444 000 произведений, 109 000 авторов.

Электронная библиотека книг » Генрик Сенкевич » Quo vadis » Текст книги (страница 29)
Quo vadis
  • Текст добавлен: 10 октября 2016, 05:46

Текст книги "Quo vadis"


Автор книги: Генрик Сенкевич



сообщить о нарушении

Текущая страница: 29 (всего у книги 41 страниц)

Розділ XLIX

Табори погорільців розташувалися в чудових садах Доміціїв і Агриппіни, на Марсовім полі, в садах Помпея, Саллюстія та Мецената. Позаймали портики, будинки, призначені для гри в м'яча, розкішні літні вілли та сараї для звірів. Павичі, фламінго, лебеді та страуси, газелі й антилопи з Африки, олені й сарни, окраса садів, пішли під ніж черні. Харчів навезли з Остії так багато, що по плотах і різноманітних суднах можна було переходити з одного берега Тибру на інший, як по мосту. Роздавали зерно за нечувано низькою ціною – три сестерції, а найбіднішим – зовсім задарма. Зібрано величезні запаси вина, маслинової олії та каштанів; із гір щоденно приганяли стада волів і овець. Голоті, що до пожежі тулилася в завулках Субури, живучи надголодь у звичайні часи, жилося тепер ліпше, ніж раніше. Загрозу голоду було рішуче усунено, натомість важче було запобігти розбою, грабункам і зловживанням. Кочівне життя гарантувало безкарність злодіям, тим паче, що вони проголошували себе шанувальниками імператора і не жаліли йому оплесків, хоч де б він з'явився. Коли до того ж діяльність установ з огляду на обставини було призупинено, а водночас бракувало на місцях збройних загонів, які могли б запобігати сваволі, в місті, заселеному покидьками з усього тодішнього світу, творилося таке, що перевершувало людську уяву. Щоночі вчинялися сутички, вбивства, викрадення жінок і дітей. Біля Мугіонської брами, де розташовувалися загороди для припроваджуваних із Кампанії стад, доходило до битв, у яких гинули сотні людей. Щоранку біля берегів Тибру накопичувалися тіла утоплеників, яких ніхто не ховав, і вони, швидко розкладаючись унаслідок спеки, посиленої ще пожежею, наповнювали повітря смердючими випарами. У таборах почалися хвороби, і боязкіші люди передбачали велику моровицю.

А місто продовжувало палати. Лише на шостий день пожежа, діставшись пустирів Есквіліну, на яких умисно знесено величезну кількість будинків, почала слабнути. Але купи головешок іще світилися так яскраво, аж народу не вірилося, що пожежа добігає кінця. Сьомої ночі вона спалахнула з новою силою в будинках Тигелліна, за браком поживи, одначе, тривала недовго. Тільки згорілі будинки падали ще тут і там, випускаючи вгору полум'яних зміїв та стовпи іскор. Але поволі, жевріючи в глибині, попелища почали чорніти зверху. Небо після заходу сонця перестало палати кривавою загравою, й лише вночі на велетенському чорному пустирі скакали блакитні язики полум'я, вириваючись із-під куп згорілого дерева.

Із чотирнадцяти округів Рима вціліли заледве чотири, рахуючи й Затибря, решту пожер вогонь. Коли врешті спопеліли купи згорілого дерева, видно було, від Тибру аж до Есквіліну, величезну сиву, похмуру, мертву пустелю, на якій чорніли ряди коминів на кшталт цвинтарних надгробних колон. Серед цих колон удень блукали гурти людей, які розшукували то коштовні речі, то кістки родичів. Ночами собаки вили на попелищах, де колись були будинки.

