Текст книги "Смерть Верґілія"

Автор книги: Герман Брох

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 30 страниц)

І озвалася Плотія, і пролунали слова її так, ніби спогад:

– Я несу твою долю; і мета твоя – у моєму знанні.

Тоді Авґуст – він, коли прагнув чогось домогтися, й це любив часто робити у своїх допитах – знов перейшов на свій звичний, звабливо-люб’язний тон, який йому так пасував:

– Цілей багато, Верґілію; їх у мене й самого таки чималенько, і з-поміж них твоя дружба – далебі, не на останньому місці, бо я хочу зажити ще й слави, що був колись другом самого Верґілія… Одначе зізнайся нарешті: яку ж то жахливу мету ти забрав собі в голову, що вона породила таке несосвітенне рішення?..

І знов лихоманка нагадала про себе; він відчував її межи гарячими пальцями; ще й так тиснув перстень… І все ж відповісти таки доведеться.

– Яку я мету?.. Знання, істину… Усі цілі там… У пізнанні…

– І ти гадаєш, що цієї мети не досяг.

– Її не досягне ніхто.

– Виходить… ти сам себе і заперечуєш; тоді важко збагнути, навіщо і далі терзати отак собі душу… Смертним не все до снаги.

– Але я до пізнання не зробив навіть першого кроку і зробити його й не спробував… все таке суперечливе… все було суперечливе…

– Ти про що? Ти й сам не ймеш віри у те, що кажеш; і годі про це. – Авґустів голос зробивсь роздратованим; Цезар був невдоволений.

– Так воно й є.

– Верґілію, любий…

– Ох, Октавіане…

Тихенько хитнулась лампада, хоч повітря в покої не поворухнулося навіть; тихенько дзеленькнув срібний ланцюжок. Чи не додався до сонячного затемнення ще й землетрус? Страху він, однак, не відчув; його тіло було, мов той човник, що його тихо погойдує хвиля, – мов човник, готовий пуститися в плавання, й Авґуст на березі по-дружньому допомагав приготувати його до відчалу, а вдалині – морське дзеркало, рівненьке, не побрижене жодною хвилькою, у гладіні його відбивалося блякле світло – здіймалося і опускалось усією своєю поверхнею.

І Авґуст, про землетрус також анітрохи не думаючи, по-дружньому мовив:

– Послухай мене, мій Верґілію, послухай товариша і воднораз того, хто знає твою поезію. Твоя «Енеїда» наповнена високим пізнанням, у ній – широка картина Риму, ти змалював його всього – з богами його, ратоборцями і простолюдом; ти змалював його славу і його благочестя, змалював усі римські терени і римські часи, що сягають корінням аж до могутнього нашого троянського пращура… Закарбував ти усе… Хіба тобі це – не пізнання?

– Закарбував? Карбувати, закарбувати… Ох-ох-ох… Так, я хотів закарбувати усе – все, що було, все, що є… Та зробити це неможливо, мені не вдалося…

– Тобі це вдалося, Верґілію!

– Мені не терпілося все пізнати… тим-то й хотілось усе записати… Бо така вже поезія; ох, поезія – це нетерплячка усе пізнавати, поезія прагне пізнання, одначе на більше, ніж прагнення, вона не спроможна…

– Я згоден з тобою, Верґілію, така вже поезія; у житті їй до всього є діло, тим-то вона і божественна.

Проте в чому істина, не розумів ані Цезар, ані хто інший; ніхто не усвідомлював, що божественність у красі – лише видима, що божественна видимість – ще не сама божественність.

– Щоб пізнати життя, о мій Цезаре, не потрібна поезія… Гадаю, для римських теренів, для римських часів, як ти оце висловивсь, Саллюстій і Лівій багато потрібніші, ніж мої вірші, і навіть якби я був селянином – чи, правильніше сказати, навіть якби я міг таким бути, – то, щоб землеробство пізнати, творіння, приміром, Варрона були б мені куди важливіші, аніж власні «Георгіки»… Що ми, поети, поряд з такими, як високоповажний Варрон?! Не хочу образити гідність своїх побратимів-поетів, але від самого лише славослів’я пуття не багато, а вже у пізнанні – то й поготів.

– Кожен робить свій внесок у пізнання життя; його робить і кожне сподіяне твориво, зокрема і моє; але велич пізнання життя у поезії – а отже, і велич твоя, Верґілію, – в тому, щоб, як я вже сказав, охопити життя в одному-єдиному твориві, в одному-єдиному помислі, в одному-єдиному баченні.

Писати, писати про все, що чиниться всередині і зовні… Але що це дало? Нічого…

– Ох, Авґусте, колись я також гадав, що завдання поета – саме у цьому, в пізнанні… Тож моя творчість і стала шуканням пізнання, але не пізнанням, не самим пізнанням…

– Тоді мені знов доведеться спитати у тебе, Верґілію: до якої ж мети, до чого ти прагнув зі своєю поезією, коли не до пізнання життя?

– До пізнання смерти.

Це було наче осяяння, наче здогад, наче просвітлення, як ото впізнаєш що-небудь, повернувшись додому, і сказав він це притьмом, наче вражений таким просвітленням.

Запало мовчання; завмер тихий трепет буття, як буває під час землетрусу, а Цезар цього усе ще немовби і не помічав; здавалось, він був непомалу збентежений тим, що почув. Він ще довго не міг отямитись, поки нарешті промовив:

– Смерть – це частина життя; хто пізнає життя, той пізнає і смерть.

Чи це так? Звучить, ніби істина, але ні, все ж не істина або вже не істина.

– У моєму житті, Октавіане, не було жодної миті, яку я не хотів би спинити й затримати, але не було і такої, коли я не хотів би померти.

Цезар, усе ще збентежений, знову спробував заговорити люб’язно:

– Це просто щастя, Верґілію, що бажання твоє померти виявлялося досі марним; доведеться йому і тепер удовольнитися тільки цією твоєю недугою. А ось жити бажання в тобі знов візьме гору, і боги нам у цьому поможуть.

– Можливо… Життя я, звичайно, люблю… так, я його дуже люблю і цього не приховую. Я до життя ненаситний – і якраз через те, що так зголоднів за смертю… Адже про смерть я ще нічого не знаю…

– Смерть – ніщо, розмовляти про неї не варто.

– Безліч разів ти бачив смерть, Октавіане; мабуть, саме тому про життя ти знаєш багато більше, ніж будь-хто із нас.

– Друже мій, може, смерть доводилось мені бачити й надто багато разів; та життя, далебі, – така сама мізерія, як і смерть; до неї воно нас веде, і обоє вони – ніщота.

Якби Авґуст сказав це не таким стомленим голосом і немовби між іншим, то слова його могли б навіть уразити, адже вони в жодному разі не відбивали його переконань; а так їх, либонь, навіть не варто було сприймати серйозно.

– Це не зовсім відповідає поглядам стоїків, учнем яких ти так часто себе називав.

– Якщо люди не забуватимуть про свій обов’язок творити добро, то ми це з ученням стоїків якось уже та погодимо. А власне, для нас це навряд чи й важливо, принаймні навряд чи це – найважливіше.

Авґуст знов опустився у крісло, і знов його рухи були досить стомлені й навіть якісь негероїчні. Він на хвильку заплющив очі, помацав рукою, шукаючи, на що б його спертись, і наштовхнувся на канделябра з гірляндою; пальці знічев’я почали розминати лавровий листок, а коли Цезар підвів повіки, погляд у нього був тьмавий, трохи навіть порожній.

Ох, цю мить також потрібно було б зупинити, затримати, її треба було б описати, як і решту подій, що пропливли крізь усі ці роки й неописані так і лишились, як і решту всього, що ставалось з людьми і навряд чи й зосталося нині у пам’яті, цей невиразний клубок черепів і облич, сільських і міських, всі обтягнені шкірою й порослі волоссям, гладенькі й поморщені, а декотрі й геть прищуваті, цей клубок невиразних постатей, що пройшли, прослизнули, прошкутильгали і щезли, ця одвічно незмінна коловерть людської строкатости, частину якої незаперечно становив і сам Авґуст, намісник богів на землі, також приречений на забуття, як і весь непроглядний клубок створінь, що їх не полічити і не описати, клубок, так само приречений на забуття, як і кожне створіння окремо, бо приречене на забуття все живе, все, що їсть, що жере і що спить, що наповнене чимось рідким і м’яким, приречена на забуття вся кістяна споруда, оправлена плоттю та шкірою й на ноги поставлена, кістяна споруда, за допомогою якої створіння пересуваються, приречена на забуття людина… О, людина, чию усмішку все ж таки не полишає божественне сяєво, і завдяки цьому сяєву людина у своїй усмішці пізнає споріднену душу, пізнає побратима свого й посестру. О людське порозуміння, о усмішка, що породжує мову людську! Нічого із цього не пощастило затримати й закарбувати, а вийшла натомість лише сяка-така подобизна гомерівських віршів, таке собі пустопорожнє ніщо, повне богів і героїв з гомерівськими повадками – таких нереальних, що проти них навіть стома онука, що сидів оце поруч, була просто втіленням справжньої моці. Бо навіть оця украй стомлена усмішка, що блукала на обличчі у Цезаря, була просто божественна… А в поемі актійський звитяжець не має ані обличчя, ні усмішки – тільки й того, що обладунок та шолом; ні, істини годі шукати в поемі, у ній нереальний герой, Еней, нереальний Енеїв онук; глибоким пізнанням вона не вражає, по-справжньому нічого не закарбовує, та й не здатна зробити це, бо тільки в пізнанні світло й тінь творять форми і відділяються одне від одного. А поема бліда й невиразна, в ній – ні світла, ні тіні.

Та ось пролунав якийсь голос – не Плотії, ні, чийсь чужий. Ба, голос раба! Дуже дивно, одначе, адже рабові нічого тут робити; і той голос промовив: «Тобі вже не треба нічого закарбовувати». – «Чому мені радиш це ти, а не Плотія?» Та потім озвалася й Плотія, і голос її знову був, як і доти, мов лагідний легіт: «Послухайсь його; тобі вже не треба нічого записувати».

Отже, перечити марно, хоч у нього й закралась підозра, що Плотія підтримала раба лише зі страху, потерпаючи, що і саму її, чого доброго, зарахують до сонму створінь, приречених на забуття. Так чи так, а перечити марно. Та чому цей наказ такий беззаперечний? Чому? Адже й тепер ще, атож, і тепер ще могла б удатися спроба надолужити згаяне, щоб, попри все, врятувати поему, навіть якщо це, по суті, остання хвилина й намагатись що-небудь поправити вже майже запізно; але спроба вдалася б, якби пощастило спинити, затримати цю, саме цю і саме тут мить єдину й останню, затримати все відчутне і суще, оцю кам’яну довговічність довкола – мурів, підлоги, будинку і міста, всього, що надійно стоїть і водночас вже витає, що кудись відлітає в нерухомо застиглому світі, – спинити й затримати оце гойдання, яким, мов під час землетрусу, все довкола охоплене, й ти пливеш понад ним, гейби в човні по дзеркальній гладіні, й тебе поглинає дзеркальна безплотність потьмянілого полудневого світла… О, якби ж можна було все це затримати, закарбувати земну оцю втому, сховану за тендітно-суворими рисами парсуни Цезаря, закарбувати, увічнити бодай невеличкий уривок цієї розмови, що невидимим ланцем поміж них перекинулась, це перемовляння, ці запитання й відповіді поміж єством і єством, що вийшли обоє з отого слизького клубка, ні, не збагнути їхньої злади, не збагнути божественної зустрічі променистих поглядів їхніх очей. О, якби можна було, якби дано було затримати, закарбувати ще бодай це, якби стало снаги ще бодай на таке, то, може, це і стало б найпершим, а воднораз і останнім проблиском істинного пізнання життя. Та чи стало б? «Хоч би що ти робив у цім світі, ніщо поцейбічне тебе уже не вдовольнятиме», – сказав раб, і слова ці пролунали для нього так переконливо, що потвердження їхнього він уже не чекав від Плотії; бо хай дух у жадобі пізнати хоч як глибоко проникне у суще, хай навіть він розкладе його на праелементи, відділить спокійну терплячість від діяльного руху, їх усюди і скрізь виявляючи, першу – як воду і землю, другий – як вогонь і етер, хай дух, проникаючи у таємниці атомарного коловороту, розкладе усе суще на численні його складові, ба більше, хай навіть розкриє він суть щонайглибшу людини, цього створіння з порізнених членів, хай до найменших дрібниць вивчить сутність людську, вивчить богоподібність і самооману діяння людського й слова людського, хай навіть сутність людську він оголить до наготи щонайглибшої, щонайостаннішої, здираючи плоть з кістяка її, видуваючи мозок з кісток і думки її так розвіваючи, щоб не лишилось нічого, окрім обібраного, незбагненного «я» з його божественною самозневагою, хай дух у жадобі пізнання усе це і звершить, хай він, посуваючись крок за кроком, усе це й затримає, ба навіть докладно опише, так він однаково ще не зробить і кроку, поцейбічним лишиться пізнання, лишиться воно до землі прив’язаним – лишиться пізнанням життя, але не пізнанням смерти; ми з хаосу споконвічної ночі видобуваємо часточки істини, одна по одній, сточуємо ланку до ланки в суцільний ланцюг істини; безкінечний ланцюг той, як і сама істина – безкінечна, як і життя, й така сама безглузда, і на безглуздість приречена доти, доки їй, як і життю, відкриється пізнана й сама вся в пізнанні смерть, це світло вмирання безсмертного, сенс простий і немудрий людського буття, єдність творення як усім істинам істина; о, ніколи пізнання життя, по-земному прив’язане до всього земного, не піднесеться над пізнаним і йому не даруватиме неперебутну єдність – єдність сенсу, з волі якого життя як творіння триває і в цьому довічному стані довічно лишається в пам’яті.

Бо лише той, хто, смерть пізнавши, нескінченність осягне, – лише той зможе затримати й закарбувати творіння – як окремішні явища в ньому, так і творіння у кожному явищі. Бо щось окреме в самому собі затримати й закарбувати не можна; тільки у взаємозв’язках, тільки в закономірності власних зв’язків воно набуває тривкости, й саме на нескінченності тримаються всі взаємозв’язки в сущому, закони тримаються й форми законів і саме тому й сама доля, ця нескінченна таїна нескінченности – вона ж і людська душа.

Авґуст сидів, не міняючи пози; він розтирав поміж пальців лавровий листок і немовби чекав на згоду чи бодай на яку-небудь відповідь.

– О Авґусте, ти говорив про найважливіше… Та, либонь, ти не був би самим собою, якби не знав, що ні життя, ані смерть не можна, навіть не вільно вважати ніщотою, й ти так само не був би самим собою, якби не знав, що якраз через це з пізнанням справа стоїть зовсім не так, як ти зволив сказати… Далебі, лише той, хто пізнає смерть, пізнає й життя…

Ледве помітний, якийсь непритомний усміх на мить провістив байдужу готовність до згоди:

– Так воно, може, і є…

– Певна річ, так воно й є. Лише із глибокого сенсу смерти випливає незміряний сенс життя.

– То ось як, виходить, слід мету розуміти твоєї поезії? Таку ти мету собі ставиш?

– Якщо те, що творив я, була справжня поезія, то саме її я і ставив собі за мету, бо до такої мети завше і прагне справжня поезія; якби це було не так, якби щось нездоланне не спонукало нас кожною думкою, кожною мрією підступати наосліп до смерти, – якби не ця страхітлива принука наближатись до смерти, то в нас не було б і поетів-трагіків, не було б і Есхіла!

– А народ, я гадаю, цілі поезії уявляє інакше. Він шукає красу в ній, він шукає в ній мудрість.

– Усе це – омана, позлітка, майже нічого не вартий доважок; звісно, народові, може, й здається, немовби в поезії він лише це і шукає. Та насправді народ відчуває, що лежить за поезією, він відчуває суть її, бо саме в цій суті – не що інше, як мета самого життя.

– І ти цієї мети не досяг?

– Не досяг.

Авґуст, провівши рукою по чубу й чолу, так ніби щойно прокинувсь і з думками збирається, мовив:

– «Енеїду» я знаю, тож не виставляй її у фальшивому світлі; в ній смерть виступає в усіх іпостасях, ба більше – в поемі ти навіть спустився услід за смертю під землю, у царство тіней.

Ні, цей чоловік не зрозуміє ніколи, що принести поему в жертву – це неминучий обов’язок; він не помітив навіть затемнення сонця, не відчув, як захиталась, немовби на Посейдонових хвилях, земля під ногами, і не втямки йому, що на землі наближається геєна вогненна, яку, далебі, усе це так вочевидь провіщає; він не здогадується, що недалеко вже крах творіння, й ніколи вже він не погодиться принести що-небудь у жертву – й не лише «Енеїду», – щоб не спинилося сонце і не спинилися зорі на денних своїх і нічних шляхах, щоб не було вже затемнень, щоб вічним творіння лишалось і щоб смерть обернулась на нове народження, на воскресле творіння.

Еней услід за смертю зійшов до підземного царства тіней і повернувся з порожніми руками, сам – лише порожній символ, що не втілює ні порятунку, ні істини, ні істинної реальности, тож відвага Енеєва була така сама даремна, як відвага бідняги Орфея, хоч під землю спускався Еней, на відміну від цього, не заради коханої, а заради старого законника, рідного батька… Так, забракло героєві моці спускатись у ще глибші глибини, і ось настав час жертвопринесення – час самому йому разом з поемою сходити в безодню ніщоти, щоб звідти постала реальність смерти, розтрощивши порожній символ.

– Авґусте, я лиш оточував смерть щільним муром із символів; але смерть набагато хитріша, аніж поезія, ніж її символи й образи, смерть від них вислизає… Символи – то не пізнання, о ні, символи йдуть за пізнанням; щоправда, часом вони його й випереджають, як недозволене й недосконале уявлення, до послуг якого вдаються лиш пустопорожні слова, й тоді символи, замість пускати коріння в пізнанні, перед ним зупиняються і заслонять собою його, мовби темною ширмою…

– Здається мені, алегорії й символи притаманні всіляким мистецтвам, а отже, й мистецтву Есхіла; кожне мистецтво – це символ… Чи не так, мій Верґілію?

Це заперечення було, певна річ, досить слушне.

– Ми ж бо не маємо іншого способу себе виражати; у мистецтві існують лише алегорії й символи…

– І смерть, кажеш ти, вислизає від символів.

– Авжеж… Уся наша мова – то алегорії й символи, і мистецтво – те саме, і навіть діла наші – це алегорії й символи… пізнання шляхом алегорій і символів… чи воно має бути таким… чи таким хоче бути…

– Гаразд, тоді це точнісінько так, як Есхіла, стосується, звісно, й мене. – Авґуст нарешті всміхнувся. – Ми ж бо зійшлися на думці, що влада – це також мистецтво, мистецтво римлянина.

Авґуст меткий був на розум, дотепний, і встежити за його хитрою думкою було не так легко; те, що він сидів тут край ложа, було зрозуміліше, ніж те, про що він казав, і якщо на увазі він мав усю римську державу, своє власне державне творіння, яким він уміло так правив, то в чім полягала реальність цієї держави? Невиразними рисами за вікном проступала споруда державности, видніючись у краєвидах і між краєвидами, у людях і поміж людьми, межа тут і межа там, все пов’язано тут і все пов’язано там, від ока усе приховане, а проте все воно є, і в царини всі ті нелегко було вирушати на пошуки того творіння.

– Творіння твоє, о Авґусте… Так, певна річ, воно – символ… Це держава твоя… вона – втілення римського духу…

– То невже ж серед безлічі всіх оцих втілень, серед безлічі всіх оцих символів, з яких і складається наше життя, невже ж саме ті, котрі тобою створені, – такі нікудишні, що потрібно їх знищити? Невже тільки ти не досяг ними своєї мети? Щодо мене, то я побажав би, щоб зосталось усе, що я створив… мені й у цьому хотілось би бути таким, як Есхіл, адже той своїх власних творінь не нищив, де ж пак… Невже ж так кортить тобі бути тут винятком? Чи ще мало тобі тої слави, якої уже ти зажив, і ти хочеш додати до свого імени ще й славу сумну Герострата?

Цезар був славолюбний, він часто заводив мову про славу, він прагнув слави, і тим-то йому не можна було сказати – йому, звісна річ, ще менше, ніж Луцію, – що слава, навіть якщо вона переживає смерть, уникнути її ніколи не помагає, що слава простує шляхом лиш земним, поцейбічним, і пізнання на ньому немає, це – шлях ілюзій, це – шлях засліплення, шлях, що повертає назад, веде до біди.

– Слава – дарунок богів, але не мета поезії; лише погані поети вбачають у ній мету.

– Ти до таких, певна річ, не належиш… Тоді чом твої символи – саме твої – не повинні лишитись нащадкам? Твою «Енеїду» порівнюють з поемами самого Гомера, і смішно було б казати, що твої образи своєю силою поступаються перед Есхіловими. А ти запевняєш, буцімто замість того, щоб пізнавати істину, ти її, навпаки, лише затуманював і через те й не наближався до неї; якщо це правда, то й про Есхіла можна сказати те саме.

Схоже, так наполегливо, просто уперто Авґуст стояв на своєму через якусь нетерплячку, але дати йому нелукаву і щиру відповідь, якої він так домагався, було неможливо.

– В Есхіла завжди, ще від початку, пізнання передувало поезії, а я намагавсь пізнавати через поезію… З пізнання душевних глибин він черпав свої символи, в нього вони – одночасно і внутрішні, й зовнішні, й тому вони, як загалом усі символи й образи у високім мистецтві греків, уже перейшли у вічність; з пізнання народжені, вони обернулись на вічну істину.

– Такої високої слави гідний і ти.

– Я – ні… Образи, що лише запозичені ззовні, повік не позбудуться печаті земного, тим-то вони неминуче дрібніші, аніж праобраз; для пізнання вони непридатні, як непридатні й для істини, це – не ті образи, що одночасно і внутрішні, й зовнішні, вони – сама оболонка. Отак і зі мною…

– Верґілію! – рвучко, знову геть по-юнацькому підхопився на ноги Цезар. – Верґілію, ти вже повторюєшся, хоч і знаходиш усе нові слова і вони хтозна-як підкуповують. Та мені з них – тут я також повторюся – зрозуміло лиш те, що туманні твої звинувачення власного твору у вадах – мовляв, то в ньому немає мети, то немає пізнання істини, – стосуються, власне, тільки формальних недоліків викладу; ніхто їх, крім тебе самого, не годен помітити, ніхто, окрім тебе самого, не годен сказати, що твої символи й образи непереконливі, й сумніви, якими карається кожен справжній митець, сумніви в тому, чи вдалося йому власне твориво, – саме ці сумніви й штовхають тебе на просто-таки маячню, і причина цього, либонь, у тому, що ти – найбільший із-поміж поетів.

– Неправда це, Авґусте.

– Тоді що ж?

– Наразі ти квапишся; не подобає мені тут барити тебе, бо довго-таки довелося б пояснювати, а без цього я не доведу тобі, що «Енеїду» лишати було б несправедливо, хоч їй і притаманні усі ознаки повноцінного мистецького твору.

– Ти граєш словами, Верґілію, і якщо в своїх роздумах ти коли-небудь далі поверхні і не заглиблювавсь, то чиниш ти це саме тепер.

– Ох, Октавіане, повір мені!

Але Цезар стояв тепер десь недосяжно далеко; здавалося, жодне слово до нього вже не долинає.

– Довгі пояснення й докази завжди мають щось приховати, а надто тоді, коли, як оце вочевидь і в тебе, ґрунтуються на розлогих філологічних розмислах.

– Не філологія це, Октавіане.

– Але ж ти маєш намір дати свій коментар до «Енеїди», чи не так?

– Що ж, можна назвати це, мабуть, і так.

– Коментар Верґілія до його власного творива! Хто ж бо схоче таке проґавити! Тоді не обійтися нам і без Мецената, адже в таких справах він бере щонайдіяльнішу участь. Отже, у Римі ти з нами поділишся своїми думками, а ми посадимо писаря-раба, щоб він записав твій виступ…

– У Римі?!.

Навіть дивно подумати, що Рима йому вже ніколи не бачити! А втім, де той Рим? І де вже він сам? Де він лежить? Якщо це – Брундизій, то де міські вулиці? Чи не біжать вони просто в нікуди, звиваючись, одна з одною переплітаючись, перетинаючи вулиці Рима й Атен, вулиці решти всіх міст на світі? Двері, і вікна, і стіни – все переходить із місця на місце, все між собою неспинно міняється і переміняється, краєвид за вікном і там далі, на обрії – все розпливається, тане, і видно один лиш міський краєвид, одну лиш єдину картину: позбавлена тіней земля, і катма й натяку на сторони світу, і де тепер схід той – хтозна.

– Ну звісно, мій любий Верґілію, Рим нас очікує, – відповів Цезар. – Невдовзі мені час від’їздити, а днів за кілька і ти, ставши на ноги і повен здоров’я, вирушиш услід за мною… А поки що маєш подбати не тільки про те, щоб скоріше одужати, а й про свій манускрипт; ні з тобою, ні з ним не повинна вчинитись ніяка біда, ви нам потрібні обоє, і тобі, я гадаю, не важко мені це пообіцяти, коли я прошу тебе. Ти поруку даєш мені за себе самого і за манускрипт… А до речі, де ти його зберігаєш? Чи не отам? – І, вже зібравшись піти, він показав, мов між іншим, а насправді з прихованим наміром, на скриньку із манускриптом.

О, це була вже вимога, справжня вимога, і, схоже, вона не лишала ніякого вибору.

– Я повинен тобі це пообіцяти?!

– З багатьох частин «Енеїди» ще навіть не зроблено копії… Я маю застерегти тебе від необачних кроків, які ти замислив, і зберегти поему. Можливо, звичайно, що своїми поясненнями ти переконаєш мене, переконаєш усіх нас у тому, що твої наміри слушні; одначе, як той казав, скорий поспіх – людям посміх, і спершу ми хочемо почути твої пояснення. А якщо ти не відчуваєш у собі достатньо рішучости, щоб пообіцяти мені те, про що я прошу, то я задля певности охоче заберу зараз скриньку з собою, і вона зачекає на тебе у Римі.

– Октавіане… манускрипт я віддати не можу!

– Любий Верґілію, мені дуже боляче бачити, який ти розгублений, одначе повір: у тебе це – просто якась невідчепна ідея; на те, щоб отак розгубитися, жодних причин немає, як немає у тебе причин і на те, щоби власне творіння знищити…

Цезар стояв тепер біля самого ложа й говорив м’яким голосом.

– Ох, Октавіане… я вже помираю, а про смерть так нічого й не знаю.

Звідкись іздалеку озвалася Плотія: «Для самітника смерть – таємниця, смерть пізнають лиш удвох».

Авґуст випростав руку і взяв його кволу долоню.

– Думки в тебе, любий Верґілію, похмурі і зайві.

– Їх не прогнати, та й не маю я права їх проганяти.

– У тебе ще досить часу, щоб довідатись більше про смерть; боги тобі в цьому поможуть…

Багато чого колихалось довкола, багато чого оберталося одне на одне, вся п’ятірня Авґуста лежала в його долоні, «я» схилилось до «я», та тримав він не Плотії руку; перед смертю нема ні короткого часу, ні довгого, але найостанніша мить, та, що пізнання дарує, хай довше триває, ніж усе проминуле життя. І мовила Плотія: «Час не владний над нашим союзом, час не владний над нашим знанням».

– Поема…

– Кажи далі, Верґілію… – Голос лунав так само м’яко.

– Поема… Я мушу дістатися знань… поема стоїть на моєму шляху, знання вона випереджає.

Авґуст забрав свою руку з його, обличчя у нього прибрало упертого виразу, і він промовив:

– Суть не в цьому.

Руки тої потиску мов не було; знов про себе нагадував лише перстень на пальці та жар лихоманки, а слова Цезаря розпливалися, канули у далечіні.

– Про суть, Авґусте, ти згадав сам… А суть… вона – в смерті, у тому, щоб пізнати її…

– Несуттєво усе це супроти обов’язку… навіть якщо ти у своїй поезії, як сам-таки щойно й сказав, оточував смерть щільним муром із символів…

Попливло, розпливлося… Гукнути б, іще раз вернути б… І він промовив:

– Ох, спинити б життя, затримати, щоб знайти в нім прообраз смерти…

– Гаразд, хай і так, гаразд… Леґіонера ніхто не питає в бою, чи знайшов він прообраз своєї смерти, знайшов він знання чи ні; коли вже стріла в нього влучила, йому доведеться померти. Байдуже – добув він знання чи ні, а повинність свою він таки має відбути… Хай боги оберігають тебе від смерти, Верґілію, і вони тебе далебі вбережуть, але я не хочу, щоб ти отак грався зі смертю, адже вона, так само як і знання твої чи незнання, не має анічогісінько спільного з твоєю повинністю перед нами всіма… Якщо ти не відмовишся від свого заміру, то попросту змусиш мене захищати творіння твоє від тебе ж таки самого.

Нетерплячка і гнів промовляли у Цезарі; йому йшлося про те, щоб знайти рішенець: або – або.

– Пізнання, о Цезаре, – це не чиясь особиста справа, пізнання – це справа всіх нас.

Ні, пізнання його не добулось глибин, так і лишилось воно на поверхні – на кам’янистій поверхні, де комашиться лише простолюд; і те, що про смерть він довідавсь, не сягнуло за межі земного; він знав усього-на-всього про скам’янілий земний кістяк смерти, а отже, не знав він нічого: гідна жалю безпорадність, нездатна нічим зарадити. Та для Цезаря це – не підстава й не доказ; не зрозуміє він їх і в гніві своєму одразу відкине.

– Отже, ти хочеш знищити власне творіння і так усім нам прислужитися? Невже ти говориш серйозно? А як бути з твоєю повинністю? Як бути з її усвідомленням? Прошу тебе, настійно прошу: не замилюй нам очі.

Авґуст гнівавсь, але його погляд виказував, що важким духом він дихає лише для годиться, що серце у нього, як завжди, зичливе і добре; якби пощастило і його доброзичливість вийшла на волю, то ще поталанило б, може, усе врятувати…

– Ні, я від повинности й відповідальности не ухиляюся, Авґусте, і ти про це знаєш; але прислужитись по-справжньому всій нашій спільноті й державі я зможу тоді аж, як навчусь пізнавати по-справжньому, бо йдеться оце про повинність подати помічну руку, а без пізнання повинність таку аж ніяк не сповнити.

Цезар і справді трохи пом’якшив свій гнів.

– Тоді ми наразі збережем «Енеїду», вона нам утілить попередній період пізнання… І хай символом смерти вона і не стане – ти ж бо цю рису її заперечуєш, – та принаймні залишиться символом римського духу і римського люду, всього народу, надбанням чиїм вона є, тим більше що ти з її нібито хибними алегоріями й образами завше був щонайкращим помічником своєму народові й навіки таким і зостанешся.

– Не «Енеїда», о Цезаре, а держава твоя, це творіння твоє – ось справжній символ і втілення римського духу, і тому держава, творіння твоє, житиме вічно, а моя «Енеїда» приречена на забуття, їй рокована згуба.

– Невже в цілому світі не вистачить місця для двох істинних символів? Невже світ такий вже тісний? Гаразд, охоче погоджуюсь, що римська держава – символ більшою мірою справжній, аніж поема; та хіба в такім разі не твоя доконечна повинність – приєднатися разом із власним творінням до цього глибшого, усеосяжного символу і слугувати йому? – Напружені риси на обличчі у Цезаря знову здригнулись від гніву, але тепер це був гнів із відтінком підозри. – Одначе тебе це немовби і не стосується. Душа в тебе горда, вона повстає супроти повинностей; хіба ж оця горда душа та погодиться на таку роль: щоб мистецтво – мистецтво твоє! – слугувало державі? Та ти його радше знищиш, аніж поставиш на службу державі!

– Октавіане, хіба ти за мною помічав коли-небудь погорду?

– Досі ні, та вона в тобі, схоже, живе.

– Що ж, Авґусте… Я знаю, людина повинна тягтись до смирення, і я, сподіваюся, цього правила завше дотримувавсь; та щодо мистецтва, то тут у мені і справді живе погорда, коли твоя воля це так називати. Я визнаю за людиною всяку повинність, бо саме людина – і тільки людина – виразник повинностей; та знаю я й те, що мистецтву не можна накинути жодну повинність – ні слугувати державі, ні будь-яку іншу, бо буде це вже не мистецтво; і коли виявляється, що повинність людини – не у мистецтві, а в царинах інших, як оце нині, то вибору їй не лишається: вона мусить мистецтва зректися – хоч би вже з поваги до нього… Наш час – саме наш – вимагає від кожного з нас надзвичайної скромности, і з нею, ба більше, навіть забувши про ім’я своє, людина повинна служити державі, як роблять це тисячі інших її безіменних слуг, – служити на ратному полі чи деінде, але не пустопорожніми віршами, в яких – лиш огидна погорда, а мистецтва немає, та й бути не може, бо їхня нікчемна самозакоханість пожитку державі не дасть…