Текст книги "Quo vadis"
Автор книги: Генрик Сенкевич
сообщить о нарушении
Текущая страница: 22 (всего у книги 41 страниц)
Розділ XXXIV
Йдучи з Лігією по саду, Вініцій оповідав їй уривчастими, з глибини серця словами про те, в чому зізнався апостолам: про неспокій своєї душі, про зміни, що сталися в ньому, і, врешті, про безмежну тугу, яка затьмарила йому життя відтоді, як він покинув оселю Міріам. Зізнався Лігії, що хотів про неї забути, але не міг. Думав про неї вдень і вночі. Нагадував йому про неї той хрестик, зв'язаний із галузок самшиту, що вона йому залишила й він його вмістив у ларарій і мимоволі шанував як щось божественне. І журився все дужче, бо кохання було сильнішим за нього й іще в домі Авла охопило цілком його душу… Іншим нитку життя прядуть Парки[267]267
Парки – у римській міфології богині долі; тотожні грецьким Мойрам.
[Закрыть], а йому пряли її любов, туга і смуток. Кепськими були його вчинки, та їх породжувала любов. Кохав її в Авла, й на Палатині, і коли в Остріані бачив, як вона слухала проповідь Петра, і коли йшов із Кротоном викрадати її, й коли вона сиділа біля його ложа, й коли покинула його. Прийшов ось Хілон, який виявив її схованку, і радив її викрасти, але він покарав грека й пішов до апостолів прохати про істину і про неї… І нехай буде благословенною та хвилина, коли таке спало йому на думку, бо ось тепер біля неї, і, мабуть, вона вже не тікатиме більше від нього, як останнього разу втекла з оселі Міріам?
– Я не від тебе тікала, – сказала Лігія.
– Так чому ж це зробила?
І вона підвела на нього свої очі кольору ірисів, потім схилила засоромлено голову і сказала:
– Сам знаєш…
Вініцій замовк на мить од переповнення щастям, потім знову заговорив, як поволі розкривалися його очі, що вона зовсім одрізняється від римлянок і хіба що лише на Помпонію схожа. Не вмів їй, зрештою, як слід висловити, бо сам не усвідомлював, що відчував; а з нею приходить у світ якась зовсім інша краса, якої досі на світі не бувало і яка не тільки тіло, але й душа. Натомість сказав їй слова, які наповнили її радістю, адже покохав її навіть за те, що тікала від нього і що буде для нього священною при родинному вогнищі…
Схопивши її за руку, не міг уже продовжувати, дивився тільки на неї в захваті, як на знайдене щастя життя, й повторював її ім'я, наче бажаючи впевнитися, що знайшов її, що біля неї:
– О Лігіє! О Лігіє!..
Врешті заходився розпитувати її, що діялося в її душі, й вона зізналася, що покохала його ще в домі Авла і що коли б він повернув її до них із Палатину, не втаїла б од них своєї любові й постаралася б пом'якшити їхній гнів на нього.
– Я присягаюся тобі, – сказав Вініцій, – що мені на думку навіть не спадало відбирати тебе у Плавтіїв. Петроній розповість коли-небудь тобі, що вже тоді я сказав йому, що тебе кохаю і що прагну одружитись із тобою. Я сказав йому: «Нехай змастить мої двері вовчим лоєм і нехай сяде біля мого вогнища!» Та він мене висміяв і навів імператора на думку забрати тебе як заручницю й оддати мені. Скільки ж разів проклинав я його в своїм горі, та, може, це вдало доля так вирішила, бо інакше б не познайомився з християнами й не зрозумів би тебе…
– Вір мені, Марку, – відказала Лігія, – що це Христос навмисне вів тебе до себе.
Вініцій підвів голову з деяким здивуванням.
– І справді! – відповів жваво. – Все складалося так дивно: шукаючи тебе, зустрівся з християнами… В Остріані здивовано слухав апостола, бо таких слів ніколи не чув. То ж ти молилася за мене.
– Так, – відповіла Лігія.
Пройшли повз альтанку, увиту плющем, й наблизилися до місця, де Урс, задушивши Кротона, кинувся на Вініція.
– Тут, – мовив молодик, – коли б не ти, пропав би я.
