградна лоза вже так густо обвила крону, обернувши її на затінений, темний ґрот, що про втечу, здавалося, вже шкода було і гадки; та втікати йому й не хотілось, аж ніяк не хотілось, і навіть якби оце зараз раб показав золоту йому віть, він уже не зірвав би її все одно. У мирі і спокої хотілось кохати Плотію, миром і спокоєм дихала близькість її наготи жіночної, миром і спокоєм повнився погляд крізь гілля на ниви, лісами обрамлені, на квітучі гаї, де на стада не чигають вовки, де на оленів не розставлено пастки, де веселяться, окрилені радістю, Пан і пастух, дріада і німфа, де над струмком дзюркотливим у траві спочиває теличка, в знемозі за биком умліваючи. Ніщо там не знало страху, ніщо там страху не навіювало; навіть голівка змії, що мерехтливими зеленуватими кільцями звивалася навколо дерева, справляла привабливе враження, а її очі із золотистим полиском і язичок звабливо-тріпотливий благали довіри… Усе тут пливло у солодкій дрімоті… Чи спаде кому-небудь на думку втікати?! Ні, він не хоче втікати, це – його рішенець, він зветься коханням, і він ще важливіший, аніж кохана істота, бо кохання вкладає у неї і вбачає у ній не тільки щось видиме, але й щось невидиме.

– Ні, я не втікатиму, Плотіє, я ніколи від тебе уже не втікатиму, о, я повік не покину тебе!

Тоді ближче присунулась Плотія, і прохолода була в її подиху:

– Ти вже близько від мене, рішенець за тобою – так було й так лишається; я чекаю на тебе.

Так, це був рішенець, і зненацька на пальці своєму він непомильно, виразно відчув перстень Плотії – чи то він перейшов туди сам, чи то його тайкома нанизала вона, щоб поєднати їх, щоб скріпити союз, щоб повік не кінчалася їхня солодка втіха. Бо в персні минуле й майбутнє злилися у нескінченну теперішність, у все нове і нове осягнення долі, у все нове і нове відродження.

– З тобою, о Плотіє, мій рішенець – це рідний край; ти прийшла, і для нас тепер у ріднім краю настав вічний день.

– Ти повернувся до мене, коханий?

– Ти – рідний край мій, домівка моя, я повернувся і хочу до неї ввійти.

– Так… – пролунало, немовби зітхання. – Так, лише зажадай мене.

І хоч спершу його здивувала така гола відвертість, та вона була слушна, не могла бути іншою, бо у хвилину жадання минуле й майбутнє одне одного урівноважують, бо на цій рівновазі, майже завмерлій (безвиразно й велично кохання всміхається), ґрунтувалась прозориста ясність незмінного плину речей, бо з неї, із рівноваги, випливав цей обов’язок – просто солодкий обов’язок: називати всі речі їхніми власними іменами; те, що тут діялось, було продиктоване чимось і вкрай надзвичайним, і зовсім буденним, і покривало належало скинути з того і з того й сказати про все неприкрито. Він так і зробив:

– Буття твоє, Плотіє, поза часом і вічно неспинним потоком струмує до мене, і я спрагло тебе жадаю.

Та вона, мов легенький серпанок, відвинулась від нього, чи, правильніше сказати, її щось відвинуло від нього.

– Тоді відішли Алексіса.

Алексіса? А й справді: біля вікна, на тлі краєвиду далекого, стояв Алексіс, золотокудрий і білошкірий, стояв майже голий, у самій коротенькій туніці, спрямувавши замріяний погляд кудись у далечінь невиразну, ген аж на гори, вершини яких пропливали, неначе вітрила, у сонячній млі понад овидом; довкола Алексіса вели свій танок сатири, кожен зі здибленим фалосом, а над головою у хлопця звисала галузка, усипана білими квітами й повита рожевим серпанком.

– Відішли його, – знов попросила Плотія, – прожени його геть, не дивися на нього, ти тримаєш його своїм поглядом.