Навіть щедрість і допомога, яку імператор надав народу, не стримали лихомовства та обурення. Задоволені були тільки натовпи злодіїв і бездомних жебраків, які могли досхочу їсти, пити і грабувати. Але людей, що втратили близьких і майно, не вдалося підкупити ні відкриттям садів, ні роздаванням зерна, ні обіцянками ігор і дарів. Лихо було занадто великим і занадто нечуваним. Інших, у кого жевріла ще якась іскра любові до міста-вітчизни, доводила до відчаю чутка про те, що стара назва «Roma» мусить зникнути з лиця землі та що імператор має намір спорудити на попелищі нове місто під назвою Нерополіс. Хвиля ворожості зростала й поширювалася з кожним днем, і, незважаючи на лестощі августіанів, на брехливі донесення Тигелліна, Нерон, вразливий, як ніхто з попередніх імператорів, до настроїв натовпу, з тривогою розмірковував, що у глухій боротьбі не на життя, а на смерть, яку він вів із патриціями та сенатом, може йому забракнути підтримки. Самі августіани були все-таки занепокоєні, кожний день міг принести загибель. Тигеллін задумав привести кілька легіонів із Малої Азії; Ватиній, який сміявся навіть тоді, коли йому давали ляпаса, втратив гарний настрій; Вітеллій втратив апетит.

Інші радилися між собою, як відвернути небезпеку, ні для кого ж бо не було таємницею, що коли б якийсь вибух скинув імператора, то, за винятком, може, Петронія, жоден із августіанів не залишиться живим. Адже їхнім впливам приписували безумства Нерона, їхнім намовам – усі вчинені ним лиходійства. Ненавиділи їх чи не дужче, ніж імператора.

Тож і сушили собі голови, як би скласти з себе відповідальність за спалення міста. Але для цього належало зняти підозру і з імператора, інакше ніхто б не повірив, що не були винуватцями лиха. Тигеллін радився з Доміцієм Афром, і навіть із Сенекою, хоча його ненавидів. Поппея, розуміючи, що загибель Нерона була б вироком і для неї, запитувала думки своїх повірників і юдейських священиків, припускалося всіма, що кілька років уже вона сповідує віру в Єгову. Нерон винаходив способи на свою руку, часто жахливі, ще частіше блазенські, то впадав у страх, то бавився, мов дитя, але передовсім ремствував.

Якось у вцілілому від пожежі будинку Тиберія тривала довга й безрезультатна нарада. Петроній мав думку, полишивши турботи, їхати до Греції, потім до Єгипту й Малої Азії. Адже подорож була задумана давно, то навіщо ж її відкладати, коли в Римі смутно й небезпечно.

Імператор сприйняв його пораду з натхненням, але Сенека, поміркувавши хвилину, сказав:

– Поїхати легко, та повернутися потім було б важче.

– Присягаюся Гераклом! – відповів Петроній. – Повернутися можна б на чолі азіатських легіонів.

– Так і зроблю! – вигукнув Нерон.

Але Тигеллін почав заперечувати. Не вмів сам нічого придумати, і якби ідея Петронія осяяла його, оголосив би її без сумніву рятівною, важливим для нього було, щоб Петроній не виявився знову єдиною людиною, що у важку хвилину зуміє все і всіх урятувати.

– Послухай мене, божественний! – сказав Тигеллін. – Порада є згубною! Перш ніж доїдеш до Остії, розпочнеться громадянська війна; хто знає, чи хтось із живих іще непрямих нащадків божественного Августа не оголосить себе імператором, і тоді що нам робити, якщо легіони стануть на його бік?

– Зробимо ось що, – відповів Нерон, – до цього постараємось, аби не лишилося нащадків Августа. Небагато їх уже є, тож позбутись їх неважко.

– Зробити це можна, та хіба тільки в них справа? Мої люди вже вчора чули в натовпі, що імператором має бути такий чоловік, як Тразея.

Нерон прикусив губу. За мить, одначе, підвів очі догори і сказав:

– Ненажерливі й невдячні. Мають достатньо зерна й вугілля, на якому можна пекти коржі, чого ж їм іще?

На це Тигеллін відповів:

– Розплати!

Настала тиша. Раптом імператор підвівся, підніс руку догори й почав декламувати:

 
Серця розплати прагнуть, розплата прагне жертв.
 

Після чого, забувши про все, вигукнув із прояснілим обличчям:

– Нехай мені подадуть таблицю та стиль, аби я цей рядок вірша записав. Лукану ніколи такого не скласти. Чи зауважили, що я знайшов його як оком змигнути?

– О, незрівнянний! – озвалося кілька голосів.

Нерон записав рядок і сказав:

– Так! Розплата прагне жертв.

І, обвівши всіх присутніх поглядом, додав:

– А коли б пустити чутку, що це Ватиній наказав спалити місто, і принести його в жертву гніву народу?

– О божественний! Хто я такий? – вигукнув Ватиній.

