Текст книги "Quo vadis"
Автор книги: Генрик Сенкевич
сообщить о нарушении
Текущая страница: 38 (всего у книги 41 страниц)
Розділ LXVI
За часів Нерона ввійшли в звичай вечірні вистави як у цирку, так і в амфітеатрі, що раніше були нечастими й давались у винятковому випадку. Августіанам подобалося це, бо нерідко після них улаштовувалися бенкети й пиятики, які тривали аж до ранку. Хоча люд уже був пересичений кровопролиттям, одначе, коли рознеслася вістка, що добігають кінця ігри і що останні християни мають померти на вечірній виставі, незліченні натовпи кинулися до амфітеатру. Августіани з'явились усі, бо здогадувалися, що імператор вирішив розважити себе трагедією страждань Вініція. Тигеллін тримав у таємниці, які муки було призначено для нареченої молодого трибуна, але це тільки розпалювало загальну цікавість. Ті, хто колись бачив її у Плавтіїв, розповідали тепер чудеса про її красу. Інших передовсім турбувало питання, чи дійсно побачать її сьогодні на арені, багато з-поміж тих, хто чув відповідь, яку дав імператор Петронію в Нерви, тлумачили її собі подвійно. Дехто припускав просто, що Нерон оддасть або, може, вже віддав дівчину Вініцію: згадували ж бо, що була заручницею, тож їй дозволено вшановувати такі божества, які їй подобаються, і «право народів» її не дозволяло карати.
Непевність, очікування й зацікавлення опанували всіх глядачів. Імператор прибув раніше, ніж зазвичай, і враз із його прибуттям почали знову шепотітися, що все-таки має статися щось надзвичайне, позаяк Нерона, окрім Тигелліна та Ватинія, супроводжував Кассій, центуріон гігантського зросту й велетенської сили, якого імператор брав із собою тільки тоді, коли хотів мати поруч захисника, приміром, коли вирушав у нічні походи на Субуру, де влаштовував собі розвагу, яка називалася «сагатіо», – на солдатському плащі підкидали в повітря дівчат, що зустрілися по дорозі. Помічено також, що в самому амфітеатрі вжито певних запобіжних заходів. Преторіанської сторожі збільшено, і командував нею не центуріон, а трибун Субрій Флав, знаний досі своєю сліпою відданістю Нерону. Певна річ, імператор прагнув убезпечити себе від вибуху розпачу Вініція, і цікавість зросла ще більше.
Всі погляди з напруженою цікавістю були спрямовані на місце, де сидів нещасний жених. Він був дуже блідий, із укритим краплями поту чолом, невпевнений так само, як інші глядачі, але занепокоєний до глибин душі. Петроній, до пуття не знаючи, що має відбутися, не сказав йому нічого, тільки запитав, повернувшись од Нерви, чи готовий на все, і ще – чи буде на видовищі. Вініцій відповів на обидва запитання: «Так!», але при цьому по всьому тілу в нього пробігли мурашки, бо здогадався, що Петроній не запитує без причини. Сам він жив од якогось часу мовби тільки напівжиттям, заглиблений у думки про смерть, примирившись зі смертю Лігії, – бо це для них обох мало бути і визволенням, і шлюбом, але тепер зрозумів, що одна справа думати заздалегідь про останню хвилину як про спокійне поринання в сон, інша – йти дивитися на муки істоти, яка дорожча за життя. Всі перенесені раніше страждання ожили в ньому заново. Притишений розпач знову кричав у душі, й охопило його давнє бажання врятувати Лігію за всяку ціну. Зранку хотів проникнути в кунікули, аби переконатися, що Лігія там, але преторіанська сторожа пильнувала всі входи й накази були такі суворі, що солдатів, навіть знайомих, не зм'якшили ні прохання, ні золото. Вініцію здавалося, що непевність зажене його в могилу ще до того, як він побачить видовище. Десь на дні серця жевріло ще сподівання, що, може, Лігії немає в амфітеатрі та що всі побоювання марні. Хвилинами чіплявся за це сподівання щосили. Говорив собі, що Христос міг її все-таки забрати з в'язниці, але не допустить її мук у цирку. Раніше погодився вже було на все, що в його волі, тепер же, коли його відштовхнули від дверей кунікулів, повернувся на своє місце в амфітеатрі й із зацікавлених поглядів, звернених на нього, зрозумів, що найстрашніше припущення може бути слушним, почав благати його в душі про порятунок із пристрастю, подібною, може, до погрози. «Ти можеш! – повторював він, судорожно стискаючи кулаки. – Ти можеш!» Раніше він не здогадувався, що ця хвилина, коли вона перетвориться на дійсність, буде такою страшною. Тепер, не усвідомлюючи, що з ним діється, відчував усе-таки: якщо побачить муки Лігії, то його любов перетвориться на ненависть, а його віра на розпач. І водночас жахався цього відчуття, боявся образити Христа, якого благав про милосердя й чудо. Вже не прохав про її життя, хотів лише, щоб померла, перш ніж її виведуть на арену, і зі страшенної безодні скорботи повторював у душі: «Хоч у цьому не відмов мені, а я тебе любитиму ще дужче, ніж любив досі». Врешті-решт думки його завирували, як гнані ураганом хвилі. Пробуджувалася в ньому жадоба помсти і крові. Охоплювало його шалене бажання кинутися на Нерона й задушити його при всьому народі, водночас розумів, що ця жадоба ображає знову Христа й порушує його заповіді. Іноді спалахували блискавками в його мозку сподівання, що це все, перед чим здригалася його душа, ще може відвернути всемогутня й милосердна рука, але згасали відразу ж, мовби в прикрості, що той, хто міг єдиним словом зруйнувати цей цирк і врятувати Лігію, все-таки покинув її, хоча вона вірила йому й полюбила його всіма силами свого чистого серця. І далі думав, що от вона там лежить у темному кунікулі, слаба, беззахисна, покинута, віддана на волю озвірілих охоронців, за мить до смерті, а він мусить чекати безсило в цьому страшному амфітеатрі, не знаючи, яку вигадано для неї муку і що за хвилину він побачить. Врешті, мов людина, яка, падаючи в прірву, хапається за будь-яку рослину на її краю, так і він пристрасно вхопився за думку, що все-таки лише віра може врятувати її. Залишалося ж тільки це! Адже Петро говорив, що вірою можна землю зрушити в її основах!
Тож зібрався, придушив у собі сумніви, всю свою істоту зосередив у єдиному слові: «Вірую!» – і чекав чуда.
Але як занадто натягнена струна мусить лопнути, так і його зламало напруження. Смертна блідість укрила його лице, і тіло почало дубіти. Тоді подумав, що благання його почуто – й він помирає. Видалося йому, що Лігія, без сумніву, мусила вже також померти і що Христос забирає таким чином їх до себе. Арена, білі тоги незліченних глядачів, світло тисяч ламп і смолоскипів – усе разом зникло в нього з очей.
Але слабкість не тривала довго. За хвилину прийшов до тями, а радше привело до тями його нетерпляче тупання глядачів.
– Ти хворий, – сказав йому Петроній, – звели віднести себе додому!
І не зважаючи, що скаже на це імператор, підвівся, щоб підтримати Вініція й вийти з ним разом. Серце його наповнилося жалістю, а до того ж нестримно дратувало його те, що імператор дивився крізь смарагд на Вініція, досліджуючи із задоволенням його страждання, може, для того, щоби потім описати їх у патетичних строфах і здобути оплески слухачів.
Вініцій похитав головою. Міг померти в цьому амфітеатрі, але не міг із нього вийти. Адже вистава мала розпочатися з хвилини на хвилину.
Дійсно, майже в ту саму мить префект міста махнув перед собою червоною хусткою, і на цей знак заскрипіли ворота напроти імператорського подіуму і з темної пащі вийшов на яскраво освітлену арену Урс.
Велетень мружився, очевидно, засліплений світлом арени, потім вийшов на її середину, роздивляючись навколо, ніби намагаючись зрозуміти, з чим йому доведеться зустрітись. Всім августіанам і більшості глядачів було відомо, що це чоловік, який задушив Кротона, отже, дивлячись на нього, публіка зашуміла. В Римі не бракувало гладіаторів, які переважали звичайних людей зростом і силою, але такого не бачили ще очі квіритів. Кассій, стоячи в подіумі за імператором, видавався проти цього лігійця миршавим чоловічком. Сенатори, весталки, імператор, августіани й люд із захватом знавців і любителів дивилися на його могутні, як стовбури дерев, стегна й груди, мовби два з'єднані щити, і на геркулесові руки. Гамір зростав із кожною хвилиною. Для цього натовпу не могло просто існувати іншої насолоди, як бачити такі мускули в грі, в напруженні, в боротьбі. Гамір перетворився на галас із гарячковими запитаннями, де живе плем'я, що народжує таких велетнів, а він стояв посередині амфітеатру, оголений, схожий більше на кам'яного колоса, ніж на людину, із зосередженим і смутним обличчям варвара і, бачачи порожню арену, поглядав із подивом своїми блакитними очима дитини то на глядачів, то на імператора, то на ґрати кунікулів, звідки очікував катів.
У ту хвилину, коли виходив на арену, серце його закалатало в останній надії, що, може, чекає його хрест, але коли не побачив ні хреста, ні приготовленої ями, подумав, що не достойний тієї милості й доведеться йому померти інакше, напевно, від звірів. Був беззбройний і вирішив згинути, як належить прихильнику агнця, спокійно і терпляче. Тим часом хотів помолитися ще Спасителю, тож, ставши навколішки, склав руки і підвів очі до зірок, які миготіли крізь отвір у даху цирку.
Така поведінка не сподобалася натовпу. Досить уже тих християн, що помирають, як вівці. Певна річ, якщо велетень не захоче захищатися, видовище не вдасться. Тут і там почувся свист. Деякі почали викликати мастигофорів, завданням яких було шмагати борців, які відмовляються битися. За хвилину, одначе, все стихло, бо ніхто не знав, що очікує велетня й чи не захоче він оборонятися, зустрівшись віч-на-віч зі смертю.
Чекати довго не довелося. Раптом пролунали пронизливі звуки мідних труб, відчинилися ґрати напроти імператорського подіуму й на арену вибіг під крики бестіаріїв величезний германський тур, несучи на голові оголене тіло жінки.
– Лігіє! Лігіє! – крикнув Вініцій.
Потім схопив руками волосся на скронях, зібгався в клубок, як людина, що відчула в собі гостряк списа, і хрипким, нелюдським голосом почав повторювати:
– Вірую! Вірую!.. Господи! Чуда!
І не відчув навіть, що в ту мить Петроній накинув йому на голову тогу. Здавалося йому, що це смерть або біль затулили йому очі. Не дивився, не бачив. Охопило його відчуття якоїсь страшної порожнечі. В голові не залишилося жодної думки, вуста тільки повторювали безтямно:
– Вірую! Вірую! Вірую!..
Амфітеатр затих. Августіани, як один, підвелися з місць, позаяк на арені відбувалося щось надзвичайне. Ось покірний і готовий на смерть лігієць, побачивши свою царівну на рогах дикої тварини, підхопився й, ніби обпечений живим вогнем, пригнувшись, побіг прямо до розлютованого звіра.
Із усіх грудей вирвався зойк здивування, після чого настала мертва тиша. Лігієць як оком змигнути опинився біля несамовитого бика і схопив його за роги.
– Дивись! – крикнув Петроній, зриваючи тогу з голови Вініція.
Той підхопився, закинувши голову назад, і, блідий як полотно, почав дивитися на арену осклянілим, несвідомим поглядом.
Усі затамували подих. У амфітеатрі можна було почути, як пролітає муха. Люди не вірили своїм очам. Відтоді як Рим став Римом, не бачили нічого схожого.
Лігієць тримав дикого звіра за роги. Ноги Урса загрузли по кісточки в пісок, спина вигнулась, як натягнутий лук, голова втяглася в плечі, на руках мускули нап'ялися так, що шкіра мало не лопалася від їхнього напруження, але бик не міг зрушити з місця. І людина, і звір залишалися нерухомими – і глядачам здавалося, що бачать якусь картину, на якій зображено подвиги Геркулеса або Тесея, або групу, вирізьблену в камені. Але в тому позірному спокої відчувалося страшне напруження двох непокірних сил. Тур, як і людина, загруз ногами у піску, а темний, кудлатий його тулуб вигнувся так, що схожим був на величезну кулю. Хто перший виснажиться, хто перший упаде – ось було питання, яке для цих пристрасних любителів боротьби мало в ту хвилину більше значення, ніж їхня власна доля, ніж увесь Рим і його панування над світом. Цей лігієць був для них тепер напівбогом, достойним поклоніння та статуй. Сам імператор підвівся. Вони з Тигелліном, знаючи про силу чоловіка, навмисно підготували таке видовище і єхидно мовили собі: «Нехай цей кротоновбивця здолає тура, якого ми виберемо», а тепер із подивом дивилися на картину, яку мали перед собою, мовби не вірячи, щоби таке могло бути насправді. В амфітеатрі можна було бачити людей, які, піднісши руки, так і лишилися в цій позі. Іншим лоби заливав піт, наче самі боролися зі звіром. У цирку чути було тільки сичання полум'я в лампах і шелест жарин, які падали зі смолоскипів. Голоси завмерли у глядачів на вустах, серця калатали, готові вискочити з грудей. Усім здавалося, що боротьба триває вічність.
А людина і звір усе стояли в жахливому напруженні, мовби вкопані в землю.
Раптом глухе, схоже на стогін ревіння почулося з арени, після якого з усіх грудей вирвався зойк і знову запанувала тиша. Людям здавалося, що вони бачать сон, – ось потворна голова бика почала хилитися набік у залізних руках варвара.
А обличчя лігійця, шия і плечі зробилися пурпурними, спина вигнулася ще крутіше. Видно було, що збирає решту своєї надлюдської сили, але що йому вже її ненадовго вистачить.
Усе глухіше, хрипкіше та все болісніше ревіння тура змішалося з диханням велетня. Голова звіра все більше хилилася набік, і з пащі висунувся довгий запінений язик.
Іще хвилина, і до слуху глядачів, які сиділи ближче, долетів наче тріск зламаної кістки, після чого звір повалився на землю зі скрученими в'язами.
Тоді велетень як оком змигнути зірвав мотузки з його рогів і, взявши дівчину на руки, відсапувався, переводив подих.
Лице його зблідло, волосся злиплося від поту, плечі й руки, здавалося, були облиті водою. Хвилину стояв так, мовби безтямний, потім усе-таки підвів очі й почав дивитися на глядачів.
Амфітеатр скаженів.
Стіни будівлі задрижали від крику десятків тисяч глядачів. Од часу початку видовищ не пам'ятали такого захвату. Ті, що сиділи у верхніх рядах, покинули свої місця й почали спускатися вниз, товплячись у проходах між лавами, аби ближче придивитися до силача. З усіх кінців залунали голоси про пощаду, пристрасні, наполегливі, що перетворилися на єдиний загальний крик. Цей велетень став тепер дорогим для цього залюбленого в силу люду і першою особою в Римі.
Він же зрозумів, що натовп вимагає, аби йому було подаровано життя й повернено волю, але, очевидно, його турбувала не лише власна доля. Якусь хвилину роззирався навколо, потім наблизився до імператорського подіуму і, погойдуючи тіло дівчини на витягнутих руках, підвів очі з благальним поглядом, ніби промовляючи: «Змилуйтеся над нею! Її врятуйте! Я для неї це зробив!»
Глядачі добре зрозуміли, чого він хоче. Вигляд непритомної дівчини, що проти величезного лігійця видавалася малим дитям, зворушив натовп, вершників і сенаторів. Її тендітне тіло, таке біле, мовби вирізьблене з алебастру, її непритомність, жахлива небезпека, з якої визволив її велетень, і, врешті, її краса та його відданість вразили серця. Деякі думали, що це батько благає змилуватися над його дитям. Жалість спалахнула раптовим полум'ям. Досить уже крові, досить смерті, досить мук. Придушені слізьми голоси почали волати про помилування для обох.
Урс тим часом посувався навколо арени і, погойдуючи весь час на руках дівчину, рухом і очима благав зберегти їй життя. У цю мить Вініцій зірвався з місця, перескочив через бар'єр, який відокремлював перший ряд від арени, і, підбігши до Лігії, накрив тогою її оголене тіло.
Потім роздер свою туніку на грудях, відкриваючи шрами, що лишилися після ран, які він дістав у вірменській війні, і простягнув руки до людей.
Несамовитість натовпу в амфітеатрі перевершила всі межі. Чернь затупала і завила. В голосах, що вимагали пощади, чулася погроза. Люд заступався вже не тільки за атлета, але ставав на захист дівчини, воїна та їхньої любові. Тисячі глядачів повернули обличчя до імператора, в очах палав гнів, кулаки стискалися. Той зволікав і вагався. До Вініція, щоправда, не відчував ненависті й зовсім не бажав смерті Лігії, але волів би тіло дівчини бачити розпореним рогами бика або розтерзаним іклами хижаків. Як його жорстокість, так і його звироднілі уява та жадоба знаходили якусь розкіш у таких видовищах. А тут народ хотів його позбавити задоволення. Ця думка гнівом відбилася на його гладкому обличчі. Самолюбство не дозволяло йому також піддаватися волі натовпу, а водночас і відкинути її не смів через вроджене боягузтво.
Тож почав дивитися, чи принаймні серед августіанів не побачить повернутих униз пальців на знак смерті. Але Петроній тримав піднесену руку вгору, дивлячись при тому майже з викликом у його лице. Забобонний, але схильний до захоплення Вестин, який боявся духів, а не боявся людей, давав знак пощади. Те ж саме робив сенатор Сцевін, і Нерва, і Туллій Сенеціон, і старий, славетний полководець Осторій Скапула, і Антистій, те ж саме робив Пізон, і Венет, і Криспін, і Мінуцій Терм, і Понтій Телезін, і найповажніший, шанований усім народом Трахея. Бачачи це, імператор одставив смарагд від ока з виразом презирства та образи, і в цей час Тигеллін, якому хотілося зробити на зло Петронію, нахилився до нього і сказав:
– Не поступайся, божественний, маємо преторіанців.
Тоді Нерон повернувся в бік преторіанців, на чолі яких був суворий і відданий йому досі душею й тілом Субрій Флав, і побачив щось надзвичайне. Грізне обличчя старого трибуна було залите слізьми, і руку він тримав піднятою вгору на знак милосердя.
Тим часом глядачів охопило божевілля. Курява знялася від тупоту ніг і повисла над амфітеатром. Серед вигуків почулися голоси: «Агенобарб! Матеревбивця! Палій!»
Нерон злякався. Народ був у цирку всевладним. Колишні імператори, особливо Калігула, дозволяли собі часом іти проти його волі, що, зрештою, викликало завжди заворушення, аж до кровопролиття. Але Нерон перебував у іншому становищі. Передовсім, як комедіант і співак, потребував прихильності люду, по-друге, хотів мати його на своєму боці проти сенату й патриціїв, і, врешті, після пожежі Рима намагався всіляко задобрити його і спрямувати гнів його проти християн. Зрозумів урешті, що противитися довше було просто небезпечно. Заворушення, почавшись у цирку, могло охопити все місто й мати непередбачувані наслідки.
Тож іще раз поглянув на Субрія Флава, на центуріона Сцевіна, що був родичем сенатора, на солдатів і, бачачи всюди нахмурені брови, зворушені обличчя та спрямовані на нього погляди, подав знак пощади.
Тоді грім оплесків прокотився від верху до низу амфітеатру. Люд упевнений уже був, що засуджені житимуть, позаяк від цієї хвилини підпадали вони під його покровительство, і навіть імператор не посмів би переслідувати їх надалі своєю помстою.
Розділ LXVII
Четверо віфінців несли обережно Лігію до дому Петронія, а Вініцій та Урс ішли збоку, поспішаючи, щоб якнайскоріше віддати її в руки лікаря-грека. Йшли мовчки, оскільки по завершенні цього дня не могли здобутися на розмову. Вініцій був і досі в напівзабутті. Повторював собі, що Лігію врятовано, що не загрожує їй ні в'язниця, ні смерть у цирку, що нещастя їхні скінчилися раз і назавжди і що забирає її додому, аби не розлучатися більше з нею. І здавалося йому, що це радше початок якогось іншого життя, а не дійсність. Час від часу нахилявся до розкритих нош, аби дивитися на кохане обличчя, яке при світлі місяця здавалося йому сонним, і подумки повторював: «Це вона! Христос її спас!» Пригадував собі також, що до споліарію, куди вдвох із Урсом однесли Лігію, зайшов невідомий йому лікар і запевнив його, що дівчина жива й буде жити. Думка про це так радістю наповнювала йому груди, що часом підупадав на силі й спирався на плече Урса, неспроможний іти самотужки. Урс же дивився в усіяне зорями небо й молився.
Ішли швидко вулицями, на яких щойно споруджені будинки яскраво біліли в місячнім сяйві. Місто було порожнім. Де-не-де тільки гуртики людей, увінчані плющем, співали й танцювали перед портиками під звуки флейт, скориставшись чудовою ніччю та святковою порою, що тривала від початку ігор. Лише коли вже були недалеко від домівки, Урс перестав молитися й заговорив тихо, наче боячись розбудити Лігію:
– Пане, це Спаситель урятував її від смерті. Коли я побачив її на рогах тура, почув у душі голос його: «Захищай її!» – і це був без сумніву голос агнця. В'язниця висмоктала з мене силу, але він мені повернув її на той час і він надихнув цей жорстокий люд заступитися за неї. Нехай буде воля його!
І Вініцій відповів:
– Нехай уславленим буде ім'я його!..
Але більше говорити не міг, позаяк раптом відчув, що ридання вириваються з грудей. Охопило його нестримне бажання впасти на землю й дякувати Спасителю за чудо і милосердя.
Тим часом прийшли додому. Челядь, попереджена висланим наперед рабом, вироїлася, зустрічаючи їх. Павло з Тарса навернув до своєї віри ще в Анції більшість цих людей. Злигодні Вініція добре були їм відомі, тож радість їхня від визволення жертв із лап Нерона була величезною, а зросла ще більше, коли лікар Теокл, оглянувши Лігію, засвідчив, що вона не дістала ніяких тяжких пошкоджень і що, коли мине слабкість після перенесеної тюремної пропасниці, буде здорова.
Опритомніла вона тієї ж ночі. Прийшовши до тями в розкішному кубікулі, освітленому коринфськими лампами, серед аромату вербени, не знала, де вона і що з нею діється.
Лишилася їй пам'ятною хвилина, в якій прив'язували її до рогів спутаного ланцюгами бика, тепер же, бачачи над собою в лагідному кольоровому світлі обличчя Вініція, подумала, що, напевно, вже не на землі. Думки плуталися в її голові; видалось її цілком природним, що зупинилися десь по дорозі до неба через її втому та слабкість. Не відчуваючи ніякого болю, всміхнулася до Вініція й хотіла його запитати, де вони, але з уст її зірвався тільки тихий шепіт, у якому він ледве зміг розібрати своє ім'я.
Ставши навколішки біля неї й легко поклавши руку на її чоло, сказав:
– Христос тебе врятував і повернув тебе мені!
Її вуста заворушилися знову, шепочучи щось незрозуміле, за хвилину, одначе, повіки її опустилися, груди від легкого подиху здійнялись, і вона поринула у глибокий сон, якого очікував лікар Теокл і після якого передбачав її видужання.
А Вініцій залишився біля неї навколішках, заглиблений у молитву. Душа його відтавала в любові такій великій, що він поринув у забуття. Теокл кілька разів заходив до кубікулу, кілька разів із-за відхиленої завіси з'являлася золотоволоса голова Евніки, врешті журавлі, що їх розводили в садах, почали курликати, сповіщаючи початок дня, а він іще подумки припадав до стіп Христа, не бачачи й не чуючи, що навколо нього діється, із серцем, перетвореним на жертовний вогонь вдячності, у захваті, за життя ще перебуваючи на вершині блаженства.