– Не згадуй! – відповіла Лігія. – І не нагадуй про це Урсові.
– Хіба ж міг мститися йому за те, що він тебе захищав? Коли б він був рабом, зараз би дарував йому волю.
– Коли б він був рабом, Авл давно б його відпустив.
– Пам'ятаєш, – сказав Вініцій, – що я тебе хотів повернути Плавтіям? Але ж ти відповіла, що імператор міг би про це довідатись і помститись їм. Дивись: тепер зможеш їх бачити, коли захочеш.
– Чому, Марку?
– Кажу «тепер» і думаю, що зможеш їх бачити безпечно тоді, коли будеш моєю. Так!.. Бо коли б імператор, довідавшись про це, запитав, що зробив із заручницею, яку він мені довірив, я б йому сказав: «Одружився з нею, й до Плавтіїв ходить з моєї волі». Він довго в Анції не пробуде, бо йому хочеться в Ахайю, а хоч би й затримався, не маю потреби бачити його щоденно. Коли Павло з Тарса навчить мене вашої істини, зразу ж прийму хрещення й приїду сюди, спробую повернути приязнь Плавтіїв, які днями прибувають до міста, й не буде вже перешкод, і тоді заберу тебе й посадовлю біля свого вогнища. О carissima! carissima!
Сказавши це, підніс руки догори, ніби закликаючи небо в свідки своєї любові, й Лігія, підвівши на нього сяючі очі, сказала:
– І тоді я скажу: «Де ти, Каю, там і я, Кая».
– Ні, Лігіє! – вигукнув Вініцій, – присягаюся тобі, що ніколи жодна жінка не була такою шанованою в домі чоловіка, як ти будеш у моєму.
Якийсь час ішли мовчки, щастя переповнювало їм груди, закохані одне в одного, схожі на двоє божеств і такі красиві, ніби їх разом із квітами породила весна.
Спинилися врешті під кипарисом поблизу входу до будинку. Лігія притулилася до його стовбура. Вініцій же знову почав прохати тремтячим голосом:
– Накажи Урсові піти до Плавтіїв, забрати твої речі й іграшки дитячі та принести до мене.
І вона, спалахнувши як троянда або як ранкова зоря, відповіла:
– Звичай велить інше…
– Я знаю. Заносить їх услід за нареченою пронуба[268]268
Матрона, що супроводжує наречену й навчає її обов'язків дружини. (Прим. авт.)
[Закрыть], але ти зроби це для мене. Я заберу їх на свою віллу в Анції, й вони нагадуватимуть мені про тебе.
Тут склав руки й почав благально повторювати як дитина:
– Помпонія повернеться днями, тож зроби це, diva, зроби, carissima моя!
– Нехай Помпонія зробить, як захоче, – відповіла Лігія, спалахнувши ще дужче при згадуванні «пронуби».
І знову замовкли, коли любов почала їм забивати подих. Лігія стояла, обпершись плечима об кипарис, обличчя її біліло в його тіні, мов квітка, очі були опущені, груди часто здіймалися, і Вініцій мінився на лиці та блід. В полудневій тиші вони чули биття своїх сердець і в насолоді взаємній той кипарис, миртові кущі та плющ альтанки перетворювалися на сад любові.
Але Міріам показалася в дверях і запросила їх полуднувати. Сіли тоді між апостолами, ті ж дивилися на них із радістю, мов на молоде покоління, що після їхньої смерті мало зберігати й сіяти далі зерна нового вчення. Петро переломлював і благословляв хліб; на всіх обличчях був спокій, і якесь величезне щастя, здавалося, переповнює всю цю оселю.
– Дивись, – врешті сказав Павло, звертаючись до Вініція, – невже ж ми вороги життя й радості?
Той же відповів:
– Бачу, твоя правда, бо ніколи не був я таким щасливим, як серед вас.
Розділ XXXV
Увечері того ж дня Вініцій, проходячи повз Форум додому, помітив при в'їзді в Тускуланську вулицю позолочені ноші Петронія, які несли восьмеро віфинців, і, зупинивши їх знаком руки, наблизився до фіранок.
– Бажаю тобі приємних і солодких снів! – гукнув зі сміхом, дивлячись на заспане обличчя Петронія.