– Твоя правда! Треба когось значнішого від тебе… Вітеллія?

Вітеллій зблід, але зареготав.

– Мій смалець, – сказав, – міг би, мабуть, що відновити пожежу.

Але Нерон мав на думці інше, бо шукав жертву, що дійсно могла б заспокоїти гнів народу, і знайшов її.

– Тигеллін, – мовив згодом, – ти спалив Рим!

По присутніх пробіг дрож. Зрозуміли, що цього разу імператор перестав жартувати і що надходить час, багатий на події.

А лице Тигелліна стало схожим на пащу пса, готового вкусити.

– Спалив Рим за твоїм наказом, – сказав він.

І витріщились один на одного, як два демони. Настала така тиша, що чути було дзижчання мух, які пролітали в атрії.

– Тигелліне, – озвався Нерон, – чи ти мене любиш?

– Ти знаєш, повелителю.

– Так принеси себе в жертву заради мене!

– Божественний імператоре, – відповів Тигеллін, – навіщо ти мені пропонуєш солодкий напій, якого я не можу до вуст піднести? Народ ремствує та бунтує, чи хочеш, аби почали бунтувати і преторіанці?

Відчуття небезпеки стиснуло серця присутніх. Тигеллін був префектом Преторію, і його слова означали пряму погрозу. Сам Нерон зрозумів це, і лице його помітно зблідло.

У цей час увійшов Епафродит, вільновідпущеник імператора, з повідомленням, що божественна Августа бажає бачити Тигелліна, бо має в себе людей, яких префект мусить вислухати.

Тигеллін вклонився імператору і вийшов із виглядом спокійним і зневажливим. Ось, коли його хотіли вдарити, показав зуби; дав зрозуміти, хто він, і, знаючи боягузтво Нерона, був певен, що цей володар світу ніколи не наважиться підняти на нього руку.

Нерон же сидів деякий час мовчки, але бачачи, що присутні очікують від нього слова, мовив:

– Одігрів змію на грудях.

Петроній здвигнув плечима, мовби хотів сказати, що такій змії неважко й голову відірвати.

– Що скажеш? Говори, радь! – вигукнув Нерон, помітивши його жест. – Лише тобі довіряю, бо ти маєш більше розуму, ніж вони всі, й любиш мене!

Петроній мав уже на вустах: «Признач мене префектом Преторію, а я видам народові Тигелліна й за один день заспокою місто». Але вроджені лінощі перемогли. Бути префектом означало звалити собі на плечі турботу про особу імператора та про тисячі публічних справ. І навіщо йому цей тягар? Чи не ліпше читати в розкішній бібліотеці вірші, розглядати вази та статуї або, тримаючи в обіймах божественне тіло Евніки, перебирати пальцями її золоте волосся й цілувати її коралові вуста.

Тож сказав:

– Я раджу їхати до Ахайї.

– Ах, – відповів Нерон, – я очікував од тебе чогось більшого. Сенат ненавидить мене. Коли поїду, хто ж мені ручиться, чи не збунтуються проти мене і не оголосять когось іншого імператором? Народ мені був раніше відданий, але тепер піде за ними… Присягаюся Гадесом! Коли б цей сенат і цей народ мав одну голову!..

– Дозволь сказати тобі, о божественний, що, бажаючи зберегти Рим, треба зберегти хоч кілька римлян, – сказав з усміхом Петроній.

Але Нерон почав нарікати:

– Що мені до Рима й римлян! Аби мене слухали в Ахайї. Тут оточує мене тільки зрада. Всі мене покидають! І ви готові мене зрадити! Знаю це, знаю!.. Ви навіть не думаєте, що скажуть про вас у прийдешні століття, коли ви покинете такого артиста, як я!

Тут раптом він ударив себе по лобі й вигукнув:

– Правда!.. Серед цих турбот сам забуваю, хто я.

Сказавши це, з обличчям, уже зовсім прояснілим, звернувся до Петронія:

– Народ ремствує, – сказав, – але коли б я взяв лютню і вийшов із нею на Марсове поле, коли б заспівав йому ту пісню, яку вам співав під час пожежі, як вважаєш, Петронію, чи не розчулив би його своїм співом, як Орфей колись – диких звірів?

