Текст книги "Смерть Верґілія"

Автор книги: Герман Брох

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 30 страниц)

Він не відводив очей од вікна, де в неосяжному власному просторі кружляла ніч, склепіння якої, всіяне зорями-іскрами, обертав на своїх велетенських плечах Атлант, – неосяжне нічне бездоння, яке нічого із себе не випускає; розпростершись у лихоманці під ковдрою, знемагаючи то від жару, а то раптом від холоду, він прислухався до шурхотів ночі, і йому, з його вкрай загостреним сприйняттям, увижалося, ніби всі оці óбрази, запахи, шурхоти зливаються з образами, запахами, шурхотами минулого, того минулого, яке він прожив і пережив, вони поставали в подвійних спогадах – про те, що було і що буде, спогадах, просякнутих такою непоясненною і невідворотною зловорожістю, спогадах таких незбагненних і невловимих, таких загадкових попри свою оголеність, що він, розпалений ними і воднораз скований, знов провалився у хаос, у гущу всіх розокремлених тих голосів… Безликість, від якої йому пощастило, як він гадав, утекти, знов полонила його, і постала вона не туманною невиразністю стадного першопочатку, а досить безпосередньо, майже відчутно на дотик, хаосом розокремлення й розпаду, що його, хоч ти як прислухайся, хоч ти як намагайся, вже ніколи не стримати, не обернути на єдність; о, цей демонічний хаос усіх голосів розокремлених, усіх пізнань розокремлених, усіх речей розокремлених, байдуже, якому часу вони належать – нинішньому, минулому чи майбутньому; тепер цей хаос напосідав на нього, він був безсилий перед цим хаосом, атож, саме так і чинилось, відколи той клекітний і невиразний вуличний гомін почав зливатися в гущу розокремлених тих голосів. Атож, так і чинилось. О, кожного з нас оточують густі чагарі голосів, кожне з нас все життя блукає у них, блукає й блукає, і все ж таки в цьому глухому, багатоголосому лісі ми прикуті до місця, до одного-єдиного місця, попавши в тенета нічної гущавини, тенета лісового коріння, що проростає потойбіч усіх часів і просторів; о, кожному з нас загрожують непогамовні голоси і їхні щупальці, загрожують голоси-гілки й голоси-сучки, що переплітаються поміж собою і обплітають нас, що виростають одні з одних, угору вистрілюють і знов обвиваються одні навколо одних, демонічні в своїй самовільності, демонічні в своїй відокремленості, голоси миттєвостей, голоси років, голоси віків, що сплітаються в сув’язь світів, сплітаються в сув’язь часів, незбагненні і непроникні в своїй громохкій німоті, вологі від болючого стогону й тверді від осяйного шаленства цілого світу; о, ніхто не уникне такого одвічного рокоту, нікому його не оминути, бо кожнісіньке з нас, знає воно чи не знає, – й самé не що інше, як один із тих голосів, і самé часточка їхнього хору, часточка тої загрози, неподільно-злютованої і непроникної, яка в них чаїться… На що вже тут сподіватися! Нема порятунку нікому, хто заблукає у нетрищах, довкола ні стежки, ні просвіту, а якщо тільки спробуєш, якщо тільки зважишся своїми надіями сягнути за межі, туди, в неосяжну безмежність, де ще можна відчути і єдність, і лад, і всепізнаність усіх голосів, де можна відчути їхній великий, пророчий акорд, що збирає і гасить у собі голоси, акорд світової єдности, світового ладу, світової всепізнаности, який долинає відлунням з найдальших просторів, останній відгомін розв’язання світового завдання, то надія така, зухвала для смертного й відразлива для богів, ущент розбилася б об мур глухоти, сконала б у нетрищах голосів, у нетрищах пізнання, у нетрищах часів, сконала б у вмирущих зітханнях; бо недосяжне джерело голосів, що витікає з початку часів, воно сховане глибоко-глибоко під корінням усім, сховане під усіма голосами, сховане під усією німотою, недоступне для вод, що живлять коріння лісів, у ньому зберігається зоряний план єдности ладу і мови, невидимий оку символ усіх символів, адже безмірне й більш, ніж безмірне, розмаїття напрямків у надбезмірному просторі, безмірне число відокремлень, безмірне число роздоріж і доріг, і навіть безмежні простори мови і спогадів, навіть багатство їхніх напрямів і безкінечність їхньої власної відхлані – лише вельми бліде й невиразне, з бідних земних картин-образів зіткане віддзеркалення того, що не збагне жоден розум, що у своєму подиху зберігає весь сферичний простір і воднораз зберігається в кожній щонайменшій сферичній цяточці, вдихаючи й видихаючи само себе й само себе випромінюючи і поглинаючи, відблиск радощів від пізнання, такого символічного, що його майже неможливо пригадати, про нього майже неможливо повідати, його майже неможливо описати, – радощів, що промінням своїм випереджають будь-який час і будь-яку часточку миті обертають на безчасся: перехрестя усіх доріг, недосяжне на жодній із них, несхитно-вічна, вічно несхитна далека мета! Уже перший, найперший крок у будь-який бік цього переплетіння доріг міг би привести до тієї мети і, хоч би ти як поспішав, знадобилося б ціле життя й навіть більше, ніж ціле життя, потрібне було б життя нескінченне, щоб затримати бодай одну-однісіньку, нікчемну мить спогадів, знадобилося б життя нескінченне, щоб хоч на мить, на одну-однісіньку мить зазирнути у мовне бездоння! Наслухаючи ці мовні глибини, він сподівався дістати змогу дослухатися до смерти, сподівався вловити якесь знання, хай не знання, а натяк на нього, навіть туманний проблиск знання про те пізнання, яке вже по той бік пізнання земного, але й саме сподівання його було вже зухвальством через оте невловиме, що з бездоння лункими узгір’ями пробивалось нагору, – відблиск, що, по суті, не був уже й відблиском, по суті, не був уже й спогадом про відблиск, по суті, вже не був і відлунням спогаду, а був легким, як повів, повівом, таким невидимим, що передати його невидимість не до снаги було б навіть музиці, не кажучи вже про те, щоб виразити в цій невидимості передчуття незбагненної нескінченности; ні, пута цих нетрищ ніщо земне не розірве, жоден засіб земний не розв’яже це вічне завдання – розгадати загадку ладу і провістити її, прокладаючи шлях до пізнання по той бік пізнання; ні, все це – привілей неземної влади і неземних засобів, тієї виражальної сили, що перевершує будь-яку земну виражальну спромогу, привілей тої мови, що знялася б над юрмищем голосів, над усіма земними мовами, – тої мови, що була б чимось більшим, ніж музика, мови, що з трепетом серця, зі швидкістю удару серця дає оку змогу осягати пізнавальну єдність буття; для такого звершення потрібна далебі нова, ще не бувала, неземна мова, й підступитися до мови такої у нікудишніх віршиках було просто зухвальством – безплідними намаганнями і блюзнірським зухвальством! О, йому судилося побачити вічне завдання, завдання спасіння душі, йому судилося взяти в руки лопату, і він не помітив навіть, що змарнував на це ціле життя – життя змарнував, згаяв роки, втратив час і не тому, що був нездарою і невдахою, нездатним викопати бодай один корінець, а тому, що вже на саме рішення встромити у землю лопату пішло б усе нескінченне життя, ба більше, тому що смерть переганяє будь-яку душу, а саму смерть не наздожене ніщо, навіть за допомогою мови підслуханої і заздалегідь підслуханих спогадів; усемогутня смерть, усемогутні нетрища, з яких не вибратись і які жорстоко ув’язнюють заблуканого, безпорадний заблуканий, сам – лиш один безпорадний голос у чагарях розокремлености! На що ж тут іще плекати надію?! Чи не з діянь людських, хоч би де й хоч би як вони відбувалися, випливає доконче страх, властивий живим створінням, несамовитий страх, той, із якого темниць присмеркових вже не вирватись і не втекти, бо він – страх створіння, заблукалого в нетрищах? Глибше, ніж будь-коли, він усвідомив цей страх, краще, ніж будь-коли, він перейнявся повік непогамовним бажанням душі заблукалої взяти гору над часом, уникнувши смерти; краще, ніж будь-коли, він розумів невгасимі надії живих створінь, розумів, чого прагнуть і оті голоси – голоси без ліку! – там, унизу, чого домагаються своїм відчайдушно-нестямним риком, розумів, чому той простолюд так уперто, так невиправно-затято тримається своїх ницих пристрастей, розпалюючи їх своїм криком, вивергаючи їх своїм риком, виражаючи ним сподівання й переконання, що в тих нетрищах є надзвичайний, прекрасний, могутній голос, голос правителя, і їм досить до нього лише приєднатися, щоб у його відблисках, у відблисках слави й тріумфу, дурману, ночі, богоподібности Цезаря, в пориві, до останнього подиху сповненім дикої, волячої сили і рику, знайти все ж таки вихід земний з лабіринту буття свого, і він, усвідомивши це, він бачив, він розумів, він усвідомлював краще, ніж будь-коли, що власні його поривання відрізнялись від грубої, але щирої жадоби насилля цього очманілого стада, можливо, лиш формою і зневагою, тільки не сенсом і змістом, що він лиш приховував звичайнісінький, властивий живому створінню страх, який так само міцно сковував і його, що свій страх він лише маскував облудною тугою за всепізнавальною єдністю ладу, маскував суєтним, а тому двічі облудним вслуханням і наслуханням, що він просто відсунув аж на самісінький край земного надію на провідний, небувалий голос правителя – цю щонайземнішу із земних простолюдну надію, яка жила й у ньому самому, що він просто себе ошукував, гадаючи, ніби цей голос колись пролунає для нього ізвідти, від краю земного, і на неземний обернеться, цей привид його зневаги, полонянки усього земного і здобичі земної марноти; о, він розумів краще, ніж будь-коли, всю марність тваринних спроб вирватися на волю, розумів усю зацькованість і страх цих мас, що заблукали у часі й не уникли часу, розумів їхні потуги втекти, розумів, що йому судилася та сама доля, така сама невідворотна, така сама неминуча, судилося таке саме падіння в застиглу ніщоту, яка смерти не усуває, бо й сама вона – смерть. Ох, життя його було плутане й марне, бо шлях, яким він ішов, уже від початку вів у безвихідь, а сам він завжди був обтяжений усвідомленням того, що йде не в той бік, що на своєму шляху ще від початку заплутавсь, що блукав він навпомацки, кружляв у похмурих тих нетрищах, жив життям, повним зречень облудних і облудних прощань, під гнітом страху перед неминучим розчаруванням, яке, з тієї ж причини, що і надію, відклав аж на самісінький край життя, аж на самісінький край земного. І що ж, чи досяг він тепер цього краю, тепер, коли не зосталось нічого, окрім розчарування? Коли не зосталось нічого, окрім холодного жаху, що сковував і не давав дихати, – жаху смерти, хоч він його, може, й не визнавав, зате визнавав він жах інший, іще, може, й глибший – жах розчарування? Не зосталося нічого, крім заціпеніння, що облягало душу, мов загадкова, зорями послана кара за прогріх, крім цього веління безповоротности, яку визначає щось вище, ніж сама доля, прогріх, якого він не вчиняв і який, іще доти, як міг би вчинити його, уже був зухвальством, одвічно не вчинений прогріх, що одвічно чатував за плечима у нього, одвічно протистояв одвічному завданню пізнання, навічно на нього покладений, щоб він не бачив ані завдання того, ані шляху до його розв’язання, невидима кара в невидимім заціпенінні, прогріх і кара, щоб він не пробудився, щоб заціпенів час, заціпеніла мова, заціпеніла пам’ять, це наслухання сутінків, що заціпеніло в ніщоті, у порожнечі смерти; і ось його тіло самотою лежало тепер у такому заціпенінні, захиріле, старе і зморене, у страшному потьмаренні розпростерте над обширами його власного «я», які ставали чимдалі прозоріші і прозоріші, чимдалі танули й танули, порожніли все дужче, бо покидали їх навіть демони, ті обшири ставали все пустельніші і пустельніші й застигали, мов повибивані, наглухо затулені вікна… Не зосталось нічого, не зосталось нічого такого, про що можна було б згадати, бо все, що колись здавалось йому здобутком життя, непідвладним часу, гідним того, щоб про нього згадати, постаріло ще швидше, ніж він, постаріло до нього, забулося, щезло, кудись кануло, й чи то було воно, чи не було його – хтозна; і постаріли, померхли, відмерли колись такі надзвичайно яскраві, мерехтливо-прозорі картини життєвих його краєвидів, відмерли й опали вірші, якими він обвивав ті картини; все це розвіялось, мов сухе листя, про яке вже не згадуєш, хоч іще й знаєш; воно віджило і розвіялось разом зі своєю порою року; забутий шелест… Стільки, ох стільки було такого, що минуло давно й що минуло недавно, минуло в тисячогранному розмаїтті й мільйоногранній неповторності, але ніколи ніщо не проникало йому в саме серце, ніколи ніщо не могло заполонити його єство цілком, не замкнулося ще кільце його пам’яті, й у нього ніколи ніщо не проникне; все, що йому доводилося переживати, він ураз відкидав як таке, що непережите, і воно лишалося незавершеним, так само, як нічим, незавершеним лишилось і нескінченне його завдання, спіткнувшись уже на першому кроці, і крок цей так і зостався незробленим, хоч і тривав уже ціле життя, так, тривав навіть досі, ба більше, вже від початку він був приречений лишитися незавершеним, застигнути у нездоланно-жаскому паралічі, який не давав ані вперед посуватись, ані вертати назад, позаяк за першим незробленим кроком уже годі ступити другий, бо відстані поміж окремими життєвими митями виросли до неосяжних, нездоланно-порожніх просторів, і звідси вже не може початися жоден рух, ні швидкий, ні повільний, бо взагалі вже немає продовження, вже не продовжити ані завершене, ні незавершене, ані замислене, ні незамислене, ані висловлене, ні невисловлене, ані написане, ні ненаписане… О боги! Адже в такому разі й «Енеїда» залишиться недописаною, залишиться без продовження, без завершення, як і все це життя! Невже так призначили справді зорі? Невже справді така доля поеми – доля незавершеної «Енеїди», його власна доля? Невже це можливо, ох, невже це можливо?! Розчахнулась важенна брама страху, й за нею постало могутнє, всеосяжне склепіння жаху. Щось моторошне охопило його воднораз зсередини і ззовні, щось огидно чуже підняло, підкинуло вгору, рвучко і люто, завдавши нестерпно-болючого болю, шарпонуло з усією страшною, дикою силою, що рве жили, забиває дух і вкидає у розпач, як це буває від першої блискавки на початку грози, щось пронизало все його тіло, здавило у горлі, смертю загрожуючи, смерть несучи, і все ж таки й далі приточуючи миті одна до одної, блискавично наповнюючи порожнини поміж ними тією незбагненністю, яка зветься життям, і йому майже здавалося, немовби разом із цією блискавкою ще раз зблиснула надія, це йому майже здавалося, тоді як його, в залізні лещата затисненого, вмить, не встиг він і оком змигнути, не встиг він і дух перевести, смикнуло угору, немов задля того, щоб тепер, можливо, навіть за одну цю відроджену мить, поки не згасло дихання, усе ж надолужити і незавершене, і змарноване, і втрачене; надія це чи безнадія – не знав він, знетямлений болем, знетямлений страхом, знетямлений заціпенінням, про це він не знав, але знав, що кожнісінька мить відживленого життя була дуже важлива й потрібна, знав, що лише задля цього зблиску життя, хай би тривав він довго чи коротко, його й підхопило, його й шарпонуло з одра заціпеніння, знав, що він мав утекти з цього ложа, цього простору, цього замкненого в стінах заціпеніння, де не було чим дихати, знав, що він мав знов далечінь побачити, відірвати свій погляд від себе, від теренів власного «я», від смерти пустельних теренів, знав, що він іще раз, ще один-однісінький раз, можливо, останній, мав охопити всеобшир життя, о, він мав іще раз, хоч один-однісінький раз побачити зорі, і ось він, стоячи рівно, заклякло, як у лещатах, що стисли все тіло зсередини й ззовні, незграбно, мов маріонетка, невпевнено переставляючи ноги закляклі, подибав від ложа знову до еркерного вікна й прихилився до лутки, виснажений і трохи пригнічений через слабкість свою, однак усе ще випростаний на повен зріст; потому, відвівши назад лікті й глибоко, рівно дихаючи, дав волю зголоднілим легеням, щоб знов розчинилася брама буття і щоб удихнуло воно потоки знову жаданих сфер.

Потреба дихати, звичайна, властива живим створінням потреба дихати – ось що погнали його сюди, але воднораз і не лише фізична потреба, але й палке бажання бачити, сприймати довколишній світ зором, вдихати видимий всесвіт і бути певним його існування. Знетямлений від ядухи, він застиг край вікна, підтримуваний могутньою десницею, що охоплювала все його тіло, й не пам’ятав, скільки часу вже так стояв – може, кілька хвилин, а може, й цілі години; відчуття часу поверталось поволі, шматками, ніби збиралося із уламків, і так само уламками, надовго ховаючись від страху перед ядухою, перед ядушними муками, знов поставав перед зором світ, пам’ять знов поставала пам’яттю, і так само лише уламками до тями доходило те, щó з ним діялось, помалу він усвідомлював, що йдеться не просто про «Енеїду» – йдеться про щось таке, що йому треба ще тільки знайти.

Тихо-тихо лежав тепер світ перед ним – сливе приголомшливо тихо після отого недавнього галасу й гуркоту; схоже, стояла глибока вже ніч; схоже, давно вже звернуло й за північ; зорі спокійно, велично світили на своєму величнім шляху, благовісно, могутньо, навіваючи спокій своєю незмінністю; і все ж таки, попри безхмарність, вражали вони своїм неспокійно-захмуреним виглядом, немов поміж обширом їхнім і обширом світу під ними напнулось якесь непроникно-цупке, похмуре, лиш оку приступне кришталеве склепіння, і ввижалось йому, ніби та демонічна розокремленість теренів власного «я», якої він і його тіло зазнали ще зовсім недавно, коли він лежав, наслухаючи, коли наслухав, іще лежачи, тепер перенеслася на світ за вікном і стала такою різкою, такою незмірною, якої він у самому собі ніколи не помічав. Обшир земний і обшир небесний відділяло і відгороджувало один від одного те склепіння так різко, що омріяний повів безмежности навіть не відчувався, що годі було навіть погамувати жадобу повітря, годі було пригасити страждання у грудях, бо ті випари, що напередодні огорнули все місто, не розвіялись, попри вечірній бриз, не розсмоктались, а лише обернулися на своєрідний тоненький пропасний серпанок, під тягарем загальної розокремлености застигли у своєрідні похмурі драглі, які нерухомо і незворушно висіли в повітрі, здавалися гарячішими від самого повітря і були такі непридатні для дихання, що гнітили майже так само, як задуха в кімнаті. Те, чим можна дихати, було немилосердо відділене від того, чим дихати не можна; немилосердо і непроникно нависала темна кришталева чаша, наглухо і невблаганно перепинивши доступ до сфер, доступ до дихання і до світів, і він стояв перед цією перепоною в лещатах десниці залізної, що підняла його з ложа й тепер на ногах тримала, і коли досі він, на земній розпростершись тверді й до прадавніх просторів сягаючи, сам був межею між верхом і низом, обом теренам одночасно належачи і безпосередньо із ними пов'язаний, то тепер він пронизував їх як окрема душа, що для зростання призначена і у своїй окремості, у своїм усамітненні знає, що їй, коли вона хоче почути глибини і верху, і низу, треба почути саму себе: той, хто спинився в земному часі, у земному, людському зростанні, кому доля судила те й те, – той величі сфер повік не спізнає; лише зором своїм, лише знанням він осягне незмірну роз’єднаність сфер, лиш його погляд допитливий охопить їх і поєднає, лише його пізнання допитливе єдність відновить – єдність світу і його сфер в одночасності їхній, лиш у нестримному коловороті цієї допитливости він утілює теперішність своєї душі, її найпотаємнішу земну неминучість, одвічне покликання пізнавати.

Час цідився вгорі, час цідився внизу, заповітний час ночі, що знову вливався у жили його, знову вливавсь у шляхи небесних світил, десь поза простором приточував мить до миті, час, що знову дарований, що знову прокинувся, що не визнає над собою долі, непідвладний випадку, незмінні і незамінні його закони, нескінченна, вічна теперішність, що його прийняла…

Закон і час,

народжені один із одного,

постійно вони один одного скасовують і знову породжують,

взаємно себе віддзеркалюють і лише так являють себе,

ланцюг зображень і відображень,

він час обвиває, обвиває прообраз, повік

не в змозі їх охопити цілком, і все ж

над часом підноситься знову і знову,

поки в останнім відлунні гармонії їхньої,

поки в останньому символі

смерти символ і символ життя поєднаються,

в образі втілена реальність душі,

прихисток її і непідвладна часу теперішність, і тому —

здійснений в ній закон,

її неминучість.

І вершилося все неминуче, неминучий був навіть пізнання шлях, де все, що є в душі й у світі, розчинялося до непізнанного безміру, до цілковитої чужости, розкраяної і розділеної. Та хіба не приховує ця неминучість, нагальна і невідпорна, й надію на нову буття гармонію, на немарність того, що сподіялось і що діється? Неминуче спливають картини і образи, неминуче підводять вони до реальности, все ближче і ближче! О, як близько уже праобраз, як близько одвічна реальність, на порозі якої стоїть він! Чи розірветься нарешті кришталевий покрівець небесних таїн? Чи відкриє ця ніч перед ним останній свій символ, перед ним, чиє око осліпнути має, коли вона розплющить своє? Він вдивлявся у зорі, чий двотисячолітній коловорот, що визначає долі й сам призначений долею, невдовзі мав завершитись, оберт за обертом волю долі довершуючи й сам несучи волю далі від батька до сина і далі, до поколінь наступних; і його вже вітала небесна реальність, розширяючись від видимого до невидимого, до повного кола знов подарованих знань, – вітала його звідтіля, від окраю на південному заході, знайомо і жахно вітав Скорпіон доленосний зі своїм загрозливо скорченим тілом, омитим потоком м’яким Молочного шляху; Андромеда схиляла голівку на крилате плече Пегаса, променилася непроминущість вітанням невидимим, а з позамежно-праотчої вічности, колишню могутність утративши, вітально киває всіма десятьма розпаленілими головами Дракон; він вдивлявся у цю кам’янисто-холодну високість, де кружляє шляхом своїм образ закону й де, окремо від нього, у мерехтінні похмурому кружляє і подих істини, яка вік до землі не спускається, а завжди тільки вгадується, подих істини з її незбагненною людині неминучістю, і ось він, споглядаючи образ її, вгадуючи образ її багатоликий з-поміж безлічі образів, відчував, як прокидається в ньому пізнання, відчував, що воно непідвладне випадку, відчував у марно очікуваному очікуванні силу свого пізнання, якій чуже нетерпіння, і був готовий до неминучого завершення у незавершеному. І десниця тоді, що тримала його, почала розтискатись і стала для нього захистом. А зі східного боку на міські крівлі прохолодним зеленуватим пилом сіялось місячне сяйво; знов нагадала про себе земна стихія. Бо хто промине першу браму жаху, той опиняється перед новою, ще більшою невідомістю, того охоплюють нові думи і роздуми, вони повертають його до власних реалій, до власних законів, непідвладних законам повернення, непідвладних одвічному плину, непідвладних його нетерплячому наслуханню; знову стоїть він випростаний, знову росте і тягнеться вгору, знаходячи шлях до себе, і тепер його барка – вже посушено весла – тихо пливе собі, ні на що не чекаючи, в подарованім часі, так ніби ось зараз причалить до берега, де чекає на нього остання, непідвладна випадку реальність;

бо той, хто поминув першу браму жаху,

вже на поріг реальности став,

де пізнання його, відкривши себе й, мовби уперше,

звернувшись до самого себе,

вже починає розуміти неминучість усесвіту й усього,

що діється в ньому, як неминучість власної душі;

бо хто цього зазнає,

того обійме цілісність буття,

обійме пречистая теперішність, одна-єдина для всесвіту і для людини,

душі її непроминуща сутність,

це завдяки їй ширяє душа на крилах неминучости,

ширяє над пащею страшної безодні ніщоти,

ширяє над людей сліпотою;

бо обіймає її своїм запитанням теперішність вічна —

теперішність вічна знання незнаючого, божественне передзнання людини;

знання незнаюче, бо все питає й питати мусить,

знаючи: воно самé – вже джерело запитань нових, небом

із передвіків людині дарованих і тільки їй,

дарованих як неминучість, найзаповітніша і людська,

задля неї

людина мусить знову і знову звертатися до пізнання й ненастанно

знову і знову запитання від нього чути;

стережеться людина відповіді, стережеться пізнання відповіді,

бо людина – ніщо без пізнання, бо пізнання – ніщо без людини,

обоє – ніщо одне без одного, стережуться обоє відповіді,

обоє в полоні небесної яви передзнання,

неосяжної яви запитання віщого,

яке ні земна відповідь, ані земного пізнання істина

повік не осягне, і все ж лише тут,

у стихії земній може дістати відповідь, має дістати відповідь,

набути земного втілення

як гри перемінної творення і перетворення світу,

перетворення реальности в істину, істини у реальність —

з веління, якому душа покоряється,

як неминучости;

бо душу, коли в ній запитання тужиться,

обіймає спасенна істини,

яка з волі пізнання, з волі запитання, з волі творіння,

тужачись поміж певністю знань і здатністю до пізнання,

прагне реальності,

тож душа

на поклик одвічних знань, на поклик того запитання віщого,

яке знає, що єдність буття твориться не випадково,

душа, покликана ще й здобувати знання в пізнанні

і нести знання це в життя,

душа, покликана пізнавати закон, випадковості непідвладний,

щомиті готова пуститись в дорогу,

готова в дорогу й пускається в пошуки власної суті,

пошуки сенсу і вищого сенсу свого існування,

у пізнанні закону випадковості непідвладних,

джерело і мета їхні, у сферах поєднані,

роблять людину людиною;

бо обіймає людину

віщий потяг душі до пізнання,

віщий потяг

до шукань і діянь, до волі, і думки, і мрії,

і відкрита людина безмежній невипадковості сущого,

цьому незмірному і неосяжному,

бронзово-ніжному, несказанно правдивому і реальному символу її власного «я»,

до якого вона повернутися хоче

і навік повертається,

і її обіймає теперішність власного символу,

щоб навіки їй стати реальністю;

бо людину тримає в обіймах

затяте її покликання,

затята упертість в’язня,

воля затята до свободи невгасної

і до пізнання невгасний потяг,

потяг такий незламний, що величчю

людина земну перевершує недосконалість,

сама себе переростаючи

в титанічній затятості роду людського;

далебі, людину тримає в обіймах обов’язок пізнавати,

і відмовитись від цього обов’язку ніщо її не примусить,

навіть сама неминуча помилка,

випадковість якої – просто ніщо

супроти невипадковости обов’язку;

бо хоч як міцно чоловіка пов’язують пута земної його недосконалости – тим більш чоловіка, що натужно чіпляється за підвіконня, натужно хапає ротом повітря, чоловіка недужого й смертю позначеного, – хоч доля й судила йому повсякчас розчарування (розчарування в малому й великому, повсякчас марні зусилля, безплідні в минулому, безнадійні в майбутньому) й хоч як розчарування підганяли його все вперед і вперед, від нетерплячки до нетерплячки, від невгамовности до невгамовности, і він мусив то втікати від смерти, то шукати її, то шукаючи творення, то від нього втікаючи, зацькований і зачарований, а тоді знову зацькований, долею гнаний від пізнання до пізнання, прогнаний з рідного краю, далі від скромної творчости, загнаний у багатогранність пізнання і далі – в поезію, і далі – у заглиблення в давню й найзаповітнішу мудрість, спраглий пізнання, істини спраглий і знов до поезії гнаний, немовби поезія задля останнього звершення дійсности поріднитися здатна зі смертю сестринськими узами… Ох, ще одне розчарування, ще один хибний шлях… Ох, хай там хибним яким видається цей шлях – та він і був, і лишається хибним, по суті, від щонайпершого кроку, ба навіть іще до першого кроку, – ох, хай там яким пропащим тепер видається усе це життя – та, власне, пропаще воно й насправді, вже від початку засмоктане недосконалістю, назавжди, навіки приречене бути пропащим, бо ніщо і ніколи не годне продертися крізь чагарі, бо смертний ніколи не вирветься з нетрищ, бо судилось йому, вічному бранцю страху перед помилкою, в путах розпачу і випадковости тупцювати на місці, нікуди не рухаючись. Ох, а проте… А проте ніщо не чинилося без необхідности, без необхідности ніщо не чиниться, позаяк необхідність людської душі, необхідність людського обов’язку стоїть вище всього, що стається, вище хибного шляху навіть, навіть вище помилки;

бо в помилці лише і лише завдяки помилці,

в обійми чиї неминуче потрапляє людина,

ти починаєш шукати

стаєш тим, ким і є —

людиною-шукачем;

бо людина не може не пізнавати марність,

вона має смиренно приймати

всі жахи марності, всіх помилок жахи

і, лиш пізнавши їх, до дна випити їхню чашу

й усвідомити їх —

не задля самотортур, а через те,

що тільки так, жахи пізнаючи й усвідомлюючи,

їх можна здолати,

бо дістатись буття

крізь рогову браму жахів

можна лиш так;

тож людину в обійми беруть обшири сумнівів,

ніби вона вже й не на судні,

хоч і пливе на своїй плинній барці;

тож людину в обійми беруть усе нові і нові обшири

її усвідомлення,

обшири власного «я», що себе усвідомлює,

доля людської душі,

але той,

за ким брама важенна жахів причинилася, —

той дістався порогу реальности,

і незбагненний потік той, у якім він пливе і ширяє,

незбагненність потоку стає за основу знання йому,

бо вона – то плинне зростання душі його,

незавершена незавершеність власного «я»,

яке свою єдність уперто являє,

щойно себе усвідомлює,

в невпиннім зростанні усвідомлює всесвіту плинну єдність,

побачену ним в одночасності, яка, вічно суща,

зводить в один усі обшири, що його обіймають, —

в обшир єдиний першооснови

і, як і він,

береже у собі наше «я», щоб, однак, і воно берегло його

в обіймах душі й усе ж таки обіймаючи душу,

спочиваючи в часі й часи визначаючи,

закону пізнання підвладне й пізнання творячи,

у плиннім зростанні своїм ширяючи,

ширяючи-плинучи у плиннім зростанні й становленні, яке лиш одне

і становить першооснову реальности,

і двоє сяєв, зовнішнє й внутрішнє, злившись водно, такі позамежно могутні,

що ширяння і скутість, свободу й ув’язнення

прозоро-невидима єдність поєднує,

о, непроминуща така і неминуча,

о, така понадміру прозора,

що в непроникно-горішній сфері,

лише оку досяжний, лише часу досяжний,

лише оку і часу відомий,

віддзеркалений в тому й у тому, відсвічений в лику людському, відкритому

й десницею твердою і ніжною до неба поверненому,

долею пещений,

зорями пещений

обітований сяє дарунок немарности —

навіки дарований час, непідвладний випадку,

пізнанню відкрита земна утіха…

І поєдналися втішено сфери у дзюркотливому місячнім сяєві, навік поєдналися сфери землі і неба – втішено, як і подих його, що знову наповнював груди, вертаючись із місячносяйного всесвіту, на втіху йому вістуючи, що ніщо не минулося марно, що сподіяне задля пізнання не сподіяно марно і не могло бути сподіяним марно, бо було неминуче. Надія ще жевріє у незавершенім – у тому, яке годі завершити, а поряд – зовсім квола надія на завершення «Енеїди». Повне надії відлуння земної обітниці лунко відлунює у вірі земній і певності; його наслухає смертний в обіймах земного буття.