Текст книги "Смерть Верґілія"

Автор книги: Герман Брох

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 30 страниц)

О, закоротке життя людське! Ні на що його не вистачає. О спогади, о повернення на батьківщину!

І він, нікому не знаний, ніколи й ніким не бачений, той, що не має ім’я, – він владарює у царині, богам неприступній: той, чия тінь – то світло, про кого ми тільки здогадуємось, але нічого не знаємо, кого неспроможні назвати, найпотаємніший із потаємних. Чи не йому то селяни поклонялися з острахом, гадаючи, що живе він у капітолійському лісі правічному? Йому статуй не створено, та й хто ж бо їх створить, адже він – сам собі символ, але провістив себе в символі голосу. О, розплющ свої очі, щоб уздріти любов!

І високо-високо, понад повівом цим полудневого співу, що линув і линув недвижним і теплим потоком, повним любови ласкавої людини до своєї землі, повним любови жорстокої землі до людини, – високо-високо нічна пропливала зоря-мандрівниця, також як символ – невимовної символ любови, яка прагне зійти на землю, щоб тлінне піднести до сонячних обширів. Так дрімав полудень у диханні верхнього й нижнього світу, і спочивав колісниці вогненної запряг, спочивали колеса, спочивав бог Сонця.

Що відчував він – щастя? Він не знав, та й навряд чи хотів це знати; але, певна річ, то була вже надія – надія глибока й пекуча така, що, мов надто яскраве світло, мов надто потужний звук, стала вже майже нестерпною, і він, далебі, зітхнув майже з полегкістю, коли недвижне це дійство зненацька урвалося. Він, власне, не знав і того, скільки воно тривало. Та коли все ж урвалось, коли полудень знову ожив, і променисте колесо знов закрутилось, і знов запряг шляхом своїм рушив, а зоря мандрівна раптово розтанула в небі, тоді відчинилися двері покою – відчинилися так, немовби нарешті діждались, щоб із них спритно вислизнув той прудконогий хлопчик; та насправді на клямку натиснув якийсь гладкуватий чоловік з бородою, що, люб’язно всміхаючись, постав на порозі, ніби ладний сказати: ось і я, вам урочистий дарунок; не звернувши уваги на хлопчика, що прошмигнув повз нього, бородай підніс руку на знак привітання. Не важко було здогадатися, що це – той самий лікар, на якого й чекали; про це вочевидь промовляли й манери його, і постава, й увесь його вигляд, а на додачу – й коротка, густа, але доглянута світло-руса борода вченого мужа, в яку вже ніби зумисне вплелися сріблясті нитки – срібло літ, що викликає довіру; та якби сумніви все ж таки й зринули, то їх остаточно розвіяв би почет (причандаллям озброєний, він з’явився услід за патроном своїм і виступав, мабуть, ще з більшою гідністю), не кажучи вже про облесливо-світське і професійно-навикле вітання, що злетіло з усміхнених вуст:

– Я думав, наш хворий одужує, а він, бачу, вже видужав!

– Так воно й є. – Ці слова він проказав швидше і переконливіше, ніж навіть сам сподівався від себе.

– Для лікаря немає нічого кращого, як дістати підтвердження свого діагнозу, а вже від поета, такого великого – то й поготів… Одначе якщо ти кажеш, що вже здоровий, лише задля того, щоб скараскатись лікаря… Як там у тебе Меналк промовляє? «Нині тобі не втекти! Я на все даю згоду. Рушаймо!»

Цей спритний двірський ескулап симпатії в нього не викликав, хоча загалом не піддатися загадковим лікарським чарам не до снаги жодному хворому; мати справу з простим сільським костоправом було б, звісно, приємніше, принаймні з тим можна було б побалакати… Одначе тепер хоч-не-хоч доведеться змиритись і з цим.

– Нікуди я не втечу від тебе… А вірші, до речі, забудь.

– Забути вірші? Верґілію, якби не твій вигляд, то я вже подумав би, що в тобі говорить оце лихоманка! Ні вже, ні ти не втечеш від мене, ні я не забуду цих віршів, тим більше що наші з тобою предки, Теокріт і Гіппократ, були родичі, обидва ж бо з Коса, тож я маю право потішитись тим, що ми із тобою – рідня…

– Вітаю тебе, свого родича.

– Я – Харонд Коський. – Він надав цим словам саме такої ваги, на яку й заслуговує знамените ім’я.

– О, ти – Харонд… Виходить, ти там уже не навчаєш… Багато хто, мабуть, про це шкодує.

Це був не докір, скоріше – подив людини, для якої можливість навчати завжди була тільки метою – високою і, на жаль, недосяжною. Та своїми словами він зачепив ненароком вразливе місце в сумлінні двірського лікаря, і той перейшов до захисту:

– Запрошення Авґуста я прийняв аж ніяк не заради вигоди; якби мені йшлося лише про багатство, то я там і далі лікував би своїх пацієнтів, людей багатеньких, яких було в мене таки чималенько; та хто ж про багатство думає, коли тут така нагода – послужити священній персоні самого Цезаря Авґуста! А крім того, я маю надію, що тут, у самісінькім серці державної влади, до якої тепер і я трохи причетний, мені поталанить здійснити і свої певні наміри, для науки корисні і для добра народу – корисні, можливо, навіть більшою мірою, аніж моє вчителювання… В Азії й Африці ми позводимо нові міста, і там без порад клініциста не обійтися… Це – лише приклад, один з багатьох… Але не подумай, що мені було легко – та й тепер ще нелегко, – без болю у серці покинути вчителювання, адже були роки, коли я мав учнів по сотень чотири, а то й більше… – Почасти щиро, почасти і чванькувато про себе розводячись – чисто тобі товариш, що набивається з дружбою, – він усівся тим часом на ложе, щоб, скориставшись невеличким пісочним годинником (ту річ на його знак подав йому один із помічників) полічити в недужого пульс. – Так, полеж спокійно, зараз буде готово…

Лиховісно, нечутно, тоненькою цівкою, з якоюсь пришвидшеною повільністю сочився пісок у склянці.

– Пульс не має значення…

– Зачекай трішечки, не розмовляй поки що…

Весь пісок у годиннику витік.

– Але й не скажу, що він так уже й геть не має значення…

– Та вже ж, Герофіл нас учив, що пульс ще й яке має значення!

– О, той великий александрієць! Він би досяг куди більше, якби був приєднався до нашої коської школи. Ох, та коли то було… А щодо пульсу твого, то я, хоч і не схильний називати його геть поганим, завважу, що він загалом міг би бути і кращим…

– Це ще ні про що не говорить… Була лихоманка, я трохи ослаб, того ж і пульс… Я щодо цього спокійний, цілком; я все ж таки дещо пригадую ще з тих часів, як вивчав медицину, не все ще забув…

– Гірших пацієнтів, аніж побратимці у ремеслі, немає, тут мені, далебі, краще вже мати до діла з поетами і не лише із недужими… А як наші справи із кашлем? А з мокротинням?

– У харкотинні кров… Але так воно, певно, і має бути; соки відновлюють свою рівновагу.

– Шана й хвала Гіппократові… Та чи не хотів би ти, хоч на деякий час, вибрати все ж таки щось одне – або поезію, або медицину?

– Так, про поезію треба забути; свого часу краще було б мені лікарем стати…

– Я залюбки поміняюся з тобою місцями, щойно ти станеш на ноги.

– Зараз я стану на ноги. Я здоровий!

І знову йому причулося, немовби слова ці вустами його сказав хтось інший, хтось справді здоровий.

Обличчя у лікаря відразу утратило той світський вираз, ту промітну байдужість, яка досі справляла таке неприємне враження; його повний, гладенький усміхнений вид, його очі, темні очі із золотавим поблиском у глибині зробилися раптом чіпкими-чіпкими і пильними, аж навіть тривожними, і до такого їхнього погляду майже не пасував мало не радісний тон:

– Далебі, я від щирого серця тішуся тим, що ти маєш себе за чоловіка, цілком здорового, та Авґуст у такому випадку каже: «Устигнеш із козами на торг»… Людина й видужує теж не одразу, вона ніби ступає зі східця на східець, і хай уже лікар вирішує, чи високо ти на цих сходах піднявся…

Допитливий погляд, цей радісний тон… Усе викликало тривогу.

– Ти гадаєш, либонь, що я уже майже одужав… гадаєш, либонь, що я почуваюся майже здоровим… Ти гадаєш, що це – ейфорія?

– Ох, Верґілію, якби це було так, то я побажав би тобі ейфорії тривалої і нічим не затьмареної.

– Мій стан – не ейфорія. Я здоровий. Я хочу на берег, до моря.

– Ну, саме до моря я тебе й не пущу, а ось у гори пошлю і дуже скоро… Якби я був тоді разом із Авґустом в Атенах, то в мене ти вже давно лікувався б у Епідаврі, я б на цьому таки наполіг, будь певен… А тепер доведеться удовольнятися тим, що маємо тут… Але коли й лікар, і пацієнт одностайно одужання прагнуть, то нічого нема неможливого… А як щодо сніданку? Чи хочеш ти їсти?

– Я хочу мати тверезу голову.

– О, це було б іще краще… Де тут у тебе прислуга? Почнімо з гарячого молока… Хай раб побіжить на кухню…

Раб, що досі з застиглим обличчям стояв позад почту, вже хотів був сповняти наказ.

– Ні, його не треба… хай нікуди не йде… хай готує купіль мені.

– Купелі в нас нині не буде… але потім – із дорогою душею, спробуємо і купатися; те, що Клеофант двісті років тому нам казав про цілющі купання, не застаріло й тепер… Природа людська не міняється, і колись знайдена істина нею й лишається, попри всі найновіші ті ліки, якими тепер ощасливлюють нас…

– Щодо цього старий Асклепіад, наскільки я знаю, Клеофанта підтримує теж.

Ця його репліка спричинила обурення, на яке він очікував, а власне, навіть і сподівався; та Харонд відповів досить стримано:

– Атож, той старий лис із Бітинії!.. Він забрав собі в голову, буцім вода, і повітря, і сонце – то довічна його оренда, така собі вотчина… А тим часом у мене, ще молоденького лікаря, за часів, коли про Асклепіада ще мало хто й чув, купелі й повітряні ванни давали чудові наслідки… Асклепіада я, певна річ, шаную, хоч і цілком припускаю, що про ті мої лікарські успіхи він тоді щось та пронюхав; я завше тримаюся думки: ми, лікарі, на землі задля того, щоб рятувати недужих, і всі пересвари про те, хто перший доскочив успіху, – то не що інше, як дріб’язкові, неподобні фахові ревнощі, і їм треба рішуче покласти край… Лікар повинен терпляче набиратися досвіду, а не відразу здіймати галас, претендуючи на свою першість, як це дехто, на жаль, має звичку робити… Сам я ще років із тридцять тому міг би створити учення про користь купання, але ж робити цього я не став… А візьмімо, до прикладу, того ж таки старого Асклепіада! Якої невиправної шкоди завдав він своїми трактатами про користь вина! Можна сміливо сказати, що до лікування купаннями від удається лише задля того, щоб відмитися від тої шкоди, якої завдав своїм лікуванням вином… – І він завершив тираду цю своїм дзвінким, улесливо-гладеньким смішком – так мовби один пласт сміху раз у раз падав на ще один, такий самий дзеркально-гладенький, та ще й трішечки по ньому проковзував.

– То вина ти ніколи й нізащо не прописав би?

– У межах розумного? А чом би й ні? Просто я не збираюся зі своїх пацієнтів робити п’яниць… У цьому – глибока помилка Асклепіада… Та годі про це вже, бо наразі ані вина, ані купелі ти не дістанеш, а дістанеш лишень молока гаряченького…

– Молока? Замість ліків?

– Називай молоко як завгодно – сніданком чи ліками, байдуже. Ти ж бо однаково хочеш, либонь, чогось іншого.

Напоїти його молоком, як маленьку дитину? Лікар теж намагається зробити із нього дитину, принизити. Треба впиратися, іншої ради немає.

– Важка була ніч, задушна така… – Пересохлі від лихоманки пальці самі заворушилися, немовби бажаючи показати, як їм потрібна волога. – Мені треба помитися.

Але спротив однаково не допоміг. Раб, не зважаючи на його заперечення, вибіг з покою. Невже таки зрадник? О, й чаша вже зникла зі столу, а хлопчика, звісно ж, прогнали також. Що тут діється? Пальці, не знаючи стриму, й далі грались у свою самовільну гру, а перстень нестерпно тиснув, ніби став затісним. Чому все це коїться? Чом його не лишили самого із тими двома, із рабом і хлопчиком? Чом його знову і знову навертають до цієї самотности в цім велелюдді? На стільчак не дають навіть сісти.

– Я хочу помитися… Мені треба прибратись.

– Ну звісно, тобі треба прибратись, і не тільки тобі, прибрати потрібно і в цьому покої, бо Авґуст – він звелів мені так тобі й переказати – має намір невдовзі прийти сюди й привітати тебе особисто… А поки що мій помічник обмиє тебе тепленьким розчином оцту…

Упиратися, отже, було надаремне.

– Я радий, що Авґуст… Хай усе приготують.

– Ми вже готуємо, любий Верґілію; та насамперед випий ці ліки. – І Харонд подав йому келиха.

Прозоре питво, що було в тому, келиху, його насторожило.

– Що це?

– Відвар із гранатових зерен.

– Він не зашкодить.

– Нітрохи. Він сприятиме травленню, шлунок знову прийматиме їжу. Схоже, ніч ти провів тут важку, тож випити це, я гадаю, тобі треба доконче.

Питво те було гірке-прегірке.

– Звичаї дому – для гостя закон, і я також їм маю скорятися; хто провинився, той мусить скоритись.

– А хто хворий, той мусить змиритися з тим, що треба коритись; це – перша вимога лікаря.

– Ну звісно, недуга – це в кожному разі провина…

– Природи.

– Недужого… На природу складати провину не гоже.

– Ще добре, що ти не складаєш провину на лікаря.

– Лікар, коли помагає людині, частину провини бере, як-не-як, і на себе; тоді він – кепський цілитель.

– О Верґілію, я це кладу, далебі, і на свій рахунок, тим більше що й сам ти ще думаєш стати лікарем.

– Хіба я про це казав?

– Саме так ти й сказав.

– Я ціле життя прохворів; з мене був кепський цілитель… на мені уже стільки провин…

– Верґілію, любий мій, ти, певно, надто вже глибоко штудіював оті трактати нашого вельмишановного друга Асклепіада.

– Чому?

– Його вчення про те, що праведний спосіб життя – це запорука від усіляких недуг, вельми нагадує твою теорію – і це не помітити важко – про провини, що стають виявом усіх недуг… Я шаную обох вас і поважаю, та все ж ризикну це назвати абсурдом, цілковитим безглуздям, що просто межує з чаклунством… Та воно і не дивно, якщо згадати про оті неприкаяні атоми, що, як стверджує Асклепіад, блукають у тілі людському…

– Харонде, невже ти – такий супротивник чаклунства? Але зцілення без чаклування – чи буває таке взагалі? Я майже певний, що ми просто забули, як слід чаклувати по-справжньому.

– А я, о Верґілію, вірю лише в заклинання любовні отої твоєї чаклунки, які повернули їй Дафніса.

Дивом дивним на пам’ять спливло вже забуте… Дафніс! Еклога чаклунки! Хіба вже тоді не відчував він, що кохання – понад будь-які чари? Що й біди усі, і провини усі – від того, що ми не кохаємо? Хто не кохає, того спостигає недуга, і лише той, хто знов для кохання пробудиться, зможе одужати.

– О Харонде, будь-який лікар, що володіє справжнім чаклунством зцілення, рятує недужих від їхніх провин, і робиш те саме, либонь, і ти, тільки й сам про це часто не знаєш.

– І знати не хочу, бо в недузі провини не бачу… Занедужують навіть тварини і діти, а провин вони, певно ж, не чинять… Щодо цього Асклепіад наш, хай там які мав заслуги, помилявся і то безнадійно.

До рівня дитини принижений, до рівня тварини принижений – недугою гірко принижений і через неї від світу ховаючись, глибоко-глибоко, ще глибше, ніж це робить дитина, ніж це робить тварина…

– О Харонде, саме тварину сором пече за її недугу, і вона забивається десь у куток.

– Не ветеринар я, Верґілію, звісно, та своїх пацієнтів я знаю, і своєю недугою більшість із них неабияк пишалися.

Харонд кинув слова ці вже досить недбало – він саме зібравсь розчесати бороду, що вимагало від нього всієї уваги і зосередження: перед приходом Цезаря він, двірський лікар, мав-таки причепуритися. Зі складок тоґи Харонд дістав гребінця й кишенькове люстерко, перехнябився так, щоб на обличчя краще падало світло, і заходився самозабутньо наводити лоск на свою світло-русу бороду вченого мужа. І, отак заклопотаний, випнувши спідню губу, щоб натяглася на шиї шкіра, і через це бурмочучи, на пояснення думки додав:

– Пацієнти своїми недугами хизуються так, що їх перевершують лиш лікарі, коли починають хизуватися своїм ремісничим мистецтвом.

Що правда, то правда; хоч би як ми недуги своєї соромились, а завжди знайдемо нагоду похизуватися нею – похизуватися, мовби погордлива жертва: ще б пак, ми ж бо здійснили замало не подвиг, адже недуга звільняє від метушні і марнот, зі статтю пов’язаних, адже всіляке жадання й усе, що варте жадання, в очах недужого меркне… Так хизується саморуйнація. Та якраз через це чи всупереч цьому:

– Дай люстерко.

– Потім, спершу ми трохи причепуримо тебе, бо поки що вигляд у тебе якийсь занехаяний.

– Дозволь мені похизуватись, недужому… Дай люстерко.

І коли він нарешті одержав люстерко і звідти на нього поглянуло власне обличчя, знайоме таке і чуже водночас, сувора вимога й, одначе, благання у погляді (о, скільки усього ховалося під оцією зарослою оливково-бурою шкірою, скільки запитань стояло в цих темних очах із чорними колами-тінями, про що лиш мовчали вуста ці, тоненькі тепер і від цілунків відвиклі!), – коли він поглянув на це помарніле обличчя, що дивилось на нього, немовби ввібравши у себе всі до одного обличчя життя проминулого, цілу безодню колишніх облич, до якої вони одне за одним спадали й спадали, щоб навіки усе ж таки там зберегтися, як збереглося, немов віддзеркалившись, обличчя матусі в обличчі дитяти, хоч йому й не дістались ясні її очі, – о, коли він поглянув на цю плетеницю облич, то вздрів і останнє із них: його обриси ще лишень ледь проступали, та воно уже мало ось-ось приєднатися до плетениці – обличчя його сподівань, обличчя, якого він мріяв набути, скориставшись своєю недугою, й було то обличчя вмирущого батька, обличчя гончаря перед смертю, який покладав свою звиклу ліпити десницю на голову хлопчика й нарікав його іменем; дивний спокій і упокорення сходили з цього обличчя, решта облич за ним мерхли, тьмянішали, і як, яким чином до цього дійшло – тим чи тим, і чи слушно для цього було обирати недугу, – тепер, коли все вже зайшло так далеко, було майже байдуже.

– Зціли мене, адже ти – лікар, зціли, щоб я міг померти.

– О Верґілію, всесильних немає – ти ж бо й сам так співав; я можу зцілити тебе лише задля життя, що й зроблю, узявши на поміч Ескулапа.

– Я звелю, щоб для нього тримали напоготові півня.

– Щоб він пробудив тебе для безсмертя? О Верґілію, тобі для безсмертя вже смерть не потрібна; а зараз нам краще подбати про інше – помити тебе, поголити, щоб Цезар, як прийде, не захопив нас зненацька; бо час непомалу вже квапить.

– Не завадило б і вкоротити чуприну…

– А люстерко віддай, Верґілію, бо бажання твоє похизуватися вже виходить за будь-які межі; доглядав за твоєю чуприною, звісно, не придворний цирульник, та робити її ще коротшою, як на мій смак, було б тепер зайве.

– Жертві вкорочують чуб на чолі; таке правило.

– У тебе, бува, не жар? Чи слова твої – просто визнання цілющої сили чаклунства? Якщо це поможе – про мене, нехай, рутина чужа моїм лікарським методам; тішу себе сподіванням, що це – одна із моїх переваг… Одне слово, задля, як кажуть, офіри можна й спокійно обстригти тобі трохи чуба, одначе тоді нам тим більше поквапитись треба.

Тоном таким розмовляють з дитиною, вдаючи, нібито вволяють її забаганку, а насправді – щоб домогтися від неї послуху. Та незалежно від того, безглузда чи ні була ота думка щодо офіри, залишалося тільки одне: скоритися. І він мовчки, безвладно дав робити з собою усе, що вважав за потрібне лікар. Його підхопили досвідчені руки, перенесли на стільчак, і лікар, поки він там робив своє діло, наглядав за ним, мов за малою дитиною.

– Ну ось, – нарешті промовив Харонд, – а тепер ми погріємось трохи на сонечку і спокійненько поп’єм молочка.

Отож він, у ковдру закутаний, сидів уже в кріслі, на сонечку покрай вікна і ковточками пив молоко, що невеличкими теплими хвильками вливалось у темряву тіла. Раб стояв поруч, щомиті готовий прийняти від нього чашу. Та дивився цей раб кудись за вікно – дивився суворим і неприступним, одначе покірним поглядом.

– Чи не бачиш ти там кульгавого?

– Ні, пане, кульгавого я там не бачу.

У покої тим часом запанувала ділова метушня; прибирали побляклі квіти, що кволо звисали із канделябра, розливаючи солодкуватий дух в’янення, ставили нові свічки, мили підлогу, міняли постільну білизну. Лікар, знову озброєний гребінцем і люстерком, підійшов до нього:

– Якого кульгавого?

– Того, що був уночі.

У тому новому запитанні почулась тривога і воднораз намагання що-небудь збагнути:

– A-а, це ти про Вулкана? Про того, якому колись присвятив свою «Етну»?

Майже зворушлива була ця тривога, майже потішне – намагання збагнути.

– Ох, любий Харонде, про поему ту краще забути. Не забивай собі голову моїми віршами, а тим раннім незграбним опусом – і поготів; його, як по правді, я мав би переробити.

– «Етну» ти хочеш переробити, а «Енеїду» спалити?

Їхній розмові слова ці, повні тривоги і нерозуміння, лише додали комізму. А тим часом, можливо, і справді не завадило б ще раз повернутись до сюжету про Етну й уже по-новому, набувши майстерности, набувши сумлінности, набувши прозірливости, підслухати того кульгавого коваля в його вільних від демонів залізних копальнях, сліпого від диму і яскравого світла у кратері; так, сліпого, але завдяки сліпоті цій – о сліпота співця! – він розгледів сіяння вершин; Прометей, у Вулкані втілений, доля в недолі.

– Ні, любий Харонде, просто я хочу сказати, щоб забув ти і про одну поему, й про другу.

І знов було просто зворушливо бачити, як просіяло обличчя у лікаря, коли поміж ними нарешті таки перекинувсь місточок порозуміння.

– О Верґілію, вимагати неможливого – такий привілей, звісно, мають поети, але пам’ять… просто так, за наказом, її не приспиш… Ох, Верґілію! «Все, що колись-то блаженний Еврот од пломінного Феба, з уст його, чув і що лаврам своїм велів перейняти, – все те співає Сілен…»

– «Від долин до зірок лине пісня…» – пролунав на продовження з далечі, відлунь повної, тихий голос, що й сам був відлунням, відбитим від стихлого голосу хлопчика.

Відлунням знімалися звуки до неба, знімавсь гомін дня, гомін людських турбот, гомін тисяч робітень, тисяч домівок, тисяч крамничок, змішаний і перемішаний з рештою гомонів міста, змішаний і перемішаний з безліччю запахів міста; невагомо знімалась до неба уся плутанина ця дня, і тривоги тепер вона викликала не більше, аніж голубів воркотання чи горобців цвірінчання, що вливалося в неї. Понад дахами під черепицею, в чорних смугах або й чорною геть, зависло тоненьке, тремтливе пасемце диму, там і сям під промінням тепер уже збляклого денного світоча зблисне то мідь, то залізо, то олово; і в полуденних цих виблисках зблякло і небо; хоч і безхмарне, та вже без густої своєї блакиті, напиналось воно над полуденним трепетним світом.

Чи не потурбувати лікаря ще раз і спитати про зірку, що зникла у цій непроникній прозорості? Вічносуща, хоч і невидима, мандрувала та зірка на схід, мандрувала по всіх небесах, але воднораз і поза всіма склепіннями, поринаючи в те океанське свічадо, де в бездонних глибинах навік залягає відлуння мільйонноликих небес. О зоря-мандрівниця, що поєднує сфери! Невловиме, крізь мови усі проникає донизу променисте коріння світла; невловиме, крізь мови усі тягнеться вгору променисте галуззя погляду, та, коли промінь пронизує нас, до бездонного дна нас пронизує, мільйоннооко пронизує, – нам пора завертати до своїх щонайглибших глибин, опускатися в океанську безодню відлунь, звідки наш образ відіб’ється, як промінь, назад, до небес, до мільйонноликих небес, до Божого ока. Й коли ми у поті чола справляємо – смиренно справляти мусимо – труд свій, то чи вже не вдивляємось так у глибини, чи вже не прагнемо так придивитись і розгледіти образ горішній?

Чи не сягаємо ми у трудах наших праведних, до землі звернених, в оті бездонні глибини, що залягають ще глибше, аніж підземні світи, і воднораз є глибинами щонайвищих небес? Чи ми зачекати ще маємо, поки з останнім – щонайостаннішим і смертоносним – променем світла у нас, смерть несучи, проникне сам Бог і разом із власним відлунням забере нас з собою назад, до свого неземного буття, спускаючись по царствених сходинах вічности крізь поверхню розвержену? Де поділась зоря-мандрівниця, що вказує шлях?!

Угрузнувши в крісло й примруживши очі, він удивлявся у блякле мигтіння, вдивлявсь тайкома, ніби роблячи щось заборонене. І поки він так удивлявся, до болю напруживши очі й усе ж їх не годен відвести, поки він так удивлявся – з власної волі й воднораз через власну безвольність, – несподівано зринув (звідки узявся він – звідси чи звідти?) невдивовижу спотворений і все ж таки різко окреслений образ, що явився йому в кишеньковім люстерку, образ відчужений, багатоликий і все ж незавершений, відблиск відблиску, тінь, що лягла на глибоченну поверхню дзеркала, на сховане в темряві дно променисте безодні його. О ні, далебі, той образ приніс хтось туди не по сходинах вічности, радше прокрався він сам крізь вузеньку щілинку аж на дні ока, коли мружився та придивлявся, ніби з нечистим сумлінням; ох, далебі, не до сіяння було тоді…

І сказав тоді раб, чашу з рук його взявши й відставивши набік:

– Пожалій свої очі, пане, сонце ж таке яскраве…

– Це вже мій клопіт! – гримнув на нього лікар, а тоді до своїх помічників: – Воду з оцтом уже підігріли?

– Так, учителю, – почулося з темного закутка.

І на вчителів знак його знов перенесли у тінь і поклали на ложе. Та погляд його був прикутий до світлого неба у проймі вікна, і він, заворожений світлом, мимоволі промовив:

– Хто з глибини колодязя придивляється до денного неба, тому воно видається темним, і він бачить на ньому зорі.

Лікар ту ж мить опинився поруч:

– Верґілію, тобі негаразд з очима? Не турбуйся, минеться…

– Ні, з очима мені все гаразд.

Цей лікар двірський, певне, й сам геть сліпий, коли навіть не знає, що людині, яка в сліпоті на сліпоту іще більшу очікує, з очима нічого не станеться.

– Ти казав щось про зорі…

– Про зорі? Ах, так… я б хотів їх побачити ще раз.

– Побачиш і не раз ще побачиш… це тобі обіцяю я, Харонд із острова Кос.

– О, це правда, Харонде? Далебі, чогось більшого хворому годі й бажати.

– Ой, Верґілію, не прибідняйся! Я зі спокійним сумлінням можу пообіцяти тобі ще більше… Так, наприклад, що ти вже за кілька днів, та, я б навіть сказав, за кілька годин цілком добре себе почуватимеш, адже після кризи – а ти вочевидь пережив її нині вночі й вочевидь у дуже гострій формі, – стан хворого здебільша просто бурхливо поліпшується… Для нас, лікарів, нічого кращого, ніж така криза, по суті, й немає, і в мене є досить підстав уважати – щоправда, не вся наша школа поділяє такі мої погляди, того ж я зажив навіть слави ориґінала, хоч я за це й не ображаюся, – тож я маю досить підстав уважати, що за певних обставин цю кризу потрібно викликати зумисне…

– Я вже тепер почуваю себе цілком добре.

– Тим краще! Тим краще, мій любий Верґілію!

Так, він почував себе добре, цілком; щоб кашель не так дозоляв, під спину на ложе наклали йому подушок, він лежав голий, розслаблений, і його навперемін то обмивали тепленьким розчином оцту, то обтирали дбайливо нагрітими рушниками, і що довше тривали ці приємні поперемінні процедури, то глибше він відчував, як тіло його полишає виснажлива втома від лихоманки; голову він відкинув назад, на край подушки, щоб підставити шию і підборіддя бритві цирульника, який клопотався в нього у головах; здавшись отак на волю прислуги, він відчув, як його огортає полегкість; з насолодою він прислухався, як м’яко й упевнено ковзає бритва напнутою шкірою, як сходить із неї колюча щетина, як потім гарячі й холодні компреси – то один, а то враз другий, і так знов і знов, – а далі поплескування по гладеньких щоках… З усім цим у нього вливалося щось навіть більше, аніж полегкість, йому видавалося навіть, що все його тіло блаженно виструнчується… Та коли після цього цирульник хотів був узятися і за чуприну, його довелося спинити:

– Укороти мені спершу волосся на лобі.

– Як накажеш, мій пане.

Торкнулись чола прохолодні ножиці, потім коротко ляснули і пройшлися зі своїм холодком до скронь; час від часу ножиці ляскали і над вухом, бо цирульник щоразу, відтявши пасемце, віртуозно видобував із них ще й холосте тремоло, а позаяк естетичні смаки такого митця у цирульному ділі вимагали і ритму, й симетрії, то постала потреба ще й підрівняти сам проділ та чуб на потилиці, а вже тоді перейти до промивання оліями та кам’яною сіллю, а на завершення кілька разів прополоскати прохолодною водою, задля чого іззаду під голову йому підставили миску зі спеціально прогнутим краєм. А поки вро-

чисто і чинно тривало це дійство, фельдшер уже заходивсь обережно і вправно розминати йому суглоби, розпочавши із пальців ніг.

Ось голова вже й помита, і цирульник спитав:

– А помаду яку, мій пане, – з троянди, із лілії чи з резеди? А може, ти любиш амбру?

– Не треба нічого; причеши, а помади не треба.

– Гарно пахне та жінка, котра не пахне нічим, каже Ціцерон, – промовив лікар. – А втім, він казав ще багато блюзнірських речей, у які й сам не вірив. А резеда пішла б тобі вельми на користь. Резеда заспокоює.

– І все ж таки краще не треба, Харонде.

За вікном горобці цвіркотали, а на підвіконні, настовбурчивши пір’я, киваючи головою й воркуючи, походжав сизий голуб, осяяний небом блакитним, отінений розкритою навстіж блакиттю небесною.

Харонд засміявся:

– А якби я заборонив був помаду, ти б її сам зажадав. Пацієнти такого штабу для нашого брата не дивина, треба лишень уміти із ними поводитись, і навчитися цього, по щирості кажучи, я мав можливостей досить, навіть більше, ніж досить… Як бачиш, я з тих, хто свої хитрощі аж ніяк не приховує – лише задля того, щоб гру, попри все, все ж таки виграти. А втім, цього разу ти, може, і маєш рацію, бо тебе загалом не заспокоїти треба, а скоріш навпаки, підбадьорити, розворушити життєвий твій дух, і я оце метикую собі, чи не дати тобі добрячу дозу якого-небудь чоловічого збудника. Ні, я не жартую, у твоєму випадку я б це радив тобі майже з певністю; не забуваймо, що наша життєва снага і воля, дух наш життєвий, коли й не цілком, то все ж дуже великою мірою – я б навіть сказав, більшою, ніж ми цього бажаємо й ніж нам це здається, – залежать від нижнього центру нашого організму, від цього нерідко досить-таки плотолюбного нижнього центру, тож нам, лікарям, не слід забувати, що він відіграє неабияку роль у стимулюванні у хворого волі одужати… Та, власне, про це ти, гадаю, знаєш не згірше від мене, а я – зокрема й цим – хотів лиш сказати, що трішечки більшої волі до життя і одужання тобі аж ніяк не завадило б…

– Воля моя до життя ніяких чоловічих збудників не потребує, вона в мене, гадаю, і так досить сильна… Я життя дуже люблю…

– На кохання твоє не відповідають взаємністю? Тоді сам ти кохаєш просто не досить глибоко!

– Я ні на що не скаржусь, Харонде.

Ні, до життя його воля не потребує ніяких збудників; хто зібрався кохати, той заплющує очі, тому їх закриває, як і тому, хто зібрався померти, невідома і рідна рука, але той, хто хоче жити, хто устає, щоб жити, – той зводить розплющені очі до неба, до навстіж розкритої блакиті небесної, з якої й народжується бажання і воля жити. О, як хочеться бачити небесну блакить – сьогодні, і завтра, й позавтра, і з року в рік, знов і знов, а не лежати, немов у труні, із погаслим поглядом, заплющивши очі, із застигло-землистим обличчям, тоді як надворі так само ясніє вже невидима оку небесна блакить, і повнить її вже нечутне для слуху голубів воркування. Такий самий був і той день, ясний і блакитний, – такий самий був день, коли батько лежав на марах. О, як же хочеться жити!