Текст книги "Смерть Верґілія"

Автор книги: Герман Брох

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 30 страниц)

Все нові розмови, все нові запитання… Відповідати на них – уже просто нестерпний тягар.

– Батьківська віра… Тоді замість пізнання ще не постала безодня невігластва…

– Її вже подолано.

– Так, подолано, однак завдяки лише тому, що прийшов ти. А ось тоді, у часи наших предків, потреби будити віру взагалі не було, бо віра жила, вона водночас і всередині, і зовні становила єдине ціле з людським життям.

– Так само живе вона й нині, Верґілію, і боги як живі, як живісінькі населяють твою «Енеїду».

– В «Енеїду» вони прийшли ззовні; мені довелось відшукати їх у далекій-далекій минувшині.

– Ти богів відшукав біля їхніх джерел, там, де основи пізнання їхнього; ти раз і назавжди знову подарував своєму народові їхню реальність, реальність істинного пізнання божеств; Верґілію, твої образи – це жива, це найживіша реальність, реальність твого народу!

У словах цих бриніла спокуса й обіцянка успіху, здавалося навіть, що Цезар казав їх переконано й щиро. Одначе були це звичайні пусті словеса, тим більше, що Цезар, поему розхвалюючи, по суті, захищав тільки власне творіння. Та, може, якраз через це він і відмовиться зрештою від «Енеїди»?

– Ох, Цезаре, я вже казав: мої образи – це лише те, що лежить на поверхні.

– Вони тебе не задовольняють, бо ти вимагаєш від них, щоб вони смерть пізнали і смерть подолали, – вимагаєш того, на що тут, у земному бутті, ніхто не спроможний… У тебе такі самі надмірні вимоги і до мого творіння.

– Мої образи не задовольняють мене, тому що…

– Що, затнувся, Верґілію?.. Розумієш-бо й сам, що рації ти не маєш.

– Час, мій Авґусте… Ми якимсь загадковим чином залежимо всі від часу, якимсь загадковим чином він спливає й спливає… цей порожній потік… він тече на поверхні, і нам навіть не втямки, ні куди він тече, ні який він завглибшки… Та колись все одно він замкнеться в кільце.

– Тоді чом же ти стверджуєш, немовби мистецтво не потрапляє у русло часу? Чи не віщун наворожив тобі це на тельбухах офірних тварин? Усе це безглуздя, Верґілію! Ніяких загадок у часу немає, в ньому немає нічого такого, що можна було б розгадати на кишках чи на печінці.

Яку ж, справді, загадку приховує час? Порожнем плине порожній потік до своєї мети – до смерти, і якщо залишити його без мети, то щезне й він сам, і час. Чому, позбуваючись смерти, позбуваємось також і часу? Немов уві сні, все зв’язалось водно, і, немов з того сну, долинув голос:

– Зміїне кільце часу… Небеса, їхні тельбухи…

– І ти звеш це «основи пізнання»? Це – основи пізнання лише віщуна! Верґілію, що ти замовчуєш?

– Ми – бранці часу, всі до одного, навіть пізнання – і те бранець часу.

Дивно, але Цезар помітно стривожився.

– Ти покладаєш на час відповідальність за вчинки людей і навіть за те, що вони позбулися пізнання… Так ти звільняєш людину – а заразом, певна річ, і самого себе – від усякої відповідальности; це шлях небезпечний… Я, навпаки, волію покладати на людей відповідальність за час, у якому вони живуть.

Що таке час? Чи взагалі це – потік, що безперервно кудись все біжить і біжить? А може, тече він нерівно і радше нагадує то майже стоячу озерну гладінь, навіть якийсь мертвовід на болоті, що завмер під двобарвним покровом сутінків, то знову грімкий водоспад, який розлітається семибарвно-блискучими бризками, – цілий потоп, що затоплює все, і підхоплює все, і з собою несе?

– Цезаре, людина завжди має досить можливостей виявляти відповідальність; свій обов’язок вона може сповняти погано чи добре, і хоч коло її обов’язків визначає і час, хоч сама вона вплинути на це коло й не може, відповідальність перед обов’язком зостається незмінною; в людини незмінним зостається обов’язок сповняти свої обов’язки незалежно від того, міняється їхнє коло чи ні.

