Текст книги "Смерть Верґілія"

Автор книги: Герман Брох

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 30 страниц)

Утіха, і віра, і певність, утіха немарности, хоча кришталева габа і не спала з небесних таїн, хоч там і не явився іще жоден образ, не кажучи вже про останній символ; запнутим лишалося око ночі, і власне його не осліпло, і так само лише віддзеркалення і віддзеркалення у віддзеркаленні єднало терени незмірности, так само лише в уявній, зором створеній єдності зливались незмірно роз’єднані тверді небес і землі,

так само стояв він лише на порозі реальности, це був лиш обшир земного запитання, чия теперішність його обіймала, відокремлена від всереальности останньої єдности; і все ж таки це була втіха, і віра, і певність. Пилом холодним сіялось місячне сяйво крізь спекоту нічну, поїло її, але не збавляло, не в змозі себе їй віддати; прохолодно-сліпе відлуння кам’яного мерехкотіння небесного, вписане у спекотливу темінь. О віра людська і певність, ти знаєш: ніщо не сподіялось марно, ніщо і не діється марно, хоч довкола – самі розчарування й нема виходу з нетрощів; о віра і певність, ти знаєш, що навіть тоді, коли зрештою гору нещастя бере, тоді прибуває пізнання і досвіду, прибуває пізнання світу, навіть тоді залишається прохолодно-ясне відлуння невипадковости, якої спроможне добутись діяння людини земне, коли ним неминучість правує, пізнанням накреслена, й коли першим промінням своїм це діяння осяє стихію земну і її стадний сон. О віра, сповнена певности, ти не впала, мов промінь, з небес, а на землі, у душі людській ти народилась із її обов’язку все пізнавати, – то чи не на землі треба цю віру і втілювати, якщо взагалі її можна втілити? Неминуче вершиться завжди у земній простоті; неспинний коловорот запитань повсякчас замикається лише в земній стихії, і хоч пізнавальне завдання нерідко, ба й часто висот неземних сягає, хоч належить йому навіть єднати роз’єднані сфери всесвіту, немає завдання справжнього, яке б не брало початку свого десь на землі, немає завдання справжнього, можливости розв’язати яке не корінилися б десь на землі. Місячним сяйвом залитий, невагомий, як і сам місяць, лежав перед ним тепер світ земний, все людське у собі замкнулося, поринуло в сон невагомий, сховалося в сонних домівках, осіло в собі, усамітнившись від осілих на небі зір; і була тиша світу мов подвійна самотність поміж верхньою й нижньою сферами; бездиханного спокою не порушував ні один голос, не чутно було нічого, лише стиха потріскували сторожові багаття та важко, надокучливо тупав якийсь чатовий, що походжав, то наближаючись, то віддаляючись, довкіл зовнішнього захисного муру; та як прислухатись краще, то видасться, немовби й сюди звідкілясь долинає тихенький відгомін, якийсь супровідний звук, вже й не відлуння, відбите від перешкод, а радше розсіяний погук, поглинений стінами будівель покрай майдану, поглинений плетивом вуличок і оселями-кублами, важенними кам’яницями міста і міст поглинений, стінами гір і морів поглинений, навислим небесним склепінням поглинений, каламутно-прозористим, світлом зірок поглинений, поглинений чимось непізнаним і непізнаваним, занесений повівом, розсіяний і поглинений погук, що напливає тремтливими хвильками, але вмить завмирає, щойно схочеш вловити його. Але за мурами й далі по-земному і водночас навдивовижу про сфери нагадуючи, стиха потріскували багаття, й хоч подеколи те потріскування і завмирало, немов обертаючись на відлуння, далеке й невидиме, хоч те потріскування впліталося в низку сотень і тисяч образів, було воно ніби потвердження немарности людських зусиль, ніби потвердження земного походження титанічної волі, властивої людській душі, – титанічної волі до єдности; це був немов заклик, до пізнання звернений, – спуститись на землю й заглибитись у земне, щоб у ньому знайти свіжі сили задля свого оновлення – ті прометеєві сили, що їх породжує твердь земна, не небесна. Так, йому слід прислухатись до тверді земної, тож він, зморений, хапаючи ротом повітря, вихиливсь із вікна і став прислухатись в чеканні того неминучого, що мало статися.

Під ним чорним колодязем зяяв простір вузький між палацом та обвідним муром – неосвітлене, глибоке і чорне дно шахти; а за муром горіло одне зі сторожових багать, про яке можна було здогадатися лише з відображення, бо цілком затуляв його мур, і коли чатовий, обхід роблячи, перетинав невеличкий, тьмаво осяяний тремтливими спалахами п’ятачок довкруж багаття, то бруківкою в червонуватому світлі пропливала його невиразна тінь – невагома, як подих, темна тінь, що іноді ковзала на мур будівлі навпроти, ковзала так напрочуд різко і прудко, що через цю свою неждану моторність здавалася майже нереальною. Те, що відбувалося там, унизу, за муром сховане, було звичайнісіньке виконання військового обов’язку і воднораз, як і всяке виконання людиною свого обов’язку, було навдивовижу пов’язане з глибинною основою пізнання, із самим завданням пізнавати і його немарністю; а ось тут відбувались події немов на порозі реальности, напередодні чогось остаточного. Ні, не

із зорянистої сфери і не з проміжної, тієї, що під самими зорями, сподіється прорив до правічної реальности, ні, не там сповниться немарність провіщена, а, певно, у сфері людини, і саме збоку людини сподіється спроба прорвати межі; у цьому – божественне призначення людини, й для цього божественну дано їй віру і певність, божественна сама неминучість людини, і хай навіть час величного звершення реальности такою мірою непередбачуваний, що ніколи ніхто не дізнається, коли станеться ця подія, утаєна долею, – чи то в неозорній прийдешності, чи то тепер, саме зараз, а чи навіть вона взагалі уже сталася, так чи так, але з цього утаєння долі незаперечно, нагально і застережливо випливає вимога до пильности, вимога не пропустити жодної миті, щомиті бути готовим до одкровення, одкровення в невипадковості, в законі, в людині. Наказ цей звучав із глибин чогось незвіданого, звучав у втрачено-нечутному, лункому пульсуванні стомлено-лихоманного, пронизаного місячним світлом чорного сяєва, що повивало стихію земну, пропливало застигло понад дахами, у вікно запливало, огортало його край вікна, навертало до цього наказу і спонукало до пильности, так ніби без неї не було б лихоманки. І в цій лихоманці він спрямував свою пильність на те, що може відкритися зору, йому так хотілось побачити десь хоч якусь живу душу. Та нікого не видно було. На південно-західнім обрії погрозно завис променистий Скорпіон, завис над землею, сливе відімрілою, і вже ледве мріла межа між міськими будівлями по той бік муру і майже не видними далі, за ними, хвилями нічних пагорбів; ледве мріли, то здіймаючись вгору, то спадаючи вниз, хвилі піль, хвилі лугів і гаїв, на них – хвилі збіжжя і хвилі зелені й листя, залиті кам’янисто-холодним місячним сяєвом під склепінням останньої чорноти нескінченности; вони ледве мріли вже в кам’янисто-лунких, кам’янисто-холодних, кам’янисто-тремких лихоманкових хвилях плинкого зорянистого простору, напоєні ніччю, напоєні світлом, вони усе линули, линули далі і далі, пропливали потоком, і це тьмаве сіяння губилося десь у невидимому безмежжі. Так це сіяння, маючи подвійне походження, переливалося у нескінченність, переливалось назад, палюче-холодне і тьмяно-ясне, поринало у чорноту, собою затоплювало колодязі дворів, і майданів, і вуличок, простиралося понад невидимо-видимою земною стихією. Навпроти вікна, ледь навскоси, на майдан унизу виходила одна із численних вуличок; її пряму частину, що відкривалася погляду, яскраво освітлював місяць, на неї лише подекуди кидали тінь трохи вищі будівлі, а вервечка дахів підказувала, що далі ця вуличка вела на міську околицю, двічі легенько звиваючись і цим нагадуючи обриси Скорпіона й ніби до нього тягнучись. Яка спокуслива схожість форм, який спокусливий потяг! О, зваба була така спокуслива, що душу огорнула тривога і туга, хотілося рушити одразу туди, легко попростувати тією вуличкою, хутко поминути її звивини, вийти за місто, поспішити назустріч сузір’ю, мандруючи від батьківщини до батьківщини, навпростець через гаї вогнів лихоманкових і лихоманкових тіней, безтурботно і легко, як уві сні, ті гаї перетнути… Ох, як же виплутатись з оцих вуличок-видив, що ведуть всі назад, до першоджерел, вічно ведуть і без вороття?! На шляху такім легкім не потрібен ані проводир, ані інший суворий попутник, що будив би в дорозі, бо не прокидається світ від дрімоти своєї мерехтливо-сяйної; треба лише простувати вперед, все вперед і вперед, хоч ні до кого і не докличешся; всі кордони відкриті, й ніщо вже не спинить блукальця, ніхто його не переганяє, і назустріч не йде ніхто, не поспішає поперед нього божественне, і тваринне йому на шляху не трапляється, ходи його ані те, ані те не обтяжує, але шлях, яким він простує, – шлях утіхи і віри та певности, шлях неминучости, шлях Бога. Чи це далебі так? Чи вже й справді немає тут шляху у бік зворотний? Чи все ж не з’явиться ще хтось такий, хто йде у зворотний бік, хто прагне назад, до стихії тваринної, і впадає в стихію звірину?

Лишалось чекати, набиратись терпіння великого й просто чекати, і тривало це довго, нестерпно довго. Та зрештою… зрештою все ж таки щось та з’явилося. І дивна річ: те, що з’явилося, було хоч і цілковитою протилежністю тому, на що він чекав, але воднораз і немовби продиктоване неминучістю. Спершу це був звуковий образ, який сповістив про себе човганням кроків, що повільно випливало із тиші, а також нерозбірливим бурмотінням, і тривалий час той звуковий образ немовби лишався у тіні, перш ніж з’явилися, і носії того човгання і бурмотіння – три постаті, три білі, геть невиразні плями, які наближались неквапно, мов знехотя, нерішуче, похитуючись і раз у раз спиняючись, зливаючись і знову розходячись, то виринаючи з місячного сяйва, то поринаючи в темряву. Затамувавши подих і весь насторожившись, стривожено затамувавши подих у цьому нічному сяєві, що аж дух забивало, напружено згорнувши на грудях руки, напружено схрестивши на персні пальці, напружено всім тілом подавшись впритул до вікна й далеко із нього вистромивши голову, він стежив, як наближаються ті три примари. На хвилю вони всі примовкли, але потім, немовби усупереч отому невиразному бурмотінню доти, раптом чітко й надзвичайно виразно пролунав голос – різкий, як у ворони, тенор; мало на крик не зриваючись, той голос, наче власник його ухвалив остаточне й незаперечне рішення, заявив:

– Шість сестерціїв.

Знову запала тиша, і складалося враження, ніби це остаточне рішення взагалі вже не допускало жодної відповіді; але згодом вона все ж таки пролунала.

– П’ять, – кинув інший, теж чоловічий голос – спокійний, майже заспаний бас, кинув недоброзичливо, але добродушно, вочевидь не бажаючи провадити будь-які перемовини далі. – П’ять.

– А дзуськи, шість! – незворушно прокаркав перший голос, на що бас, спершу пробурмотівши щось незрозуміле, спокійно, але рішуче, як і перед цим, промовив:

– П’ять, і жодного аса більше.

Вони поставали. Досі важко було збагнути, про що вони там торгувались, але тепер озвався третій голос, і належав він п’яній жінці.

– Віддай йому шість! – надривно-пронизливим, масним вереском наказала вона, і в її нетерплячо-вимогливій настійності вчувалося щось підлабузницьке і послужливе; однак домоглась вона цим не багато, бо відповів їй лише глузливий гортанний сміх. І тоді цей жіночий голос, роздратований сміхом і глузуванням пихатим, зірвався на лютий крик: – Тобі тільки жерти, а платити й не думаєш!.. І м’ясцем любиш поласувати, і рибкою, всім… – А як у відповідь на ці слова її знову почувався лише той самий хрипкий чоловічий сміх, вона взялась за своє: – А я – купуй і борошно, і цибулю, і яйця, й часник, і олію, й часник… і часник… – П’яно хапаючи ротом повітря, під супровід чоловічого сміху, який ще дужче під’юджував її і вже переходив у якесь важке клекотання, вона вперто чіплялась за той такий дорогий часник. – Йому, бач, часнику закортіло… Часнику…

– Правду кажеш, – урвав її своїм карканням тенор і несподівано, без переходу гаркнув: – Та відчепись!

Але жінка, так ніби слова ці поставили все на своє місце, не могла вгамуватись:

– Часнику… я маю купити часнику…

Їх знов поглинула темрява, і з темряви й далі долинали крики про той часник, а потім раптово, немов на чарівне це слово, нічний лихоманковий морок і справді наповнили всі ті кухонні запахи, які лишень може видихнути місто із себе, – важкі, і насичені, й ситні, і сласні, й масні, приємні й огидні, перетравлені і перегнилі, підгорілі на пательні й смердючі, жовані-пережовані… Хворобливо-сонлива трапеза міста. На кілька хвилин запала тиша – навдивовижу глуха, так ніби в’ялі випари поглинули й тих трьох унизу за вікном, і, навіть коли вони знову ступили на світло, сказати вони вже не мали чого; арґумент із часником вичерпавсь, постаті наближалися мовчки, вимальовуючись усе чіткіше й чіткіше, проте, хоч усі троє уперто й мовчали, миролюбнішими вони не ставали, аж ніяк; першим показався страшенно худющий парубок, що, підсмикнувши вгору плече і припадаючи на одну ногу, спиравсь на ціпок і погрозливо замахувавсь ним щоразу, коли мусив спинятися і підганяти тих двох, які раз у раз відставали – на кілька кроків жінка, здоровенна й гладка, а далі за нею (либонь, ще гладкіший, либонь, ще п’яніший, принаймні ще розвалькуватіший) другий чоловік – така собі товстопуза гора; він ніяк не міг скоротити чимдалі більшу відстань між собою та жінкою й нарешті, скинувши вгору свої дитячі ручки, почав скімлити й щось белькотіти, намагаючись її затримати; так ці троє підходили ближче, невпевнено похитуючись на ногах, і їхня невпевненість зросла ще дужче, коли вони, вийшовши з вулички вже на майдан, опинилися у хистких відблисках сторожового багаття; так ця трійця й постала йому перед очі, знов повернувшись до пересварки, бо їхній кульгавий заводіяка хотів був уже перетнути майдан, завернувши ліворуч, у бік гавані, а жінка йому різко кинула вслід: «Лайнюк!», отож він, передумавши, став, обернувся і, розмахуючи своїм ціпком, рушив на неї; жінка нітрохи, однак, не злякалася, вона й далі неспинно сипала лайкою, а ось товстопузий вочевидь перелякався на смерть і, заскімливши, кинувся навтікача, змусивши жінку наздоганяти його і тягти назад. Успіх цей вельми потішив парубка, він опустив ціпка і зайшовся тим самим гортанним, хрипким і уїдливим сміхом, що довів був жінку до сказу вже й доти. Тож і тепер наслідок був той самий: жінка оскаженіла.

– Ану гайда додому! – владно наказала вона хирлявому пересмішнику, а коли той, покивавши туди-сюди випростаним вказівним пальцем, на підтвердження колишнього свого наміру показав у бік гавані, вона, вся тремтячи й задихаючись від шаленства, й собі випростала руку, тільки у протилежний бік. – Забирайся, кажу, додому! У місті робити тобі вже нічого… В дурні мене не пошиєш, знаю я, що тобі треба там, і про повійниць твоїх уже знаю…

– Он як?! – Випростаний палець застиг, чоловік згорнув долоню так, ніби вона – чарка, і вдав, начебто з неї п’є.

Пузатому, що стояв, прихилившися до причілка, видовище це здалося таким переконливим, що тепер він укріпився в своєму намірі остаточно.

– Вина! – блаженно гикнув він і рушив далі.

Жінка заступила йому дорогу.

– A-а, вина?! – бризнула вона слиною. – Вина?.. Він зібрався до своєї повійниці, а я, я вари йому, смаж… Свининку йому подавай, усе йому подавай…

– Поросятинку, – прокаркав тенор.

Жінка зневажливо відштовхнула його назад до причілка, але до того другого звернулася, вже мало не плачучи:

– Ти хочеш мати від мене все, лишень платити не хочеш.

– П’ять я йому заплачу, я ж бо сказав… Ходімо з нами, вип’єш вина.

– Чхати мені на твоє вино… ти йому шість заплатиш.

– Він вип’є теж…

– Не потрібне йому твоє вино.

– Не твоє діло собаче, ти, хвойдо задрипана! Заплачу йому п’ять, і жодного шеляга більше, а вина йому наллю.

– П’ять! – з гідністю підтакнув пузань з-під причілка.

Жінка напустилась на нього:

– Скільки-скільки? Скільки сказав ти?!

Пузань злякано спробував іще відкрутитися, та зрештою примирливо, по-дружньому кинув:

– Лайно.

– Ти скільки сказав йому?! – Відступати жінці все не хотілося, а чоловік, загнаний у глухий кут, але твердо надумавши не міняти свого нового рішення, з вимушеною хоробрістю повторив:

– П’ять.

– Ах ти ж п’яничка, барило з вином! І як лиш у тебе язик повертається! А я маю думати, чим вас усіх нагодувати… грошей катма, а вас годуй…

Пузаневі слова ці – мов об стіну горохом.

– Вина… Наллємо ж іще й вина, – щасливо він проспівав фальцетом, так ніби за хоробрість свою очікував на винагороду.

Жінка схопила його за туніку:

– Він усі гроші відносить повійницям… нехай платить шість, чуєш, шість…

– Шість, – слухняно повторив товстопузий і хотів уже сісти, але жінка рукою спинила його.

Худий, розмахуючи ціпком, задоволено на це загорлав, і його радощам не було кінця-краю:

– Він сказав п’ять, і я йому п’ять і заплачу; п’ять – і квит!

– Так діла не буде, – на це прошипіла жінка й, усе ще тримаючи пузаня за туніку, закричала йому в обличчя: – Скажи, що треба шість, скажи йому!

Однак її голос, хоч він мало й не надривався, не втрачав отого свого улесливо-послужливого відтінку, тільки важко було здогадатися, на кого відтінок цей був розрахований. Принаймні худий тепер, ледь пригасивши свої веселощі, відказав уже трохи примирливіше:

– Та чого ти усе ж таки хочеш? Однаково борошно дістається тобі на дурняк від Цезаря…

Жінка аж сторопіла, й пузань, який силкувався вирватись із її чіпких рук, цим скористався не лише задля того, щоб перевести дух, а й щоб нарешті покласти край таким огидним йому торгам за отой сестерцій.

– Слава Авґустові! – викрикнув він своїм воронячим голосом у бік імператорської резиденції, а кульгавий, скинувши вгору ціпка й також обернувшися до палацу, підтримав радісний вереск свого напарника громовим «Слава!», після чого іще раз пролунало верескливо-захоплене «Слава Авґустові!», а худий іще раз привітав імператора громовим «Слава!»

– Та заткніть свої пельки, заткніть пельки обидва! – з огидою й гнівом урвала їх жінка.

І на якусь хвилю це справді подіяло: обидва (навряд чи з поваги до цього наказу жінки, радше з поваги до самого Авґуста) змовкли, ба навіть заціпеніли, пузань – із роззявленим ротом, худий – із піднесеним над головою ціпком, і, поки ця тінь із ціпком, як з мечем, трепетала на мурі в яскравих відблисках від багать, а жінка, упершись важкими руками в клуби, милувалася таким приємним наслідком власного крику, можна було подумати, що довкола усе нерухомо застигло віднині й на віки-вічні; та наступної миті цю застиглість усе ж таки нагло урвав новий напад, новий громовий вибух гавкучого сміху; її, цю застиглість, різко обтяв гучний регіт, до якого тепер приєдналася і гладка пара; спершу дзвінким своїм, просто-таки щасливим тенором зацвіркотав пузань, а вслід за ним безвольно, розкотисто заклекотала-закудкудакала жінка, й ціпок відбивав тепер такт, і сміх виривався з трьох мокрих горлянок, стрясав троє тіл, сміх, що вибивався з невідомих гарячих глибин, триголова наруга, якою ці троє збиткувалися самі над собою й одне над одним, – просто якесь божество невідоме, ну геть невідоме й тритіле. Та ось їхні веселощі досягли апогею, і худий це укмітив.

– Вина! – крикнув він. – Ти вип’єш, пузанчику, вип’ють усі; вина за здоров’я Цезаря!

– Ках-ках-ках, – кудахкала жінка, і в її реготі вчувалася злість і водночас просто-таки розпутна облесливість. – Еге ж, знаю я твого Цезаря…

– А борошно таки від Цезаря, – доброзичливо нагадав їй пузань, цей бастіон патріотизму, і спробував відірватися від муру. – Борошно таки від Цезаря, сама ж бо ти чула… Слава йому!

Здавалося, жінку ось-ось доведуть до відчаю й вона знову зарепетує про свій часник, адже безглуздій оцій балаканині не видно було кінця-краю, а як підпрягся ще й другий і, давлячись словами, гучно підтвердив: «Атож, завтра і роздаватимуть, завтра він наказав роздавати… на дурничку дістанеш!» – терпець їй урвався.

– Роздаватимуть? А гівенця не хочеш? – Вона так верещала, що чути було аж на другім кінці майдану. – Від твого Цезаря лиш гівна і діждешся… Та й сам він гівно, твій Цезар, гівно собаче, тільки й уміє, що виспівувать, та витанцьовувать, та жінок шворити, та шалатись із курвами, а більше нічого він і не вміє, той Цезар, ваш повелитель. Гівна він роздасть вам!

– Шворити… шворити… шворити… – у захваті заторочив пузань, так ніби це одне випадкове слівце пролило йому світло на всі випадкові пристрасті всього хтивого світу. – Цезар шворить, слава Цазареві!

Тим часом худий прошкутильгав кілька кроків вперед, потерпаючи, мабуть, що ось-ось нагодиться сторожа, й, хоч ніч і далі стрясав його гортанний розкотистий сміх, у ньому все ж відчувалась тривога, коли чоловік, підсмикнувши плече, гукнув через нього:

– Гайда, гайда, вип’єш вина!

Слова ці, щоправда, нічого не помогли, цієї хвилини, либонь, узагалі не помогло б нічого, бо пузань, у самозабутньому захваті від імператора, який витанцьовує й шворить жінок, вочевидь заповзявся брати приклад із самого Величного і, з патріотичним ентузіазмом підігріваючи свій шляхетний любовний запал вигуками на славу Авґуста Отця, Авґуста Цезаря й Авґуста Спасителя, намагався, заклично-похітливо розвівши руки, схопити в обійми жінку, що з лайкою і прокльонами задкувала від нього, – спраглий злягатися велет, який у чаду похоті важко, незграбно ступав, тихенько покректував, задоволено щось щебетав, навіть ґраційно підскакував і аж пританцьовував; нічого довкола не бачачи і не чуючи, він посувався до своєї мети, вочевидь не бажаючи відмовлятись від неї; але цій грі зненацька поклав край несподіваний удар ціпком – то ззаду до пузаня нишком підкрався худий шкандибайло. Це сталось так швидко і тихо, що нічого ніхто й не почув, ціпок опустився немовби на гору пуху, пузань навіть не встиг скрикнути від переляку чи болю, не охнув, не простогнав, він просто гепнув на землю, перекинувся з боку на бік і нерухомо завмер; а вбивця, вже не звертаючи на нього уваги, рушив далі й навіть жодного разу не озирнувся, він просто байдуже пошкутильгав геть, щоправда, не до гавані, не до вина і повійниці, а, навпаки, додому, як йому й наказала жінка, – він її все ж послухався; а сама вона, немов розгубившись – може, вражена і розчулена несподіваною цією розв’язкою, а може, тим, що так несподівано погас спалах випадкової пристрасти, – просто-таки в театрально-жалобній позі схилилась над трупом; та вже по хвилі вона, немов передумавши, підвелася й рішуче поквапилась наздоганяти свого шкандибайла; все відбулося так швидко, так далеко й так глибоко вплелося у це, неначе в лихоманці застигле, нічне сіяння, що навряд чи хто-небудь міг би, либонь, цьому завадити, а чоловік недужий, який мимоволі спостерігав цю сцену з вікна, вже й поготів, чоловік, неспроможний ні крикнути, ні махнути рукою, застиглий, вражений, заворожений тим, що йому судилось не спати, а пильнувати, зазнавати страждань, а на додачу ще й тим, що побачене він ледве чи й устиг усвідомити, бо ще доти, як та пара вбивць унизу зникла, втікаючи, за увінчаним зубцями наріжним виступом захисного муру, пузань, що лежав на землі, заворушився, через силу перекинувсь на черево і поповз навкарачки, як тварина, як величезний незграбний жук, що втратив своїх пару ніжок, – поповз, поспішаючи вслід за своїми супутниками. Ні, не комізм – страх і жах повивали ту міфічну тварину, й страх і жах не полишали її навіть тоді, коли вона зрештою зіп’ялась на задні лапи і справила малу нужду на причілку, а потім, за мур хапаючись і що крок заточуючись, подибала далі. Хто були оті троє? Чи не посланці пекла, вигнані з тих міських нетрищ, у вікна яких він зазирнув, змушений до цього немилосердною долею?! Скільки всього такого йому ще трапиться, скільки всього такого ще доведеться побачити? Невже цього й досі, й досі ще мало? О, цього разу лайка сипалась не на його голову, не йому призначалися глуми і сміх, від яких аж тряслися ті троє, отой розкотистий, схожий на гавкіт, чоловічий заразний регіт, анітрохи не подібний до сміху жінок з узвозу убозтва й нужди, ні, щось зліше ворушилося в тому реготі – страх і жах, і це був жах чогось предметного, вже не зверненого до людини – ні до нього самого, того, хто побачив і почув усе це тут, край вікна, ні взагалі до будь-кого іншого, так ніби мова, що вже не наводить мостів між людьми, так ніби позалюдський сміх, сфера глумів якого охоплює предметний склад світу як такий, позалюдський сміх, що сягає за межі будь-якої людської сфери, вже не висміює людину, а радше її знищує, виставляючи світ у всій його наготі; о, саме так пролунав сміх тих трьох постатей, сміх, що виражав жах, навіював жах, чоловічий сміх, жартівливо-розкотистий сміх жаху! Чому, ох, чому цей сміх йому послано? Яка така необхідність була його посилати? Щоб краще чути тих трьох, він аж вихилився з вікна, – там на південному обрії, там Стрілець нерухомо і німо напинав свого лука, цілячись у Скорпіона, і в бік Стрільця й зникли ті троє, і з німоти ще кілька разів долітали спершу грубо обірвані, потім трохи пошарпані, спершу строкаті, а потім і сірі й урешті останні розтріпані клапті брудної їхньої сварки – то ослизло-масний, пересипаний лайкою вибух жіночого сміху, улесливо-владний у своїх буркотливих бідканнях, то слово чи двоє, кинуті басом гортанним кульгавого, час від часу його гавкітливий регіт, а наостанок – уже лиш далекі глухі прокльони; пройняті майже тугою, майже щемом, вони тонули в решті шумів нічної віддалини, переплітались, зливалися з кожним звуком і з кожним останнім відзвуком, що відділявся від далечіні, зливалися з нічним отим сонно-сріблястим півнячим співом, зливалися із валуванням двох самотніх собак, які десь на померхлій околиці, чи на новобудові, чи, може, біля сільської хати перекликалися, мовби сновиди, тваринний перегук без мостів і місточків, що зливався зі звуками пісні людської, яка з боку гавані долинала уривками, хоч походженням ще і знайома, та принесена з півночі й усе ж таки вже майже без напрямку і так само щемка, попри те, що була то, мабуть, непристойна матроська пісня, і долинала вона зі сміхом і реготом із просяклої винним духом таверни, пісня тужлива й щемка, немовби німа далина, немовби щось потойбічно-застигле у ній і було саме тим місцем, де німа мова сміху й німа мова музики, дві мови поза межами мови, одна нижче, друга вище межі людської скутости, об’єдналися в мову нову, де жах сміху якимсь дивовижним чином вбирала у себе чарівність прекрасного, але жах у ній не розчинявся, а поглиблювавсь до подвійного жаху, до німотної мови позалюдської заціпенілої далечини і самотности, до мови поза межами всякої рідної мови, до недовідомої мови цілковитої неперекладности, мови, що незбагненно як увійшла у цей світ, незбагненно і недовідомо пронизала його власною далечиною, мови, що незаперечно існує у світі, його не міняючи, й саме тому подвійно незрозумілої, невимовно незрозумілої, як незаперечна нереальність у незмінно реальному!

Адже ніщо не змінилося: німотно позастигали у своєму незмінному вигляді, глибоко-глибоко в небесне склепіння занурені міріади зірок, на півночі – Змія, Геркулесовою рукою впокорена, на півдні – грізний Стрілець, під ними в невидимім просторі стояли, в пітьму задивляючись, незмінні ліси, й шелестіло місячне сяйво на їхніх в’юнких шляхах, якими у пошуках водопою іскристого притьма шастала звірина сито-сонна; одвічно незмінні в далеких, але таких рідних просторах невидимих, тихим сяйвом повиті гори блиском своїх вершин вітали місяця, що повивав їх тим сяйвом, незримо-далеко сріблясто шуміло море, і перед ним незмінно стояла ніч, розгорнена у видимому і невидимому, одна з міріад ночей у незмінній своїй незмінності від початку усіх початків, розгорнений світ у мільйонах невидимих просторів, сфера за сферою відділених один від одного, незмінний поріг реальности; ох, ніщо ж не змінилось, тільки все відступило у нову оту далечінь, що покладає край будь-якій близькості, просякає будь-яку близькість і переносить її в незвіданість, власну руку чужою робить, власний погляд спрямовує у невидимість, у всюдисущу далеч, що в свою порожнечу засмоктує світло і навіть відблиски отих багать, що вже догоряють там, унизу, за муром, – далеч, що позбавляє плоті всі звуки життя (ба навіть самотні, розмірені кроки – там, унизу – чатового) і дає їм притулок у нечутності, далеч у близькості, наддалеч у далечі, найдальша і одночасно найближча межа обох їх, нереальне в реальності обох, недосяжно-далеке, в обох у них зачароване… Краса.

Бо

на недосяжно-далекій межі промениться краса,

з далини недосяжної промениться вона людині,

недосяжна пізнанню і запитанню,

лиш оку

легкодоступна;

єдність світу, красою сотворена,

на рівновагу прекрасну спирається наддалини,

що просякає всі пóри простору, їх далиною насичує

і – якийсь демонізм! – суперечності щонайгостріші

не лише обертає на тотожність і рівнозначність,

а й – демонізм іще більший! – у кожнісінькій пóрі

ще й далину простору наповнює далиною часу,

і рівноважний потік часу застигає в кожнісінькій пóрі,

у прадавню застиглість свою повертаючись;

час не зникає, о ні, вічно плине його невмируща присутність,

присутність краси, мовби людина перед лицем краси

вільна, хоч уже й випроставшись, хоч і тягнучись вгору,

знов повернутись назад

і, наслухаючи, знов залягти у дрімоті

поміж глибинами тверді земної й небесної, вся

знов обернувшись на око зірке, яке далину пронизує,

мов ото глибочінь відкриває вже нову причетність,

що, від пізнання й запитання вільна, дістає

давнє-предавнє право зректися пізнання і запитання,

зректись відрізняти добро від зла,

втікаючи від пізнання, цього людського обов’язку,

ховаючись поза невинністю, новою, а тому й фальшивою, щоб

негідне і гідне, нещастя і щастя,

жорстокість і ласка, смерть і життя,

незбагненне й збагненне злилися в одну неподільну сукупність, що не знає

відмінностей,

в узах краси нерозривно злютовану,

зором душевним осяяну і зігріту,

й тому це – мов чари, і краса, зачарована і чарівлива,

демонічно усе поглинає,

всеосяжна її рівновага правічна,

але тому це – й вороття в добожественний хаос,

тому це – спомин людини про те, що сподіялось

ще до її передзнання,

спомин про те добожественне світу становлення,

спомин про той переддень безвиразно-похмурий творіння проміжного,

що не знає ні клятви, ані зростання, ані оновлення, —

і все ж таки спомин і, як спомин, святий,

хоч це – святість без клятви і без зростання й оновлення,

уже демонічна святість, що від краси відходить