Текст книги "Quo vadis"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 41 страниц)

Розділ XXXVI

Відомо було в Римі, що імператор має намір одвідати по дорозі Остію, – а радше найбільший у світі корабель, який щойно припровадив зерно з Александрії, – а звідти Прибережною дорогою[277]277
  Via Littoralis. (Прим. авт.)


[Закрыть] вирушить до Анція. Накази було видано вже кілька днів тому, тож зранку біля Остійської брами зібралися натовпи міської черні та чужоземців з усіх країн світу, щоб удовольнити очі виглядом імператорського почту, на який римський плебс ніколи не міг уволю надивитися. Дорога до Анція не була важкою та далекою, у самому ж місті, з розкішно оздобленими палацами та віллами, можна було знайти все, щоб жити зі зручностями й навіть із найбільш вишуканою, як на ті часи, розкішшю. Одначе імператор мав звичку брати з собою в дорогу всякі речі, що йому подобалися: від музичних інструментів і домашнього начиння до статуй і мозаїк, які викладали навіть тоді, коли хотів лише на короткий час зупинитися в дорозі чи то для відпочинку, чи то щоб попоїсти. Через це супроводжували його в кожній поїздці полчища слуг, окрім преторіанських загонів і августіанів, із яких кожне мало своїх рабів.

Рано-вранці цього дня пастухи з Кампанії, в козиних шкурах і з засмаглими обличчями, погнали вперед крізь браму п'ятсот ослиць, аби Поппея наступного дня, прибувши до Анція, могла скупатися, як звичайно, у їхньому молоці. Чернь зі сміхом і задоволенням витріщалася на довгі вуха череди, що гойдалися в хмарах куряви, і з радістю слухала свист бичів, а також дикі покрики пастухів. Коли пройшли ослиці, на дорогу налетів рій пахолків, які, очистивши її старанно, почали розкидати квіти й хвою піній. У натовпах повторювали з певною гордістю, що вся дорога аж до Анція буде так обсипана квітами, зібраними з приватних садів околиці й навіть придбаними за високою ціною в перекупок біля Мугіонської брами. По мірі спливання ранкових годин зростала кількість людей у натовпах. Приходили цілими родинами, а щоб час не видався занадто тривалим, розкладали харчі на каменях, призначених для спорудження нового храму Церери, і снідали просто неба. Де-не-де утворилися гурти, де верховодили бувальці. Просторікували з приводу імператорської поїздки, а також про його наступні подорожі і про подорожі взагалі, – причому матроси та відставні солдати розповідали чудеса про країни, про які вони чули під час далеких походів і в які не ступала досі нога римлянина. Городяни, що не були ніколи в житті далі Аппійової дороги, слухали із здивуванням про чудеса Індії та Аравії, про архіпелаги навколо Британії, де на одному з островів Бріарей захопив сонного Сатурна[278]278
  …де… Бріарей захопив сонного Сатурна… – Бріарей – у грецькій міфології один із т. зв. сторуких (синів бога неба Урана та богині землі Геї), потворна істота з п'ятдесятьма головами та сотнею рук; Бріарей допомагав Зевсу в боротьбі проти титанів і Кроноса, якого (за рідкісною версією міфу) він захопив сонним на одному з островів Британського моря.


[Закрыть] й де мешкали духи, про країни гіперборейські[279]279
  …про країни гіперборейські… – Міфічна країна гіпербореїв, за уявленнями стародавніх людей, розташовувалася десь на Півночі, «за Бореєм».


[Закрыть], про застиглі моря, про шипіння та рев, які видавали води Океану у хвилі, коли призахідне сонце занурювалося в його безодню. Легко вірила голота цим небилицям, у яких не сумнівалися навіть такі люди, як Пліній і Тацит. Балакали також про той корабель, який мав одвідати імператор, – що везе на два роки пшениці, а ще й чотириста мандрівників, стільки ж матросів і багато диких звірів, яких мали б використати під час літніх ігор. Усіх об'єднувала любов до імператора, що не тільки годував, але й розважав народ. Отож готувалися палко вітати його.

Тим часом показався загін нумідійських вершників, які належали до преторіанського війська. Вони були в жовтих туніках із червоними поясами, великі сережки кидали золоті полиски на їхні чорні обличчя. Гостряки їхніх бамбукових списів сяяли на сонці, мов язики полум'я. Вслід за ними рухалася ціла процесія. Натовпи посунули, аби ближче придивитися до неї, та надійшли загони піших преторіанців і, вишикувавшись обабіч брами вздовж дороги, стримували людей, що тіснилися до неї. Попереду рухалися повози, везучи намети з пурпуру, червоні та фіолетові, намети з білого як сніг вісону, затканого золотими нитками, і східні килими, і столи з лимонного дерева, і шматки мозаїк, і кухонне начиння, і клітки з птахами зі Сходу, Півдня та Заходу, чий мозок або язики призначалися для імператорського столу, і амфори з вином, і корзини з овочами. Але предмети, які б могли погнутись або розбитися на імператорських повозах, несли піші раби. Цілі сотні людей несли посуд і статуетки з міді коринфської; одні – етруські вази, другі – грецькі, треті – золотий посуд або виготовлений із срібла чи александрійського скла. Охороняли їх невеликі загони піших і кінних преторіанців, при кожному гурті рабів пильнували дозорці, озброєні нагаями зі шматочками олова на кінцях і заліза замість тріскачок. Хода, що складалася з людей, які обережно й зосереджено несли різноманітні предмети, нагадувала урочисту процесію, а схожість стала ще виразнішою, коли понесли музичні інструменти імператора та двору. Видно було арфи, лютні грецькі, гебрайські та єгипетські, ліри, формінги[280]280
  Формінга – ліра, арфа.


[Закрыть], цитри, сопілки, довгі гнуті труби та кимвали. Дивлячись на це море інструментів, які сяяли на сонці золотом, бронзою, коштовним камінням і перлами, можна було подумати, що Аполлон чи Вакх зібралися в подорож по світу. Показалися чудові колісниці, повні мальовничих груп акробатів, танцівників і танцівниць із тирсами в руках. За ними їхали раби, призначені не для домашніх послуг, а для хоті: хлопчики й малі дівчатка, яких шукали по всій Греції та Малій Азії, – з довгим волоссям або кучерями, забраними в золоті сітки, вони схожі були на амурів, із прекрасними обличчями, що були вкриті товстим шаром косметики з побоювання, аби ніжну шкіру не обпалив вітер Кампанії.

Потім знову рухався преторіанський загін велетенських сікамбрів, бородатих, світловолосих і рудих, із блакитними очима. Прапороносці, звані «імагінаріями, несли перед ними римських орлів, таблиці з написами, статуетки германських і римських богів і, нарешті, статуетки та погруддя імператора. З-під шкур і солдатських панцирів виглядали руки, засмаглі й сильні, як воєнні машини, здатні володіти важкою зброєю, яка належала цьому роду війська. Земля, здавалося, вгинається під їхніми рівномірними, важкими кроками, вони ж, ніби усвідомлюючи свою силу, яку могли спрямувати навіть проти самого імператора, поглядали зневажливо на вуличну чернь, очевидно забувши, що чимало з них прийшли до цього міста в ланцюгах. Але цих було не так багато, головні ж бо преторіанські сили лишилися в таборах на місці, щоб пильнувати за містом і тримати його в покорі. Коли пройшли, повели запряжних тигрів і левів Нерона, щоб, коли йому закортить наслідувати Діоніса, було кого впрягти в колісницю. Вели їх індуси та араби на сталевих ланцюгах із нашийниками, таким чином уквітчаними, що здавалися вінками з квітів. Приручені досвідченими бестіаріями звірі дивилися на натовпи своїми зеленими, ніби сонними очима, часом підводячи величезні голови, втягуючи з шумом у ніздрі людський дух, облизуючись довгими, гнучкими язиками.

Потяглися ще імператорські колісниці та ноші, більші й менші, золоті або пурпурові, інкрустовані слоновою кісткою, перлами та оздоблені блискучим коштовним камінням; за ними знову малий загін преторіанців у римських позолочених обладунках, який складався з самих італійських солдатів-добровольців[281]281
  Жителів Італії було ще за правління Августа звільнено від військової служби, внаслідок чого так звана cohors italica (італійська когорта), що зазвичай стояла в Азії, складалась із добровольців. Також у преторіанському війську служили або іноземці, або добровольці. (Прим. авт.)


[Закрыть], за ними йшли натовпи вишукано вбраної двірської челяді та хлопчиків, і, врешті, їхав сам імператор, про наближення якого сповіщало здалеку ревище натовпів.

Серед тісняви перебував і апостол Петро, що захотів раз у житті побачити імператора. Супроводжувала його Лігія, із закритим цупкою тканиною обличчям, і Урс, чия сила становила для дівчини опіку серед цих безладних, розгнузданих натовпів. Лігієць узяв один з каменів, призначених для будівництва храму, і приніс його апостолові, щоб той, ставши на камінь, міг ліпше за інших бачити. Народ спершу ремствував, позаяк Урс розсував усіх на своєму шляху, мов корабель прорізає хвилі, але коли самотужки підняв камінь, що його четверо найміцніших силачів не могли зрушити з місця, нарікання змінилися здивуванням і криками: «Macte!»[282]282
  Відмінно! (Лат.)


[Закрыть] Але тим часом під'їхав імператор. Сидів у колісниці з наметом, яку везли шестеро білих ідумейських огирів[283]283
  …шестеро білих ідумейських огирів… – Ідумея (область на півдні Палестини) славилася своїми кіньми.


[Закрыть] із золотими підковами. Намет на колісниці навмисно з двох боків був розкритий, аби натовпи могли бачити імператора. Могло там вміститися кілька людей, але Нерон, воліючи, щоб увага зосереджувалася на ньому, їхав через усе місто сам, маючи біля ніг двох карликів-виродків. Одягнений був у білу туніку та в аметистову тогу, що кидала синюватий блиск на його обличчя. На голові мав лавровий вінок. Од часу виїзду до Неаполіса значно погладшав. Обличчя його розпливлося; під нижньою щелепою звисало подвійне підборіддя, від чого рот його, що був завжди занадто близько до носа, тепер, здавалося, опинився під самими ніздрями. Товста шия, як завжди, була обгорнута шовковою хусткою, поправляв її щохвилини білою пухкою рукою, порослою на згинах рудим волоссям, – нагадувало воно криваві плями, та імператор не дозволяв епіляторам видаляти його, позаяк йому сказано, що супроводжується це появою дрожу в пальцях, який заважає грати на лютні. Безмежне марнославство було написане, як завше, на його обличчі в поєднанні з утомою та нудьгою. Взагалі було це обличчя страшне й водночас блазенське. Їдучи, вертів головою на обидва боки, часом примружуючи очі й чутко прислухаючись, як його вітають. Зустрічали його бурею оплесків та криками: «Привіт тобі, божественний! Цезарю, імператоре, привіт, звитяжцю! Привіт, незрівнянний, сину Аполлона, Аполлоне!» Слухаючи ті слова, посміхався, та часом пролітала ніби хмарка по його обличчю, бо римський натовп був насмішкуватий і, самовпевнений у такій кількості, дозволяв собі познущатися навіть над великими тріумфаторами, такими, яких дійсно любив і шанував. Усім було відомо, що колись при в'їзді Юлія Цезаря до Рима натовп кричав[284]284
  …колись при в їзді Юлія Цезаря до Рима натовп кричав… – Цей епізод стався 46 р. до н. е., коли Цезар відзначав свій галльський тріумф; звичай ритуального осміяння удачливих полководців був вельми поширений як в армії, так і в народі.


[Закрыть]: «Громадяни, ховайте жінок, бо їде лисий розпусник!» Але потворне самолюбство Нерона не терпіло ані найменшого осуду, ні дотепів, тим часом у натовпі серед окриків хвалебних іноді чулося: «Міднобородий!.. Міднобородий! Куди везеш свою вогненну бороду? Чи боїшся, що Рим од неї спалахне?» І ті, хто це кричав, не знали, що в їхньому жарті криється страшне пророцтво. Імператора не занадто гнівили такі голоси, тим паче що бороди не носив, бо давно приніс її в золотому футлярі на вівтар Юпітеру Капітолійському. Але інші, ховаючись за стосами каменів при будованому храмі, кричали: «Matricida! Нерон! Орест! Алкмеон[285]285
  Алкмеон – у грецькій міфології герой, який убив свою матір Ерифілу за те, що вона колись зрадила його батька Амфіарая.


[Закрыть]!» або «Де Октавія?», «Зніми пурпур!» – а Поппеї, що їхала зразу за ним, кричали: «Flava сота!»[286]286
  Білявка! (Лат.)


[Закрыть] – так прозивали вуличних дівок. Музикальне вухо Нерона вловлювало й такі окрики, і тоді підносив пальцями до ока свій виполіруваний смарагд, мовби намагаючись побачити й запам'ятати тих, хто це вигукує. Так вийшло, що погляд його зупинився на апостолі, що стояв на камені. Може, хвилину двоє цих людей дивились один на одного, і нікому ні з цього розкішного почту, ні з тих незліченних натовпів не спало на думку, що дивляться один на одного в цю мить два володарі землі, з яких один зникне невдовзі, мов кривавий сон, другий же, той старий у хламиді злидаря, прийме у вічне володіння і світ, і місто.

Тим часом імператор проїхав, а зразу за ним вісім африканців пронесли розкішні ноші, в яких сиділа ненависна народові Поппея. Вбрана, як і Нерон, у тогу аметистового кольору, з товстим шаром косметики на обличчі, нерухома, замислена й байдужа, мала вигляд статуї якогось божества, водночас красивого і злого, що її несуть у процесії. Тягнувся за нею слідом знову цілий двір слуг – жінок і чоловіків, а також вервечка повозів з різними предметами побуту та вбранням. Сонце вже далеко відійшло від полудня, коли почався рух августіанів – хоровод розкішний, блискучий, що мінився, мов змія, і нескінченний. Ледачий Петроній, якого вітали доброзичливо натовпи, забажав пересуватися разом зі своєю богоподібною рабинею в ношах. Тигеллін їхав на колісниці, яку везли малі конячки, прикрашені білим і пурпуровим пір'ям. Всі бачили, як він сходив із колісниці та, витягаючи шию, придивлявся, чи скоро йому імператор дасть знак, аби до нього пересідав. Серед інших натовпи вітали оплесками Ліциніана Пізона[287]287
  Ліциніан Пізон Гай Кальпурній – знатний патрицій, ревнитель суворих звичаїв; був усиновлений імператором Гальбою й загинув разом з ним 69 р.


[Закрыть], сміхом – Вітеллія, свистом – Ватинія. До Ліцинія та Леканія, консулів, поставилися байдуже, але Туллій Сенеціон, якого любили невідомо за що, як і Веста, дістали схвалення черні. Придворних було сила-силенна. Здавалося: все, що є в Римі багатого, розкішного або знаменитого, виїздить до Анція. Нерон ніколи не подорожував інакше як тисячею повозів, і кількість тих, що супроводжували його, майже завжди переважала кількість солдатів у легіоні[288]288
  За часів імператорів чисельність легіонів становила близько 6000 людей. (Прим. авт.)


[Закрыть]. Показували одне одному й Доміція Афра, і дряхлого Луція Сатурніна; бачили там Веспасіана, який іще не вирушив у свій похід до Юдеї, звідки він повернеться тільки заради імператорського вінця, і його синів, і молодого Нерву[289]289
  Нерва Марк Кощей (нар. 32) – римський імператор (96—98).


[Закрыть], і Лукана, і Аннея Галліона[290]290
  Анней Юній Галліон – брат Сенеки, здібний оратор; заподіяв собі смерть 65 р.


[Закрыть], і Квінціана[291]291
  Квінціан Афраній – сенатор, страчений за участь у змові Пізона.


[Закрыть], і безліч жінок, відомих своїм багатством, красою, розкішним життям і розпустою. Погляди цікавих переносилися зі знайомих облич на збрую, на колісниці, на коней, на химерні строї придворних слуг, серед яких були вихідці з усіх народів світу. В тій повені розкоші й пишноти незрозуміло було, на що дивитися, й не тільки очі, але й розум туманів од того золотого блиску, од тих пурпурових і фіолетових барв, од миготіння коштовного каміння, од сяяння бісеру, перлів, слонової кістки. Здавалося, що саме сонячне проміння розсипалося в цій розкішній безодні. Й хоча в натовпі не бракувало бідняків із запалими животами й голодом ув очах, видовище це розпалювало в них не лише бажання розкоші та заздрість, але наповнювало водночас блаженством і гордістю, породжуючи відчуття тієї могутності й невичерпності Рима, яку створював йому і перед якою схилявся світ. Дійсно, в усьому світі не було нікого, хто смів би подумати, що ця могутність не протримається багато століть, не переживе всі народи і щось може їй на землі вчинити опір.

Вініцій їхав у кінці почту, побачивши апостола й Лігію, яких не сподівався побачити, зіскочив із колісниці та, привітавши їх із сяючим обличчям, заговорив квапливо, як людина, що має обмаль часу:

– Ти прийшла? Не знаю, як тобі маю дякувати, о Лігіє!.. Бог не міг би мені послати ліпшої прикмети. Ще раз вітаю тебе на прощання, та прощаюся не надовго. По дорозі розставлю коней парфянських і кожного вільного дня буду біля тебе, поки не випрошу собі дозволу повернутися. Бувай здорова!

– Бувай здоровий, Марку! – відповіла Лігія й потім додала тихіше: – Нехай тебе веде Христос і відкриє твою душу словам Павла.

Він же, порадівши щиро, що їй не байдуже до того, чи скоро він стане християнином, відповів:

– Ocelle mi! Нехай так станеться, як говориш. Павло воліє їхати з моїми людьми, але він зі мною і буде мені вчителем і товаришем… Відкинь покривало, радосте моя, щоб тебе ще побачив перед розлукою. Ти чому так закрила обличчя?

Вона відхилила рукою покривало й явила йому своє ясне обличчя та прекрасні усміхнені очі, запитуючи:

– Це погано?

І усміх її мав у собі трохи дівочого кокетства, але Вініцій, дивлячись на неї із захватом, відповів:

– Погано для моїх очей, які до самої смерті готові дивитися тільки на тебе.

Потім, звертаючись до Урса, мовив:

– Урсе, пильнуй її як зіницю ока, бо це не тільки твоя, але й моя – «доміна»!

Сказавши це, схопив її руку і припав до неї вустами на превеликий подив черні, що не могла зрозуміти вияву такої поваги з боку розкішного августіана до дівчини, вбраної в простий, майже невільничий одяг.

– Бувай здорова…

І швидко віддалився, бо весь імператорський почет просунувся вже далеко вперед. Апостол Петро навздогін перехрестив його, а добродушний Урс почав юнака зразу ж вихваляти, радий, що молода пані жадібно слухає й дивиться на нього із вдячністю.

Почет віддалявся й затулявся хмарами золотавої куряви, але вони довго дивилися вслід, аж поки підійшов до них мельник Демас, той самий, у якого працював ночами Урс.

Поцілувавши руку апостола, почав його прохати, щоб зайшли до нього підкріпитися, кажучи, що дім його недалеко від Торгової пристані, а вони ж мусять бути голодні та втомлені, провівши більшу частину дня біля брами.

Отож пішли разом і, відпочивши та підкріпившись, тільки надвечір повертали на Затибря. Маючи намір перейти ріку по мосту Емілія, рухалися Публічним схилом і спустилися вниз по Авентинському пагорбу між храмами Діани та Меркурія.

Апостол Петро дивився з висоти пагорба на будинки, що оточували його й губилися вдалині, і, поринувши в мовчання, розмірковував над величністю і владою цього міста, до якого прийшов сповістити слово Боже. Досі він бачив римських правителів і легіони в різних краях, якими мандрував, але були то ніби окремі частини цієї могутності, втілення якої в особі імператора побачив нині вперше. Це місто безмежне, хиже й жадібне й водночас розгнуздане, прогниле до самих кісток і в той же час непохитне у своїй надлюдській могутності, цей імператор, братовбивця, матеревбивця й жінковбивця, за яким тягнулася, не менш довга за його почет, вервечка кривавих привидів, цей розпусник і блазень, а разом з тим і повелитель тридцяти легіонів і завдяки їм – усієї землі; ці придворні, вкриті золотом і пурпуром, не впевнені в завтрашньому дні, а водночас могутніші за царів – усе це, разом узяте, видалося йому якимсь пекельним царством зла і беззаконня. І здивувався в простодушності своїй, як Бог може давати таку незбагненну всемогутність сатані й як може віддавати йому землю, щоб її місив, перевертав, топтав, викликав сльози, проливав кров; вихором спустошував, бурею збурював, полум'ям палив. І від тих думок знітилося його апостольське серце, й почав звертатися до Вчителя: «Господи, що мені робити в місті цьому, до якого ти послав мене? Йому підвладні море і суша, звір на землі й усяке створіння водне, йому підвладні всі інші царства й міста і тридцять легіонів, які їх стережуть, а я, Господи, рибалка з озера! Що мені робити? І як перемогти зло його?»

Так мовлячи, підводив свою сиву, тремтячу голову до небес, молячись і звертаючись із глибини душі до свого Божественного Вчителя, сповнений тривоги та смутку.

Та молитву перервав йому голос Лігії, що сказала:

– Усе місто наче в огні…

Дійсно, сонце заходило того дня дивно. Величезний диск його наполовину сховався вже за Янікульським пагорбом, весь же небозвід наповнився червоною загравою. З місця, на якому стояли, погляду відкривався значний простір. Праворуч бачили видовжені мури Великого Цирку, над ним височіли палаци Палатину, а прямо попереду, за Бичачим Форумом і Велабром[292]292
  Велабр – торговий квартал між Капітолієм і Палатином.


[Закрыть] – вершина Капітолію із храмом Юпітера. Але мури, колони і дахи храмів були ніби занурені в те золоте й пурпурове сяйво. У видній здалеку частині ріки ніби кров плинула, і чим дужче сонце заходило за пагорб, червонішою робилася заграва, тим більше нагадувала вона заграву пожежі, і посилювалась, і розширювалась, доки врешті огорнула всі сім пагорбів, із яких, здавалося, почала розтікатися на всю околицю.

– Усе місто наче в огні, – повторила Лігія.

А Петро, прикривши рукою очі, сказав:

– Гнів Божий на ньому.

Розділ XXXVII

Вініцій – Лігії:

«Раб Флерон, через якого надсилаю тобі цього листа, християнин, буде потім одним із тих, які отримають волю з рук моїх, найдорожча моя. Він – старий наш слуга, тож можу писати з цілковитою упевненістю і без побоювання, що лист потрапить до інших рук, а не до твоїх. Пишу з Лаурента[293]293
  Лаурент – місто в Лації між Остією й Анцієм.


[Закрыть], де затримались ми через спеку. Отону тут належала чудова вілла, яку свого часу дарував Поппеї, і та, хоча з ним у розлученні, визнала доречним залишити за собою чудовий подарунок… Коли я думаю про тих жінок, які мене тепер оточують, і про тебе, мені здається, що з каменів Девкаліона виникли різні, зовсім не схожі породи людей і що ти належиш до тієї, що утворилася з кришталю. Захоплююся тобою і кохаю тебе всією душею так, що хотів би тобі говорити лише про тебе, і треба мені змушувати себе, щоб писати тобі про подорож, про те, що зі мною діється, і про придворні новини. Отож імператор був гостем Поппеї, що потай приготувала розкішний бенкет. Небагато, зрештою, було там августіанів, але і я, і Петроній дістали запрошення. Після бенкету плавали ми золотими човнами по морю, що було таке спокійне, ніби спало, і таке блакитне, як твої очі, о божественна. Веслували самі, і Августу, напевно, тішило, що її везуть консули або їхні сини. Імператор, стоячи біля керма в пурпуровій тозі, співав гімн на честь моря, що його він склав минулої ночі та до нього музику підібрав разом із Діодором. На інших човнах йому вторили раби з Індії, що вміли грати на морських мушлях, і навколо нас з'являлись у великій кількості дельфіни, ніби справді приваблені з глибин Амфітрити музикою. А я, знаєш, що я робив? Думав про тебе, сумував за тобою і хотів забрати це море, і цей погожий день, і цю музику і віддати все тобі. Чи хочеш, аби ми коли-небудь поселилися на морському березі, Августо моя, вдалині від Рима? Маю в Сицилії землю, де є мигдалевий ліс, який навесні квітне рожево і спускається так близько до моря, що кінчики гілок майже торкаються води. Там кохатиму тебе і славитиму вчення, в якому наставив мене Павло, – я вже знаю, що воно не заперечує любові та щастя. Хочеш? Але перш ніж відповідь із твоїх коханих уст почую, пишу далі, що сталося в човні. Вже берег залишився далеко за нами, побачили ми вдалині вітрило, і зразу ж виникла суперечка, чи це звичайний рибальський човен, чи великий корабель із Остії. Я перший розпізнав, і тоді Августа сказала, що від моїх очей, напевно, нічого не приховаєш, і, опустивши враз на обличчя покривало, запитала, чи й так би я її впізнав. Петроній зразу відповів, що за хмарою й сонця не побачиш, але вона, мовби жартуючи, сказала: такий гострий зір хіба лише любов могла б осліпити, і, називаючи імена августіанок, почала запитувати і вгадувати, в яку я закоханий. Я відповідав їй спокійно, але наприкінці назвала вона і твоє ім'я. Говорячи про тебе, відкрила знову обличчя й подивилася на мене злими та водночас запитливими очима. Я щиро вдячний Петронію, що нахилив у цей час човна, відвернувши загальну увагу від мене; коли б почув про тебе неприязні або насмішкуваті слова, не зумів би приховати гніву й мусив би боротися з бажанням розбити веслом голову цій підступній і злій жінці… Адже пам'ятаєш, що я розповідав тобі в домі Ліна про нашу зустріч на ставу Агриппи? Петроній побоювався за мене та ще сьогодні заклинав мене не дражнити самолюбства Августи. Але Петроній уже не розуміє мене й не знає, що, крім тебе, немає для мене ні насолод, ні краси, ні кохання і що до Поппеї відчуваю лише огиду та зневагу. Ти так змінила мою душу, що до колишнього життя вже б не міг я повернутися. Та ти не бійся, що мене може тут спіткати якесь лихо. Поппея не кохає мене, бо вона нікого кохати не здатна, і її забаганки випливають лише з гніву на імператора, який іще під її впливом і навіть її ще любить, але вже не щадить і не приховує від неї своєї безсоромності та своїх гріхів. Скажу тобі ще одну річ, яка тебе має заспокоїти: Петро говорив мені перед від'їздом, аби не побоювався імператора, бо навіть волосина не впаде з моєї голови, і я йому вірю. Якийсь голос говорить мені в душі, що кожне слово його мусить справдитись, і якщо він поблагословив нашу любов, то ні імператор, ані всілякі сили Гадеса, ні сама доля не зуміють у мене тебе відібрати, о Лігіє! Коли про це думаю, я щасливий, ніби небо, що єдине є щасливим і спокійним. Але тебе, християнку, може зачіпати те, що я говорю про небо та долю? У такому разі вибач мені, бо грішу мимоволі. Хрещення ще не очистило мене, але серце моє, ніби порожня чаша, яку Павло з Тарса має наповнити солодким вашим ученням, тим солодшим для мене, що воно твоє. Ти, божественна, зарахуй мені як заслугу хоч те, що з цієї чаші вилив рідину, яка наповнювала її попередньо, і що я не ховаю, а простягаю її, як людина спрагла, що опинилася біля чистого джерела. Нехай знайду милість ув очах твоїх. В Анції дні й ночі слухатиму Павла, який серед моїх людей першого ж дня подорожі набув такого впливу, що оточують його постійно, шануючи в ньому не лише пророка, але майже надприродну істоту. Вчора бачив радість на його обличчі, і коли я його спитав, що робить, він відповів мені: «Сію». Петроній знає, що він перебуває серед моїх людей, і хоче його побачити, як і Сенека, який чув про нього від Галліона. Та вже зірки бліднуть, о Лігіє, а вранішня зірка світить усе яскравіше. Незабаром зарожевіє море в променях зорі – спить усе навколо, тільки я думаю про тебе й кохаю тебе. Вітаю тебе разом із ранковою зорею, sponsa mea!»[294]294
  Суджена моя! (Лат.)


[Закрыть]