Текст книги "Смерть Верґілія"

Автор книги: Герман Брох

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 30 страниц)

Плотій важко й розгонисто заходив по кімнаті, то вперед, то назад, волочачи за собою поділ тоґи, і зненацька вибухнув:

– Як хочеш померти, то це – діло твоє, ми тобі на перепоні не станемо. Але «Енеїда»… вона вже давно діло не лише твоє, тож вибий собі з голови ці дурниці! – І його очі, заплилі жиром, несамовито зблиснули.

Аж дивно, що Плотій реаґував оце так несамовито, адже поміж ними двома давно вже дійшло до мовчазної згоди (хоч до кінця вони один одному ніколи й не вірили), що їхні тривалі розмови про врожаї та худобу – куди важливіші, аніж нескінченні оті балачки про мистецтво й науку, які часто заходили при Меценатові, Луцію і ще багатьох із їхнього кола. Отож те, що Плотій тепер надавав такого великого значення тому, бути чи не бути «Енеїді», не в’язалося з їхньою згодою, не в’язалось з уявленням про таку річ, як чистота сумління, що її втіленням для нього була особистість сільського аристократа Плотія Тукки; тому стерпіти це було уже годі.

– Світ не збідніє і не розбагатіє на кілька віршиків; щодо цього ж бо в нас із тобою, Плотію, незгод не було ніколи.

Луцій поважно похитав головою:

– «Енеїда» – не кілька віршиків, ти так не кажи.

– А що ж вона таке?

Плотій засміявся; сміх його був досить роблений, та все ж таки це був сміх.

– Поети, Верґілію, мають одну давню ваду: скромністю напрошуватись на похвалу, і поки людина уперто тримається вад своїх, вона не боїться нічого, – промовив Плотій.

А Луцій додав:

– Невже ти і справді волієш почути це ще раз? Кому знати найкраще, як не тобі: велич Риму і велич твоєї поезії вже невіддільні!

У грудях знялося й зависло густою хмарою якесь невиразне невдоволення; ці двоє ніяк не хотіли збагнути того, що збагнув простий хлопчик; та його рішення остаточне і непохитне, і треба було їм це довести.

– Ніщо нереальне лишатися жити не має права.

Ці слова він промовив поважним, твердим і повчальним тоном, і Луцій, здається, нарешті збагнув, про що йдеться.

– Тебе як послухаєш, то виходить, що й «Іліада» та «Одіссея» – теж нереальні? О Гомер, о наш божественний! А як щодо Есхіла, як щодо Еврипіда? Це все – нереальність? Скільки імен, скільки творінь я маю тобі ще назвати, які вже становлять навічну реальність?

– Для прикладу, трагедію «Фієст» або епос про Цезаря такого собі Луція Варія, – не стримався, щоб не вкинути, Плотій, і його сміх знову став просто сміхом добродушного товстуна.

Ці слова зачепили у Луція болючу, дуже болючу струну, і він, трохи кисло всміхнувшись, сказав:

– Сімнадцять вистав «Фієста» – це, звісно, ще не доказ його навічної цінности, але…

– Але «Троянок» він таки переживе… Ти теж так гадаєш, Верґілію?.. О, ти смієшся! Я радий, що ти знову можеш сміятися.

Так, він сміявся; щоправда, сміятись на повні груди йому було важко, бо там сміх віддавався нестерпним болем, і йому за цей сміх навіть стало соромно, адже виходило, що він зловтішався збентеженням Луція, забуваючи, що той, по суті, хотів захистити «Енеїду», її право на вічну цінність; саме тому потрібно було повернутись до поважного тону, і він промовив:

– Гомер був провісник богів; він лишається в їхній реальності.

Луцій, не маючи зла на те, що його підняли на сміх, відповів:

– А ти – провісник Риму, ти лишишся в реальності Риму і доти лишатимешся, доки стоятиме Рим… Вічно!

Вічно? Він торкнув персня у себе на пальці й, відчувши його, відчув своє тіло, відчув усе, що минуло.

– Ні, – мовив, – ніщо земне не вічне, навіть Рим.

– Ти сам підніс Рим до висот божественних.

Це й правда була, і неправда. Про що казав Луцій? Чи це не нагадувало застільні розмови у Мецената, що точилися тільки навколо реальности, вже майже її не торкаючись? Його обліг морок, і він проказав:

– Ніщо з-поміж земного не стане божественним… Рим я прикрасив, та мій чин має не більшу цінність, аніж оті статуї у Меценатових парках… Не з ласки митців живе Рим… Статуї хтось поскидає, «Енеїду» хтось спалить…

Плотій, якому кортіло посміятися ще, посеред покою спинився.

– Якщо врахувати, скільки всіляких мистецьких творінь натворили останнім часом наші митці, то прибирати тобі доведеться ще дуже багато років… Скільки всього ще скидати, скільки всього ще палити… Роботи тобі ще на ціле життя, як тому Геркулесові…

Уявивши собі те прибирання, ту велику роботу, Луцій несподівано розвеселився; на обличчя цього шанованого літератора набігли пустотливі зморшки, і він не одразу навіть знайшов, що сказати, – так потішила його картина всезагального книгоспалення.

– Обидва Созії придбали в Горація права на видання «Ювілейного гімну»; втратять цілу купу грошей, якщо ти надумаєш спалити і його манускрипт… Бо не варто робити виняток, звісно, і для Горація…

– Коли я відпливав до Атен, на судно Горацій прислав мені прощального вірша.

– Отож-бо й воно! – Плотій так радісно й гучно підтримав Луція, що можна було подумати, ніби обидва вони намагаються заглушити так поступ смерти. – Отож-бо й воно! Тут він ой як грішить, і саме через це його ямби, його оди, одне слово, всю базгранину його теж треба той…

А власне, навіщо Горацій на судно прислав йому оті чудові напутні рядки? Чи не хотів він погамувати так свої заздрощі через «Енеїду»? Товариш він заздрісний, але все ж – товариш.

Та Луцій сказав:

– Право робити вибір треба надати мені; Горація я б не чіпав; він, далебі, має хист… А ось посередність я би прибрав – оту, що спливла на поверхню й усе плодиться, плодиться… Який занепадок, ох, який занепадок! Уже тобі ані театру, ані ораторського мистецтва, ані мистецтва взагалі… Либонь, ми справді останні, після нас уже не буде нічого… І тому час уже братися за прибирання, й воно має бути страшне! – І він знову зайшовся сміхом.

– Сміх під склепінням смерти, яка, обернувшись на скелю, у мерехтливому морі тоне…

Луцій вражено мовив:

– Який чудовий рядок, Верґілію! Кажи, кажи далі, а ще краще – записуй!

З незвіданих сфер яких сплив цей рядок? Звідки він? І все ж він припав до вподоби навіть йому самому, і похвала Луція теж його втішила, хоча похвалити належало не поетичну красу; ні, про чисту красу йому не йшлося ніколи, йому йшлося про щось зовсім інше, про щось вище, саме воно й заслуговувало на похвалу, жадало її. О, тепер він збагнув це, збагнув аж тепер! Похвали справжньої завжди гідна вона лиш, цілковита реальність, яка схована тільки в поезії, постає за поезією і лишається все ж недосяжною, яка відкриває нам всю свою цінність тоді лиш, коли слово у неї саму проникає, а не відскакує від її мармурово-гладкої поверхні; хто складає хвалу чистій поезії, забуваючи про реальність, у поезії сховану, той переплутує те, що творить самé, з тим, що вже створено, той, свідомо, а чи несвідомо, – заперечуючи реальність, знищуючи реальність, – порушує клятву, стає спільником усіх клятвопорушників. О неприступне громаддя реальности, яке чинить спротив будь-якій спробі проникнути в себе і дозволяє лише доторкнутись до себе! О неприступна реальности скеля! По ній, гладесенькій і непролазній, людині дано посуватись лиш поповзом, за поверхню слизьку чіпляючись, у прірву зірватись всякчас ризикуючи і в прірву зриваючись… Про ту прірву Луцій нічого не знав; для нього реальністю була вже сама поверхня. О кам’яне громаддя реальности, що неприступно здіймається до високости, хоч і в глибини усі занурене! Гладенька поверхня його непроникна, хоч і відкрита усьому сущому; всяк, хто зривається з цього громаддя, летить у безодню розвержену.

Плотій стріпнув обома руками, як весляр, що перепочити надумав, і мовив:

– Гаразд, Горація, отже, чіпати не треба, нехай собі пише… Але ти, ти ж бо робив би те саме, навіть якби попалив геть усе; ти, звісна річ, писав би і далі…

Горацій! О, той був воїном, він бився за Рим, задля реальности Риму він ладен був принести у жертву навіть власне життя, саме звідси, мабуть, і та дивовижна щирість, що в його віршах так часто прохоплюється. Цього не усвідомлював навіть Плотій, навіть він не усвідомлював, що в чині своєму поет не уникне служіння ніколи.

– Ох, Плотію, чин, служіння, їхня реальність… Без цього немає поезії.

– Еней! – докинув Луцій, і на це Плотій просто кивнув головою.

Есхіл пішим воїном бився під Маратоном і Саламісом; Публій Верґілій Марон не бивсь ні за що.

А Плотій, так само щиро й натхненно, розвивав свою думку далі:

– Та й нікуди від цього писання не дінешся, адже тобі ще належить «Енеїду» завершити, перш ніж її палити… Ніхто ж бо не палить того, що не завершене. Там тої роботи у тебе лишилась абищиця, ще кілька місяців, ба навіть тижнів – і вже по всьому… Одне слово, хоч зі смертю тобі аж-аж-аж як приспіло, а поки що все ж таки ти вже протримайся.

По всьому? Завершити? По-справжньому він не завершив нічого. Чого варта його «Енеїда» супроти справдешньої історії Риму, яку написав Салюстій, чи, тим більше, супроти того її монументального колоса, спорудити який тепер замахнувся Луцій? Чого варті «Георгіки» супроти справдешніх знань, що їх римському землеробству подарував найученіший з-поміж учених, високоповажний Теренцій Варрон?! Супроти цих звершень шкода й казати про будь-які інші звершення; і хай би там що написав він уже, хай би чого там не написав він іще, все незавершеним так і залишиться! Ще б пак, Теренцій Варрон і Гай Салюстій таки прислужилися римській державі, попри жорстоку реальність її, а Публій Верґілій Марон не прислужився нікому й нічому!

І Плотій, немов підбиваючи підсумок їхньої бесіди, констатував:

– Ох, Верґілію, «Енеїду» ти зміг написати, на це в тебе хисту ще стало, одначе не думай, що ти вже її й осягнув. Про реальність її ти ще нічого не знаєш, як нічого не знаєш і про реальність такого собі чоловіка Верґілія, ти знаєш про них лише з чуток. – І, згорнувши на череві руки, знов опустився у крісло біля вікна.

Чоловік на ім’я Верґілій! Атож, ось він тут, він лежить, і це – його справжня реальність, більш нічого. Реальність також і те, що Авґуст, Меценат, Азіній Поліон – ті, хто боровся за Рим і служив Риму, хто вже буттям своїм і своїм ділом творив і творить реальність Риму, – що вони годували його, утримували і обдаровували, платили йому за сіреньке оздоблення свого творіння, і гадки не маючи, що платять за звичайнісіньку негідь. Отака була справжня реальність його, Публія Верґілія Марона. І він сказав:

– «Енеїду» я не завершуватиму.

Луцій всміхнувся:

– Може, ти хочеш, щоб замість тебе зробив це хтось інший?

– Ні! – вихопилось у нього; він аж злякався на думку, що свої послуги запропонує сам Луцій.

Тепер на обличчі в Луція розпливлася широка усмішка.

– Я так і думав… Отже, ти сам розумієш, чим заборгував ще і перед нами, і перед мистецтвом…

Заборгував? Авжеж! Він був боржник і боржником лишився; про його борг усі знали – і навіть там, де починавсь узвіз убозтва й нужди… Так, він заборгував перед буттям, заборгував йому себе самого, але тепер що з нього вже візьмеш?! І він побачив перед собою море, недосяжне зору; аж до небес простиралось воно пливкою рінню, переливалось блакиттю й несло на собі сонце; промінням його пронизане аж до глибин бездонних, скидалося море на розвержений гірський собор, що, з готовністю все вбирати у себе й породжувати, реальність усотує гамузом і знов вивергає; денно й нічно стояв там залізний гуркіт, і в цьому перекотистому гуготінні, яке то наростало, то спадало, вчувався йому символ голосу, який то наростав, то спадав, – усієї реальности символ.

– Усе, що я писав, згорить на реальних вогнищах, – проказав він.

– Відколи це ти став проводити грань поміж реальністю й істиною? – озвався Луцій і, вмостившись зручніше (як завжди, коли мав намір подискутувати), почав: – А Епікур ось каже, що…

Та Плотій його перебив:

– Нехай Епікур що завгодно там каже, а ми із тобою вже якось подбаємо, щоб «Енеїду» не спопелила ніяка реальність.

Та Луція було не легко спинити.

– Краса й істина становлять одне ціле з реальністю…

– Саме тому, – миролюбно погодився Плотій.

Різкішим ставало вранішнє світло, блакитнішим небо ставало у проймі вікна, чорнішою на його тлі ставала розложиста крона канделябра. І Плотій, не встаючи із крісла, кількома посмиками пересунувся разом із ним із залитого сонцем еркера до ще затіненої і прохолодної середини покою. Чом ці двоє не хочуть збагнути істинно реального? Невже вони, з ким він за тридцять років так зріднився душею, їхали сюди задля того, щоб стати йому наче нерідними, стати чужими? Враження було таке, ніби це різке світло дедалі різкіше пронизувало всі сфери буття, ніби поверхня буття і реальність буття дедалі виразніше віддалялись одна від одної, і незбагненно було, що ніхто тут не прагнув реальности справжньої. Відповідь мав би дати той-таки Плотій, чоловік по-земному ґрунтовний, по-земному порядний, по-земному поважний, чоловік, який з давніх-давен викликав у нього таку добротворну ніяковість; саме ця ніяковість замінювала йому відчуття захищености, яке народжується ще у дитинстві й не згасає ніколи, відчуття, чиє по-земному терпкувате й приємне внутрішнє тепло неминуче пов’язує кожного із поцейбічністю, вселяючи так незаперечну і невідпорну волю одужати; так, відповідь мав дати Плотій, та ба, Плотій цим уже не переймався: він, хоч трохи й зажурений, зручненько сидів собі в кріслі і, притиснувши один до одного великі пальці на руках, час від часу лиш кидав на нього стурбований погляд; на його добродушному, розповнілому з часом обличчі, як завжди, важко було розгледіти колишні юнацькі риси.

Зате Луція не можна було, навпаки, вже стримати.

– Лукрецій, якого ти, о Верґілію, шануєш не менше, ніж ми, Лукрецій, не менший поет – хоч і не більший, – ніж ти, о Верґілію, – ось йому поталанило осягнути закон реальности, і поема його, у якій цей закон знайшов своє втілення, тим-то й стала самою істиною і красою; реальність повік не занапастить красу, повік її не спопелить; о ні, відбувається все навпаки, й те, що в реальності тлінним стає, з неї спадає, щойно ми пізнаємо її закон і вона нам являє красу свою, і зостається сама лиш краса – ця єдина реальність.

Ох, цю мову він знав – мову нудного літературного і філософського скніння, мову застиглих, ненароджених і передчасно відмерлих слів; і в нього самого колись вони легко злітали з уст, і він, безперечно, й сам тоді вірив у те, що вони виражали, чи принаймні гадав, що вірить, а тепер вони стали йому чужими, майже незрозумілими… Закон? Є лиш один закон – закон серця! Є лиш одна реальність – реальність любови! Може, він має, повинен кричати про це, кричати на повен голос? Може, він має й повинен про це їм сказати, щоб вони зрозуміли?!. Ох, ні, вони цього не зрозуміють, вони навіть не хочуть цього зрозуміти. Тож він тільки промовив:

– Краса не живе без оплесків, а істина їх цурається.

– Оплески цілих століть і тисячоліть – то не теперішні оплески, то не зневажливе плескання дешевеньких і збуджених юрмищ… Творіння митця, стаючи й уже ставши безсмертним, помагає пізнати істину. – Цю палку свою відповідь Луцій завершив так: – Істина єднається із красою в безсмерті, і стосується це й тебе, любий Верґілію.

Земне було те безсмертя, про яке казав щойно Луцій, – земне, а тому й не позачасове, у найкращому разі – довічне, та й це ще навряд! Бо вічні лише неосяжні Сатурнові землі завдяки вічному своєму поверненню в божественному забутті, тоді як тут ішлося про славу. Хіба це для безсмертного – не найжорстокіша мука: неспроможність померти?! Хіба це – не покара? Хто прирівнює істину до краси вічносущої, той відкидає живе безчасся, цілющість і ласку голосу! Доля жахлива чекала б тоді на Гомера, й Есхіла, й Софокла, і Еврипіда – на могутніх отих старців, та й на самого Лукреція, що так рано спочив непробудним сном, – всі вони мусили б жити жахливим життям, довічно вмираючи смертю земною, – вмираючи доти, доки з людської пам’яті зітреться останній рядок їхніх творінь, доки жодні людські вуста вже не декламуватимуть їхніх поезій, доки на жодному кóні вже не йтимуть їхні трагедії; тисячократною смертю судилося б їм помирати, і вічно, знову і знову їх викликали б із підземного царства, викликали б до цього сміховинно-примарного проміжного царства земного безсмертя. Якщо все це і справді так – а ймовірно, що так воно й є, – то чи не варто було б і їм, найбезсмертнішим серед безсмертних, чи не варто було б їм усі свої творива знищити, знищити першими, попереду всіх – задля земель щасливіших, щоб жити на них? О Евридіка, о Плотія! Авжеж, так і було воно. І він промовив:

– Стріла Аполлонова ранить смертельно, але не приносить смерти.

– Атож, – кинув Плотій. – Якби я щомісяця не пускав собі кров, то давно вже пішов би у сиру землю до своїх предків.

Луцій на знак згоди кивнув головою:

– Стріла Аполлона навіки у серці… А в того, хто живе зі стрілою безсмертя у серці, нема іншої ради, як власну гідність урівноважити витримкою, якщо він бажає узяти собі за взірець Епікура великого. – Він і сам являв щонайяскравіший приклад такої витримки, коли, перекинувши ногу на ногу, впершись ліктем у коліно й випроставши перед собою руку з розгорненою долонею, виголошував цю свою думку. – Бо чим же заміниш красу й урівноваженість такої шляхетної, такої чистої форми, коли життя людини не простирається далі, ніж вона бачить, ніж вона чує і осягає рештою своїх чуттів? Бачити й чути красу – то був найвищий хист, що ним Аполлон міг наділити людину, і митець, якого обрав він і який дістав цей божественний дар, – цей митець має нести свій тягар…

– Невже ж і тобі так нелегко нести його, Луцію? – поцікавився Плотій.

– Я кажу не про себе. Я кажу взагалі про митців і насамперед – про нашого друга Верґілія… Адже він, я гадаю, погодиться не лише з тим, що це вочевидь випливає з Епікурових принципів, а й з тим, що ці принципи нас дуже близько підводять до Платонових поглядів на прекрасне і, як на мене, навіть ідуть іще далі, й на підставі Платонових поглядів їх, певна річ, ніяк не спростуєш…

– Я з цим погоджуюсь; мабуть, так воно й є.

Може, Луцій і має рацію; але тепер йому це байдуже.

І все ж таки, все ж таки… Нехай життя людини й не простирається далі, ніж вона бачить і чує, нехай сéрця відлуння вчувається лише там, де серце б’ється, й нехай урівноваженість людині рокована, отже, як найостанніша грань її гідности й значення, грань, що визначає їй долю як форма і тільки форма, одначе усе, що твориться лише заради краси, краси чистої, заслуговує на найстрашніше прокляття й на місце у порожній ніщоті, бо навіть у холодній урівноваженості воно – лише дурман сп’яніння і збочення з правдивого шляху, лише уявлення, яке не воліє пізнання, цієї єдиної обителі богів. Ох, очі, очі, що, крім злотосяйної краси буття, вже нічого не бачать, бо визирають з-за ґрат гнітючої сліпоти! О краси сповнений і красою розкрашений світ! У ньому зведено Рим, тут безліч палаців і парків, картина міста, велична картина, вона підступає все ближче і ближче, вона зникає в самій собі й усе ж поряд лишається і собою заповнює лазурову блакить. Авґустів палац і Меценатів палац, а неподалік – його власний будинок на Есквілині, прикрашені колонадами вулиці, прикрашені статуями майдани і парки, йому бачився цирк і амфітеатри, де несамовито гриміли оргáни, бачилось, як гладіатори задля краси із хрипінням дух випускали, як на людей звірину нацьковували, як юрба, тріумфуючи від насолоди, шаленіє довкола хреста, до якого прицьвяховано непокірного раба, що то реве, то скімлить від болю (дурманне сп’яніння від крови, дурманне сп’яніння від смерти, але й – знов і знов – від краси), і йому бачилось, як хрестів усе більшає, більшає, їх уже – ліс, а круг них смолоскипи, а круг них все вогні та вогні, поліна потріскують, над юрмищем ревище, і над усім цим здіймаються омахи, море вогненних омахів, що накриває все місто Рим, щоб, пішовши на спад, після себе не лишити нічого, крім чорних руїн, потрісканих решток колон, скинутих статуй і землі, бур’янами зарослої. Йому все це бачилось, і він знав, що так воно й буде, бо справдешній закон реальности неминуче помщається й має помститись за себе людині, надто коли його, вищого за будь-який вияв краси, переплутують з виявом цим і саме тим і кривдять, неповагою викликаючи в нього зневагу. Над законом краси, над законом митця, що жадає лише суголосся, височіє закон реальности, височіє – о божественна мудрість Платона! – Ерос у плині буття, серця закон височіє, і біда тому світові, що забув про цю останню реальність. Чому знати про це має лиш він? Чому решта людей ще сліпіші, ніж він? Чому навіть друзі цього не бачать, не розуміють? Чому він надто немічний, чому надто кволий і надто німий, щоб це розтлумачити їм? Чи він просто нездатний на це через власну свою сліпоту? Йому бачилась кров, він відчув її присмак у роті, і стогін хрипкий народився у грудях, прохрипів крізь горлянку, і довелося відкинути голову на подушки.

Безсмертна лиш істина, смерть безсмертна ув істині. Досить заплющити очі, й відчуєш, як сліпота прозріває, як покоряється доля.

Бо хоч закон осягають завжди лиш у формі, накресленій долею, вічно незмінній, хоч і форма, а з нею і доля не полишають холодних, несхитних острогів прадавніх сатурнових царин, все одно прометеївська згага жадає вогню, що палає у спільних глибинах верхнього й нижнього світу; і, розриваючи пута чистої форми, пута одвічного коловороту повернень, змагаючи долю, змагаючи форму, шлях свій торує ця згага до найглибших глибин, де пращур тронує, в десниці якого – закону реальна істина.

І тому: ген-ген на жаскому краю реальности, над усією жаскою пітьмою й над усіма безоднями, у жаскій рівновазі завис, поріднившись зі смертю, сміх, ця непевна межа поміж жагою життя і самознищенням, сміх, поцейбічний, мов земний вулканічний гуркіт, і потойбічний, мов усмішка моря на заході сонця, – сміх, що накриває й руйнує світ… Але ні, не чути було вже ніякого сміху, не видно було вже ніякої усмішки. Стурбований Плотій озвався:

– Лікар давно мав би бути вже тут… Зараз самі ми його пошукаємо, як до Авґуста підемо.

І обидва вони підвелися.

Але він хотів, він мав їх затримати: їхню сліпу сліпоту потрібно було розвіяти. Якась нездоланна сила спонукала його переконати їх, щоб вони не відкидались від нього, якась нездоланна сила спонукало його про це їм сказати, сказати про те, чого вони не розуміли і зрозуміти, на жаль, не хотіли. І, хоч він ледве чи це розумів уже й сам, слова таки знайшлися:

– Реальність – це кохання.

Слова пролунали – і враз перестали вже бути незрозумілими. Адже боги, аби тамувати страждання самотньої пристрасти, послали людині кохання, і той, хто його сподобився, – той бачить реальність; він – не просто вже гість у розлогах своєї свідомости, куди його прийнято. І знову почувсь його голос:

– Реальність – це кохання.

– Атож, – Луцій потвердив, схоже, ні вражений, ані навіть здивований. – Певна річ, саме цього ти нас і вчив, і коли я дивлюся тепер на Тібулла, чи на Проперція, чи на того ж таки юного, але вже доволі вульгарного Назона Овідія, то хочеться навіть сказати: ти нас і недоростків тих учив цього надто-таки наполегливо, вони ж бо гадають, либонь, що, йдучи твоїм шляхом, тебе, недосяжного, ще й, чого доброго, перевершити зможуть; у них взагалі вже немає тепер інших тем, крім кохання, і я, щиро кажучи, цим ситий донесхочу, хоч проти самого кохання загалом я нічого й не маю… А куди це, до речі, подівся отой юний грек, про якого ти згадував?

Отже, все було марно. Усе знову звелося до того самого, до літературщини, звелося лише до поверхні реального буття, так наче йому, хто лежав оце, тут хотіли довести, що й сам він ні на що краще не заслуговує, ба більше, що навколо нього була така собі літературна порожнява, яка не становила навіть крайню поверхню якоїсь поверхні, котра межує із чим-небудь – чи то з глибінню небесною, чи то з глибінню земною, а межує хіба що з порожнім нутром краси. Бо він, хто пройшов цей неправедний шлях повернення, хто впивавсь і запалювавсь тільки красою, хто в своєму безумстві за зовнішнім лиском і лоском намагався забути про власне безсилля, хто в серці людському не вмів сам розгледіти щось вічне й незмінне і змушений був закликати на поміч і зорі, й прадавні часи, й увесь сонм богів, – він не кохав зроду-віку, а те, що коханням вважав, була просто душевна нуда, туга за втраченим краєм, де колись – о, як давно це було, як давно воно втратилось, відійшло в забуття із дитинством, відійшло в потойбічність, – де колись і для нього було кохання; лише краєві цьому присвячував він свої вірші, з його уст не злетіла жодна пісня про Плотію, і навіть тоді, коли з ласки Азинія його власністю став Алексіс і він, зачарований вродою хлопчика, забрав собі в голову, нібито саме його і оспівує, – навіть тоді він спромігся не на пісню кохання, а на подячну еклогу, до Полліона Азинія звернену, еклогу, в якій, власне, і мови не вартій, трохи йшлося і про кохання в жаданім краю. Ні, це помилка – гадати, що він, хто повік не кохав і кому не поталанило скласти жодного справді любовного вірша, справив бодай який-небудь вплив на тих юних співців кохання, а їхнім духовним родоначальником не назвеш його і поготів; не від нього вели вони свій родовід, чесніші вони і щиріші від нього.

– Ох Луцію, любий, у них – свій родоначальник, кращий, ніж я, і звати його Катулл, а мене вони навіть ніколи і не наслідували, та й не мали у цьому потреби.

– Від них тобі не відмахнутися, хоч опіки своєї ти їх і позбавив; в еклозі ти й сам так і пишеш: «Вже… мені… не співати пісень. Вам без мене вже пастися, кізки…» Ні, Верґілію, ти був і лишається їхнім духовним родоначальником – щоправда, таким, могуття якого їм не досягти ніколи.

– Ні, Луцію, я дуже немічний і був такий, мабуть, завжди; щодо цього мене, либонь, можна й справді назвати родоначальником їхнім, бо цю немічність вони в мене все ж таки перейняли… Спільне у нас лиш одне – те, що ми недовговічні…

– Як я знаю, Катулл і Тібулл померли у свої тридцять, а тобі вже всі п’ятдесят, – завважив Плотій.

Ох, нехай би там скільки поет у своєму безсиллі душею кривив, себе переконуючи, нібито край дитинства його, за яким він, можливо, і тужить, – то саме безбережжя одвічних розлогів і нібито звідти він чує глибини землі і неба, та насправді його рідний край – це площина чиста-чистісінька, і він зовсім нічого не чує, а вже смерть – і поготів.

– А скажи мені, Плотію, чи давно смерть забрала Тібулла? Відтоді минуло лишень кілька тижнів… А тепер і недужий Проперцій лежить, як і я, вже на смертному одрі… Богам наша неміч уже вочевидь не до шмиги, і тепер вони заповзялися вигубити нас до ноги…

– Наш любий тишко Проперцій, на своє і на наше щастя, поки що живий і здоровий, а ти – й поготів… І ще й через двадцять років він у свої п’ятдесят, а ти – в сімдесят, ви, попри всі нескінченні свої болячки, позмагаєтесь легко з будь-ким із тих юнаків, хай це буде Овідій чи там хтось інший…

– І так само, як нині без «Еклог» і «Георгік» про них ми нічого й не чули б, – утрутився Луцій, який любив у літературі розставляти усіх на свої місця, – так само, як тим юнаком ти вказав уже шлях до ідилії, шлях до буколіки, до Теокріта, так самісінько й далі ти вестимеш усіх їх новими шляхами…

– Теокріт не взірець мені, скоріше Катулл, хоч і про це сперечатися можна…

Ледве стримавшись від літературних пророцтв і оцінок, Луцій промовив:

– Катулл, як не є, – твій земляк, о Верґілію, а спільна колиска нерідко породжує і спільні помисли, спільні уподобання…

– Катулл, не Катулл, Теокріт чи не Теокріт і нащадки усі разом з ними!.. – пробурмотів Плотій. – Ти – Верґілій, ти – це ти, й через усі двадцять років, якщо я доживу, ти будеш миліший, багато миліший мені, ніж усі вони гамузом; як на мене, ти не маєш із ними нічого спільного.

Різку межу провів оце Плотій, самого його переоцінюючи й недооцінюючи молодь, і йому тішило серце, що Плотій зарахував його до зрілих, до сповнених сили, до тих, хто не приречений на передчасну смерть. І все ж довелось-таки пояснити Плотію, чому ці оцінки хибні:

– Несправедливий ти, Плотію, до молодих; на свій лад вони чесні, можливо, навіть багато чесніші, ніж хоч коли був я.

Знов утрутився Луцій:

– Говорити про чесність у мистецтві – це завше кривити душею. Про митця можна твердити ось що: чесний він лиш тоді, коли невідступно тримається віковічних законів мистецтва, успадкованих від попередників, і воднораз можна з певністю твердити, що саме у цьому він і нечесний, бо за такою традицією ховає свою самобутність. Хіба ми нечесні, коли переймаємо гомерівську форму? Хіба молодь нечесна, коли бере приклад з поета, що зветься Верґілій? Чи, може, вона аж-аж-аж яка чесна, коли напоказ виставляє свій несмак?

– Питання про чесність або нечесність, Луцію, – це, власне, вже не питання мистецтва; це питання стосується самої суті людського життя, і тут мистецтво вже не має великого значення, хоч завжди й виступає виразником людської душі.

– Про що ви розводитесь? – не витримав Плотій. – Усе це – риторика, балаканина, а мені, як ви знаєте, до неї немає ніякого діла.

– Верґілій тут стверджує, нібито молодь чесніша за нього. Хіба ж таке стерпиш?!

– А мені байдуже, – стояв на своєму Плотій, відвертий і щирий у сліпій своїй дружбі. – Для мене Верґілій задосить чесний.

– Дякую, Плотію…

– Просто люблю я тебе, Верґілію… Та якраз через це ти й зроби все ж таки Луцію послугу: погодься, що ти – чесніший, ніж ті юнаки.

– А це вже було б геть нечесно… Як на мене, ця молодь у любовній поезії домоглася такої первісної щирости, до якої мені ще далеко… Луцій не хоче збагнути, що основу реальности завше становить кохання і що за любовною лірикою, яка йому так не до шмиги, стоїть ця велика, первісна реальність… Реальність – це чесність…

На обличчі у Луція відбилась образа; він поводив заперечливо пальцем.

– Для мистецтва, Верґілію, такої простенької чесности мало, на жаль; лиш високе кохання, таке, яким змалював його ти і якого взірцем усякчас слугуватиме пристрасть Енея й Дідони, – таке лиш кохання має право на існування в мистецтві, а не дрібні походеньки любовні, якими ті юні добродії так радо смакують у своїх віршиках.

Почувши це, Плотій єхидно всміхнувся:

– Мені до них байдуже, а читати їх досить приємно.

– Любиш ти, Луцію, перегинати палицю, ми про це знаємо, але знаємо також, що поетичний талан Катулла у тебе, як і в будь-кого з нас, не викликає сумніву… Чи, може, я маю тобі окремо доводити, що навіть Овідій – справжній поет?

– Справжній поет? – У Луція прокинулась ображена гідність. – А що таке справжній поет? Це – не тільки хист, його має багато хто, хист нічого не вартий, а кохання, либонь, варте ще менше, здебільша воно виливається у воркотіння, геть нічого не варте, навіть якщо ті добродії вміють так славно наводити у своїх віршиках глянець… Я, певна річ, не скажу це ніколи на людях, бо всі ми – хто краще, хто гірше – пописуємо, всі ми письмацтво; але тут, у своєму вузенькому колі, ніщо не завадить нам говорити про все без прикрас… Одне слово, несила мені у непристойному самооголенні вгледіти єдину ту чесність, яка і становить справдешнє мистецтво й справдешню поезію…