Прогнати Алексіса? Хіба можна прогнати того, відповідальність за чию долю – о, відповідальність за чию долю в майбутньому! – він перейняв на себе, й кого він, окрім того, ще й любить? Тоді треба прогнати й тендітного Цебеса, що мріє стати поетом. Хіба можна таке допустити? Чи це – не те саме, що принизити долю людську до випадковости? Чи це – не те саме, що взяти й майбутнє в минуле відкинути? Проте в безпосередній, у голій реальності того, що діялось, довго гадати й вагатися не випадало, а Плотія у своїй голій відвертості знов недвозначно наполягала:

– Невже мої перса тобі не жаданіші, аніж сідниці отого хлопчиська?

Алексіс, почувши цей присуд, не ворухнувся – навіть тоді, коли стишеним голосом лікар глузливо звернувся до нього:

– Хлопчику любий, ти на щічки рожеві свої покладайся не дуже.

Алексіс не дав і взнаки, що почув усе і зрозумів; він так само замріяно й мовчки споглядав краєвид, блукаючи подумки у квітучих гаях та дібровах, що мліли в обідній спекоті, споглядав краєвид, у тінистій долині блукаючи, де під кронами скельних дубів прохолода священна гаряче повітря остуджує, немов вечорові присмерки; підліток плив на мріях у застиглій ясній прозорості. Та коли Плотія, неначе з якогось глибокого, принишклого остраху, звернулася знов до коханого, до того, кого так жадали душа її й тіло, коли жінка гукнула: «Верґілію!» – і цей поклик, хоч і зовсім тихенький, пролунав переляканим і водночас переможним криком, тоді постать Алексіса зникла, немовби розтанула, розчинилась у сонячній млі, на етер обернувшись, і зітхнула з полегкістю всміхнена Плотія й, усміхаючись, мовила:

– Не гай часу, коханий!

– О Плотіє, моя кохана!

І віття, немовби з наказу її, зімкнулося у непроникну, непроглядну гущаву, і він, послухавшись рук її, опустився, упав на коліна. Так він стояв навколішках, і вона тримала долоні його у своїх, і він цілував її пипки. Й, одне в одне полинувши, знявшись на крилах невідчутної сили, злившись палкими промінними поглядами, вони линули у високості, безвольні і легкі, й нечутно опустились на ложе, й, хоч не звільнялись від одягу, лежали там голі тіло до тіла, лежали там голі душа до душі, лежали, немовби струмуючи одне уздовж одного, але від жадання й завмерши, а довкола під зоряним гнітом нечутно, але все могутніше, усе виразніше наростали перекоти світла і повнився сонячним гуркотом світ; пам’ять минулого й пам’ять майбутнього стерлися, лишилась безпам’ятна цнота. Так лежали вони нерухомо, припавши вустами до вуст, і язик трепетав її пружно, як верховіття на вітрі; так лежали вони, поки вуста її трепетно прошепотіли йому у вуста:

– Ні, нам не можна; лікар он дивиться.

Отже, ця густа крона усе ж таки їх не сховала! Як же це сталося? Невже чужі очі могли проникнути крізь таке густе листя?! Одначе проникли, проникли ж! Хоч темно-зелене шатро анітрохи не стало рідшим, їхнє ложе тепер опинилося мов на долоні, в усіх на очах; не було куди дітись від поглядів, не було куди дітись від пальців, що, рясно унизані перснями, глузливо зусібіч на їхнє ложе тицяли; не було куди дітися від розперезаних мавпочок, що, весело шкірячи зуби, жбурляли згори в них горіхами; не було куди дітись від похітливих поглядів усіх тих цапів, які витріщали баньки і захоплено бекали і над якими із реготом чорною тінню шугали цілі рої кажанів; ох, не було куди дітися від поголоски, від чорної тіні цього одоробла гидкого, на яке було сором дивитись і яке, грізно регочучи, зловтішно дзвонило про те, що було і чого не було: