Текст книги "Смерть Верґілія"

Автор книги: Герман Брох

– Їм не можна злягатися! Ні, їм не можна, лише Цезарю можна!

Ох, не було куди дітись від цього гармидеру, від цього іскристого гуркоту, від цієї навали сліпучого світла. І не встиг він знайти цьому всьому хоч якесь пояснення, навіть не встиг іще перехопити Плотіїн погляд, не встиг відірватися від її вуст, як і сама вона вже обернулась на сміх, на скам’яніло-холодний сміх, а тоді, мов гладенька слонова кістка, зісковзнула із нього, відлетіла убік, наче підхоплений повівом світла листок, і всілася знову на скриньку. Може, вона хотіла відвести загрозу, що її провіщав цей гуркіт? Марна праця. Зречення – ще недостатня жертва; світло повстало, і вгамувати його не щастило, о ні; грім не влягавсь, навпаки, його перекоти лунали чимдалі виразніше, чимдалі гучніше й гучніше, все навкруги ними повнилось, повнились гори і води, гаї й цей покій, грім наростав так навально й нестримно, що люди одразу покинули все, що робили, й стояли тепер, мов укопані, ба навіть більше – зімкнувшись плечем до плеча, так ніби кожному треба було стушуватися до невпізнання й нічим уже не відрізнятись від решти перед цією громохкою силою, що підступала все ближче і ближче… О, як гнітило, як жахливо лякало це нестерпне очікування! Та нарешті – о, нарешті! – стулки дверей, за якими ховавсь краєвид, розчахнулися, чатові поставали обабіч, і поміж них стрімкою ходою, викликаючи святобливий захват і воднораз уражаючи своїм людинолюбством, до покою велично і воднораз ґраційно ввійшов сам імператор – богорівний Авґуст.

Богорівного тут зустрічала тиша; у природі все змовкло, лиш за вікнами десь щебетали пташки, лиш на підвіконні, розпушивши пір’я й понахилявши голівки, і далі безтурботно турчали собі голуби, а вдалині, там, де ще недавно гарцювали сатири, тепер лиш один із них усе ще дудів у дуду свою, наче йому було байдуже, що побратими його вже розбіглися; щоправда, сопілка його звучала якось надтріснуто. Гроза вже вляглася, але світ так і не набув своїх попередніх барв, бо над ним і його безгомінням у цім супокої, що втрачав свої барви, опустилась двобарвна запона сутінок, немовби навіки застиглі рештки грози. І хоча від прохолодного протягу, що повіяв у рвучко розчахнуті двері з кам’янисто-похмурого коридору, на хвилю знову гойднувся і затремтів пломінець у лампаді під стелею, невдовзі завмер і він, і тепер все застигло в чеканні: що скаже Авґуст.

– Лишіть нас самих.

Задкуючи, як і належиться перед величчю владаря, але воднораз і смерти, всі, хто був у покої, один за одним, поштиво вклоняючись, повиходили, і краєвид за вікном, немовби й собі прилучаючись до цієї поштивости, відпустив зі своїх володінь усе живе й сам одразу так збляк, що, навіть зберігши колишні свої головні обриси, дедалі більшою мірою втрачав свою сталість, і врешті від нього зостався лиш натяк, невиразний малюнок пером у просторі; дерева були і гаї, квіти і ґроти, але все обернулось на звичайні, простенькі штрихи, поміж ледве помітними вже берегами тоненькими лініями перебігли мости, розтанули барви, розтанули тіні, розтануло світло, бо навіть захмарена мла обернулась на ледве виразну, паперово-зотлілу білясту кулісу, а розплющене навшир безбарвне око небесне порожнечею зяяло, і в ньому не було геть нічого, крім порожньої мрії-журби. А ось у покої тепер, навпаки, усе проступало виразніше, бо стіни й начиння довкола, підлога, канделябр, сволоки і лампада під стелею знов набули густих барв, округлої твердости, і в цій вагомій виразності Плотія зникла; під вагою цієї реальности, розчавлена нею, вона, невагома, розтанула, щезла і, хоч прийшла сюди на віки вічні, сама, не з усіма і, отже, не могла, певна річ, з усіма і піти, а мала зостатися тут, у покої, йому вона стала невидима.

Зате було видно Авґуста, поза будь-яким сумнівом; той виразно стояв перед ним у своїй добре відомій подобі: не дуже висока, досить тендітна, а проте вельми велична постать, обличчя усе ще майже юначе, а вгорі – коротко стрижений чуб, у який уже вкралася сивина. Авґуст стояв перед ним і казав:

– Ти не завдав собі клопоту завітати до мене, тож мені довелося самому прийти сюди, щоб привітати тебе на італійській землі.

Схоже, починалася довга балачка – запитання, відповіді, але в цій виразній тепер обстановці, хоч знову й гостріше нагадала про себе недуга, розмовляти йому стало легше:

– Це ти, Октавіане Авґусте, через своїх лікарів змусив мене так негоже повестися, але ти ж таки своїм візитом за це мене й винагородив.

– Відколи зійшов я на берег, це мені вперше трапилась вільна хвилинка, і я радий, що можу присвятити її тобі. У Брундизію завше таланило й самому мені, і близьким моїм.

– У Брундизію ти, дев’ятнадцятирічний юнак, як прибув з Аполлонії, став спадкоємцем свого богорівного батька; у Брундизію ти склав угоду із супротивниками, яка і відкрила дорогу тобі до твого благословенного владарювання. Ті події відділяли якихось п’ять років, я пам’ятаю.

– Це ті самі п’ять років, що відділяли твого «Комара» від твоїх «Буколік». «Комара» ти присвятив мені, «Буколіки» – Азінію Полліону. Виходить, йому поталанило більше, щоправда, він цього і заслужив, так само, як і Меценат заслужив, щоб «Георгіки» ти присвятив йому, адже без обох них Брундизійську угоду навряд чи пощастило б укласти так вигідно.

Що означала ота ледь помітна усмішка, з якою до нього звертався Цезар? Чому він згадав про посвяти? Цезар ніколи не кидав слова просто так, без наміру й значення; тож краще увагу його відвернути од віршів.

– Із Брундизія вирушив ти до Греції, у похід на Антонія; якби ми повернулись були всього-на-всього тижнів на два раніше, то річницю своєї звитяги при Актії ти святкував би вже тут, де вона починалася.

– «На узбережжі актійськім влаштовуєм ігри ілійські…» Адже десь так ти написав про це у своїй «Енеїді»? Я правильно процитував?

– Цілком. Пам’ять твоя гідна подиву.

Ні, не щастило відвернути увагу Цезаря від «Енеїди».

– Не багато на світі речей, таких дорогих моїй пам’яті. До речі, коли ж це ти дав прочитати мені перший начерк свого знаменитого епосу – чи не відразу по тому, як я повернувся з Єгипту?

– Так, саме тоді.

– І в центрі поеми, далебі у її серцевині, на вершині її – в центрі щита, цього творіння богів, яке ти подарував Енеєві, ти змалював битву при Актії.

– Авжеж, саме так я й зробив. Бо день тої битви при Актії приніс перемогу римському духу й моралі його над темними силами Сходу, перемогу над темною відхланню, в полоні якої ледь не опинився був Рим. То була твоя перемога, Авґусте.

– Ти пам’ятаєш те місце дослівно?

– Де там! Пам’ять моя – не рівня твоїй.

Ох, шкода було й сумніватися: Авґустів погляд вочевидь був прикутий до скриньки із манускриптом, імператор не зводив із неї очей; ні, сумніватися годі: він прийшов, щоб відібрати у нього поему!

А Цезар усе усміхався і тішивсь його переляком:

– Як, невже так погано ти знаєш своє ж таки, власне творіння?!

– Того місця я не пригадую.

– То мені доведеться іще раз напружити пам’ять; сподіваюсь, мені пощастить пригадати.

– Я цього певний.

– Ану ж бо, погляньмо… «Було Авґуста видно всередині на чолі італійців у морському бою, що…»

– Ти вже даруй, о Цезарю, але там не зовсім так; вірш починається з мідного флоту.

– З мідного флоту Агріппи? – Цезар стояв вочевидь невдоволений. – Що ж, Агріппі прийшла тоді в голову непогана ідея: судна обшити міддю! Певною мірою це навіть було його видатне досягнення, і він завдяки цьому досягненню вирішив долю битви… Отже, підвела мене все ж таки пам’ять, тепер я пригадую…

– Ти – постать центральна і битви самої, й щита, тож і твій образ стоїть, як і годиться, у самому центрі вірша.

– Прочитай його.

Читати? Подіставати всі згортки й порозгортати їх? О, якраз манускрипт і цікавить Цезаря, що завів оце з ним просто безжалісну гру. Як уберегти манускрипт від цього захланного натиску? Може, стане у поміч Плотія? Тільки не відкривати скриньки, у жодному разі!

– Я спробую процитувати те місце напам’ять.

Цезар немовби читав його роздуми, бо на вродливім обличчі у нього грала та сама усмішка, навіть не усмішка, а щось лихе, щось жорстоке. Він не сідав, він і далі стояв перед ложем у звичній своїй ґраційно-природній позі, і важко було здогадатися, чого, власне, чекати від нього наступної миті, тож зненацька майнула підозра: він хоче сполохати Плотію, щоб вона підхопилась зі скриньки із манускриптом. А може, це просто розгулялась уява, та, що її інколи лихоманка породжує? Авжеж, це, безперечно, таки хвороблива уява, адже довкола усе досить певне й реальне, насичене досить виразними барвами, і можна, либонь, узагалі не звертати уваги на краєвид за вікном, що був немов намальований; щоправда, як придивитися трохи пильніше, то виявлялося, що оте паперово-білясте світло, хоч і притінене сірою сутінню, додавало покою виразности й, проникаючи в усі куточки, покладало на речі навдивовижу оманний відбиток чогось нереального; тоненькими, звабливо-чарівними рисами зла було позначене все навкруги, вони проступали й у барвах квіток на вінках і полишали тонесенький слід навіть у складці поміж бровами у Цезаря. І цей знову промовив:

– Починай, я тебе слухаю, любий Верґілію.

– Чи не зволиш ти сісти до мене ближче? Бо я мушу читати навлежачки, твої лікарі наказали мені не вставати.

Авґуст, на щастя, зволив пристати на це запрошення; він сів не на скриньку, а на стілець поряд із ложем, і склалося враження, ніби він лиш на це і очікував: розставивши ноги, руками сягнув поміж них геть нецезарським жестом, підсунув стільця під сідницю, задоволено, з полегкістю крекнув і всівся, забувши, що предком його був великий Еней і що сідав той із більшою гідністю. Отак і сидів цей Енеїв онук, і в тому, як він розслаблявся, в його ледь помітній утомі, цій першій ознаці немолодих уже літ, було щось зворушливе і миролюбне; миролюбна була тепер вся його поза; згорнувши на грудях руки, відкинувши назад голову, він наготувався слухати.

– Що ж, починай.

І залунали рядки:

 
«Мідний флот було видно всередині, – битва актійська:
Берег Левкада, усіяний весь вояками, а хвилі
Золотом сяють. Сам Авґуст Цезар веде італійців,
З ним і сенат, і народ, і пенати, й великі богове.
Він на кормі височенній стоїть, а обабіч з обличчя
Радісна ясність палає і батьківська зірка над тім’ям.
Далі за ним – Агріппа величний веде своє військо,
Вітром попутним боги йому з неба сприяють. На ньому
Славна відзнака воєнна – з носів корабельних корона
Скроні йому осявала. А далі – озброєні різно
Варварські сили Антоній веде. Народів Аврори
Й берега він переможець червоного. Тягне з собою
Сходу він сили, й Єгипет, і Бактру далеку; при ньому
Жінка з Єгипту, нечестя для нього. Всі разом рушають
У бій…»
 

Цезар, ніби все ще чекаючи нових рядків, мовчав. По хвилі промовив:

– Завтра мій день народження.

– День благодатний для світу, день благодатний для Риму; хай боги подарують і збережуть тобі вічну молодість.

– Нехай так воно й буде, мій друже. А позаяк за три тижні в нас ще одне свято – твій день народження, то я зичу й тобі того самого. Хай доля пошле нам обом вічну молодість! До речі, у твій п’ятдесят один рік вигляд у тебе і так молодий, і ніхто й не повірить, що ти на сім років за мене старший. Щоправда, дорога тепер не до снаги тобі, і цим ти сьогодні утнув мені ой яку штуку; вже скоро я маю рушати до Рима, щоб хоч би завтра на вечір, якщо не раніше, на врочистості встигнути. І я так сподівався узяти й тебе з собою.

– Пора нам прощатися, Октавіане, і ти про це знаєш.

Цезар зробив невдоволений жест і промовив:

– Звісно, пора вже прощатись, але не надовго – на якихось три тижні, не довше; до свого дня народження ти будеш давно вже у Римі, та якби ще й на мій день народження ти почитав з «Енеїди», то це було б краще, ніж усі церемонії та офіційні вітання, які там на мене чекають. А на позавтра я знову призначив великі грища.

Цезар прийшов попрощатися, та ще важливіше було йому забрати собі «Енеїду», й обидва ці наміри він намагався сховати за пишномовністю. Невже в такий спосіб реальність прибирає до рук нереальне? Чи це, навпаки, на реальне зазіхає уже нереальність? О, Цезар так само живе в нереальному світі, і світло – невже так низенько схилилося сонце? – потьмяніло ще дужче.

– Життя твоє, Цезарю, – це служіння обов’язку, але жде тебе винагорода – любов цілого Риму.

Обличчя Цезаря, зазвичай досить замкнене, освітилось відвертою щирістю:

– На мене очікує Лівія, я вже тішусь на зустріч із друзями.

– Щасливий! Ти кохаєш дружину! – Це був Плотіїн голос, він долинув, немов подих леготу, звідкись іздалеку, із німоти.

– Нам прикро лишень, що у святкові ці дні з нами не буде тебе, Верґілію.

Хто жінку кохає по-справжньому, той уміє з людьми і дружити, й підставити їм плече; саме такий, мабуть, був і Авґуст.

– Пощастило тому, кому ти свою дружбу даруєш, о Цезарю.

– Дружба людей ощасливлює, любий Верґілію.

І знов ці слова пролунали так щиро, так тепло, зродилася навіть надія, що зазіхання манускриптові вже не загрожує.

– Дякую, Октавіане.

– Це й надто багато, Верґілію, і надто мало, бо дружба не зводиться тільки до вдячности.

– Ти – завжди той, хто дає, тож тому, хто бере, лишається тільки шлях вдячности.

– З ласки богів я маю щастя частенько давати всім друзям користь, та ще більше я вдячний богам за науку знаходити друзів.

– Тим більше ці друзі повинні відчувати обов’язок вдячности.

– У тебе один лиш обов’язок: дарувати у відповідь те, чим багатий, і цей свій обов’язок ти досі виконував більш, ніж сповна, – тим, що ти є, що ти робиш… То що ж у тобі так змінилося? Чому ти торочиш усе про якусь марну вдячність, що відверто не схильна визнати жодних обов’язків?

– Нічого в мені не змінилось, о Цазаре, хоч і не можу я, руку на серце поклавши, сказати, що моя праця – достатній дарунок у відповідь.

– Ти був надто скромний завжди, мій Верґілію, хоч і фальшивою скромністю не відзначався також. Я розумію: ти зумисне применшуєш цінність дарів своїх, щоби зрештою їх у нас нишком забрати.

Ну ось усе й сказано, ах, ось усе й сказано… Твердо й упевнено Цезар ішов до своєї мети, і вкрасти тепер манускрипта йому не завадить ніщо!

– Октавіане, не забирай у мене поему!

– Це правда, Верґілію, йдеться про неї… Луцій Варій і Плотій Тукка сказали мені про твій намір жахливий, і я, як і ті двоє, не можу в таке повірити… Ти й справді намислив понищити власні творіння?

У покої запала мовчанка, сувора мовчанка, і тонкі, невиразно-бліді її обриси збіглись на думнім, суворім обличчі у Цезаря. Звідкись нізвідки почулось тужіння, тихе-тихе, теж тоненьке і рівне, як ота складочка поміж бровами в Авґуста, що не зводив із нього очей.

– Мовчиш, – сказав Цезар, – і це означає, либонь, що ти й справді надумав забрати назад свій дарунок… Подумай, Верґілію, адже це – «Енеїда»! Друзі твої непомалу засмучені, а я, ти ж бо знаєш, теж вважаю себе твоїм другом.

Плотії тихе тужіння зробилось виразнішим; монотонно, немовби нанизані на тонку ниточку, полилися слова:

– Знищ поему, довір свою долю мені; нас чекає кохання.

Знищити згортки, кохати Плотію, бути другові другом… Навдивовижу вимогливо, знов і знов поставали спокуси, але місця для Плотії серед них не було.

– Ох, Авґусте, я роблю це задля нашої дружби; не терзай мого серця.

– Задля дружби?.. Ти кажеш так, ніби ми, твої друзі, не гідні твого дарунку.

Цезар перемовлявся з ним, майже не розмикаючи губ, хоч мав цілковиту владу, та й, безперечно, намір, просто забрати поему, і Плотія стихла, немовби очікуючи, чим завершиться ця бесіда. Кам’яною стіною, несхитною, щільною, грізною, поставало довкола буття, і хоч подіям оцим диктував свою волю Авґуст, від того, як вони тут повернуться, залежала і його власна доля.

– Ох, Авґусте, скоріш це моя «Енеїда», скоріш це я сам негідний дорогих моїх друзів. Та не хотілося б, щоб ти знов попрікав мене фальшивою скромністю; так, я знаю, що «Енеїда» – велика поема, хоч поряд з піснями Гомера вона – просто мізерія.

– Коли вже ти це визнаєш, то, певна річ, не заперечиш, що твій намір поему знищити – просто злочинний.

– Те, що діється з волі богів, – не злочин.

– Не викручуйсь, Верґілію; хто кривить душею, той завжди посилається на волю богів. Та я, я ще ніколи не чув, щоб вони наказали понищити громадське надбання.

– Ох, Цезаре, те, що творіння моє ти підносиш на таку височінь, до надбання громадського, – для мене неабияка честь, та дозволь зауважити, що поему писав я не лише задля публіки, а найперш – задля себе самого, і якраз ця потреба й була потаємним її рушієм; поема – творіння моє, тож моє право і мій обов’язок – розпоряджатися нею відповідно до цієї потреби, бо її мені продиктували боги.

– Тоді я, зі свого боку, – чи маю я право на поталу віддати Єгипет? Чи маю я право виводити військо з Германії? Чи маю я право знову відкрити кордони перед парфянами? Чи маю я право знов поступитися миром і спокоєм Риму? Чи маю я право на все це? Ні, я на це права не маю, і навіть якби я дістав повеління таке від богів, я права не мав би сповняти його, хоч мир це і мій, хоч виборов я його, хоч він – творіння моє…

Таке порівняння кульгало, адже бойові перемоги – то спільні творіння і Цезаря, й усього народу та війська Риму, тоді як поема – це чин одинця. Та незалежно від того, суперечливе це порівняння чи ні, а проте вже самою своєю присутністю Цезар усував усі суперечності.

– Мірило творіння твого – це благо держави, мірило мого – художня довершеність.

Художня довершеність… Милий серцю обов’язок творення, який не лишає вибору й сягає за межі усього людського й земного!

– Не бачу різниці. Мистецьке творіння теж має служити загальному благу, а отже, й державі; а держава – сама витвір мистецтва в руках того одного, хто має її розбудувати.

На обличчі у Цезаря відбилася втома і навіть тривога, його не цікавили роздуми про мистецтво і творчість, тож на своєму стояти було, певна річ, нерозумно.

– Навіть якщо і вважати державу одним із мистецьких витворів, то він – з тих, що незмінно у русі й надається постійному удосконаленню, тоді як творіння поезії, один раз завершене, немов залягає в самому собі на спочинок, тож творець не повинен згортати руки, допоки не досяг досконалости; він має вносити зміни, усувати слабкіші місця, бо в нього таке призначення, і він мусить йому слугувати, ризикуючи навіть занапастити усе творіння. Мірило тут лише одне: мета й замисел цього творіння; лише мета його визначить те, що має право зостатись, а що гідне того, щоб його знищити; воістину, від мети все залежить, а не від того, яку вкладено працю, й поет…

Авґуст нетерпляче урвав його:

– Ніхто ж бо і не заперечує права поета удосконалювати чи навіть викреслювати слабкіші місця, але ніхто тобі і не повірить, що вся твоя творчість недосконала…

– Вона таки недосконала.

– Послухай, Верґілію, виносити присуд такий ти втратив право давно вже, років десять чи й більше тому. Тоді ти поділився зі мною наміром написати свою «Енеїду», і пригадай, як щиро, як радо усі ми, кого ти втаємничив у свої плани, схвалили твій замисел. Згодом, у роки наступні, ти читав нам вірша за віршем зі своєї поеми, й коли тебе навіть охоплював розпач перед величністю власного задуму, перед могуттю майбутнього звершення – а скільки разів це було! – тоді ти підносився духом, бо бачив, як захоплено стежили ми (та хіба тільки ми? Весь римський народ!) за твоїми трудами; не забувай, що велика частина творіння твого вже відома загалу, римський народ уже знає про «Енеїду», про цю поему, що підносить його на щит слави так високо, як ще не підносила жодна інша поема, і римський народ має повне – повне і незаперечне – право дістати в дарунок її вже завершену. Вона – не твоє вже творіння, вона – наше спільне творіння, авжеж, у цьому сенсі ми рук і душі докладали до нього усі, й воно не в останню чергу – творіння римського народу і його величі.

Світло довкола потьмяніло ще дужче; здавалося, наближається сонячне затемнення.

– Я виявляв свою слабкість: я показував ще незавершене; то було марнославне бажання митця сподобатись публіці. Але був то і вияв моєї любови до тебе, Октавіане, це вона спонукала мене до тих кроків.

В очах імператора промайнуло щось фамільярно-довірче, ота його добре знайома, майже хлопчача лукавинка:

– Кажеш, поема твоя недосконала? І незавершена? Отже, ти міг би – чи мав би – її допрацювати?

– Саме так.

– Щойно мені було соромно за свою нікудишню пам’ять, але дозволь тепер стати на захист власної чести… Я хочу тобі нагадати кілька твоїх рядків.

У ньому прокинулось дрібне і підступне, але воднораз і також по-хлопчачому дружнє бажання, щоб Цезар сів у калюжу й на цей раз, та наступної миті – ох, марнославство поета! – в душі ворухнулася і нетерпляча, спрагла хвали цікавість:

– І які ж це рядки, Октавіане?

І владар Риму, цей повелитель світу, підніс пальця і, ним задаючи собі ритм і легенько відбиваючи такт ногою, сам, особисто продекламував:

 
– «Інші зуміють ніжніші істоти із міді кувати;
Вірю, що з мармуру навіть добудуть живії обличчя;
Кращі промовці з них будуть в судах; вони неба кружіння
Циркулем визначать, скажуть, ясним коли сходити зорям.
Запам’ятай, римлянине! Ти владно вестимеш народи.
Будуть мистецтва твої встановляти умови для миру,
Милувать, хто підкоривсь, і мечем підкорять гордовитих».
 

Піднесений палець, що задавав щойно ритм, застиг, немовби іще раз хотів нагадати про той урок, який належало винести із цього вірша й запам’ятати назавжди.

– То що, попався у власні тенета, Верґілію?

Це був, звісно, натяк на малозначущість суто мистецької штуки, прозорий, далебі, натяк на її просто нікчемну малозначущість супроти високої місії Риму – прозорий, тільки дешевий аж надто, і зважати на нього було тут не варто.

– Так, Авґусте, там так і написано, ти процитував цілком правильно, це – слова Анхіза.

– А хіба вони воднораз і не твої?

– Я не маю чого проти них заперечити.

– Вони бездоганні.

– Навіть коли це і так, то вони – ще не вся поема.

– Це не має ніякого значення. Не знаю, в яких таких недосконалостях ти звинувачуєш решту поеми, але ж сам ти вже визнав, що наш римський дух стоїть вище від несуттєвих недоліків форми, а про інші якісь недоліки тут шкода й мови… Уся штука в тому, що твоя «Енеїда» – це сам римський дух, а не якісь там віршики-забавки… Так, твоя «Енеїда» – це втілення римського духу, вона просто чудова!

Та хіба Цезар що-небудь знав про недосконалість справдешню?! Чи він хоч здогадувався про глибоченні оті суперечності, в полоні яких усе наше життя й тим більше – мистецтво? Що означають для нього оті «віршики-забавки»? Що він узагалі в цьому тямить?! І хоч він і назвав «Енеїду» чудовою, хоч він і потішив цим автора – о, хто ж бо проти почути таку похвалу! – похвала ця нічого не варта, бо хто не свідомий очевидних недоліків, той нічого не знає і про оту заповітну чудовість поезії!

– Ох, Авґусте, недосконалість ховається глибше, ніж хтось собі це уявляє.

Цезар пустив зауваження це повз вуха.

– Творіння твоє – це сам Рим, і тому воно – власність римлян, усього народу, всієї держави, якій ти слугуєш і якій слугувати повинні усі ми… Тільки те, чого ми не звершили, належить лиш нам та ще, може, те, що звершили не так і що не збулося; але те, що таки уже звершено, належить усім, цілому світу належить.

– Цезаре, поема моя, – це якраз те, що не звершено; страшно сказати, але це таки правда, а ніхто мені в цьому вірить!

І знов щось знайоме, фамільярно-довірче промайнуло на непроникнім обличчі, але цього разу ще й з відтінком зверхности.

– Ми всі добре знаємо про твої сумніви й відчай, Верґілію, тож і не дивно, що нині, коли ти занедужав і зліг, вони дошкуляють тобі іще дужче; але ти ще й хитруєш, ти користаєшся з них задля якихось своїх потаємних – принаймні наразі для мене – намірів…

– Це не ті сумніви, про які ти, Октавіане, думаєш і від яких ти справді так часто мене рятував; це не відчай через щось нездоланне й нездолане… Ні, я озираюсь на прожите життя і бачу там те, чого не вдалося звершити.

– З цим доведеться змиритись, Верґілію… У людському житті, у творінні людському завжди полишаються приховані рештки незвершеного. Доля така нам судилась усім, – сумно промовив Цезар.

– Творіння твоє набуватиме удосконалення вічно; справу твою за твоїм замислом продовжать твої спадкоємці. А справу мою не продовжить ніхто.

– Бути моїм спадкоємцем я б довірив Агріппі… Та він уже надто старий; а то б кращого і не знайти.

І Цезар, ніби раптом згадавши про щось невідкладне, підвівся й ступив до вікна, щоб за ним, як здавалося, у краєвиді далекому пошукати очима розради і втіхи.

Люди приходять і йдуть, одні одних міняючи, кануть за ними у безвість їхні тлінні тіла, лиш пізнанню нема кінця-краю, воно плине у даль неозору, назустріч спітканню обітованому.

– Агріппа вже скоро прибуде сюди, – сказав Авґуст і перевів погляд униз, на вулицю, де мав з’явитись Агріппа.

Марк Віпсаній Агріппа… Похмуре і мудре обличчя бувалого воїна, могутня і владна простацька постава – усе це зненацька виразно постало в уяві, і немовби почувся чийсь голос – може, то був голос раба? – який шепотів, що виснажлива пристрасть такого життя, повного прагнення влади, скоро сама себе виснажить, що життя це погасне раніше, ніж життя Авґуста. Щоправда, сам Авґуст про це не хотів, певна річ, навіть слухати, він бажав чути інше.

– Ти молодий іще й сам, Октавіане, і маєш синів – навіть, можливо, іще й ненароджених; рід твій житиме.

Стомлений порух рукою – така була відповідь.

І знову запала мовчанка і тиша. Авґуст стояв край вікна, дуже худий і стрункий, смертний у смертному тілі; руки, ноги – все нарізно, все загорнене в тоґу; таким він стояв у потоці зустрічного світла знадвору: худа людська постать з навкісними складками тоґи на спині, і чи було там що-небудь і спереду, а тим більш осіянне обличчя, тим більш осіянний погляд, – про це тепер важко було вже сказати, та ще важче про те, на що Цезар ото видивлявся. А втім, чи не стояв щойно там, на тому самому місці, біля вікна, Алексіс? Ну звичайно, звичайно ж, то був Алексіс, худенький хлопчина, зворушливо гарний, майже син – син, чию долю, що лишень починалась, лишень розпускалась, він був надумав узяти на себе й хотів опікуватися ним не просто як батько, ні, а і як мати, що опікується рідним дитям; син, що з нього він, як справжній батько, все ж таки виліпив подобу самого себе. Алексіс стояв, відвернувшись, так ніби все ще таїв образу за те, що він непрохано втрутився у його долю і збив із пуття його; та водночас хлопчик, про образу вже ніби й забувши, линув на мріях до краєвиду замріяного, до мрійливого сонця, увитого квітами, до мрійливого спокою, ароматом лавровим напоєного, і це саме для нього, вродливого хлопчика, вели хоровод сатири, сп’янілі від пахощів нив, одурманені співом флояр, це задля нього розкривсь краєвид, ніжно зворушений тим хороводом, і влад хороводові навіть дуби загойдали своїми могутніми кронами; і все це вершилося задля вродливого хлопчика, від краю до краю вершився цей вселенський танок пожадань усього сущого, і відкривалося зорові все, що від нього ховалось, відкривалося зорові все, що його уникало, все спліталось в єдину вселенську видимість завдяки неспинно-взаємному перетіканню жадань, що пізнанням виповнювались і в трепетнім плині своєму поймали усе недоступне й доступне зору, щоб утілити все у знайомому образі; так, жаданням пізнати охоплений, сам жаданням охоплений, стояв там Алексіс, і позаяк він прибрав уже образу, то образом стало й усе доокола, стало знайомою єдністю, і полудень з вечором злились у вселенському світлобутті, тільки все це зненацька пощезло, і навіть далекі-далекі пасма ще сонних від ночі пагорбів розтанули, стали порожнім місцем, поглинуті загальною порожнечею краєвиду, яка німотно-убогим плетивом ліній, затверділих, аж майже різких, вписалась у гнилувато-приблякле світло дедалі повнішого затемнення сонця; дедалі тьмавішими робилися барви квітів, у світлі, сухому, мов папір обгорілий, тоґа на Цезарі з пурпурової стала фіолетово-чорною, ніщо не трималося купи, все втрачало зв’язки і просто-таки розпадалося – розпадалося через сувору свою однозначність, яку навівала ота худа постать побіля вікна, розпадалося через суворість її, черствість і різкість; сливе нереальна ця однозначність була попри свою очевидність і видимість, і все, що є людського, ох, навіть звичайні взаємини ставали, здавалося, жертвою однозначности, цієї поверхні, загадково завислої, що нічого вже не прикривала, бо навдивовижу неплотська, навдивовижу чужа всім жаданням, навдивовижу твереза, міцна, аж туга нитка тримала зв’язок із тією закляклою там, край вікна, крихкотілою постаттю, і був цей зв’язок, коли всі вже зв’язки розпалися, напрочуд нерозривний. У спохмурнілій бляклості все довкола застигло, завмер навіть пташиний щебет; ох, ніколи вже сон не повернеться! Але Плотія, до нього зі сну нахилившись низенько-низенько (він навіть відчув її подих), пролебеділа тихесенько – і було то, немов таїни передвістя: «Не тужи так за ним, я ж бо тебе не покину і в будучині неспіваній; з минулим тебе вже ніщо не пов’язує, йди, йди до мене, коханий». Так шепотіла вона, немовби своїм шепотінням хотіла вдихнути, крім слів, у бляклий, безживний, але ще відчутний світ живу ніжність спокійного сну; так шепотіла вона у вселенську застиглість, щоб відшепотітися й тихо принишкнути, ніби цей клопіт забрав їй усю її кволу снагу. Надовго запала тиша; чоловік край вікна – той, що ім’ям всіх богів владарював над світом, той, крихкотілий намісник богів на землі, – не відводив очей від уже тьмяного й щодалі тьмянішого краєвиду, від того громаддя дахів і ліній; тиша і спокій панували довкола, та це вже не був той сон, це вже не був той спокій і мир, який досі незримо витав тут; це був непохитно-суворий мир Авґуста, і тільки лаврова духмяність, що сонним подихом усе ще стелилася в цьому покої, лишалась нагадуванням про ніжну й немерхлу царину квітів, на окрайку якої, вже майже черствий і суворий, стояв – і стоїть – лавр.

Несподівано різко, дуже різко Авґуст повернув назад голову.

– Вернімось до справи, Верґілію… Чому ти надумав свою «Енеїду» знищити?

Зненацька застало його це запитання, ох, зненацька, і першої миті він навіть не знав, що сказати.

– Ти щось казав про недосконалості; хай і так, хоч сам я у них і не вірю. Одначе в поезії немає такої недосконалости, здолати яку не до снаги Верґілію… Отже, це були просто відмовки.

– Я не досяг своєї мети.

– Мені це пояснення також нічого не каже… То яка ж, яка в тебе мета?

Різке, дуже різке і пряме було це запитання; Авґуст знов підійшов до його ложа, він скидався тепер на суворого, немилосердого батька, і просто дивно, дуже дивно було, що перед ним закрадався у душу ляк – не лише через їхню різницю у віці (адже вона, як-не-як, таки була), а скоріш через те, що кожен, хто знав Авґуста, вже давно мав би звикнути до цієї його різкої манери допитувати, – звикнути так, щоб її не боятися. Ляк викликала, мабуть, уже сама незаперечна правомірність запитання; хто не знає, як відповісти на нього, того охоплює ляк. Далебі, де шукати мету? Її не знайти, вона також розвіялась під гнітом нестерпним цієї хвилини! Ох, де ж та мета? О Плотіє, подай свій провісний голос! Назви ж ту мету!