– А я й допустити не можу, щоб це коло обов’язків змінював час… Людина відповідає за завдання й обов’язки, що їх за мету бере у своїх вчинках і діях, у всі часи вона має їх ставити на службу інтересів усіх громадян і держави, й коли цим обов’язком вона чомусь нехтує, то час свою форму втрачає. А завдання людини – формувати свій час, і робить вона це в державі, яка завжди й у всьому для неї – найвищий обов’язок.

Загадка часу, загадка його порожнечі! Чому коло людських обов’язків зазнає в часі змін? Без меж простяглися у часі Сатурнові царини, незмінні вони в усі часи, одначе душа – бранка часу; і поза поверхнею часу, в глибинах земних і небесних чаїться пізнання – те, чого прагне людина.

– Пізнання – наш вічний обов’язок, і повік воно буде божественним завданням людини.

– А в життя це пізнання утілює лише держава. – Авґуст поглянув на нього майже з відвертим викликом, хоча стурбований, занепокоєний вираз усе ще й не сходив з його обличчя.

Що таке час? Що таке зміни у колі людських завдань, зміни, що відбуваються з волі часу? Що саме міняється там, у тому колі, які зміни так загадково породжують самих себе?.. Що це за зміни, які зрештою все повертають на круги своя?

Куди ми пливемо? Як хитається човен…

– Людина, що прагне пізнання… час приймає її у свої обійми…

– Навпаки, мій Верґілію, людина тримає його у своїх руках.

О, змін зазнавав не час, а саме пізнання – бувало, повільно, а бувало, й спиняючись зовсім, загусаючи, немов баговиння, але потім бурхливим потоком воно поривалося знову вперед; пізнання буття, пізнання усього сущого, це дивне плетиво у пізнанні світу, яке диктує людині, у що їй вірити, всеосяжне плетиво, у невиразних вічках якого людина заплуталась, але, попри все, має невтомно плести його далі, щоб воно охопило весь світ і не порвалося… Загадково з буттям поєднане, разом з буттям розширяючись і перевтілюючись, в собі загадково обертаючи суще на пізнане, – отак крок за кроком пізнання і посувалось, отак воно й мало вперед посуватися заради творіння вселенського, заради часу, в якому творіння стає реальністю, бо час – не що інше, як зміна пізнання.

– Вселенське творіння зігріває людину своїми обіймами, а людина тримає творіння у власних руках… Ох, Авґусте, це – й час і все ж – не час; у своєму пізнанні людина утілює образ часу.

– Повік не погоджуся з тим, нібито час над людиною владний…

Але доля над часом владна, і таїться у ній завершальна загадка часів. Бо заповідь смерти, продиктована долею, неодмінна і для вселенського творива, і для самих богів; та знову і знову урівноважує шальку ще одна заповідь долі – відродження, цей наказ і богам, і людям не дати порватися плетиву пізнання, нитку до нитки в’язати і так у пізнанні, одночасно і пізнаючи, і самим пізнанню відкриваючись, навік зберігати і творіння богів, і саму божественність.

– Час, Авґусте, – це лише зміни в пізнанні, тільки й того, і хто пізнання оновлює, той і час, його плин визначає.

Авґуст, немовби цих слів і не чувши, провадив:

– І повік не погоджуся з тим, нібито наш час нікчемніший, аніж час, наприклад, Есхіла; о ні, аж ніяк, багато у чому наш час навіть незрівнянно величніший, і я маю право сказати, що певною мірою сприяв цьому й сам. У більшості сфер ми добряче перевершили греків, а наші знання повсякденно зростають і ширшають…

– Ох, Авґусте, ми ведемо розмову про речі вочевидь зовсім різні… На поверхні знання, може, й ширшають, але серцевина пізнання усе ж таки, певно, всихає…

– Отже, й творіння моє – також тільки символ і то скороминущий, символ якоїсь поверхні? – Стурбованість Авґуста переростала вже в очевидну образу й обурення. – Чи саме не це ти хочеш сказати?

