Текст книги "Смерть Верґілія"

Автор книги: Герман Брох

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 30 страниц)

– Есхіл зі своїми «нікчемними віршами» зробив неабиякий внесок у державницькі справи Клісфена і пережив завдяки цьому атенську державу… Я б хотів, щоб і моє творіння було таке саме нетлінне, як «Енеїда».

Авґуст сказав ці слова вельми щиро, та не треба було забувати, що своє дружнє ставлення він завжди полюбляв прикрашати люб’язністю.

– Щодо Есхіла ти маєш рацію, Цезаре, але мене ці слова не стосуються; то були інші часи.

– Певна річ, мій Верґілію, відтоді минуло уже п’ять століть; тут навряд чи щось заперечиш – але тільки й того.

– Ти казав про повинності, Авґусте, і повинність давати помічну руку була і лишається в усі часи, безсумнівно, незмінною; але поміч потрібна не завжди однакова, і нині мистецтво надати її вже не в змозі… Повинність лишається, ось тільки завдання її залежно від часу міняються… Лиш тоді, як зникає повинність, незмінно і час застигає…

– Мистецтво не залежить від часу, і ті п’ять століть – це підтвердження вічної суті поезії.

– Ті п’ять століть – це підтвердження вічного значення справжніх мистецьких творінь і більш нічого, Октавіане…Творіння Есхіла лишилися нам на віки через те, що ними сповняв він завдання часу, в якім жив, і завдяки цьому мистецтво його було ще й пізнанням… Час нам указує шлях до виконання завдань, і хто збочує з цього шляху, той на поразку приречений… Мистецтво, що твориться на манівцях і, отже, не сповняє ніяких завдань, – це ні пізнання, ні поміч, одне слово, воно пустопорожнє і, власне, вже й не мистецтво.

Цезар ходив із кутка в куток, підлога під ним гойдалася хвилями й щоразу, коли опускалась, він повертався назад і знову, весь час мусив братися вгору; і ось він, здалось, опинився на гребені хвилі, бо став (мабуть, нарешті відчув під собою Посейдона хитавицю) і вхопився рукою за канделябра.

– Ти знов завів мову про те, чого довести не можна.

– У мистецтві ми тільки те й робимо, що наслідуєм оті грецькі форми; а ти в управлінні державою простуєш новими шляхами. Ти сповнюєш завдання часу, а я цього завдання не сповнюю.

– Це не доводить нічого; шляхи мої нові чи ні – це ще спірне питання, а ось вічна форма вічною формою і залишається.

– Ох, Авґусте, ти просто не хочеш збагнути, ти просто не хочеш визнати, що поетичних завдань давно вже немає.

– Немає? Уже немає? Тебе як послухаєш, то можна подумати, що ми підійшли до кінця…

– Мабуть, краще сказати «підходимо»! Бо колись таки знову настануть часи нових мистецьких завдань… Адже можна на це сподіватися.

– Уже немає – і ще немає…  – Цезар, прикро вражений, зважував кожне слово. – А між першим і другим порожнеча зіяє…

Справді, вже немає і ще немає; краще й не скажеш, саме так це і слід називати – в ніщоті загублене, назавжди загублене царство проміжне мрій, царство сну… Та чи не інакше це називалось колись – ніби й так, і все ж не так?

І ту ж мить відгукнувся чийсь голос, хлопчачий – Лісаніїв голос, і він промовив: «Ще ні, й усе ж таки вже; це так називалось і так називатися буде».

– Порожнеча міжчасся… – Так Цезар провадив, та слова його плинули, вже немовби самі собою, немовби без його волі, немовби вели свою власну розмову. – Порожня ніщота, яка розверзається раптом, неначе безодня; для цієї ніщоти усе настає іще надто рано й уже надто пізно; порожня безодня ніщоти під товщею часу й часів, безодня, через яку час полохливий, миті свої нанизуючи одну за одною на тонюсіньку нитку, прагне місток перекинути, щоб вона, ця скам’яніла безодня, що обертає усе на камінь, лишалась незримою. О, хай лишиться незримою ця безодня часу, що позбавлений форми, хай вона не розверзнеться, хай не спиниться плин цей, хай неспинно тече і тече цей час, у кожній миті якого – воднораз і кінець, і початок, цей сформований час…

Невже це казав таки Авґуст? Чи то промовляв його власний затаєний страх? Час збігав потаємно, збігав безберегим порожнім потоком, що плине до смерти, потоком, який повсякчас перепинає теперішня мить і який повсякчас цю теперішню мить невловимо змиває.

– Ми стоїмо поміж двома часами, Авґусте; називай це не порожнечею, а терплячим очікуванням.

– Що діється поміж часами, те порожнє й не має ознак часу, не надаси йому форми, не втілиш його в поезії; ти казав про це й сам і ти ж таки, сливе на одному подиху, звеличував час цей – саме наш час, якому я намагаюсь надати форми; ти звеличував час цей як здобуток людського буття, а отже, й здобуток поезії, просто-таки як час справжнього розквіту. Я добре пригадую ту еклогу твою, де ти говорив про красу вічности як про «величне віків чергування».

– Майбутні здобутки – не повні здобутки. Чекання їх – це надзвичайне напруження, це певність здобутків, і ми, ті, хто чекає, ми, ощасливлені ласкою чатувати й чекати, ми самі – те надзвичайне напруження, що здобутки породжує.

Чекання поміж часами, а воднораз і між берегами часу, берегами незримими, чекання між недосяжними берегами життя! Ми стоїмо на мосту, перекинутім між чимось невидимим і чимось невидимим, стоїмо, застиглі в напруженні, проте і потоком підхоплені. Плотія хотіла була спинити загадково неспинне і, може, й спинила б, а може, ще й спинить. Ох, Плотіє…

– Здобутки – це форма, а не просто напруження, – похитав головою Цезар.

– Позад нас, Авґусте, – провалля в безформність, провалля в ніщоту; ти позводив мости, ти час врятував із прірви, де він уже догнивав…

На таку похвалу непомалу потішений Цезар кивнув головою:

– Це правда, він був уже наскрізь прогнив.

– Утрата пізнання і Бога утрата – це були знаки, під якими стояв тоді час, і гаслом його була смерть; лише щонайвідвертіша, щонайгрубіша, щонайкривавіша жадоба до влади, громадянська війна і пустошення, знову і знову пустошенням… І тривало так цілими десятиліттями.

– Саме так і було; але я відновив порядок.

– І тому цей порядок, це творіння твоє, став символом римського духу, єдиним і справжнім… Ми мусили випити мало не повен ківш лиха до дна, поки прийшов ти і нас врятував; доти ніколи ще час не провалювавсь у такий жалюгідний стан, ніколи ще доти не був він так просякнутий смертю, і тепер, коли ти подолав сили зла, допустити не можна, щоб усе це обернулося марною працею… О ні, праця така не повинна лишитися марною; з безодень брехні нам засяє ще нова істина, зі сказу шаленого смерти ще прийде спасіння і смерти погибель…

– Отже, усім цим ти хочеш підвести до висновку, що нині мистецтво вже не має ніяких завдань?

– Саме так.

– Невже ти забув, що війна між Атенами й Спартою тяглась куди довше, ніж у нас громадянська, і тоді ту війну перервала лиш нова напасть, невідворотна й ще більша, бо саме тоді край аттичний спустошила перська навала? Невже ти забув і про те, як тоді, за життя ще Есхіла, опинились під попелом рідні краї його – Елевсин і Атени, і що поет, немов провіщаючи в скорому часі відродження Греції попри усі ті жахіття, тоді, саме тоді домігся тріумфу завдяки своїй першій трагедії?.. Світ не змінивсь, і коли вже поезія не вмерла тоді, то не вмре вона й нині.

– Я знаю, насильство на світі не знищити; знаю, що свари за владу розділяють людей завжди і повсюди, де вікують вони по-сусідству.

– То пригадай заразом уже й те, що потім були Саламін і Платеї…

– Я про це не забув.

– Актій, тобою оспіваний, став для нас Саламіном, Александрія обернулась для нас Платеями… В ім’я і під проводом тих самих богів олімпійських ми, хто нібито втратив богів, а проте не поступаючись грекам, знов здобули перемогу над темними силами Сходу.

Стерті на порох, ті сили зі Сходу у поросі ниділи доти, доки з нього самі відродились і постали з потоку часу, вільні й звільняти готові; зоря, яскравіша від решти світил, небовид незатьмарений…

– Ніщо не змінилось. Лишився великий взірець, і божественно-пишно розквітли мистецтва, коли під рукою високоповажного й мудрого мужа Атени дістали мир – мир від Перикла.

– Це правда, о Цезаре.

– Смерти погибель? Ні, смерть не знає погибелі, на землі лише славі дано пережити кістляву. І спроможна на це навіть слава, добута ціною кривавих жахіть і війни. Але слава така – не для мене; я слави жадаю лише миротворця.

Слава! Знову і знову ця слава! Кого не візьмеш – володаря, вченого мужа, а чи віршописця, – всяк думає тільки про славу, всяк мріє – просто сміх розбирає! – смерть подолати у славі; так, живуть вони заради слави, нічого важливішого їм немає, в них одна тільки цінність – слава, й тішить – хоч і дивує – у цьому одне лиш: те, що вершиться під знаком слава, часом буває важливіше, ніж сама слава.

– Мир – це символ земний неземного долання смерти; ти поклав край тій безмежній сваволі, що її на землі смерть чинила, і запровадив натомість свій мирний порядок.

– То ось яку думку несуть твої символи?! – Авґуст, що досі слова свої супроводжував широкими жестами, немов виступав оце перед сенатом, затнувся на мить і поклав руку на бильце крісла. – То ось що ти маєш на думці?! Гадаєш, тоді атеняни збунтувалися проти Перикла, бо він, попри мир, не спромігся приборкати смерть? Бо в наш символ удерлась чума? Гадаєш, народ вимагає саме такого символу?

– Народ таки тямить у символах.

Авґуст лише відмахнувся:

– Ну, чуми в нас наразі немає, і владарювати у неподільному, щасливому Римі мені випала доля без зброї. А як наші боги будуть прихильні до мене і далі, то цей мир не лише збережеться в країні, а й пошириться за її межі, його ми закріпимо – і то вельми скоро – тим, що упокоримо землі на кордонах імперії.

– Боги не залишать тебе без своєї прихильности, Авґусте.

Цезар помовчав, замислившись; по хвилі вуста його здригнулися в хитрій, майже хлопчачій усмішці.

– Одначе зрікатись мистецтва в державі своїй я права не маю – вже саме заради богів і пошани до них; миру, який я несу, потрібне мистецтво; так і Перикл увінчав тоді мир свій, звівши до самих небес отой прекрасний Акрополь.

Цезарю, отже, таки пощастило вернутися знов до поеми…

– Життя мені, Авґусте, ти, далебі, не полегшуєш; ти, далебі…

Життя?! Та чи не краще, якщо вже казати по правді, назвати це смертю? Десь розверзлося сіре провалля й завмерло; ні мосту, ні кладки; потаємно збігав собі час, а здавалось-бо щойно, що він не потече вже ніколи…

– Що ти хотів сказати, мій любий Верґілію?

І почувся у відповідь голос раба: «Часу немає вже, і годі вести балачки про мистецтво; мистецтво тепер ні на що не спроможне, несила йому подолати вже смерть. Несила йому позмагатись зі мною». І відразу додав голос Плотії: «Мінливому плинові часу не страшні переміни ніякі, та зупиниться час у незмінності, коли ти перемінишся в мене… Стримай мене, і ти стримаєш час».

Німо вона це промовила, і прохолодою із прохолоди часів, незримо із чогось незримого простяглася рука її і легко, немовби пушинка, лягла в його руку.

Цезар дивився на їхні долоні, дивився на перстень з печаткою – ні, він дивився на ніжні-преніжні невидимі пальчики Плотії, і з уст його все ще не сходила усмішка.

– Невже час, мною створений у мирі моєму, вартий менше, ніж час Перикла? Це – мій мир, це – наш час, мирний наш час.

– Ох, Авґусте, далебі, сперечатись з тобою нелегко, а надто якщо пригадати, що на доказ своїх міркувань ти можеш навести палаци, якими так щедро прикрасив Рим і які, безперечно, не гірші, ніж у Перикла – Акрополь.

– Місто із цегли обернулось на місто із мармуру.

– Це правда, мій Авґусте, зодчество в нас розквітає, і то досить пишно, може, аж надто вже пишно, принаймні у нім відчувається сила, бо все воно – в просторі, як і держава, твоїми руками збудована, цей символ порядку й сама, власне, порядок.

– Отож, коли йдеться про зодчество, ти ладний на поступку.

– Ох, Авґусте, непорушний порядок у зміні часів, і простір земний непорушний, всюди у світі, де ще пощастило створити порядок – справдешній порядок людського буття – нездоланне й бажання позводити в просторі видимі символи цього порядку… Стоїть його символом Акрополь, піраміди стоять і храми в Єрусалимі… Усі вони – свідчення того, як прагне людина здолати цей час порядком у просторі…

– Що ж, гаразд… Але я, з твого дозволу, скажу, що це – поступка, я ж бо від тебе домігся її все ж таки вперше, і для мене вона і важлива, і втішна; стосується поступка великою мірою самого Вітрувія, адже він у будь-який час міг би зажадати від мене позносити все, що назводив… Та годі вже жартів, не хочу я протиставляти будівельне мистецтво поезії, а Вітрувія – Верґілію, хоч Вітрувій, якщо мене пам’ять не зраджує, присвятив мені книжку про архітектуру, тоді як Верґілій виношує намір забрати у мене свою «Енеїду»; однак, якщо знову ж таки говорити без жартів, я просив би тебе врахувати, що поступка щодо зодчества, на яку ти пішов так нехотя, стосується й решти мистецтв. Мистецтво, якщо брати його загалом, – воно цілісне і непорушне, й коли вже ти визнав за зодчеством право на існування, то це неминуче спричиняє й визнання такого самого права і за поезією, тож я тепер можу – либонь, не посилаючись знов на Перикла, одначе цілком у твоєму дусі – на потвердження думки своєї додати ще, що будь-який розквіт держави завжди сприяв, безперечно, щонайширшого розвитку всіх мистецтв, а отже, й поезії.

– Мистецтво – це, безсумнівно, велика, висока цілісність, Авґусте..

– Аж надто швидка твоя згода, Верґілію, викликає у мене підозру; бо що швидше даєш ти згоду, то швидше від неї зазвичай і відмовляєшся.

– Навпаки, свою згоду я ще й розширю… Незалежно від того, в який спосіб виражає себе мистецтво, в усіх своїх відгалуженнях – авжеж, навіть у музиці й зодчестві, – повсюди воно слугує пізнанню і виражає пізнання. Цілісність пізнання і цілісність мистецтва – сестри, і обом дав життя Аполлон.

– Про яке ти пізнання говориш? Про пізнання життя чи про пізнання смерти?

– Про те і про те; одне зумовлює друге, так ніби образ у них той самий.

– Отже, все ж таки знову пізнання смерти?! Зізнайся, від поступки ти таки хочеш відмовитись?

– Принаймні обов’язок пізнавати жодне з мистецтв не диктує так чітко, вимогливо і переконливо, як це робить поезія, тому що поезія – це мова, а мова – це пізнання.

– І який же ти робиш висновок?

– Ти щойно зробив мені честь, процитувавши слова Анхіса…

– Я тебе поважаю, Верґілію, хоч саме цієї хвилини – трохи меншою мірою, аніж зазвичай, бо ти знов ухиляєшся від прямої розмови; коли я цитував твої вірші, то тільки хотів нагадати тобі, що сам ти й казав, немовби копатись у невеличких огріхах форми, шліфувати її, робити її досконалою і бездоганною – то просто забава і справа негідна, не гідна такого поважного, такого високодостойного мистецтва, як римське…

– А проте нам забава ця люба – без кінця шліфувати, удосконалювати…

Ох, якби ж можна було все почати спочатку, яка ж це велика спокуса! Он стоїть скринька, а в ній манускрипт, усі згортки охайно пописані, хоч зараз переглядай їх, рядок за рядком, поліпшуй граматику, метрику, зміст і мелодику… О, як це спокусливо, як нездоланно, нестерпно спокусливо! Але раб, що опинився тепер зовсім поруч, біля самого ложа, – раб тихенько промовив: «Навіть не думай, бо щойно почнеш, як відчуєш огиду». І руки Плотії мовби звіяло вітром.

А Цезар, в рахманному, мерхлому світлі затемнення сонця стоячи, – Цезар озвався:

– Слова це твого Анхіса, й тепер, хоч би скільки розводився ти про оцю свою «любу забаву» з мистецтвом, тобі вже ніщо не поможе: тої власної думки ти вже ні зітреш, ні зміниш.

– Слова Анхіса…

Анхіс був у примарному царстві тіней, а слова ті зостались; мерхле було не лише оце світло – й сам час був примарно-мерхлий.

– Так, слова Анхіса, твої власні слова, Верґілію.

– Гаразд, коли вже прийшли вони з царства тіней, то тепер я пригадую, що ними намагався сказати щось більше…

– Он як…

– Ти витлумачуєш їх іще недостатньо глибоко, Авґусте.

– Якщо я витлумачую їх недостатньо глибоко, то виправ мене, Верґілію. Шкода, що я такий неглибокий.

Цезар відпустив канделябра, за якого тримався, вперся руками у спинку крісла, й на переніссі у нього знов залягла різка складка обурення, а нога заходилася нетерпляче і гучно тупотіти по мозаїчній підлозі; такий він був завжди: навіть на незначне заперечення міг відповісти отаким несподіваним, раптовим роздратуванням.

– Не можна сказати, що ти витлумачуєш їх неглибоко; просто твоє тлумачення допускає певне уточнення… адже багато чого тільки згодом набуває свого достеменного сенсу, який попервах лиш ледь-ледь прозирає…

– Розкрий його.

– Проти мистецтва владарювати, проти мистецтва тримати державний порядок і мир – мистецтва істинно римського і місії істинно римської – просто тьмяніють усі інші мистецькі вияви, всі, а не лише така люба мистецька забава поетів; ба більше, проти цього мистецтва тьмяніє, по суті, будь-яка велич, що породжена щастям і породжує щастя, велич, в якій має вічно себе виражати справдешнє мистецтво, якщо не бажає лишатися тільки оздобою буднів, мистецтвом облудним… атож, проти того мистецтва тьмяніє навіть велич така; ось що хотів я сказати словами Анхіса, і саме цю думку я повторив, коли справи твої, державу твою і творіння твоє, незаперечні ці символи римського духу, я поставив понад усяким мистецьким діянням…

– А я спростував тебе… Мистецтво живе собі, над ним плин часів не владний.

Таємниче, порожнім потоком плив час.

– Дозволь мені, Авґусте, зробити ще висновок, про який ти просив.

– Кажи.

– Сáме мистецтво, високе мистецтво, яке усвідомлює місце своє у пізнанні, усвідомлює також і втрату пізнання й утрату Бога, крізь яку ми пройшли; погляд мистецтва незмінно прикутий до смерти, до жахливих її спустошень…

– Я тобі вже нагадував про перські війни.

– …і тому воно усвідомлює також, що разом із новим порядком, який ти створив, має розквітнути й нове пізнання, воно має вирости з глибин нашої втрати пізнання й сягнути висот не менших, аніж глибини самої утрати, у противному разі твій новий порядок не матиме сенсу і порятунок, нам тобою дарований, буде марним…

– Це все? – Цезар, здавалося, був цілком задоволений. – Оце і є твій висновок?

– Так… Що краще мистецтво – а щонайперше поезія – усвідомлює місце своє у пізнанні, то чіткіше воно розуміє, що його символи для нового пізнання недостатньо яскраві; воно усвідомлює, що приходить це нове пізнання, і саме тому розуміє також, що перед його яскравішими символами має зійти з арени.

– Гаразд, я не маю нічого проти нового пізнання, мені тільки здається, що ти надто вже вільно використовуєш пізнавальне завдання мистецтва для досягнення власних цілей…

– Це завдання – серцевина мистецького духу.

– І ти вперто заплющуєш очі на те, що цілісність духу властива й мистецтву…

– Нове пізнання сягає за межі мистецтва, за межі, в яких неподільно царять його символи; ось у чому вся суть.

– Ти вперто заплющуєш очі на те, що будь-який розквіт держави – це основа для розквіту не тільки мистецтва, але і пізнання; ти вперто заплющуєш очі на те, що в Атенах у їхні найкращі часи поряд з мистецтвами розквітала і філософія; ти вперто заплющуєш очі – ти мусиш робити це, – бо в твоїй дивній картині, у твоєму уявленні про подолання смерти як про недосяжну мету пізнання для філософії місця немає так само, як і для решти реалістичних життєвих явищ. Зрозумій же нарешті, як глибоко ти помиляєшся! Щодо мене, то я, навпаки, поки що схильний покладати надії на наших філософів, на те, що вони знайдуть те нове пізнання, якого ти прагнеш.

– На це філософія вже нездатна.

Слова пролунали, ніби з власної волі; їх не треба було ні продумувати, ані навіть придумувати, вони мовби спали напрямки з очей на язик, позаяк за всіма словесами (оце тут, у мерхло-примарному світлі покою? Чи десь там, за вікном, де невиразисто-мерхло виднівсь краєвид? Та ні, іще далі, далеко-далеко, чомусь просто за межами всіх часів) постали Атени, місто туги й жадань, місто Платона, місто, в якому йому не вільно було залишитись, бо доля цього не воліла, і вона ще й тепер хмаровищем нависала над містом – хмаровищем, що дихало смертю, хоч і мерхлим, без тіні.

– Уже нездатна… – повторив Авґуст. – Уже нездатна, нездатна, Верґілію! Спершу нездатне було мистецтво, а тепер, як здається, уже й філософія! Знову оце твоє «уже надто пізно» і «ще надто рано»? Тепер і філософії торкнулось оце твоє «вже»?!

Там, у безпросторовому просторі слова здіймалося місто, і було воно всього-на-всього плетивом слів, пустослів’ям і марнослів’ям, позбавленим тіні, нетривким і невиразним – місто без символу, місто, що, втративши символ, утратило і рівновагу; далебі, доля до нього поставилась вельми прихильно, коли не дала йому там залишитися.

– Час не дає нам поблажок, Авґусте; думка сягла своїх меж.

– Думкою можна сягнути богів, і людині цього, очевидьки, достатньо.

– О, розум людський меж не знає, та коли він торкнеться безмежности, його враз відкидає назад… він пізнання тоді позбувається… й на землі настає тоді смерть і спустошення… і великий потоп, брязкіт зброї, ріки ганебно пролитої крови…

– Філософія і громадянська війна одна одної не стосуються.

– Але час був наспів… і плуга пора повертати нарешті навспак.

– Час щодня наспіває для чогось.

– Не маючи спільних основ пізнання, спільних засад і правил не можна нічого ні зрозуміти, ні потлумачити, ні пояснити, ані довести; лише спільний, погоджений погляд на безкінечність стає основою порозуміння, а без неї навіть просте повідомлення й те неможливе…

– Ну, Верґілію, зрештою, ти й тепер мені щось повідомляєш, отож справи із нашим порозумінням не такі уже й кепські; принаймні мене воно задовольняє.

Ох, Цезар таки має рацію… Та яке йому, Цезарю, до цього усього діло? Яка користь із цих балачок? Тяжко з ним сперечатись, і все ж таки треба, щось до цього немов спонукає – чи не доля його «Енеїди»?

– Філософія – це наука, це істина розуму, вона має уміти доводити, має спиратись на основи пізнання, а пізна…

Звідки цей сміх, німий і такий пиндючний? Може, то раб? Чи це сміхом дають знати про себе, повертаючись, демони?

– Чом же примовк ти, Верґілію?

Знов постали Атени, знов дивне оце відчуття розчарування, що лишилося після Атен. Де це сміються? В Атенах?

– Здоровому глузду і філософії завжди передують основи пізнання… Вони воднораз усередині і зовні й становлять головну передумову… Це ж бо ти, Октавіане, мене із Атен повернув, чи не так?

Перламутром мінилася мушля небесна над Адріатикою, судно гойдалось на хвилях, Посейдонові коні здіймалися білими гривами понад водою; в каюті стояв гам і сміх, а на палубі в уже примерхлому світлі пісню заводив раб-музикант – самотній хлопчачий голос.

– Я слушно вчинив, що тебе із Атен повернув, мій любий Верґілію; це піде на користь твоєму здоров’ю… Чи, може, ти хочеш сказати, що тепер філософія занедбала свої обов’язки, бо тебе не лишили, бач, на убогу опіку у місті філософів?

Якщо по закону, то Цезарю гоже пливти було б на іншому судні, а не на цьому.

– Основи пізнання філософія втратила… вони опустилися надто вже глибоко… глибоко-глибоко в море… вона мала б рости до висот і в зростанні своєму досягти нескінченности, а тепер не сягне вже корінням до дна, навіть якщо і воно там зростатиме до нескінченности… А то я, Октавіане, на батьківщину з тобою взагалі не вернувся б… Де коріння вже не пробивається, там настає порожнеча, позбавлена тіні… Основи пізнання втрачено, й на судні тепер – лиш пусті балачки… Але ти відчуваєш це, певно, не так гостро, як я, бо хвороба морська не зробила тебе всевидющим… Колись філософія ще мала основи пізнання, на яких і могла будуватись… а я, як і ти, не хотів добачати, що вона їх утратила… І вирушив я до Атен, так, я туди все ж таки вирушив… Але нині вона, філософія, остаточно утратила той ґрунт рожаїстий, у якім коренилася… Тепер людям, щоб мислити, уже бракує мужности…

Так, це правда, і сміятися з цього не гоже нікому. Не вільно сміятися навіть самому Господу, який бачить ніщоту й ніщоти бажає. І справді, недоречний смішок таки змовк. Натомість почувся Плотіїн голос: «Порозуміння – воно мовчазне і доказів не потребує. Вертайся додому, до розкритої мушлі мовчання». І пролунали слова ці так ніжно й зичливо, що навіть судно притишило хід, а хвилі вляглися; ще ледь відчувались розмірені вимахи весел, ледь чутно ще рипне десь рея, і лиш час від часу десь брязне ланцюг…

Спершись на щоглу тонку канделябра, знов одну руку піднісши до лавром увитих вітрил, так він і плив – мужній Цезар, який повертавсь до коханої Лівії, до своєї дружини, що чекала на нього, й позаяк і сам час плив разом із судном, то важко було сказати, скільки тривало мовчання, перш ніж він знову озвався; і він промовив:

– Якщо філософія втратила основи пізнання, то нині вона зобов’язана ці основи знайти.

Мабуть, Цезар плив тоді все ж на іншому судні або навіть був там і досі, якщо він не чув, що коріння уже не сягає глибин… Може, треба йому пояснити це якось інакше, дібрати слова зрозуміліші?

– Із береста щоглу на судно не зробиш, бо вона воднораз має бути й міцна, і гнучка, і пружна… щоб так стояла й росла…

– Ти стомився, Верґілію? Чи не покликати лікаря ще раз? – Авґуст поквапно відсунув крісло й схилився над ложем; близько-близько були його очі й обличчя.

Близько-близько було це обличчя – майже так само близенько, як доти обличчя Плотії. І раптом туман розвіявся.

– Я почуваюся добре, Октавіане… цілком навіть добре… та, схоже, на мить голова пішла обертом…

– Ти говорив якось трохи туманно… щоправда, з тобою це часто трапляється; але як подумати, то виявляється, що так промовляє мудрість.

– Мудрість? У мене?! Я не мав її зроду!.. Мені просто здається, я щойно шукав тільки слушного прикладу, щоб тобі відповісти… але слушного я не знаходив… А ти, я пригадую, щось казав про основи пізнання у філософії.

– Саме так, мій Верґілію; та годі вже нам клопотатись такими речами.

– А філософії не до снаги вже створити свої власні основи пізнання…

– Це ще хтозна… – Авґуст думав уже про щось інше. – І взагалі, не про це у нас мова, Верґілію.

Земля під ногами і далі хиталася, немовби під час землетрусу, та в усьому настала вже ясність і не лишилось нічого уже незвичайного; ясний і природний був окреслений ніжними, невиразно-тонкими лініями краєвид за вікном, ясна і природна була берестова щогла канделябра, і ложе не було вже великим судном, а ясним і природним чином зменшилось і стало тим самим простеньким яликом, в якому так любо було пливти і пливти; лише в поведінці Авґуста, хоч манери його і здавалися добре знайомими, не було ні цілковитої ясности, ані природности – принаймні наразі, бо все ще доводилось докладати зусиль, щоб його переконати й повернути нарешті до дійсности.

– Розум не здатний творити для себе самого передумови, а отже, не придатна на це й філософія; жоден з мужів сам собі предком не стане, хоч би скількох дітей він міг спородити…

Сміх! Чи то не з його власного горла, не з його власних грудей він вихоплювавсь доти? І тепер знов дається взнаки там, знов такий незбагненно нестерпний…

– Не спородиш собі ані діда, ні прадіда, й передумов собі теж не спородиш; ніхто і ніколи не мав сил Прометея, щоб ступити за власну межу; ніхто і ніколи за неї не ступить… Неправда!..

Неправда, неправда… Це слово лунало напошепки, лунало нізвідки, лунало із уст чи то раба, чи Плотії – хтозна, та радше із уст таки Плотії, бо то ж її голос провадив: «Власні межі кохання постійно долає». – «Також і твоє кохання, о Плотіє? Чи долало й воно свої межі?» – «Долало й долає; хто кохає, той – завше за власними межами». – «О Плотіє!..» – «Чи ти відчуваєш мене? Я кохаю тебе й відчуваю всією душею». – «Плотіє, я тебе відчуваю, ти поруч, я знаю». – «Так, Верґілію, так!» І перепліталися межі обох їхніх тіл, зливалися межі обох їхніх душ, розростаючись і переростаючи межі, пізнаючи і пізнавши…

Якось здивовано Авґуст спитав:

– Що неправда, Верґілію?

– Власні межі усе ж таки переступають.

– Радий чути; то ти від своєї поступки, отже, не відмовляєшся?

– Переступити межі…

– Це ти про філософію? Чи про поезію? Хто ті межі переступає?

– Де це вдалося зробити Платонові, там філософія стала поезією… Лише на найвищих вершинах своїх поезія спромоглася переступити межі.

У відповідь Авґуст поквапно, хоч і з якимсь непритомним виглядом, на знак згоди привітно кивнув головою:

– Як митець ти все ж досить скромний, тож мудрість твою заперечити важко, але воднораз ти й шанолюбний, тож не проти скористатися власною мудрістю принаймні заради мистецтва…

– Не мудрість це, Октавіане… Поетом стає не мудрий, а хіба лише той, хто покликаний бути мудрим… Ні, це – своєрідне пророче кохання, якому часами таланить розірвати всі межі…

– Я тішуся тим, що ти бодай відчуваєш себе покликаним бути мудрим… тож годі вже нам перемовлятися про філософію, відішлімо її до поезії, коли вже вона, філософія, нібито й справді не здатна пробитися до власних передумов; від неї зажадаємо ми, щоб вона запозичила основи пізнання з мистецтва, чари якого – либонь, ти і сам це тепер визнаєш – ввібрали у себе всю мудрість.

– Я ладен це визнати, лише коли йдеться про вельми окремі і вельми довершені мистецькі творіння – лише про ті кілька, що прийшли до нас із вельми далеких часів.

– І коли йдеться про твою «Енеїду», любий Верґілію.

Це знову озвався час, що загадково протипоставив теперішній день і минулий, час, загадковий у чині своєму, загадковий в своїй причинності, доленосний у тому й у тому.

– Я маю знов тебе розчарувати, мій Авґусте; я ще раз кажу, настійно кажу тобі, що у мистецтві силу символіки невблаганно зумовлює час, і для нового пізнання сили цієї вже недостатньо; часами мистецтво наздогад знаходить основи пізнання, одначе творити їх, творити їх заново – таке йому не до снаги.

– Не треба нічого творити, Верґілію, заново; треба лише підновляти все те, що споконвік існувало і досі існує незалежно від часу, хай навіть іноді, як, до прикладу, нині, сенс його, може, і важко збагнути; людина лишається завжди тим самим створінням, і такі самі, нітрохи незмінні лишаються в неї, мабуть, і основи пізнання, про які ти оце раз у раз тут нагадуєш, – атож, основи лишаються настільки незмінними, що, на втіху тобі, спокійнісінько можуть – і мають право – всякчас визначати пізнання. У самій суті ніщо не міняється, ніщо не мінялось і не може змінитися.

– Ох, Авґусте, колись навколо смертного стояли, пізнаючи і пізнані, боги.

– Чи не на часи Есхіла ти натякаєш, Верґілію?

– І на них теж.

– Боги на зникли, і слова твої, далебі, – якнайкраще підтвердження тому, про що я казав; що правда, то правда, мій друже; і якраз через те, що колись олімпійці царювали незаперечно і неподільно, – якраз через те ми повинні вернутись до цієї батьківської віри, щоб мистецтво і філософія віднайшли ті основи пізнання, на яких споконвіку стояв наш народ і які саме тому – єдино істинні.