Текст книги "Quo vadis"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 41 страниц)

– Я й тепер сумую за Римом.

– Так! Бо покохав християнську весталку, що мешкає на Затибрі. Я цьому не дивуюсь і тобі не дорікаю. Дивуюся більше тому, що, незважаючи на це вчення, яке, за твоїми словами, є морем щастя, і на любов, яка має бути незабаром увінчана, смуток не сходить з твого обличчя. Помпонія Грецина вічно смутна, ти, відтоді як став християнином, перестав усміхатися. Не переконуй же мене, що це радісне вчення! З Рима ти повернувся ще смутнішим. Якщо ви так по-християнськи кохаєте, то – присягаюся золотими кучерями Вакха! – не буду наслідувати ваш приклад.

– Тут зовсім інше, – відповів Вініцій. – Я тобі присягаюся не кучерями Вакха, а душею мого батька, що ніколи за давніх часів не відчував навіть присмаку такого щастя, що ним дихаю тепер. А сумую безмежно, і, що найдивніше, коли далеко від Лігії, здається мені, що нависла над нею якась небезпека. Не знаю яка і не знаю, звідки прийти могла, але передчуваю так її, як передчувають грозу.

– За два дні беруся добути для тебе дозвіл покинути Анцій на такий термін, який захочеш, Поппея спокійніша якась, і, наскільки мені відомо, нічого від неї не загрожує ні тобі, ні Лігії.

– Сьогодні ще запитала, що я робив у Римі, хоча мій від'їзд був таємним.

– Можливо, наказала стежити за тобою. Тепер, одначе, й вона мусить зі мною рахуватися.

Вініцій зупинився і сказав:

– Павло говорив, що Бог часом застерігає, але не дозволяє вірити в прикмети, тож борюся проти цієї віри і не можу себе перемогти. Скажу тобі, що сталось, аби зняти з душі тягар. Сиділи ми з Лігією поруч такої ж тихої ночі, як зараз, і мріяли собі про майбутнє. Не можу тобі передати, якими були щасливими та спокійними. Й раптом почали ричати леви. У Римі це річ звична, але відтоді не маю спокою. Видається мені, що була в тім ніби загроза, ніби віщування біди… Знаєш, що тривозі не піддаюсь я легко, та тоді сталося так, що вона заповнила всю темряву ночі. Це було дивно й несподівано, що тепер відлуння того ричання постійно звучить у вухах і постійний неспокій у серці, мовби Лігія потребувала мого захисту від чогось страшного… хоча б од тих самих левів. І терзаюся. Дістань для мене дозвіл на виїзд, бо інакше поїду без дозволу. Не можу тут сидіти, повторюю тобі, не можу!

Петроній засміявся.

– Ще не дійшло до того, – сказав, – щоб синів консульських або їхніх дружин було віддано левам на аренах. Може спіткати вас якась інша смерть, але не така. Хто знає, зрештою, чи це були леви, бо тури германські, загалом, не гірше від них ричать. Щодо мене, я сміюся з прикмет і долі. Вчора ніч була тепла, і я бачив: зорі падали, як дощ. Не одному від такого видовища стало моторошно, але я подумав собі: якщо серед них є і моя, то мені принаймні товариства не забракне!..

Помовчавши хвилину й подумавши, сказав:

– Зрештою, бачиш, якщо ваш Христос воскрес, то може й вас обох захистити від смерті.

– Може, – відповів Вініцій, поглядаючи на всипане зорями небо.

Розділ XLI

Нерон грав і співав гімн на честь Володарки Кіпру, до якого сам написав поезію та музику. Був цього дня в голосі й відчував, що музика його справді хвилює присутніх, а відчуття це тільки додало сили звукам, які з себе видобував, і так розгойдало його власну душу, що дійсно співав натхненно. Насамкінець зблід сам від щирого зворушення. Вперше в житті не захотів слухати похвал. Протягом хвилини сидів із руками, обпертими на цитру, і з похиленою головою, потім підхопився і сказав:

– Втомлений я, і мені потрібне повітря. Настройте тим часом цитри.

Сказавши це, обгорнув шию шовковою хусткою.

– Ви ходіть за мною, – сказав, звертаючись до Петронія та Вініція, що сиділи в кінці зали. – Ти, Вініцію, подай мені руку, бо щось бракує сили. Петроній же мені говоритиме про музику.

Потім вийшли разом на вимощену алебастром і посилану шафраном терасу палацу.

– Тут вільніше дихається, – сказав Нерон. – Душа моя зворушена і смутна, хоч бачу: з тим, що вам на репетиції проспівав, можу виступити публічно і що це буде тріумф, якого ніколи ще не знав жоден римлянин.

– Можеш виступити тут, у Римі та в Ахайї. Серце моє й розум у захваті від тебе, божественний! – відповів Петроній.

– Знаю. Ти занадто лінивий, аби змушувати себе вимовляти похвали. І щирий, як Туллій Сенеціон, але ліпше за нього розумієшся на цьому. Скажи мені, що ти думаєш про музику?

– Коли слухаю поезії, коли дивлюся на квадригу, якою ти правиш у цирку, на прекрасну статую, прекрасний храм або образ, відчуваю, що осягаю бачене мною в цілісності й що в моєму захваті міститься все, що ці речі можуть дати. Але коли слухаю музику, особливо твою, розкриваються переді мною все нові красоти й нова насолода. Женуся за ними, хапаю їх, але перш ніж устигаю сприйняти, напливають усе нові й нові, зовсім як хвилі морські, що йдуть із безкінечності. Отже, скажу тобі, що музика як море. Стоїмо на одному березі й бачимо далину, але другого берега побачити неможливо.

– Ах, який ти глибокий знавець! – сказав Нерон.

Якийсь час ходили в мовчанні, тільки шафран шурхотів тихо в них під ногами.

– Ти висловив мою думку, – врешті сказав Нерон, – і тому я говорю завше, що в усьому Римі ти один здатен мене зрозуміти. Так і є. Це саме і я думаю про музику. Коли граю та співаю, бачу такі речі, про існування яких у моїй державі або у світі я й не знав. Ось я імператор, і світ належить мені, можу все. Одначе музика відкриває мені нові царства, нові гори та моря, й нові насолоди, яких не знав досі. Найчастіше не вмію їх назвати, навіть розумом осягнути – відчуваю їх тільки. Відчуваю богів, бачу Олімп. Якийсь неземний вітер віє на мене; помічаю, як уві млі, якісь неосяжні колуси, але спокійні й такі ясні, як схід сонця… Увесь Сферос навколо мене музикує, і скажу тобі… (тут голос Нерона задрижав щирим здивуванням), що я, імператор і бог, почуваюся тоді мізерним як пилинка. Віриш цьому?

– Так. Тільки великі артисти можуть почуватися мізерними поряд із мистецтвом…

– Сьогодні – ніч щирості, тож розкрию перед тобою душу, як перед другом, і скажу тобі більше… Думаєш, я сліпий або позбавлений розуму? Чи думаєш, я не знаю, що в Римі виписують на мурах образи для мене, що називають мене матеревбивцею й жінковбивцею… що мають мене за потвору й нелюда тому, що Тигеллін випросив у мене кілька смертних вироків для моїх ворогів… Так, любий, мають мене за потвору, і я знаю про це… Мене переконують, що я жорстокий у такій мірі, що я сам задаю собі часом запитання, чи не є нелюдом… Але вони не розуміють того, що вчинки людини бувають іноді жорстокими, а людина при цьому може не бути жорстокою. Ах, ніхто не повірить, а може, й ти, мій любий, не повіриш, що в хвилини, коли музика гойдає мою душу, я почуваюся таким добрим, як дитина в колисці. Присягаюся тобі зірками, які над нами світять, що говорю щиру правду: люди не знають, скільки доброго є в цьому серці та які я сам бачу в ньому скарби, коли музика відчиняє до них двері.

Петроній, який не мав ані найменшого сумніву, що Нерон у цю хвилину говорить щиро і що музика дійсно може видобувати різні шляхетніші схильності його душі із-під брил егоїзму, розпусти і лиходійства, сказав:

– Тебе треба знати так близько, як я. Рим не вмів тебе ніколи поціновувати.

Імператор обперся міцніше на руку Вініція, ніби хилячись під тягарем несправедливості, й відповів:

– Тигеллін мені говорив, що в сенаті шепочуться: Діодор і Терпнос, мовляв, ліпше грають од мене на цитрі. Відмовляють мені навіть у цьому! Але ти, хто говорить завше правду, скажи мені щиро: вони грають ліпше від мене чи так само добре, як я?

– Аж ніяк. Ти маєш ніжніший дотик до струн, і водночас у ньому більше сили. В тобі відчувається артист, у них – умілі ремісники. Ясна річ! Спершу слухаючи їхню музику, ліпше розумієш, хто ти є.

– Якщо так, нехай собі живуть. Не здогадаються ніколи, яку ти їм цієї хвилини зробив послугу. Зрештою, коли б я їх стратив, мусив би взяти на їхнє місце інших.

– І люди говорили б до того ж, що з любові до музики винищуєш у державі музику. Не вбивай ніколи мистецтва заради мистецтва, божественний.

– Як ти відрізняєшся від Тигелліна, – відповів Нерон. – Але, бачиш, я, власне, в усьому артист, і позаяк музика відкриває переді мною простори, про існування яких не здогадувався, країни, якими не володію, насолода і блаженство, яких не зазнав, тож не можу жити звичайним життям. Музика мені говорить, що надзвичайність існує, тому шукаю її всіма силами влади, яку боги вручили мені. Часом видається мені, що, аби дістатися тих олімпійських світів, треба зробити щось таке, що жодна людина досі ще не зробила, треба перевершити людське поголів'я в добрі або в злі. Знаю також, що люди засуджують мене, що я безумствую. Але я не безумствую, тільки шукаю! А якщо безумствую, то від нудьги та від нетерпеливості, що знайти не можу. Я шукаю – розумієш мене? – і тому хочу бути більшим, ніж людина, бо лише таким чином я можу перевершити всіх як артист.

Тут притишив голос, аби Вініцій не міг його чути, і, приклавши вуста до вуха Петронія, зашепотів:

– Чи знаєш, що я передовсім тому скарав на смерть матір і дружину? Біля брам незнаного світу я хотів принести найбільшу жертву, на яку здатна людина. Мені думалось, що потім щось станеться і що якісь двері відчиняться, за якими побачу щось невідоме. Хай би воно було дивовижніше або страшніше за людське уявлення, лише було б незвичайним і великим… Але тієї жертви не було достатньо. Щоб відчинити емпірейські двері, треба, очевидно, більше – і нехай так станеться, як твердять пророкування.

– Що ти збираєшся вчинити?

– Побачиш, побачиш раніше, ніж думаєш. Тим часом знай, що є два Нерони; один той, яким його знають люди, другий – артист, якого знаєш тільки ти і який, знищуючи, наче смерть, або шаленіючи, наче Вакх, робить це тому, що його пригнічують паскудство та нікчемність звичайного життя, й хотів би їх винищити, хоча б довелося застосувати вогонь або меч… О, яким же буде цей світ низьким, коли не стане мене!.. Ніхто ще не здогадується, навіть ти, любий, який я великий артист. Але власне тому страждаю, і, щиро тобі кажу, душа моя буває часом така смутна, як ці кипариси, що чорніють перед нами… Важко людині нести тягар найвищої влади та найвищого таланту…

– Співчуваю тобі, імператоре, всім серцем, і зі мною співчувають земля та море, не рахуючи вже Вініція, який тебе в душі боготворить.

– Був і він мені завше приємним, – сказав Нерон, – хоча служить Марсові, а не музам.

– Він передовсім служить Афродіті, – відповів Петроній.

І раптом вирішив одним махом залагодити справу племінника, а водночас усунути будь-яку небезпеку, що могла йому загрожувати.

– Він закоханий, як Троїл у Крессиду[301]301
  …закоханий, як Троїл у Крессиду… – У грецькій міфології Троїл – троянський царевич, син Пріама (або Аполлона).


[Закрыть], – вів далі. – Дозволь йому, володарю, поїхати до Рима, бо зачахне тут. Чи знаєш, що лігійська заручниця, яку ти йому подарував, знайшлася, і Вініцій, від'їжджаючи до Анція, залишив її під опікою такого собі Ліна? Не згадував тобі про це, позаяк ти складав свій гімн, а то є річ, важливіша за все. Вініцій хотів зробити її коханкою, але, коли виявилася доброчесною, мов Лукреція, зачарований її доброчесністю, хоче з нею одружитися. Вона царська донька, тож приниженням для нього це не буде, але ж він істинний солдат: зітхає, сохне, стогне, але чекає на дозвіл свого імператора.

– Імператор не вибирає жінок солдатам. Навіщо йому мій дозвіл?

– Я ж сказав тобі, повелителю, що він тебе боготворить.

– Тим паче може бути певним у моїй згоді. Це гарна дівчина, але завузька у стегнах. Августа Поппея скаржилася на неї мені, що вона зурочила наше дитя в Палатинському саду…

– Але я сказав Тигеллінові, що божествам злі чари не страшні. Пам'ятаєш, божественний, як він знітився і як ти сам крикнув: «Habet!»

– Пам'ятаю, – сказав Нерон.

І звернувся до Вініція:

– Кохаєш її так, як говорить Петроній?

– Кохаю, повелителю! – відповів Вініцій.

– Тож наказую тобі завтра ж їхати до Рима, одружитися й не показуватися мені на очі без обручального персня…

– Дякую тобі, повелителю, від усього серця.

– О, як приємно дарувати людям щастя! – сказав імператор. – Хотів би нічого іншого протягом усього життя не робити.

– Іще зроби нам ласку, божественний, – сказав Петроній, – і оголоси свою волю в присутності Августи. Вініцій не насмілився б ніколи одружитися з дівчиною, до якої Августа почуває неприязнь, але ти, повелителю, розвієш одним словом її упередженість, оголосивши свою волю.

– Гаразд, – сказав імператор, – тобі й Вініцію не міг би я ні в чому відмовити.

І повернув до вілли, й вони пішли з ним разом, сповнені радості від перемоги. Вініцій мусив себе стримувати, щоб не кинутися на шию Петронію, тепер будь-яка небезпека і всі перешкоди здавалися усуненими.

В атрії вілли молодий Нерва і Туллій Сенеціон розважали Августу розмовою, Терпнос і Діодор настроювали цитри. Нерон сів на інкрустоване черепахою крісло і, прошепотівши щось на вухо хлопчику-греку, чекав.

Хлопчик незабаром повернувся із золотою скринькою – Нерон розкрив її і, вибравши намисто з великих опалів, сказав:

– Ось коштовність, варта сьогоднішнього вечора.

– Міниться на камінні ранкова зоря, – відповіла Поппея, переконана, що намисто призначене для неї.

Імператор якусь хвилину то піднімав, то опускав низку рожевого каміння і врешті сказав:

– Вініцію, подаруєш од мене це намисто молодій лігійській царівні, з якою наказую тобі одружитись.

Повний гніву і несподіваного здивування погляд Поппея перевела з імператора на Вініція й зупинила його на Петронії.

Але той, перехилившись недбало через поруччя крісла, водив рукою по грифу арфи, буцім бажаючи запам'ятати докладно його форму.

Тим часом Вініцій, подякувавши за подарунок, наблизився до Петронія і сказав:

– Чим я можу тобі віддячити за те, що сьогодні для мене зробив?

– Принеси в жертву Евтерпі[302]302
  Евтерпа – муза ліричної поезії.


[Закрыть] пару лебедів, – відповів Петроній, – слухай пісні імператора і смійся з прикмет. Сподіваюся, що ричання левів не буде віднині порушувати сон ні тобі, ані твоїй лігійській лілії.

– Ні, – сказав Вініцій, – тепер я цілковито спокійний.

– Нехай же Фортуна буде милостивою до вас. А тепер увага, бо імператор бере знову формінгу. Затамуй подих, слухай і пускай сльози.

Імператор і дійсно взяв формінгу до рук і підвів очі догори. В залі припинилися розмови, й люди сиділи непорушні, мовби закам'янілі. Тільки Терпнос і Діодор, які мали акомпанувати імператору, поглядали, вертячи головами, то один на одного, то на його рот в очікуванні перших звуків пісні.

Раптом у передпокої почувся тупіт і галас, а за мить із-за завіси визирнув вільновідпущеник імператорський, Фаон, і вслід за ним вийшов консул Леканій.

Нерон нахмурив брови.

– Прости, божественний імператоре, – важко дихаючи, сказав Фаон, – у Римі пожежа! Більша частина міста у вогні!..

На це повідомлення всі посхоплювалися з місць, Нерон, відклавши формінгу, вигукнув:

– Боги!.. Я побачу палаюче місто й завершу «Троїку».

Потім звернувся до консула:

– Якщо негайно виїхати, встигну я ще побачити пожежу?

– Повелителю, – відповів білий як стіна консул, – над містом вирує суцільне море вогню: дим душить мешканців, одні люди, зомлівши, падають, інші, божеволіючи, кидаються в огонь… Рим гине, повелителю!

Настала хвилина тиші, яку порушив крик Вініція:

– Vae misero mihi!..

І молодик, скинувши тогу, в самій туніці вибіг із палацу.

Нерон же, піднісши руки до неба, заволав:

– Горе тобі, священне місто Пріама!..

Розділ XLII

Вініцій ледве встиг наказати кільком рабам, аби їхали за ним, потім, скочивши на коня, помчав порожніми нічними вулицями Анція в напрямку Лаурента. Під впливом страшної звістки впавши в стан шалу, близький до божевілля, часом не усвідомлюючи, що з ним діється, мав тільки відчуття, що на тому самому коні сидить за його плечима нещастя і, горлаючи йому в вуха: «Рим горить!», шмагає його самого, його коня й жене їх у вогонь. Припавши своєю непокритою головою до гриви коня, мчав у самій туніці наосліп, не дивлячись перед собою і не зважаючи на перешкоди, об які міг розбитися. Серед тихої ночі, спокійної та зоряної, вершник і кінь, осяяні місячним світлом, справляли враження сонних примар. Ідумейський огир, прищуливши вуха і витягнувши шию, летів стрілою повз непорушні кипариси та сховані за ними білі вілли. Стукіт копит по кам'яних плитах будив собак – то тут, то там проводжали вони гавканням дивного вершника, потім же, занепокоєні його поспішністю, починали вити, задираючи пащі до місяця. Раби, що супроводжували Вініція, маючи набагато гірших коней, незабаром відстали. Він сам, промчавши, як буря, сплячим Лаурентом, звернув до Ардеї[303]303
  Ардея – прибережне місто за 40 км на південь од Рима.


[Закрыть], в якій, так само як в Аріції, в Бовіллах і в Устрині[304]304
  Бовілли та Устрин – містечка на Аппійовій дорозі поблизу Рима.


[Закрыть], стояли напоготові коні від часу приїзду його до Анція, щоб він міг у найкоротший термін долати відстань, яка відділяла його від Рима. Пам'ятаючи про це, не жалів коня. За Ардеєю здалося йому, що північно-східна частина неба жевріє рожевим світлом. Це могла бути й ранкова зоря, адже виїздив він глибокої ночі, а в липні світає рано. Та Вініцій не міг стримати крику розпачу й несамовитості, здалося йому, що це заграва пожежі. Згадалися йому слова Леканія: «Над містом вирує суцільне море вогню!» – і цієї миті відчував, що загрожує йому насправді божевілля, втратив-бо цілковито сподівання, що може врятувати Лігію чи хоча б домчати до міста раніше, ніж воно перетвориться на купу попелу. Думки його мчали тепер швидше за коня і летіли перед ним, ніби зграя чорного птаства, – розпачливі й потворні. Не знав, щоправда, з якої частини міста почалася пожежа, припускав, одначе, що Затибря, де скупчення будинків, дров'яних складів і дерев'яних сараїв, у яких торгували рабами, могло стати першою жертвою полум'я. У Римі пожежі траплялися доволі часто, й так само часто спричинялися вони до насильства та пограбувань, особливо в кварталах, де мешкав убогий люд і варвари, – тож що могло діятися на цім Затибрі, що було гніздом голоти походженням із усіх кінців землі? Тут Урс зі своєю надлюдською силою промайнув у свідомості Вініція, та що міг вдіяти хоча б не чоловік, а титан проти нищівної сили вогню? Страх перед бунтом рабів був кошмаром, який душив Рим здавна. Подейкували, що сотні тисяч цих людей марять часами Спартака й чекають лише слушної години, щоб стати до зброї й піднятися проти гнобителів, проти міста. І ось вона настала! Можливо, там у місті разом із пожежею вирує різанина, йде війна. Може, навіть преторіанці напали на місто і вбивають за наказом імператора. І волосся встало дибом у Вініція від жаху. Пригадав усі розмови про пожежі міст, розмови, які від певного часу з дивною постійністю велися при імператорському дворі, пригадав його скарги, що мусить описувати палаюче місто, не бачачи ніколи справжньої пожежі, його презирливу відповідь Тигеллінові, що брався підпалити Анцій або штучне дерев'яне місто, врешті його нарікання на Рим і смердючі завулки Субури. Так! Це імператор наказав спалити місто! Тільки він міг на це відважитись, а Тигеллін – узятися виконати цей наказ. І якщо Рим палає за наказом імператора, то хто ж може поручитися, що й мешканців за його наказом не буде перебито. Ця потвора була здатна й на таке. Отож пожежа, бунт рабів і різанина! Який жахливий хаос, яке звільнення від пут нищівної стихії та людської люті, і в тому всьому – Лігія! Стогони Вініція змішувалися з харчанням і стогонами коня, який скакав дорогою до Анція, що весь час підіймалася вгору, біг уже з останніх сил. Хто її вирве з палаючого міста і хто може врятувати її? Тут Вініцій, упавши на коня, впився пальцями в своє волосся, готовий од болю кусати загривок коня. Та в цю хвилину якийсь вершник, що мчав як вихор, але в протилежний бік, до Анція, крикнув, пролітаючи повз нього: «Рим гине!» – і понісся далі. До слуху Вініція дійшло тільки слово «боги», решту заглушив тупіт копит. Але це слово протверезило його. Боги!.. Вініцій раптом підвів голову і, простягнувши руки до зоряного неба, почав молитися: «Не вас благаю, чиї храми палають, а тебе!.. Ти сам страждав, ти один милосердний! Ти один розумів людський біль! Ти прийшов у світ, аби людей навчити жалості, тож яви її тепер! Якщо ти такий, як говорять Петро та Павло, то врятуй Лігію. Візьми її на руки й винеси з вогню. Ти це можеш! Оддай її мені, а я тобі віддам свою кров. Якщо ж не захочеш цього зробити для мене, то зроби для неї. Вона тебе любить, сподівається на тебе. Обіцяєш життя після смерті та блаженство, але посмертне блаженство нас не обмине, а вона ще не хоче помирати. Дай їй жити. Візьми її на руки й винеси з Рима. Ти можеш, варто лише захотіти…»

І замовк, бо відчував, що далі молитва могла перейти в погрозу; боявся образити Бога тоді, коли найбільше потребував його жалості й милосердя. Злякався самої думки про це і, щоб не допустити й тіні погрози, почав знову шмагати коня, тим паче, що білі мури Аріції, яка лежала на півдорозі до Рима, показалися перед ним у сяйві місяця. Через певний час промчав щодуху повз храм Меркурія, що був розташований у гаю перед містом. Знали тут уже, очевидно, про нещастя – бо перед храмом панував незвичний рух. Вініцій помітив мимохідь на сходах і між колонами гурти людей із смолоскипами, що тулилися під опікою божества. Дорога теж не була вже такою безлюдною, як за Ардеєю. Натовпи сунули бічними стежками, але й на головній дорозі юрмилися гуртики, що розступалися поспішно перед вершником. Із міста долітав галас. Вініцій улетів у нього як вихор, збивши з ніг і затоптавши кількох людей. Зусібіч тепер чулися крики: «Рим палає! Місто в огні! Боги, спасіть Рим!»

Кінь спіткнувся і, стримуваний сильною рукою, осів на задні ноги перед постоялим двором, у якому Вініцій тримав іншого на зміну. Раби, наче сподіваючись прибуття господаря, стояли перед ворітьми і за його наказом кинулися наввипередки, щоб привести нового коня. Вініцій же, помітивши загін кінних преторіанців, які, очевидно, їхали з міста до Анція, кинувся до них і почав запитувати:

– Яка частина міста горить?

– Хто ти? – запитав десятник.

– Вініцій, військовий трибун і августіан! Відповідай!

– Пожежа, пане, спалахнула в крамницях біля Великого Цирку. Коли нас послали, центр міста був у вогні.

– А Затибря?

– Туди полум'я на той час не дійшло, але нестримна сила вогню охоплює все нові ділянки. Люди гинуть од вогню й диму і рятувати неможливо.

В цю хвилину подали Вініцію нового коня. Молодий трибун скочив на нього й поскакав далі. Тепер він прямував до Альбана, залишаючи праворуч Альбалонгу та її чудове озеро. Дорога від Аріції здіймалася вгору, що цілковито закривала виднокруг і Альбан, розташований потойбіч. Вініцій, одначе, знав, що, діставшись вершини, побачить не тільки Бовілли та Устрин, де чекали на нього нові коні, але і Рим, – за Альбаном, обабіч Аппійової дороги, лежала рівна низовина Кампанії, по якій тяглися до міста лише аркади акведуків і нічого вже більше не закривало краєвид.

– З вершини побачу вогонь, – сказав собі вершник.

І почав знову шмагати коня.

Але поки дістався вершини, відчув на обличчі подих вітру і разом з ним запах диму.

А втім, і вершина гори зазолотіла.

«Заграва!» – подумав Вініцій.

Одначе ніч уже добігала кінця, зорі блідли, і на всіх навколишніх пагорбах жевріли також золотаві та рожеві полиски – можливо, від пожежі, а можливо, від близького світання. Вініцій дістався вершини, й тут перед ним постало жахливе видовище.

Уся низовина вкрита була димами, що зливалися при землі в одну величезну хмару, в якій зникли міста, акведуки, вілли, дерева; в кінці ж цієї сірої, страшної площини горіло на пагорбах місто.

Пожежа, одначе, не мала вигляду вогненного стовпа, як бува тоді, коли горить один, хай і найбільший, будинок. Була то радше довга, схожа на ранкову зорю смуга.

Над цією смугою здіймався вал диму, місцями зовсім чорний, місцями підсвічений рожевою і кривавою барвою, щільний, випуклий, густий і повзучий, як змія, що то скорочується, то видовжується. Потворний той вал іноді, здавалося, прикривав навіть вогненну смугу, що робилася вузькою стрічкою, але іноді вона освітлювала його знизу, змінюючи нижні шари хвилями полум'я. І смуга, і вал тяглись уздовж обрію, закриваючи його так, як закриває часом пасмо лісу. Сабінських гір[305]305
  Сабінські гори – гірський хребет на північний схід од Рима.


[Закрыть] не було видно взагалі.

Вініцію на перший погляд здалося, що палає не тільки місто, а весь світ, і що жодна жива істота не може врятуватися з цього океану вогню й диму.

Вітер віяв усе сильніше з боку пожежі, несучи запах горілого й сіру імлу, що заволікала навіть ближні предмети. День уже настав, і сонце освітило вершини гір навколо Альбанського озера. Але світло-золоте ранкове проміння видавалося через сіру імлу якимось рудим і хворобливим. Вініцій, спускаючись до Альбана, поринав у пелену все густішого й менш прозорого диму. Саме містечко повністю тонуло в ньому. Занепокоєні мешканці вироїлися на вулиці, страх було подумати, що ж мусить діятися в Римі, якщо вже тут важко було дихати.

Розпач охопив знову Вініція, й волосся від жаху знову заворушилося на голові. Та намагався триматись, як міг. «Не може бути, – думав, – щоб усе місто запалало водночас. Вітер дме з півночі, жене дими тільки в цей бік. З іншого боку їх немає. Затибря, відділене рікою, може, зовсім уціліло, і в усякому разі достатньо буде Урсові пробратися разом із Лігією крізь Янікульську браму, щоб уникнути небезпеки. Так само не може бути, щоб загинули всі люди та щоб місто, яке володіє світом, стерте було з лиця землі разом з усіма мешканцями. Навіть у завойованих містах, де лютує різанина й вогонь одночасно, певна частина людей завше залишається серед живих, чому ж мала б неодмінно загинути Лігія? Адже її охороняє Бог, який сам переміг смерть!» Так розмірковуючи, почав знову молитись і, за усталеним звичаєм, давати Христові клятви та обіцяти всякі дари й жертви. Промчавши Альбаном, у якому майже всі мешканці сиділи на дахах і деревах, аби дивитися на Рим, дещо заспокоївся й міркував холоднокровніше. Подумав також, що Лігією опікується не тільки Урс і Лін, але й апостол Петро. Від самої цієї думки полегшало в нього на серці. Петро був для нього завше істотою неосяжною, майже надлюдською. Відтоді, як слухав його в Остріані, лишилося в нього дивне враження, про яке на початку перебування в Анції писав Лігії, що кожне слово цього старого є істина або мусить стати істиною. Ближче знайомство з апостолом під час хвороби ще зміцнило те враження, що потім змінилося непохитною вірою. Тож якщо вже Петро благословив його любов і пообіцяв йому Лігію, вона не може загинути в огні. Місто може собі згоріти, але жодна іскра пожежі не впаде на її одяг. Під впливом безсонної ночі, шаленої скачки та хвилювань Вініція почала тепер огортати дивна екзальтація, в якій усе видавалося йому можливим: Петро перехрестить полум'я, воно розступиться від одного його слова, і пройдуть безпечно по вогненній алеї. Петро знав, крім того, про майбутнє, тож неодмінно передбачав і пожежу, а в такому разі як же міг би не застерегти й не вивести з міста християн, а з ними й Лігію, яку він любив, як свою дитину. І сподівання почало заповнювати серце Вініція. Подумав: якщо вони втікають із міста, він, можливо, знайде їх у Бовіллах або зустріне в дорозі. Може, будь-якої хвилини кохане обличчя з'явиться з тих димів, які розстеляються ширше по всій Кампанії.

Видалося йому це тим більш імовірним, що на дорозі почав зустрічати все більше людей, які, покинувши місто, їхали до Альбанських гір, аби, врятувавшись од вогню, дістатися й поза межі димів. Не доїхавши до Устрина, мусив стишити біг коня через заюрмлення дороги. Крім піших, з манатками на плечах, зустрічав нав'ючених коней, мулів, повози, набиті добром, і врешті й ноші, в яких раби несли заможніших мешканців. Устрин так уже був забитий втікачами з Рима, що крізь натовп важко було пропхатися. На ринку, під колонами храмів і на вулицях роїлися втікачі. Тут і там уже напинали намети, під якими мусили шукати захисток цілі сім'ї. Інші розташовувалися просто неба, галасуючи, благаючи богів або проклинаючи долю. В загальному сум'ятті важко було щось дізнатися. Люди, до яких звертався Вініцій, або не відповідали йому взагалі, або підводили на нього напівбожевільні з жаху очі, відповідаючи, що гине місто і світ. З боку Рима щохвилини насувалися нові натовпи, що складалися з чоловіків, жінок і дітей, які посилювали розгубленість і лемент. Деякі в тисняві шукали розпачливо тих, що загубилися. Інші билися за місце для привалу. Гурти напівдиких пастухів із Кампанії, що прибули до містечка, шукали новин або можливості вкрасти, чому сприяло замішання. Тут і там натовпи з різноплемінних рабів і гладіаторів почали грабувати будинки та вілли в місті й битися з солдатами, які захищали мешканців.

Сенатор Юній, якого Вініцій побачив біля постоялого двору, оточеного загоном рабів-батавів[306]306
  Батави – германське плем'я, що жило на лівому березі Рейну в його нижній течії.


[Закрыть], перший дав йому дещо докладніші відомості про пожежу. Вогонь дійсно спалахнув біля Великого Цирку, в місці між Палатином і Целієм, але поширювався з незрозумілою швидкістю, так що охопив увесь центр міста. Ніколи ще з часів Бренна[307]307
  …з часів Бренна… – Бренн був на чолі галлів, які 390 або 387 р. до н. е. захопили та спалили Рим.


[Закрыть] не траплялося в місті такого страшного лиха. «Цирк згорів увесь, а також крамниці й будинки навколо нього, – сказав Юній, – Авентин і Целій в огні. Полум'я, оточивши Палатин, дісталося Карин…»

Тут Юній, який у Каринах мав розкішний будинок, наповнений творами мистецтва, що були милі його серцю, схопив жменю пилюки з дороги і, посипавши нею голову, почав розпачливо стогнати.

Але Вініцій потряс його за плечі.

– І мій дім у Каринах, – сказав, – але коли все гине, нехай і він гине.

Потім, згадавши, що Лігія, послухавшись його поради, могла переселитися в дім Авла, запитав:

– А як вулиця Патриціїв?

– У вогні, – відповів Юній.

– А Затибря?

Юній подивився на нього зі здивуванням.

– Менше за все турбує, – сказав, стискаючи руками зболілі скроні.

– Мене більше турбує Затибря, ніж увесь Рим, – вигукнув запально Вініцій.

– То туди дістанешся хіба що Портовою дорогою, бо поблизу Авентину тебе задушить жар… Затибря?.. Не знаю. Вогонь не міг, напевно, туди дійти, але чи дійшов у цю хвилину, лише боги знають…

Тут Юній завагався через мить, далі мовив притишеним голосом:

– Знаю, що мене не видаси, тож тобі скажу, що це – незвичайна пожежа. Цирк не давали рятувати… Сам чув… Коли будинки навколо загорілися, тисячі голосів кричали: «Смерть рятувальникам!» Якісь люди бігають містом і кидають у будинки палаючі смолоскипи… До того ж народ хвилюється і кричить, що місто підпалили за наказом. Нічого більше не скажу. Горе місту, горе нам усім і мені! Що там діється, того людська мова не висловить. Люди гинуть в огні або давлять одне одного в товкотнечі… Це кінець Рима!..