Текст книги "Смерть Верґілія"

Автор книги: Герман Брох

 
                            «…легкий перехід до Аверна,
Вдень і вночі там чорна Дітова брама відкрита,
Тільки вернутися звідти і вийти на світ цей небесний —
Це уже труд, це справа велика. І деякі тільки,
Що їх Юпітер у ласці своїй полюбив, чи їх доблесть,
Божих синів, аж на небо піднесла. Ліси ж поміж ними,
І наоколо Коціт розлив свої чорнії води.
Що ж, як бажання у тебе таке, така в серці жадоба
Два рази озеро Стікс пропливти і два рази Тартар
Чорний уздріть, як приємно на труд цей шалений пуститись, —
Знай, що слід перше зробити: десь криється між деревами
В тінях гілля із листям і пруттям гнучким золотеє —
Святощі це для Юнони підземної, їх укриває
Гай, і пітьмою похмурою їх сповивають долини.
Та не дозволено в схови підземні раніше вступити,
Доки не зірвано з дерева наріст отой злотолистий;
Це як ралець Прозерпіна-красуня собі встановила.
Зірвеш ту віть золоту – і друга уже наростає,
Й гілка ота вже таким же квітчається знову металом.
Отже, ти високо й пильно дивись і, як тільки побачиш,
В руку бери, так годиться. Бо легко сама тобі дасться,
Як лиш покликаний долею ти; а як ні, то не знайдеш
Сили, щоб взяти її, не зітнеш її й сталлю твердою.
Є біля тебе, крім того, ще тіло померлого друга, —
Гей, ти не знаєш, – і цілий флот твій оскверняється трупом;
Ти по пораду тим часом прийшов і нам топчеш пороги.
Спершу його віднеси і належним вшануй похованням…»
 

– …тож перед тим відкриваються межі на заклик і Бога, і долі – їхня воля єдина, – на кого покладено останній священний обов’язок прийти на поміч, але тому, кому такою подвійною волею Бога і долі суджено стати поетом, кому лише знати і передбачати, лиш писати й казати роковано, тому в житті, тому й у смерті покуту заказано, і навіть надгробок для нього – просто гарна споруда, земне пристановище для власного тіла, ні вхід, ані вихід для нього, ні вхід на стезю нескінченного сходження вниз, ані вихід до вороття нескінченного; доля не хоче подарувати йому провідну злотолисту віть, віть пізнання, тож його спостигає обвинувальний присуд Юпітера. Так і самого його приречено на клятвопорушення і воднораз на знедолення клятвопорушника, і його погляду, що ковзнув мимоволі униз, на землю, було вільно уздріти лиш трьох співвинуватців клятвопорушення, що плелися оце бруківкою, – провісників того обвинувального присуду; його погляду не вільно було зазирнути глибше, під поверхню бруківки, під поверхню світу, під поверхню мови й мистецтва; заказано було йому спускатися вниз, до неземних глибин, а повертатися з них, здійснюючи цей титанічний чин, – уже й поготів, заказано було повертатися, даючи змогу утвердитись тому людському, що в ньому є, заказано було підійматися й оновлювати клятву творення, і він про це завжди знав, а тепер виразніше, аніж будь-коли доти, усвідомлював, що його позбавлено допомоги спасителя, позбавлено раз і назавжди, позаяк без допомоги клятвеної нема допомоги й людської, і лише їхня єдність втілює ту Титанову місію, що творить спільність, творить людність, землею породжену і до небес звернену, бо лише в людності, лише у справжній спільності, що віддзеркалює загалом усю людність, всю цілісність роду людського, вершиться той коловорот, що його нам дає пізнання й що сам дає пізнання, коловорот божественного запитання й відповіді, в якому нема уже того, хто помогти не годен, хто не годен обов’язок сповнити, хто вже не годен дотриматись клятви, – нема його, бо сам він збагнув: той титанічний труд – звершити, упорати, обожнити людське буття, про що саме і йшлося, йому не до снаги; воістину, він про це знав,

знав він також, що це стосується надто мистецтва, що існує й воно лише остільки – ох, невже ж воно все ще існує, невже має ще право на існування? – оскільки у ньому живе клятва й пізнання, оскільки мистецтво – сама доля людська і звершення самого буття, оскільки його, мистецтва, оновлення – у незвершенім, оскільки воно своїм творивом кличе душу до невтомного самозвершення і так спонукає її відкривати один за одним пласти своєї реальности, пласт за пластом проникати все глибше і глибше, пласт за пластом проникати у нетрі буття свого найзаповітнішого, пласт за пластом проникати до повік недосяжних, та незмінно відчутних померків, які наше «я» породжують і до яких воно повертається, о померкові глибини становлення «я» і згасання його, вхід і вихід душі, але воднораз і вхід та вихід усього того, що становить для неї істину, що провістила їй віть провідна злотосяйна у померках тіней, істини віть злотолиста, яку силоміць не добути і не зламати нікому, бо добувають її і сходять із нею в підземні глибини з тої самої ласки – душі і пізнанню однаково притаманної ласки самопізнання, цієї спільної їхньої істини, цього їхнього спільного пізнання реальности; воістину, він про це знав,

знав він також, що саме в цій істині і полягає обов’язок будь-якого мистецтва, обов’язок здобувати істину й виражати її шляхом самопізнання, покладеним на митця, щоб душа, осягнувши велику рівновагу між «я» і всесвітом, віднайшла себе у всесвіті, щоб у тому, що «я» набуло завдяки самопізнанню, душа розгледіла набуток буття у всесвіті, буття уселенського, загалом уселюдського, і хоча цей подвійний набуток не буває ніколи ніяким іншим, а лише символічним, від самого початку прив’язаним до символічности краси, до символічности межі прекрасного, хоч пізнання завжди зостається, зрештою, лише символічним, саме внаслідок такої символічности воно все ж і спроможне розширити нездоланні оті крайні внутрішні й крайні зовнішні межі буття до нових реальностей, у жодному разі не просто до нових форм, ні, – до нових сенсів реальности, бо саме тут і відкривається щонайглибша таїна реальности, таїна відповідности, взаємної відповідности реального «я» й реального світу, – та відповідність, що надає символу правдивої виразности й підносить його до символу істини, та відповідність, яка породжує істину і з якої починається будь-яке творення реальности, проникаючи пласт за пластом, навпомацки, навмання до недосяжних померкових глибин початку й кінця, проникаючи до незбагненно-божественного у світі, у всесвіті, в душі ближнього, проникаючи до тієї останньої богозавітности, яка, ладна прокинутись і відкритися, таїться повсюди, навіть у найпослідущій душі; саме це відкриття божественного через самопізнавальне пізнання власної душі, – саме це і становить місію людського мистецтва, його вселюдську місію, його пізнання місію, а отже, й виправдання його права існувати, що виявляється у мистецтву рокованій похмурій близькості до смерти, бо лише в такій близькості воно і спроможне стати мистецтвом істинним, бо лише так воно – до символу розкрита людська душа; воістину, він про це знав,

та знав він також і про те, що краса символу, хай би який правдиво-виразний він був, у жодному разі не повинна обертатися на самоціль, що завжди, коли це стається і краса вибивається у самоціль, тоді підривається коріння мистецтва, бо його творче діяння неминуче набуває потворного вигляду, бо те, що породжено, раптом замінює те, що його породило, порожня форма замінює реальний сенс, гола краса – доступну пізнання істину, й усе це – у плутанині суцільній, у коловерті суцільній перемін і підмін, замкнуте коло яких не допускає уже оновлення жодного, нічого уже не розширює, нічого не відкриває – ні божественного у зіпсутому, ні зіпсутого у божественності людини, а просто втішається порожніми формами, пустопорожніми словами, і в такій неспроможності вбачати різницю, ба більше, у неспроможності триматися клятви зводить мистецтво до ремісництва, а поезію – до літературщини; воістину, він про це знав, і йому завдавало це нестерпного болю,

і саме тому він знав і про небезпеки, глибоко зачаєні в будь-якому мистецтві, саме тому знав і про незглибиму внутрішню самотність людини, якій судилося бути митцем, знав про самотність оцю її вроджену, що людину затягує в ще глибшу самотність мистецтва й у безмовність краси, і знав він, що більшість митців таке усамітнення доводить до згуби, що робить воно їх сліпими, і в сліпоті своїй вони вже не бачать світу, не бачать божественного в ньому й у своїх ближніх, що ці митці, сп’янілі від своєї самотности, спроможні побачити лише власну богоподібність, так ніби нею позначені тільки вони, і знав він, що схиляння таке перед самим собою, спрагле визнання загального, дедалі більшою мірою стає єдиним сенсом їхньої творчости – зрадою і божества, і мистецтва, саме зрадою, бо так мистецький твір обертається на твір ремісницький, на такий собі недоброчесний плащ мистецького марнославства, на строкате парадне вбрання, ганебність якого навіть самовдоволено виставлену напоказ власну голизну перетворює на маскарадну личину, і хоч недоброчесне самозамилування, красою захоплення і до ефекту прагнення, одноразова скороминущість і неспроможна розширюватися обмеженість ремісництва такого, – хоч усе це знаходить шляхи до людей куди легше, ніж справжнє мистецтво, це – шляхи тільки примарні, із самотности вихід, але не приєднання до людської спільноти, якого шукає справжнє мистецтво у своєму пориванні до людства, ні, це – приєднання до юрбища, до його брутальности, до його неспроможности триматися клятви, до клятвопорушної облудної спільноти, яка жодної реальности не долає й не творить, ба навіть і не бажає нічого такого робити, а просто дрімотно нидіє у забутті реальности, реальність утративши, як її втратило ремісництво, реальність утративши, як її втратила літературщина; ось та глибоко зачаєна небезпека, що чигає на кожного, хто до мистецтва причетний; ох, як же боляче було йому знати про це,

і тому він знав також, що його здавна підстерігала небезпека ремісництва й літературщини, що він усе ще в полоні небезпеки такої, що через це (хоч він ніколи й не важився собі в цьому щиро зізнатися) його поезія називатись мистецтвом, по суті, вже не заслуговує, адже вона, позбавлена оновлення і поглиблення, – це всього-на-всього недоброчесне виробництво краси, далеке від творення реальности, адже його поезія від початку самого і до кінця, від «Етни» й аж до «Енеїди» у своїй сліпоті слугувала і віддавалася лише красі, самовдоволено обмежувалась тим, що прикрашала вже давно задумане і продумане, давно уже пізнане, давно вже сформоване, відмовляючись від справжнього внутрішнього розвитку (хіба що оте чимдалі важче нагромадження пишноти і блиску), – ремісництво, яке не могло самотужки ніколи здолати буття й піднести його до реального символу. О, він на собі, на власнім житті і на власній творчості пізнав ремісництва спокусу, пізнав спокусу підмін, яка ставить те, що породжено, замість того, що його породило, ставить гру замість єднання, замість неспинного, живого творення – що-небудь застигле, ставить красу замість пізнання; він знав про підміни такі й переміни, знав, адже усе це стало і його життєвим шляхом, нещасливим шляхом, що завів його від рідного краю аж до столиці, від живого і творчого ремества до самооманливого красномовства, від людського обов’язку й відповідальности – до показного і лицемірного співчуття, що поглядає на все спогорда й ніколи не подумає навіть