Загадка часу! Одвічна загадка пізнання! Загадка веління долі! Клятви загадки! Світло і морок, поєднані у двобарвному сутінку, розкриваються у семибарвному земному творінні, та, коли зміни буття, досягнувши вершин, обернуться загальним пізнанням і завдяки такій цільності стануть незмінними, тоді спиниться й час – не замре, як вода в тихім озері, а затримається, як непроминуща та мить, котра все омиває на світі, і в реальності такого новітнього дня зіллються сім барв у єдність останню, у світанкове сяєво кольору слонової кости, і перед цим сяєвом змерхне будь-яке світло земне й потьмяніє будь-яка реальність земна, обернувшись на тінь невиразну, на невиразну гру ліній.

– Творіння твоє покликане часом, о Цезаре; воно сповнює його завдання і за велінням долі прагне оновити пізнання, щоби в усій своїй божественності знов відродилося творення.

До зневажливо-демонстративного спротиву додалося розчарування:

– Те, що лиш прагне пізнання, – ще не саме пізнання.

– Творіння твоє – це мир.

– Так, але він, як тебе послухати, на жаль, лише символічно долає смерть, і навіть якщо мені поталанить – а я дуже на це сподіваюся – невдовзі назавжди замкнути всі брами до храму Януса, то для тебе це буде аж ніяк не остаточне подолання смерти, а також тільки символ.

– Рим – це символ, о Цезаре, Рим – це образ, тобою створений.

– Рим – це чин наших предків, і реальність, закладена ними, сягає далеко за межі простого символу.

– Але він-таки, Рим, – і плід твого чину, о Авґусте… Римський порядок у римській державі…

– Щоправда, лише у державі-символі, як ти її називаєш; але римська держава покликана стати чимсь більшим, аніж символ пізнання, позбавлений змісту.

Зневажливий спротив переріс в очевидну відразу; Цезар стояв, ладен ось-ось піти геть, і складалося враження, що про «Енеїду» він уже і не думав.

– У справах земних ти відновив порядок і дав йому нове життя; він – пізнання твоє.

– Тоді чом же він – тільки символ? Чом ти так наполягаєш на цьому?

Символ, пізнання, реальність… Хіба гордощам Цезаря подобало миритися із простою символічністю, коли він ніколи й не відав смирення в пізнанні? Коли він ніколи і не хотів зазирнути в безодню? Коли реальність для нього завжди була тільки поверхнею? А пізнання – це коли виринаєш з безодні, коли ти смиренно виринаєш із глибин смиренного самоприниження до нового смирення, коли реальність приносиш додому з ніщоти, в яку тій довелося упасти, щоб відродитися знов… Пізнання, повернення в символі, породжене мороком, відродження реальности, яка у безодні зазнала змін і все ж таки вічно незмінна…

– Ти пізнав той порядок, що його встановили боги у неземному світі, і розгледів його в римському дусі; ти поєднав той і той у єдиному цілому, поєднав у своєму творінні державному й у своєму творінні державному надав тому цілому земного утілення і зримого образу; це – переконливий символ римського духу, переконливий символ неземного порядку в пізнанні…

– То й що? Достоту те саме можна сказати і про «Енеїду».

– Аж ніяк!

Вологі роти, призначені їсти, плювати і кашляти (і це, власне, й робили), перемовлялися далі, й так і тривала ця бесіда, воднораз безсоромна й безглузда, тож і не дивно, що вони один одного вже не могли зрозуміти. Усе йшло до того, щоб обидва нарешті сором’язливо помовчали.

– Аж ніяк? – Дивно, але цього разу розбіжність у поглядах не збудила у Авґуста ще глибшого роздратування, навпаки, в його голосі почулися навіть нотки примирення. – Тоді як? Тоді що ж?

– Завдання часу – не слово і не мистецтво, а чин; пізнання – лише у чині…

– Я ще раз питаю, Верґілію: тоді чом же усе ж – тільки символ?

Важко, дуже важко було розмовляти, а міркувати… ох, міркувати – ще важче.

