Текст книги "Смерть Верґілія"

Автор книги: Герман Брох

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 30 страниц)

аж до межі останньої, але волі не має

за межу ту ступити,

і вертається до передпочатку

краса —

добожественна з видом божественним…

бо перед ним простиралася ніч, така, що все поглинає, така очужіло-далека, така повна сріблястого пилу відлуння, яке долинало від найдальших її окраїн, що й сама вона, і все, що ховалося в ній, утрачало свою виразність, і хтозна вже, що то й було – спів, чи заливчастий сміх, чи звірини ледве чутний голос, чи шелестіння вітру. І чуже це знанню незнання, яким, немовби для захисту своєї ніжности і тендітности, краса повивається, – змушена повиватись, адже єдність світу, створена нею, швидкоплинніша, беззахисніша, вразливіша, ніж єдність пізнання, а крім того, їй, на противагу першій, щомить може завдати шкоди знання, – це незнання разом з красою променилось навстріч йому з усього видимого круговиду, ніжно і воднораз сливе демонічно, як зваба, як гордовита спокуса рівнозначущости, що демонічним шепотом долинала від крайньої межі, проникаючи в самісіньку глибину, – мерехтливим океанським шепотом, який просякнутий місячним сяйвом і який і сам просякає його собою, урівноважений, як припливи й відпливи, що ширяють у всесвіті й чия шепітна сила перемішує видиме і невидиме, розмаїття речей пов’язує в єдність їхньої сутности, розмаїття думок – у єдність світу, але одну і другу позбавляє реальности, обертаючи їх на красу: незнання – це знання краси, непізнаваність – це її пізнання, незнанню невідома перевага думки, непізнаваности невідомий надлишок реальности, і в їхній застиглій рівновазі застигає мінлива рівновага поміж думкою і реальністю, застигає світотворча гра запитання й відповіді, всього, про що можна спитати й на що можна відповісти, і коли краса спинить рівноважний потік внутрішнього й зовнішнього, то в застиглій рівновазі вона обернеться на символ символу. Так склепіння своє понад ним напинала ця ніч, рівноважна у гармонійній красі, темний полиск нічного обширу простилавсь предковічно над усіма часами, в часі, одначе, лишаючись, і в межах стихії земної лишаючись, і від межі до межі простилаючись, і сам будучи в кожнісінькій пóрі крайньою зовнішньою і крайньою внутрішньою межею, так ніч напиналась над ним і розпиналася в ньому, й від неї, від земної її рівноваги до нього разом з красою її прилинув символу символ, несучи із собою всю чужість крайніх зовнішніх і крайніх внутрішніх далей замежних, – символ, усе ж навдивовижу знайомий, у незнанні закритий і все ж навдивовижу відкритий, бо тепер, немовби в чарівно раптовому новому світлі, він постав перед ним символом його власного образу, постав, попри всю далечінь, так виразно, ніби його сотворив він сам, ніби втілення власного «я» у всесвіті, втілення всесвіту в «я», непорушно злютований символ подвійний земного буття; осяваючи ніч, осяваючи світ, краса наповняла всі межі безмежного простору й, занурена разом із ним у час, ширяючи крізь часи, стала в них вічно сущою, стала безмежним обмеженням часу, стала сукупним символом земної минущості, обмеженої часом і простором, являючи тугу обмеження і саме тому – краси в поцейбіччі;

так у тужливій тузі

людині краса відкривається,

в самодостатності своїй відкривається —

самодостатності символу і рівноваги,

чарівливо ширяючи поміж

«я», що красою милується, й світом, що красою наповнений,

«я» і світ – кожне у власному просторі, кожне у власних межах,

кожне самодостатнє у своїй рівновазі, і тому обоє

у рівновазі поміж собою, і тому обох об’єднує спільний простір;

і відкривається в ньому людині

краса і самодостатність земної минущости,

самодостатність простору, який несе час і застигає в часі, чарівно-прекрасного простору, що, розпростершись, ширяє над світом, і його вже не оновлює жодне запитання, вже не поглиблює жодне пізнання,

о, ця неоновно– і непоглибно-стійка цілісність простору, опора її – рівновага

вічно живої у ній краси, і ця самодостатня

цілісність простору являє себе в кожній його частинці,

в кожній клітинці, ніби клітинка ця – його внутрішня крайня межа,

являє себе у кожнім окремім образі, в кожній речі, в кожнім людськім творінні,

являє як символ його просторовости,

як її внутрішня крайня межа, де всяка сутність себе поглинає,

о символ, що поглинає простір, о ця краса, що поглинає простір

завдяки єдності внутрішніх і зовнішніх меж, яку сама і породжує,

завдяки самодостатності нескінченно обмеженого,

о, ця нескінченність обмежена, ця туга людини;

так відкривається їй краса – як дійство двох меж,

а межі, і зовнішня, й внутрішня —

чи то лінія обрію, чи то грань однієї клітинки єдиної, —

пролягають поміж скінченним і нескінченним,

далеко-далеко, а проте ще в земній стихії, а проте

ще в земному часі, навіть самі обмежують час і визначають його тривалість,

його тихомирну тривалість на грані простору,

але часу вони не поглинають,

вони – лише символ, символ земний поглинання часу,

лише символ поглинення смерти, але вже не саме поглинання,

то межі усього людського, яке ще не вийшло за власні межі,

а тому – і межі всього нелюдського;

так відкривається людям все дійство краси —

і його сутність, і сутність самої краси:

нескінченне в скінченному,

примарна земна нескінченність,

а тому – лише гра,

гра в нескінченність, гра земної людини в її земній минущості,

гра у символи на останній земній межі,

краса, гра в собі,

гра, в яку грає людина із власним символом, щоб так

бодай символічно – інакше не вийде – втекти від страху самотности, —

солодкий самообман, яким себе знову і знову тішать,

утеча в красу, гра у втечу;

і ось відкривається людям застиглість прикрашеного світу,

нездатність його розвиватись, обмеженість його досконалости,

яка неминуща лише у повторенні, й тому

цю досконалість примарну знову і знову

потрібно відшукувати,

так відкривається людям гра самого мистецтва, цього слуги краси,

відкривається відчай його і відчайдушні потуги

зі звуків, зі слів, із каміння, із фарб —

з буття тлінного щось нетлінне вчинити,

щоб сподіяний простір

віки пережив

як красою позначений пам’ятник для поколінь прийдешніх;

просторотворче мистецтво у кожному образі,

безсмертність у просторі, а не в людині,

і тому не зростає вона і не розвивається,

творити приречена лиш досконалість, що не зростає, а тільки повторюється, що повік не досягне самої себе, і в своєму зростанні що досконаліша, то відчайдушніша,

о мистецтво, приречене вічно вертатися до джерел у самому собі,

і тому черстве,

черстве до людських страждань, бо для нього вони – лише тлінне буття, лише звук, лише слово, чи камінь, чи колір —

засіб шукати красу і відкривати красу

у невпиннім повторенні;

і відкривається людям краса як жорстокість,

дедалі більша жорстокість невгамовної гри, що

обіцяє у символі втіху від нескінченности,

втіху солодку, яка зневажає пізнання

земної примарної нескінченности й навіть

здатна бездумно призвести до мук і смерти,

бо чиниться гра ця у сферах замежних краси,

лише зору досяжна, лише часу досяжна,

одначе не людяності, не людському обов’язку;

так краса відкривається людям – як закон, недоступний пізнанню,

фальшива краса, що сама себе узаконила,

задля власної вигоди,

самодостатня, непідвладна оновленню, розвитку й розквіту,

правила гри її – втіха,

солодка, розпусна, похітлива втіха, і гра ця, загравшись красою,

красою напоєна, красу напуваючи, не знаючи змін,

вершиться на грані реальности,

щоб збавити час, але не позбутись його,

погратися із випадковістю, але не здолати її,

і нескінченно ця гра повторяється, нескінченно триває, однак

уже від початку на невдачу приречена,

бо лише людське – божественне;

і людині відкривається так сп’яніння красою

як гра, вже від початку програна,

програна всупереч рівновазі непроминущій, в якій вона чиниться,

всупереч необхідності, з якою вона приречена щоразу повторюватись,

програна, бо неминучість повторення – це заразом

і неминучість програшу,

і неминуче завжди йдуть у парі

хміль від повторення і хміль від гри,

той і той у полоні тривалости,

той і той невиразні й похмурі,

той і той не годен зростати, зростає лиш їхня жорстокість,

а справжнє зростання,

зростання знання у людини, яка пізнає, – вершиться воно у часі, воно

тривалістю не обмежене і від повторення вільне,

воно час розгортає в безчасся, і це безчасся

поглинає усяку тривалість, стаючи все реальнішим,

рве і долає всі межі, крайні внутрішні й крайні зовнішні,

позаду лишаючи символ за символом, і хоч краса

не втрачає отак останню свою символіку,

хоч незмінно-недоторканні останні її пропорції,

але так само незмінно оголяється й тлінність земна її гри,

нікчемність земного символу,

і, захмеліла від себе самої, краса, протверезівши,

вже не стримує туги своєї і розпачу,

і лишається протверезіле «я»,

пізнання утративши і в непізнанні себе втрачаючи, —

«я» і його убогість…

і сам він, кого осявало світло оцього «я» – цього символу, цієї краси, цієї гри, цього дійства, – назустріч кому з доконечною неминучістю світло леліло від крайніх внутрішніх і крайніх зовнішніх меж світу, від крайніх внутрішніх і крайніх зовнішніх меж ночі, тож дійство усе це він ніс у собі, ховав у собі й воднораз був у гущі його, в обіймах простору неминучости, межового простору його «я», в обіймах межового простору світу, символу його безпро-сторовости, в обіймах простору гри, простору позамежної близькости, простору краси, простору символів, який кожною своєю клітиною викликає запитання, а проте відкидає усі запитання й ціпеніє в обіймах усіх просторів заціпеніння, – і сам він, заціпенілий, задихаючись від заціпеніння, він відчував, він усвідомлював, що жоден із цих просторів не сягає за межі отого прозірчастого шатра, напнутого поміж верхом і низом, що всі ті простори – ще у проміжному царстві, над яким нескінченність іще не владна, що межують вони вже, либонь, із нескінченністю, хоч самі їхні межі ще й належать до царства земного; о, ця ще земна стихія, ці володіння краси, ця земна, ще земна нескінченність! Це вона його й обійняла, вона полонила; його ув’язнив простір земного дихання, але вивільнив з простору сфер, із простору дихання істинного. І він, відчуваючи цю ув’язненість, відчуваючи в ній причину всякого заціпеніння, причину заціпеніння подиху, відчував доокола вибухову потугу, що впиралась ув’язненню, відчував неминучість, невідворотність вибуху, відчував її до глибини свого «я», до глибини душі, до глибини свого дихання і недихання; він знав про цей вибух і відчував його, знаючи і відчуваючи, як назріває вибух у ньому самому й у світі, як вибух у ньому чаїться і воднораз його обступає, він відчував його просто фізично як щось таке, що підстерігає його фізично, щось таке, що душило за горло його й увесь видимо-невидимий світ, не даючи дихати, і все ж це була якась демонічна спокуса, що витала у ньому самому й довкола, що котилась на нього бурхливими хвилями, накривала його з головою і бурхала в ньому, – щось безтілесно-тілесно, спокуса пустошення і спустошення, погрому й розгрому, спокуса відмовитись від себе самого, віддати себе на посміх, віддати себе на поталу, відчуваючи, як душить у горлі, як забиває дух, стрясаючись від холоду й жару і все ж не втрачаючи надії на визволення. Так відчував він готовність зачаєну – готовність до вибуху і до стрибка, наближення предковічно-незвіданого падіння в непам’ять, так він це знав, так відчував, так собі цього бажав у сливе первобутньому бунті супроти заціпеніння, супроти того, що сподіялось, супроти шкаралущі обмеженого простору, супроти незгоди й незлагоди, супроти всього іще сущого, але водночас і супроти туги, цієї глибинної суті усякої гри і краси; о, була це спокуса страшної жаги первобутньої, страшна нетерпляча жага пустити з вогнем все на світі і навіть сам світ, пустити з вогнем власне «я», що стрясалося від жаги іще глибшого, іще прадавнішого знання, о, це було відчуття, це було передчуття, це був здогад, ба більше – пізнання, для нього це стало пізнанням і навіть самопізнанням, бо із простору щонайглибшого передзнання, який прийняв його у свої обійми, на нього востаннє зійшло усвідомлення, і він, мов уражений громом, ту ж мить зрозумів, що розпад і крах краси – то просто голий сміх, а сміх – неминуче-рокований розпад краси світової, зрозумів, що сміх – то одвічний супутник краси й повік нерозлучний із нею, що він усміхом світиться в ній на нереальній межі позамежної далі, та потім грімким перекотом виривається з неї на поворотній межі її тривалости, виривається громохким, громовим нищителем усіх часів, демонічною силою всезагального нищення, – сміх, суперник краси світової, відчайдушна заміна за втрачену віру в пізнання, сміх, цей кінець надаремної втечі в красу, цей кінець надаремної гри у красу; о туга за тугою, о гра зі грою, втіха тлумити втіху, туга подвійна, гра подвійна, втіха подвійна, і сміх – то щоразу утеча зі сховку, щоб позбутися гри, позбутись світів, позбутись пізнання, це розпад і крах світової туги, це нескінченности нетерплячка, що не дає спокою горлянкам людським, це розпад і крах у красі заціпенілого, застиглого простору, це зяюча прірва, в невимовній безмовності котрої губиться навіть ніщота, від німоти здичавіла, здичавіла від сміху, але поки що також божественна;