допомогти по-справжньому. Туди – в паланкіні, назад – у паланкіні… Зворотний шлях від єднання, яке шанує закон, шлях до відокремлення, що знає і визнає лише випадковість, це шлях, ба ні, не шлях, а падіння у брутальність юрби, та ще й туди, де ця брутальність найгірша – в літературщину! Хоч зрідка він це й усвідомлював, та знову і знову поринав у хмільне сп’яніння, хай би в якій подобі воно являлось йому – чи то краси, чи марнославства, чи вишуканої гри уяви, чи просто награного самозабуття. Ось якими характерними рисами було позначене його життя, немовби оточене слизькими гадючими кільцями, – запаморочливе сп’яніння невпинними поворотами і перемінами, спокусливе сп’яніння своїм ремісництвом, і нехай він тепер, озираючись на це життя, й відчував за нього сором, нехай тепер, коли вже досягнуто межі часів і невдовзі грі мав настати кінець, він, ніби протверезівши, з холодною головою мусить сказати собі, що прожив таке нікчемне й негідне літературне життя, нічим не краще, аніж у якого-небудь Бавія, чи Мевія, чи будь-кого іншого з-поміж отих віршомазів пихатих, яких він так зневажав, атож, хай навіть саме уже це, знову ж таки, й підтверджувало, що у зневазі до будь-кого іншого криється й певна зневага до себе, бо тепер вона підіймалася в ньому, терзаючи душу його таким соромом, таким гострим болем, що лишалася рада тільки одна, прийнятна і бажана, а саме: самому себе приректи на загасання і смерть; нехай так, але те, що тепер опанувало його, було щось інше, ніж сором, щось більше було, ніж сором: хто тверезо озирається на своє життя й усвідомлює, що кожен крок на шляху його хибному був необхідний і неминучий, ба більше, навіть природний і зрозумілий, що доля й боги судили йому шлях вивертів і поворотів, що через це він і тупцює на місці, не годен ступити і кроку, хоч як прагне вперед, тупцює, заблукавши у нетрищах образів, звуків, мови і слів, що він з веління долі заплутався в галуззі всередині і зовні, що на своєму шляху без поводиря він, з веління долі й богів, зоставсь без надії натрапити на злотосяйну віть у нетрищах своєї в’язниці, – хто це усвідомив, хто це усвідомлює, того ще дужче діймає сором, того діймає жах, бо він усвідомлює, що для небожителів усе на світі діється рівночасно, що саме тому воля Юпітера й долі веління злилися водно, у страшній своїй рівночасності являючись усьому земному непорушною єдністю провини й покари. О, доброчесний лиш той, кому доля судила сповняти обов’язок єднання і допомоги, й лиш на того укаже Юпітер, щоб вивела доля із нетрищ його, та якщо доля й Юпітер спільною волею забороняють сповняти обов’язок, то неспроможність і небажання допомагати для них означають те саме, і карають вони за одне і за друге безпомічністю: поет неспроможний і не бажає допомагати, безпомічний він серед людської спільноти; бранець мистецтва, він спільноти цурається, поводиря він не має й, геть усіма покинутий, і сам неспроможний повести, та як надумає спротив чинити, як, попри все, надумає поміч нести і будити у присмерках, щоб нагадати про клятву й до спільноти вернутись, то це його прагнення (о, щоб він з ганьбою і жахом відчув це – саме для цього ту трійцю до нього і послано!) приречене заздалегідь; його допомога позірна була б, позірне було б і його пізнання, і якби люди взагалі й прийняли їх, то та допомога й пізнання завше несли б їм лише біду і зводили б їх з пуття, замість вести шляхом істини і спасіння нести. Так, і ось наслідок: хто нічого в житті не пізнав, той з пізнанням іде до тих, хто пізнання прийняти не хоче; віршомаз у німих будить потяг до мови; той, хто забув про обов’язок, закликає сповняти обов’язок тих, хто обов’язку і не сповідує; шкандибайло вчить рівно ходити кульгавих.

І ось він знов усіма покинутий, на поталу покинутий знов усіма покинутого світу, о, жодна рука вже його не підтримує, нема уже поряд нічого, що захистило б його і піднесло дух; його полишили напризволяще, й він, перехилившись через підвіконня, безживно вчепившись у запилену гарячу безживність цегли й гостро відчуваючи під нігтями розпечений пил цієї первісної глини, вчепившись у заціпенілу первісну тлінність, – він чув у кам’янисто-спекотній, застиглій нічній німотності німе хихотіння, чув у всьому цьому німоту скоєного клятвопорушення, заскніле німування своєї усвідомленої провини, мови позбавленої, пізнання позбавленої, позбавленої пам’яти, німування довселенського хаосу й невблаганно-жорстокого наближення його смерти, беззастережність якої не потребує ані відродження, ані відновлення світобудови, бо свій прихід смерть наперед визначає, і в ньому немає нічого божественного; о, жодне інше створіння не смертне так беззастережно і так небожественно, як людина, бо жодне інше не може стати таким клятвопорушником, як людина, і що нижче вона опускається, то більшою мірою стає вона смертною, а найбільший клятвопорушник і смертник найбільший – той, чия нога від землі відвикла й торкається лише бруківки, людина, яка вже не сіє й не жне, для якої ніщо вже не чиниться з волі зірок, якій не співають уже ані ліс, ані ниви зелені; далебі, ніщо і ніхто не смертний такою мірою, як міський простолюд, який сновигає, кишить і копошиться на вулицях і в безперервному вештанні вже забув, як треба ходити, простолюд, якому закони уже не писані і який не пише їх сам, це стадо, що, втративши мудрість колишню, знов розбрелося і, до пізнання байдуже, обернулося на худобу, навіть на щось іще гірше, аніж на худобу, стадо, на ласку випадку полишене й приречене врешті на випадкове згасання, позбавлене пам’яті, надії позбавлене, безсмертя позбавлене; те саме судилося й самому йому разом із тим розпорошеним стадом – йому, простолюдного стада частинці, і доля тягар цей на плечі його невблаганно і неминуче звалила. Простори страху він уже перейшов, та лише задля того, щоб із жахом побачити, як низько упав він, що опустився вже до простолюдного натовпу, опустився до поверховости, яка постає перепоною на шляху до глибин. Чи це падіння триватиме й далі, чи має тривати воно і далі? Від поверховости до поверховости, й так аж до останньої – аж до ніщоти стеменної? До забуття останнього? Плутонова брама завше розчахнута, неминуче падіння, з якого нема вороття, і в дурманнім чаду падіння людині так увижається, ніби вона падає вгору, ввижається поти, поки там, де безчасся небесного дійства раптово постає рівночасністю і спітканням у стихії земній, – поки вона на межі цій часів зустріне позбавленого божественности бога, який наздогнав її і перегнав, і бог цей, сміхом правічним увитий і перевитий, також падає вниз, і обоє вони, зарівно приречені на протвереження і самозречення, приречені обоє на жах, який у своєму заскніло-упертому соромі хоч і сміється ще, та воднораз уже й передчуває прийдешній, ще жахливіший жах і намагається реготом прогнати його. До жаху ще відвертішого, сорому іще відвертішого, викриття ще відвертішого вела його доля, вела оця подорож, вело це падіння, вело все до нової згуби і самозгуби, тяжчої, аніж усі попередні, до нового усамітнення, що мало перевершити будь-яку колишню самотність, самотність усіх ночей, усю світову самотність, де не лишилося не тільки нічого живого, але і нічого мертвого; і миті цієї раптово оголилась порожня поверховість невпокореного буття, і в недосяжності внутрішніх і зовнішніх сфер ніч, хоч вона ще й незмінно сіяла на всім небосхилі своєї сутемряви, розтанула в оте Ніде, яке із йому притаманною схильністю до випадковости робить зайвим і пізнання, й знання, прирікаючи їх на непотрібність. Зникли і спогади, зникла й надія, зникли, безсилі перед всевладдям невпокореної випадковости, адже в усьому являла себе саме вона, випадковість, неодмінна причина краху у творенні, і це вона, повита дурманом і непам’ятливістю всього довселенського зречення, осяяна холодними спалахами довселенського творення, його ненароджености і досмертности, вона, нага випадковість, ця самотність без імени й назви, тепер знов заявила претензію на своє владарювання… Саме така була мета цієї подорожі, тепер уже явна мета падіння – того, що не має ні ймення, ні назви.

Самотність без імени й назви в полоні випадковости – так, саме її, цю самотність, він бачив переду собою, коли стояв тут побіля вікна, ладний упасти та й уже, власне, падаючи. Невпокорена і нескорима у своїм зреченні відкривалась його лихоманковим поглядам тепер очужіла ніч; незмінно недвижну, а проте і чужу її обдавав суворо-поблажливий подих місяця, крізь неї, незмінно недвижну, тихо і лагідно плинув Молочний Шлях, поринувши в зоряний спів безгомінний, у красу і її зачаровану єдність чарівну поринувши, у вже порушену єдність погарнілого світу, в задалеч його незастигло-застиглу поринувши, і, величезна, як простір, застигла, як простір, прекрасна, як простір, очужіла, як і задалеч, від демонічних чарів, ніч із задалеч-чю разом крізь часи відлітала, – ніч і все ж невмирущість у межах часів, одвічна й усе ж позбавлена вічности, очужіла до всього людського, до людської душі очужіла, бо тихе єднання, що далечінню напоєне й саме далечінь ту напоює, вже не терпіло нічиєї причетности; переддень реальносте обернувся на переддень нереальносте. Порушився лад у сферах буття, мовчав дзвінко-німий їхній сріберний простір, незбагненністю повік відчужений і в ній замкнений, замкнувши у власній чужості повік незбагненність усього людського, а місяць, і Молочний Шлях, і сузір’я – вони вже не мали ні назв, ні імен, були невідомі йому у своїй недоступності, у своїм усамітненні, до якого ані мостом не добудешся, ані докличешся і яке все ж таки грізно тяжіло над ним, до землі його гнуло, прозоре й жагуче, розпечений холод світової просторіні; те, що довкола було, його вже не оточувало, і він, хоч і оточений порожнею нічною, стояв поза нею, окремо від долі, від власної і від чужої, від долі світу невидимо-видимого, окремо стояв від усього божественного, окремо від усього людського, від пізнання окремо, від краси окремо, бо й краса видимо-невидимого світу зникла, розтанула в тому, що не мало ні назви, ні ймення, стала всього-на-всього спогадом…

…Ох, Плотіє, чи ще не забув я ім’я твого? У косах твоїх поселилася ніч, усіяна зорями, передчуваючи тугу, обіцяючи світло, а я, понад млою нічною схилившись, подихом ночі ряхтливо-солодким впиваючись, – я не поринув у неї! О буття, навіки утрачене, яка невимовно знайома чужість, яка невимовно чужа знайомість, яка невимовно далека близькість, з усіх далечин найближча, перша й остання усмішка серця такого поважного; ти, о ти, що була і лишаєшся всім, геть усім, знайома й чужа, близько-далека усмішка, ти, доленосна квітка, не міг я впустити життя твоє в себе через його нестерпно тяжку далечінь, через чужість його нестерпно тяжку, через близькість його і знайомість нестерпно тяжку, через нестерпно тяжку його усмішку ночі і через долю, через долю твою, яку ти несла в собі й вічно нестимеш, недосяжну для тебе, недосяжну для мене, я не смів її взяти на себе, бо нестерпно тяжка недосяжність її моє серце розкраяла б, і я лиш красу твою, але не життя твоє бачив! Ох, ти втікати не квапилась, а я не гукнув, щоб ти повернулась, не судилось мені, о жадана, гукнути тебе, ні, не повернути, ох, повік уже не повернути ходу твою легку, невловимо-нечутну і незбагненну, о втрачене світло за пологом тіні, чи ж повернешся ти? Де, о де ти?! Ти була, й на пальці моєму ти персня лишила зі свого пальця, і час той, повитий пітьмою, пітьму повивав і, спливаючи, нас повивав пітьмою… Ох, Плотіє, я вже забув…

…Минулось і зникло, зостався лише невиразний спомин про те, що реальне було – навіть більш, ніж реальне; лише ім’я зосталось від жінки, яку він кохав, лише тінь невиразна, лише невиразний відблиск; вона канула у випадковість незвідану, й не зосталось нічого, тільки здивований спомин про те, що було й відлунало, про краси тої музику, яка відлунала, про подив колишній і колишнє незбагненно глибоке оте забуття, яке він намагавсь відшукати з дивовижною впертістю пияка на похмілля, о, дивуючись навіть у споминах, що це було, що краса залунала колись, що могла залунати, що вона, людського прибравши образу, знов і знов промениться із нього, немовби легенька, породжена вічністю, навіяна вічністю мла, далека й знайома, близька і чужа усмішка ночі, що спалахує й гасне, тендітна, мов вицвіт крушини, ніжний серпанок вмирання, що повиває усе людське, серпанок людського, що згустився в красі, ставши в ній водночас прозорішим, так ніби разом із ним у душу проникло саме забуття, так ніби й душа у красі забулася і здобула своє земне безсмертя, здобула забуття лише в красі, так ніби в людській красі ще зблиснули рештки останні вже давно очевидної надії на недосяжно-нерозгадані знання про умирання. Нічого цього не зосталось, лише нездоланна смерть чатувала за солодким, як саме умирання, образом, що знову і знову вертався; нездолана, на повен зріст у безмірі смерть поставала, сягаючи зір, сфери собою заповнюючи і собою поєднуючи, і разом із нею, покликане її німотою, пробуджене її німотою, її заповнюючи і саме бувши нею, зненацька зашуміло все те, що опиняється в обіймах смерти, – шелест німотний смерти, шелест німотний усього того, що опиняється в її обіймах, що вона упокорює й губить, що випадковістю породжене і їй підвладне, все розмаїття людських образів в очікуванні смерти, все розмаїття пузанів, шкандибайл, горлопанів, базік, усе розмаїття образів такої товкотнечі, від якої порожня кам’яна чаша майдану аж розбухла і яка всі сферні простори заповнила, хоч і нітрохи не змінила ні порожнечі майдану, ні порожнечі просторів, і товкотнеча ця немов розламала і вивергала час – ціле збіговище мертвяків одночасности, багатоликість людської тлінности, тлінна людина в багатоликому колі своїх перевтілень, із своїм кістяком і черепом – опуклим, пласким або видовженим, порослим волоссям, травою чи льоном, кучматий чи лисий, череп до черепа; людина, наділена черепом, наділена розмаїтими ликами – тваринними, рослинними, кам’яними, дивно обтягненими шкірою, гладенькими, прищуватими й зморшкуватими, м’язистими чи обвислими, зі щелепами, щоб жувати й говорити, з кам’яними зубами в запалому роті, наділена обличчям людина з розмаїтими запахами від шкіри своєї й зі своїх порожнин, зі своєю усмішкою, безглуздою й хитрою, ошкіреною і безпорадною, зі своєю навіть у глибокім сум’ятті божественно-зворушливою усмішкою, що відкриває обличчя їй, перше ніж сміх знов сховає його, щоб її око не бачило, якої страшної руйнації зазнало творіння, обдарована зором людина, вирлоока, застиглоока, кришталевоока, похмуроока, живоока, в очах своїх власну долю вона відкриває, сама ув очах своїх себе приховує, доленосна людина, саме силою ока доля на сором її прирікає, сповнена сорому й усе ж не позбавлена мови людина із голосом, що його безсоромно формують щелепи, губи й вологий язик, голосом, який з неї вихоплюється й подих несе, і слово несе, і єднання несе, голосом грубим, масним і улесливим, гнучким, громовим і задерев’янілим, сухим, здушеним і верескливим, гавкітливим і все ж таки ладним щомить перелитися в пісню; людина, ця чудесна й жахлива цілісність буття анатомічного, цілісність мови, емоцій, пізнання і непізнання, тупої дрімоти, безкінечного перерахунку дзвінкої монети, жадань і загадковості, оця неподільна істота, поділена на всілякі органи, на життєві зони, субстанції й атоми, істота багатоманітна й багатогранна, вся ця її багатоликість, цей хаос людських складових частин, сяк-так докупи зібраних, ці хащі творення, земні у своїй реальності, земні, як її кам’яний кістяк, земні, як смерти кістяк, усі ці нетрища тіл, нетрища рук і ніг, нетрища очей, нетрища голосів, ці хащі напівсотворіння і неготовности, що постали із похітливости випадку й раз у раз, знов і знов проростають одні із одних, з усе новою похітливістю випадку лигаються, паруються, злягаються, сплітаються, галузяться, все ширше розгалужуючись і оновлюючись, щоб воднораз безперестанку відмирати й щоб усе, що зів’яло, засохло й відмерло, – щоб усе це упало на землю, ці людські хащі в їхній рослинно-тваринній приреченості на життя і на смерть, і тепер ось ці хащі з подобою смерти суцільним потоком наринули, разом зі смертю зашурхотіли, зашелестіли і заніміли, це була сама смерть, що наповнює сфери, хаос людський випадків, такий випадковий і смертний такий, що ми вже, по суті, й не знаємо: той, хто живим випадково трапляється нам, – він давно вже помер чи навіть ще й не народився, він трапляється нам, ще не померши чи ще не народившись?.. О Плотія, Плотія, вік незнайдена, вік її не знайти! Ох, не судилось йому знайти її в нетрищах мертвих, для нього вона знову канула глибоко-глибоко у самозречення, і було в нього самого менше спільного з нею, аніж із мертвою, бо вмер він і сам, відійшовши у передсмертя без творення, відійшовши до клятвопорушних, кульгавих, слизьких, відійшовши до самозречення і впавши у звульґаризовану міську літературщину, що зводить на манівці примарних своїх перемін та примарних осяянь і саму смерть, єднаючи смерть із красою, красу зі смертю, щоб у такім ототожненні, нечистому й спраглому тліні, в такім самообмані досягти недосяжного, щоб у власних очах сфальшувати недосяжне знання про смерть, а заразом, певна річ, і перенести насолоду від отаких підмін і на саме кохання, ба навіть щоб цю нечисту, цю награну гру довести в коханні до її кульмінації; бо хто до кохання нездатний, хто на єдність нездатний, яку воно творить, той у безвиході своєї самотности мимоволі шукає рятунку в красі; жорстокість його під’юджує і робить із нього шукача краси, красу він обожнює, але ніколи не любить, а натомість стає радше споглядачем краси у коханні, тим, хто прагне красою розпалити кохання, бо те, що розпалене, він переплутує з тим, що його розпалює, бо і в коханні він передчуває і відчуває хмільну насолоду, насолоду від смерти, від краси насолоду, забуття насолоду, бо в туманних глибинах гри у красу і любови до смерти він розкошує таким забуттям, з готовністю й наміром він забуває, що кохання, хоч і наділене даром творити красу, завжди не красу за мету свою має – споконвіку в кохання одне лиш завдання, що стоїть над усіма людськими завданнями, і незмінно було воно з давніх-давен те саме: брати долю чужу на себе; ось що таке, ніщо інше, кохання; та немає між мертвими єдности, позабували вони одне одного…

…О Плотіє! Незабутньо моя незабутня, красою омита Плотіє! Якби існувало кохання, якби воно вміло розбиратися в хащах людських, то це означало б, що нам дано укупі знайти оту злотолисту віть, що ми вкупі зійдемо до джерела забуття й небуття, до підземного царства, до краю тверезости, що самі ми, позбувшися мрій і тверезі, зійдемо до першооснови, зійдемо не крізь браму чудовну мрій, браму зі слонової кости, яка вже нікого не випускає назад, а крізь ухід роговий тверезости, що дозволить нам вийти й укупі вернутись нагору, і останнє згасання долі нам долю нову подарує, і некохання останнє нам подарує кохання, подарує прийдешню, новонароджену долю! О Плотіє, дитя ще, та все ж таки вже й не дитя! Лиш долю прийдешню, але не пройдешню ми можемо взяти на себе, лиш доля прийдешня – це реальність кохання, доля, яку ми шукаємо в кожній весняній прорості, в кожній билиночці, в кожному пуп’янку, в квіточці кожній, у зрості творіння кожного юного, та найпалкіше шукаємо, певно, в дитині, ладні взяти на себе відповідальність за реформовану і незвершену долю, задля якої душею ми горнемось до всього невинного й беремо прийдешнє в пройдешнє, приймаємо хлопчика в кола турбот чоловіка змужнілого, о Плотіє, саме вона, ця доля прийдешня, й судилася б нам, якби існувало кохання, якби його вміння розбиратися, незалежне від похітливого випадку, могло бути порукою кохання надійного й справжнього, і тоді сама доля коханням була б, була б ним у його становленні і бутті, була б ним як сходження вниз, у щонайглибшу безпам’ятність і нове сходженні вгору, у всепам’ятність, як згасання, перетворення на ніщоту й повернення до незмінного й вічного, коханням була б як билинка, як квіточка, як дитя, була б такою ж незмінною, якими правічно були і билинка, і квіточка, і дитя, й усе ж переродженою на кохання, осяяною злотолистою віттю кохання, безповоротно утраченою…