На це Туллій Сенека, якому не терпілося повернутися до своїх рабинь, привезених із Анція, і який дратувався давно, сказав:

– Без сумніву, божественний, аби тільки тобі дозволили розпочати.

– Їдьмо в Елладу! – вигукнув Нерон.

Але цієї миті ввійшла Поппея, а за нею Тигеллін. Очі присутніх мимоволі повернулися до нього, ніколи ж бо жоден тріумфатор з такою гордовитістю не в'їздив на Капітолій, з якою він постав перед імператором.

Він заговорив поволі й чітко голосом, у якому чувся скрегіт заліза:

– Вислухай мене, імператоре, бо можу тобі сказати: я знайшов! Народу потрібна розплата й жертва, але не одна, а сотні й тисячі. Чи ти коли чув, повелителю, хто такий Христос, розп'ятий Понтієм Пілатом[338]338
  Понтій Пілат – прокуратор Юдеї в 26—36 pp.


[Закрыть]
? І чи знаєш, хто такі християни? Хіба я тобі не говорив про їхні лиходійства та безсоромні обряди, про їх пророцтва, що вогонь принесе кінець світу? Народ ненавидить і підозрює їх. Ніхто не бачив їх у храмах, бо наших богів вони вважають злими духами; не бувають вони й на Стадіоні, бо зневажають перегони. Ніколи долоні жодного християнина не вшанували тебе оплесками. Ніколи жоден із них не визнав тебе богом. Вони є ворогами роду людського, і міста, і твоїми. Народ ремствує на тебе, але не ти мені, імператоре, наказав спалити Рим і не я його спалив… Народ прагне розплати, нехай матиме її. Народ прагне крові та ігор, нехай отримає їх. Народ підозрює тебе, нехай підозри його повернуться в інший бік.

Нерон слухав спочатку здивовано. Але чим далі говорив Тигеллін, акторське обличчя його почало змінюватися й прибирати поперемінно виразу гніву, жалю, співчуття, обурення. Раптом він підвівся і, скинувши з себе тогу, що впала йому до ніг, простягнув обидві руки догори і хвилину стояв мовчки.

Врешті озвався голосом трагіка:

– Зевсе, Аполлоне, Геро, Афіно, Персефоно і ви, всі безсмертні боги, чому ж не прийшли нам на поміч? Що це нещасне місто зробило тим нелюдам, що так жорстоко його спалили?

– Вони – вороги роду людського і твої, – сказала Поппея.

Інші ж почали волати:

– Вчини справедливо! Покарай паліїв! Самі боги бажають розплати.

Він же сидів, опустивши голову на груди, і знову мовчав, ніби підлість, про яку почув, приголомшила його. Але за хвилину потряс руками і озвався:

– Якої ж кари і якої муки заслуговують за такі лиходійства?.. Але боги надихнуть мене, і за допомогою сил Тартара[339]339
  Тартар – у грецькій міфології найтемніша та найглибша частина Аїду.


[Закрыть]
я дам бідолашному народу моєму таке видовище, що протягом століть згадуватиме він мене із вдячністю.

Чоло Петронія спохмурніло. Він подумав про небезпеку, що нависла над Лігією, над Вініцієм, якого любив, і над тими людьми, чиє вчення він відкидав, але в чиїй невинуватості був переконаний. Подумав також, що розпочнеться одна з таких кривавих оргій, яких не зносили його очі естета. Але передовсім сказав собі: «Мушу рятувати Вініція, він збожеволіє, якщо та дівчина загине», – і ці міркування переважили всі інші, Петроній же розумів добре, що затіває гру таку небезпечну, як ніколи в житті.

Почав усе-таки промову невимушено й недбало, як говорив зазвичай, коли критикував або висміював не досить естетичні задуми імператора й августіанів:

– Отже, знайшли жертву! Добре! Можете їх послати на арену або вдягти в «скорботну туніку»[340]340
  …вдягти в «скорботну туніку». – Цю туніку, просочену горючою сполукою (зазвичай – смолою), надягали на приречених до спалення.


[Закрыть]
. Теж добре! Але вислухайте мене. Маєте владу, маєте преторіанців, маєте силу, будьте щирими принаймні тоді, коли ніхто вас не чує. Ошукуйте народ, але не самих себе. Видайте народові християн, засудіть їх на які захочете муки, майте, одначе, мужність сказати собі, що не вони спалили Рим!.. Фі! Називаєте мене арбітром елегантності, тож заявляю вам, що не терплю жалюгідних комедій. Фі! Ах, як це все нагадує мені театральні балагани біля Ослиної брами, в яких актори зображують для забави приміської черні богів і царів, а після вистави запивають цибулю кислим вином або дістають добрячої хлости. Будьте ж насправді богами й царями, бо говорю вам, що можете собі це дозволити. Щодо тебе, імператоре, ти погрожував нам судом прийдешніх століть, але подумай, що вирок вони винесуть і тобі. Присягаюся божественною Кліо[341]341
  Кліо – муза історії.


[Закрыть]
! Нерон – володар світу, Нерон-бог спалив Рим, тому що був таким же могутнім на землі, як Зевс на Олімпі. Нерон-поет любив так поезію, що заради неї пожертвував рідним містом! Від початку світу ніхто не вчинив такого, ніхто на таке не відважувався. Заклинаю вас іменем дев'яти Лібетрійських німф[342]342
  …іменем дев'яти Лібетрійських німф… – Місто Лібетри у Фессалії було знамените джерелом, присвяченим дев'яти музам.


[Закрыть]
, не зрікайтеся такої слави, – адже тоді пісні про тебе звучатимуть, поки світу й сонця. Ким же в порівнянні з тобою буде Пріам, ким – Агамемнон, ким – Ахіллес, ким – самі боги? Не має значення, чи спалення Рима є справою доброю, але є великою та надзвичайною! А до того ж говорю тобі, що народ не здійме на тебе руку! Це неправда! Май мужність! Стережися вчинків, тебе не гідних, – тобі загрожує тільки те, що прийдешні століття можуть сказати: «Нерон спалив Рим, але як малодушний імператор і малодушний поет, зрікся великого діяння зі страху та переклав провину на невинуватих!»

Слова Петронія зазвичай справляли на Нерона сильне враження, але цього разу сам Петроній не обдурював себе, бо розумів: те, що говорив, було останнім засобом, який може, щоправда, на випадок удачі врятувати християн, але ще скоріше знищити його самого. Не завагався, одначе, адже йшлося водночас і про Вініція, що його він любив, і про азарт цієї гри, який вабив його. «Кості кинуто, – сказав собі, – і побачимо, наскільки страх за власну шкуру переважить прагнення слави».

І в душі не сумнівався, що переважить страх.

Тим часом після його слів запанувала тиша. Поппея і всі присутні вп'ялись очима у вічі Нерона, той же, випнувши губи, наблизив їх до ніздрів, як звик робити, коли не знав, що вчинити. Врешті на його лиці відбилися стурбованість і невдоволення.

– Повелителю, – вигукнув, бачачи це, Тигеллін, – дозволь мені вийти, бо коли наражають на згубу твою особу, а до того ж називають тебе малодушним імператором, малодушним поетом, палієм і комедіантом, вуха мої не можуть зносити таких слів.

«Я програв», – подумав Петроній.

Але, повернувшись до Тигелліна, зміряв його поглядом, у якому була зневага знатного вельможі й витонченої особистості до жебрака, і сказав:

– Тигелліне, це тебе я назвав комедіантом, бо ти є ним і зараз.

– Чи не тому, що не хочу слухати твоїх образ?

– Тому що ти зображуєш безмежну любов до імператора, а перед цим погрожував йому преторіанцями, що зрозуміли ми всі, й він також.

Тигеллін, який не сподівався, що Петроній відважиться викинути на стіл такі кості, зблід, розгубився, й у нього відібрало мову. Але це була остання перемога арбітра елегантності над суперником, бо зразу ж Поппея сказала:

– Повелителю, як можеш дозволити, щоб навіть комусь на думку спало таке, а тим паче, щоб хтось одважився її вголос тобі висловити?

– Покарай зухвальця! – вигукнув Вітеллій.

Нерон знову наблизив губи до ніздрів і, спрямувавши погляд своїх короткозорих очей на Петронія, сказав:

– Отак ти віддячуєш мені за приязнь, яку до тебе маю?

– Якщо я помиляюся, доведи мені це, – заперечив Петроній. – Але знай: говорив те, що велить мені любов до тебе.

– Покарай зухвальця! – повторив Вітеллій.

– Зроби це! – озвалися ще голоси.

В атрії вчинився галас і рух, бо всі почали відсуватися від Петронія. Відсунувся навіть Туллій Сенеціон, його постійний товариш при дворі, й молодий Нерва, що виявляв до нього найвищу приязнь. За хвилину Петроній залишився сам на лівій половині атрію і з усміхом на вустах, розправляючи долонею складки тоги, чекав іще, що скаже або зробить імператор.

А той сказав:

– Хочете, щоб я його покарав, але це мій товариш і друг, і, хоча він уразив моє серце, нехай знає, що в цьому серці маю для друга тільки… прощення.

«Програв і пропав», – подумав Петроній.

Тим часом імператор підвівся, нараду було завершено.

Розділ L

Петроній вирушив додому, Нерон же з Тигелліном перейшли до атрію Поппеї, де чекали на них люди, з якими префект щойно розмовляв.

Були це два рабини із Затибря, вбрані в довгі парадні шати, з митрами на головах, молодий писар, їхній помічник, а також Хілон. Побачивши імператора, священики зблідли і, піднісши складені долоні на рівень плечей, схилили до них голови.

– Вітаємо монарха монархів і царя царів, – мовив старший із двох, – вітаємо володаря землі, покровителя обраного народу й імператора, лева між людьми, чиє правління є мов сонячне світло і мов кедр ліванський, і мов джерело, і мов пальма, і мов бальзам єрихонський!..

– А богом ви не називаєте мене? – запитав імператор.

Священики зблідли ще дужче, старший заговорив знову:

– Слова твої, повелителю, солодкі, мов гроно виноградної лози й наче стиглий інжир, бо Єгова наповнив добротою серце твоє. Але попередник батька твого, імператор Гай, був жорстокою людиною[343]343
  …імператор Гай, був жорстокою людиною… – Натяк на утиски юдеїв за Калігули.


[Закрыть]
, одначе посли наші не називали його богом, воліючи померти, ніж порушити Закон.

– І Калігула звелів кинути їх левам?

– Ні, повелителю. Імператор Гай убоявся гніву Єгови.

І обидва підвели голови, бо ім'я Єгови додало їм одваги. Покладаючись на силу його, сміливіше вже дивились у вічі Нерону.

– Ви звинувачуєте християн у спаленні Рима? – запитав імператор.

– Ми, повелителю, звинувачуємо їх лише в тому, що вони вороги Закону, вороги роду людського, вороги Рима і твої та що вже давно погрожували місту і світу вогнем. Решту скаже тобі цей чоловік, чиї вуста не осквернить олжа, бо в жилах його матері тече кров обраного народу.

Нерон звернувся до Хілона:

– Хто ти?

– Твій прихильник, Осірісе, і при цьому бідний стоїк.

– Ненавиджу стоїків, – сказав Нерон, – ненавиджу Тразею, ненавиджу Музонія та Корнута. Мені відразливі їхні промови, їхнє презирство до мистецтва, їхня добровільна бідність і неохайність.

– Повелителю, твій наставник має тисячу столів лимонного дерева. Побажай тільки, й матиму їх удвічі більше. Я стоїк за потребою. Прикрась, о Променистий, мій стоїцизм вінком із троянд і постав перед ним глек вина, й він так співатиме вірші Анакреонта, що заглушить усіх епікурейців.

Нерону припав до смаку епітет «Променистий», і він сказав, усміхнувшись:

– Ти мені подобаєшся!

– Цей чоловік вартий стільки золота, скільки важить сам! – вигукнув Тигеллін.

Хілон же відповів:

– Додай до моєї ваги, пане, свою щедрість, а то вітер звіє моє рам'я.

– Воістину, не переважив би Вітеллія, – зазначив імператор.

– Eheu, Срібнолукий, мій дотеп не свинцевий.

– Бачу, що твій Закон не забороняє тобі називати мене богом?

– О безсмертний! Мій Закон у тобі: християни глумилися з цього Закону, тому я їх зненавидів.

– Що ти знаєш про християн?

– Чи дозволиш мені заплакати, божественний?

– Ні, – сказав Нерон, – це нудно.

– І ти тричі маєш рацію, бо очі, що бачили тебе, мусять раз і назавжди висохнути від сліз. Повелителю, захисти мене від моїх ворогів.

– Говори про християн, – сказала Поппея з відтінком роздратованості.

– Буде, як ти накажеш, Ісідо, – відповів Хілон. – 3 молодих літ присвятив я себе філософії та пошукам істини. Шукав її і в давніх божественних мудреців, і в афінській Академії, і в александрійському храмі Серапіса. Прочувши про християн, гадав, що це якась нова школа, в якій зможу знайти кілька зерен істини, і познайомився з ними, на моє нещастя! Першим християнином, з яким звела мене доля, був Главк, лікар із Неаполіса. Від нього й дізнався з часом, що вони вшановують такого собі Хрестоса, який обіцяв їм винищити всіх людей, а також зруйнувати всі міста на землі, їх же залишити, якщо допоможуть йому в знищенні нащадків Девкаліона. Ось чому, повелителю, ненавидять вони людей, тому отруюють джерела, тому на зібраннях своїх проклинають Рим і всі храми, в яких ушановуються наші боги. Хрестоса було розп'ято, але він пообіцяв їм, що, коли Рим буде знищено вогнем, він удруге прийде у світ – і передасть їм владу над землею…

– Тепер народ зрозуміє, чому було спалено Рим, – перебив його Тигеллін.

– Багато хто вже розуміє, пане, – відповів Хілон, – бо ходжу по садах, по Марсовому полю та повчаю. Та якщо ви мене захочете вислухати до кінця, зрозумієте, які маю до помсти підстави. Лікар Главк не виявляв мені спочатку, що їхнє вчення велить ненавидіти людей. Навпаки, він говорив мені, що Хрестос – це добре божество і що підґрунтям його вчення є любов. Вразливе моє серце не могло чинити опору таким істинам, тож я полюбив Главка й повірив йому. Ділився з ним кожним шматком хліба, кожною копійкою, і, знаєш, повелителю, чим він мені відплатив? По дорозі з Неаполіса до Рима штрикнув мене ножем, а дружину мою, прекрасну та юну Береніку, продав работоргівцям. Якби Софокл[344]344
  Софокл (бл. 496—406 до н. е.) – великий грецький драматург.


[Закрыть]
знав мою історію… Та що я верзу! Мене ж бо слухає хтось ліпший за Софокла.

– Бідолашний чоловік! – сказала Поппея.

– Хто вздрів лик Афродіти, не бідолашний, пані, я ж бачу її в цю мить. Але тоді шукав я розради у філософії. Прибувши до Рима, я постарався потрапити до християнських старійшин, аби по справедливості покарали Главка. Гадав, що змусять його віддати мені дружину… Познайомився з їхнім первосвящеником, і ще з іншим, на ім'я Павло, що був тут ув'язнений, але потім його звільнили, познайомився з сином Зеведея, з Ліном, Клітом і багатьма іншими. Я знаю, де вони жили до пожежі, знаю, де збираються, можу вказати одне підземелля у Ватиканськім пагорбі та один цвинтар за Номентанською брамою, на якому справляють свої нечестиві обряди. Бачив там апостола Петра, бачив Главка, як той убивав дітей, аби апостолу було чим кропити голови присутніх, бачив Лігію, вихованку Помпонії Грецини, яка хвалилася, що вона, хоч і не могла принести дитячої крові, приносить в дар, одначе, смерть дитини, бо зурочила малу Августу, дочку твою, о Осірісе, і твою, о Ісідо!

– Чуєш, імператоре? – мовила Поппея.

– Чи це можливо? – вигукнув Нерон.

– Свої кривди я міг би простити, – вів далі Хілон, – але ж, почувши про ваші, хотів заколоти її ножем. На жаль, мені завадив благородний Вініцій, який кохає її.

– Вініцій? Так вона ж од нього втекла!

– Вона втекла, але він її шукав, позаяк не міг без неї жити. За невелику винагороду я допомагав йому її шукати і це я вказав йому будинок, у якому вона серед християн мешкала на Затибрі. Вирушили ми туди з ним, а з нами і твій борець Кротон, якого шляхетний Вініцій найняв для безпеки. Але Урс, раб Лігії, задушив Кротона. Чоловік той має страшну силу, о повелителю, що бикові скрутить голову так легко, як інший скрутить на стеблині маківку. Авл і Помпонія любили його за це.

– Присягаюся Геркулесом! – сказав Нерон. – Смертний, що задушив Кротона, гідний статуї на Форумі. Але ти або помиляєшся, або брешеш, старий, бо Кротона заколов Вініцій.

– Отак люди оббріхують богів. О повелителю, я сам бачив, як ребра Кротона ламались у руках Урса, що потім повалив і Вініція. Убив би його, якби не Лігія. Вініцій довго хворів, але вони його доглядали, сподіваючись, що з любові стане християнином. І він став християнином.

– Вініцій?

– Так.

– А може, й Петроній? – запитав поквапливо Тигеллін.

Хілон почав крутитися, потирати руки і сказав:

– Дивуюся твоїй проникливості, пане! О… можливо! Ще й як можливо!

– Тепер мені зрозуміло, чому так захищав християн.

Але Нерон розреготався.

– Петроній – християнин?.. Петроній – ворог життя й насолоди? Не будьте дурнями й не намагайтеся, щоб я в це повірив, а то я готовий нічому не повірити.

– Але шляхетний Вініцій усе-таки став християнином, повелителю. Присягаюся тим сяйвом, яке від тебе йде, що кажу правду і що для мене нічого немає більш мерзотного, ніж брехня. Помпонія – християнка, малий Авл – християнин, також і Лігія, і Вініцій. Служив я йому вірно, він же в нагороду звелів, на вимогу лікаря Главка, відшмагати мене, хоч я старий, а був іще хворим і голодним. І присягнувся Гадесом, що пригадаю це йому. О повелителю, помстись їм за мої кривди, а я вам видам апостола Петра й Ліна, і Кліта, і Главка, і Криспа, найголовніших, і Лігію, й Урса, вкажу вам їх сотні, тисячі, вкажу молитовні будинки, цвинтарі, всі ваші в'язниці не вмістять їх!.. Без мене вам їх не знайти! Донині в бідах моїх шукав розради тільки у філософії, нехай тепер знайду в милостях, які на мене проллються… Старий я, а не зазнав життя, відпочити хочу!..

– Хочеш бути стоїком перед повною мискою, – сказав Нерон.

– Хто робить послугу тобі, тим самим наповнює її.

– Ти не помиляєшся, філософе.

Але Поппея не забувала про своїх ворогів. Потяг її до Вініція був і справді радше хвилинною примхою, що виникла під впливом заздрості, гніву та ураженого самолюбства. Одначе байдужість молодого патриція боляче зачепила її й лишилася в серці глибокою образою. Вже те, що він посмів оддати перевагу іншій над нею, здавалось їй провиною, яка вимагала помсти. Щодо Лігії, зненавиділа її з першої хвилини, коли занепокоїла її краса цієї північної лілії. Петроній, що говорив про завузькі стегна дівчини, міг переконати в чому завгодно імператора, тільки не Августу. Поппея з одного погляду зрозуміла, що в усьому Римі лише Лігія може з нею суперничати, і навіть її перевершити. Й відтоді заприсяглась її знищити.

– Повелителю, – сказала, – помстися за наше дитя!

– Покваптеся! – вигукнув Хілон. – Покваптеся! Інакше Вініцій сховає її. Я вкажу будинок, до якого вони повернулися після пожежі.

– Я дам тобі десятеро людей, і йди зараз же, – сказав Тигеллін.

– Пане! Ти ж не бачив Кротона в руках Урса: якщо даси п'ятдесят, покажу тільки здалеку будинок. Але якщо ви не ув'язните й Вініція, пропав я.

Тигеллін поглянув на Нерона.

– Чи не було б добре, о божественний, якби впоратися заразом і з дядьком, і з племінником?

Нерон подумав хвилину і відповів:

– Ні! Не тепер!.. Люди не повірять, якщо їх будуть переконувати, що Петроній, Вініцій або Помпонія Грецина підпалили Рим. У них були занадто гарні будинки… Нині потрібні інші жертви, до цих черга надійде пізніше.

– Так дай же мені, повелителю, солдатів, аби мене охороняли, – сказав Хілон.

– Тигеллін подбає про це.

– Поживеш тим часом у мене, – сказав префект.

Радість відбилася на лиці Хілона.

– Видам усіх! Тільки покваптеся! Покваптеся! – вигукував охриплим голосом.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю