Текст книги "Quo vadis"
Автор книги: Генрик Сенкевич
сообщить о нарушении
Текущая страница: 36 (всего у книги 41 страниц)
Тут знову забракло їй повітря, й ледве чутним голосом договорила:
– Пообіцяй мені це, Марку!..
Вініцій, тремтячими руками обійнявши її, відповів:
– Присягаюся твоєю святою головою – обіцяю!..
Тоді в тьмяному світлі місяця проясніло її обличчя. Ще раз піднесла до вуст його руку і прошепотіла:
– Я дружина твоя!..
За муром преторіанці, що грали в «дванадцять ліній», завели голосну суперечку, але вони забули про в'язницю, про охоронців, про все на світі й, відчуваючи в собі душі ангельські, почали молитися.
Розділ LXI
Протягом трьох днів, а радше трьох ночей ніщо не порушувало їхнього спокою. Коли звичайна тюремна робота, що полягала у відокремленні померлих од живих і тяжкохворих од здорових, закінчувалась і натомлені охоронці вкладалися спати в коридорах, Вініцій заходив до підвалу, в якому була Лігія, й залишався в ньому до самісінького світанку. Вона клала йому голову на груди, й вони розмовляли тихими голосами про любов і смерть. Обоє мимоволі, в думках і розмовах, оддалялися все дужче від життя і втрачали відчуття реальності. Обоє були, як люди, що, відпливши на судні від суші, не бачать уже берега й занурюються поволі в безкінечність. Обоє перетворюються поступово на духів, смутних, залюблених одне в одного та в Христа і готових одлетіти. Часом лише до його серця вривався ще біль, як вихор, часом спалахувала, мов блискавка, надія, народжена з любові й віри в милосердя розіп'ятого Бога, і він з кожним днем усе більше відривався від землі й оддавався смерті. Вранці, коли виходив із підземелля, дивився на світ, на місто, на знайомих і на справи житейські мовби крізь сон. Все видавалося йому чужим, далеким, марним і скороминущим. Перестала його жахати навіть загроза мук, бо мав відчуття, що це щось таке, через що можна перейти ніби в забутті, з поглядом, спрямованим на щось інше. Обом здавалося, що починає вже їх огортати вічність. Розмовляли про любов, про те, як любитимуться й житимуть разом, але тільки вже по той бік могили, і якщо часом іще думки зверталися до земних справ, то лише як думки людей, які, готуючись у далеку дорогу, розмовляють про дорожні приготування. Зрештою оточувала їх така тиша, яка оточує дві всіма забуті колони десь у пустелі. Турбувалися вже тільки про те, щоб Христос їх не розлучив; а позаяк хвилина кожна зміцнювала в них ту певність, любили його як ланку, що мала поєднати їх і в безкінечному блаженстві, і в безкінечному спокої. Ще на землі опадав із них порох земний. Душі їхні ставали чистими як сльоза. Під загрозою смерті, серед поневірянь і страждань, у тюремному барлозі почалося для них небо, бо вона брала його за руку й вела, ніби вже спасенна і свята, до вічного джерела життя.
А Петроній дивувався, бачачи в обличчі Вініція все більший спокій і якесь дивне сяйво, якого не бачив раніше. Часом навіть виникали в нього припущення, що Вініцій знайшов шлях порятунку, й було йому прикро, що його в свої сподівання не втаємничує.
Врешті, не витримавши, сказав йому:
– Тепер ти маєш інший вигляд, тож не крийся від мене, бо хочу й можу бути тобі корисним: чи придумав щось?
– Придумав, – відповів Вініцій, – але ти вже мені не допоможеш. Ось після її смерті зізнаюся, що я християнин, і піду за нею.
– Значить, не маєш надії?
– Навпаки, маю. Христос її мені віддасть, і не розлучимось із нею вже ніколи.
Петроній заходив по атрію з виразом розчарування і досади, потім сказав:
– На це не треба вашого Христа, бо ту саму послугу може надати наш Танатос.[377]377
Геній смерті. (Прим. авт.)
[Закрыть]
А Вініцій усміхнувся смутно і сказав:
– Ні, любий, але ти цього не хочеш зрозуміти.
– Не хочу і не можу, – погодився Петроній. – Не час для суперечок, але пам'ятаєш, що ти говорив, коли нам не вдалося вирвати її з Тулліануму? Я втратив усяку надію, а ти сказав, коли ми повернулися додому: «А я вірю, що Христос може мені її повернути». Нехай же її тобі поверне. Коли кину коштовну чашу в море, не зуміє мені віддати її жоден із наших богів, але якщо і ваш не ліпший, то не знаю, чому б мав ушановувати його більше від колишніх.
– Він же мені віддасть її, – відповів Вініцій.
Петроній здвигнув плечима.
– Чи знаєш, – запитав, – що християнами мають освітити завтра сади імператора?
– Завтра? – перепитав Вініцій.
І перед близькою страшною реальністю серце в нього все-таки здригнулося в скорботі й жаху. Подумав, що це, може, остання ніч, яку зможе провести з Лігією, тож, попрощавшись із Петронієм, поспішив до доглядача Ям за своєю те серою.
Але тут чекало на нього розчарування, бо доглядач не хотів йому дати знаку.
– Вибач, пане, – сказав. – Я зробив для тебе, що міг, але не можу ризикувати життям. Сьогодні вночі мають випроводжати християн у сади імператора. У в'язниці повно буде солдатів і чиновників. Якщо тебе впізнають, загину я і діти мої.
Вініцій зрозумів, що наполягати марно. Блиснула в нього все-таки надія, що солдати, які бачили його раніше, пропустять його, може, й без тесери; отже з настанням ночі, звично вдягнувшись у грубу туніку та обв'язавши ганчіркою голову, вирушив до тюремних воріт.
Але того дня тесери перевіряли ще ретельніше, ніж зазвичай, а більш того, сотник Сцевін, суворий і відданий душею і тілом імператорові, впізнав Вініція.
Але, мабуть, у його закутих у залізо грудях жевріли якісь іскри жалості до людської недолі, бо замість ударити списом об щит на знак тривоги, відвів Вініція вбік і сказав йому:
– Пане, повертайся додому. Я впізнав тебе, але мовчатиму, бо не хочу губити тебе. Впустити тебе не можу, але повертайся, й нехай боги втішать тебе.
– Впустити не можеш, – сказав Вініцій, – то хоч дозволь мені тут лишитися та бачити тих, кого випроводжатимуть.
– Наказ не забороняє мені цього, – відповів Сцевін.
Вініцій став біля воріт і чекав, коли почнуть виводити смертників. Нарешті близько півночі розчинилися широко тюремні ворота і показалася колона в'язнів: чоловіків, жінок і дітей, оточених озброєним загоном преторіанців. Ніч була з місяцем уповні – можна було розрізнити не лише постаті, але й лиця нещасних. Ішли попарно, довгою вервечкою, й серед тиші, що порушувалася тільки брязканням солдатської зброї.
У кінці колони Вініцій чітко розгледів лікаря Главка, але ні Лігії, ні Урса серед приречених на смерть не було.
Розділ LXII
Ще не смеркло, коли перші натовпи люду посунули в сади імператора. Святково вдягнені, у вінках, з веселими піснями, а дехто й напідпитку, йшли дивитися нове, чудове видовище. Вигуки: «Семіаксії! Сарментиції!» – розлягалися на Критій вулиці, на мосту Емілія і по той бік Тибру, на Тріумфальній дорозі, біля цирку Нерона і аж ген на Ватиканському пагорбі. Бачили й раніше в Римі людей, які горіли на стовпах, але ніколи досі не було такої кількості приречених. Імператор і Тигеллін, бажаючи покінчити з християнами, а водночас і покласти край епідемії, що розходилась із в'язниць усе більше по місту, наказали звільнити всі підземелля, в яких ледве залишилося кілька десятків людей, призначених для завершення ігор. Тому натовпи, пройшовши садові ворота, оніміли від здивування. Всі головні алеї, а також бічні, що пролягали серед гущавини, біля луків, гайків, ставків, сажалок і грядок, усіяних квітами, були заставлені просмоленими стовпами, до яких поприв'язувано християн. Із підвищень, де не затуляли дерева, можна було побачити цілі ряди стовпів і тіл, обвитих квітами, миртовим листям і плющем, які тяглися в глиб садів, по пагорках і лощинках, так далеко, що, коли ближні видавалися корабельними щоглами, найдальші були схожими на кольорові, встромлені в землю тростинки або списи. Кількість їх перевершила всі очікування. Можна було подумати, що весь якийсь народ поприв'язувано до стовпів задля втіхи Рима та імператора. Гурти глядачів зупинялися перед окремими стовпами, цікавлячись фігурою, віком або статтю жертви, розглядали обличчя, вінки, гірлянди плюща, після чого йшли далі й далі, здивовано задаючи собі запитання: «Невже могло бути стільки винних?» або «Як могли підпалювати Рим діти, що ледве вміють самостійно ходити?» І здивування переходило поволі в неспокій.
Тим часом зовсім смеркло, й на небі заблищали перші зірки. Тоді біля кожного приреченого став раб із палаючим смолоскипом у руці, і коли відголос труб розлігся в різних кутках садів на знак початку видовища, всі піднесли смолоскипи до підніжжя стовпів.
Закрита квітами і полита смолою солома зразу ж зайнялась яскравим полум'ям, яке, набираючи силу з кожною хвилиною, розплітало сувої плюща, підіймалося вгору та обіймало ноги жертв. Люд замовк, сади наповнились єдиним страшенним стогоном і криками болю. Деякі жертви все-таки, підносячи голови до зоряного неба, заспівали гімн Христу. Люд слухав. Але навіть найсуворіші серця наповнилися жахом, коли з менших стовпів несамовиті дитячі голоси почали кричати: «Мамо! Мамо!» – і дрож пробрав навіть п'яних глядачів од вигляду тих голівок і невинних личок, спотворених болем або вчаділих у диму. А вогонь підіймався вище і спалював усе нові вінки із троянд і плюща. Розгорялися стовпи на головних алеях і бічних, та луки, грядки квітів відсвічувала вода, розгорялися гайки в сажалках і ставках, порожевіло тремтяче листя на деревах – і зробилося видно як удень. Сморід спалених тіл наповнив сади, але в ту хвилину раби почали сипати в поставлені навмисно між стовпами кадильниці мирру й алое. У натовпі чулися тут і там вигуки – чи співчуття, чи захвату й радості, – вони сильнішали щохвилини разом із вогнем, який охоплював стовпи, підіймаючись до грудей жертв, кучерявлячи палючим подихом волосся на їх головах, устеляв їхні почорнілі лиця і врешті бурхав іще вище, мовби на честь перемоги тієї сили, що звеліла його запалити.
Але ще на початку видовища з'явився серед люду імператор на чудовій цирковій квадризі, запряженій четвіркою білих аргамаків, – такий собі візник в одязі кольорів партії Зелених, до яких належали й він, і його двір. За ним рухались інші повози, повні придворних у чудовому вбранні, сенаторів, жерців та оголених вакханок із вінками на головах і глеками вина в руках, які були частково п'яні й видавали дикі крики. Біля них музиканти, наряджені фавнами та сатирами, грали на цитрах, формінгах, дудках і рогах. На інших повозах їхали матрони й римські дівиці, також п'яні та напівголі. Обабіч квадриг танцюристи потрясали тирсами у стрічках; одні били в бубни, інші сипали квіти. Вся ця пишна процесія посувалася під вигуки: «Evoef» – найширшою алеєю саду, серед диму й людей-смолоскипів. Імператор, у супроводі Тигелліна та Хілона, чиїм страшенним переляком хотів потішитися, сам правив кіньми і, їдучи повагом, поглядав на палаючі тіла і разом з тим прислухався до криків люду. Стоячи на високій позолоченій квадризі, оточений людськими хвилями, що припадали до його стіп, у відблисках полум'я, у золотому вінку циркового переможця, височів над головами придворних і натовпу й видавався велетнем. Потворні його руки, простягнені для тримання віжок, здавалося, благословляли люд. В обличчі та примружених очах була посмішка, він сяяв над людьми як сонце або як страшне божество, але чудове й могутнє. Часом зупинявся, аби докладніше придивитися до якої-небудь дівчини, чиї груди починали шкварчати в полум'ї, або до спотвореного конвульсією дитячого обличчя, і знов їхав далі, ведучи за собою шалену, розгнуздану процесію. Часом кланявся людові, а часом, відкидаючись назад, натягав позолочені віжки і розмовляв із Тигелліном. Доїхавши нарешті до великого фонтана, що стояв на перехресті двох алей, зійшов із квадриги і, кивнувши супутникам, змішався з натовпом.
Вітали його криком та оплесками. Вакханки, німфи, сенатори, августіани, фавни, сатири й солдати оточили його враз шаленим колом, а він, ідучи між Тигелліном і Хілоном, огинав фонтан, навколо якого палало кілька десятків смолоскипів, зупиняючись перед кожним, роблячи зауваження щодо жертв або насміхаючись над старим греком, обличчя якого відбивало безмежний розпач.
Врешті зупинилися перед високим стовпом, прикрашеним миртом і обвитим березкою. Червоні язики полум'я сягали вже колін жертви, але обличчя її не можна було розгледіти, позаяк свіжі, палаючі галузки закривали його димом. Одначе за хвилину легкий нічний вітерець звіяв дим і відкрив голову старого з сивою бородою, що спадала на груди.
Дивлячись на неї, Хілон скрутився раптом у клубок, мов поранена змія, і з уст у нього вирвався крик, радше до каркання, ніж до людського голосу подібний:
– Главк! Главк!..
І дійсно, з палаючого стовпа дивився на нього лікар Главк.
Він був іще живий. Обличчя мав стражденне й схилене, мовби хотів подивитися востаннє на свого мучителя, який зрадив його, позбавив його дружини, дітей, підіслав до нього вбивцю, а коли все це в ім'я Христа було прощено, ще раз оддав його в руки катів. Ніколи людина не вчиняла іншій страшніших і кривавіших кривд. І ось жертва палала тепер на просмоленому стовпі, а кат стояв біля її стіп. Очі Главка не відвертались од обличчя грека. Часом їх закривав дим, але коли віяв вітерець, Хілон бачив знову ці втуплені в нього зіниці. Він випростався й хотів утікати, але не зміг. Раптом здалося йому, що ноги його свинцеві й якась невидима рука затримує його з надлюдською силою перед тим стовпом. І скам'янів. Відчував тільки, як щось переповнює його, щось виривається, і йому досить мук і крові, що приходить кінець життя і що все зникає навколо: й імператор, і почет, і натовп, видно лише ті очі мученика, які викликають його на суд. А той, схиляючи все нижче голову, дивився й дивився. Присутні здогадалися: між цими людьми щось відбувається – і сміх завмер на їхніх устах, бо в обличчі Хілона було щось страшне, воно було спотворене таким болем, ніби ті язики полум'я палили його власне тіло. Раптом він захитався і, простягнувши руки догори, закричав жахливим, несамовитим голосом:
– Главку! В ім'я Христа! Прости!
Затихло все навколо: дрож пробіг по тілах присутніх, і всі очі мимоволі підвелися вгору.
А голова мученика ворухнулася злегка, потім почувся з верхівки стовпа схожий на стогін голос:
– Прощаю!..
Хілон упав ниць, виючи як дикий звір, і, набравши пилюки в обидві жмені, посипав собі нею голову. Тим часом полум'я бурхнуло вгору, охопило груди та лице Главка, розплело миртовий вінок у нього на голові, спалахнули стрічки на верхівці стовпа, і весь він засяяв великим яскравим світлом.
Але Хілон підвівся за хвилину з таким зміненим обличчям, що августіанам здалося: бачать іншу людину. Очі палали в нього незвичним вогнем, зморшкувате чоло сяяло натхненням; безпомічний хвилину тому грек мав вигляд тепер якогось жерця, що, осягнувши через бога, хоче відкрити невідомі таємниці.
– Що з ним? Збожеволів! – почулося кілька голосів.
А він повернувся до натовпу і, простягнувши вгору праву руку, почав гукати, а радше кричати так голосно, аби не тільки августіани, але й чернь могла його почути:
– Народе римський! Присягаюся своєю смертю, що тут гинуть безвинні, а палій – ось він!..
І вказав пальцем на Нерона.
Запанувала мертва тиша. Придворні заціпеніли. Хілон усе стояв із простягнутою тремтячою рукою і пальцем, який указував на імператора. Зненацька вчинилося сум'яття. Люд, немов хвиля, гнана раптовим вітром, рушив на старого, бажаючи ліпше його роздивитися. Тут і там почулися крики: «Тримай!», десь-інде: «Лихо нам!» У натовпі розлігся свист і вигуки: «Агенобарб! Матеревбивця! Палій!» Безлад зростав із кожною хвилиною. Вакханки, здійнявши вереск, почали ховатися на повози. Раптом кілька обгорілих стовпів перекинулися, розсипаючи навколо іскри й посилюючи сум'яття. Сліпа, нестримна хвиля люду захопила Хілона й понесла його в глиб саду.
Всюди вже стовпи почали перегоряти й падати впоперек алей, наповнюючи їх димом, іскрами, чадом дерева й людського м'яса. Гаснули смолоскипи вдалині й поблизу. В садах потемніло. Занепокоєні, похмурі натовпи тиснулися до воріт. Вістка про те, що сталося, переходила з уст в уста, зі змінами й додатками. Одні розповідали, що імператор зомлів, другі – буцімто сам визнав, що наказав підпалити Рим, треті – що тяжко захворів, інші врешті – що вивезено його, наче мертвого на повозі. Тут і там чулися голоси співчуття до християн: не вони спалили Рим, тож навіщо стільки крові, мук і несправедливості? Чи боги не помстяться за безвинних, і тоді якими жертвопринесеннями вдасться їх знову вмилостивити? Слова «innoxia corpora!» повторялися все частіше. Жінки вголос жаліли дітей, яких стільки було кинуто диким звірам, прибито на хрестах або спалено в цих проклятих садах! І врешті співчуття змінилося на прокляття імператору й Тигелліну. Але були й такі, що, раптом зупиняючись, задавали собі або іншим запитання: «Що це за бог, який дає таку силу проти мук і смерті?» І поверталися додому, замислившись…
Хілон блукав іще по садах, не знаючи, куди йти і де повернути. Тепер почувався знову безсилим, дряхлим і хворим старцем. Часом спотикався об недогорілі тіла, зачіпляв головешки, які вистрілювали вслід за ним роями іскор, часом сідав і дивився навкіл безтямним поглядом. У садах стало майже зовсім темно; між деревами рухався тільки блідий місяць, осяваючи непевним світлом алеї, зчорнілі стовпи, що лежали впоперек алеї, та перетворені на безформні брили недогарки жертв. Але старому грекові ввижалося, що на місяці бачить він обличчя Главка і що очі його все дивляться на нього, і ховався від світла. Врешті все-таки вийшов із тіні й мимоволі, мовби підганяла якась незнана сила, попрямував до фонтана, біля якого віддав Богу душу Главк.
Раптом чиясь рука торкнулась його плеча.
Старий оглянувся і, побачивши перед собою незнайому постать, перелякано закричав:
– Хто там! Хто ти?
– Апостол, Павло з Тарса.
– Я проклятий!.. Чого хочеш?
І апостол відповів:
– Хочу тебе врятувати.
Хілон обперся об дерево.
Ноги хиталися під ним, і руки звисли вздовж тіла.
– Немає для мене порятунку! – сказав глухо.
– Ти ж бо чув, Бог простив розбійника, що розкаявся на хресті? – запитав Павло.
– А ти знаєш, що я вчинив?
– Я бачив страждання твоє і чув, як ти свідчив істину.
– О пане!..
– І коли раб Христа простив тебе в час муки і смерті, як же тебе Христос не простить?
І Хілон схопився руками за голову, як у божевіллі:
– Прощення! Для мене прощення!
– Бог наш – це Бог милосердя, – відповів апостол.
– Для мене?! – повторив Хілон.
І застогнав, як людина, що їй забракло сил, аби подолати свій біль і страждання. А Павло сказав:
– Обіприся на мене й ходімо зі мною.
І, взявши його, йшов із ним по алеях, які перетиналися, керуючись голосом фонтана, що, здавалося, плакав у нічній тиші над тілами замучених.
– Бог наш – це Бог милосердя, – повторив апостол. – Якби ти став над морем і кидав у нього каміння, міг би ти заповнити ним безодню морську? І я говорю тобі, що милосердя Христа як море і що гріхи та провини людські потонуть у ньому, мов каміння в безодні. І я говорю тобі, що воно як небо, яке покриває гори, долини і моря, бо є скрізь і не має ні кінця, ні краю. Ти ж страждав біля стовпа Главка, і Христос бачив твоє страждання. Ти ж сказав, незважаючи на те, що завтра тебе може спіткати: «Це він – палій!» – і Христос запам'ятав слова твої. Бо відійшла злоба твоя та брехня і в серці лишилася тільки скорбота велика… Ходімо зі мною і слухай, що я тобі скажу: ось і я ненавидів його і переслідував його обраних. Я не визнавав його і не вірив у нього, поки він сам явився мені й не закликав мене. І відтоді він є любов'ю моєю. А тепер до тебе прийшов муками сумління, тривогою та скорботою, аби закликати до себе тебе. Ти ж його ненавидів, а він любив тебе. Ти віддавав на муки його прихильників, а він хоче простити і врятувати тебе.
Груди бідолашного грека здригнулися від бурхливого ридання, від якого розривалася його душа, а Павло, обіймаючи його, брав над ним владу і вів, як солдат веде полоненого.
І за хвилину знову заговорив:
– Іди за мною, і я тебе поведу до нього. З якої ж іншої причини приходив би до тебе? Але він звелів мені збирати душі людські в ім'я любові, тож виконаю наказ його. Ти вважаєш, що проклятий, а я говорю тобі: повір у нього, і чекає тебе спасіння. Ти думаєш, що ненависний йому, а я повторюю тобі, що він любить тебе. Подивись на мене! Коли його не було в мене, нічого не було, крім злоби, що жила в серці моїм, а тепер любов його мені за батька й матір, замість багатства та влади. В ньому єдиному – розрада. Він єдиний зарахує страждання твої, зглянеться на злигодні твої, зніме з тебе тривогу і підніме тебе до себе.
Із цими словами привів його до фонтана, сріблястий струмінь якого поблискував здалеку в місячнім сяйві. Навколо була тиша і пустка, бо раби прибрали вже обвуглені стовпи й тіла мучеників.
Хілон зі стогоном упав навколішки і, закривши обличчя руками, завмер, а Павло підвів обличчя до зірок і почав молитися:
– Господи, зглянься на цього нещасного, на скорботу його, на сльози й муку! Господи милосердний, що пролив кров за провини наші, через муки твої, через смерть твою та воскресіння прости його!
Потім замовк, але довго ще дивився на зірки й молився.
Раптом біля його стіп почувся схожий на стогін вигук:
– Христос!.. Христос!.. Прости мене!..
Тоді Павло підійшов до фонтана і, набравши води в пригорщу, повернувся до бідолахи, що стояв навколішках:
– Хілоне! Хрещу тебе в ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа! Амінь!
Грек підвів голову, розкинув руки в сторони й завмер. Повний місяць осяяв його побіліле волосся й також біле, нерухоме, ніби мертве або висічене з мармуру обличчя. Хвилини минали одна за одною; з великих пташарень у садах Доміції почав долітати спів півнів, а він усе стояв навколішках, подібний до надмогильної статуї.
Врешті повернувся із заціпеніння, підвівся і запитав апостола:
– Що маю зробити перед смертю, отче?
Павло, відійшовши від роздумів над величчю могутності, якій не можуть чинити опір навіть душі таких людей, як цей грек, відповів:
– Сподівайся і свідчи істину!
Після чого вийшли разом. Біля воріт саду апостол іще раз поблагословив старого, і вони розсталися, бо цього вимагав сам Хілон, передбачаючи: після того, що сталось, імператор і Тигеллін накажуть його схопити.
І він не помилився. Повернувшись до себе, застав свій дім оточеним преторіанцями, що схопили його й під орудою Сцевіна повели на Палатин.
Імператор уже відпочивав, але Тигеллін чекав і, побачивши нещасного грека, привітався до нього з обличчям спокійним, але зловісним…
– Ти здійснив злочин образи величності, – сказав йому, – і кара тебе не мине. Але якщо завтра засвідчиш у амфітеатрі, що був п'яний і безумний, а винуватцями пожежі є християни, кара твоя обмежиться шмаганням батогами та вигнанням.
– Не можу, пане! – відповів тихо грек.
А Тигеллін підійшов до нього повільним кроком і також голосом притишеним, але страшним, запитав:
– Як це не можеш, собако грецький? Невже ти не був п'яний і невже не розумієш, що на тебе чекає? Поглянь туди!
І, сказавши це, показав на куток атрію, де обабіч довгої дерев'яної лави стояли в темряві чотири нерухомі фракійські раби з мотузками та обценьками в руках.
А Хілон відповів:
– Не можу, пане!
Тигелліна почала розбирати лють, але він іще стримував себе.
– Ти бачив, як помирають християни? – запитав. – Хочеш так померти?
Старий підвів догори зблідле обличчя; якийсь час губи його ворушилися тихо, потім відповів:
– І я вірую в Христа!..
Тигеллін подивився на нього зі здивуванням:
– Собако, ти збожеволів насправді!
І раптом накопичена в його грудях лють прорвалася. Підскочивши до Хілона, схопив його обома руками за бороду, звалив на підлогу й почав топтати, повторюючи з піною на губах:
– Відречешся! Відречешся!..
– Не можу! – відповів йому з підлоги Хілон.
– Взяти на муки його!
Почувши наказ, фракійці схопили старого й поклали його на лаву, потім, прив'язавши його до неї мотузками, почали обценьками стискати його худющі ноги. Але він, коли його прив'язували, покірно цілував їхні руки, потім же заплющив очі й лежав, як мертвий.
Одначе був живий, бо коли Тигеллін нахилився над ним і ще раз його запитав: «Відречешся?» – побілілі губи ворухнулися злегка і видали ледве чутний шепіт:
– Не… можу!..
Тигеллін наказав припинити тортури й заходив по атрію з обличчям, спотвореним гнівом, але водночас і безпорадністю. Нарешті, очевидно, щось йому спало на думку, бо повернувся до фракійців і сказав:
– Вирвати йому язик!