бо сміх —

то богів і людей привілей,

породжений первісно Богом, що пізнав сам себе, привілей,

породжений із його німотно-здогадного передзнання,

з його передзнання про власну знищенність,

з його передзнання про знищенність усього творіння, в якому

він, сам творець і частина творіння, чинить своє буття і,

світ пізнаючи, підіймається до самопізнання, з якого породжено сміх,

і підіймається вище,

повертаючись до передзнання;

о богів, о людей народження, о смерть тих і тих,

о їхній початок і їхній кінець, повік нерозривні,

о, то знання про богів небожистість породжує сміх – знання, спільне для Бога й людини,

воно постає у бентежно-бентежливій, прозористій

спільності зоні,

що демонічно спинається між потойбічним і поцейбічним,

щоб у ній, у похмурій цій зоні демонів,

могли і любили стрічатися Бог і людина,

й коли в колі богів першим належить сміятися Зевсові,

то сміх у богів викликає людина,

точнісінько так,

як у коловерті неспинній жартівливо-поважного упізнавання

поведінка тварини викликає в людини сміх,

точнісінько так,

як Бог віднаходить себе у людині, а людина себе – у тварині,

і людина підносить тварину до Бога,

а Бог повертається через тварину в людину;

Бог і людина поєднані в тузі, та перед сміхом безсилі вони, бо це – гра,

у якій первобутньо-раптово змішалися всі до одної сфери

й улягли її доленосним правилам,

гра, у якій первобутньо-раптово первобутнє сусідство відкрилося,

гра велика сферичного хаосу,

божественна гра, яка нищить красу і руйнує порядок,

лиховісно поєднує божественність творення й творіння самé,

і радо приписує їх випадковості;

гнів і жорстокість богоматері мудрої,

розвага і звага Бога, що зневажає пізнання і нехтує ним,

заливаючись сміхом,

бо розвага така в швидкоплиннім об’єднанні сфер (до того ж

без найменших зусиль до пізнання, чи запитання,

чи без будь-яких інших потуг),

це – самозречення, безтурботне і легковажне зречення і віддання

самого себе

на поталу випадку, на поталу часу,

на поталу чомусь неждано-гаданому, чомусь негадано-жданому,

на поталу несподівано радісному передзнанню і,

як на те вже пішло,

смерті;

розвага у чомусь незвіданім, розвага велика така, що вслід за розгромом останніх

решток законности заради розваги, за сплюндрування порядків, мостів і меж

заради розваги,

за сплюндруванням застиглостей простору й їхніх красот,

за сплюндруванням краси простору

настає предковічний і довічний уже

поворот

до безмежно непізнаванного, невимовно безмовного, що ні мостів не знає, ні

простору,

де переплутані всі відмінності,

де переплутане Боже передзнання з передзнанням людини,

де розпадається їхнє спільне творіння,

даль предковічну плюндруючи й до себе її наближаючи,

плюндруючи даль предковічну довселенського творива,

плюндруючи образ довселенського творива у безпам’ятстві, що

недоступне передзнанню навіть Бога,

плюндруючи до споконвічної невпізнанности, у якій

реальне і нереальне,

живе і безживне,

путяще і непутяще

необачливо знов поєднаються,

плюндруючи нерозгадане царство Ніде, де

у водних глибинах плавають зорі

і де жодна річ не лежить так далеко від решти,

щоб не бути із рештою разом,

і кумедно усе тут розкидано й зібрано, випадкові поєднання і випадкові

взаємопородження,

кумедні

у плині часу геть однакові випадковості,

й однакові стада богів, і людей, і тварин, і рослин, і зірок,

змішані і перемішані поміж собою;