– Ах, це ти! – сказав, прокидаючись, Петроній. – Так! Задрімнув, бо ніч провів на Палатині. Тепер ось вибрався, щоб купити собі щось для читання до Анція… Що чути?
– Ходиш по книгарнях? – спитав Вініцій.
– Так. Не хочеться робити безладу в бібліотеці, тому на дорогу роблю особливі запаси. Здається, вийшли нові речі Музонія та Сенеки. Шукаю також Персія[269]269
Персій Флакк Авл (34—62) – римський поет-сатирик.
[Закрыть] й одне видання еклог Вергілія[270]270
…видання еклог Вергілія… – «Еклоги», або «Буколіки» – поетична збірка видатного римського поета Публія Вергілія Марона (70—19 до н. е.).
[Закрыть], що його немає в мене. Ох, який же я втомлений, і як болять руки від знімання сувоїв зі стержнів… Бо коли я нарешті в книгарні, цікавість бере, хочеться побачити й те, й інше. Був я в Авіруна, в Атракта в Аргілеті, а перед тим іще в Сосіїв на Сандальній вулиці. Присягаюся Кастором! Як мені хочеться спати!..
– Ти був на Палатині, отже, я тебе спитаю, що чути? Або знаєш що? Одішли ноші та коробки з книжками, і ходімо до мене. Поговоримо про Анцій і ще про щось.
– Гаразд, – відповів Петроній, висуваючись із нош. – Мусиш же знати, що післязавтра вирушаємо до Анція.
– Звідки ж мені знати?
– На якому ти світі живеш? Значить, я перший повідомляю тобі новину? Так! Будь напоготові післязавтра вранці. Горох із маслиновою олією не допоміг, хустка на товстій шиї не допомогла, і Міднобородий охрип. Позаяк така справа, зволікати не можна. Проклинає Рим і його повітря на чому світ стоїть, радий би його з землею зрівняти або знищити вогнем, хочеться моря йому якнайшвидше. Каже, що ті запахи, які вітер несе з вузьких вуличок, заженуть його в могилу. Сьогодні в усіх храмах здійснюються великі жертвопринесення, щоб до нього повернувся голос, – і біда Рима, й особливо сенату, якщо швидко не повернеться.
– Не було б тоді за чим їхати до Ахайї.
– Хіба ж у нашого божественного імператора тільки один талант? – відповів, сміючись, Петроній. – Виступив би на олімпійських іграх як поет зі своїми віршами про пожежу Трої, як візник, як музикант, як атлет, ба навіть як танцюрист, і забрав би у кожному разі всі вінки, призначені для переможців. Чи знаєш, чому ця мавпа охрипла? Ось учора захотілося йому зрівнятися в танці з нашим Парісом, і танцював нам історію Леди, при цьому спітнів і застудився. Весь був мокрий, липкий, мовби щойно витягнутий із води вугор. Міняв маски одну за одною, вертівся веретеном, махав руками, наче п'яний матрос, – гидко було дивитися на це товсте черево й на тонкі ноги. Паріс навчав його два тижні, але уяви собі Агенобарба в образі Леди чи бога-лебедя! Оце лебідь! Нема чого казати! Але він хоче публічно виступити з цією пантомімою – спершу в Анції, потім у Римі.
– Засмучувалися люди вже тим, що співав публічно, та лише подумати, що римський імператор виступить як мім, ні! Цього, мабуть, Рим не витерпить!
– Любий мій! Рим усе витерпить, а сенат ухвалить винести подяку «отцю вітчизни».
За хвилину додав:
– А чернь іще й пишається тим, що імператор її – блазень.
– Скажи сам, чи можна було дужче спадлючитись?
Петроній здвигнув плечима.
– Ти собі сидиш удома у своїх роздумах то про Лігію, то про християн, тож, мабуть, не знаєш, що сталося кілька днів тому. Адже Нерон публічно одружився з Піфагором. Виступав як наречена. Здавалося, що це вже міру безумства перебрано, чи не так? І що скажеш: прийшли викликані фламіни й урочисто одружили. Я сам був при цьому! І я можу багато чого стерпіти, одначе зізнаюся, подумав, що боги, якщо вони є, мусили б дати якийсь знак… Але імператор не вірить у богів і має рацію.
– Отож є в одній особі верховним жерцем, богом і атеїстом, – сказав Вініцій.
Петроній засміявся:
– І справді! Не спало мені на думку, а це ж поєднання, якого світ досі не бачив.
І, зупинившись, сказав:
– Бо треба ще додати, що цей верховний жрець, який не вірить у богів, і цей бог, який кепкує з богів, боїться їх, як атеїст.
– Доводом є те, що сталося в храмі Вести.
– Що за світ!
– Який світ, такий імператор!
– Але це довго не триватиме.
Так, розмовляючи, ввійшли вони в дім Вініція, який весело наказав подавати вечерю, а потім, звернувшись до Петронія, сказав:
– Ні, любий мій, світ мусить відродитися.
– Ми його не відродимо, – відповів Петроній, хоча б тому, що в часи Нерона людина, як метелик: живе при сонці милості, а при першому холодному повіванні гине… хоч би й не хотів! Присягаюся сином Майї! Нерідко задаю собі запитання: яким дивом отакий Луцій Сатурнін міг дожити до дев'яноста трьох років, пережити Тиберія, Калігулу, Клавдія?.. Та досить про це! Чи дозволиш мені послати твої ноші за Евнікою? Перехотілося мені спати, і маю намір повеселитися. Накажи, щоб до вечері прийшов цитрист, а потім побалакаємо про Анцій. Треба про це подумати, і особливо тобі.
Вініцій розпорядився, щоб послали за Евнікою, та сказав, що стосовно перебування в Анції не збирається морочити собі голову. Нехай морочать її собі ті, хто не вміє жити інакше, як у променях імператорської милості. Світ не зійшовся клином на Палатині, особливо для тих, хто щось інше має у серці та в душі.
І мовив це так недбало, з такою жвавістю й так весело, що все це вразило Петронія, тож, подивившись за хвилину на нього, сказав:
– Що з тобою діється? Ти сьогодні такий, яким був тоді, коли ще носив золоту буллу на шиї.
– Я щасливий, – відповів Вініцій. – Запросив тебе навмисно, щоб тобі це сказати.
– Що з тобою сталося?
– Щось таке, від чого б не відступився за всю римську імперію.
Сказавши це, сів, обперся на поруччя крісла, підпер голову рукою й заговорив з усміхненим обличчям і сяючими очима:
– Чи пам'ятаєш, як були ми разом в Авла Плавтія й там уперше ти побачив божественну дівчину, яку сам назвав ранковою зорею і весною? Пам'ятаєш ту Психею[271]271
Психея – в античній міфології уособлення охопленої коханням людської душі; зображувалась у вигляді метелика або крилатої дівчинки. Розповсюдженим сюжетом античного мистецтва та літератури була історія про союз Психеї з богом кохання Еротом (Амуром).
[Закрыть], ту незрівнянну, ту найпрекраснішу з дівиць і з ваших богинь?
Петроній дивився на нього з таким здивуванням, ніби хотів перевірити, чи з головою у того все гаразд.
– Про кого ти говориш? – запитав урешті. – Певна річ, що пам'ятаю Лігію.
І Вініцій сказав:
– Я її наречений.
– Що?..
Але тут Вініцій підхопився й гукнув вільновідпущеника.
– Нехай раби стануть тут переді мною, всі до єдиної душі! Хутко!
– Ти її наречений? – повторив Петроній.
Але не встиг отямитися від здивування, як величезний атрій Вініційового дому закишів людьми. Бігли задихані діди, літні чоловіки, жінки, хлопчики, дівчата. З кожною хвилиною атрій заповнювався щільніше: в коридорах, які називалися «фауціями», чулися голоси рабів, які перегукувалися різними мовами. Врешті поставали всі шерегами біля стін і між колонами, Вініцій же, стоячи біля імплувію, звернувся до вільновідпущеника Демаса з такими словами:
– Хто вислужив у цьому домі двадцять років, має завтра з'явитися до претора, де отримає волю; хто прослужив менше, отримає по три золоті монети й подвійну порцію їжі протягом тижня. До сільських ергастулів послати наказ, аби скасовано було покарання, знято в людей кайдани з ніг і годовано їх достатньо. Знайте, що настав для мене щасливий день, і я хочу, щоб у домі панувала радість.
Вони протягом хвилини стояли мовчки, ніби вухам власним не вірячи, потім усі разом піднесли руки догори і закричали:
– А-а! Володарю! А-а-а!..
Вініцій змахом руки відпустив їх, і, хоч мали охоту дякувати й падати йому в ноги, розійшлися поспіхом, наповнюючи дім щастям од підвалів до даху.
– Завтра, – сказав Вініцій, – накажу їм іще вийти в сад і накреслити перед собою знаки, які захочуть. Тих, хто накреслить рибу, звільнить Лігія.
Але Петроній, що не здатний був довго чому-небудь дивуватися, отямився вже й запитав:
– Рибу? Ага! Пам'ятаєш, що говорив Хілон: це знак християн.
Потім простягнув руку до Вініція і сказав:
– Щастя є завше там, де його людина бачить. Нехай Флора[272]272
Флора – римська богиня рослинного царства, квітів і садів.
[Закрыть] сипле вам квіти під ноги протягом довгих літ. Зичу тобі всього, чого сам собі зичиш.
– За що тобі дякую, бо думав: будеш одраджувати, – і це, знаєш, був би втрачений час.
– Я, одраджувати? Аж ніяк. Навпаки, говорю тобі, що добре робиш.
– Ага, зміннику! – відповів весело Вініцій. – Невже забув, що ти мені колись говорив, коли ми виходили з дому Грецини?
Але Петроній відповів холоднокровно:
– Ні! Але змінив думку.
Через хвилину ж додав:
– Мій любий! У Римі все змінюється. Чоловіки міняють дружин, жінки міняють чоловіків, чому б я не мав змінити думку? Ще трохи, і Нерон одружився б з Актою, якій навмисне для нього зробили царський родовід. І що ж! Мав би порядну дружину, а ми порядну Августу. Присягаюся Протеєм[273]273
Протей – у грецькій міфології син Посейдона, морське божество, здатне прибирати вигляду різних істот.
[Закрыть] і його морськими безоднями! Завше буду змінювати думку, коли вважатиму це доречним або вигідним. Щодо Лігії, її царське походження достовірніше, ніж пергамські предки Акти. Але ти стережися в Анції Поппеї, вона мстива.
– Навіть не подумаю! Волосина в мене з голови не впаде в Анції.
– Якщо ти вважаєш, що мене здивуєш іще раз, то помиляєшся, але звідки в тебе така впевненість?
– Мені це сказав апостол Петро.
– А! Сказав апостол Петро! На це нема заперечення, дозволь усе-таки, щоб я вжив усіх запобіжних заходів, хоча б для того, щоби Петро не виявився лжепророком, бо, коли б апостол Петро випадково помилився, міг би втратити твою довіру, яка й надалі, напевно, апостолові Петру придасться.
– Роби, як знаєш, але я йому вірю. І якщо думаєш, що налаштуєш мене проти нього, повторюючи з насмішкою його ім'я, ти помиляєшся.
– Але ще одне запитання: чи ти став уже християнином?
– Іще ні, але Павло з Тарса їде зі мною, щоб мені тлумачити вчення Христа, а потім прийму хрещення, – адже слова, що ти говорив, буцім вони вороги життя й радості, є неправда!
– Тим ліпше для тебе і для Лігії, – відповів Петроній.
І, здвигнувши плечима, сказав, ніби сам до себе:
– Дивує, одначе, як ці люди вміють залучати прихильників і як ця секта розширюється.
І Вініцій відповів з таким запалом, ніби й сам уже був охрещений:
– Так! Тисячі й десятки тисяч є в Римі, в містах Італії, в Греції й Азії. Є християни в легіонах і серед преторіанців, є в самому імператорському палаці. Визнають це вчення раби й громадяни, убогі й багаті, плебеї й патриції. Ти ж знаєш, що деякі з Корнеліїв[274]274
Корнелії – давній і знаменитий патриціанський рід.
[Закрыть] є християнами, що Помпонія Грецина християнка, була, здається, Октавія і вважає нею себе Акта? Так, це вчення охоплює світ, і лише воно може його відродити. Не здвигуй плечима, бо хто знає, може, за місяць або за рік сам його приймеш.
– Я? – сказав Петроній. – Ні, присягаюся сином Лето[275]275
…присягаюся сином Лето… – тобто Аполлоном.
[Закрыть]! Я його не прийму, хоч би в ньому була істина й мудрість як людська, так і божественна… Це вимагало б турбот, а я не люблю турбуватися. Це вимагало б зречень, а я не люблю в житті ні в чому собі відмовляти… Із твоєю натурою, схожою на вогонь і окріп, завше могло щось таке трапитись, але я? В мене є мої геми, мої камеї, мої вази й моя Евніка. В Олімп я не вірю, але його собі влаштовую на землі й процвітатиму, поки мене уразять стріли божественного лучника або коли імператор накаже мені розітнути вени. Я надто вподобав аромат фіалок і зручний трикліній. Люблю навіть наших богів… як риторичні постаті, також Ахайю, куди вирушу з нашим гладким, тонконогим, незрівнянним, божественним імператором, Августом, Періодонікієм[276]276
Періодонікій – постійний переможець у змаганнях.
[Закрыть], Геркулесом, Нероном!..
Сказавши це, розвеселився тільки від припущення, що міг би прийняти вчення галілейських рибалок, і почав упівголоса наспівувати:
Зеленню мирту я обів'ю блискучий свій меч,
За прикладом Гармодія й Арістогітона…
Але замовк, коли раб-покликач оголосив, що прибула Евніка.
Невдовзі по її прибутті подано й вечерю, під час якої, після кількох пісень, виконаних цитристом, Вініцій розповів Петронію про відвідини Хілона і про те, як ці відвідини навели його на думку вирушити до апостолів, – а прийшла ця думка саме тоді, коли сікли Хілона.
На це Петроній, якого знову почав змагати сон, приклав руку до чола і сказав:
– Думка була добра, позаяк добрий результат. А щодо Хілона, я звелів би дати йому п'ять золотих монет, але оскільки ти наказав його відшмагати, то вже ліпше б його було засікти на смерть, бо хто його знає, чи не кланятимуться йому з часом сенатори, як нині кланяються нашому лицарю-Дратві-Ватинію. Добраніч.
І, знявши вінки, почали збиратися з Евнікою додому; коли вийшли, Вініцій вирушив до бібліотеки й написав Лігії такого листа:
«Хочу, щоб, коли ти розплющиш свої прекрасні очі, о божественна, лист цей сказав тобі: добридень! Тому сьогодні пишу, хоч завтра побачу тебе. Імператор післязавтра від'їздить до Анція, і я, – eheu! – мушу його супроводжувати. Я вже говорив тобі, що не послухатися – ризикувати життям, а я тепер не маю хоробрості вмирати! Але якщо ти не хочеш, напиши мені одне слово, і лишуся – тоді вже Петронію доведеться відвертати небезпеку від мене. Нині, в день радості, роздав я нагороди всім рабам, а тих, що прослужили в домі двадцять років, завтра поведу до претора, щоб їх звільнити. Ти, люба, маєш мене за це похвалити, позаяк мені здається, що це узгоджується з тим солодким ученням, яке ти сповідуєш, а крім того, зробив я це заради тебе. Завтра скажу їм, що волею зобов'язані тобі, щоб тобі дякували і славили твоє ім'я. Сам зате віддаюся в рабство щастю й тобі, і дай боже, щоб ніколи не довелося мені звільнитись. Хай буде проклятий Анцій і подорож Агенобарба. Я тричі, чотири рази щасливий, що не такий мудрий, як Петроній, бо, може, мусив би їхати ще й до Ахайї. Тим часом хвилина розставання всолодить мені думку про тебе. Як тільки зможу вирватися, верхи поспішу до Рима, щоб удовольнити очі баченням тебе і слух твоїм солодким голосом утішити. Якщо ж не зможу, пришлю раба з листом і запитаннями про тебе. Вітаю тебе, божественна, та обіймаю ноги твої. Не гнівайся, що тебе називаю божественною. Якщо заборониш, послухаюсь, але сьогодні ще не вмію інакше. Вітаю з майбутньої твоєї оселі – всією душею».
