Текст книги "Смерть Верґілія"

Автор книги: Герман Брох

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 30 страниц)

…О, хто ж бо засне, коли Троя горить! Знов і знов! І «…аж запінилось море, вдаряють-бо підняті весла, ростри тризубі прорізують плесо…»

Невідчепні були ті образи, жах щоночі проносив його крізь німоту кратерів, повних примар, крізь безпам’ятність довселенського сотворіння, крізь вікову далечінь нового зречення від буття, що обернулася на безпосередню близькість, крізь закляклі пустельні обшири всього, що покинуто і забуто, покинуто всім людським і всім нелюдським; нове зречення, нова відмова від творення. Щоночі його щось підводило до непохитної, невблаганно холодної нереальности, до нереально реального, що було ще до всіх богів, що переживе всіх богів і безсилля засвідчує всіх богів, він бачив Мойру, тритілу недоброзичливу Мойру, яка тільки те й знає, що ждати, і яка раз у раз óбрази видива смерти змінює, і хотілось йому заплющити очі перед її вразливо-разючою, безвладною владою, хотілось осліпти у власній ілюзії, оглухти й не чути іскристо-глумливого сміху ніщоти, від якого, однак, нікуди не дітися розчарованому і безпорадному, хотілось не чути довселенсько-вульгарного реготу долі, який демонструє йому нездоланність того, що і назви не має, не має виразних обрисів, не має виразної форми і закликає його до самозневаги; о, так воно завше й було – безперервно всілякі загрози, безперервно їх уникаєш; роки сплинули, мов одна-однісінька ніч, сповнена óбразів, що роїлись, шугали, несли її у закляклім жаху, і тепер того невідворотного і неминучого, того, що про себе щоночі нагадувало, вже не уникнути, це було гарячкове жахіття примарно-мертвої занедбаности, де він лежатиме, як у труні, як у могилі, розпростертий, до недвижних блукань готовий, – він, самотній, без підтримки і без заступництва, без допомоги й без поблажливости, без світла й без вічности, а довкола – кам’яні й непорушні надгробні плити, які вже повік не відкриються для воскресіння. О, ця гробниця! Вона теж була тут, у цьому тісному покої, її також торкалося віття в’яза, довкола також хороводи водили й глузливо сміялися фурії, о, ця гробниця була глузуванням над самою собою, глузуванням і над самообманом, з яким він не бажав розлучатися, глузуванням над його дитинною мрією, що нею він марно тішив себе, гадаючи, нібито тиша й незмінність неаполітанської бухти, нібито безхмарна і сонячна велич моря, нібито рідне до болю сяяння моря, нібито вся ця могуть краєвиду мимоволі пройметься співчуттям до вмирання й оберне його на пісню, ще одвіку не співану й повік недоступну для музики, що, сама наслухаючи й почута навіки, пробудила б життя для смерти, о, глузування, самі глузування, адже будинок стояв тепер у примарному просторі без краєвиду, адже ніщо тепер за ним не відкривалося: ні море, ні берег, ні гори, ні бескиди, ні ниви, ані навіть безформність первісної глини – ніщо, окрім несповідимої порожні, несповідимо грізної в цій ніщоті, – гола тверджа самих глузувань, омита тим самим невтомним пливким потоком, в якому і сам він плив на тих самих невтомних гойдливих хвилях, гойдаючись разом з отими потворами, плив, підхоплений і огорнений бездиханно-задиханим, спрагло-задушливим і застояним етерним сяєвом – цим ані повітрям, ані водою, плив на прозорій димчастій млі від численних багать страху, на цьому примарному подиху всього довселенського творення, який сухо стікає-дзюрчить поміж пальців, і саме у цій етерній стихії, жахливо тваринно-насиченій, жахливо тваринно-плодючій, жахливо тваринно-дзюркотливій, стихії, що поглинає того, хто впав назад, у тваринність, – у цій стихії, на карнизі під дахом щільненьким рядочком сиділи напівптахи – жахливі могильні птахи, примарні риб’ячоокі птахи: совиноголові, гусячодзьобі, свинячопузі створіння у сірому пір’ї і з лапами, схожими на перетинчасті людські долоні, такі собі птахи-квочки, що залетіли сюди із країв без краєвидів, краєвиду, однак, не шукаючи. Так і сиділи вони – там, у порожні жаху, повитріщавши очиці і щільно попритискавшись одна до одної, так і стояла, ними обрамлена, ця гробниця, стояла ще тут, у еркері, але уже й там, за вікном, у недосяжній далечині-меті. Усе напливало одне на одне, над порожнею примарного неба спиналися арки еркерних вікон, те й друге склепінням здіймалося понад гробницею, те й друге повите примарним простором, а все ж те і друге осявала оксамитова чорність небесної бані, зірками усіяної, і в’яз проростав світові склепіння, проміжки і відстані в них неймовірно збільшувались, воднораз і неймовірно зменшуючись; безкраєвидість насичувала краєвид, і саму її насичував краєвид, простір примарний насичував простір реальний, і цей другий насичував перший, символічне у несимволічному, так і тваринне насичує видиво смерти й саме нею насичується. Життя символи згасли, на тверді небесній згасли сповнені смислу й осмислені подоби тварин, заклякли у порожні, що накрила їх, але символи смерти зостались, щоправда, лише у позбавленім символів, невимовнім, немислимім, незбагненнім довселенськім творенні, зостались вони у безвиразних реальних тваринних мордах, у цих жахливих подобах, що виповзали із видива смерти, немовби породжені самою порожнечею, ніщота, яка ніщоту віддзеркалює й сама у ній віддзеркалюється, образ і віддзеркалення, яких поєднує згубний вияв тієї бездонно-глибокої, тієї самоти предвічної, що, зажди знана, завжди страхітлива, повік незбагненна, чаїться у вічних глибинах часів і всього тваринного; коло всього символічного замикається у безвиразності, замикається там, де в несотворенім, у позбавленім зв’язку взаємопроникненні сфер являє свій виворіт віковічна порожня далеч, обертаючись на досяжну для зору порожню тваринну морду, так ніби образ знання самоти предковічної пройшов крізь усе нескінченне образів коло, од віддзеркалення до віддзеркалення, щоб аж у кінці позбутися зрештою всякого образу, розкритися до наготи останньої, й у цім розкритті, у цім німотно-грімкому прориві несотворіння і його самоти, що вибивається назовні з усією підступністю, властивою змарнованій і безсилій злостивості порожньої тваринної морди, очевидною стала біда, яка прозирає за всім, що сотворено і не сотворено, за довселенським творенням і за самоти всіма далечинами, загрозливим передчуттям проступаючи у біді примарної смерти, пророчо показуючи, що шляхи поворотів, застиглости, гри і хмільного чаду – всі ці шляхи неминуче ведуть до тваринности, що всі шляхи краси неминуче завершуються машкарою жаху. А на віку гробниці, яка смерть на красу обернути хотіла, сидів цілий рядок птахів біди. Довкруж на безкраєвидому краєвиді палали міста всього світу, і падали їхні мури, тріскались і розсипалися їхні тесані кам’яні брили, ниви курилися кров’ю і повнились духом тліну, повсюди шаленіла безбожно-богошукацька жадоба жертвопринесення, у хмільному чаду якої виростали цілі гори примарних жертв, у пошуках жертв повсюди шаленіли оскаженілі жертви жертвопринесення, забиваючи ближнього, щоб на нього перекинути власне видиво смерти, трощачи і за вогнем пускаючи оселю сусіда, щоб заманити Бога до власного дому, все шаленіло, тріумфувало в несамовитій жадобі лиходійства, жертви, вбивства, пожежі, каміння потрощене – все на славу Божу, бо цього хочеться і самому йому, щоб власний жах заглушити і власне знання про долю, і він, спраглий сміху і нищення, задля того і розпалив людські чвари, ці хмільні чвари, жертовні ці чвари, до яких він, втративши тяму, долучається й сам і які його тішать; і Бога, й людину жене, підганяє той самий несамовито-спустошливий страх, страх перед скам’янінням у кам’яній самотності примарної смерти, страх перед застиглістю, перед безчинністю підганяє на отих смертельних грищах горластих богів, підганяє людей на смертельних грищах; згаслий вулкан душі, і, спливаючи в плинній примарній стихії, завмирали вогні; палали міста, не лишаючи попелу, колихалися омахи полум’я, мов повисолоплювані затерплі язики, мов занесені пуги, але вихоплювалися омахи не із безодні, ні, під розпанаханою, пошматованою поверхнею не простилалася жодна друга поверхня, що могла б вивергатися полум’ям, і вже й поготів не було безодні, ті омахи полум’я були не що інше, як сама ця застигло-збурена поверхня, й довкола омахів лютувало застигле ревище надламаних голосів, чиї крики були тільки огидною шамотнею кігтистих тіней, довкола омахів лютував німий гуркіт покинутого напризволяще, знов беззахисно-понівеченого творіння; повсюди з руїн виростали уперто все нові споруди, вростаючи у блідо-сіре світло, у світло примарне блідости, позбавленої світла, вони виростали із порожнечі, а проте були уже й доти, були завжди, у прадавні часи безнадійно зведені на славу безперервного вбивства, задля того, що увічнити і зберегти біду, – споруди життя примарного, споруди примарної смерти, із підмурівками, кров’ю политими, камінь, що гнітить життя, і ніякої крови не вистачить, щоб пояснити законом і поступом творення, яке бідою зведене, яке біду обрамляє мурами, яке від біди кам’яніє, і заклинань не вистачить, щоб задля відродження клятви ущент розтрощити змію крижану; могутнішим, аніж творення, лишається довселенське творіння, примарно-мертвою лишається несотвореність, яка перериває коловорот творення, яка ухилилась від творення і йому чинить спротив, та несотвореність, що лише і тільки себе прагне увічнити, що сама собі ставить пам’ятник і саму себе робить гробницею, вона позбувається мови, усвідомлює власну провину і подих втрачає, вона, попри свою кам’яну пам’ятникову велич, лишається неувічненою і недовговічною; вона, позаяк скинула з себе сотворене, стала могилою без відродження. І тоді храм примарного простору, храм примарних небес сам обернувсь на суцільну печеру-гробницю, й огорнули її кільця зміїні утроби небесної, огорнули богами зневажені гумусові потрухи довселенського творення, в якому проблискує доля і, час зневажаючи, про себе звістить; до цієї печери його і принесли, так ніби це і було повернення, сюди й привели його мандри, і нехай небеса його й скинули, нехай і самого його попроростали змії, все ж він лежав у небесній утробі. Як усе повернуло навспак – і всередині, і зовні! Як жахливо стало все з ніг на голову! На цій населеній мерцями землі скрізь палали вулиці-гробниці й міста-гробниці, скрізь застигала кам’яна марність людського безумства, звитяжного людського тріумфу, сп’яніння людським жертвопринесенням, скрізь ціпеніли, здійнявшись, холодні омахи земних вогнів, і це було виродження людини-творіння, скинення з трону творіння Божого, кам’яний передсмертний ошкір самого творіння безсмертного. У породжених страхом чварах розгубились боги, з волі яких усе мало сподіятись. Позаяк творенню потрібне безперервне відродження. Лише в безперервнім відродженні вершиться творення, і лиш поки триває творення – і жодної миті довше, триває й відродження; о, лише те є творінням, лише те має право творінням назватися, що знову і знову сходить до вогнів свого відродження, невтомно пильнуючи, щоб непереможене не підіймалося знов, щоб доматеринське несотворіння не проливалось кам’яною німотою знов, о, творіння – це те, що творить творіння, що, сходячи вниз, саме в жертву себе приносить, беззастережно і безоглядно, не навертаючись до сп’яніння, ба більше, навіть не навертаючись до пізнання чи упізнання, це те, що позбулось остаточно тваринного страху, позбулося й останніх тваринних бажань, о, творінням творення ми станемо аж тоді, коли остаточно від себе відкинемо все тваринне, коли навчимося зрікатися навіть пізнання, тваринного і нетваринного, коли наберемося духу покірно змиритися зі своєю останньою самозневагою, коли зможемо знищити власну гробницю! І щойно він це збагнув, збагнув через силу, немов у глибокому сні, так ніби в сон цей нашіптував голос із другого сну, так ніби знов пощастило здолати страх всіх богів, помсту богів, безпорадність богів, так ніби знов, а може, й уперше, вони щедро явили своє милосердя, так ніби той загадково-безслівний шепіт вихоплювався просто із знову подоланого моторошного жаху богів, вселяючи звагу, звагу погаснути, звагу здрібніти, звагу скоритися долі, звагу змиритись із самозневагою, – щойно збагнув це, як у безсловесному шепоті, що нагадував мову за межами мови, вчувся іще один, якийсь іще глибший і заповітніший сенс, якесь безсловесне слово зі сну іще дальшого, ніж той, другий, якесь ще тихіше і ще настирливіше шепотіння, незрозумілий, проте рішучий заклик до дії, ледве чутний і ледве вловимий, проте вельми суворий наказ, що не терпів перекорів і вимагав, щоб усе, що примарнім життю слугувало і сутність його становило, безповоротно пощезло, так мовби ніколи його й не було, щоб розчинилось воно у тому, чого не було, щоб у ніщоту кануло, щоб геть випало з пам’яті і з пізнання, подолавши усе, що було у світі людей і речей, о, це був наказ знищити все, що він сподіяв, спалити усе, що він будь-коли склав і написав, о, спалити належало всі його праці – все, і навіть саму «Енеїду»; ось що почув він у тому нечутному шепоті; та не встиг він позбутися скутости, з якою вдивлявся в карниз на будівлі навпроти, у примарних птахів, що заклякло сиділи на ньому, як їхнім злинялим оперенням немовби пробігла невидима хвиля, легенька і плинна, неначе етерний вітрець, потім іще одна й ще, і раптом, немовби у збурених бризках безгоміні, та зграя знялася в повітря – ніби і не сама, а її щось понесло, – й розсипалась на невидимий порох, отож на мить стало видно вже знайомий карниз під дахом, щоправда, лише на цю одну-однісіньку мить, бо наступної миті вся будівля вже завалилась, і то зовсім нечутно, так само нечутно, як птахи махали крильми, відлітаючи і розсипаючись у ненаситній ніщоті на порох, обертаючись на невидимий обшир етеру. І щойно він це збагнув, як почала перемінятися і безгомінь, і вона обернулась на тишу: нерухоме перетворилось на спокій, і самі його мандри недвижні у паланкіні завмерли в земній нерухомості, і не ступали за ним уже привиди в подобах тварин і рослин, а наостанку ще й у подобі тієї одної-єдиної звабниці з блідо-прозористим тілом і вогнисто-патлатою гривою; вони всі промайнули повз нього, промайнули туди, де канула в безвість гробниця, вони канули услід за нею, одне по одному, і поглинула їх сутінково-порожня безодня тіней, і нехай ця безодня – ця остання загроза порожнечі огидної – загрозливим оком своїм і все ж його власним щойно огидно дивилась йому назустріч, тепер і вона – після того, як у ній розчинилась і остання із гарпій – також почала розпадатись, і нездоланно-приманлива сила тепер обернулась неосяжно-глибоким спокоєм, обернулась глибінню, обернулася оком земної ночі, оком мрії, великим, тяжким від етерних сліз; оксамитово-сіре й оксамитово-чорне, лежало воно на ньому, невагомо його накриваючи, у снах-мріях звільнившись від снів-мрій, для вороття відкрите; і знову розвержена ніч, а в глибоченній глибині її погляду знову блимав, несміливо мигаючи, невеличкий жовтавий пломінчик лампадки (о зоря близькости!), осяваючи вже безмісячний, по-нічному спокійний покій, знов доброзично готовий до сну; фриз уже ледве виднівся, потемнішали стіни, і серед них тільки нишкло звично-земне домашнє начиння, ніби тривало так вічно; було це повернення – і все ж таки не на батьківщину, все тут було знайоме – й усе ж таки не навівало спогадів, це було воскресіння, спокійне і тихе – й усе ж таки, мабуть, ще тихіше згасання, це було визволення і воднораз ув’язнення, що невимовно злилися в зовсім тихім згасанні, і мовчазна згода обертала його на диво. М’яко дзюрчав водограй у стіні, темрява стала вільготою легкою, і, хоч ніде і ніщо загалом не ворушилося, німота позбувалася німоти, застиглість позбувалася застиглости, знову жвавішав і м’якшав час, звільнившись від примарно-мертвотної бундючности місяця і знову відкритий для руху, отож і сам він, також позбувшись застиглости, знову спромігся повільно, хоч іще й через силу, підвестися; у матрац впершись долонями з розчепіреними пальцями, ледь витягнувши вперед ледь схилену поміж високо піднесеними плечима гарячу від лихоманки голову, яка від напруження трохи тремтіла, він прислухавсь до цієї тиші і воднораз також насторожено прислухався до лагідного потоку життя, який знов повертався, бо спинити його не могла навіть ця лихоманка, і прислухався до голосу зі сну, ледве ожилому, ледве почутому й уже ледве чутному, до того владного шепоту зі сну, який велів йому знищити його манускрипти і який він хотів почути тепер наяву – мусив почути, щоб упевнитись у порятунку. Та неможливо було виконати цей заповітний наказ, хоч би як він хотів до нього прислухатись і його таки виконати – доти було неможливо, доки не знайдено слово для того безсловесного шепоту, і в загадково глибокій шепітливій непевності, що огортала його, невідступно витав наказ повернутись до слова; його обступали усе ще мури мовчання, та загрози в собі вони вже не таїли, о, все ще переляк не минав, та це був переляк без страху, безстрашшя посеред переляку, о, все ще не відділялись одні від одних крайні зовнішні й крайні внутрішні межі, але він відчував, як його наслухання їх розводило й зводило, хоч і не надавало їм колишнього ладу пізнання, не надавало людського ладу, тваринного ладу, ладу речей, ладу світів, у якому колись він рухався і який, згаснувши разом з його згаслою пам’яттю, вже не існував, уже ніколи не існуватиме, і навряд чи тепер йому відкривалася єдність краси, єдність уже примерклої краси світів, ні, не вона відкривалась йому, а радше єдність потоку, що дзвенів у незбагненному чомусь, у ніч уливаючись, виливаючись з ночі, це була єдність непригаданих спогадів про спокій зупинки, коли завершується незавершене, сповнене туги за творенням, властивої останній правічній самотності, завершується в чомусь невимовному і недосяжному, в незбагненно оновленій пам’яті про чистоту величну і цноту; й те, що він чув, наслухаючи, таїлося в цьому тужливім потоці, виринало із найщільнішого мороку і одночасно лунало аж на дні глибини його слуху, аж на дні глибини його серця й душі, лунало без слів у ньому, без слів довкола нього, вимоглива і нищівна, спокійно-велична могуть першооснови, яка, що він глибше у неї вслухався, шепотіла і рокотала з подвійною силою, сповнюючи його і підтримуючи, але дуже скоро було це не шепотіння уже й не рокотання, а радше жахливий гуркіт, щоправда, долинав він крізь стільки нашарувань пережитого, ще не пережитого і вже недоступного переживанню, крізь стільки нашарувань пам’яті і безпам’ятства, крізь стільки нашарувань мороку, що був навіть тихіший від шепоту, о ні, це був не шепіт, це було суголосся тьми-тьмущої голосів, ба більше, це було суголосся всього безліку голосів, що долинали з усіх обширів часу, реальних і примарних, суголосся співуче, міднолунке і гуркотливе у своїй прихищеності і захищеності, жахливе у своїм милосерді, втішне в журбі, недосяжне у тузі, невблаганне, незаперечне, незмінне, попри велику віддаленість, дедалі суворіше і суворіше у своїх наказах, дедалі звабливіше і звабливіше у своїх піснях, і що більш його «я» віддавалось смиренню, то менше чинило спротив, то більш відкривалось воно цьому звуку, то більше втрачало надію осягнути по-справжньому велич отих голосів, то глибше воно усвідомлювало власну негідність; отож він, незламній могуті скоряючись, лагідності її скоряючись, аж до смирення скоряючись і до бажання смирятися, аж до страху за працю скоряючись, яку мали у нього забрати, до жадання почути присуд скоряючись, що накаже зробити це, до страху і до надії скоряючись, до згасання і до самопогашення задля життя скоряючись, в’язань величі власної малости й вільний від неї, мудрець і невіглас у полоні туманно омріяних тих голосів, – отож він спромігся нарешті втямити те, про що давно знав, що давно відчував, що давно вистраждав, і тоді воно з уст його зірвалося дуже скупою фразою, надто скупою і недостатньою, щоб невимовність, велику, як вічність, передати словами, – зірвалось в одному подиху, одним зітханням, одним криком:

– «Енеїду» спалити!

Невже ці слова склалися в його вустах? Схоже, він так цього й не зрозумів; не зрозумів, а проте не здивувався, коли почув відгук, майже відповідь:

– Ти кликав?

Голос був такий ніжний, знайомий, майже рідний, голос нізвідки – чи то незбагненно зблизька, чи то незбагненно здалеку. Цей голос витав у чомусь невиразно-непевному, хоч і не в безкінечному, хоч і не в омріянім обширі всіх голосів, атож, на мить йому навіть причулася Плотія, причувсь її плинний томливий голос, так мовби цієї ночі, коли помисли знову відтанули, знов заспокоїлись і зосередились, він міг, навіть мав на неї чекати, щоправда, лише задля того, щоб наступної миті з іще більшою очевидністю, мабуть, збагнути: то був голос хлопчика, і та очевидність, з якою він, не здивувавшись, сприйняв його повернення, спокійним потоком понесла його поміж земних берегів, майже байдуже понесла, байдужа до радощів і до розчарувань, понесла його серед земної стихії, такої легкої, що він непомалу стривожився, щоб, не так поглянувши чи не так повернувши голову, не перервати цього потоку; він лежав, і очей не розплющував, і не ворушився. І не знав він також, скільки усе це тривало. Але потім йому причулося, немов у вустах його знову склались якісь слова й нібито він сказав:

– Нащо ти вернувся? Я більш не хочу тебе тут слухати.

І він знову не знав, чи промовив це вголос, не знав також, чи хлопчик був таки тут, у покої, й чи варто чекати на відповідь; чекання немовби зависло в повітрі, немовби десь-інде налаштовували ліру перед тим, як залунає пісня, і знову почулося десь зовсім близько, як він і сподівався, й усе ж таки далеко-далеко, неначе десь аж біля моря, танучи в місячному сяйві й ледь переливаючись:

– Не проганяй мене.

– Одначе ти став на шляху моїм, – відказав він, – інший голос я чути волію, ти – лише голос примарний, я маю знайти голос інший.

– Я був твоїм шляхом, я – твій шлях, – пролунало у відповідь. – Я – суголосся, що супроводить тебе, супроводить від самого початку й, усупереч смерти, повік.

Це було мов спокуса, щось сповнене солодкої зваби, сповнене простоти і мрії, поклик самої мрії, щоб він іще раз обернувся назад, відлуння з країни дитинства. І тихий, близько-далекий і рідний хлопчачий голос, звільняючи його від страждань, провадив:

– Відгомін твоєї поеми вічний.

Тоді він сказав:

– Ні, відгомону власного голосу я вже чути не хочу, я жду того голосу, що поза моїм.

– Суголосся сердець ти вже не змусиш змовкнути; їхній відгомін завше з тобою, невідступно, як твоя тінь.

Так, це була таки спокуса, і йому було велено відвернутись від неї.

– Я не хочу вже бути собою; я хочу канути у глибині свого серця, глибоко-глибоко, де тіні немає, на самісінькім дні самоти його, а поема моя нехай піде туди поперед мене.

Відповідь не пролунала; із чогось невидимого наче повіяло сном, подмух довгий, мов сон, і короткий, мов сон, і нарешті почулося:

– Надія шукає надії-супутниці, і навіть самота твого серця – це колишня надія твого початку.

– Може, й так, – погодився він, – але ж це – надія почути голос, який буде мені підтримкою в самоті мого помирання; якщо я його не почую, то назавше позбудусь поради й утіхи.

І знову непевне, тривале мовчання, а тоді відповідь:

– Тобі вже ніколи не бути самотнім, повік, бо те, що лунало в тобі і з тебе, – це щось більше, ніж сам ти, більше, ніж твоя самота, і тобі вже його не знищити; о Верґілію, в пісні твоєї самоти – всі голоси, всі світи, вони вже з тобою і їхнє відлуння також, назавжди прорвали вони твою самоту, назавжди сплелися з усім прийдешнім, бо твій голос, Верґілію, від самого початку був голосом Бога.

Ох, колись саме так воно й мріялось – давно, в ті непевні часи, що не знали минулого, то було вороття до вікової обітниці, яку склав він колись сам собі і яка тепер мовби здійснилася, – така очевидна, що позбавляла страждань і окриляла надією; щоправда, була та надія оманлива, така собі забавка для маленького хлопчика, ще просто дитини, надія, що тане у самообмані. І він запитав зненацька:

– А ти хто такий? Як тебе звати?

– Я – Лісаній, – пролунало у відповідь, тепер вочевидь уже ближче і зрозуміліше звідки – десь, либонь, звідти, де були двері.

– Лісаній? – повторив він, ніби як слід не розчув, ніби очікував, власне, на інше ім’я. – Гм, Лісаній… – І, нерухомо лежачи, бурмочучи собі під ніс це ім’я, він, попри всю очевидність того, що діялось, тепер був усе ж таки вражений не лише дивною невідповідністю імени, але й тим, що ним поцікавився: хіба ж він не мав колись наміру лишити свого юного нічного супутника в отій туманній безіменності, з якої хлопчик до нього й прийшов? Хіба ж він тому і не відіслав малого назад, у безіменність? І він промовив, вражений: – Я ж бо тебе відіслав… Чому ти не пішов?

