Текст книги "Quo vadis"
Автор книги: Генрик Сенкевич
сообщить о нарушении
Текущая страница: 32 (всего у книги 41 страниц)
Розділ LIV
Вініцій, покинувши апостола, йшов до в'язниці з відродженим у серці сподіванням. Десь у глибині душі ще причаїлися розпач і жах, але він притлумлював у собі їхні голоси. Здавалося йому неможливим, аби заступництво Божого намісника й сила його молитви не вплинули. Він боявся не мати сподівання, боявся засумніватися. «Віритиму в його милосердя, – говорив собі, – навіть якщо побачу її в пащі лева». І, думаючи так, – хоча душа в ньому тремтіла й холодний піт струмував по скронях, – вірив. Кожен стук його серця був тепер молитвою. Починав розуміти, що віра гори зрушує, бо відчув у собі якусь дивовижну силу, якої не відчував до цього. Здавалося йому: здатний на те, на що вчора ще не було в нього сили. Часом у нього було відчуття, що лихо вже минуло. Коли розпач відгукувався ще стогоном у його душі, згадував ту ніч і ту святу сиву голову, піднесену до неба в молитві. «Ні! Христос не відмовить першому учневі своєму і пастиреві стада свого! Христос йому не відмовить, і я не засумніваюсь».
І мало не біг до в'язниці, мовби вісник з доброю новиною.
Але тут чекала його несподіванка.
Вартові преторіанці, змінюючись при Мамертинській в'язниці, всі знали його вже і зазвичай не чинили перешкод, але цього разу ланцюг на дверях не опустився, і натомість сотник, підійшовши до нього, сказав:
– Вибач, шляхетний трибуне, маємо сьогодні наказ не впускати нікого.
– Наказ? – повторив, бліднучи, Вініцій.
Сотник подивився на нього зі співчуттям і відповів:
– Так, пане. Наказ імператора. У в'язниці багато є хворих і, можливо, з побоювання, аби відвідувачі не рознесли зарази по місту.
– Але ти ж сказав, що наказ тільки на сьогодні?
– Опівдні сторожа змінюється.
Вініцій замовк і стягнув з голови пілеолус[357]357
Пілеолус – кругла шапочка.
[Закрыть] – йому здавалося, що він зі свинцю.
Раптом сотник підійшов і сказав притишеним голосом:
– Заспокойся, пане. Сторожа та Урс охороняють її.
Сказавши це, нахилився й мов оком змигнути накреслив на кам'яній плиті своїм довгим галльським мечем рибу.
Вініцій швидко глянув на нього.
– …І ти, преторіанець?..
– Поки не опинюся там, – відповів той, вказуючи на в'язницю.
– Я теж ушановую Христа.
– Нехай славиться ім'я його! Знаю, пане. Не можу тебе впустити до в'язниці, але якщо напишеш листа, передам його сторожі.
– Дякую тобі, брате.
І, потиснувши преторіанцю руку, пішов. Пілеолус перестав йому свинцево тиснути на голову. Ранкове сонце піднялося над мурами в'язниці, і разом з його світлом у серце Вініція почав знову вливатися спокій. Цей преторіанець-християнин був для нього ніби новим свідченням могутності Христа. Через якийсь час зупинився і, спрямувавши погляд на рожеві хмари, що пливли над Капітолієм і храмом Статора, сказав:
– Не бачив її сьогодні, Господи, але вірю в твоє милосердя.
Вдома на нього чекав Петроній, який, зазвичай «перетворюючи ніч на день», щойно повернувся. Одначе він уже встиг прийняти ванну й намаститися до сну.
– Маю для тебе новини, – сказав. – Був сьогодні в Туллія Сенеціона, імператор був там теж. Не знаю, чому Августі спало на думку привести з собою малого Руфія… Можливо, щоб своєю красою пом'якшив серце імператора. На лихо, дитя, зморене сном, задрімало під час читання, як колись Веспасіан; помітивши це, Агенобарб пошпурив у нього кубком і тяжко його поранив. Поппея зомліла, і всі чули, як імператор сказав: «Набрид мені цей годованець!», а це, як ти розумієш, означає смерть!
– Над Августою нависла кара Божа, – відповів Вініцій, – але чому ти мені це говориш?
– Може, тому, що тебе й Лігію переслідував гнів Поппеї, тепер же вона, заклопотана своїм нещастям, може, забуде про помсту і її легше вдасться вмовити. Сьогодні ввечері побачу її та спробую з нею поговорити.
– Дякую тобі. Ти повідомив мені гарну новину.
– А ти скупайся та спочинь. Губи в тебе просто сині, й лишилася від тебе тільки тінь.
Але Вініцій запитав:
– А чи не говорили, коли відбудеться перша «ранкова гра»?
– Через десять днів. Але почнуть з інших в'язниць. Чим більше залишиться нам часу, тим ліпше. Не все ще втрачено.
Петроній говорив те, в що сам не вірив, адже добре знав, що коли імператор у відповідь на прохання Алітура знайшов красиву фразу, в якій порівняв себе з Брутом, то для Лігії нема вже порятунку. Приховав також із жалю, що чув у Сенеціона: імператор і Тигеллін вирішили вибрати для себе та для своїх друзів найкрасивіших християнських дівчат і вчинити наругу над ними перед стратою, решту ж віддати в день початку ігор преторіанцям і бестіаріям.
Знаючи, що Вініцій ні в якому разі не захоче пережити Лігію, Петроній підтримував тим часом сподівання в його серці, по-перше, із співчуття до нього, і по-друге, цьому естету не байдуже було, аби Вініцій, якщо йому доведеться померти, помер красивим, а не з виснаженим і почорнілим од скорботи й безсоння лицем.
– Августі я скажу сьогодні приблизно так: «Урятуй Лігію для Вініція, а я врятую для тебе Руфія», – говорив Петроній. – І я справді про це подумаю. З Агенобарбом одне слово, сказане в слушну хвилину, може когось урятувати або звести зі світу. У найгіршому разі виграємо на часі.
– Дякую тобі, – повторив Вініцій.
– Найліпше мені подякуєш, коли підкріпишся та відпочинеш. Присягаюсь Афіною! Одіссей у найбільших злигоднях думав про сон і їжу. Певно, всю ніч ти провів у в'язниці.
– Ні, – відповів Вініцій. – Хотів піти до в'язниці тепер, але є наказ, аби нікого не пускати. Довідайся, Петронію, чи наказ на сьогодні лише, чи аж до початку ігор.
– Довідаюся сьогодні вночі й завтра вранці скажу тобі, на який час і для чого видано наказ. А тепер, хоч би й Геліос мав із прикрості спуститися в кімерійські краї, йду спати, й ти наслідуй мене.
І розійшлись, але Вініцій пішов до бібліотеки писати листа Лігії.
Коли закінчив, одніс його сам і вручив сотнику-християнину, який одразу ж пішов із ним до в'язниці. Невдовзі він повернувся з вітанням од Лігії й пообіцяв, що ще сьогодні принесе відповідь.
Одначе Вініцію не хотілося повертатись, і він, сівши на валун, чекав листа від Лігії. Сонце піднялося вже високо на небі, і по Срібному схилу рухалися на Форум, як зазвичай, натовпи людей. Перекупники розхвалювали свої товари, ворожбити пропонували перехожим свої послуги; громадяни прямували поважним кроком до ростральної трибуни, щоб послухати випадкових промовців або поділитися найсвіжішими новинами. Коли припікало дужче, юрби гультяїв ховалися під портиками храмів, із-під яких, лопочучи крилами, вилітали цілі зграї голубів, сяючи білим пір'ям проти сонця на блакитному тлі.
Від надміру світла, від гамору, від незмірної втоми очі Вініція почали злипатися. Одноманітні вигуки хлопців, які грали неподалік у мору, і розмірені кроки солдатів заколисали його. Кілька разів іще він підводив голову і кидав погляди на в'язницю, зрештою обперся головою об виступ валуна, зітхнув, як дитя, що засинає після тривалого плачу, і поринув у сон.
Відразу ж обступили його видіння. Йому здавалося, що серед ночі несе на руках Лігію по незнайомому винограднику, а попереду йде Помпонія Грецина з каганцем у руці та освітлює дорогу. Якийсь голос, ніби голос Петронія, гукав йому здалеку вслід: «Повернись!» Але він не зважав на те гукання і йшов далі за Помпонією, аж поки дійшов до хатини, на порозі якої стояв апостол Петро. Тоді Вініцій показав йому Лігію та сказав: «Ідемо з арени, отче, але не можемо її розбудити, спробуй ти». Але Петро відповів: «Христос прийде сам її розбудити!»
Потім картини почали плутатись. Бачив Нерона й Поппею, що тримала на руках малого Руфія зі скривавленим чолом, яке обмивав Петроній, і Тигелліна, який посипав попелом столи з дорогими стравами, і Вітеллія, що поїдав ці страви, і багато інших августіанів, які брали участь у бенкеті. Він сам лежав поряд з Лігією; але між столами ходили леви, в яких із полових борід стікала кров. Лігія просила його, щоб він одвів її, та його охопило таке страшне безсилля, що не міг навіть поворухнутися. Потім у видіннях його настав безлад, і врешті все поринуло в цілковиту темряву.
Від глибокого сну його пробудили тільки спека та окрики, які розлягалися неподалік од місця, де він сидів. Вініцій протер очі: вулиця захрясла людьми, але два скороходи в жовтих туніках розштовхували натовп довгими тростинами, кричачи й вимагаючи місця для розкішних нош у руках чотирьох міцних єгипетських рабів.
У ношах сидів якийсь чоловік у білому одязі, обличчя якого не було добре видно, бо біля самих очей тримав сувій папірусу й уважно його читав.
– Місце для шляхетного августіана! – кричали скороходи.
Вулиця була, одначе, така забита, що ношам довелося на хвилину зупинитися. Тоді августіан опустив нетерпляче сувій папірусу і, висунувши голову, крикнув:
– Розігнати цих гультяїв! Хутчіше!
Та раптом, помітивши Вініція, сховав голову й підніс поспіхом до очей сувій папірусу.
Вініцій же провів рукою по чолу, гадаючи, що спить.
У ношах сидів Хілон.
Тим часом скороходи розчистили дорогу, і єгиптяни мали вирушити далі, коли раптом молодий трибун, який умить зрозумів багато чого, що для нього раніше було незрозумілим, – підійшов до нош.
– Вітаю тебе, Хілоне! – сказав він.
– Юначе, – з гідністю та погордою відповів грек, силкуючись своєму лицю надати спокійного виразу, якого в душі не мав, – вітаю тебе, але не затримуй мене, позаяк поспішаю до мого друга, шляхетного Тигелліна.
А Вініцій, ухопившись за перекладину нош, нахилився до нього і, дивлячись просто в вічі, запитав притишеним голосом:
– Це ти видав Лігію?..
– Колусе Мемнона! – злякано вигукнув Хілон.
Але в очах Вініція не було погрози, тож страх старого грека минув швидко. Подумав, що він перебуває під захистом Тигелліна й самого імператора, тобто владик, перед якими тремтіло все, і що оточують його міцні раби, а Вініцій стоїть перед ним беззбройний, з виснаженим обличчям, згорблений од страждань.
Ця думка повернула йому зухвалість. Утупив у Вініція свої очі з почервонілими повіками й у відповідь прошепотів:
– А ти, коли я помирав з голоду, наказав мене сікти.
Хвилину обидва мовчали, потім почувся глухий голос Вініція:
– Я скривдив тебе, Хілоне!
Тоді грек підвів голову і, клацнувши пальцями, що в Римі було ознакою зневаги та презирства, відповів так голосно, щоб усі могли його чути:
– Якщо маєш до мене прохання, приятелю, прийди в мій дім на Есквіліні в ранковий час, коли після ванни я приймаю гостей і клієнтів.
І махнув рукою, і за тим знаком єгиптяни підняли ноші, а раби в жовтих туніках, махаючи тростинами, знову закричали:
– Місце для нош шляхетного Хілона Хілоніда! Місце! Місце!..
Розділ LV
Лігія в довгому, поспіхом писаному листі прощалася назавжди з Вініцієм. Їй було відомо, що до в'язниці вже заборонено приходити і що вона зможе побачити Вініція тільки з арени. Тому просила його, щоб довідався, коли настане їхня черга, і щоб був на іграх, бо хотіла ще раз побачити його за життя. В її листі страху не відчувалося. Писала, що і вона, й інші жадають арени, на якій знайдуть визволення із в'язниці. Сподіваючись приїзду Помпонії та Авла, благала, щоб і вони прийшли. У кожнім її слові видно було піднесення й відречення від життя, в якому перебували всі в'язні, а також непохитна віра, що обіцяне мусить здійснитися після смерті. «Чи Христос (писала) тепер, чи по смерті мене визволить, він тобі обіцяв мене вустами апостола, тож я твоя». І заклинала його, щоб не жалів її й не піддавався горю. Смерть для неї не була розірванням обітниць. Із довірливістю дитяти запевняла Вініція, що відразу після мук на арені вона розповість Христу, що в Римі залишивсь її наречений, Марк, який усім серцем тужить за нею. І гадала, що, може, Христос дозволить на хвилину повернутись її душі до нього, щоб йому розповісти, що жива, що мук не пам'ятає і що щаслива. Весь її лист був сповнений щастя та сподівання. Було в ньому тільки одне прохання, пов'язане з земними справами: аби Вініцій забрав із споліарію[358]358
Сполінарій – місце, де добивали важкопоранених і роздягали вбитих гладіаторів.
[Закрыть] її тіло й поховав її як свою дружину в склепі, в якому сам колись має спочити.
Він читав того листа з розтерзаною душею, та водночас здалося йому неможливим, аби Лігія загинула від іклів диких звірів і Христос не зглянувся над нею. Все-таки в цьому саме було сподівання, й він вірив. Повернувшись додому, написав у відповідь, що приходитиме щодня під мури Тулліануму чекати, що Христос зруйнує їх і віддасть йому її. Наказав їй вірити, що Христос може йому її віддати навіть із цирку, що великий апостол благає його про це і що мить визволення близько. Центуріон-християнин мав однести їй цього листа вранці.
Але коли Вініцій підійшов наступного дня до в'язниці, сотник, покинувши шеренгу, наблизився до нього першим і сказав:
– Послухай мене, пане. Христос, який тебе випробував, нині виявив тобі свою милість. Цієї ночі приходили вільновідпущеники імператора і префекта, щоб вибрати для них дівчат-християнок на знеславлення; запитали про твою кохану, але Господь наш послав на неї гарячку, від якої помирають в'язні Тулліануму, і її лишили. Вчора ввечері вона була вже непритомна і нехай буде благословенне ім'я Спасителя, бо ця хвороба, що вберегла її від ганьби, може її вберегти й од смерті.
Вініцій ухопився за наплічник сотника, щоб не впасти, той же мовив далі:
– Дякуй милосердю Господа. Ліна схопили й поволокли на муки, але, бачачи, що він конає, віддали його. Може, й тобі віддадуть її тепер, а Христос поверне їй здоров'я.
Молодий трибун хвилину постояв іще з похнюпленою головою, потім підвів її й тихо мовив:
– Саме так, сотнику. Христос, який урятував її від ганьби, врятує й од смерті.
І, досидівши під муром в'язниці до вечора, повернувся додому, щоб послати своїх людей за Ліном з наказом перенести його на одну зі своїх приміських вілл.
Одначе Петроній, довідавшись про все, вирішив діяти далі. В Августи вже був одного разу, тепер же пішов до неї знову. Застав її біля ложа малого Руфія. Дитя з розбитою головою марило в гарячці, мати ж, намагаючись урятувати його, з розпачем і страхом у серці думала, що коли і врятує його, то, може, тільки для того, аби невдовзі загинуло страшнішою смертю.
Пригнічена своїм горем, не хотіла навіть слухати про Вініція та Лігію, та Петроній настрахав її.
– Ти образила, – сказав їй, – нове незнане божество. Ти, Августо, вшановуєш гебрайського Єгову, та християни стверджують, що Христос є його сином, отож подумай, чи не накликала ти гнів його батька. Хто знає, чи те, що скоїлося, не є їхньою помстою і чи життя Руфія не залежить од того, як ти поведешся.
– Чого ти від мене хочеш? – запитала з перестрахом Поппея.
– Умилосердь розгніване божество.
– Як?
– Лігія хвора. Вплинь на імператора або на Тигелліна, щоб її віддали Вініцію.
А вона запитала з відчаєм:
– Ти думаєш, я зможу?
– То можеш зробити інше. Якщо Лігія видужає, мусить іти на страту. Йди до храму Вести й попроси, щоб virgo magna[359]359
велика діва (лат.).
[Закрыть] опинилася буцім випадково біля Тулліануму в той час, коли поведуть в'язнів на страту, і звеліла звільнити дівчину. Старша весталка не відмовить тобі в цьому.
– А якщо Лігія помре від гарячки?
– Християни говорять, що Христос мстивий, але справедливий: можливо, вмилостивиш його лише наміром.
– Нехай мені дасть якийсь знак, що врятує Руфія.
Петроній здвигнув плечима.
– Я прийшов не як його посланець, о божественна; говорю тобі тільки: будь ліпше в згоді зі всіма богами, і римськими, й чужими.
– Піду! – пригніченим голосом сказала Поппея.
Петроній глибоко зітхнув.
«Нарешті чогось досяг!» – подумав він.
І, повернувшись до Вініція, сказав йому:
– Прохай свого Бога, щоб Лігія не померла від гарячки, бо, якщо не помре, то велика весталка накаже її звільнити. Сама Августа прохатиме її про це.
Вініцій подивився на нього очима, які гарячково блищали, і відповів:
– Її визволить Христос.
А Поппея, що заради порятунку Руфія готова була здійснити гекатомби всім богам світу, того ж іще вечора вирушила на Форум до весталок, доручивши догляд за хворим дитям вірній няні Сільвії, яка її саму виняньчила.
Та на Палатині вирок дитині вже було винесено. Не встигли ноші дружини імператора зникнути за Великою брамою, до кімнати, в якій спочивав малий Руфій, увійшли двоє вільновідпущеників, з яких один кинувся на стару Сільвію й заткнув їй рота, другий же, схопивши мідну статуетку Сфінкса, оглушив її одним ударом.
Потім вони підійшли до Руфія. Змучений гарячкою, напівпритомний хлопчик, не усвідомлюючи, що діється коло нього, всміхався до них і мружив свої гарненькі оченята, ніби намагаючись їх розгледіти. Але вони, знявши з няньки пояс, який називався «цингулум», накинули йому на шию петлю й почали затягувати. Дитя, погукавши маму, швидко сконало. Тоді вони загорнули його в простирадло і, сівши на приготованих коней, поскакали до Остії, де кинули тіло в море.
Поппея, не заставши верховної жриці, що з іншими жрицями була у Ватинія, повернулася згодом на Палатин. Знайшовши порожнє ложе й задубіле тіло Сільвії, зомліла, а коли її привели до тями, почала кричати, і дикі її крики розлягалися цілу ніч і весь наступний день.
Та на третій день імператор наказав їй бути присутньою на бенкеті, тож, одягнувши аметистову туніку, прийшла і сиділа з кам'яним обличчям, золотоволоса, мовчазна, прекрасна і зловісна, як ангел смерті.
Розділ LVI
До того як Флавії спорудили Колізей, амфітеатри в Римі будувалися переважно з дерева, тому під час пожежі майже всі згоріли. Нерон, одначе, для влаштування обіцяних ігор наказав побудувати кілька, і серед них один величезний, на який одразу, ледве згас вогонь, почали припроваджувати морем і Тибром могутні стовбури дерев, зрубаних на схилах Атлаських гір. Позаяк ігри пишнотою та кількістю жертв мали перевершити всі попередні, будувалися приміщення для людей і звірів. Тисячі робітників працювали на будівництві вдень і вночі. Воно провадилося без перепочинку. Народ розповідав дива про поруччя, викладені бронзою, бурштином, слоновою кісткою, перламутром і панцирами заморських черепах. Прокладені вздовж рядів сидінь канавки, наповнені крижаною водою з гір, навіть у час найбільшої спеки мали підтримувати приємну прохолоду. Величезний пурпуровий веларій захищав од сонячного проміння. Між рядами сидінь розставлено кадильниці для куріння аравійських пахощів; на стелі розташовано пристрої для кроплення глядачів шафраном і вербеною. Знамениті будівничі Север і Целер застосували всі свої знання, щоб спорудити цей незрівнянний за розкішшю амфітеатр, що міг умістити таку кількість глядачів, якої досі жоден із відомих не вміщував.
Тому ж у день, коли мали розпочатися «ранкові ігри», натовпи черні чекали, коли відчиняться ворота, залюбки вслухаючись у ричання левів, хрипкий рев пантер і виття собак. Звірам уже два дні не давали їсти, натомість дражнили їх закривавленими шматками м'яса, щоб розпалити в них шаленство й голод. Часом здіймалася така буря диких голосів, що люди, які стояли перед цирком, не могли розмовляти, а вразливіші блідли від страху. Та зі сходом сонця долинав із цирку голосний, але спокійний спів, який слухали зі здивуванням, повторюючи: «Християни! Християни!» Дійсно, ще вночі багато їх привели до амфітеатру, й не з однієї в'язниці, як спершу збирались, а з усіх потроху. У натовпі знали, що видовища триватимуть тижні й місяці, але сперечалися, чи з тією частиною християн, яку на сьогодні призначено, впораються протягом одного дня. Голосів, чоловічих, жіночих і дитячих, які співали ранковий гімн, було так багато, що знавці вважали: хоча б по сто або двісті душ одночасно відправляли на арену, звірі втомляться, наситяться й до вечора не встигнуть усіх порозривати. Інші стверджували, що занадто велика кількість жертв на арені розсіює увагу й не дозволяє належним чином насолоджуватися видовищем. Чим ближче був час, коли відчинять ворота до воміторіїв, тобто коридорів, що вели всередину, народ жвавішав, весело галасував, сперечаючись про різні речі, що стосувалися видовища. Почали утворюватися партії: одні обстоювали ліпше вміння розривати людей у левів, інші – у тигрів. Тут і там бились об заклад. Деякі, одначе, просторікували про гладіаторів, які мали виступити на арені до християн, і знову розділялися думки: хто за самнітів, хто за мірмілонів, хто за фракійців, а хто за ретіаріїв. Рано-вранці більші або менші гурти гладіаторів почали прибувати до амфітеатру на чолі з їхніми наставниками – ланістами. Не бажаючи передчасно втомлюватися, йшли без зброї, нерідко зовсім оголені, дехто з зеленою галузкою в руці або у вінку із квітів – молоді, красиві, сповнені життя в ранковому світлі. Тіла їхні, які блищали від маслинової олії, могутні, мовби вирізьблені з мармуру, викликали захват любителів красивих форм. Багатьох із них знали особисто, і щохвилини розлягалися вигуки: «Привіт, Фурнію! Привіт, Лео! Привіт, Максиме! Привіт, Діомеде!» Молоді дівчата кидали на них закохані погляди, вони ж, видивляючись найкрасивіших, озивалися до них жартівливими словами, буцім ніякі турботи не тяжіли над ними, та посилали поцілунки рукою або кричали: «Обійми, поки смерть не обняла!» Потім зникали за ворітьми, з яких багатьом уже не судилося вийти. Але все нові гурти привертали увагу натовпу. За гладіаторами йшли мастигофори, люди з бичами, обов'язком яких було хльоскати, підбадьорювати бійців. Мули тягли в бік споліарію вервечку повозків, на які накладено було стоси дерев'яних трун. Їх вигляд тішив натовп – за великою кількістю гадали про масштаби видовища. Далі йшли люди, які мали добивати поранених, одягнені так, що кожен був схожий на Харона[360]360
Харон – у грецькій міфології перевізник померлих через ріки Аїду.
[Закрыть] або на Меркурія, потім люди, які пильнують за порядком у цирку та роздають сидіння, потім раби, які розносять їжу та прохолодні напої, і, наостанок, преторіанці, яких кожний імператор завше мав у амфітеатрі під рукою.
Врешті-решт відчинено воміторії й натовпи ринули до цирку. Але була така величезна кількість бажаючих, що рухались і рухались цілу годину, аж дивно було, що амфітеатр може стільки черні вмістити. Ричання звірів, які відчули людський дух, посилилося. Люд шумів у цирку, займаючи місця, як хвилі під час бурі.
Прибув нарешті префект міста в оточенні сторожі, і за ним уже безперервною вервечкою потяглися ноші сенаторів, консулів, преторів, едилів, державних та придворних чиновників, преторіанських начальників, патриціїв і вельможних дам. Попереду деяких нош ішли ліктори[361]361
Ліктори – почесна варта вищих магістратів.
[Закрыть], що несли топірці в пучку різок, попереду інших – натовпи рабів. Проти сонця миготіли позолота нош, білі та різнобарвні шати, пір'я, сережки, коштовне каміння, сталь сокир. Із цирку долинали вигуки, якими люд вітав могутніх сановників. Час від часу прибували ще невеликі загони преторіанців.
Але жерці з різних храмів прибули дещо пізніше, і тільки за ними понесли священних дів Вести, попереду яких ішли ліктори. Щоб розпочати видовище, чекали тільки імператора, який теж, не бажаючи викликати незадоволення люду на занадто довге очікування, прибув незабаром у товаристві Августи й августіанів.
Петроній був між августіанами, маючи в своїх ношах Вініція. Той знав, що Лігія хвора й непритомна, але позаяк останніми днями доступ до в'язниці було якнайсуворіше заборонено, а колишніх охоронців замінено новими, яким не велено було розмовляти з наглядачами, як і передавати будь-які відомості тим, хто приходив запитувати про в'язнів, отже не був певен, що її немає серед жертв, призначених на перший день видовища. На розтерзання левам віддати могли і хвору, навіть непритомну. Позаяк жертви мали бути пообшивані в звірині шкури й посилалися великими групами на арену, ніхто не міг перевірити, було їх на одну менше чи більше, тим паче розпізнати. Охоронці та всі служителі цирку були підкуплені Вініцієм, із бестіаріями була домовленість, що вони сховають Лігію в якомусь закапелку амфітеатру і вночі передадуть у руки вірній людині, яка відразу ж вивезе її в Альбанські гори. Петроній, утаємничений Вініцієм, радив йому відкрито з'явитися до амфітеатру і, тільки ввійшовши, вислизнути з натовпу та спуститися в підвал, де для уникнення помилки особисто вказати охоронцям Лігію.
Вони впустили його через малі двері, через які проходили самі. Один із них, на ім'я Сір, негайно повів його до християн. Дорогою сказав:
– Не знаю, пане, чи знайдеш, чого шукаєш. Ми допитувалися про дівчину на ім'я Лігія, одначе ніхто не дав нам відповіді, але, можливо, вони не довіряють нам.
– Багато їх? – запитав Вініцій.
– Багато мусить, пане, залишитися на завтра.
– Чи є хворі серед них?
– Таких, які б не могли стояти на ногах, немає.
Сказавши це, Сір одчинив двері, і вони ввійшли до великого приміщення, але низького і темного, світло ж бо проникало туди тільки крізь заґратовані отвори, що виходили на арену. Вініцій спершу не міг розгледіти, чув тільки гамір і вигуки людей, які доносилися з амфітеатру. Але незабаром, коли очі його призвичаїлися до темряви, побачив навколо себе химерних істот, схожих на вовків і ведмедів. То були християни, пообшивані в звірині шкури. Одні з них стояли, інші молились, упавши навколішки. Тут і там по довгому волоссю, що спадало на шкури, можна було вгадати, що жертвами є жінки. Наряджені вовчицями матері тримали на руках дітей у таких же волохатих шкурах. Але з-під шкур виглядали сяючі лиця, очі в темряві поблискували гарячковою радістю. Було видно, що більшістю цих людей опанувала єдина думка, особлива й неземна, яка ще за життя зробила їх нечутливими до всього, що діється навколо них і що їх могло спіткати. Ті, кого Вініцій запитував про Лігію, дивилися на нього, ніби прокинувшись від сну, не відповідаючи на запитання; деякі з них усміхалися до нього, прикладаючи пальці до вуст, або вказували на залізні ґрати, крізь які проникали снопи яскравого світла. Діти лише плакали де-не-де, налякані ричанням звірів, виттям собак, криками людей і схожими на звірячі постатями своїх батьків. Вініцій, ідучи поряд із Сіром, углядався в обличчя, шукав, розпитував, часом наштовхуючись на тіла тих, які знепритомніли від тисняви, задухи та спеки, і просувався далі в темну глибину приміщення, що здавалося йому таким величезним, як весь амфітеатр.
Але раптом зупинився, бо здалося йому, що поблизу ґрат прозвучав якийсь знайомий голос. Прислухавшись хвилину, повернув і, протиснувшись крізь натовп, зупинився ближче. Сніп світла падав на голову мовця, і в світлі тому Вініцій упізнав із-під вовчої шкури виснажене й невблаганне лице Криспа.
– Кайтеся у гріхах ваших, – сказав Криси, – бо час розплати настає. Але хто думає, що самою смертю спокутує вину, той новий гріх вчиняє і ввергнутим буде у вогонь вічний. Кожним гріхом вашим, за життя вчиненим, обновляли ви муки Господа, тож як смієте сподіватись, аби та, що чекає вас, могла спокутувати його муки? Одною смертю загинуть нині праведні й грішні, та Господь одрізнить своїх. Горе вам, бо ікла левів розірвуть тіла ваші, але не знищать ані провин ваших, ані вашого рахунку з Богом. Господь виявив доволі милосерда, коли дозволив прицвяхувати себе до хреста, але відтоді буде тільки судією, що жодної провини без покарання не залишить. Отже ви, хто гадав, ніби своєю мукою загладить гріхи ваші, блюзните проти справедливості Божої і тим глибше будете скинені. Закінчилося милосердя, і надійшов час гніву Божого. Ще мить – і ви постанете перед Страшним судом, де й доброчесний навряд чи врятується. Кайтесь у гріхах, бо розверзлася паща пекельна, і горе вам, чоловіки й дружини їхні, горе вам, батьки і діти!
І, простягнувши кістляві руки, потрясав ними над похиленими головами, безстрашний, але ж і невблаганний навіть перед лицем смерті, на яку незабаром піти мали всі приречені. Після його слів почулися голоси: «Каємось у гріхах наших!», потім настала тиша і чути було тільки плач дітей і биття кулаками в груди. У Вініція кров захолола в жилах. Він, який усе сподівання покладав на милосерда Христа, почув тепер, що надійшов день гніву і що милосердя не здобути навіть смертю на арені. В голові в нього промайнула блискавкою думка, що апостол Петро інакше промовляв би до цих приречених на смерть, одначе грізні, повні фанатизму слова Криспа й це темне приміщення з ґратами, за якими було поле муки, і близькість її, і натовп жертв у смертній одежі – все це наповнило йому душу тривогою та жахом. Усе це, разом узяте, видалося йому в сто разів страшнішим, аніж найкривавіші битви, в яких він брав участь. Од задухи та спеки забракло йому повітря. Холодний піт виступив на чолі. Вініцій злякався, що може знепритомніти, як ті, об чиї тіла він спотикався, шукаючи в глибині приміщення, тож коли подумав іще, що будь-якої хвилини можуть відчинитися ґрати, почав гукати голосно Лігію та Урса, сподіваючись, що коли не вони, то якісь із тих, хто їх знає, озвуться.
І дійсно, відразу ж якийсь чоловік, наряджений ведмедем, смикнув його за тогу й відповів:
– Пане, вони залишились у в'язниці. Мене вивели останнім, і я бачив її хвору на ложі.
– Хто ти? – запитав Вініцій.
– Я – землекоп, у чиїй хаті апостол хрестив тебе, пане. Схопили мене три дні тому, а нині вже помру.
Вініцій зітхнув. Заходячи сюди, прагнув знайти Лігію, а тепер же готовий був дякувати Христу, що її тут немає, і в цьому вбачати знак його милосердя.
Тим часом землекоп смикнув його знову за тогу і сказав:
– Пам'ятаєш, пане, що це я провів тебе до виноградника Корнелія, де в сараї проповідував апостол?
– Пам'ятаю, – відповів Вініцій.
– Я бачив його пізніше, за день перед тим, як мене ув'язнили. Поблагословив мене і сказав, що прийде до амфітеатру перехрестити приречених. Хотів би глянути на нього в смертний час і бачити знак хреста, бо тоді легше мені буде померти, тож якщо знаєш, пане, де він є, скажи мені.
Вініцій притишив голос і сказав:
– Він між людьми Петронія, вдягнений рабом. Не знаю, де вони вибрали місце, та коли повернуся до цирку, побачу. Ти дивися на мене, коли вийдете на арену, я ж підведуся й поверну голову в їхній бік. Тоді зможеш відшукати його очима.
– Дякую тобі, пане, і мир тобі.
– Нехай Спаситель буде милостивим до тебе.
– Амінь.
Вийшовши з кунікулу, повернувся до амфітеатру, де його місце було поряд із Петронієм, серед інших августіанів.
– Є? – запитав його Петроній.
– Нема її. Лишилась у в'язниці.
– Послухай, що мені ще спало на думку, але, слухаючи мене, дивися, приміром, на Нігідію, аби здавалося, що ми розмовляємо про її зачіску… Тигеллін і Хілон у цю хвилину дивляться на нас… Отже, слухай: нехай Лігію покладуть у труну й винесуть із в'язниці як померлу, решту домислиш.
– Так, – відповів Вініцій.
Подальшу розмову перервав Туллій Сенеціон, який, нахилившись до них, сказав:
– Не знаєте, чи християнам дадуть зброю?
– Не знаємо, – відповів Петроній.
