Текст книги "Смерть Верґілія"

Автор книги: Герман Брох

– Тебе зачинали тоді, як у небі стояв Козеріг; саме його, що зі скель неприступних до земних щонайвищих вершин поривається, – саме його ти обрав своїм знаком.

– Земні щонайвищі вершини… А до неземного мені, отже, зась?

– Любий мій Авґусте, пригадай краще вірша, що його на твою честь написав сам Горацій.

– Вірша? Якого?

 
– «Юпітер – вірим, чуючи грім його, —
На небі править. Тут – буде Авґуст наш
За бога сущого[4]4
  З оди Горація «До Авґуста». Переклад Андрія Содомори.


[Закрыть]…»
 

– Верґілію, ти не викручуйся; ти цитуєш написане сто років тому, до того ж написане не тобою, а ось свої власні думки ти приховуєш.

– Мої власні думки?

Авґуст був десь далеко-далеко; слова ніби пурхали то туди, то сюди, якось дивно витали, тільки містком вони вже не були.

Раб озвався: «Це не твій уже клопіт».

– Мої власні думки?

– Авжеж, саме їх я й хотів би почути – тільки без зайвих словес.

– Людина ти смертна, мій Авґусте, хоч серед живих і перша.

Гнівом зблиснули очі у Цезаря, вочевидь давши знати, що той сподівався на відповідь іншу.

– Я знаю, не бог я й не нове небесне світило, і дорікати мені цим не треба; я – громадянин держави, нашого Риму, й кимось іншим ніколи себе не вважав; але на моє запитання ти відповіді так і не дав.

– Спасіння, о Авґусте, завжди буває лише на землі, і спаситель – він завжди земний і смертний, яким, власне, і має бути; тільки голос його долинає з висот неземних, тільки голосу цьому він завдячує те, що може звертатись до того безсмертного, що є в людині і що прагне спасіння. Але ти своїм діянням вже підготовив ґрунт для такого божественного оновлення світу, і першим той голос почує саме світ, що належить тобі.

– То чом же тоді заперечуєш ти, що я просто покликаний до останнього кроку, який ще належить зробити? Чом заперечуєш ти, що творіння моє – а ти все ж визнаєш, що воно підготовило ґрунт, – покликане також принести доконечне спасіння світу? Чом же ти заперечуєш, що сам символ, який ти усе ж таки бачиш у моєму творінні, вже несе у собі реальність? Чом же ти заперечуєш, що я, хто своїм діянням все ж заклав підмурівок творіння, не здатний на діяння, натхненні пізнанням?

– Я цього не заперечую, Октавіане; ти – символ бога і символ народу римського. Ти ніколи не став би до цього покликаним, якби символ, що його ти становиш, не мав іще й рис свого праобразу. Саме в тобі, не в комусь іншому, колись визріє діяння, натхненне пізнанням. Просто поки що час не настав іще.

– Як на мене, Верґілію, то надто вже вільно ти обходишся з часом – щоправда, тоді лишень, коли йдеться про мене; самому собі й власним планам ти покладаєш терміни значно коротші… Ліпше скажи про спасіння усе напрямець, щоб я за це діло й не брався.

Цезар хотів, щоб слова ці пролунати як жарт, але в його голосі й далі вчувалися гнів і обурення.

– Навіть Спаситель і його істина – навіть вони уже вплетені в тканку пізнання нашого часу; Спаситель прийде, як настане пора його.

Цезар схопився на ноги.

– Ти його місію хочеш узяти на себе.

Ох, чи не мав-таки рації Цезар? Чи не мав-таки рації Цезар настільки, що навряд чи й підозрював сам? Чи не дрімає в поеті бажання постати Спасителем – ця велика спокуса і мрія, куди більша, ніж у решти людей? Чи не набрався такого зухвальства колись і Орфей, до себе скликаючи й своїм чаром полонячи навіть тварин, щоб олюднити їх і спасти? Але ж ні, ще раз ні й ще раз ні! Мистецтво для цього було і лишається геть негодящим, і навіть Орфея спіткала невдача. Віщий голос, що його чує поет, – то голос її, Евридики, то голос Плотії, та ніколи поет не знайде віть золоту спасіння – бо така воля Божа, така воля долі.

– Ох, Авґусте, віршар не живе, а ось Спаситель – живе і то багатшим життям, аніж будь-хто, бо в нього життя – то діяння, натхненне пізнанням, то життя його й смерть його.

Авґуст, попри свій гнів і обурення, тепер усміхнувся й то досить-таки добродушно.

– Ти житимеш, любий Верґілію, ти знову вберешся у силу й завершиш свій труд.

– Якби навіть доля судила мені одужати… що досконаліша стала б поема, то далі вона відійшла б від спасенного діяння і для нього була б негожою.

– Що ж, виходить, спасенного діяння нам не звершити обом – ні тобі, ні мені, й доведеться полишити це на самого Спасителя, про якого ти мариш і в якого особисто мені не дуже-то й віриться. А до пришестя Спасителя ми мусимо й далі сповняти обов’язок – ти свій, а я свій…

– До пришестя його ми повинні вже тепер готуватись.

– Гаразд. Та хіба ж моя праця й творіння моє – не готування до приходу Спасителя?! Але й твоя праця – також, через це доведеться тобі завершити поему – заради свого народу…

– Завершити її я не маю ні змоги, ні права… я права не маю тим більше, що таке готування було б надзвичайно, несказанно неправедне.

– І яке ж було б праведне?

– Жертвами.

– Жертвами?

– Так.

– Задля чого ж ти хочеш приносити жертви? Й кому?

– Богам.

– Як і які нам приносити жертви – воля богів, а вони віддали її під нагляд держави; і я дбаю про те, щоб в усіх її землях жертвопринесення відбувалися точно, з неухильним дотриманням волі богів і порядку. Лише держава має владу верховну над жертвопринесеннями.

Авґуст уперто стояв на своєму, він нічого не знав про наказ невідомого Бога – наказ, який кликав до клятви; переумити Авґуста була марна річ.

– Лихо тому, о Цезаре, хто зазіхне на священні, недоторканні традиції віри, на сторожі яких ти стоїш; проте недоторканність традицій іще не означає, що їх не можливо доповнити.

– Як же їх можна доповнити?

– Кожного з нас боги владні послати на жертву, кожен із нас має бути готовий до того, що боги, коли зволять, оберуть його жертвою.

– Отже, якщо я зрозумів тебе правильно, ти хотів би народну спільноту надалі позбавити участи й у жертвопринесеннях, а право провадити їх передати такому собі одинакові, що якимсь чином пов’язаний з небесною сферою; безперечно, Верґілію, це неприпустимо, навіть більше, ніж неприпустимо. Ти й тут посилаєшся знову на волю богів, щоб твої міркування про людське око здавалися справедливими й відповідальними. Та все це украй безвідповідально, і вже годі й чекати, що боги тебе звільнять од відповідальности за такі наміри, адже богам, як і народові, у жертвопринесенні, крім прадавніх обрядів і ритуалів, досить і звичайнісіньких культових правил. Їх не можна переступати ані на крок.

– Але ж їх таки переступають, о Авґусте, переступають жахливо! Народ невиразно уже відчуває, що постає нова істина, народ невиразно уже відчуває, що невдовзі традиціям стане затісно у їхніх колишніх формах, народ невиразно уже відчуває, що давніх жертовних обрядів і ритуалів уже недостатньо, і він, гнаний неусвідомленим прагненням чогось нового, гнаний неусвідомленим прагненням жертви, – він рветься до лобного місця, він рветься на ігрища, які ти влаштовуєш, він рветься побачити, як конають оті нечестиві, фальшиві жертви, живлячи власною кров’ю жорстокість, щоб народ цей нарешті забувсь у хмільному чаду крови й смерти…

– Варварську дикість я обернув на послух, непогамовну жорстокість – на потяг до ігрищ. Римський народ – він черствий і суворий, це неминуче, але з уявленнями про жертвопринесення загалом це не має нічого спільного.

– У народу свої уявлення, в нього їх більше, аніж в одинака. Бо в народу почуття й відчуття загалом невиразніші й важчі, ніж думки в одинаковій душі, невиразніші й важчі, дикіші й безладніші, аніж волання його до Спасителя світу. І народ, спостерігаючи криваві жахи десь на лобному місці чи в піску на арені, – народ аж здригається, бо вже уявляє, як із цього кривавого діяння постане стеменне жертовне діяння, жертва стеменна постане, й це буде остання і остаточна форма пізнання усього земного.

– У глибинах твоєї поеми багато загадок, Верґілію, але й тут ти говориш загадками.

– З любови до нас, до людей, з любови до людства Спаситель принесе себе в жертву, власну смерть він оберне на діяння, натхненне пізнанням, і це діяння кине він в обличчя усесвіту, щоб із цього найвищою мірою реального образу служіння і зречення знову постало творення.

Цезар загорнувся у тоґу.

– Власне життя я поставив на службу своєму творінню, на службу загалу, на службу державі. Цього мені досить, щоб задовольнити потребу свою у жертовності. Раджу й тобі учинити так само.

Вони й далі так перемовлялися, але все це були уже просто порожні слова чи навіть уже й не слова, що металися в порожньому просторі, та й простір цей був уже навіть не простір. Усе обернулось на якусь неймовірну ніщоту, й ні місточка тобі, ні кладки…

– Життя твоє – істинне діяння, Цезаре, діяння задля загалу й у гущі загалу, і цьому діянню ти присвятив себе всього, до решти. На жертовне це діяння обрали тебе і призначили наші боги, ти удостоївся їхньої чести і став, як і ясує буття твоє, до них ближче, ніж будь-хто зі смертних.

– То які ж тобі жертви потрібні іще? Будь-яка справа, якщо її роблять по-справжньому, вимагає всієї людини, усього життя її; так само було, наскільки я можу судити, й з тобою, і ти маєш право зі спокійним сумлінням розглядати життя своє як самопожертву.

Померхла багатоликість буття, утратила обриси, відсунулась за порожнечу безкраю; не проступала уже жодна лінія, не проступав навіть натяк на лінію… Де ж тепер має відбутися зустріч?

– Моє діяння… то було себелюбство, навряд чи було то діяння, про самопожертву я вже й не кажу.

– То бери з мене приклад: сповни обов’язок перед народом, віддай йому те, на що він цілком заслуговує, – віддай йому власне творіння.

– Як і кожне мистецьке творіння, «Енеїда» породжена теж сліпотою… сліпотою фальшивою… все, що ми творимо… то лише витвір її, сліпоти… а для сліпоти справдешньої нам бракує смирення…

– Отже, й мені? І моєму творінню?

– Гай-гай, де вже те багатолике буття…

– Що-що?

Розмовляти було вже не варто; лишалося тільки одне: повторятися.

– Ти вершив своє діяння серед народу, і серед народу воно діянням стало; а я своє маю принести народові – принести не задля служіння діянню, а задля того, щоб пожинати визнання і лаври.

– Годі, Верґілію! – Цезар уже ледве стримувавсь від нетерплячки. – Якщо в публікації своєї поеми ти вбачаєш якусь власну вигоду, то віддай розпорядження, щоб «Енеїду» пустили у люди вже після твоєї смерти. Це – остання моя пропозиція.

– Шанолюбство поета зазвичай переживає і саму смерть.

– Як же бути?

– Творіння моє не повинне мене пережити.

– О громовержцю! Але чому, зрештою? Назви-таки, зрештою, справжню причину!

– Принести у жертву життя своє, як це зробив ти, я не зміг, тож мені доведеться принести у жертву свою «Енеїду»…. Вона має канути у забуття, а разом із нею і я.

– Це не пояснення, це просто безумство!

– Нечисте сумління… я хочу забути… забути усе… і щоб забули й мене… так треба, Авґусте…

– Оце-то звістка, оце-то радість для твоїх друзів! Верґілію, сумління твоє було б, далебі, чистіше, якби ти про своїх друзів згадував трохи душевніше, а не придумував оці забаганки, безглузді й зловмисні, бо насправді вони – не що інше, як безглузді й зловмисні відмовки.

– Спасенне, натхненне пізнанням діяння – воно ще попереду; заради нього, заради клятви йому це має статися… Спасіння у клятві, Авґусте… для всіх… для мене…

– Ох, знов ти своєї, знов про спасіння… Якщо ти це зробиш, твій Спаситель однаково ані на день раніше не явиться, зате нас ти усіх пограбуєш, свій народ пограбуєш, і ти називаєш оце спасінням?! Безумство це, просто безумство!

– Безумство – це істина, пізнання позбавлена; а йдеться про істину, натхненну пізнанням… Лиш у її реальності немає безумства.

– Виходить, є два різновиди істини? Та, що пізнання несе, – для тебе, а та, що пізнання позбавлена, – для мене? На твою думку, я говорю, як безумець? Чи не це ти бажаєш сказати? То так і скажи!

– Я маю знищити те, в чому немає пізнання… там – зло… там – темниця… там немає свободи… наша жертва слугує свободі… це – наш найвищий обов’язок… те, що пізнання позбавлене, хай поступиться місцем пізнанню… лише так, далебі, я прислужуся усім нам і спасінню народу… закон істини… пробудитися від дрімоти!

Квапний, поривчастий крок – і Цезар уже біля ложа.

– Верґілію…

– Слухаю, Авґусте.

– Ти мене ненавидиш.

– Октавіане!

– Не називай мене Октавіаном, коли так ненавидиш.

– Я… я тебе ненавиджу?

– Ще й як ненавидиш! – Цезарів голос зробився різким, аж пронизливим.

– Ох, Октавіане…

– Мовчи вже… ти так ненавидиш мене, як жодна інша людина на світі, так, як жодну іншу людину на світі, бо ти заздриш мені, як жодній іншій людині на світі.

– Це неправда… неправда…

– Не бреши, це таки правда…

– Ні, неправда… неправда…

– Правда. – Цезар розгнівано, люто обсмикував листя з лаврових вінків на канделябрі. – Так, це правда… Так, ти мене ненавидиш, бо сам тільки й думаєш про царювання, та силоньки в тебе забракло, щоб до здійснення мрії зробити бодай невеличку потугу. Ти мене ненавидиш тому, що не придумав нічого, анічогісінько кращого, аніж вилити оті свої марення про царювання в поемі, аби хоч би там показати себе усевладнішим і всемогутнішим за тамтешніх царів; ти ненавидиш мене, бо мені поталанило власним горбом домогтися усього того, чого ти бажав для себе. І все ж таки я зневажаю усе те так глибоко, що навіть дозволив собі відмовитись од вінця імператора. Ти ненавидиш мене, бо покладаєш на мене відповідальність за оцю свою неміч… Ось де причина твоєї ненависти і твоїх заздрощів!

– Октавіане, послухай…

– Тебе я не хочу слухати!..

Цезар зірвався на крик, і – о диво, просто якась дивовижа – що довше й гучніше кричав він, то знову багатшим робився довкола світ; все, що бачило око, вся багатоликість буття раптом знову спливла на поверхню, знов до життя пробудилася мерхла відмерлість, і це було мовби надія.

– Октавіане, вислухай…

– Навіщо? Скажи, будь ласкавий, навіщо?.. Спершу ти лицемірно, з фальшивою скромністю зводиш ганьбу на своє власне творіння, щоб відтак було легше принизити й творіння моє, але далі творіння моє ти зволив ще дужче принизити, назвавши його подобизною символу, навіть блідим міражем; ба більше, ти скривдив весь римський народ, його батьківську віру, бо вона – уособлення, бачте, творіння мого, тож тобі не до шмиги, і через те її треба, як ти вважаєш, реформувати; і ось, добре знаючи, що усе це тобі не зарадить, добре знаючи, що усе це й не може зарадити, добре знаючи, що я був і лишаюсь за тебе могутнішим, добре знаючи, що здолати мене не до снаги тобі, ти надумуєш зрештою вшитися кудись в неземне, в якесь неземне хтозна й що, куди не потраплю ніколи ні сам я, ні будь-хто, ще й хочеш на шию мені посадити такого собі спасителя, якого немає й ніколи не буде і який замість тебе повинен зігнати мене зі світу… Я тебе знаю, Верґілію, ти стелиш м’яко, ти так любиш пишатися перед народом чистотою своєю і доброчесністю, та насправді душа твоя – буцімто чиста-пречиста – повсякчас аж кипить від ненависти й підлости. Так, повторю тобі ще раз: від ницої підлости у тебе душа аж кипить.

Божественний Авґуст, поза будь-яким сумнівом, скаржився, і його скарги ставали чимдалі гіркіші й гіркіші. Але на душі від його скарг робилось так добре, на диво так добре – ох, як же добре, що це взагалі ще могло отак бути! – немов з порожнечі незримої раптом явилась незрима тверда земля – той твердий, той незримий ґрунт, з якого знов постануть незримі мости – мости світу людського й людинолюбства, які слово пов’язують зі словом у відповідь, мости, на яких перехреститься погляд і погляд у відповідь, і тоді й слово, і погляд знову сповняться сенсом, – мости, що зведуть усе людство водно! Ох, аби лишень він говорив, говорив!..

І Авґуст таки говорив – ні, не говорив, а й далі кричав, уже не знаючи стриму у своїх невгамовних, пересипаних лайкою скаргах:

– На тебе подивишся, тебе як послухаєш – ти і чистесенький, і доброчесний, і скромний, тільки ж надто чистесенький, надто скромнесенький, надто уже доброчесний, щоб усі ці чесноти не викликали підозри… Зі своєю так званою скромністю ти ніколи собі не дозволив би посісти який-небудь пост, коли б я тобі його й запропонував; та ніколи б я і не зважився тобі його запропонувати, бо насправді такого поста взагалі не придумаєш, щоб тобі догодити, хай би який там він був – чи то сенаторський, чи то проконсульський, а чи ще вищий; він прийшовся б тобі все одно не до шмиги, і взагалі, я надто в’ївся тобі в печінки, надто глибоко ти ненавидиш мене, щоб з моїх рук прийняти який-небудь пост! Авжеж, через ненависть до мене ти мусив узятися за віршування, відгородитися муром поетичної незалежности, адже те, чого ти далебі вимагав від мене – щоб я відступився й полишив тобі своє місце, – цього я зробити для тебе не міг і не можу, не кажу вже про те, що ти все одно відкинув би й цю мою пропозицію, бо посісти мій пост ти нездатний, а позаяк усвідомлюєш це, то хоч-не-хоч ненавидиш і пост. Усе це ти чиниш через таку свою ненависть, а позаяк ти це чиниш, то свою ненависть розпалюєш знову і знову…

– Я ніколи не ставив свого віршування понад діяльність на тому посту, який би ти зволив мені запропонувати.

– Помовч, годі вже балачками своїми облудними марнувати мій час… У голові в тебе завжди було тільки одне: щоб я зрікся поста свого – і, мабуть, лишень задля того, щоб потім тобі було легше зневажливо від нього відмовитись; ось де причина твоїх просторікувань про якесь там пізнання, ось де причина нісенітних твоїх мудрувань про жертвопринесення, ось де причина твоєї погрози знищити власну поему, – щоб навчити мене, як слід зневажити й знищити власне творіння… Авжеж, тобі краще обернути на порох свою «Енеїду», аніж бачити й далі терпіти творіння моє!..

У цих криках та скаргах знову пласт за пластом поставало буття в усьому його розмаїтті, і покій, що його так розлючено міряв кроками Авґуст, знов обернувся на звичайну земну кімнату, по-земному обставлену домашнім начинням, кімнату в земному будинку, – кімнату, що в надвечірньому світлі мала цілком земний вигляд. Тепер уже можна було навіть зважитись на відчайдушну спробу – ступити навпомацки на той незримий місток…

– Октавіане, ти завдаєш мені кривди, глибокої кривди…

– Та невже?! Завдаю тобі кривди? Я завдаю тобі кривди? Але ж «Енеїду» ти знищити хочеш, аби лиш її не присвятити мені! «Георгіки» ти присвятив Меценатові, «Буколіки», не повівши й бровою, – Азинію Полліону! А ось від мене, кого ти ненавидиш, від мене ти думав відбутись лише «Комаром» – мені, мовляв, досить і цього, «Комар», мовляв, навіть сьогодні, як двадцять п’ять років тому, має мене задовольняти цілком; ти вочевидь хочеш довести, що я ні на що краще претендувати права не мав ні тоді, не маю його й тепер… А те, що за ці двадцять п’ять років я життя дав своєму творінню, що саме воно і дає мені право претендувати на «Енеїду» – право, підтверджене оцим моїм звершенням, реальністю Риму і його духу, всім, без чого твоя «Енеїда» повік не з’явилася б, – усе це стоїть тобі кісткою в горлі, цього ти не годен уже пережити і ладний скоріш «Енеїду» знищити, аніж присвячувати її мені…

– Октавіане!..

– Тобі байдуже, що чиєсь там творіння – чи то власне твоє, чи то моє – стоїть вище від самого життя і від смерти; тобі байдуже, бо в серці твоєму – тільки ненависть…

– Октавіане, візьми «Енеїду»!

