Текст книги "Quo vadis"
Автор книги: Генрик Сенкевич
сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 41 страниц)
– Дякуємо, імператоре, від імені Рима і світу, – вигукнув Доміцій Афр. – Гей, вина! І нехай ударять тимпани!
Знову здійнявся гамір. Намагаючись його перекричати, увитий плющем Лукан підвівся й заволав:
– Я не людина, а фавн, я живу в лісі. Ее-хоо!
Нарешті напилися до безпам'яті й імператор, і всі чоловіки й жінки навколо. Вініцій захмелів не менше за інших, але в нього разом із хіттю розгорілося бажання бешкетувати, що траплялося з ним завжди, коли він випивав зайве. Смагляве обличчя зробилося зовсім блідим, язик заплітався.
– Дай мені твої губи! – говорив він збудженим і владним тоном. – Чи сьогодні, чи завтра, яка різниця! Годі хитрувати! Імператор забрав тебе у Авла, щоб подарувати мені. Зрозуміла? Імператор мені обіцяв іще до того, як тебе забрав. Ти мусиш бути моєю! Дай губи! Не хочу очікувати до завтра! Ну, скоріше, дай губи!
І він обняв Лігію. Акта почала захищати дівчину, і та намагалась оборонятися з останніх сил, відчуваючи, що гине. Та марно старалася вона обома руками відірвати від себе його руки, марно тремтячим від образи та страху голосом благала не бути таким жорстоким, зглянутися на неї. Хмільне його дихання обдавало її все ближче, обличчя було вже поряд із її обличчям. Але то був не колишній, добрий, любий її серцю Вініцій, а п'яний, злостивий сатир, який викликав страх і огиду.
Лігія все більше підупадала на силі. Хоч як ухилялася вона, хоч як відверталася, щоб уникнути його поцілунків, усе було марно. Вініцій підвівся, схопив її обома руками і, притиснувши її голову до своїх грудей, важко дихаючи, почав розтуляти губами її зблідлі вуста.
Та в цю мить якась неймовірна сила відірвала його руки від шиї дівчини з такою легкістю, ніби руки дитини, а його самого відсторонила від Лігії, як суху гілку чи зів'ялий листок. Що сталося? Вініцій, вражений, протер очі й побачив над собою гігантську постать лігійця на ім'я Урс, якого він зустрічав у домі Авла.
Лігієць стояв спокійно, але дивився на Вініція блакитними очима так дивно, що в молодика захолола кров у жилах. Трохи згодом Урс узяв свою царівну на руки й рівними, м'якими кроками вийшов із триклінію.
Акта рушила за ним.
Вініцій хвилину сидів, ніби закам'янівши, потім підхопився й побіг до виходу з криком:
– Лігіє! Лігіє!
Одначе хіть, здивування, лють і вино ледве не звалили його з ніг. Він похитнувся раз, удруге і, вхопившись за голі плечі однієї з вакханок, спантеличено закліпав очима.
– Що сталося? – запитав він.
А вона подала йому кубок з вином, стуманілі очі її посміхались.
– Пий! – сказала вакханка.
Вініцій випив і звалився без пам'яті.
Більшість гостей уже лежали під столами, інші нетвердими кроками швендяли по триклінію, якісь спали на ложах, гучно хропучи або зригуючи в напівсні зайвину випитого вина, – і на захмелілих консулів і сенаторів, на вершників, які поперепивалися, на поетів, філософів, на танцівниць і патриціанок, які спали п'яним сном, на все це товариство, ще всевладне, але вже позбавлене душі, увінчане квітами й розпусне, але вже майже безсиле, із золотої сіті під стелею сипалися й сипалися троянди.
Розділ VIII
Урса ніхто не зупинив, ніхто навіть не запитав, що він робить. Ті з гостей, хто не лежав під столом, розбрелися по залі, а челядь, бачачи гіганта, що ніс на руках гостю імператора, вважала, що це раб відносить свою сп'янілу володарку. До того ж поряд ішла Акта, й ця присутність усувала підозри.
Так вони пройшли із триклінію до сусіднього покою, а звідти – на галерею, котра вела до покоїв Акти.
Лігія настільки вибилася з сил, що лежала на плечі Урса, наче мертва. Та коли її обдало прохолодним, чистим ранковим повітрям, вона розплющила очі. Розвиднялося. Пройшовши вздовж колонади, вони звернули в бічний портик, який виходив не у двір, а у палацовий сад, де верхівки піній і кипарисів уже червоніли в світлі ранкової зорі. В цій частині палацу було порожньо, відголоси музики та бенкетних веселощів ставали все менш чутними. Лігії здалося, що її вирвали з пекла й винесли на світ божий. Було все-таки в світі щось, окрім цього мерзенного триклінію. Були небо, зоря, світло, тиша. Дівчина раптом розридалась і, припавши до плеча велетня, почала, схлипуючи, повторювати:
– Додому, Урсе, додому, до Плавтіїв!
– Ми туди йдемо! – відповів Урс.
Поки що вони, однак, опинилися в невеликому атрії, що належав до покоїв Акти. Там Урс усадовив Лігію на мармурову лаву біля фонтана. Акта заходилась її заспокоювати й переконувати, щоб відпочила, – адже зараз їй ніщо не загрожує, п'яні гості будуть після бенкету спати до вечора. Та Лігія довго не могла заспокоїтись і, стискаючи руками скроні, лише повторювала, як дитина:
– Додому, до Плавтіїв!
Урс був готовий виконати її прохання. Звичайно, біля брами стоять преторіанці, та він однаково пройде. Тих, хто виходить, солдати не затримують. Перед вхідною аркою нош сила-силенна. Гості будуть виходити натовпами. Ніхто їх не зупинить. Вони вийдуть разом з іншими і просто вирушать додому. А втім, він тут не указ! Як царівна звелить, так і буде. Для того він тут.
– Так, Урсе, ми вийдемо, – повторювала Лігія.
Довелось Акті виявити розсудливість за них обох. Вийдуть! Авжеж! Ніхто їх не затримає. Та втікати з дому імператора не дозволено, і хто це зробить, той учинить злочин, державну зраду. Так, вони вийдуть, а ввечері центуріон із загоном солдатів принесе смертний вирок Авлу та Помпонії Грецині, а Лігію знову забере до палацу, й тоді їй уже не буде порятунку. Якщо родина Авла прийме її під свій дах, їх напевно чекає смерть.
У Лігії опустилися руки. Виходу не було. Належало вибирати між загибеллю родини Плавтіїв і своєю. Вирушаючи на бенкет, вона сподівалася, що Вініцій і Петроній випросять її в імператора й повернуть Помпонії, та тепер вона знала, що саме вони вмовили імператора відняти її у Плавтіїв. Виходу не було. Тільки чудо могло вирятувати її з цієї безодні. Чудо і всемогутність Божа.
– Акто, – з відчаєм мовила вона, – ти чула, як Вініцій говорив, що імператор подарував мене йому і що нині ввечері він пришле по мене рабів і забере мене в свій дім?
– Чула, – відповіла Акта.
І, розвівши руками, замовкла. Відчай, що звучав у голосі Лігії, не знаходив відгуку в її душі. Адже вона раніше була коханкою Нерона. Серце її при всій її доброті не могло перейнятися відчуттям сорому за такі відносини. Сама донедавна рабиня, Акта занадто звиклася з рабською долею, до того ж вона продовжувала кохати Нерона. Якби він побажав повернутися до неї, вона б зустріла його з розкритими обіймами, була б щаслива. Розуміючи, що Лігія або мусить стати коханкою молодого красеня Вініція, або накликати на себе й на родину Плавтіїв погибель, Акта не могла збагнути, як дівчина може вагатися.
– Залишатися в домі імператора, – помовчавши, сказала вона, – тобі не більш безпечно, ніж в домі Вініція.
Їй і на думку не спало, що, хоча вона має рацію, слова її означали: «Змирися зі своєю долею і стань наложницею Вініція». Та Лігії, яка ще відчувала на своїх устах його жагучі, як розжарене вугілля, поцілунки, що дихали тваринною пристрастю, кров кинулася в обличчя лише при нагадуванні про нього.
– Нізащо! – палко вигукнула вона. – Я не залишуся ні тут, ні у Вініція, нізащо не залишуся!
– Невже Вініцій такий тобі ненависний? – запитала Акта, здивована цим спалахом.
Та Лігія не могла відповісти, ридання знову стрясали її. Акта пригорнула дівчину до своїх грудей і заходилася її втішати. Урс важко дихав і стискав величезні кулаки – відданий, як пес, своїй любій царівні, він не міг витерпіти вигляду її сліз. У його лігійському напівдикому серці росло бажання повернутися до зали й задушити Вініція, а якщо знадобиться, й імператора, та він боявся, що може занапастити свою володарку, й на додачу не був упевненим, що такий вчинок, який видався йому спершу зовсім простим, личить прихильнику розп'ятого агнця.
– Невже він тобі такий ненависний? – повторила знову своє запитання Акта, обіймаючи Лігію.
– Ні, ні, – заперечила Лігія, – я не мушу його ненавидіти, адже я християнка.
– Я знаю, Лігіє. Знаю також із послань Павла з Тарса, що заборонено миритися з безчестям і страшитися смерті більше, ніж гріха, та скажи мені, чи дозволяє твоє вчення спричиняти смерть.
– Ні.
– Так як же можеш ти накликати помсту імператора на дім Авла?
Настало коротке мовчання. Знову перед Лігією розверзлася бездонна прірва.
– Я запитую про це, – заговорила знову молода вільновідпущениця, – тому що мені жаль тебе й жаль добру Помпонію, і Авла, і їхнього хлопчика. Я ж бо давно живу в цьому домі і знаю, чим загрожує гнів імператора. Ні, втікати звідси вам не можна. В тебе залишається єдиний шлях: благати Вініція, щоб він оддав тебе Помпонії.
Та Лігія вже опустилася навколішки, звертаючись із благанням до іншого. Поряд із нею став навколішки Урс, і обоє почали молитися – молитися в домі імператора при світлі ранкової зорі.
Акта вперше бачила таку молитву й не могла відірвати очей од Лігії – повернена до неї в профіль дівчина, підвівши обличчя та руки до небес, дивилася ввись, ніби очікуючи звідти порятунку. Освітлене зорею темне волосся й білий пеплум відбивалися в зіницях – вся в їх сяянні, вона сама, здавалося, світилась. У зблідлому обличчі, розкритих губах, у піднесених до неба руках і в очах було щось екстатичне, неземне. Й Акта раптом зрозуміла, чому Лігія не може стати нічиєю наложницею. Перед колишньою коханкою Нерона ніби відхилився краєчок завіси, що приховувала світ, цілковито відмінний од того, до якого вона звикла. Її дивувала ця молитва в домі лиходійств і сорому. Раніше вона гадала, що для Лігії нема порятунку, але тепер почала вірити, що може статися щось незвичайне, що на допомогу дівчині може з'явитися така могутня сила, з якою самому імператору не впоратися, що з неба спуститься раптом крилате воїнство або сонце підійме її своїм промінням і понесе до себе. Вона чула про багато чудес, які здійснювались у християн, і тепер подумала, що, мабуть, усе це правда, якщо Лігія так молиться.
Та ось Лігія нарешті встала з колін, обличчя її світилося надією. Урс теж підвівся і, присівши навпочіпки біля лави, дивився на свою володарку, очікуючи, що вона скаже.
Очі дівчини затуманились, і дві великі сльози повільно поповзли по щоках.
– Хай благословить Господь Помпонію та Авла, – сказала Лігія. – Я не маю права накликати на них загибель, а отже, я більше ніколи їх не побачу.
Потім, повернувшись до Урса, вона сказала йому, що тепер він один у неї зостався на цілому світі й мусить бути їй батьком і опікуном. Їм не можна шукати притулку в Авла, щоб не накликати на старих гнів імператора. Але вона також не може лишатися ні в палаці імператора, ні в домі Вініція. Нехай же Урс виведе її з міста, нехай заховає де-небудь, де її не знайдуть Вініцій і його слуги. Вона піде за Урсом куди завгодно, за моря і за гори, до варварів, де не чули слова «Рим» і куди не сягає влада імператора. Нехай забере її звідси і порятує, він один у неї зостався.
Лігієць був готовий на все – на знак покірності він схилився та обняв її ноги. Та на обличчі Акти, котра очікувала від молитви чуда, відбилося розчарування. Тільки й усього? Втікати з палацу імператора – значить здійснювати злочин, який іменується державною зрадою, кара за нього неминуча, і навіть якщо Лігія зуміє заховатись, імператор помститься Авлу. Хоче вона втікати, хай краще втікає з дому Вініція. Тоді імператор, який не любить займатися чужими справами, можливо, не захоче допомагати Вініцію в пошуках, і принаймні не буде вчинено державної зради.
Але Лігія й сама так думала. Родина Авла навіть не знатиме, де вона, навіть Помпонії вони не скажуть. Тільки втікати їй треба не з дому Вініція, а по дорозі. Він сп'яну повідомив їй, що ввечері пришле по неї рабів. Напевно, він говорив правду, котрої не сказав би, коли був би тверезим. Мабуть, Вініцій, сам або з Петронієм, був перед бенкетом у імператора й домігся обіцянки, що наступного дня ввечері імператор її віддасть. А якщо сьогодні вони забудуть, так пришлють за нею завтра. Та Урс її порятує. Він прийде, візьме її з нош, як узяв із триклінію, й вони підуть мандрувати по світу. Урса ніхто не здолає. З ним не впорався б навіть той страшний борець, який учора в триклінії переміг. Але Вініцій може прислати по неї дуже багато рабів, тому Урс зараз же піде за порадою та по допомогу до єпископа Ліна. Єпископ пожаліє її, не залишить під владою Вініція й накаже християнам іти за Урсом її рятувати. Вони її відіб'ють і поведуть, а потім Урс постарається вивести її з міста й заховати де-небудь від римської всемогутності.
І обличчя Лігії зарум'янилося, повеселішало. Вона знову підбадьорилася, ніби надія на порятунок стала дійсністю. Кинувшись на шию Акті й припавши свої чарівними губками до її щоки, Лігія зашепотіла:
– Ти нас не викажеш, Акто, правда?
– Присягаюся тінню моєї матері, – відповіла вільновідпущениця, – я вас не викажу, тільки проси свого батька, щоб Урсу вдалося тебе відбити.
Блакитні, по-дитячому чисті очі велетня сяяли щастям. От він, хоч як сушив свою бідолашну голову, нічого не міг придумати, а вже це він зуміє. Хоч удень, хоч уночі, йому однаково! Він піде до єпископа, адже єпископ читає в небесах, що слід робити й що не слід. Але зібрати християн він би й так зібрав. Хіба мало в нього знайомих рабів, гладіаторів та й вільних людей у Субурі й за мостами! Тисячу людей він збере, а то й дві. І він одіб'є свою володарку, а вивести з міста теж зуміє й далі піти зуміє. Вони підуть разом хоч на край світу, хоч туди, звідки обоє вони родом, де ніхто й не чув про Рим.
Тут погляд його упнувся у простір, мовби він намагався розгледіти щось зникле, страшенно далеке.
– У бір? – пробурмотів він. – Гей, який бір, який там бір!
Іще мить, і він повернувся в дійсність.
Так, зараз він піде до єпископа, а ввечері, вже з якоюсь сотнею друзів, буде чатувати на ноші. Й нехай Лігію супроводжують не просто раби, а самі преторіанці! Він нікому не радить потрапити під його кулак, навіть у залізних обладунках. Хіба залізо таке вже міцне! Якщо по залізу торохнути добряче, так голова під ним не вціліє.
Та Лігія з глибокою і разом з тим дитячою поважністю піднесла вказівний палець.
– Урсе! «Не убий!» – мовила вона.
Лігієць закинув за голову величезну, схожу на дубець руку й заходився скребти собі потилицю з вельми заклопотаним виглядом. Адже він мусить відбити її, царівну, свою зіроньку. Вона сама сказала, що тепер його черга діяти. Звичайно, він старатиметься. Та якщо трапиться щось усупереч його волі? Адже він мусить її відбити! Та якщо вже щось трапиться, він так буде каятися, що розп'ятий агнець змилується над ним, горопашним. Він не хотів би агнця скривдити, та що вдієш, коли рука в нього така важка.
І глибоке хвилювання відбилося на його обличчі. Намагаючись приховати його, Урс уклонився зі словами:
– Ну що ж, піду до святого єпископа.
Акта, обнявши Лігію, розплакалась…
Вона ще раз відчула, що є такий світ, де навіть страждання дає більше щастя, ніж усі втіхи та насолоди в палаці імператора; іще раз прочинилися перед нею двері до світла, одначе вона усвідомлювала, що недостойна в ці двері ввійти.
Розділ IX
Лігії було жаль Помпонію Грецину, котру вона щиросердо любила, жаль усю родину Плавтіїв, та відчай минув. Її навіть дещо втішала думка про те, що ось вона, заради істини, жертвує багатством, вигодами та обирає незнайоме їй, бурлацьке життя. Можливо, тут була й частка дитячої допитливості – яким же буде це життя в далеких краях, серед варварів і диких звірів, – але, звичайно, куди більше було глибокої, самовідданої віри, що вона чинить так, як велить божественний учитель, і що віднині він сам опікуватиметься нею, як слухняним, люблячим дитям. А коли так, що поганого може з нею скоїтися? Якщо судились їй страждання – вона перетерпить їх в ім'я його. Якщо судилася раптова смерть – її забере до себе він, і коли-небудь, коли помре Помпонія, вони будуть разом усю вічність. Багато разів, іще в домі Авла, її дитячу голівку мучило питання – чому вона, християнка, нічого не може зробити для розп'ятого, про котрого з таким розчуленням говорив Урс? Але тепер ця мить настала. Лігія була майже щаслива й почала розповідати про своє щастя Акті, але та не могла її зрозуміти. Покинути все, покинути дім, багатство, місто, сади, храми, портики, все прекрасне в житті, покинути сонячний край і близьких людей – для чого? Для того, щоб утекти від кохання молодого, красивого воїна? Це в голові Акти не вкладалося. Часом вона відчувала, що якась правда тут є, що, можливо, є навіть велике, таємниче щастя, але зрозуміти цього до кінця вона не могла, тим паче, що Лігію ще очікувало викрадення, котре могло завершитися невдачею, могло навіть коштувати їй життя. Акта за натурою була боязка і зі страхом думала про те, що принесе цей вечір. Та Лігії вона про свої побоювання говорити не хотіла, а тим часом зовсім розвиднилося, сонце зазирнуло до атрію. Акта почала переконувати Лігію відпочити – адже це так необхідно після безсонної ночі. Лігія не опиралась, і обидві вони пішли до кубікулу, просторої опочивальні, вбраної з розкішшю, гідною колишньої коханки імператора. Обидві лягли поряд, але Акті, незважаючи на втому, не спалося. Жити в журбі й тузі вона давно звикла, одначе тепер душу її бентежив раніше незнаний їй неспокій. Досі її життя бачилось їй просто безрадісним і позбавленим сподівання на ліпше завтра, тепер же воно раптом здалось Акті ганебним.
Думки її все більше викликали замішання. Двері до світла то знову прочинялися, то зачинялися. Але в ту мить, коли вони прочинялися, світло було таким сліпучим, що Акта нічого не могла розрізнити. Вона скоріше тільки здогадувалася, що в цьому сяйві криється безмірне блаженство, поряд з яким усяке інше настільки мізерне, що, якби, приміром, імператор усунув Поппею і знову покохав її, Акту, то навіть це було б сущою дрібницею. І раптом їй подумалося, що імператор, котрого вона кохала й мимоволі вважала якимсь напівбогом, така сама жалюгідна істота, як усякий раб, і що палац із колонадами з нумідійського мармуру аж ніяк не ліпший за купу каміння. Врешті-решт непевні ці почуття й думки стали для неї нестерпними. Їй хотілося заснути, але тривога відганяла сон.
Гадаючи, що Лігія, над котрою нависло стільки загроз і непевності, теж не спить, Акта повернулася до неї, щоб поговорити про майбутню втечу.
Та Лігія спала спокійно. До затемненого кубікулу через нещільно запнену завісу проникала вузька смужка світла, і в його променях танцювали золоті пилинки. Акта розгледіла ніжне личко Лігії, що спочивало на оголеній руці; повіки були опущені, рот злегка відкритий. Лігія дихала рівно, але так, як дихають уві сні.
«Вона спить, вона може спати! – подумала Акта. – Вона ще дитя».
Через хвилину, одначе, спало на думку, що дитя це воліє втікати, ніж стати коханкою Вініція, віддає перевагу злидням над ганьбою, бурлакуванню – над чудовим будинком у Каринах, над вбраннями, коштовностями, над учтами, звуками лютень і цитр.
«Чому?»
І вона стала придивлятися до Лігії, мовби намагаючись прочитати відповідь на обличчі сплячої. Акта дивилася на її чисте чоло, на погідні дуги брів, на темні вії, на розтулені вуста, на дівочі груди, що здіймалися від спокійного дихання, потому подумала знову:
«Як вона відрізняється від мене!»
І Лігія видалась їй чудом, якимсь божим видінням, якоюсь улюбленицею богів, у сто разів прекраснішою, ніж усі квіти в імператорських садах і всі статуї в його палаці. Проте в серці гречанки не було заздрості. Навпаки, від думки про небезпеку, що загрожувала дівчині, охопило її велике співчуття. Прокинулося в ній якесь материнське почуття; Лігія здавалася не лише прекрасною, мов дивний сон, але водночас дуже дорогою, і, наблизивши вуста до її темного волосся, Акта почала її цілувати.
А Лігія спала спокійно, ніби вдома, під опікою Помпонії Грецини. І спала досить довго. Полудень уже минув, коли розплющила вона свої блакитні очі й почала роззиратися по кубікулу з великим зачудуванням. Мабуть, її дивувало, що вона не вдома, не у Плавтіїв.
– Це ти, Акто? – мовила врешті, розгледівши в сутінках обличчя гречанки.
– Я, Лігіє.
– Чи то вже вечір?
– Ні, дитино, але полудень уже минув.
– А Урс не повернувся?
– Він і не говорив, що повернеться, тільки сказав, що ввечері буде чекати з християнами на ноші.
– Справді.
Потому покинули кубікул і пішли до лазні, де Акта, викупавши Лігію, повела її снідати, а згодом – у палацовий сад, де можна було не побоюватися небезпечної зустрічі, позаяк імператор та його наближені ще спали. Лігія вперше в житті бачила ці розкішні сади з кипарисами, пініями, дубами, маслинами та миртами, між котрими білів цілий народ статуй, блищали спокійні дзеркала ставків, квітували цілі гайки троянд, зрошуваних водяним пилом фонтанів, де входи в чарівні гроти були обвиті плющем або виноградом, де на водах плавали сріблясті лебеді, а між статуями й деревами ходили приручені газелі з пустель Африки й барвисте птаство, привезене з усіх знаних країн світу.
В садах було порожньо; тільки тут і там працювали з лопатами в руках раби, співаючи впівголоса; інші, котрим дано хвилину перепочинку, сиділи над ставками або в тіні дубів, у тремтячих полисках, утворених сонячними променями, що проникали крізь листя; ще інші поливали троянди або блідо-бузкові квіти шафрану. Акта з Лігією ходили досить довго, оглядаючи всілякі садові диковини, і хоча Лігії бракувало розкутості, була вона ще настільки дитиною, що цікавість і зачудування переважили. Вона подумала навіть, що якби імператор був добрим, то в такому палаці і в таких садах міг би почуватися вельми щасливим.
Нарешті, стомлені трохи, всілися на лаві, схованій у заростях кипарисів, і заговорили про те, що найдужче тривожило їхні серця, тобто про вечірню втечу Лігії. Акта була куди менше, ніж Лігія, спокійна за успіх. Часом здавалося їй навіть, що це безумний намір, який не може вдатися. Відчувала все більшу жалість до Лігії. Спадало також їй на думку, що у сто разів безпечніше було б спробувати переконати Вініція. За хвилину почала її випитувати, як давно знає Вініція і чи не гадає, що його вдалося б ублагати, аби він повернув її Помпонії.
Проте Лігія похитала своєю темноволосою голівкою.
– Ні. В домі Плавтіїв Вініцій був інший, дуже добрий, але після вчорашнього бенкету боюся його й воліла б утекти до лігійців.
Акта запитувала далі:
– Але в домі Плавтіїв він був тобі любим?
– Так, – відказала Лігія, похнюпившись.
– Ти все-таки не рабиня, як була я, – мовила по хвилині роздумів Акта. – Тебе Вініцій міг би взяти заміж. Ти заручниця й донька царя лігійців. Авл і його дружина люблять тебе як своє дитя, і я певна, що готові тебе вдочерити. Вініцій міг би одружитися з тобою, Лігіє.
Але та відповіла тихо і ще сумніше:
– Ліпше втекти до лігійців.
– Лігіє, хочеш, аби я зараз пішла до Вініція, розбудила його, якщо спить, і сказала йому те, що тобі говорю в цю хвилину? Так, люба моя, піду до нього і скажу: «Вініцію, вона царська донька і любе дитя славного Авла; якщо кохаєш її, поверни її Авлу, а потім візьми як дружину з його дому».
Але дівчина відповіла таким тихим голосом, що Акта ледве могла почути:
– Ліпше до лігійців…
І дві сльози зависли на її опущених віях.
Але подальшу розмову перервав шелест кроків, які наближалися, і перш ніж Акта встигла розгледіти, хто йде, неподалік од лави з'явилася Сабіна Поппея з невеликим почтом рабинь. Дві з них тримали над головою пучки страусового пір'я на золотих прутах, обвіваючи її злегка, заразом заслоняючи від палючого ще осіннього сонця, перед нею чорна, як ебенове дерево, ефіопка, з відстовбурченими, набряклими від молока грудьми, несла на руках немовля, сповите в пурпур із золотою торочкою. Акта й Лігія підвелися, сподіваючись, що Поппея пройде повз лаву, не звернувши на неї уваги, але вона затрималася перед ними й мовила:
– Акто, дзвіночки, які ти пришила на ляльку, погано були пришиті; дитя відірвало один і понесло до рота; щастя, що Ліліт помітила вчасно.
– Вибач, божественна, – відповіла Акта, схрестивши руки на грудях і схиливши голову.
Але Поппея подивилася на Лігію.
– Що це за рабиня? – спитала за хвилину.
– Вона не рабиня, божественна Августо, а вихованка Помпонії Грецини й донька царя лігійців, який оддав її як заручницю Римові.
– Вона прийшла тебе провідати?
– Ні, Августо. Від позавчора вона мешкає в палаці.
– Була вчора на бенкеті?
– Була, Августо.
– За чиїм наказом?
– За наказом імператора.
Поппея ще уважніше подивилася на Лігію, котра стояла перед нею, схиливши голову, то підводячи свої променисті очі, то закриваючи їх знову повіками. Раптова зморшка з'явилася між бровами Августи. Ревно оберігаючи свою вроду і владу, жила вона в постійній тривозі, що якась щаслива суперниця погубить її так, як вона сама погубила Октавію. Тому всяке красиве обличчя в палаці збуджувало в ній підозру. Досвідченим оком вона охопила враз усю постать Лігії, оцінила кожну рисочку її обличчя й перелякалася. «Та це ж просто німфа! – сказала собі. – Її народила Венера». І раптом спало їй на думку, що не спадало ніколи раніше, коли бачила інших красунь: вона значно старша! Озвалося в ній уражене самолюбство, охопив її неспокій, і різні побоювання закружляли в її голові. «Може, її Нерон не бачив або, дивлячись крізь смарагд, не оцінив. Але що може статись, якщо він зустріне її вдень, при світлі сонця, таку дивну?.. До того ж вона не рабиня! Донька царська, щоправда з варварів, але донька царська!.. О боги безсмертні! Вона так само гарна, як я, але молодша!» І зморшка між бровами стала ще глибшою, а очі її з-під золотавих вій блиснули зимним вогнем.
Але, звертаючись до Лігії, почала запитувати з позірним спокоєм:
– Говорила з імператором?
– Ні, Августо.
– Чому ж волієш жити тут, а не в Авла?
– Я не волію, пані. Петроній намовив імператора забрати мене в Помпонії, але я тут по неволі, о пані!..
– І хотіла б повернутися до Помпонії?
Останнє запитання Поппея задала м'якшим і лагіднішим голосом, так що в серці Лігії зажевріла несподівана надія.
– Володарко! – мовила, простягнувши до неї руки, дівчина. – Імператор обіцяв оддати мене як рабиню Вініцію, але ти заступись за мене й поверни мене Помпонії.
– Значить, Петроній намовив імператора, щоб той забрав тебе в Авла й оддав Вініцію?
– Так, володарко. Вініцій уже сьогодні пришле по мене, але ж ти, милосердна, зглянься наді мною.
Кажучи це, вона схилилась і, схопивши за поділ сукні Поппеї, чекала на її слово з серцем, що виривалося з грудей. Поппея повернула до неї за хвилину обличчя, освітлене злим усміхом, промовила:
– Отож я тобі обіцяю, що вже сьогодні ти будеш рабинею Вініція.
І відійшла як видіння красиве, але недобре. До слуху Лігії та Акти долинув тільки крик немовляти, що невідомо чому заплакало.
Очі Лігії теж налилися слізьми, та за хвилину вона взяла руку Акти й мовила:
– Повертаймося. Помочі належить чекати лише звідти, звідки вона може прийти.
І вони повернулися до атрію, котрого не покидали вже до вечора. Коли стемніло й коли рабині внесли чотирикратні світильники з великими язиками вогню, обидві були дуже бліді. Розмова їх щохвилини переривалася. Обидві прислухалися, чи хто не йде. Лігія твердила, що їй жаль покидати Акту, але позаяк Урс мусить там уже чекати в темряві, вона воліла б, аби все сталося сьогодні ж. Дихання її виказувало тривогу, воно ставало все частішим і напруженішим. Акта гарячково збирала, які могла, коштовності та, зав'язуючи їх у кутик пеплуму, заклинала Лігію, аби та не відмовлялася від дару, що міг би знадобитися при втечі. Часом западала німа тиша, повна слухових ілюзій. Тоді обом здавалося, що чують то якийсь шепіт за завісою, то далекий плач дитини, то гавкіт собак.
Раптом завіса, що відділяла передпокій, безшумно відсунулась і високий, чорнявий чоловік із обличчям, побитим віспою, з'явився, мов дух, в атрії. Лігія вмить упізнала Атацина, вільновідпущеника Вініція, котрий приходив до дому Авла.
Акта скрикнула, але Атацин вклонився низько і сказав:
– Вітання божественній Лігії від Марка Вініція, котрий чекає її з почтом у домі, прикрашеному зеленню.
Губи дівчини пополотніли.
– Іду, – мовила.
І на прощання обвила руками шию Акти.