сплюндроване царство Ніде, царство сміху,

зі сміхом дощенту сплюндровано хаос світів,

немовби повік не було тої клятви творіння, якою

Бог і людина взаємно обітницю склали —

пізнання обітницю і порядку, що творить реальність,

обітницю помочі, цього обов’язку, що накладає обов’язок;

о, це сміх зради,

сміх віроломства, безжурного і безтурботного,

це те, що до вселенського творення ані добра, ані обов’язку не визнавало,

о, це він —

спадок недобрий, в якому таїться сміх, це паросль розколу,

з якою приходять на світ усі до одного творіння,

це невикорінна паросль,

що прозирає уже у безхмарно-усміхненій мудрості,

з якою творіння одвіку чарівливо ґрацію власну являють,

прозирає в одвіку безжальній певності, з якою

красою хизується навіть потворність,

на далину обертаючись, гідну жалю і в жалю застиглу,

і прозирає навіть за далиною зовнішньою й за далиною внутрішньою, обох їх поєднуючи,

прозирає на кумедно-жахливій поверхні безпросторово-безмежного простору, на яку

краса, щойно досягне межі всіх часів, виливається, виливаючи

свою найзаповітнішу, щонаймудрішу мудрість,

це її вроджене, знову і знову нею породжуване, безвиразне, безформне, безмежне творіння,

яке нею породжене, яке з неї ллється, яке з неї порскає, —

сміх,

довселенського творення мова, —

бо ніщо не змінилося, ох, не змінилося; та застигло і німо, занурившись глибоко в небесне склепіння, чигало, бубнявіючи сміхом, клятвопорушення; та в недоторканному зорянім хорі, запліднюючи землю мовчанням, сам запліднений земною мовчанкою, чигав у величному сяєві незмінного існування світу, у видимому, так само як і в невидимому, й у красі, що переливалась у спів, чигав, здригаючись від напруження, нестерпний, мов та сверблячка, чигав, ладен грозою вибухнути, задушливий сміх, краси рідний брат, чигала, на грозу сподіваючись, спокуса всередині і зовні, вона обвивала його і в ньому сиділа, цей вияв і втілення жаху, ця довселенського творення мова, неподоланности мова, яка ніколи не мала чого долати, цей безіменний простір, де вона мала домівку, ці безіменні зорі, що стояли над простором, ця безіменна, ні з чим не пов’язана і безвиразна самотність у мовному просторі перемішаних сфер, у просторі неминучого скону краси усілякої, і, красою милуючись, та вже в обіймах нового простору, від жаху тремтячого простору, він, тремтячи від жаху й сам, нараз усвідомив, що реальність уже недосяжна, що вороття вже нема і не буде оновлення, що зостався лиш сміх, який нищить реальність, ба більше, що оголена сміхом цілісність світу, по суті, реальности справжньої взагалі вже не має, що відпала потреба у відповіді, відпала потреба в обов’язку пізнавати, відпала потреба аж так сподіватися на немарність цього обов’язку й не через те, що він марний, а скоріш через те, що він зайвий у просторі краси, де вона застигає, у просторі, де вона занепадає, у просторі сміху; це сміх лихий, він ще лиховісніший, аніж той стадний сон, бо уві сні ніхто не сміється – ні від болю, ні від лиходійства чимдалі страшнішої смерти, що нею аж-аж-аж як кумедно замилює очі краса; о, нічого нема лиходійству такого близького, нічого нема йому ближчого, аніж божество, що опускається до позірної людськости, чи людини, що підноситься до позірної божественности, – обоє не встоять перед спокусою зла, лиходійства, довселенського звірства, обоє всякчас заграють із нищенням, із демонічним самознищенням, від якого їх відділяє лише відтинок випадку, позаяк у неспинному плині часу щомить може статися будь-що; в обох сміх викликає і невідомість, на волю випадку віддана, і метушлива спритність у тому непевному відтинку часу, обоє вони жертви сміху, що тішиться тою легкістю, з якою обов’язок зраджено й клятву порушено, випадок їм лестить, випадок їх збуджує, сміються вони, коли відпадає потреба в пізнанні й настає край і людському, й божественному, сміються й зі зла, до якого призводить лиходійство краси, сміються й з реальности всього нереального, торжествуючи, коли порушено клятву творення, і на радощах аж шаленіючи після вдалого чину, злодіяння облудного чи недіяння, плоду порушення клятви. І тоді він збагнув: оті троє, що вештались там, унизу, стали свідками клятвопорушення.

І вони свідчили проти нього. Їх вела своя неминучість, того ж вони і прийшли. Того ж і він мав їх очікувати. Вони прийшли свідками й обвинувачами, провину на нього за те складаючи, що він причетний до провини їхньої власної, провину за те, що він – їхній поплічник, такий самий клятвопорушник, як і вони, і такий самий провинний, як і вони, бо, як і вони, сном-духом не знав про ту клятву, що тут її уже порушено і далі порушують, від самого початку забувши й про саму клятву, і про обов’язок, атож, забувши й так навіть поглибивши власну провину, попри ту неминучість, що з нею життя його, як і їхнє, за долі велінням посувалося до цієї віхи, до віхи нового забуття і самотности: знов про творіння забуто, знов забуто про Бога й людину, знов забуто заради довселенської ненароджености, яка і життя, і смерть на безглуздість рокує, бо лише клятва породжує обов’язок, лише клятва породжує глузд, нерозривний з обов’язком глузд усього буття, а все утрачає свій глузд, коли обов’язком нехтують і порушують клятву, цю обітницю, дану на заповітному першопочатку, обітницю, триматись якої належить богам і людям, хоч про неї ніхто і не знає, ніхто, крім невідомого Бога, бо від нього, найзаповітнішого із небожителів, іде уся мова, щоб до нього й вернутись, до нього, хранителя клятви, й молитви, й обов’язку. І він, той, хто невідомого Бога очікував, свій погляд мимоволі на землю звернув, надію плекаючи вздріти того, чиє слово спасенне, обов’язком породжене й обов’язок породжуючи, мало знов оживити мову, мову вірної клятві спільноти; він сподівався, що пощастить повернути так мову із її надповноцінного й неповноцінного стану, в який її ввергла людина, скориставшись іще одним привілеєм своїм, що мову пощастить урятувати з туману краси, зі шмаття сміху, врятувати із цих непроглядних хащ, де її марнували, і знов обернути її на знаряддя клятви. То марні були сподівання, і перед ним, знов поринувши в якийсь довселенський стан, знов поринувши в щось позбавлене глузду, знов поринувши в щось ненароджене, оточений примарними горами з їхньою довселенською мертвістю, горами, що їх не подолати жодній земній смерті, – перед ним простирався світ, повитий красою і пошматований сміхом, світ, що втратив мову й осиротів, бо порушив клятву, і це стало його провиною; замість незнаного Бога, замість клятвоносного хранителя обов’язку прийшли оті троє, що несли порушення клятви й обов’язку.

Обов’язок, земний обов’язок, обов’язок будити й іти на поміч; іншого немає обов’язку, і навіть обов’язок людини перед Богом і Бога перед людиною – це йти на поміч. І він, кого доля неминуче й невідворотно зарахувала до порушників клятви й обов’язку, він, як і вони, не любив сповняти обов’язку, не любив, як і вони, іти на поміч, і його позірна невибагливість була, мабуть, ніщо інше, як протест проти помочі, яка звідусіль текла йому, але яку він приймав без вдячности, і в цьому також уподібнювався простолюду, що хоч і прагне всіляких дарів, однак через власну нездатність допомагати будь-яку справжню поміч йому відкидає. Той, хто від самого початку приречений на клятвопорушення, хто виріс і живе в кам’яних печерах, хто отак від самого початку ходить під страхом клятвопорушення, той змалечку надто вже великорозумний, надто тертий, надто перебірливий, надто кмітливий, щоб так легко приймати те, що не обіцяє приспаній жадобі негайної втіхи, те, що не веде до розпусного парування серед позазаконної вседозволености, чи, коли вже не це, то принаймні до вигоди, мірило якій – сестерції; чи це не те саме: трійця внизу вимагала вина, часнику і борошна, а інші воліли собі циркових видовищ, щоб за кривавими витівками мартоплясів забути про власний страх і, дурячи голову собі і богам такими смертоносними фіґлярськими грищами на хисткій межі поміж красою і сміхом, де ті й ті постають у жахливо-потворній єдності, принести небесним силам оманливу покутну жертву за клятвопорушення; чи це не те саме: хоч утішайся, хоч примиряйся з богами, та головне – не буди і не прокидайся, не йди на поміч, на поміч стеменну, а май вигоду, лише стеменну вигоду, і коли Цезар знову бажав на беззаконників накинути вуздечку законности, то вино, борошно і циркові видовища ставали йому просто платою за їхній послух. А проте – і це було несподівано й дивно – вони його ще й любили, хоч і не любили нікого, хоч і не тримались ніколи спільноти, хіба що отієї облудної, яка зветься юрбою і в якій не можуть дійти жодної спільної думки, тож нікого ніхто й не любить, нікому ніхто й не помагає, нікого ніхто й не розуміє, нікому ніхто й не вірить, нікого ніхто й не чує, – облудна спільнота глухонімих, облудна спільнота одинаків, у якої вкрадено мову. І річ не лише в тому, що для них, із їхнім хитромудрим страхом і премудрою недовірливістю, пізнання стало просто зайвим клопотом, звичайнісіньким словоблудством, від якого немає ні задоволення, ані користи і яке, хоч би якими слівцями лукавими воно жонглювало, щомить можна обвести круг пальця; річ не лише в тому, що кохання, взаєморозуміння, поміч, довіра, мова – що все це, зумовлюючи одне одного, зрештою обертається на порожню ніщоту; річ не лише в тому, що як наслідок надійною опорою ще зостається, схоже, сама гола можливість лічити гроші; та їм і це ще не досить надійно, й хоч би як заповзято вони брались лічити та перелічувати свої сестерції, вгамувати цим страх свій їм уже зась, у них уже й це викликає сумнів, ба більше, трохи не в розпачі вони відчувають, що не лишилося їм уже нічого іншого, крім як і далі дотепно-мудро, дотепно-солодко глузувати над самими собою, і вони аж трясуться зо сміху, бо ніщо вже не подолає глибоко схований внутрішній страх, і навіть у справжність і надійність того, що сам лічиш, можна повірити аж після того, як прошепочеш заклинання належне і поплюєш на монету; вони легко повірили в диво (це їхня, по суті, найлюдяніша і, либонь, найприємніша риса), однак важко вірили істині, й саме тому ці люди, котрі, як самі ж і гадали, вміли усе розрахувати і передбачити, ставали, однак, геть непередбачуваними, у своєму страху замкненими і просто загадковими, а врешті й цілком незбагненними. Якби він прийшов до них лікарем, як про це мріяв замолоду, то вони лиш зневажливо посміялися б з нього і його допомогу, хай би вона була й зовсім безплатна, відкинули б, а натомість скористалися б послугами якої-небудь знахарки; так і жили вони, таке було в них життя, і це стало однією з причин того, що він зрештою поміняв ремесло; та, хоч якими вагомими здавались йому тоді ті причини, тепер виявлялося, що, по суті, саме із них і почалося сповзання його до грубого юрбища, що він аж ніяк не мав права покидати ескулапську науку, що навіть в облудній отій допомозі, яку обіцяє наука та, було б гідности більше, ніж у марних надіях на допомогу, якими відтоді він щедро напихав свої вірші, сподіваючись усупереч здоровому глузду, що саме влада краси, чарівна сила поезії зрештою перекинуть місток через безодню мовної німоти й у відродженій людській спільноті піднесуть його, поета, до речника пізнання, і він, над юрбою піднявшись, розпустить юрбу, – він, Орфей, обраний повести людей за собою. Ох, та навіть Орфей ніколи цього не досяг, навіть він у всій величі безсмертя свого не здійснив таких надмір порожніх і шанолюбних мрій і такого неприпустимого переоцінювання поетичного хисту! Звісно, багато чого у земній цій красі – пісня, озеро в сутінках, звуки ліри, хлопчачий голос, вірші, колона, статуя, парк, а чи просто квітка, – все це наділене божественним даром спонукати людину прислухатись до крайніх внутрішніх і крайніх зовнішніх меж свого буття, тож і не дивно, що мистецтву орфічному і його силі приписували здатність змінювати течії рік, приборкувати лісових хижаків, заворожувати череди на пасовищах, по-чарівницькому, як у казці, сповнюючи омріяну у мрію усіх мистецтв: світ, що наслухає покірно самого себе, ладен прийняти і пісню, і поміч, що ллється із неї. Та коли й так, то поміч триває не довше, ніж пісня, не довше, ніж пісні триває зачароване наслухання, і пісня у жодному разі не повинна лунати задовго, а то річки, не дочекавшись її завершення, крадькома повернуться у русла свої колишні, а лісові хижаки знов заходяться крадькома душити на пасовищах невинну худобу, а людина, не чекаючи завершення пісні, знов кинеться у звичну свою жорстокість, бо довго тягтися не може не лише насолода, зокрема й від краси, а й милосердя, що її добровільними бранцями стали були людина й тварина; це – лиш одна половина насолоди красою, тоді як друга, не дуже менша, а частіше навіть багато більша, – то надзвичайне загострення тієї жорстокости (саме харциза щонайжорстокіший нерідко й милується квіткою), тож краса – а та, яку творить мистецтво, і поготів – дуже скоро втрачає свій вплив, якщо вона, не дбаючи про збереження мінливої рівноваги обох своїх половин, надумає повернутися до людини лиш однією із них. Хай би там де, хай би там як до мистецтва людина зверталася, воно все одно улягає такому правилу, ба більше, вміння його дотримуватись – одна з найважливіших чеснот художника, а дуже часто, хоч і не завжди, і його героя. Якби доброчесний Еней лишився таким м’якосердим, як можна було б якусь мить сподіватись, коли він, чи то співчуттю поступившись, що якраз ворухнулось у ньому, чи то задля краси і напруги вірша, вжахнувся і завагавсь убивати смертельного ворога, якби він одразу не похопився був і не зважився на жорстокий свій чин, то нізащо не став би взірцем милосердя, яке гідне наслідування, а став би скоріше прикладом одного із тих негеройських зануд, що їх малювати у вірші навіть не варто і братися; і байдуже, хто це буде – Еней чи якийсь інший герой з його подвигами, – в мистецтві завжди і повсюди йдеться про дотримання рівноваги, великої рівноваги на межі найвіддаленішої далини, йдеться про її несказанно хисткий, несказанно скороминущий символ, який у собі ніколи не узагальнює окремих змістів, а завжди лише їхні поєднання, бо тільки так він домогтися може своєї мети, тільки у своїх поєднаннях протилежності буття досягають рівноваги, зводячи водно протилежності всіх людських поривань і захоплень (а то як же іще могла би людина творити і осягати мистецтво!) – зводячи водно доброту і жорстокість у рівновазі мови краси, у символі рівноваги між власним «я» і всесвітом, у п’янких чарах єдности, які тривають доти, доки не завершиться пісня, але не довше. І так само, мабуть, склалося і з Орфеєм та його піснями, адже він був митець, він був поет і своїм співом людей зачаровував, і слухачів, як і співака, однаковою мірою заколисувала дрімотна сутінь, їх, як і його, демонічно полонила краса, – демонічно, попри божественний дар співака; людям він ніс не спасіння, а п’янку насолоду, і стати спасителем йому не судилось ніколи, бо поводир, що ніс людям спасіння, відкинув мову краси, він проник під холодну її поверхню, під поверхню поезії, він добувсь до отих простих слів, які, підступивши до самої смерти й пізнавши її, навчилися завдяки цьому достукуватися до замкненого у собі ближнього, його страх і жорстокість його гамувати, перед ним відчиняти двері до істинної допомоги; він добувсь до простої мови щирої доброти, до мови щирих людських чеснот, до мови пробудження. Чи якраз не цю мову шукав і Орфей, коли, Евридику шукаючи, надумав спуститись до царства тіней? Чи не впадав у розпач і він, пізнаючи безсилля художника в намаганнях сповнити людський обов’язок? Ох, навряд чи вже вирветься із в’язниці мистецтва той, кого туди кинула доля; його замикають навіки там нездоланні межі, на яких вершиться відчужено-прекрасне дійство, і коли йому забракне снаги, то в такому ув’язненні він обернеться на марнославного мрійника, на шанолюба у фальшивім мистецтві, та якщо він художник справжній, то його очікує розчарування, бо він чує поклик по той бік меж, але дано йому лише закарбувати його у вірші, а не відгукнутись на нього, – він, забороною скутий і прикутий до місця, з пером у руці по цей бік меж, хоч і прийняв умову Сивіли, хоч і смиренно, як і Еней, торкнувся, клятву складаючи, величного вівтаря тієї віщунки…