– Не візьму, поема мені не сподобалась; вона мені геть не потрібна, залиш її в себе…

– Октавіане, візьми «Енеїду»!

За вікном світло втратило весь свій відтінок паперової трухлости, паперово-померхлої білости, й тепер краєвид простиравсь під його мерехтінням майже слонової кістки.

– Тепер про твою базгранину я вже й знати не хочу… роби з нею, що заманеться; вона мені геть не потрібна.

– Це – не базгранина.

Цезар спинився, глипнувши скоса на скриньку.

– Для мене поема тепер – базгранина, ти ж таки нею і знехтував.

– Ти знаєш, що я ще від початку призначив поему тобі, що, коли я писав, у думках моїх завше був ти, що ти увійшов у це твориво й досі лишаєшся в ньому, бо звертаю його я до тебе…

– У цьому ти запевняв лицемірно себе, а заразом і мене. Може, ти й справедливо вважаєш мене геть сліпим – сліпим, мов ото котеня, щойно народжене, бо сліпотою злочинною була моя віра у тебе, бо злочинно було довіряти так довго тобі й лицемірству твоєму!

– Я ніколи не лицемірив!

– Якщо не лицемірив, то, отже, тепер ненавидиш навіть власне творіння якраз через те, що втілив у ньому мої ж таки риси.

– Я завершу його заради тебе.

– І ти хочеш, щоб я в це повірив? – Цезар знов скоса глипнув на скриньку, і бачити це було прикро; та щось міняти було уже пізно.

– Повір мені, Октавіане.

О, навіть одна коротесенька мить, що поспішає покинути душу людську, щоб канути у незглибимій безодні часів, – навіть ця мить неосяжніша і незбагненніша, аніж будь-яке твориво рук людських, і ось така мить відділилася від душі Цезаря – мить прихильности, мить любови, виразно відчутна, хоч він і сказав тільки:

– Ми це іще обміркуємо.

Але потім настало найважче:

– Забери манускрипт із собою до Риму, Октавіане… а я, як на те буде воля богів, віднайду його там…

Цезар кивнув головою, і на мить, коли він кивав, дихнуло глибоким спокоєм; це був спокій тісного єднання, що, мов легесенький повів, вилітає, бува, з однієї людської душі і, попри всі перепони невидимі, знов і знов досягає іще однієї людської душі, – така могутня і нездоланна тиша. Бурий настил над головою знов обернувся на ліс, із якого нанесли дерев і наробили цих брусів, лавровий подих вінків знову став подихом далеких-далеких відлюдних затінків, подихом, що заліг у глибоких, залитих сонцем ущелинах крон, просяклий дзюрчанням струмків, тиховійний, як голос болотної флейти, – й усе ж незворушно міцний, все ж важенний, як дуб, і повів загадковости серця був одночасно і повівом вічної розгадки взаємної. Чи не від цього ще повіву гойднулася – мовби востаннє – лампада під стелею, срібно дзеленькнувши своїм ланцюжком? Довкола – жодного поруху, води взялися гладінню, так ніби затамували свій подих; човник спинився. І Авґуст, стоячи так під лавровим в’язом (одна рука десь у лавролистій кроні), – Авґуст промовив: «А ти пам’ятаєш, Верґілію?» – «Так, я пам’ятаю багато чого, й усе ж мені й досі ще мало…» – «Чи пам’ятаєш ти коней отих і собак, яких ми удвох вибирали?» – «Чого ж, пам’ятаю; ти купував, а я прикидав, чи прудконогі вони й витривалі». – «То кротонські були жеребці і кобили, а пси – іберійські». – «Від одного жеребчика я тебе ще відраджував, Октавіане, але ти все одно взяв і купив його». – «Так, на конях ти знався, Верґілію, жеребчик той справді показав себе геть нікудишнім». – «Переплатив ти за нього, а міг би й не тринькати гроші, я ж бо не марно тебе відраджував». – «Але часом, Верґілію, порад твоїх краще не слухатись». – «Це ж чому? А втім, то було так давно». – «Дуже давно. А жеребчик на вигляд був славний – вороний, голова невеличка. Шкода». – «Так, шкода. Вороний, бабки білі, однак задні ноги слабенькі, хоч помітити це було й важко». – «Що правда, то правда, задні ноги були в нього досить слабенькі. Але ж білих плям… ні, він не мав жодної». – «Мав-таки, Авґусте, бабки були в нього білі». – «Коли я один раз побачу коня, то вже не забуду повік його; кажу ж тобі, жодної плямочки той жеребчик не мав». – «Ми коней розводили в Андах чимало, я всіх уже й не пригадаю, але щодо того жеребчика я цілком певний, щодо нього ніхто мене не переконає, навіть ти, Октавіане». – «Упертий селюк ти, та й годі, Верґілію». – «Так, я селюк і син коняра; вже хлоп’ям я перескакував через лозняк, учепившись в конячу гриву». – «Якщо оті шкапи, яких ти сідлав, були такі самі прудкі, як твоя пам’ять, то нічим тобі так пишатися». – «То були зовсім не шкапи». – «І пам’ять твоя нікудишня; у мене вона куди краща». – «Те, що ти – Авґуст, мені байдужісінько, будь ним хоч тисячу раз, але бабки були все ж таки білі – білі, як сніг». – «Можеш злитися скільки завгодно, це нічого не дасть, бабки були не білі». – «А я кажу, білі, і край». – «А я кажу, ні». – «Далебі, Авґусте, не переч мені; щоб я вмер, отут-таки, якщо бабки були не білі!» І тоді Авґуст, що досі стояв, опустивши голову, стояв замислено, так мовби хотів затримати не лише спогади, а й саму тишу, підвів голову: «Ні, на це ми в заклад не підемо, я не дозволю, надто висока для мене це ставка; краще вже бабки нехай будуть білі, про мене». Потому обидва не стримались і засміялися, зайшлися нечутним смішком, що пурхав нечутно від одного до другого, смішком ледь щемливим (либонь, і для Авґуста також, бо з його посмутнілої міни – чи не зблиснула навіть сльоза у далеких очах його?) – було видно, що смішок той і в нього щемливим клубком здушив груди і горло, щемливим, як сміх уві сні, болючим і здушеним; ох, таж ніхто уві сні не сміється, таж і блаженна, щемлива ця тиша, що їх обступала, зненацька розвіялась – тої самої миті, коли Авґуст, немовби від тиші прокинувшись, підвів голову. Тиша щезла.

Чи це – не загроза нового затемнення сонця? Чи не задвигтить під ногами загрозливо знову земля, чи не сколихнуться глибини морські, збурені кіньми Нептуна? Чи не їх то злякалася тиша? Ні, страхи були марні; по-земному ґраційно і мирно походжали, воркуючи, за вікном голуби, так само ґраційно линула пісня, ґраційно линуло світло, відливаючи слоновою кісткою, і хоч уже човник і вирушив далі, страхи були марні, допоки він плинув так само спокійно і впевнено. Та раптом почувся перестук копит, і за мить – за одну коротесеньку мить – кінь тут і вродився; прискакав він повітрям, а верхи на ньому сидів отой хлопчик, хвацько вчепившись у розвіяну гриву, хвацько коня підганяючи – не вороного, о ні, кінь був білий, як сніг, тільки із чорними бабками, й коли хлопчик на повнім галопі скочив з коня перед Цезарем, кінь помчав, не спиняючись, далі і зник за вікном. А хлопчик ступив ближче до Цезаря, ступив, мовби вісник минувшини, – голова у вінку, дароносець, та й годі, – і за такого й прийняв його Авґуст.

«Вітаю тебе, – мовив він, стоячи там-таки, під канделябром і тримаючись за лаврову гілку. – Ти приніс у дарунок мені поему, і я з твоїх рук прийму її, адже ти – Лісаній; я впізнав тебе, хоч ніколи й не був у Андах, і ти впізнав мене також». «Ти – божественний Цезар Авґуст». «Як ти знайшов дорогу до мене?» І хлопчик продекламував:

 
«Але поглянь-но очима сюди обома і на плем’я
Римлян своїх подивися: Цезар і рід весь Юлійський,
З’явиться тут він колись попід віссю великого неба.
Це той герой, про якого чував ти оракулів стільки,
Цезар то Авґуст, син божества; золотую епоху
В Лації наново він установить, на землях, що перше
Царством Сатурна були, і до гарамантів та індів
Владу поширить, – земля та за межами наших сузір’їв,
Поза шляхами щорічними сонця. Атлант небоносний
Зорями вквітчану вісь там на плечах своїх обертає.
Перед приходом його і тепер уже й царства каспійські,
Пройняті жахом віщань божественних, тремтять безустанно,
І меотійська земля. Скаламутились в страхові й гирла
Семираменного Ніла…»
 

Так він, той хлопчик, декламував, і образ, що поставав у цих віршах, образ тривожний, від якого заледве не забивало подих, – цей образ спливав не із пам’яті, не з пам’яті хлопчика і не з його власної, а з чогось чужого і вічно сущого, – образ мерхлий, безмовний, ледве штрихами окреслений, але все ж таки повен щемкого чекання, образ усе ж грозяний.

Та часу на роздуми вже не лишалось, бо Авґуст, який щойно зі схвальною міною прислухався до вірша, нарешті промовив:

– Так воно й є; так ти писав – для мене писав… Чи ти передумав, мій любий Верґілію?

– Ні, не передумав я, Октавіане; поема належить тобі…

Авґуст двічі ляснув долонями, й одразу покій знов почали заповняти люди; їх було дуже багато – либонь, усі вони десь за дверима тільки й чекали оцього знаку. Були серед них і Плотій Тукка та Луцій Варій, а також – ну звісно! – той самий лікар із помічниками; з’явився і раб; знову зримий у плоті, він стояв у ряду разом із кількома рабами. Не видно було лише Плотії, хоч вона геть, певна річ, вочевидь не пішла. Та, може, її, однак, налякало таке людське стовпище, й вона просто сховалася десь у куточку.

А Цезар сказав:

– Якби я оце промовляв перед юрбою народу, то вибрав би тон урочистіший і переконливіший; але я стою тут перед своїми друзями і однодумцями, яких я люблю, і хочу лишень поділитися своєю радістю з приводу того, що наш поет погодивсь відразу після одужання – тобто вже дуже скоро – повернутись до праці над «Енеїдою»…

Чи Авґуст і справді любив цих друзів? Він гадав, що звертається до них не так, як до народу, яким правив, зовсім його не люблячи, однак звертання це нічим не відрізнялося від початку прилюдного виступу, до того ж Авґуст ще й вельми майстерно витримав паузу, щоб слова його справили на слухачів належне враження і щоб ті встигли це враження виразити.

І Луцій Варій вчасно-таки й похопився:

– Ми знали, о Авґусте, що тобі пощастить це зробити; уся благодать – від тебе.

– Я – лише рупор народу римського, до якого ми всі належимо; з волі богів і з волі народу я заявив про його право на «Енеїду», і Верґілій, з любови до цього народу, визнав за ним таке право – це незмінне і вічне право власности.

Але раб, що з незворушно суворою міною, як у прислужника, стояв серед решти рабів (він навряд чи впадав кому-небудь у око, і його вже запевне ніхто там не чув), додав:

– Справжня свобода – попереду, шлях до неї відкрито, і народ ступить на нього; тільки цей шлях і вічний.

– Я просто виконую волю народу, – вів далі Авґуст, і в його лицемірній люб’язності вчувалась, однак, і та щиросердість, на яку не купитись ніхто і ніколи не міг. – Я лиш виконую волю народу – і тут, і десь-інде, й Верґілій це визнав також. Цим визнанням я вельми пишаюся й дуже щасливий, бо завдяки цьому поема переходить у надійне збереження…

– Поема твоя, Октавіане.

– Просто тому лиш, що на це мене уповноважив народ; багато людей володіють приватною власністю, я – ні, і ти про це знаєш.

Відщипнувши з вінка невеличкий лавровий пагінчик і мнучи його невгамовно-хапливими пальцями, Авґуст так і стояв під отим канделябром – лавром обрамлений, лавром отінений, лавром овіяний, вродливий, врочистий, величний; але все, про що він розводився, було – хоч він сам у це й вірив – просто брехнею: хто ж бо не знав, що він досить ревно і вельми успішно старався побільшити сімейну маєтність Юліїв до величезних, гігантських розмірів?! І слушно завважив той раб (на щастя, слова його ніхто не почув): «Брешеш ти, Цезарю». Чи, може, Авґуст почув-таки (адже, як-не-як, раб звертався, до нього)? Бо він, не відриваючи погляду від скриньки із манускриптом і, мовби у відповідь, усе ж усміхнувся.

– Октавіане, я віддаю «Енеїду» тобі, приймай манускрипт і цей акт називай як завгодно; та натомість я хочу попросити у тебе про одну ласку.