– О Авґусте, неземне у земному пізнати і завдяки цьому пізнанню надати неземному земного образу – як слова у формі, як творіння у формі й саме тому як чину у формі – ось у чому суть справжнього символу; внутрішньо й зовнішньо він – вияв свого праобразу, він містить праобраз в собі й сам міститься в ньому, достоту як і твоя держава, сповнена римського духу, в ньому ж таки й закорінена; і символ, втілений у неземному, яке він уособлює, до якого він навіть належить, сам переживає час, розростаючись і підносячись у своїй довговічності, підносячись у своєму зростанні до істини, яка смерть подолає і знаком якої він був споконвіку…

– То ось який вигляд у справжнього символу… – Цезар, здавалось, аж ніби замислився, хоч міна його промовляла, що йому щось не втямки. – У символу, що прагне бути чимсь більшим, ніж символ поверхні…

– Так, справжній символ, непроминущий і цілісний; справжній мистецький витвір, справжня держава… Непроминуща і цілісна істина в символі.

– Перевірити, чи резонні твої міркування, я змоги не маю… Дуже глибокі вони і складні.

Перевіряти нічого й не треба; чого не розумієш, того не варто і перевіряти, треба просто прийняти на віру, навіть якщо ти – сам Цезар.

– Ти приніс мир і порядок; на ґрунті, що його в такий спосіб ти підготував своїм чином, у майбутньому набиратимуть сили, долаючи смерть, усі пізнавальні діяння, і творіння твоє, що вже тепер стало символом їхнім, зростатиме їм назустріч… Невже тобі цього замало, о Цезарю Авґусте?

У Цезаря, що вже зібрався іти, нарешті з’явився замислений усміх:

– Дуже глибоко це і складно… Може, це вже і є те пояснення, яке ми хотіли приберегти для Мецената?

– Можливо… не знаю…

Чом же Цезар не йде, коли вже зібрався піти? Так, надто це глибоко й складно, надто виснажливо, надто нестерпно; далебі, з цією розмовою слід було зачекати до зустрічі у Мецената чи й узагалі відкласти її. Відкласти на потім, надалі. М’яко дзюрчав водограй у стіні, і дзюрчання його відлуння, що дзюрчало довкола, дзюрчало внизу, десь у глибині, дзюрчало вбік моря, до нічних його хвиль, дзюрчало, саме вже немовби та хвиля, немов білогрива та хвиля у мороці, – те відлуння промовляло-дзюрчало до голосу Плотії, що плив у німому мовчанні крізь це неугавне дзюрчання, сріблясто осяваючи ніч, чекаючи, коли піде Цезар, нічної самоти чекаючи. Це ще ніч? Ох, як тяжко підіймати повіки… Відкласти цей день, відкласти цю ніч!

Та попри те, що Цезар хвилину ще тому збирався піти, несподівано він передумав; схоже, йому спало на гадку іще щось, і раптом він знов опустився у крісло; сидячи боком і звісивши руку зі спинки, він мав вигляд людини, що не хоче ні йти, ні лишатися; хвилю помовчавши, нарешті сказав:

– Може, воно таки й слушно… може, все, що ти кажеш, і слушно, та не гоже нам жити у хаосі символів.

– Жити?..

Хіба тут про це ще ішлося? Хіба йшлося іще про життя? О, який ніжний, який звабний цей дзюркіт довкола… Жити, ох, жити і жити, щоб нарешті померти…

Хто ж ухвалить такий рішенець? Чий голос його провістить?

Плотія не озивалася.

А Цезар промовив:

– Не забуваймо, що є ще й реальність, хоч нам і не лишається нічого іншого, як тільки виражати її і втілювати в символах… Ми живемо, і це – реальність, проста й очевидна реальність.

Лише у символі можна збагнути життя, лише у символі можна відбити символ; нескінченний ланцюг тих символів, і позбавлена символу сама тільки смерть, до якої ланцюг цей тягнеться, так ніби смерть – його найостанніша ланка й воднораз за його уже межами, так ніби символи всі лише задля того і створені, щоб усе ж показати, що символам смерть непідвладна, далебі, так ніби тільки у смерті мова й змогла повернути собі простоту свою первісну, так ніби смерть – місце народження простої земної мови, цього найбільш земного з-поміж земних, а проте і найбільш божественного з-поміж божественних символів. Усю людську мову осяює усмішка смерти… І нарешті озвалася Плотія: «Все реальне – німе, і нам жити в його німоті; вирушай у реальне, я піду за тобою».