– Я й пішов, – почулось у відповідь, тепер уже зовсім поруч; цей знайомий хлопчачий голос лунав досить безжурно, трішечки по-сільському, за його скромністю ховалася кумедна селянська хитринка, лукаво вичікуючи ще одного запитання.

Сам того не усвідомлюючи, він з цим змирився:

– Отже, ти пішов… а проте опинився тут.

– Ти ж бо не заборонив мені чекати за дверима… а тепер ось покликав.

Це була правда й усе ж таки правда не зовсім, за нею проглядала брехня, хай невеличка, дитяча, та все ж ніби відгук брехні великої, що нею було просякнуте його власне життя, відлуння тієї лукавої, навіть більш ніж лукавої позірної істини, яка тримається за слово і якій реальна реальність ніколи не вгодить, – позірна істина, до якої вдавався він здавна, ох, власне, ще змалечку, коли почав мріяти, як би йому обвести круг пальця смерть; правда й брехня, поклик і не поклик, близькість і далеч зливались одне із одним, як це робили спрадавна; і тепер уже геть незбагненно було, що начебто хлопчик пантрував за дверима, тоді як на вулиці, попід вікном, немов на віки претендуючи, одночасно творилося справжнє жахіття – тинялося троє недолюдків; ох, це було незбагненно і незбагненним лишалося, загадкове, як одночасність, що вже відбулась, але й далі тривала, як друга реальність, що не знає ані завершення, ані минулого, ані майбутнього, й саме тому проникає у стихію земну віднайдену, майже як примарна реальність під фальшивим ім’ям, позбавлена того набутку у потойбіччі, який притаманний будь-якій втраті; і острах перед таким загадковим перебігом долі і перед сміхом, що, руйнуючи долю, там вибухнув був, острах перед чимсь безіменним і перед нуждою питати ім’я, яке щоразу, знову і знову виявляється випадковим і хибним, ох, острах перед загадкою упізнавання, – ця загадка, коли він розплющив очі, стала захистом одночасности, стала втечею від того, що було і звершилося, стало втечею до однозначної цієї хвилини, втечею до чогось безпосередньо відчутного; на лутці віконній навпроти нього ще лежали смужки місячного світла, що перекочували туди, тіні, мов стіни, зусібіч обступали простір, і, хоч і досі здавалося, що не варто порушувати цю непорушність і повертати голову, годі було й сумніватися: там, на тлі темних дверей (якщо примружити очі й зиркнути скоса в той бік) ледве помітно, м’яко проступала хлопчача постать; все це була пливка, навдивовижу пливка земна реальність, що стала навдивовижу легка, цілком позбавлена одночасности, позбавлена минулого, позбавлена майбутнього, вся тут і тепер, якась безіменна земна стихія без імени. Сюди його вів цей хлопчик; чи не хотів він, повернувшись сюди некликаним, некликаним і чомусь під чужим ім’ям, – чи не хотів він тепер повести його назад? У земному бутті проводу настав кінець, у земному бутті, що не має майбутнього, вже не потрібен провід, і якщо хтось і міг ще вказати шлях йому і його підтримати, то тільки не цей хлопчина, бо допомога користь приносить лише тоді, коли її кличуть, а до того, хто навіть не знає, як допомогу звати, вона і не прийде. І коли постать хлопчини вже почала відступати поволі від темних дверей, він, мов на підтвердження своєї відмови, ще раз сказав:

– На поміч тебе я не кликав… ти помиливсь, я не кликав… – І, стишивши голос, додав: – Лісанію.

Того, до кого звертався він, відмова його не збентежила, і з темної глибіні покою той виступив у коло рахманного світла від лампадки; ніби у відгук на ім’я хлопчика, замріяне юне обличчя просіяло відкрито-невимушеною, довірливою усмішкою.

– На поміч тобі? На поміч тому, хто сам помагає? Це ти поміч даруєш, навіть коли її просиш сам… Дозволь мені лише розбавити тобі вино. – І він одразу заходився поратись біля столу.

Що знає цей хлопчик про поміч? Що він знає про ціле життя, не здатне на поміч? Що він знає про жахливе отверезіння безпомічної людини, яка навіть не годна назвати ім’я тої помочі, тому завжди й страждає без неї? Чи, може, він знає про клятвопорушення, що не бажає ніякої помочі, чи про покуту згасанням? А може, цей хлопчик усе ж таки думав іще раз закликати його до вороття у хмільний дурман, вороття, що його неминуче призначила доля? Було це, по суті, повернення всіх жахіть, і він, хоч його в лихоманці і мучила спрага, заперечив, злякано й різко махнувши рукою:

– Не треба вина, ні, ні, не треба вина!

