Текст книги "Quo vadis"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 41 страниц)

Розділ XXIX

На цей лист Вініцій не отримав уже відповіді, тому що Петроній не писав, сподіваючись, очевидно, що імператор з дня на день накаже повертатися до Рима. Дійсно, звістка про це розлетілася містом і викликала велику радість у серцях натовпу, що знудьгувався за видовищами, роздаванням хліба та маслинової олії, яких значні запаси накопичені були в Остії.[247]247
  Остія – портове місто поблизу гирла Тибру за 25 км від Рима.


[Закрыть]

Гелій, вільновідпущеник Нерона, врешті оголосив у сенаті про його повернення. Але Нерон, зійшовши разом із двором на кораблі біля мису Мізени[248]248
  Мізени – мис і місто в Кампанії поблизу Байїв.


[Закрыть], повертався не поспіхом, заходячи до прибережних міст на відпочинок або для виступів у театрах. У Мінтурнах, де знову співав при публіці, затримався на кільканадцять днів і навіть знову подумував про те, чи не повернутися до Неаполіса й не чекати там настання весни, яка цього року мала бути ранньою й теплою. Протягом усього того часу Вініцій жив усамітнено в своєму домі, з думкою про Лігію та про все те нове, що проникало в його душу й приносило їй невідомі раніше поняття й відчуття. Час від часу бачив лікаря Главка, кожні відвідини якого наповнювали його радістю, бо міг із ним розмовляти про Лігію. Главк не знав справді, де її схованка, запевняв його, одначе, що старійшини оточили її піклуванням. Одного разу, зворушений смутком Вініція, розповів йому, як апостол Петро докоряв Криспові за те, що ставив за провину Лігії земну її любов. Молодий патрицій, почувши це, зблід од хвилювання. І йому здавалося неодноразово, що не байдужий він Лігії, але також часто долали його сумніви й непевність, тепер же вперше почув підтвердження своїх прагнень і сподівань із чужих уст, до того ж християнських. Одразу хотів бігти до Петра і, довідавшись, що немає його в місті, бо проповідує в околицях Рима, благав Главка, щоб той одвів його до апостола, обіцяючи за це щедро обдарувати бідняків їхньої общини. Здавалося йому теж: якщо Лігія його кохає, то всі перешкоди усунуті, бо готовий будь-якої хвилини вшанувати Христа. Та Главк, наполегливо переконуючи його прийняти хрещення, не міг ручатися, чи внаслідок цього він отримає Лігію, і говорив йому, що хрещення належить бажати заради самого хрещення та заради любові до Христа, а не заради інших цілей. «Треба мати й душу християнську», – сказав йому, – а Вініцій, хоча кожна перешкода обурювала його, починав уже розуміти, що Главк як християнин говорив те, що мусив мовити. Сам він не усвідомлював, що одну з найглибших змін у його натурі становило те, що раніше дивився на людей і на речі тільки крізь власний егоїзм, нині ж поволі звикав до думки, що інші очі можуть інакше бачити, інше серце інакше відчувати і що справедливість не завжди те саме означає, що особиста вигода.

Часто йому хотілося побачитися з Павлом із Тарса, слова якого цікавили його й непокоїли. Перебирав у душі докази, якими буде спростовувати його вчення, подумки дискутуючи з ним, хотів усе-таки його бачити й чути. Але Павло виїхав до Аріції[249]249
  Аріція – місто за 30 км на південний схід од Рима.


[Закрыть], а відвідини Главка стали все рідшими. Вініцій опинився в цілковитій самотності. Тоді він почав знову блукати завулками, прилеглими до Субури, та вузькими вуличками Затибря, сподіваючись, що хоч іздалеку побачить Лігію, але коли й те його сподівання не здійснилося, в серці в нього почали накопичуватися нудьга та роздратування. Настав зрештою час, і колишня його натура ще раз обізвалася в ньому з такою силою, з якою хвиля в пору припливу повертається на берег, із якого відступила. Здалося йому раптом, що був дурнем, що даремно морочив собі голову речами, які довели його до смутку, і мусить брати від життя все, що воно дає. Вирішив забути про Лігію і принаймні шукати насолоду й блаженство поза нею. Хоча й відчував, що це остання спроба, кинувся у вир життя наосліп, із властивою йому енергією та запальністю. Життя ж само, здавалося, його до того заохочувало. Омертвіле та збезлюдніле за зиму місто почало оживати сподіванням скорого приїзду імператора. Готувалася йому врочиста зустріч. До того ж наставала весна: від подиху африканських вітрів зникли сніги на вершинах Альбанських гір. Газони в садах укрилися фіалками. На форумах і на Марсовому полі[250]250
  Марсове поле – площа на березі Тибру в північно-західній частині Рима; місце зборів, прогулянок і розваг.


[Закрыть] зароїлися люди, яких пригрівало все гарячіше сонце. По Аппійовій дорозі, що була звичним місцем для заміських поїздок, запанував рух пишно оздоблених колісниць. Почалися вже прогулянки до Альбанських гір. Молоді жінки, під приводом ушанувань Юнони в Ланувії[251]251
  Ланувій – стародавнє місто поблизу Альбанської гори.


[Закрыть] чи Діани в Аріції, виривалися з дому, щоб за містом шукати вражень, товариства, зустрічей і насолод. Тут Вініцій серед розкішних колісниць помітив одного дня чудовий виїзд Петронійової Хрисотеміди, оточеної цілим гроном молодих і старих сенаторів, яких служба затримала в місті, – попереду бігли два молоські пси. Хрисотеміда сама правила четвериком корсиканських поні, роздавала навсібіч усміхи та легкі удари золотим бичем, але, побачивши Вініція, зупинила конячок і забрала його в карету, а потім додому на учту, що тривала цілу ніч. Вініцій напився так на тій учті, що не пам'ятав навіть, коли відвезли його додому, пригадав одначе, що коли Хрисотеміда спитала його про Лігію, образився й уже добряче напідпитку вилив їй на голову кубок фалернського[252]252
  …кубок фалернського… – Фалерн – прибережна область на півночі Кампанії; вино, яке там виробляли, вважалось одним із кращих в Італії.


[Закрыть]. Міркуючи над цим у тверезому стані, відчував іще гнів. Але через день Хрисотеміда, забувши, напевно, про образу, провідала його в його домі й забрала його знову на Аппійову дорогу, після чого була в нього на вечері, де визнала, що не тільки Петроній, але його лютняр також набридли вже їй давно і що серце її вільне. Протягом тижня показувалися вони разом, але стосунки не обіцяли бути тривалими. Хоча від випадку з фалернським ім'я Лігії не було ніколи згадано, Вініцій не міг, однак, позбутися думки про неї. Мав постійне відчуття, що очі її дивляться на нього, й відчуття те пробирало його страхом. Обурювався сам на себе, не вміючи все ж позбутись ані думки, що Лігії завдає прикрощів, ані жалю, що з тієї думки виник. Після першої сцени ревнощів, яку Хрисотеміда йому влаштувала з приводу двох дівчат сирійських, яких він придбав, Вініцій грубо її випровадив. Не відразу все-таки відмовився від життя в насолодах і розпусті, навпаки, робив те мовби на зло Лігії, але врешті-решт переконався, що думка про неї не покидає його ні на мить, що виключно вона є приводом для його як злих, так і добрих вчинків і насправді нічого його в світі не обходить, крім неї. Й тоді опанували його огида й утома. Втіхи йому набридли, полишивши в душі тільки гризоти. Відчував себе негідником, і це відчуття наповнило його неймовірним подивом, раніше ж бо вважав за добре все, що його влаштовувало. Врешті втратив невимушеність, упевненість у собі й поринув у цілковите заціпеніння, з якого не могла його вивести навіть вістка про повернення імператора. Нічого його вже тепер не обходило, і навіть до Петронія не зібрався доти, аж поки той не прислав йому виклик і по нього свої власні ноші.

Побачивши його, хоча радісно зустрінутий, відповідав на його запитання неохоче, та врешті довго стримувані почуття й думки вирвалися й полилися з його вуст щедрим потоком слів. Іще раз оповідав докладно історію своїх пошуків Лігії й перебування серед християн, усе, що там бачив і чув, усе, що передумав і відчув, і врешті почав скаржитися, що тепер у душі в нього панує хаос, що він утратив спокій, дар розрізняти речі й судити про них. Ніщо його не приваблює, ніщо йому не подобається, не знає, за що триматись і як поводитись. Він готовий ушановувати Христа й переслідувати його, розуміє піднесеність його віри й водночас відчуває до неї огиду нездоланну. Розуміє, що хоч би і знайшов Лігію, то не володітиме нею цілковито, бо змушений буде ділити її з Христом. Врешті-решт живе, мовби не живе: без сподівання, без завтрашнього дня, без віри в щастя, й навколо оточує його морок, у якому шукає навпомацки виходу й не може знайти.

Петроній дивився під час розповіді на його змарніле обличчя, на руки, які він, говорячи, простягав дивним чином уперед, мовби дійсно шукав дороги в темряві, – і міркував. Раптом підвівсь і, наблизившись до Вініція, почав розгортати пальцями його волосся над вухом.

– Чи ти знаєш, – спитав, – що маєш кілька сивих волосин на скроні?

– Можливо, – відповів Вініцій. – Не здивуюсь, якщо незабаром уся голова побіліє.

Запанувало мовчання. Петроній був чоловіком розумним і чимало розмірковував про душу людську та про життя. Але взагалі життя це в тім світі, в якому обидва жили, могло бути зовні щасливим або нещасливим, але душевний стан людей був спокійним. Так само як удар блискавки або землетрус можуть зруйнувати храм, так нещастя могло зламати життя, само в собі, одначе, складалося воно з простих і гармонійних ліній, вільних од усяких складнощів. Тим часом щось інше було в словах Вініція, й Петроній уперше опинився перед низкою духовних питань, яких ніхто досі не розв'язував. Був доволі розумним, аби відчувати їх важливість, але при всій своїй гостроті розуму не міг їм дати раду – і врешті після тривалого мовчання сказав:

– Це, напевно, чари.

– І я так думав, – відповів Вініцій. – Не раз мені здавалося, що зачаровано нас обох.

– А якби тобі, – сказав Петроній, – звернутися, приміром, до жерців Серапіса. Без сумніву, є серед них, як узагалі серед жерців, багато шахраїв, є, одначе, такі, що проникли в дивовижні таємниці.

Але говорив це без віри й голосом невпевненим, позаяк сам відчував, що в устах його ця порада може видатися нікчемною і навіть смішною.

Вініцій же потер чоло й мовив:

– Чари!.. Бачив я чаклунів, які вдавалися до потойбічних, незнаних сил для свого зиску та спрямовували їх на шкоду своїм ворогам. Але християни живуть в бідності, ворогів прощають, проповідують смиренність, доброчесність і милосердя – навіщо їм чари й для чого до них вдаватися?..

Петронію стало прикро, що він не може знайти розв'язки до всіх питань, але визнавати йому цього не хотілося, тож відповідав, аби дати яку-небудь відповідь:

– Це нова секта…

Помовчавши, додав:

– Присягаюся мешканкою пафоських гаїв[253]253
  Присягаюся мешканкою пафоських гаїв! – тобто Афродітою. В місті Пафосі на Криті стояв знаменитий храм Афродіти.


[Закрыть]! Як це все псує життя! Ти захоплюєшся добротою та чеснотами цих людей, а я тобі скажу, що вони погані, тому що є ворогами життя, мов хвороби й сама смерть. Їх доволі маємо й так! Не треба нам іще й християн. Полічи тільки: хвороби, імператор, Тигеллін, вірші імператора, шевці, що правлять нащадками давніх квіритів, вільновідпущеники, що засідають у сенаті. Присягаюся Кастором, досить і цього! Це згубна й огидна секта! А ти пробував стріпнутися з тих прикрощів і насолодитися трохи життям?

– Пробував, – відповів Вініцій.

І Петроній розсміявся та сказав:

– Ох, зраднику! Через рабів хутко розходяться новини: спокусив мою Хрисотеміду!

Вініцій гидливо махнув рукою.

– В усякому разі дякую тобі, – мовив Петроній. – Пошлю їй пару черевичків, розшитих перлами; моєю любовною мовою це значить: «Іди собі!» Вдячний тобі подвійно: по-перше, що не прийняв Евніку, по-друге, що позбавив мене Хрисотеміди. Послухай мене: бачиш перед собою чоловіка, що прокидався рано, купався, бенкетував, мав Хрисотеміду, пописував сатири і навіть часом перевивав прозу віршами, та нудився ними, як імператор, і часто не міг одігнати похмурих думок. А чи знаєш, чому так було? Тому що шукав далеко того, що було близько… Красива жінка завжди на вагу золота, але жінці, яка при тому ще й кохає, взагалі нема ціни. Цього не купиш за всі скарби Верреса[254]254
  …за всі скарби Верреса. – Гай Веррес (помер 43 до н. е.) надбав величезних статків шляхом безсоромного грабунку Сицилії, якою він управляв у 73—71 pp. до н. е.


[Закрыть]. Тепер говорю собі ось що: наповнюю життя щастям, наче кубок найліпшим вином, яке дає земля, і питиму, поки змертвіє мені рука і побіліють уста. Що буде далі, байдуже, – ось моя найновіша філософія.

– Ти дотримувався її завжди. Нічого в ній нового!

– Є в ній зміст, якого бракувало раніше.

По цих словах погукав Евніку, що ввійшла вбрана в білі шати, золотоволоса, вже ніби не колишня рабиня, а богиня любові та щастя.

Він же, розкривши обійми, сказав:

– Іди сюди!

Вона підбігла до нього і, сівши йому на коліна, обвила руками його шию й поклала голову йому на груди. Вініцій бачив, як поволі щоки її почали вкриватися відблиском пурпуру, як очі поступово застеляла імла. Разом являли чудове втілення любові та щастя. Петроній простяг руку до невисокої вази на столі, видобувши із неї пригорщу фіалок, почав обсипати ними голову, груди і стулу Евніки, потім ізсунув туніку з її плечей і сказав:

– Щасливий той, хто, як я, знайшов любов, уміщену в такі форми… Часом здається мені, що ми двоє богів… Сам дивися: невже Пракситель, чи Мирон[255]255
  Мирон – видатний грецький скульптор V ст. до н. е.; прославився майстерним зображенням людського тіла в русі.


[Закрыть], чи Скопас, чи Лісіпп створили колись досконаліші лінії? Хіба на Паросі або на Пентельській горі[256]256
  …на Паросі або на Пентельській горі… – Острів Парос в Егейському морі та Пентельська гора в Аттиці (на північний захід од Афін) славились як родовища мармуру.


[Закрыть] є схожий мармур, теплий, рожевий і закоханий? Деякі люди вкривають поцілунками вінця ваз, але я волію шукати насолоду там, де її справді можна знайти.

Сказавши це, він почав водити губами по її плечах і шиї, її охоплювало тремтіння, й очі вона то заплющувала, то розплющувала з виразом невимовного блаженства. Петроній підвів за хвилину свою граціозну голову і, звертаючись до Вініція, сказав:

– А тепер подумай, чого варті в зв'язку з цим твої похмурі християни, і якщо не зрозумієш відмінності, то йди собі до них… Але побачене має тебе зцілити.

Вініцій роздув ніздрі, вдихаючи аромат фіалок, який наповнював кімнату, і зблід, бо подумав, що, якби міг так водити губами по плечах Лігії, це було б насолодою блюзнірською, але такою великою, що потім – хай і земля западеться. Але, звикнувши вже до швидкого усвідомлення того, що з ним діється, відзначив: і в цю хвилину думає про Лігію, тільки про неї.

– Евніко, накажи, божественна, щоб для нас приготували вінки на голови та сніданок, – попрохав Петроній.

Потім, коли вийшла, звернувся до Вініція:

– Хотів її одпустити, вона ж, знаєш, що мені сказала: «Волію бути твоєю рабинею, ніж дружиною імператора». І не погодилася. Тоді я відпустив її на волю без її відома. Претор зробив це заради мене, не вимагаючи її присутності. Але вона про це не знає, як і про те, що цей дім і всі мої скарби, за винятком гем, належатимуть їй у разі моєї смерті.

Сказавши це, пройшовся по кімнаті й мовив далі:

– Любов змінює одних більше, інших менше, але змінила й мене. Колись полюбляв я запах вербени, та позаяк Евніка віддає перевагу фіалкам, я полюбив їх тепер над усе, з настанням весни дихаємо тільки ароматом фіалок.

Тут зупинився перед Вініцієм і запитав:

– А ти? Залишився вірним нарду?

– Дай мені спокій! – відповів молодик.

– Я хотів би, щоб ти придивився до Евніки, і кажу тобі про неї тому, що, може, й ти шукаєш далеко того, що є поблизу. Може, і для тебе б'ється десь у твоїх кубікулах для рабів серце віддане і просте. Приклади до своїх ран цей бальзам. Кажеш, що Лігія тебе кохає? Можливо! Але що це за любов, яка сама себе зрікається? Хіба це не значить, що є дещо сильніше за неї? Ні, любий: Лігія – це не Евніка.

Вініцій відповів:

– Усе це тільки пригнічує мене. Дививсь, як ти цілуєш плечі Евніки, й думав тоді, що коли б мені Лігія так відкрила свої, то нехай би потім земля розверзлася під нами! Але тільки від думки про це мене охопив якийсь страх, мовби я вчинив замах на весталку або намірився збезчестити богиню… Лігія – це не Евніка, тільки я інакше розумію цю відмінність, ніж ти. Тобі любов змінила нюх, тож віддаєш перевагу фіалкам над вербеною, а мені змінила душу, але я, при всьому моєму паскудстві та хтивості, волію, щоб Лігія була такою, яка є, ніж якби була схожою на інших.

Петроній здвигнув плечима.

– У такім разі тобі ні на кого ображатися. Але я цього не розумію.

І Вініцій гарячково підтвердив:

– Так! Так!.. Ми вже не можемо зрозуміти один одного!

Настало знову хвилинне мовчання, потім Петроній сказав:

– Нехай Гадес проковтне твоїх християн. Наповнили тебе неспокоєм і знищили сенс життя. Нехай їх Гадес проковтне! Помиляєшся, вважаючи, що це вчення доброчинне, бо доброчинним є те, що приносить людям щастя, себто краса, любов і могутність, вони ж називають це тліном. Помиляєшся ти, що вони справедливі, бо якщо за зло платитимемо добром, то чим же плататимемо за добро? А при тому, що плата за те й за те однакова, то навіщо ж людям бути добрими?

– Ні: плата не однакова, але починається вона, згідно з їхнім ученням, у житті наступнім, яке не є скороминущим.

– У це я не вдаюся, бо це ми ще побачимо, коли щось можна побачити… без очей. Тим часом вони просто недолугі. Урс задушив Кротона, бо мав тіло з бронзи, та вони всі недотепи, майбутнє ж не може належати недотепам.

– Життя для них починається зразу після смерті.

– Це якби хтось сказав: день починається разом із ніччю. Чи маєш ти намір викрасти Лігію?

– Ні. Не можу їй злом за добро платити, і я заприсягнувся, що цього не зроблю.

– Ти маєш намір прийняти вчення Христа?

– Хотів би, але моя натура противиться цьому.

– А ти зможеш забути Лігію?

– Ні.

– То вирушай у подорож.

Тут раби дали знати, що сніданок готовий, але Петроній, якому здавалося, що натрапив на гарну думку, мовив далі по дорозі до триклінію:

– Ти об'їздив чималий шмат землі, але тільки як воїн, який спішить на місце призначення і не затримується в дорозі. Вирушаймо з нами до Ахайї. Імператор не відмовився досі від наміру подорожувати. Буде зупинятися всюди по дорозі, співати, збирати вінки, грабувати храми і врешті повернеться як тріумфатор до Італії. Буде це щось на кшталт ходи Вакха і Аполлона в одній особі. Августіани, августіанки, тисячі цитр – присягаюся Кастором! Варто це бачити, бо світ не бачив нічого схожого.

Уклався на ложі перед столом, поряд з Евнікою, і коли раб надів йому на голову вінок із анемон, мовив далі:

– Що ти бачив на службі в Корбулона? Нічого! Хіба ти оглянув належним чином грецькі храми, як я, що більше двох років переходив від одного провідника до іншого? Чи був на Родосі, оглядаючи місце, де стояв колус? Чи бачив у Панопі, у Фокіді, глину, з якої Прометей ліпив людей, або в Спарті яйця, що їх знесла Леда, або в Афінах знаменитий сарматський панцир із кінських копит, або на Евбеї корабель Агамемнона, або чашу, для якої за форму слугувала ліва грудь Єлени? Чи бачив Александрію, Мемфіс, піраміди, волосину Ісіди, яку та вирвала з туги за Осірісом? Чи слухав стогони Мемнона[257]257
  Чи слухав стогони Мемнона? – У грецькій міфології Мемнон – цар Ефіопії, союзник троянців; зображенням Мемнона вважалася колосальна фігура, споруджена в Єгипті за фараона Аменхотепа III (2-га пол. XV ст. до н. е.). Пошкоджена під час землетрусу, статуя видавала на світанку звук, що ним, як вважали стародавні, Мемнон вітав свою матір, богиню Еос; зображення Мемнона також вважалося одним із чудес світу і ще на початку н. е. приваблювало мандрівників.


[Закрыть]? Світ широкий, і не все закінчується на Затибрі! Я супроводжуватиму імператора і потім, коли повертатиметься, покину його й поїду на Кіпр, бо ця золотоволоса богиня бажає, щоб ми разом принесли в жертву в Пафосі на вівтар Кіприди голубів, і ти мусиш знати, що вона забажає, те здійснюється.

– Я твоя рабиня, – мовила Евніка.

Він же, поклавши свою увінчану голову їй на груди, сказав із усміхом:

– Отже, я раб рабині. Я в захопленні від тебе, божественна, від голови до п'ят.

Потім звернувся до Вініція:

– Їдьмо з нами на Кіпр. Але пам'ятай, одначе, перед цим ти мусиш побачитися з імператором. Погано, що досі в нього не був, – Тигеллін це може використати проти тебе. Не має він, щоправда, до тебе ненависті, але не може тебе любити хоча б тому, що ти мій племінник… Ми скажемо, що ти був хворий. Мусимо поміркувати, що йому відповісти, якщо запитає про Лігію. Найліпше махни рукою і скажи йому, що була, поки не набридла. Він це зрозуміє. Також розкажи йому, що хвороба затримала тебе вдома, що гарячка посилилася від горя, що не міг бути в Неаполісі та слухати його спів, а видужати допомогло сподівання, що його почуєш. Не бійся перебільшувати. Тигеллін хвалиться, що вигадає для імператора щось не просто велике, а колосальне… Боюсь, одначе, щоб він під мене не підкопався. А ще за твій норов побоююсь.

– Чи знаєш, – сказав Вініцій, – що є люди, які не бояться імператора і живуть так спокійно, ніби й на світі його нема?

– Знаю, кого назвеш: християн.

– Так. Вони тільки!.. А наше життя чим є, хіба не постійним страхом?

– Дай мені спокій зі своїми християнами. Не бояться імператора, бо він, може, про них і не чув, у всякому разі нічого про них не знає, й вони його цікавлять, як зів'яле листя. А я тобі говорю, що вони недотепи, що сам це усвідомлюєш, і якщо твоя натура здригається від їхнього вчення, то власне тому, що ти відчуваєш їх безпомічність. Ти ж людина з іншої глини, й тому дай собі й мені з ними спокій. Уміємо жити й умерти, а що вони вміють, нам невідомо.

Вініція вразили ці слова і, повернувшись до себе, він почав розмірковувати, що, може, дійсно та доброта й милосердя християн доводять безпомічність їхніх душ. Здавалося йому, що люди міцні й загартовані не могли б так вибачати. Спало йому на думку, що дійсно це може бути приводом відрази, яку його римська душа відчуває до цього вчення. «Уміємо жити й умерти!» – сказав Петроній. А вони? Вони вміють лише прощати, але не знають ні справжньої любові, ні справжньої ненависті.