– Подолавши ланцюг нескінченний символів, усе глибше і глибше безчасся долаючи… Ставши у символі символом, настане реальність, умирання без смерти…

Цезар нарешті всміхнувся:

– Так, глибока й складна ця реальність… Ти справді гадаєш, що все реальне підпорядковане таким складним умовам? Між ними і тими, що їх, на твою думку, визначає символ, я майже не бачу різниці.

Авґуст сидів зовсім близько, проте його голос, на диво, долинав із якоїсь незмірної далечі; не менш дивувало і те, що його власні слова пролунали, здавалося, з іще більшої далечі, хоч і з її протилежного боку:

– Символ реальности, реальність символу… ох, і лише в кінці, аж у самім кінці одне переходить у друге…

– Я, мій Верґілію, вірю в реальність простішу; я вірю, наприклад, у тверду і надійну реальність оцих наших буднів… атож, мій Верґілію, саме в звичайну буденну реальність…

Кожне слово людське у своєму навіть зовсім простенькому значенні походить від смерти, а крім того, воно постає під склепінням ніщоти, яке неосяжно здіймається за подвійною брамою смерти й породжує всяку реальність; всі слова постають з неосяжности, і через це саме той, хто їх чує, хто до них прислухається, – вже навряд чи й він сам, він стає кимось іншим, далеким-далеким від себе самого, позаяк прилучається до неосяжности.

– Простота наших предків і пращурів, любий Верґілію, і Енея твого простота… У простоті своїх буднів вони зводили римську державу.

Небеса віщували затемнення сонця, лев’ячі барви мигали в примарному світлі, гарцювали на хвилях Посейдонові коні, і невидимим став Фебів лев… Невже запряг небесний уже обірвав посторонки, забув про божественні шори і повернувся до табунів у водах? О, то встає вже ранкова зоря, омита океанськими хвилями, – та, за якою простує Венера, обравши собі її за провідну. О, вже на схід ця зоря-провідниця повертає святу свою голову і зводить свій погляд, що розганяє сутінки… Чи не була це й реальність Енея? Чи не судилось йому так далеко лишити позаду звичайну земну марноту? Невже він проник у такі емпіреї? Невже усе так і побачив?

– Ох Авґусте, у Гомера було все простою реальністю… він пізнавав лиш її.

– Ну звісно, ти тільки підтверджуєш те, що сказав я. Залишиться те, що становило реальність для всіх наших предків, саме воно і живе у мистецтві…

– Ох, Авґусте, хистка під ногами земля… Для Гомера й героїв його нічого хисткого не існувало… а ось для Енея…

– Ти про що – про реальність, а чи про мистецтво?

– Про те і про те.

– Отже, про те і про те… То збагни ж ти нарешті, що Рим і поема твоя – одне ціле, що в «Енеїді» ти втілив і римську звичайну реальність… Нема там нічого хисткого; реальність твоя – тверда й непохитна, як італійська земля.

Навіть місячну кулю ясну, навіть сонця вогонь – все живить дух; у всіх членах світу душа розливається, і вони, нею сповнені, стають одним цілим – тілом усесвіту… Чи помандрує на схід та зоря, пізнана й сама пізнавати прагнучи?

– Ох, Авґусте, реальність – то завше чимдалі глибше і глибше пізнання.

– Рим був пізнанням прабатька; Рим був пізнанням Енея, й про це ніхто краще не знає, ніж ти, саме ти, мій Верґілію.

Понад землею спочилою, не понад державами помандрує зоря; та Цезар про це й знати не хоче. Але і мовчати про це теж не можна.

– Зерно пізнання наші предки засіяли, римський порядок створивши…

– Я не хочу іще раз почути, що він був лиш символом… Риму реальність, реальність того, що вже створено й буде ще створено, реальність творіння мого – це має бути чимсь більшим, аніж тільки символом…

– Як символ пізнання засновано Рим; він несе в собі істину, набуває реальности, все більше і більше… Реальність – лише у зростанні й становленні.

– То сьогодення для тебе – ніщо?

– Римська держава, пізнанням породжена, себе перевершить; порядок її стане царством пізнання.

– Наша держава зростання подальшого не потребує; боги нам поможуть, германські кордони ми аж до Ельби відсунемо, створимо так найкоротший рубіж оборонний від океану до Понту Евксинського, й держава набуде природних своїх рубіконів, надійно захищена з півночі – від Британії й аж до самої Дакії.

– Держава твоя, о мій Цезарю, буде ще більша…

– Їй більшою бути не треба; якщо вона буде ще більша, італійського роду не вистачить, щоб на теренах усіх її підтримати звичаї римські і римський порядок.

– Держава реальности, що має постати твоїми зусиллями, буде щось більше, аніж просто влада на широких теренах, забезпечена військовою силою.

– Для тебе досягнення наші, далебі, геть нічого не важать… А оскільки це так, то ти їх принижуєш, зводиш до символу, який на реальність не претендує.

Ох, як важко дихати, як важко вести цю розмову, як важко боротися з цією постійною настороженістю і недовірою Цезаря, як важко терпіти вразливу його самовпевненість.

– Цезаре, мир у державі своїй ти встановив без меча, і без меча він пошириться на цілий світ.

– Це правда.

Отже, пояснення це Авґуста задовольнило.

– І я докладаю зусиль, – вів далі Цезар, – щоб приносити мир не мечем, а саме угодами; певна річ, щоб угоду ніхто не порушував, її має підтримати образ меча.

– У державі пізнання меч стане зайвим.

Цезар утупився в нього мало не з подивом:

– Тоді як же ти запобігатимеш порушенню клятв і угод? Як ти обійдешся без леґіонів? Вік Золотий іще не настав.

Вік Золотий, у якому залізо обернеться знову на золото, вік Сатурна, що нечутно й невидимо владарює в незмінності нескінченних своїх перемін… Але хто до глибин прислухається (а вони – одночасно земні і небесні), той передчуває прийдешнє возз’єднання – вже, певно, по той бік Сатурнових сфер – людського з божественним.

– Лише справжнє пізнання – запорука дотримання клятв.

Цезар всміхнувся:

– Можливо; та ще певнішою запорукою воно стане тоді, коли його підтримають кілька леґіонів.

– Для забезпечення миру в самій Італії тобі вже давно не потрібні війська…

– Це правда, Верґілію, і гарнізонів я тут не тримаю умисне… – На обличчі у Цезаря промайнула своєрідна простодушна хитринка – так ніби він крадькома підморгнув нерозлучному другові. – Війська на очах у сенату і його шпигунів – це, як на мене, вже надто зухвала реальність…

– Ти дуже не довіряєш сенату.

– Людина ні в доброму, ані в поганому загалом не міняється, й улеслива злість, яка двадцять п’ять років тому так підступно й ганебно скинула Юлія Цезаря – вічна пам’ять святому його батьківському імені! – живе у сенаті й нині. Навіть якби я домігся ще більшого впливу на те, щоб призначати сенаторів, ті добродії будуть надійними доти лишень, доки знатимуть, що я будь-коли зможу сюди, до Італії, перекинути галльські й іллірійські леґіони; та я вже подбаю, щоб наші сенатори про це не забували.

– Опора твоєї влади, мій Авґусте, – не сенат, а народ…

– Це правда… і народні трибуни для мене – найважливіші з-поміж усіх моїх інституцій. – На обличчі у Цезаря знов промайнула та сама простодушна хитринка – тепер він хотів натякнути, либонь, що народні трибуни важливі йому не заради народу, а скоріше заради свого права вето в сенаті.

– Ти для народу – як символ миру, і тому народ тебе любить… Вік Золотий не настав іще, одначе твій мир – його провість.

– Мир? Війна? – Простодушна хитринка на обличчі у Цезаря змінилась на майже болючу гримасу. – Народ стерпить усе – одне й друге… Я боровся з Антонієм, я був з ним у союзі, я його знищив, а народ з усіх цих перемін навряд чи що-небудь помітив; він і сам до пуття не знає, чого йому хочеться, тим-то нам остерігатися треба лишень одного: щоб не з’явився десь новий Антоній… На щит слави народ підіймає звитяжця, байдуже – хто він; народ любить звитягу, а не того, хто її здобуває.

– Це, Авґусте, може, і правда для юрбищ, що сунуть до міст на їхні спокуси, але не для селян; селянин любить мир і того, хто мир приносить. Він любить тебе як людину – таким, який ти є. А справжній народ – це і є селянин.

На мить, на один удар серця, ох, на однісінький болісний вдих зникли й затемнення сонця, і мерхне світло, і краєвид, невиразно окреслений, зникла хитлива застиглість, власне, не зникла, а радше поступилася місцем видінню: мантуйська рівнина, розлогі лани, обрамлені тьмавими горами, шепотінням дитячим повиті, розпростерті у сонячнім сяєві, простерті крізь усі пори року, простерті крізь усі пори життя…

Цезар, так наче нікуди уже й не поспішав, зручніше вмостився у кріслі.

– Міст я зі світу не згладжую, любий Верґілію; навпаки, я маю їх зводити, на них-бо спирається римський порядок – нині так само, як і колись, як і завжди… Ми – народ, що будує міста, і спершу було місто Рим…

– Але ж не як місто торгівців і лихварів. Свій вік Золотий вони у монетах карбують.

– Ти несправедливий, Верґілію; у Римі торгівець – це його мирний воїн, і якщо я збережу цього воїна, то збережу й нашу банківську справу… Усе це працює на добробут держави.

– Чом же я несправедливий? Просто я бачу на вулицях цілі юрби людей у гонитві за грішми, бачу стільки нечестя… Лише в селянина зосталося ще благочестя, притаманне усім справжнім римлянам; але й селянинові загрожує вже небезпека заразитись тією гонитвою.

– Певною мірою ти маєш рацію, і це нам нагадує про наші нагальні, я б навіть сказав, невідкладні завдання у вихованні: докладати зусиль, щоб і в містах маси ставали тим, чим вони й мають бути з огляду на законні свої громадянські права – частиною єдиного римського народу.

– Вони нею стануть, ступивши на стежку пізнання, позаяк цього палко бажають.

– Скоріш вони палко бажають циркових видовищ… що, певна річ, нас не звільняє від невідкладних завдань.

– Видовища! Вони так жахливо їх прагнуть… Але це – шлях у бік зовсім інший!

– У який?

– Хто не ступає на шлях пізнання, той мусить свою порожнечу заливати хмільним дурманом, а отже, й дурманом звитяги, навіть коли він лише споглядає її у цирку… там крови не менше…

– Я мушу рахуватися з тим, що ми маємо, і не повинен обминати того, що об’єднує маси. Відчуття перемоги злютовує маси в народ, з відчуттям перемоги вони ладні постати стіною за власну державу.

– А селянин таке зробить заради священного миру у рідному краї. – О, ниви мантуйські, що простираються до небосхилу!.. – Селянин споконвіку живе в тій спільноті, що зветься народом; у ній він тоді, як оре власну ниву, в ній він тоді, коли виїде базарювати, в ній він тоді, коли вийде на свято…

– Про селян я завжди турбувався, завжди їх підтримував; я зменшив їм збори, я поділив величезні родові землі на дрібніші орендні й дав лад сівозмінам. Але сумний досвід колонізації земель ветеранами яскраво засвідчив, як змінились умови у господарстві держави… Селянську основу свою Рим уже переріс, і тепер на єгипетськім збіжжі нам більше залежить, аніж на італійському чи сицилійському. Ми вже не можемо опиратись лишень на селянство, а тим більше намагатися знов навернути всі маси в селянство; і в тому, й у тому випадку ми тільки доведемо до згуби господарство держави, а отже, й саму її…

– І все ж таки римська свобода, яку ти узяв під опіку свою, і далі тримається на нашім селянстві.

– Свобода? Ну звісно, я горою стою за свободу народу; тепер хай хто-небудь посміє лишень зазіхнути на неї – якийсь там Антоній чи ще хтось! За свободу стоїть уся римська держава, і для цього її слід міцнити. Якщо залучати людину до участи у військовій потузі держави, то людину це сповнює відчуттям свободи, якого вона так жадає, бо воно притаманне людській природі, і його потрібно задовольняти. І запорука цього відчуття – тільки загальне добро у державі; перейнятися цим відчуттям тут можуть усі, навіть раби, і через те ця свобода – не просто свобода на власному клапті землі, про яку ти говориш, а свобода порядку, богами нам даного! Так, Верґілію, так і саме так. Решта – лиш мрійництво, за яким не стоїть реальність, просто марення якимись золотими часами, де нема ні порядку, ані обов’язку. Як настають сатурналії, ми можемо, задля розваги хіба що, подурити самі собі голову такою свободою – такою примарою, що не знає порядку. Та якщо сатурналії без упину гуляти весь рік, держава розвалиться. Сатурналії – символ, а держава – це справжня реальність. Я ані здатний, ані покликаний бути засновником якогось Золотого віку, але те, що я засновую, має стати моїм – саме моїм – віком і віком моєї держави.

Зненацька озвався раб:

– Свобода – вона в нас самих; держава – це щось земне й сміховинне.

Цезар, звичайно, цих слів не почув. Він підвівся і – якийсь напрочуд високий, напрочуд незрушний, напрочуд незворушний, але так, ніби ним рухало щось ізсередини, – повів мову далі:

– Оскільки свобода в державі – частина загального блага, то і її слід вважати реальністю, а не просто ілюзією реальности, бо і свобода – щось більше, либонь, аніж тільки символ; надто часто її в нас принижували до звичайного символу, і чи не першим робив це й сенат. Ті пани лицеміри у пурпурових тоґах завжди покликались на таку ілюзорну свободу й уже стільки разів примудрялися ошукати народ і розпалити у ньому громадянську війну! Яка підлість, яке лицемірство! Це правда, двері до курії завше стояли відчинені, і хто завгодно міг увійти і послухати, як засідає сенат; та це й була та єдина свобода, яку дарували народові, – найпідступніша з-поміж усіх тих «народних» свобод: право слухати, як безсоромно й цинічно приймають закони, щоб потім за ними гнобити народ і смоктати із нього кров! Символ, не символ, а все ж інституції, що своє віджили, реальність таки спотворюють, вони обертають її на ілюзію реальности, свободу – на ілюзію свободи, і для злочинности кращого ґрунту й не треба. Я всьому цьому узявся покласти край. Так, у колишній селянській державі, про яку ти так мрієш, ті інституції мали ще сенс, там громадські справунки чинилися ще на очах у людей, там збори народні ще мали змогу воістину вільно заявляти про свою волю. Одначе тепер громадян у Римі – аж чотири мільйони, тепер перед нами – сліпі величезні маси, й вони ладні безтямно повалити за кожним, хто вміє прикритися лискучо-звабливими шатами свободолюбця і під їхніми розпрочудесними складками блазня приховати лахміття своїх жалюгідних закликів, стулене й зліплене з клаптів пустих і відмерлих гасел. Ось що становить насправді свобода так званих народних мас, і вони, далебі, знають про це й самі! Вони знають, у якій глибоченній непевності животіють душею і тілом, знають, але водночас і не знають, що їх обступає нова вже реальність, яку їм несила ні зрозуміти, ні опанувати; вони просто знають, що над ними стоять якісь незбагненні сили і їхню владу просто годі собі й уявити, – сили, ім’я яких іноді їм і відоме (як-от моровиця чи голод, недорід африканський чи варварський напад), та для них сили ті все ж таки лиш уособлюють якусь ще темнішу, ще глибшу, ще незбагненнішу небезпеку, й уявити її ще важче; далебі, маси знають про ту небезпеку, що загрожує їхній свободі, знають про ту ілюзорну свободу, що робить із них боязке, наполохане і розпорошене стадо без пастуха. І я, коли бачу цю глибоченну непевність, саме внутрішню й зовнішню цю небезпеку, що загрожує масам, – я вкотре повторюю, я змушений вкотре уже повторити: справжня свобода можлива лиш там, де панує наш римський порядок, де добробут приступний для всіх: одне слово, в державі. Держава, ідею якої плекав мій божественний батько – свята йому пам’ять! – держава, яку я щомога будую за його заповітом, – якраз ця держава й становить свободу, неминущу й реальну, свободу в реальності римського духу.

– Реальність держави, яку ти будуєш, остаточно здійсниться у царстві духу.