Відповідь хлопчика знов була дивна і, власне, знов несподівана; відмова його трохи вразила, і він вже відставив був глек, у якому почав розбавляти вино, але відразу й узяв той глек знов і, в руках його зважуючи, і з задоволено-спокійною, навдивовижу заспокійливою міною промовив:

– Для жертвопринесення тут іще більше, ніж досить.

О, для пожертви! Нарешті в нього це прохопилося!

Справді, йшлося таки про пожертву! Про пожертву йшла мова тоді, про пожертву йде мова й тепер! Ідеться про відновлення жертовної єдности, про відновлення символічности, в якій віддзеркалюється єдність, знов ідеться про подолання жертовного чаду, про захмеління кров’ю, про захмеління вином, ідеться про вселенську пожертву власного самозгасання, про творче погашення того, що було і що створено, в чому він, жертвуючи і одночасно сам стаючи жертвою, батько і водночас дитя, людина і водночас її твориво, сам мусить стати молитвою, втішаючись безмежною батьківською турботою й безмежною дитячою малістю, подаючи допомоги руку ще доти, як про допомогу попросять, тінню повитий і сам повиваючи тінь у безмежнім своїм згасанні, щоб на землі у замкненім колі образів, щоб в останньому збуренні глибинного мороку, постаючи в подвійному образі тваринно-рослинного творива, віддзеркаливши кров у вині, вино – у крові, вічнодалеке і незбагненне відділилось від зримого, мов те відлуння, сповнене світла лункого. Ішлося про нове очищення жертви, і якщо він, на кого це діяння чисте покладено, звершити його лише спробує тут, у цьому покої, опоганенім зграєю фурій, атож, якщо він, від жахіть щойно вирвавшись, тут доторкнеться бодай до однієї-однісінької краплі вина, то воно – який жах! – знов обернеться на ще жахливішу кров, і жертва лишиться нечистою, і знищення творива буде всього-на-всього дріб’язково-безглуздим спаленням манускрипту; о ні, чистим має бути жертовник, чистою жертва і жертводавець, чистість – у чистоті, й офірувати вино нерозбавлене, офірувати на березі моря, у хвилях солоних припливу, в промінні світила денного, коли воно сходить, під перлово-тремтливою чашею світанкового неба – ось як це має вершитись, і щоб поему поглинуло трепетне полум’я… Але стривай, чи в цьому намірі не оживає та ж таки гра краси, гра крутійська й облудна, гра словами й подіями, гра, яка доленосно прирекла все життя його на клятвопорушення? Хіба оті видива-образи морського берега, і світанкових сутінків, і жертовного полум’я не ставали саме тією несвідомою грою, в нечистотах якої, що живляться кров’ю і смертю, починає обертатися світ, щойно він віддається красі? Хіба то не воскресала ота вбивчо-застигла примарна жертва, богами послана, їм самим послана, – неминуче примарне життя в оспіваній примарній реальності, неминуче примарно-реальне проміжне царство поезії? Ні й ще раз ні, все треба зробити невідкладно і без жертовних приготувань, без узливання вина, без ритуальних красот; він не повинен гаяти жодної миті, за жодних обставин не повинен чекати світанку, ні, потрібно здійснити це зараз, і він, відчайдушне зусилля зробивши, сів у постелі. Він хотів невідкладно вийти з покою, надвір, будь-куди, туди, де ятрився вогонь, він хотів віднести туди тягар манускрипту, тягар його згортків, можливо, у цьому йому допоможе й хлопчик, і десь там, під цим зоряним небом, слова «Енеїди» хай обернуться в попіл; сонце вже не повинне її побачити. Такий був його обов’язок. Він не відводив погляду від скриньки із манускриптом. Та ба, що це із нею сталося? Зненацька вона попливла десь далеко-далеко і стала маленька-маленька, аж карлувата, загубившися поміж начиння домашнього, що все поробилося теж карлуватим, і хоч, попри все, скринька ще й досі стояла на місці, до неї вже годі було дотягтися, її годі було дістати. До того ж між скринькою й ним тепер стояв хлопчик, який не здрібнів, на відміну від усього довкола здрібнілого; в руках він тримав наповнену чашу. Хлопчик нарешті промовив: