Текст книги "Quo vadis"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 41 страниц)

Розділ XV

Петроній – Вініцію:

«Через довіреного раба надсилаю цього листа, на який, хоча рука твоя більше до меча і до списа, ніж до стиля звикла, сподіваюся, через того ж самого посланця без зайвого зволікання даси відповідь. Залишив я тебе на доброму сліду і сповненого сподівань і маю велику надію, що або ж уже солодку спрагу в обіймах Лігії вгамував, або ж угамуєш її, доки справжній зимовий вітер повіє на Кампанію з вершин Соракту. О, мій Вініцію! Нехай тобі наставницею буде золота богиня Кіпру, а ти ж будь наставником цієї лігійської Аврори, що втекла від сонця любові. І пам'ятай завше, що мармур, сам по собі, хоч би й найдорожчий, є нічим і що істинної вартості набирає саме тоді, коли його в чудо мистецтва перетворить рука скульптора. Будь таким скульптором ти, carissime![192]192
  найдорожчий! (Лат.)


[Закрыть] Кохати не досить, треба вміти кохати і треба вміти навчити коханню. Адже насолоду відчуває й плебей, і навіть тварини, але справжня людина тим, власне, від них і відрізняється, що його певним чином на благородне мистецтво перетворює, а насолоджуючись ним, знає про те, всю його божественну сутність усвідомлює, а через це насичує не тільки тіло, але й душу. Часом, коли тут розмірковую про марноту, ненадійність і нудьгу нашого життя, спадає мені на думку, що ти, може, й ліпше обрав, що не імператорський двір, але війну і любов – дві єдині речі, для яких варто народитися й жити варто.

У війні ти був щасливим, будеш ним і в любові, а коли цікаво, що діється при дворі імператора, я тобі про це час від часу сповіщатиму. Сидимо, отже, в Анції й плекаємо наш небесний голос, відчуваємо завше, одначе, ненависть до Рима, а на зиму збираємося вирушити в Байї, щоб виступити публічно в Неаполісі, мешканці його як греки ліпше зуміють нас поцінувати, ніж вовче плем'я[193]193
  …ніж вовче плем'я – тобто римляни.


[Закрыть], що живе на узбережжі Тибру. Позбігаються люди з Байїв, Помпей, з Путеол, із Кум, із Стабій[194]194
  Помпеї та Стабії – містечка в Кампанії поблизу Везувія, що загинули під час його виверження 79 р.


[Закрыть], оплесків і вінків нам не забракне, й це буде заохоченням для намірів вирушити до Ахайї.[195]195
  Ахайя – історична область на півночі п-ва Пелопоннес. У римську епоху – назва всієї Греції як римської провінції.


[Закрыть]

А пам'ять про маленьку Августу? Так! Іще її оплакуємо. Співаємо гімни власного компонування, такі чудові, що сирени із заздрості поховалися в найглибших гротах Амфітрити[196]196
  Амфітрита – у грецькій міфології богиня моря, дружина Посейдона.


[Закрыть]. Слухали б нас натомість дельфіни, коли б їм не перешкоджав шум моря. Скорбота наша не затихла й досі, тож показуємо її людям в усіх позах, яких навчає скульптурне мистецтво, причому уважно стежимо, чи нам вона до лиця і чи люди здатні ту красу зрозуміти. Ах, любий мій! Ми помремо яко блазень і комедіант.

Тут усі августіани і всі августіанки, не враховуючи п'ятисот ослиць, у молоці яких купається Поппея, і десяти тисяч слуг. Часом теж буває весело. Кальвія Криспінілла старіє, подейкують, що вмовила Поппею, аби вільно їй було купатись одразу після неї. Нігідії Лукан дав по пиці, підозрюючи її в стосунках із гладіатором. Спор програв дружину в кості Сенеціону. Торкват Силан запропонував мені за Евніку чотирьох каштанових коней, які цього року неодмінно скачки виграють. Я не захотів! А тобі дякую також, що її не прийняв. Щодо Торквата Силана, не здогадується бідак, що він уже більше тінь, аніж людина. Смерть його оскарженню не підлягає. А чи знаєш, у чому його провина? Він є правнуком божественного Августа. Нема для нього порятунку. Таким є наш світ!

Очікували ми тут, як ти знаєш, Тиридата, а тим часом Вологез написав образливого листа. Позаяк завоював Вірменію, просить, щоби йому її залишили для Тиридата, бо коли ні, то й так її не віддасть. Справжнє знущання! Тож вирішили ми воювати. Корбулон дістав таку владу, яку за часів війни з морськими розбійниками мав великий Помпей[197]197
  Корбулон дістав таку владу, яку… мав великий Помпей. – Помпей (106—48 до н. е.) – видатний державний діяч і полководець, противник Цезаря.


[Закрыть]. Була, одначе, хвилина, що Нерон вагався: боїться, очевидно, слави, яку в разі перемоги може здобути Корбулон. Був навіть намір, чи вище командування не доручити нашому Авлу. Не погодилася Поппея, для якої доброчесність Помпонії як сіль ув оці.

Ватиній обіцяв нам якісь надзвичайні бої гладіаторів, які має влаштувати в Беневенте. Дивись, до чого, всупереч приказці: пе sutor supra crepidam[198]198
  хай швець міркує не вище чобота (лат.).


[Закрыть], – доходять шевці в наші часи! Вітелій – нащадок шевця, а Ватиній – рідний син! Може, сам іще сукав дратву! Гістріон Алітур[199]199
  Гістріон – актор, комедіант.


[Закрыть] учора зображував Едіпа[200]200
  Едіп – у грецькій міфології син фіванського царя Лая. Дельфійський оракул передрік йому, що він уб'є свого батька й одружиться зі своєю власною матір'ю Йокастою. Історія Едіпа була популярним сюжетом грецької трагедії.


[Закрыть]. Спитав його теж як юдея, чи християни і юдеї те саме? Відповів мені, що юдеї мають стародавню релігію, християни ж – це нова секта, яка нещодавно виникла в Юдеї. Розіп'ято там за часів Тиберія одного чоловіка, чиї прихильники множаться з кожним днем, вважаючи його за бога. Здається, що ніяких інших богів, а особливо наших, знати не хочуть. Не розумію, чим би це могло їм зашкодити.

Тигеллін виявляє до мене вже явну ворожість. І досі не може мене здолати, хоча має наді мною одну перевагу. Він добре дбає про життя й водночас є більшим од мене мерзотником, що його зближує з Агенобарбом. Ці двоє порозуміються рано чи пізно, а тоді надійде моя черга. Коли це станеться, не знаю, але колись усе ж мусить статися, отож термін не має значення. Треба тим часом розважатися. Життя само по собі було б непоганим, якби не Міднобородий. Завдяки йому людина часом відчуває відразу до самої себе. Даремно вважати боротьбу за його прихильність якимсь цирковим номером, якоюсь грою, змаганнями, в яких перемога потішить самолюбство. Я, щоправда, часто собі так це тлумачу, однак іноді здається, що я, мов той Хілон, і нічим не ліпший од нього.

Коли тобі перестане бути потрібним, пришли мені його. Полюбилися мені його повчальні бесіди. Привітай од мене твою божественну християнку, а радше попрохай її від мого імені, щоб не була для тебе рибою. Повідом про своє здоров'я, про любов, умій кохати, навчи кохати і прощавай!»

М. Г. Вініцій – Петронію:

«Лігії немає й досі! Якби не сподівання, що її скоро знайду, ти не отримав би відповіді, бо коли життя мерзенне, й писати не хочеться. Хотів перевірити, чи не ошукує мене Хілон, і тієї ночі, коли він прийшов по гроші для Евриція, накривсь я солдатським плащем і пішов крадькома за ним і за хлопчиком, якого йому подарував. Коли прийшли на місце, спостерігав за ними здалеку, заховавшись за портовим стовпом, і переконався, що Еврицій не був особою вигаданою. Внизу, біля ріки, кілька десятків людей вивантажували при світлі факелів каміння з великого плоту та складали біля берега. Я бачив, як Хілон до них наблизився й почав розмовляти з якимось старим, що за хвилину впав йому в ноги. Інші оточили їх колом, видаючи вигуки здивування. На моїх очах отрок віддав мішок Еврицію, який, схопивши його, почав молитися піднесеними догори руками, а поряд із ним колінкував хтось другий, очевидно, його син. Хілон сказав щось іще, чого не міг я розчути, і благословив як тих двох, що стояли навколішках, так і інших, креслячи в повітрі знаки у вигляді хреста, який вони шанують, очевидно, бо всі стали навколішки. Хотілося мені спуститися до них і пообіцяти три такі мішки тому, хто вкаже мені, де Лігія, та боявся зіпсувати Хілонові роботу і, після хвилинних роздумів, пішов.

Було це днів через дванадцять після твого від'їзду. Відтоді Хілон був у мене кілька разів. Сам розповідав мені, що набув серед християн великої ваги. Говорив, якщо Лігії досі не знайшов, то через те, що їх уже незліченна кількість у самому Римі, отже, не всі знають одне одного і не все можна знати, що між ними діється. До того ж вони обережні й загалом неговіркі, він, однак, запевняє, тільки б дістатися старійшин, яких називають пресвітерами, – він зуміє від них усі таємниці вивідати. З кількома вже познайомився й намагався їх розпитувати, але обережно, щоб через поспіх не викликати підозри й не ускладнити справи. Й хоча важко чекати, хоча не вистачає терпіння, відчуваю, що має рацію, і чекаю.

Довідався вже також, що для спільних молитов мають місця, часто за брамами міста, в порожніх будинках і навіть в аренаріях. Там вони поклоняються Христу, співають і трапезують. Місць таких багато, Хілон припускає, що Лігія ходить умисно до інших, ніж Помпонія, тому, щоб та в разі суду й допиту сміло могла заприсягнутися, що про її схованку не знає. Можливо, пресвітери порадили їй бути обережною. Коли Хілон розвідає вже ці місця, ходитиму з ним разом і, якщо боги дозволять мені побачити Лігію, присягаюся тобі Юпітером, на цей раз не втече вона з моїх рук.

Думаю постійно про ці місця молитви. Хілон не хоче, щоб я з ним ходив. Боїться, але я не можу сидіти вдома. Впізнаю її відразу, хоча б і переодягнену або за завісою. Вони збираються там уночі, та я її впізнаю і вночі. Впізнав би всюди її голос і рухи. Сам піду переодягненим і буду спостерігати за кожним, хто входить і виходить. Постійно про неї думаю, значить, упізнаю. Хілон має прийти завтра, й ми підемо. Візьму з собою зброю. Кілька моїх рабів, посланих у провінцію, повернулися ні з чим. Але тепер я впевнений, що вона тут, у місті, може, навіть недалеко. Побував і сам я в багатьох будинках під приводом найму. В мене їй буде у сто разів ліпше, бо там живе суцільна голота. Я ж бо нічого для неї не пожалію. Ти пишеш, що добре обрав: обрав ось клопоти і гризоти. Підемо спершу до тих будинків, які в місті, потім за браму. Сподівання чогось від кожного ранку не пропадає, інакше неможливо було б жити. Ти кажеш, що треба вміти кохати, і я вмію говорити з Лігією про любов, але тепер тільки тужу, тільки очікую Хілона, і мені нестерпно в домі. Прощавай!»

Розділ XVI

Хілон не з'являвся, одначе, досить довго, Вініцій уже не знав, що й думати. Марно повторював собі, що пошуки, якщо збираєшся досягти успішних і надійних результатів, треба вести не кваплячись. Його кров, як і запальна натура, бунтували проти голосу розуму. Не робити нічого, чекати, сидіти склавши руки було чимось суперечним його характеру, що аж ніяк не вмів із цим погодитись. Бігання завулками міста в темному плащі раба, через те що було марним, здавалося йому тільки ошукуванням власної бездіяльності й не могло його заспокоїти. Вільновідпущеники його, люди бувалі, яким наказував провадити пошуки на власний ризик, виявлялися куди менш спритними, ніж Хілон. Тим часом разом з любов'ю, що відчував до Лігії, виникла в нього ще й завзятість гравця, який хоче виграти. Вініцій таким був завше. Від юних літ здійснював, що хотів, із пристрастю людини, яка не розуміє, що може щось не вдатись і що треба від чогось відмовитися. Військова дисципліна приборкала, щоправда, на час його свавільність, але заразом прищепила переконання, що кожний наказ, який він давав нижчим од себе, мусить бути виконаним, тривале ж перебування на Сході, серед людей гнучких і до рабського послуху звичних, утвердили його тільки у вірі, що для його «хочу» нема меж. Отже, тепер тяжко страждало і його самолюбство. Було в тих перепонах, в тім опорі і в самій втечі Лігії щось для нього незрозуміле, якась загадка, над розгадуванням якої він сушив голову. Відчував, що Акта сказала правду і що не був для Лігії байдужим. Але якщо так, то чому віддала перевагу бурлацтву та злидням над його пестощами і над перебуванням у його розкішному домі? На це запитання не вмів знайти відповіді, а натомість доходив тільки до певного неясного відчуття, що між ним і Лігією і між їхніми поняттями, і між світом його й Петронія і світом Лігії та Помпонії Грецини існує якась відмінність і якесь непорозуміння, глибоке, як прірва, якої не здолає заповнити і згладити. Тоді здавалося йому, що мусить Лігію втратити, й через ту думку покидала його й решта рівноваги, яку хотів у ньому підтримати Петроній. Були хвилини, коли й сам не знав, чи Лігію кохає, чи її ненавидить, розумів тільки, що мусить її знайти і що волів би, щоби земля його проковтнула, ніж не бачити й не оволодіти нею. Силою уяви бачив її часом так чітко, буцім перед ним стояла; пригадував кожне слово, яке до неї мовив і яке від неї почув. Відчував її близько; відчував її на грудях, ув обіймах, і тоді жага охоплювала його як полум'я. Кохав її і кликав її. А коли думав, що був біля неї коханим і що могла самохіть виконати все, чого від неї бажав, огортала його тяжка невичерпна туга і якась безмежна ніжність затоплювала йому серце, ніби велетенська хвиля. Але були і хвилини, коли, бліднучи від люті, упивався думками про приниження та муки, яких Лігії завдасть, коли її знайде. Хотів її не тільки мати, але мати приниженою рабинею, а водночас відчував, що, якби йому надано було вибір: чи бути в неї рабом, чи не бачити її більше в житті, то волів би бути її рабом. Бували дні, в яких уявляв сліди, що на її рожевому тілі залишив би батіг, і разом з тим хотів би цілувати ці сліди. Спадало йому також на думку, що був би щасливим, якби її міг убити.

У тому душевному розладі, в утомі, непевності й смутку змучився і спав з лиця. Зробився володарем суворим і жорстоким. Раби, й навіть вільновідпущеники, наближалися до нього з трепетом, а оскільки немилосердні й незаслужені покарання сипалися на них без жодної причини, почали його потай ненавидіти. Він же, відчуваючи це й усвідомлюючи свою самотність, мстився їм і поготів. Стримувався тепер тільки з Хілоном, побоюючись, аби той не припинив пошуків, грек же, зметикувавши це, почав його приборкувати й робитися щоразу більш вимогливим. Спершу в кожний свій прихід запевняв Вініція, що справа піде легко і швидко, тепер починав сам вигадувати труднощі й, не перестаючи, щоправда, ручатися за успішний результат пошуків, не приховував, одначе, що мусять вони тривати ще довго. Прийшов урешті, після довгих днів очікування, з таким похмурим обличчям, що молодик зблід, на нього дивлячись, і, кинувшись до нього, ледве мав силу запитати:

– Її немає серед християн?

– Саме так, пане, – відповів Хілон, – але знайшов серед них лікаря Главка.

– Про що ти говориш і хто це такий?

– Мабуть, що забув, пане, про старого, з яким я мандрував із Неаполіса до Рима і обороняючи якого втратив оці два пальці, через що не можу втримати стиля в руці. Розбійники, що захопили його дружину та дітей, штрикнули його ножем. Лишив його помирати на постоялому дворі під Мінтурнами й оплакував його довго. Та ба! Я переконався, що він живий і досі й належить до християнської общини в Римі.

Вініцій, що не міг уторопати, в чому річ, зрозумів тільки, що цей Главк становить якусь перешкоду в пошуках Лігії, тож, пригасивши гнів, який у ньому закипав, мовив:

– Якщо ж ти обороняв його, то мусить бути вдячним і допомагати.

– Ах, шляхетний трибуне! Навіть боги не завжди бувають вдячними, а це всього лише люди. Так! Мусить мені бути вдячним. На моє нещастя, одначе, цей старий став слабий розумом, затьмареним роками та злигоднями, через це не тільки не вдячний мені, але, як я довідався, власне, від його одновірців, звинувачує мене в тому, буцім я змовився з розбійниками і що це я причина його нещасть. Оце мені нагорода за два пальці!

– Я певен, мерзотнику, що так воно й було, як він каже! – сказав Вініцій.

– Тоді знаєш більше від нього, пане, – відповів із гідністю Хілон, – він-бо тільки припускає, що так було, одначе це не перешкодило б йому скликати християн і помститися мені жорстоко. Зробив би це неодмінно, й вони так само неодмінно б йому допомогли. На щастя, він не знає мого імені, в молитовному домі ж, де ми зустрілися, не впізнав мене. Я, одначе, впізнав його відразу й у першу мить хотів кинутися йому на шию. Втримала мене тільки розсудливість і звичка зважувати кожний крок, який збираюся зробити. Отож почав я, вийшовши з молитовного дому, про нього розпитувати, й ті, що його знають, розповіли мені: це чоловік, якого зрадив супутник у подорожі з Неаполіса… Інакше й не знав би ж я, що він таке розповідає.

– Мене те не обходить! Говори, що ти бачив у молитовному домі!

– Тебе не обходить, пане, але мене обходить якраз настільки, наскільки моя власна шкура. Тож, дбаючи, щоби вчення моє пережило мене, волів би я відмовитися від обіцяної мені нагороди, ніж ризикувати життям заради мамони, без якої я як істинний філософ жити й шукати божественну правду зумію.

Але Вініцій наблизився до нього з лютим виразом обличчя й заговорив притлумленим голосом:

– А хто тобі сказав, що від руки Главка швидше смерть зустрінеш, аніж від моєї? Звідки ти знаєш, собако, що тебе зараз не закопають у моїм саду?

Хілон, який був боягузом, глянув на Вініція і миттю зрозумів: іще одне необачне слово – і він пропав.

– Я шукатиму її, пане, і знайду її! – заволав поквапно.

Настало мовчання, протягом якого чутно було тільки прискорене дихання Вініція та віддалений спів рабів, які працювали в саду.

За хвилину, переконавшись, що молодий патрицій уже дещо заспокоївся, грек заговорив знову:

– Смерть пройшла повз мене, та я дивився на неї з таким спокоєм, як Сократ. Ні, пане! Не говорив я, що відмовляюся шукати дівчину, хотів тільки сказати, що пошуки її пов'язані тепер з великою небезпекою для мене. Мав сумніви ти свого часу, чи є на світі такий собі Еврицій, і, хоча й переконався на власні очі, що син мого батька казав тобі правду, вважаєш зараз, буцім я вигадав Главка. Та ба! Якби ж то він був тільки вигадкою, якби я міг із цілковитою безпечністю бувати серед християн, як і раніше, віддав би я за те бідолашну стару рабиню, що її купив, аби мала дбати про мою старість і каліцтво.

Але Главк живий, пане, і якщо він мене побачить, ти більше не побачиш мене, а в такім разі хто тобі знайде дівчину?

Тут він знову замовк і почав утирати сльози, після чого мовив далі:

– Але поки Главк живий, як же мені шукати її, коли щохвилини можу зустріти його, а якщо зустріну, то згину і враз припиняться мої пошуки?

– До чого ти гнеш? Як зарадити? Що ти збираєшся робити? – спитав Вініцій.

– Арістотель вчить нас, пане, що менші речі треба приносити в жертву більшим, а цар Пріам говорив часто, що старість є важким тягарем. Так от, тягар старості й злигоднів пригнічує Главка так давно і так тяжко, що смерть була б для нього благодіянням.

– Блазнюй із Петронієм, а не зі мною, кажи ліпше, чого ти хочеш.

– Якщо доброчесність є блазнюванням, нехай мені боги дозволять залишитися блазнем назавше. Хочу, пане, прибрати Главка, бо, поки він живий, і життя моє, й пошуки в постійній небезпеці.

– Так найми людей, які його заб'ють киями, я їм заплачу.

– Здеруть, пане, й будуть потім наживатися на таємниці. Розбійників у Римі стільки, скільки піщинок на арені, не повіриш, одначе, яку правлять ціну, коли чесна людина має потребу найняти їх. Ні, шляхетний трибуне! А що як сторожа піймає розбійників на вбивстві? Ці без сумніву зізнаються, хто їх найняв, і матимеш неприємності. На мене не вкажуть, бо їм імені свого не скажу. Погано робиш, що не довіряєш мені, бо, не беручи до уваги навіть мою ретельність, пам'ятай, що тут ідеться про дві інші речі: про мою власну шкуру та про обіцяну тобою нагороду.

– Скільки тобі треба?

– Мені треба тисячу сестерціїв, бо зверни, пане, увагу, що мушу знайти розбійників чесних, таких, які б, узявши завдаток, не зникли з ним разом. За добру роботу – добра плата! Перепало б теж щось і мені – аби висушити сльози, які проллю в жалобі за Главком. Богів беру в свідки, як я його любив. Якщо сьогодні дістану тисячу сестерціїв, через два дні душа його буде в Гадесі й там тільки, якщо душі зберігають пам'ять і дар мислення, зрозуміє, як я його любив. Людей знайду ще сьогодні й попереджу їх, що від завтрашнього вечора за кожний день життя Главка вираховуватиму по сто сестерціїв. Маю теж певний задум, який мені видається надійним.

Вініцій іще раз пообіцяв йому потрібну суму, але заборонив подальші розмови про Главка, натомість запитав, які інші новини приніс, де протягом цього часу був, що бачив і що виявив. Але Хілон небагато нового міг йому розповісти. Був у двох іще молитовних домах і пильно стежив за всіма, а особливо за жінками, але не помітив жодної, що була б схожою на Лігію. Християни, одначе, вважають його за свого, а від часу, коли викупив сина Евриція, шанують його як людину, що бере приклад із Христа. Довідався теж від них, що один великий законодавець, такий собі Павло з Тарса, перебуває в Римі, ув'язнений унаслідок скарги, поданої юдеями, і вирішив з ним познайомитись. Але найбільше втішила його інша новина, а саме, що верховний жрець усієї секти, який був учнем Христа і якому той доручив управління християнами всього світу, в будь-який момент може приїхати до Рима. Всі християни захочуть його, ясна річ, побачити й послухати його повчання. Відбудуться якісь великі зібрання, на яких і він, Хілон, буде присутній, а що більше буде людей, оскільки в натовпі сховатися легко, то проведе туди й Вініція. Тоді знайдуть Лігію напевно. Коли Главка нарешті прибрати, не буде це пов'язано навіть з великою небезпекою. Помститися, помстились би, звичайно, і християни, але загалом вони люди мирні.

Тут Хілон почав оповідати з певним здивуванням, що не бачив ніколи, аби вони поринали в розпусту, отруювали колодязі та фонтани, були ворогами роду людського, шанували осла або годувалися м'ясом дітей. Ні! Ні! Того не бачив. Ясна річ, знайде серед них і таких, які за гроші приберуть Главка, але вчення їх, наскільки йому відомо, ні до яких злочинів не заохочує, навпаки, велить образи вибачати.

Вініцій же пригадав собі, що йому в Акти сказала Помпонія Грецина, і взагалі мову Хілона слухав з радістю. Хоча почуття його до Лігії нагадувало ненависть, відчував полегшення, слухаючи, що вчення, яке і вона, і Помпонія сповідували, не було ані злочинним, ані паскудним. Народжувалося в нім, одначе, якесь неясне почуття, що це воно, власне, що це не знайоме йому шанування Христа створило перепону між ним і Лігією, – тож починав боятися цього вчення й водночас ненавидіти його.