Текст книги "Смерть Верґілія"

Автор книги: Герман Брох

сообщить о нарушении

Текущая страница: 27 (всего у книги 30 страниц)

Реакція на ці щирі слова була досить-таки несподівана: спершу на хвилю запало заціпеніле мовчання, а потім почулось глибоке сопіння, воно йшло із грудей Плотія, і було таке враження, ніби зараз він знову заплаче; а ось Луцій (ту звістку про гроші у духівниці він сприйняв хоч і з вдячністю, але все ж таки стримано, принаймні лишився спокійно сидіти) тепер скочив на ноги й чимдуж замахав руками:

– Манускрипт самого Верґілія, самого Верґілія!.. Чи ти взагалі розумієш, який він неоціненний – оцей твій дарунок?!

– Дарунок, що вимагає таких зобов’язань, – це не дарунок.

– О боги, ох-ох-ох, – зітхнув Плотій, одначе тим часом усе ж повернувся до тями і вже міг говорити спокійно. – Ох-ох-ох, але таке діло нам треба тверезо ще обміркувати, і не слід забувати, що манускрипт передав ти Авґусту і забрати назад його уже не зможеш…

– «Енеїду» я склав на честь нашого Цезаря… Тож йому і належить найперша, бездоганно написана копія; такий уже звичай, так я і розпоряджуся; саме тому він без зайвих розмов передасть вам ориґінал…

Таке рішення переконало Плотія, й він кивнув головою; та мав він іще один сумнів:

– А крім того, Верґілію, не забуваймо й ще про одне… річ у тім… я – чоловік простий, не поет…отож головні турботи, пов’язані з цим виданням, ляжуть на плечі Луція, а тому і твій манускрипт, як воно й подобає, має належати тільки йому.

– Слушно, – укинув Луцій.

– Слушно воно-то слушно, але ж для мене в усьому обидва ви – як одне ціле… а крім того, щодо поеми і зобов’язань, пов’язаних з нею, то кожному з вас доведеться ще скласти взаємне заповідальне розпорядження, і той, кому пощастить пережити другого, візьме всі турботи на себе…

– Мудро, – погодився Луцій.

– А що буде тоді, коли ми помремо обидва? Рано чи пізно це станеться…

– Це вже клопіт не мій, а ваш. Одначе ви зможете назвати тоді спадкоємцями Алексіса й Цебета: одного – як граматиста, а другого – як поета. Обидва вони молоді…

Плотій знов засопів, і сопіння його виходило аж із глибин нутра.

– Ох, Верґілію, ти ось нас обдаровуєш, та від дарунків твоїх аж душа вже щемить…

– Ще й не так вона в тебе щемітиме, любий мій Плотію, коли ти упряжешся в роботу, бо тоді доведеться прискіпливо вивіряти кожнісінький вірш, кожнісіньке слово, ба навіть кожнісіньку літеру… А праця така – не для тебе, та й сам я, по суті, лиш радий, що боги побажали звільнити мене від цієї мороки й перекласти її на Луція…

– Не святотатствуй…

– Так, тяжка буде праця, що ляже на плечі Луція, тому я за неї у своїм заповіті проситиму в Цезаря належної винагороди.

Луцій, однак, заперечив:

– Верґілію, це – не та праця, щоби брати за неї гроші; скажу тобі більше: я міг би назвати чимало людей, які мали б за щастя узяти цю працю на себе і за такий дозвіл з дорогою душею виклали б будь-які гроші… А втім, ти і сам про це знаєш.

– Ні, не знаю і не здогадуюсь, Луцію, адже для поета, та ще такого, як ти, обдарованого, для поета, який здатний багато чого, коли не все взагалі, зробити краще і який через це багато із чим не погодиться і схоче багато чого поліпшити, – для такого поета обмежитись простими поправками в тексті – тяжкий, я б навіть сказав, нестерпний обов’язок…

– Та я побоявся б, либонь, і в думці поліпшити хоч рядочок самого Верґілія… Не додавати ні слова, не випускати ні слова! Мені очевидно, що саме така твоя воля й саме так її можна сповнити.

– Так, саме так, мій Луцію.

– Для такої роботи слід мати хист не поета, а граматиста із досвідом, і, гадаю, я можу справедливо потішитись думкою, що, крім мене, небагато знайдеться таких, хто зробить роботу цю краще, ніж я… Одначе послухай, Верґілію, а як бути із віршами, що їх ми з тобою назвали «затулками»?

«Затулки»! Авжеж, вони ж бо зостались – оті тимчасово уставлені вірші, які він мав намір колись, може, згодом, замінити уже остаточними… Ох, ніколи вже їх не заміниш! Гірко про це було навіть подумати, і знов розмовляти зробилося важко.

– Лиши їх, хай стоять, як стояли, мій Луцію.

Схоже, Луцію це не сподобалось; видно було, що він навіть образився – не тільки за себе, а й за «Енеїду», і доручення друга його окриляло не так уже.

– Воно й справді, Верґілію, справді… А по суті, загалом нам не варто про це й розмовляти; рано чи пізно ти ж бо заміниш ті вірші й сам.

– Я?

– А то ж хто? Звісно, ти…

– Не заміню вже… – Слова ці промовив скоріш голос раба, а не його власний.

– Не заміниш? – скипів раптом Плотій. – Просто тобі забаглося полякати нас трохи такими оце балачками? Чи таки хочеш накликати на свою голову гнів богів?!

– Боги…

– Саме так, боги! Гадаєш, блюзнірство твоє вони іще довго терпітимуть?.. – Плотій зігнув руки так, як це робить весляр, і потряс волохатими кулаками.

Боги не воліли, щоб він доробляв оті вірші, не воліли, щоб у них він усував суперечності, бо всяке творіння людське постає, либонь, з мороку і сліпоти, тож повік не позбутись йому суперечностей; такий рішенець богів. Але він тепер знав: у тих суперечностях – не тільки прокляття, а й милість небесна, не тільки нікчемність людини, а й її богоподібність, не тільки незрілість людської душі, але й її велич, не лише сліпота людського творіння, сліпотою породженого, а і його віща сила, і якби не її сліпородна прозірливість, то творіння взагалі б не постало, бо воно – і паростки цього дрімають у кожнім творінні, – далеко сягаючи за власні межі й за межі того, хто його породив, батька свого на творця обертають. Бо буття суперечність вселенська починається тільки тоді, як людина виявляє діяльність у вселенському просторі; нема суперечностей ні в бутті Бога, ані в бутті тварини; лише в суперечностях розкривається плідна велич людської планиди – велич сягання за власні межі. Між німотою тварини і німотою Бога стоїть людське слово, вперто чекаючи миті, коли в захваті змовкне й саме, осяяне оком, чия сліпота прозріла від захвату. О сліпота, о прозріння від захвату, о немарність буття!

– Ох Плотію, Плотію, щодо богів… Я пізнав їхню ласку і їхній гнів, доброту і шаленство… і за все їм я вдячний…

– Так воно й має бути… так воно завше…

– За все їм я вдячний… багате життя було… І за «Енеїду» я вдячний, ба навіть за всі суперечності в ній… тож такою нехай і лишається – з усіма суперечностями… та саме тому… заповіт, любий Плотію… саме тому його слід довести до ладу… вже навіть на славу богам…

– Із селюком краще не сперечатися… То відкласти це діло ти, отже, не хочеш?

– Це потрібно зробити, Плотію… а ти, Луцію, чи запишеш усе ти точнісінько так, як я сказав?

– Це діло нехитре, Верґілію… Певна річ, якщо за законом, то краще було б, якби всі бажання свої ти продиктував; я лише відмовляюсь писати про будь-що стосовно винагороди за підготовку видання…

– Гаразд, Луцію, хай так і буде; але потім із Цезарем вже домовишся сам.

– То що, диктуватимеш зараз?

– Диктувати… так, диктуватиму…

Але чи йому це ще взагалі до снаги?

– Я диктуватиму, тільки дайте ще спершу ковточок води, бо знов нападе клятий кашель і переб’є нам… А ти, любий Луцію… може, тим часом поставиш там дату?.. Сьогоднішню дату…

Плотій подав йому кухля:

– Випий, Верґілію… І не напружуй свій голос, говори якомога тихіше…

Прохолодна вода розлилася у горлі. А коли він допив увесь кухоль, голос знову став слухатись, і він ще раз зітхнув із полегкістю:

– То ти поставив там дату, мій Луцію?

– Ну звісно… «Брундизій, дев’ятого дня до жовтневих календ, сімсот тридцять сьомого року по заснуванню Рима…» Так, Верґілію?

– Так, безперечно… Це саме той день…

А плюскіт усе не змовкає; плюскоче отой водограй у стіні, щось плюскоче у тому затінку, плюскоче потік, той нестримний потік, вже такий широченний, що годі дістатись до другого берега, ба навіть його розгледіти. Та не потрібно туди і тягтися, бо вже тут, на цьому березі, тут, на цій ковдрі, сягни лиш рукою, щось засяяло золотом: лавровий паросток! Поклав його Авґуст, поклали боги, доля поклала, поклав сам Юпітер! Золотом сяють листочки…

– Я готовий, Верґілію…

І голос послухався волі:

– «Я, Публій Верґілій Марон, сьогодні, на п’ятдесят першому році життя, бувши в цілком…» Ні, зажди… напиши не «в цілком», а «в досить задовільному фізичному й душевному стані…» Отже, так: «…бувши у досить задовільному фізичному й душевному стані, вважаю за необхідне зробити доповнення до колишніх моїх розпоряджень у заповіті, що зберігається нині в архіві Гая Юлія Цезаря Октавіана Авґуста, – доповнення в такому ось викладі…» Ти все записав, Луцію?

– Ну звісно…

І голос послухався волі:

– «Поступившись бажанню Авґуста, який дарував мені щедро свою доброту і ласку, я не спромігся, на жаль…» Ні, «на жаль» викресли, а якщо написати не встиг, то тим краще… Отже, так: «Поступившись бажанню Авґуста, який дарував мені щедро свою доброту і ласку, я не спромігся спалити свої поезії й тому заповідаю, по-перше, вважати мою «Енеїду» такою, що присвячена Авґусту, а по-друге, передаю свої всі манускрипти до спільної власности моїм друзям Плотію Туцці й Луцію Варію Руфові, а в разі смерти одного із них – до одноосібної власности того, хто лишиться живий. Я доручаю обом моїм вищеозначеним друзям скласти докладний опис мого поетичного спадку, що тепер переходить до їхньої власности; лише щонайретельнішим чином перевірені тексти слід вважати такими, що є автентичні, й у них, що надто важливо, не слід допускати ані скорочень, ані додавань чи дописок, і з усіх цих і тільки цих автентичних текстів потрібно зробити копії для книготорговців на той випадок, якщо в таких копіях постане потреба. У будь-якім разі невідкладно належить передати примірник чистих і звірених копій Цезарю Авґусту. Якнайпильніші турботи про все це я покладаю на Плотія Тукку і Луція Варія Руфа…» Чи все записав ти, Луцію?

– Ну звісно, мій любий Верґілію… І точнісінько так усе буде і зроблено, якщо в цьому колись таки й справді постане потреба.

І голос і далі послухався волі:

– «З дозволу Авґуста я дістав право відпустити на волю моїх власних рабів; це слід зробити відразу по моїй смерті, й за кожен рік слугуванню мені всім рабам я заповідаю по сотні сестерціїв кожному. Крім того, я призначаю невідкладно роздати двадцять тисяч…» Ні, напиши: «тридцять тисяч сестерціїв на харчування голодному люду Брундизія. Решту моїх майнових розпоряджень зроблено у попереднім моїм заповіті, про який я тут згадував; отже, він лишається в повному обсязі чинним, відповідно стає лишень меншою загальна спадкова сума унаслідок нових, названих тут леґатів, і я сподіваюся, що мої головні спадкоємці, а саме Цезар Авґуст і брат мій Прокул, а також, крім Плотія Тукки та Луція Варія Руфа, ще Гай Цильній Меценат, не сприймуть це як неприязний крок із мого боку…» Ось, мабуть, і все… Цього, мабуть, досить… Адже досить, еге ж?

Уже голос не слухався волі. Останні слова довелося видобувати вже із порожнечі, і тепер не зосталось нічого, крім неї, – цієї жахливої, до знемоги нестерпної, до бездоння глибокої, до безмежжя широкої порожнечі, неоглядної у своєму огромі й у всіх своїх закутках; то була страшна порожнеча без страху, порожнеча без пам’яті, лише сповнена дивовижно лихої сторожкости і безпам’ятства, – порожнеча, в оболонці якої зі свистом лихоманка гуляла. Та незримо витало поміж усім цим і щось недомовлене, щось таке, про що треба було неодмінно сказати, щось з усім попереднім пов’язане і воднораз непов’язане, тож його ще потрібно було знайти, а то всього того, що тут сталося, було б недостатньо. І було воно таке саме важливе, як самі його вірші, що їх спершу належало знищити, а тепер – зберегти.

– А де ж?… Де моя скринька?

Плотій підвів сумний погляд:

– Не тривожся, Верґілію… Вона в Авґуста, ціла-цілісінька…

Луцій тим часом ступив із пергаментом до ложа – щоб дістати, звичайно, підпис, хоча справу було й не завершено. Чи бракувало таки лише підпису? Чи тепер не його було треба знайти?

– Дай-но…

Підпис поставлено, та його не вчитати, літери мовби наскакують одна на одну – певно, тому, що цю справу іще не завершено.

– Луцію, тут дещо потрібно додати… дещо додати., не можна пісень розривати…

– Я слухаю, любий Верґілію.

І Луцій, знов сівши до столу, наготувавсь нотувати.

– Пісні… їх розривати не можна, і я… я не дозволю нічого дописувати чи випускати… жодного слова…

– Але ж ти про це вже казав…

– Запиши… запиши…

Ні допомоги, ані підтримки; сили його полишали. Порожнеча уже не хотіла нічим поступатися, жоднісіньким звуком, жоднісіньким спогадом, навіть отим монотонним дзюркотанням води. Лише пальці живуть мовби власним життям: вони то блукають по ковдрі, то змикаються, то розмикаються, щоб зімкнутися знов. Пісень розривати не можна, розривати не можна нічого; це дуже важливо, хоч суть ще не в цьому, вона ще не в тому, що причаїлося в темряві. О, та й порожнечу – і ту розривати не можна, поки вона не віддасть того, що у собі приховує. А пальці це знають, бо блукають усе в порожнечі, чогось там шукаючи; вони порожнечу стискають, щоб віддала вона те, що приховує… І поки ці пальці в чимраз глибшому відчаї все стискалися і стискалися, воно таки сталось: поміж пальців, десь глибоко у порожнечі, ледь-ледь помітно, немовби тумани на небосхилі всі почали уже танути, замріло приблякле світло, хирляве, неначе зітхання вмирущої зірки; і відразу те світло привільним зітханням торкнулося вуст, зітханням омріяним і нарешті – о диво! – віднайденим:

– А персня віддайте Лісанію.

– Твого персня з печаткою?

Земному належне віддано; і було променисто, й нечутно, і легко:

– Істинно так… Лісанію.

– Таж такого нема взагалі, – хтось буркнув у відповідь, і, може, то був навіть Плотій.

– Хлопчині…

Етер. Повернення на батьківщину

Що там іще бурмотить? Невже це той самий Плотій, покровитель зі своїм бурмотінням, добродушним і впертим? О Плотію, хай воно не змовкає, о, хай не змовкає твоє бурмотіння, спокійне і заспокійливе, бурмотіння, що вибивається із невичерпних глибин плоті й духу; тепер, коли звершено працю, коли справу завершено, коли вже немає на що сподіватися, – о, нехай не змовкає оце бурмотіння повік! І воно далебі не змовкало, воно й далі тривало, це бурмотіння неспинне, що, мов лагідна хвиля, то набігало, то відбігало, і так хвиля за хвилею – і всі невеличкі, і разом усі розбігались вони неомірно широкими колами; воно просто було собі тут, і навіть не треба було прислухатись до нього, не треба було докладати зусиль, щоб монотонне оце бурмотіння затримати, та й саме не воліло воно, щоб його хтось затримував, бо воно поривалося далі, вливалось у дзюркотання джерел, у дзюркотання потоків, зливалося з ними в суцільну безбарвно-могутню течію, що несла спокій, – оце бурмотіння, саме вже носій, саме уже спокій, саме течія, що, омиваючи лагідно днище й облавки човника, пінячись, тихо плине вперед. Невідь звідки цей човник виплив, невідь куди він плив; не відштовхнувся човняр від жодного молу, із нескінченности у нескінченність плив човник, та суворо і неухильно тримався він курсу, твердою рукою керований, і якби вільно було озирнутися, то на кормі, либонь, можна було б стернового угледіти – помічника, що підказує курс заблукалому, лоцмана, що знає вихід із гавані. Та надійною поміччю й другом лишався і Плотій, бо він, принижений і воднораз звеличений, на себе узяв рабський труд весляра, і стихло його бурмотіння, стихло, передоручене всесвіту, і майже нечутним було його хекання у веслуванні цім легкім, без болю й натуги; мовчки він гріб-загрібав, руки зігнувши, занурював весла в безбарвно-бурмотливу, безмовну гладінь водяну, хоча, далебі, й не з таким зовсім запалом, якого від нього можна було б сподіватися; ні, весла ледь підіймалися й ледь опускалися, поринаючи тихо у вологу поверхню… Там, на носі цього їхнього човника сидів (а може, й стояв) Лісаній – хлопчина, що в цій переправі мав розважати його своїм співом; а Плотій – йому, як і будь-кому смертному, не вільно було озиратись назад, тож він не мав права побачити ані хлопчину, ані мету переправи, – Плотій і не озирався, про хлопчину й не думав, а лиш невідривно дивився простісінько перед собою, дивився повз пасажира на стернового, вказівок якого він мав дослухатись, а повз стернового дивився у нескінченність минулого, з якого вони припливли. Лишились позад береги, й те, що там, позаду, вершилося, було мов безжурне прощання з буттям і людською марнотою, прощання у вже переміненій неперемінності, прощання із розмаїтістю всього добре знайомого, з добре знайомими обличчями й образами, але воднораз і прощання зі склепом, що танув у сірім тумані, а також із Луцієм, що й далі старанно записував; щоправда, тепер він присунувся зі столом своїм так близенько до краю реальности, що на нього було навіть страшно поглянути – здавалося, він неминуче зірветься з високої скелі над морем; це було мов прощання з багатьма й багатьма, котрі там ще блукали і час від часу, як-от Горацій, а чи Проперцій, привітно кивали йому головою; добре знайомі обличчя, що повільно, безболісно віддалялись від нього, хоч іще й ладні його супроводити, а води, якими все линув і линув човник, рябіли всілякими суднами, й хоч серед них було зовсім мало таких, що пливли у зворотному напрямку, повертались до рідної, вже забутої гавані, зате сила-силенна траплялося тих, котрих із неї спровадили, – цілі флотилії, одна за одною, безліч, тож морю довелося розширитись, ще безкраїшим стати, щоб дати усім їм місце, і така неозора була ця безкраїсть морська, що сливе уже зникла межа між водою й повітрям, і судна пливли, наче просто у світлі, пливли так неозоро, що це всіяне суднами море, ця процесія суден, що посувалися до однієї своєї мети несповідимої, сама ніби й була вже тією метою; ця процесія сунула, мов череда, і її огортав, наче невидима хмара, м’який рокіт хвиль. Тут були усілякі судна: торгові й військові (з-поміж них і розкішна галера Авґуста – пурпурові вітрила, вся в сяєві золота), дуже багато рибальських човнів та інших, дрібніших суденець, а передовсім – цілі сонмища крихітних барок, що зненацька з’являлись то тут, то там, немов виринаючи просто з води; всі ці судна й суденця пливли у нескінченну далеч, пливли, хоч як дивно, всі з тою самою швидкістю, байдуже, що їх несло уперед – одна пара весел, як на крихітних барках, чи кількаярусна маса весел, як на галері Авґуста; всі вони просто летіли над хвилями, наче були невагомі, власне, наче їм і не треба було торкатись води взагалі, наче дано їм шугати понад поверхнею, і їхні вітрила напиналися туго, немовби під натиском невідчутних штормів, що здіймалися у безповітрянім просторі, бо в цей час панував повний штиль, і отой м’який рокіт долинав із нізвідки. Море котило одна за одною мляві, положисті, майже плескаті хвилі, тягучі і присмерково-сірі, й на цій олов’яній, проте ніжній-преніжній гладіні розпливалося те бурмотіння, розпливалось нечутно від чарів цієї присмеркової сили, що легенько-легесенько несла на своєму гладенькому дзеркалі процесію суден; перламутровою, хоч і блідою, мушлею розкривалось над водами небо, Плотій усе налягав на весла, й позаду лишалися звуки життя, що їх вітер доносив з далеких, майже невидних тепер берегів, позаду, вже в недосяжності лишались хорали гір, позаду, навіки позаду лишались наспіви флояри, позаду лишалося навіть відлуння отого наспіву, що колись пролунав у його власних грудях; усе, що він чув і що міг би почути, кануло вже в небуття, у небуття уже кануло і бурмотіння, й буркотінням було уже все, що було, і лишивсь недоспіваним тільки спів того хлопчика, золотою мережкою ніжно вплетений у небеса. Так ніби мовчання було іще надто гучне, запала вже нова тиша, тиша друга і глибша, тиша найвищого рівня, ця тиша гойдалась пологими, млявими, плескато-гладенькими хвилями, зависала, мов дзеркало, над дзеркалом вод; і дзеркало вод обернулось на щось уже нове, на щось тихоплинне, і в ньому всі судна й суденця, в далечінь відпливаючи, по собі не лишали вже борозен, і в тихоплинному цьому вже сливе не зосталося жодної краплі, бо на посушених веслах не виднілося жодної, і не спадала із весел жодна, і в перевтіленні цьому злилися водно й саме дзеркало, і віддзеркалення, тиша й відлуння її, злилися в якомусь проміжному спільному стані, де все відбувалось по-новому, одночасно і з тою самою швидкістю, ба навіть лунало усе одночасно, отож усе видиме, чутне й відчутне, хоч і лишилось позаду у невидимості, в нечутності і невідчутності давно вже покинутої, безповоротно утраченої нескінченности, – хоч і лишилось позаду, та все ж уціліло, і хоч назад воно кануло у безіменність, не втративши ані власного імени, ані власної суті, – все лишилось позаду й лишалось, однак, в сьогоденні, лишилось позаду, бо було перевершене, лишалося й далі, бо, перевершене, змін зазнавало і перевтілень, і ні на що не збідніло, бо так перевершений був сам уселенський простір у всій повноті своїй, з усім розмаїттям речей і людей. Були перевершені й одне за одним лишились позаду цілі череди суден, що вийшли у море немовби для того, щоб привітати і супроводити човника, але тепер, очевидно, свою місію сповнили і відставали одне за одним і не тому, що програли в змаганні, програли у цьому запливі, ні, судна лишались позаду самі, ніби з власної волі, не збавляючи швидкости, – ані жодне із них не сповільнило ходу, ані нароком прискорював хід його човник, і якщо Плотій, цей старанний весляр, до цього й доклав певних зусиль, то тепер він уже спочивав, і спочивало його причандалля – весла, спочивав його віддих; заслуживши спочинок, він стомлено вкляк на банці, бо для всіх, хто сидів тут, у човнику, вже не потрібне було земне причандалля, й весла – чи то їх уже повибирали з води, чи просто поклали іще волочитись на хвилях – відразу пощезли; так наставала розв’язка, з початком якої судно за судном, зокрема і галера Авґуста, вибували із сущого й канули у забуття – канули у нескінченність, що лишилась позаду; а Цезар, з коротким, як у наглядача над рабами галерними, канчуком у руці, стоячи під пурпуровим балдахіном свого розкішного судна, зрештою випустив того канчука, збагнувши всю марність зусиль пришвидшити хід і взагалі пливти далі; влада йому вислизала із рук, як і власне ім’я його, як і всі імена, котрі він доти носив і від котрих, зокрема й від «Октавіана», йому довелося тепер відмовитись; але сам він не вислизав, не відмовлявся від себе, і в короткому погляді, який він устиг іще кинути, у цьому прощальному погляді перед розлукою навіки-віків, у прощальній цій міні на ще вродливому, але вже постарілім від стоми обличчі воднораз зберігалися й риси навічної неперебутности, перевтіленої неперебутности, в утратах не втраченої, й хоч Авґуст услід за цим стрімко – ох, як же стрімко! – канув у небуття, яке клич – не докличешся, хоч канули вмить і його самозабутньо-спокійне обличчя, і його самозабутньо-спокійна постать земна, і його самозабутньо-спокійне ім’я земне, все ж таки в новій і вищій тиші він, над усім сущим піднісшися, зробився доступний новому поклику, і його стало по-новому видно. Бо перевтілення, що оце сталося, було перевтіленням ззовні всередину, поєднанням двох образів – того, що зовні, й того, що усередині, – і стало саме тією спрадавна омріяною переміною, якої повік домогтись не щастило і яка тут все ж нарешті назріла: того, кого досі усі називали Авґустом, за мить, так само зненацька, як відбулося падіння його в нескінченність, тепер стало видно зсередини, видно внутрішнім зором, що ним зазвичай обдарований часом сновида, коли він, сну рішившись, забувши про земну свою тлінність, уві сні пізнанням осяяний, пізнає себе в символі, коли вже в останньому сні йому відкривається щонайостанніша, невіддільна і кришталево-прозора основа його власних властивостей – відкривається просто як форма, як кришталево-прозора гра ліній, ба навіть як незначуще число; і ось, сам себе перерісши, цей внутрішній зір осягнув і того, хто навіки зникав із очей, – осягнув свого друга; о ні, не забути того, кого видно зсередини у його найвідвертішій єдності. О, перевтілення кінця у початок, навспак перевтілення символу в первісний образ, о дружба! І хоч не багато було аж такого близького, як образ того, кого дружні взаємини давали права називати Октавіаном, не чужими були тепер все ж таки й ті, котрі пливли оце поряд в етерних човнах і відставали, лишались позаду один за одним; не зникаючи, образи їхні зникали у вічності; і хоч би хто плив тут поряд, лиш на мить перед очі з’являючись і ту ж мить із очей вже щезаючи, хоч би як тих супутників звали колись чи й тепер… Власне, хто вони? Невже там он – і справді Тібулл, печально закоханий Альбій Тібулл у пору своєї зів’ялої юности? А далі отам – чи не сам то Лукрецій, величний і грубий у своїм божевіллі? А отам іще далі – чи то не Саллюстій у своїй вже змужнілій зрілості – в незмінно незмінних свої п’ятдесят, той самий Саллюстій, що давав імена всім підряд, а тепер ось позбувся ім’я навіть сам? А ота змізерніла, літами геть згорблена постать, хоч і з тим самим глузливо-м’яким мудрим усміхом на змарнілім старечім виду, – чи не сам то шанований Марк Теренцій Варрон? О, хоч би хто були всі вони, друзі, що зібрались гуртом на оце безпечальне прощання, для підтримки зібралися і для розради, – всі ці обличчя, бородаті і безбороді, юні й старі, чоловічі й жіночі, ті, чиї обриси танули в одних швидше, в інших – повільніше, всі вони, ладні канути у забуття, звідки їх клич – не докличешся, всі вони, навіть решток імен вже позбувшись, зазнали остаточного перевтілення, людський їхній образ зробивсь невимовним, невимовно яскравим виявом глибинної їхньої сутности, позбавленим усіх зв’язків і залежностей, глибоко істинним у своєму безмежному, безіменному «я», і не потребували вони вже ані земного спасителя, ані земного імени, бо всіх їх побачили, всіх їх розгледіли, всіх їх пізнали зсередини, і такими постали вони перед зором товариша, постали зі своїм товариським зором у його самопізнанні, що виринає з найглибших глибин його «я», його заповітного «я», потойбіч чуттєвости, й бачить уже не чуттєву людину, вже не символ чуттєвости, а скоріш кришталево прозорий первісний образ, кришталево прозору єдність рис власної сутности, так виразно вкарбованих в основу її, так позбавлених пам’яті й саме тому так незнищенно вкарбованих в пам’ять, що всі образи друзів перенеслися в новий, проміжний стан спогадів, у новий, проміжний стан зрозумілости, де тіні променилися світлом і німо лунала тиша. Вони вже вступили у нову, другу свою нескінченність.

Тиша всередині тиші… Межі були навсібіч відкриті, та, хоч скільки всього вже позаду залишено й лишилося без вороття, ніщо не могло загубитись безслідно у рівновазі вселенського кола; так, позаду залишено, далебі, вже багато, та не призвело це ні до зубожіння, ні до самотности, ба більше, це було радше навіть збагачення, бо все забуте зосталося добре збереженим. Простір безпам’ятства всотував дедалі обширніші сфери простору спогадів і все ж не виходив за його межі, тож обидва ці простори чимдалі міцніше зливалися в ще один простір спогадів усередині першого, – у простір до краю ясної пам’яті, до краю безмежної пам’яті, й буття у цій новій єдності уже двоїлось так, що зливалися в нову єдність і олов’яно-м’яка тиша вод, і тиша, що розпростерлась над нею її золотаво-м’яким віддзеркаленням. Спогади усередині спогадів… Поєднані з тишею, що огортає співця, перш ніж він доторкнеться до струн, у тиші, коли ліра ще не забриніла, коли ті, що очікують, не знемагають іще від чекання, злилися водно, в нове ціле і спів, і слух, і той, хто співав, і хто слухав, бо загриміла нарешті могутня німота чарівної музики сфер, з німоти народжена, але і в обох – хто співав і хто слухав – народжена, пролунала із тиші, але і в обох пролунала, пролунала і в їхній двоєдності, поєднаній з тишею, з чеканням і з лірою, поєднаній піснею, і тоді буття сфер увібрало у себе все суще; і не було ні того вже, хто так очікував, ані того, на що він очікував, не було ні того вже, хто прислухався, ані того, до чого він прислухався, ні того, хто дихав, ані самого дихання, ні спраглого, ні живодайного трунку, у новій подвійній єдності тепер вже ніщо не ділилося надвоє, доти розділене надвоє злилося в повік неподільну вже єдність, у самé це чекання, в саме наслухання, в саме уже дихання, в саму уже спрагу, й нескінченний потік, що його затягла в себе єдність, – він і був цим чеканням, був наслуханням, був він і диханням, був він і спрагою, він усім цим ставав щораз більшою мірою, усе нестерпиміше і нетерплячіше, ставав неминуче й усе неминучіше, наказом ставав і провіщенням, і це стосувалося й Плотія, бо той, немов усвідомивши, що настав край тривалости, немов усвідомивши єдність початку й кінця, але й усвідомивши також роздвоєність, що їй покоряється будь-яка єдність, а отже, й він сам покоритися має, – він зрікся усе ж таки єдности свого буття й хоч і на хвилю, а роздвоївся також (адже один його образ спокійно сидів, утішаючись спокоєм, на банці у човнику, а другий підвівся і розвалькувато, як справжній моряк, ступив ближче і ще раз – і, очевидно, востаннє – підніс кухля з водою, щоб спраглий – ох, та хіба ж його палить ще спрага?! – іще раз попив; але щойно зробив він ковток, коли глядь – те, що він пив, був зовсім не трунок, а що тамував, була зовсім не спрага, о ні, то причастя було, то було причащання до цільности подвійно віддзеркаленого буття, то було входження у нескінченний плин вод, то була переповненість внутрішнім зором незримости, але воднораз і порожнє знання на межі, де змикається коло пізнання, кільце ніщоти; було то саме змикання, зімкнення безкраю, подвійно спрямованого, в якім майбуття переходить в минувшину, минувшина – у майбуття, щоб – о подвоєння в самому подвоєнні, віддзеркалювання в самім віддзеркаленні, незримість в самій незримості, – не було вже потреби ні у спасителі, ні в причандаллі, ні в кухлі, що замикав у собі рідину, ні в руці, що підносила кухля; по суті, не потрібні були і вуста, що приймали питво; відпала потреба уже в усьому, адже будь-яка дія – чи то пиття, чи щось таке інше, ба навіть життя, – все втратило силу, пригасло унаслідок якоїсь закономірности, що згладила всі суперечності й не допускала тепер жодного поділу; і ти ба, слонова кість кухля обернулася раптом твердим бурим рогом, а потому розтанула легенькою бурою хмаркою, і разом із кухлем пощезло усе, що було, пощезло не просто, як фантасмагорія, що явилась у мріях, а як сон-мрія, якому судилося бути немарним, і саме тому пощезнув тепер і Плотій, саме тому він, у полоні подвоєння, коли пригасають, стираються образи, вибрав такий самий шлях, що і решта супутників, разом із ними і рештками власного імени він канув у вічність, пішов у непам’ять, лишившись усе ж таки в пам’яті, людина незмінної вдачі, яким був завжди, незмінний товариш. Отак воно все і вершилося, поки губами і горлом текла рідина без вологи, питво без смаку, текло, але не зросило ані губів, ані язика, ані горла; отак і вершилось прощання із Плотієм, вершилося з ласки його щирої дружби; і обидва вони, осяяні оком вселенським, обидва із зором, затуманеним слізьми уселенськими, звернувши один до одного дружні, чисті, як істина, вологі від забуття уселенського погляди, – обидва могли вже й не плакати, могли не страждати й не мучитись, а нишком прощатись, і їм було легко. Легке прощання, тиша у тиші.