Текст книги "Quo vadis"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 41 страниц)

Розділ XXXVIII

Вініцій – Лігії:

«Чи ти, люба, колись була з Плавтіями в Анції? Якщо ні, буду щасливий колись тобі його показати. Вже від Лаурента тягнуться вздовж берега вілли одна за одною, а сам Анцій – це нескінченна вервечка палаців і портиків, колони яких в ясну погоду відбиваються у воді. Маю і я тут садибу недалеко від моря з маслиновим гаєм і заростями кипарисів за віллою, і коли подумаю, що ця садиба колись буде твоєю, мармур видається мені білішим, сади тінистішими й море лазуровішим. О Лігіє, як добре жити й кохати! Старий Менікл, управитель на моїй віллі, посадив на луках під миртами цілі галявини ірисів, і коли я дивився на них, згадав дім Авла, ваш імплувій і ваш сад, у якому я, бувало, сидів коло тебе. Й тобі ці іриси нагадуватимуть рідний дім, тому я певен, що полюбиш Анцій і мою віллу. Відразу після приїзду довго розмовляли ми з Павлом під час сніданку. Говорили про тебе, потім він почав мене навчати, я ж слухав його довго і скажу тільки те, що, коли б навіть так умів писати, як Петроній, ще б не зміг висловити тобі всього, що пройшло через мої думки та душу.

Я не сподівався, що може бути на світі ще таке щастя, така краса і спокій, про які досі люди не знають. Але все це я бережу для розмови з тобою, коли першої ж вільної хвилини прискачу до Рима. Скажи мені, як може земля терпіти разом таких людей, як апостол Петро, як Павло з Тарса й імператор? Запитую тому, що вечір після повчання Павла я провів у Нерона, і знаєш, що там чув? Спершу він сам читав свою поему про руйнування Трої, потім почав нарікати, що ніколи не бачив палаючого міста. Заздрив Пріамові та називав його щасливим тому, власне, що міг спостерігати пожежу та загибель рідного міста. На це Тигеллін сказав: «Скажи слово, божественний, візьму смолоскип, і ти, ще цієї ночі, побачиш палаючий Анцій». Але імператор назвав його дурнем. «Куди б, – сказав, – приїжджав дихати морським повітрям і зміцнювати цей голос, яким обдарували мене боги і який я, як кажуть, заради народного блага маю оберігати? Хіба не Рим шкодить мені, хіба не від випарів Субури та Есквіліну посилюється моя хрипота і чи палаючий Рим не явив би у сто разів величнішого і трагічнішого видовища, ніж Анцій?» Тут усі почали говорити, якою нечуваною трагедією був би образ такого міста, що підкорило світ, перетвореного на купу попелу. Імператор заявив, що тоді його поема перевершила б пісні Гомера, й почав говорити, як відбудував би місто і як майбутні століття мусили б дивуватися його творінню, перед яким змаліли б усі інші творіння людські. Тоді п'яні співтрапезники заволали: «Зроби це! Зроби!» Він же сказав: «Мусив би мати вірніших і більш відданих мені друзів». Я, визнаю, слухаючи це, занепокоївся зразу, бо в Римі ти, carissima. Сам сміюся тепер із того побоювання й думаю, що імператор і августіани, хоч які вони шалені, не відважились би на таке безумство, та одначе, бачиш, як людина боїться за своє кохання, все-таки хотів би, щоб дім Ліна стояв не на вузькому завулку в кварталі, де мешкають чужоземці, на який би в такому разі щонайменше зважали. Для мене самі палаци палатинські не були б помешканням, достойним тебе, і хотів би також, аби тобі не бракувало нічого з тих прикрас і зручностей, до яких із дитинства звикла. Переселися в дім Авла, Лігіє моя. Я багато тут про це думаю. Коли б імператор був у Римі, звістка про твоє повернення могла б, звичайно, дійти через рабів на Палатин, звернути на себе увагу й викликати переслідування за те, що наважилася вчинити всупереч волі імператора. Але він іще довго пробуде в Анції, і, перш ніж повернеться, раби перестануть про це балакати, Лін і Урс можуть поселитися з тобою. Зрештою, живу сподіванням, що, поки Палатин побачить імператора, ти, моя божественна, мешкатимеш уже у власному домі в Каринах. Благословенний день, година та хвилина, коли ти переступиш мій поріг, і якщо Христос, якого я навчаюся шанувати, зробить це, нехай буде благословенним і його ім'я. Служитиму йому і віддам за нього життя і кров. Погано сказав: служитимемо йому обоє, поки вистачить пряжі життя. Кохаю тебе й вітаю всією душею».

Розділ XXXIX

Урс черпав воду в цистерні і, витягаючи на мотузку здвоєні амфори, співав упівголоса дивну лігійську пісню, водночас поглядаючи радісними очима на Лігію та Вініція, що серед кипарисів у садочку Ліна біліли, як дві статуї. Жоден подих вітру не торкався їхнього одягу. Лягали сутінки, золотаві й лілові, вони ж серед вечірнього спокою розмовляли, тримаючись за руки.

– Чи нічого поганого статися не може, Марку, через те, що покинув Анцій без дозволу імператора? – запитала Лігія.

– Ні, люба моя, – відповів Вініцій. – Імператор оголосив, що усамітниться на два дні з Терпносом і складатиме нові пісні. Часто він так робить і тоді ні про що інше не знає й не пам'ятає. Зрештою, що мені імператор, коли я біля тебе й дивлюся на тебе. Занадто вже сумував, і в останні ночі покинув мене сон. Не раз, коли здрімну від утоми, прокидаюся раптом з відчуттям, що над тобою нависла небезпека; часом снилося, що украдено розставлених мною коней, які мали мене перенести з Анція до Рима і на яких я примчав цією дорогою так швидко, як ніколи жоден імператорський гонець. І довше вже без тебе витримати я не міг. Занадто кохаю тебе, люба, найдорожча моя!

– Знала, що приїдеш. Двічі Урс на моє прохання бігав у Карини й запитував про тебе в твоєму домі. Лін сміявся наді мною, Урс теж.

Дійсно, було видно, що вона його чекала, – адже замість звичайного темного одягу мала на собі легку білу стулу, із красивих складок якої руки її та голова виглядали, як первоцвіти зі снігу. Кілька рожевих анемон прикрашали її волосся.

Вініцій припав устами до її руки, потім вони всілися на кам'яну лаву серед дикого винограду і, тримаючись за руки, мовчки поглядали на призахідне сонце, останні промені якого відбивалися в їхніх очах.

Чарівність тихого вечора поступово опановувала їх.

– Як тут тихо і який прекрасний світ, – сказав притишеним голосом Вініцій. – І ніч надходить надзвичайно ясна. Почуваюся таким щасливим, яким ніколи в житті не був. Скажи мені, Лігіє, що це таке? Я ніколи не припускав, аби могла бути така любов. Думав, що то тільки вогонь у крові та хіть, а тепер тільки бачу, що можна кохати кожною краплиною крові й кожним подихом, і водночас відчувати такий солодкий і безмежний спокій, ніби душу твою заспокоїли сон і смерть. Це для мене щось нове. Дивлюся на цей спокій дерев, і здається мені, що він і в мені. Тепер тільки розумію, чому і ти, і Помпонія Грецина такі розважливі… Так!.. Це дає Христос…

А вона, притулившись своїм красивим обличчям до його плеча, сказала:

– Мій Марку любий…

І не могла мовити більше. Радість, вдячність і відчуття, що тепер тільки вільно їй кохати, відібрали в неї голос і натомість наповнили очі слізьми зворушення. Вініцій, обійнявши рукою її тендітне тіло, пригорнув до себе, потім сказав:

– Лігіє! Нехай буде благословенна та хвилина, коли вперше почув його ім'я.

Вона ж відповіла тихо:

– Кохаю тебе, Марку.

Знову затихли обоє, схвильовані, неспроможні вимовити жодного слова. На кипарисах згасли останні лілові полиски, й сад засріблився від місячного серпа.

Через якийсь час Вініцій заговорив:

– Я знаю… Тільки зайшов сюди, тільки поцілував твої любі руки, прочитав у твоїх очах запитання, чи осягнув божественне вчення, що ти його сповідуєш, чи прийняв хрещення? Ні! Ще не охрестився, але знаєш, квітко моя, чому? Ось Павло мені сказав: «Я тебе переконав, що Бог прийшов у світ і дав себе розіп'яти заради його спасіння, та з джерела благодаті нехай омиє тебе Петро, що першим простяг над тобою руки і першим тебе благословив». Та й я теж хотів би, щоб ти, найдорожча моя, була присутня на моєму хрещенні, а хрещеною матір'ю була Помпонія. Через це досі нехрещений, хоч вірю в Спасителя і в його солодке вчення. Павло мене переконав, обернув у вашу віру, та хіба могло бути інакше? Як би я міг не повірити, що Христос прийшов у світ, коли так говорить Петро, який був його учнем, і Павло, якому він явився? Як же міг не вірити, що був Богом, якщо він воскрес? Адже бачили його і в місті, й біля озера, і на горі, і бачили люди, чиїм устам не властива олжа. Я вже тоді в це вірив, коли слухав Петра в Остріані, бо собі вже тоді сказав: на всьому світі будь-яка інша людина могла збрехати, лиш не ця, що говорить: «Я бачив!» Але вчення вашого я боявся. Мені здавалося, що воно відбирає в мене тебе. Я вважав, що немає в ньому ні мудрості, ні краси, ні щастя. Сьогодні ж, коли я його пізнав, яким би я був, аби не хотів, щоб на світі панувала істина, а не брехня, любов, а не ненависть, добро, а не лиходійство, вірність, а не запроданство, жалість, а не помста? Хто ж знайдеться такий, який би цього не волів і не бажав? Адже ваша віра цьому навчає. Інші вчення бажають також справедливості, але тільки одне ваше робить серце людське справедливим. І, крім того, робить його чистим, як твоє і Помпонії, і робить його вірним, як твоє і Помпонії. Сліпим був, коли б цього не бачив. І якщо до того ж Господь Христос обіцяв життя вічне та блаженство таке нечуване, яке тільки всемогутність Божа може дати, то чого ж людині ще бажати? Коли б я спитав у Сенеки, чому він радить бути доброчесним, якщо неправда більше щастя приносить, не зміг би дійсно нічого переконливого відповісти. Але я знаю тепер, чому слід бути доброчесним. Бо добро і любов ідуть од Христа, і ще тому, щоб, коли смерть мені закриє очі, здобути блаженство, здобути себе самого і тебе, найдорожча моя… Як же не полюбити й не прийняти вчення, що водночас відкриває істину та скасовує смерть? Хто б не віддав перевагу добру над злом? Я думав, що це вчення вороже щастю, а тим часом Павло переконав мене, що воно не тільки не відбирає нічого, але ще додає. Все це ледве вміщається в моїй голові, та я відчуваю, що це так, бо ніколи не був таким щасливим і не міг бути, навіть якби тебе примусово забрав і мав у своєму домі. Щойно ти мені сказала: «Кохаю тебе», і цих слів не видобув би я з тебе всією могутністю Рима. О Лігіє! Розум говорить мені, що це вчення божественне й найліпше, серце те відчуває, а таким двом силам хто зуміє протистояти?

Лігія слухала його, дивлячись на нього своїми блакитними очима, що нагадували при місячному сяйві містичні квіти й так само зарошені, мов квіти.

– Так, Марку! Правда! – сказала, міцніше притуляючись головою до його плеча.

І в цю мить почувались обоє безмежно щасливими, бо розуміли, що, крім любові, поєднує їх іще якась інша сила, водночас добра й нездоланна, через яку сама любов стає чимось невичерпним і непідвладним змінам, розчаруванню, зраді й навіть смерті. Серця їх переповнила цілковита впевненість: хай там що, вони не перестануть кохати й належати одне одному. І ця впевненість наповнювала їхні душі невимовним спокоєм. Вініцій відчував при цьому, що це любов не лише чиста і глибока, але зовсім нова, така, якої світ досі не знав і дати не міг. Поєднувалося в ній для його серця все: і Лігія, і вчення Христове, і сяйво місяця, що тихо дрімало на кипарисах, і ясна ніч, – також увесь всесвіт видався йому нею переповненим.

Потім знову заговорив притишеним і тремтячим голосом:

– Ти будеш душею моєї душі й будеш найдорожчою в світі. Разом битимуться наші серця, єдиною буде молитва та єдиною буде вдячність Христу. О, моя люба! Жити разом, шанувати разом солодкого Бога і знати, що, коли настане смерть, очі наші розкриються знову, наче після блаженного сну, на нове світло, – що ж можна ліпшого уявити! Тож дивуюся тільки, що цього спершу не зрозумів. І знаєш, що мені тепер здається? Що цьому вченню ніхто не зможе протистояти. Через двісті або триста років його прийме весь світ; люди забудуть про Юпітера, і не буде інших богів, тільки Христос, й інших храмів, крім християнських. Хто ж не захоче власного щастя? Ах, слухав же я розмови Павла з Петронієм, і знаєш, що Петроній сказав насамкінець? «Це не для мене», але нічого іншого відповісти не зміг.

– Повтори мені слова Павла, – сказала Лігія.

– Було це в мене ввечері. Петроній почав жартувати й відпускати дотепи, як зазвичай, і тоді Павло сказав йому: «Як можеш, мудрий Петронію, заперечувати, що Христос існував і воскрес, якщо тебе не було тоді на світі, Петро та Іван бачили його, і я бачив по дорозі в Дамаск? Спершу нехай твоя мудрість доведе, що ми брехуни, і потім тільки заперечуй наші свідчення». Але Петроній відповів, що заперечувати не збирається, позаяк знає, що діється багато чого незбагненного, вірогідність якого підтверджують люди. Але сказав, що одна річ – відкриття якогось нового чужоземного бога, інша – прийняття його вчення. «Не хочу, – сказав, – знати нічого, що могло б зіпсувати життя та знівечити його красу. Не має значення, чи наші боги істинні, але красиві, нам із ними радісно, й можемо жити безтурботно». На це Павло відповідав так: «Ти відкидаєш вчення любові, справедливості й милосердя з побоювання перед житейськими турботами, але подумай, Петронію, чи життя ваше істотним чином вільне від турбот? Ось і ти, пане, і ніхто з-поміж найбагатших і наймогутніших не знаєте, засинаючи ввечері, чи не розбудить вас смертний вирок. Але скажи: коли б імператор визнавав це вчення, що закликає до милості й справедливості, невже твоє щастя не було б певнішим? Боїшся за свої радості, але чи життя не було б тоді радісніше? А щодо прикраси життя і краси, якщо ж ви набудували стільки красивих храмів і статуй на честь божеств злих, мстивих, перелюбних і брехливих, чого б ви не створили для вшанування єдиного Бога любові та істини? Хвалишся своєю долею, коли ти могутній і живеш у розкоші, але так само міг бути бідним і покинутим, хоча походиш із знатної сім'ї, і тоді ліпше було б тобі воістину на світі, коли б люди Христа визнавали. У вашому місті навіть багаті батьки, не бажаючи утруднювати себе вихованням дітей, викидають їх часто-густо з дому, роблячи їх вихованцями закритих навчальних закладів. І ти, пане, міг бути таким вихованцем. Але коли б твої батьки жили згідно з нашим ученням, тоді не могло б із тобою такого статися. Коли б ти, досягши дорослого віку, одружився з коханою жінкою, хотів би, щоб лишилася тобі вірною до смерті. А тим часом дивись, що у вас діється, скільки сорому, скільки ганьби, торгівлі вірою подружньою. Одначе вже самі дивуєтеся, коли трапляється жінка, яка називається «унівіра» – «однолюбка». Але я тобі кажу, що ті, які Христа в серці носитимуть, не зрадять чоловіків, так само як християнські чоловіки збережуть вірність жінкам. Але ви не впевнені ні у ваших державцях, ні у ваших батьках, ні в дружинах, ні в дітях, ні в слугах. Перед вами дрижить увесь світ, а ви дрижите перед власними рабами, знаєте ж бо, що в будь-який час можуть повстати проти вашого гніту жахливою війною, що вже не раз траплялося. Ти багатий, але не знаєш, чи не накажуть тобі завтра кинути багатство; ти молодий, але завтра, може, тобі треба буде померти. Любиш, але чигає на тебе зрада; подобаються тобі вілли та статуї, але завтра можеш бути вигнаним у пустелі Пандатерії; маєш тисячі слуг, але завтра ці слуги можуть пустити тобі кров. А якщо це так, то як же можеш бути спокійним, щасливим і жити в радості? А ось я проголошую любов і проповідую вчення, що наказує державцям любити підданих, володарям – рабів, рабам – служити з любові, чинити справедливість і милосердя, а в кінці обіцяє блаженство, як море, невичерпне й безкрає. Тож як можеш говорити, Петронію, що це вчення псує життя, коли воно його виправляє, і ти сам був би у сто разів щасливішим і впевненішим, якби це вчення оволоділо світом так, як ваше римське владарювання».

Так говорив Павло, о Лігіє, а Петроній відповів: «Це не для мене» – і, удаючи, що хоче спати, вийшов, сказавши на прощання: «Віддаю перевагу моїй Евніці над твоїм ученням, юдею, але не хотів би змагатися з тобою на трибуні». Я ж слухав слова Павла всією душею, а коли він говорив про жінок наших, серце моє в захваті було від цього вчення, з якого виросла ти, як навесні виростає лілія з щедрої землі. І подумав я тоді: ось Поппея покинула двох чоловіків заради Нерона, ось Кальвія Криспінілла, ось Нігідія, ось усі майже, кого знаю, крім однієї лише Помпонії, торгували вірою та клятвами, і тільки та одна, і тільки та, моя, не відречеться, не обдурить і не погасить вогнища, хоч би мене обдурило й від мене відреклося все, в що я вірю. Тож мовив до тебе подумки: чим же я тобі віддячу, якщо не любов'ю та повагою? Чи ти чула, як я там, в Анції, звертався до тебе і розмовляв постійно, безперервно, ніби ти була біля мене? У сто разів дужче люблю тебе за те, що втекла від мене з палацу імператора. Огидний він і мені. Огидна його розкіш і музика, хочу тільки тебе. Скажи слово, і покинемо Рим, аби поселитися десь далеко.

Вона ж, пригорнувшись до його плеча, підвела очі, ніби замислившись, на посріблені верхівки кипарисів і відповіла:

– Добре, Марку. Ти писав мені про Сицилію, де Плавтії хочуть улаштуватися на старості…

І Вініцій перебив її радісно:

– Так, люба моя! Землі наші розташовані поблизу. Чудовий берег, де клімат іще м'якший, а ночі ще більш погожі, ніж римські, запашні та світлі. Там життя і щастя – майже одне й те саме.

Потім почав мріяти про майбутнє:

– Там забути можна про турботи. У гаях, серед маслин, ходитимемо і спочиватимемо в тіні. О Лігіє! Що за життя – кохатися, заспокоюватися, разом дивитися на море, разом на небо, разом шанувати солодкого Бога, спокійно робити навколо добро та справедливість.

Замовкли обоє, дивлячись у майбутнє; він тільки пригортав її міцніше до себе, і на його руці в сяйві місяця миготів золотий перстень вершника. Тут, де мешкав бідний робочий люд, спали вже всі й жоден шурхіт не порушував тиші.

– Дозволиш мені бачитися з Помпонією? – запитала Лігія.

– Так, люба. Запрошуватимемо їх або самі їздитимемо до них. А хочеш, аби ми забрали з собою апостола Петра? Він обтяжений роками і працею. Павло буде нас також провідувати, він оберне Авла Плавтія, і, як солдати закладають колонії в далеких краях, так ми закладемо колонію християн.

Лігія простягла руку і, взявши долоню Вініція, хотіла припасти до неї вустами, та він зашепотів, наче боячись наполохати щастя:

– Ні, Лігіє, ні! Це я схиляюся перед тобою, дай мені свою руку.

– Кохаю тебе.

Він припав уже вустами до її білих, як жасмин, рук, і якийсь час вони чули тільки биття своїх сердець. У повітрі не було ні найменшого поруху, кипариси стояли так непорушно, ніби теж затамували подих…

Раптом тишу розірвав несподіваний рев, глибокий, ніби виходив із-під землі. Дрож пробіг по тілу Лігії, Вініцій же, підвівшись, мовив:

– То леви гарчать у віваріях…

І почали обоє прислухатися. Тим часом першому ричанню відповіло друге, третє, десяте, зусібіч, із усіх кварталів. У місті бувало часом по кілька тисяч левів, уміщених при різних аренах, і нерідко ночами, наближаючись до ґрат і впираючись у них величезними головами, виголошували в такий спосіб свою тугу за волею та пустелею. Так почали й тепер тужити, подаючи одне одному голос у нічній тиші, наповнюючи ричанням усе місто. Було в тому щось невимовно загрозливе й похмуре, тому й Лігія, якій оті голоси сполохали ясні та спокійні образи майбутнього, слухала їх із серцем, охопленим тривогою та смутком.

Але Вініцій обняв її рукою і сказав:

– Не бійся, люба. Незабаром ігри, тож усі віварії переповнені.

Розділ XL

В Анції тим часом Петроній здобував майже щодня нові перемоги над августіанами, які суперничали з ним щодо імператорської прихильності. Вплив Тигелліна зійшов нанівець.

У Римі, коли треба було усувати людей, які видавалися небезпечними, грабувати їхнє майно, залагоджувати політичні справи, влаштовувати видовища, що вражали пишнотою та поганим смаком, і, врешті, задовольняти потворні примхи імператора, Тигеллін, такий же спритний, як і готовий на все, був необхідним. Але в Анції, серед палаців, які задивлялись у блакить моря, імператор вів життя еллінське. З ранку й до вечора читали вірші, розмірковували про їх будову та досконалість, захоплювалися вдалими зворотами, займалися музикою, театром, одне слово, виключно тим, що винайшов і чим прикрасив життя грецький геній. Але в таких умовах, незрівнянно більш освічений, ніж Тигеллін та інші августіани, Петроній, дотепний, красномовний, сповнений витончених відчуттів і смаку, здобував перевагу. Імператор прагнув його товариства, запитував його думки, дослухався порад, коли сам займався творчістю, і виявляв приязнь, більшу ніж будь-коли. Оточення вважало, що вплив його переважив урешті остаточно, дружба між ним та імператором ввійшла вже в стале русло і триватиме роки. Навіть ті, хто раніше виявляв неприязнь до витонченого епікурейця, почали його тепер улещати і здобувати його прихильність. Не один радів, навіть щиро, в душі з того, що перевагу дістав чоловік, який знав насправді, хто чим дише, і сприймав зі скептичним усміхом улещання вчорашніх ворогів, але чи то через лінощі, чи то через витонченість не був мстивим і не використовував свою силу на згубу або на шкоду їм. Траплялися хвилини, що міг знищити навіть і Тигелліна, та волів ліпше висміювати його й виставляти перед усіма його невігластво й посередність. Сенат у Римі відпочивав – півтора місяця жодного смертного вироку не було винесено. І в Анції, і в місті розповідали чудеса про витонченість, якої досягла розпуста імператора та його фаворита, кожне воліло, одначе, бути під владою імператора витонченого, ніж озвірілого в руках Тигелліна. Сам Тигеллін сушив голову та вагався, чи визнати себе переможеним, бо імператор неодноразово виголошував, що в усьому Римі та серед його придворних є тільки дві душі, здатні порозумітись, і два істинні елліни: він і Петроній.

Вражаюча спритність останнього утвердила людей у переконанні, що його вплив переважить усі інші. Не усвідомлювали вже, як імператор без нього зміг би обійтися, з ким би міг розмовляти про поезію, музику, перегони і в чиї очі дивився б, намагаючись переконатися, що його твори насправді є досконалими. Петроній же, зі звичною своєю безтурботністю, здавалося, не надавав ніякого значення своєму становищу. Бував, як завжди, повільний, лінивий, дотепний і скептичний. Частенько складалося враження в людей, що він знущається з них, із себе, з імператора та з усього світу. Іноді наважувався гудити у вічі імператора і, коли інші думали, що заходить далеко або просто готує собі згубу, він умів осуд повернути враз таким чином, що виходило на його користь, чим викликав загальний подив і переконання, що немає ситуації, з якої не вийшов би з тріумфом. Якось, приблизно через тиждень після повернення Вініція з Рима, імператор читав у вузькому колі уривок зі своєї «Троїки», коли ж завершив читання й затихли схвальні вигуки захвату, Петроній, відповідаючи на запитливий погляд імператора, сказав:

– Негодящі вірші, варті того, щоб кинути їх у вогонь.

У присутніх серця перестали битися від жаху. Адже Нерон з дитинства не чув ніколи ні з чиїх уст такого вироку: тільки обличчя Тигелліна засвітилося радістю. Вініцій натомість зблід, гадаючи, що Петроній, який не напивався ніколи, цього разу п'яний.

А Нерон запитав медовим голосом, у якому дрижало глибоко уражене самолюбство:

– Чим же вони негодящі?

І Петроній розійшовся:

– Не вір їм, – заговорив, показуючи рукою на присутніх, – вони нічого не тямлять. Питаєш, чим негодящі ці вірші? Якщо хочеш правди, то скажу: добре це для Вергілія, добре для Овідія[295]295
  Овідій Назон Публій (43 до н. е. – 18 н. е.) – видатний римський поет.


[Закрыть], добре навіть для Гомера, але не для тебе. Тобі не можна таких писати. Пожежа, яку ти описуєш, не досить палає, твій вогонь не досить пече. Не слухай лестощів Лукана. Його за такі вірші визнали б генієм, але не тебе. І знаєш чому? Бо ти видатніший за них. Кому боги дали стільки, скільки тобі, від того більше можна вимагати. Але ти лінуєшся. Волієш спати по обіді, ніж старанно працювати. Ти можеш створити річ, про яку світ досі не чув, і тому в вічі тобі кажу: напиши ліпші!

І говорив це ніби знехотя, ніби з насмішкою, і в той же час буркотливо, та очі імператора застелила імла блаженства і він сказав:

– Боги дали мені трохи таланту, але дали, крім того, більше – істинного знавця та друга, лише він уміє говорити правду в вічі.

З цими словами простяг свою пухку, вкриту рудим волоссям руку до вивезеного з Дельф золотого канделябра, щоб спалити вірші.

Але Петроній вихопив їх, перш ніж полум'я діткнулося папірусу.

– Ні, ні! – вигукнув. – Навіть такі негодящі належать людству. Залиш їх мені.

– Дозволь мені в такому разі відіслати їх тобі в футлярі за моїм вибором, – відповів Нерон, обіймаючи його.

І за мить вів далі:

– Саме так. Маєш рацію. Моя пожежа Трої не досить яскраво горить, мій вогонь не досить пече. Гадав, одначе, що коли зрівняюся з Гомером, то цього вистачить. Деяка несміливість і невисока думка про себе перешкоджали мені завше. Ти ж мені розкрив очі. Але чи знаєш, чому вийшло так, як говориш? Ось коли скульптор створює фігуру бога, він шукає зразка, я ж не мав його. Не бачив ніколи палаючого міста, й тому в описі моєму бракує правди.

– Тож скажу тобі, що треба все-таки бути великим артистом, аби це зрозуміти.

Нерон замислився, за мить сказав:

– Скажи мені, Петронію, чи жалкуєш за Троєю, що згоріла?

– Чи жалкую?.. Присягаюся кривим чоловіком Венери, нітрохи! І скажу тобі чому. Ось Троя не згоріла б, якби Прометей не подарував людям вогонь і коли б греки не оголосили Пріаму війну; коли б не було вогню, Есхіл[296]296
  Есхіл (525—456 до н. е.) – великий грецький драматург, основоположник класичної грецької драматургії.


[Закрыть] не написав би свого «Прометея», так само, як без війни Гомер не написав би «Іліади», а я волію, щоб існували «Прометей» та «Іліада», ніж якби збереглося містечко, ймовірно, жалюгідне й брудне, в якому тепер принаймні сидів би якийсь прокуратор[297]297
  Прокуратор – в епоху імперії посадова особа, що керує провінцією.


[Закрыть] і докучав би тобі чварами з місцевим ареопагом.[298]298
  Ареопаг – зібрання старійшин, міська рада.


[Закрыть]

– От що значить говорити розумно, – відповів імператор. – Для поезії та мистецтва можна і треба жертвувати всім. Блаженні ахейці, що надали Гомерові матеріал для «Іліади», і щасливий Пріам, який бачив загибель вітчизни. А я? Я не бачив палаючого міста.

Настало мовчання, що його невдовзі порушив Тигеллін.

– Адже я тобі говорив, імператоре, – мовив він, – накажи, і спалю Анцій. Або знаєш що? Якщо тобі жаль цих вілл і палаців, накажи спалити кораблі в Остії, або збудую біля підніжжя Альбанських гір дерев'яне місто, яке ти сам підпалиш. Хочеш?

Але Нерон кинув на нього погляд, повний зневаги.

– Я маю дивитися на палаючі дерев'яні сараї? Ти зовсім заслаб розумом, Тигелліне! І бачу до того ж, що не дуже поціновуєш мій талант і мою «Троїку», позаяк вважаєш, що яка-небудь інша жертва була б для неї завелика.

Тигеллін знітився, Нерон же згодом, наче бажаючи змінити тему, додав:

– Літо надходить… О, який зараз у цьому Римі сморід!.. Однак на літні ігри доведеться туди повертатися.

Раптом Тигеллін сказав:

– Коли вирядиш августіанів, імператоре, дозволь мені на хвилину залишитися з тобою…

Через годину Вініцій, повертаючись із Петронієм з імператорської вілли, сказав:

– Мав через тебе хвилину тривоги. Гадав, що сп'яну ти загубив себе безповоротно. Пам'ятай, жартуєш зі смертю.

– Це моя арена, – відповів недбало Петроній, – і мені приємно відчувати, що я на ній найліпший гладіатор. Бачив же, як усе скінчилось. Одішле мені свої вірші в футлярі, який (хочеш битись об заклад?) буде страшенно розкішним, але цілковито позбавленим смаку. Я накажу моєму лікареві тримати в ньому проносні засоби. Я зробив це і для того, що Тигеллін, бачачи, як такі речі мені вдаються, захоче неодмінно наслідувати мене, і уявляю собі, що станеться, коли він спробує жартувати. Це буде так, як коли б піренейському ведмедеві заманулося пройтись по канату. Реготатиму, як Демокріт[299]299
  Реготатиму, як Демокріт. – За повідомленнями античних авторів, Демокріт (грецький філософ-атоміст, 460—371 до н. е.) не міг без сміху дивитися на людські пристрасті й турботи.


[Закрыть]. Аби, звичайно, хотів, я зумів би, може, знищити Тигелліна і стати замість нього префектом преторіанців. Тоді був би під моєю рукою сам Агенобарб. Але мені ліньки… Волію жити, як живу, і навіть з віршами імператора.

– Що за спритність, яка навіть з огуди може зробити лестощі! Але чи справді ці вірші такі погані? Я в цьому не тямлю.

– Не гірші за інші. Лукан має в одному пальці більше таланту, але і в Міднобородого щось є. Й передовсім безмежна любов до поезії та музики. Через два дні маємо бути в нього, щоб слухати музику до гімну на честь Афродіти, що сьогодні або завтра завершить. Будемо у вузькому колі. Тільки я, ти, Туллій Сенеціон і молодий Нерва. А стосовно віршів, то мої слова, що користуюся ними після учти, як Вітеллій пір'ям фламінго, це неправда!.. Бувають іноді яскраві. Фрази Гекуби зворушливі… Вона скаржиться на муки пологів, і Нерон зумів знайти вдалі вирази, може, тому, що сам народжує в муках кожний вірш… Мені його часом жаль. Присягаюся Поллуксом! Що то за дивна мішанина! Калігулі бракувало п'ятої клепки, але не був, одначе, таким диваком.

– Хто передбачить, куди може зайти шаленство Агенобарба? – сказав Вініцій.

– Ніхто. Можуть іще статися такі події, що людям протягом багатьох століть од самої думки лише про них ставатиме дибом волосся на голові. Але власне це цікаво, це кумедно, і, хоч я нерідко нудьгую, як Юпітер Аммонський[300]300
  …як Юпітер Аммонський… – Аммон, єгипетський бог сонця, в епоху імперії часто ототожнювався з Юпітером і вшановувався разом із ним.


[Закрыть] у пустелі, думаю, що за іншого імператора нудьгував би ще дужче. Твій юдей Павло красномовний, це визнаю, і якщо такі люди проповідуватимуть це вчення, наші боги мусять не на жарт побоюватись, аби з часом не опинитися на горищі. Щоправда, коли б, приміром, імператор був християнином, усі ми почувалися б у більшій безпеці. Але твій пророк із Тарса, застосовуючи свої доводи до мене, не подумав, бач, що невпевненість у завтрашньому дні для мене якраз і становить спокусу життя. Хто не грає в кості, не програє багатства, і все-таки люди грають у кості. Є в тому якась насолода та можливість забутися. Знав я синів вершників і сенаторів, які добровільно ставали гладіаторами. Я, ти говорив, жартую зі смертю, так і є, але роблю так, бо мене це тішить, а ваші християнські чесноти знудили б мене, як проповіді Сенеки, першого ж дня. Тому красномовство Павла було витрачене марно. Він мусить розуміти, що такі люди, як я, не визнають цього вчення ніколи. Ти – інша справа! Із твоїм характером можеш або ненавидіти саме слово «християнин», або стати християнином. Я визнаю, що вони мають рацію, позіхаючи при цьому. Ми шаліємо, котимося в прірву, щось незнане насувається на нас із майбутнього, щось провалюється під нами, щось помре біля нас, згода! Та вмерти ми зуміємо, а тим часом не хочеться ускладнювати собі життя і служити смерті, перш ніж вона забере нас. Життя існує для себе самого, не для неї.

– А мені тебе жаль, Петронію.

– Не жалій мене більше, ніж я сам себе. Колись тобі було з нами непогано, і, воюючи у Вірменії, ти сумував за Римом.