Текст книги "Quo vadis"
Автор книги: Генрик Сенкевич
сообщить о нарушении
Текущая страница: 30 (всего у книги 41 страниц)
Розділ LI
Вийшовши від імператора, Петроній наказав нести себе додому в Карини, – його будинок, оточений із трьох боків садом, а спереду відокремлений невеликою площею Цеціліїв, не постраждав од пожежі.
З цього приводу інші августіани, які втратили будинки, а з ними й багатство та твори мистецтва, називали Петронія щасливцем. Зрештою, говорили про нього давно, що він первородний син Фортуни, і все міцніша дружба, якою останнім часом відзначав його імператор, здавалося, підтверджувала слушність цієї думки.
Але тепер цей первородний син Фортуни міг розмірковувати хіба що про непостійність своєї матінки, а радше про її подібність до Хроноса, який пожирає власних дітей.[345]345
…Хроноса, який пожирає власних дітей. – Хронос (грецьк. «час») – один із смислообразів, пов'язаних у грецькій міфології з богом Кроносом, батьком Зевса. За пророцтвом, Кроноса мав позбавити влади його власний син. Тому Кронос ковтав своїх дітей одразу після їх народження (подібно до того, як час-вічність «ковтає» дні, місяці, роки). Цієї долі уникнув лише Зевс, якого його мати Рея сховала й виростила в печері на Криті.
[Закрыть]
«Якби мій дім згорів, – говорив він собі, – а з ним разом і мої геми, мій етруський посуд, і александрійське скло, і мідь коринфська, то, може, Нерон справді забув би про образу. Присягаюся Поллуксом! Подумати тільки, що від мене лише залежало, чи бути мені зараз префектом преторіанців. Оголосив би Тигелліна палієм, яким він, зрештою, і є, вдягнув би його в «скорботну туніку», видав би народові, захистив би християн і відбудував би Рим. Хто знає, чи порядним людям не стало б житися краще. Мусив би це зробити хоч би заради Вініція. А якби треба було занадто багато працювати, поступився б посадою префекта – і Нерон би навіть не намагався чинити опір… Нехай би потім Вініцій охрестив усіх преторіанців і самого навіть імператора, – чим би це мені могло шкодити! Нерон побожний, Нерон доброчесний і милосердний – забавне було б видовище».
І його безтурботність була така велика, що навіть почав усміхатися. Та через мить думки звернули його на інше. Здавалося йому, що він в Анції й Павло з Тарса йому говорить:
«Називаєте нас ворогами життя, та скажи мені, Петронію: коли б імператор був християнином і чинив би згідно з нашим ученням, чи життя ваше не було б певнішим і безпечнішим?»
І, згадавши ці слова, мовив собі далі:
«Присягаюся Кастором! Скільки тут християн переб'ють, стільки Павло знайде нових, бо, якщо світ не може стояти на підлості, значить, його правда… Але хто знає, чи не може, – адже стоїть. Я сам, хоч і навчився багато чому, все ж не навчивсь, як бути великим негідником, і тому доведеться собі розітнути вени… Але ж на цьому мусило б скінчитись, а коли б навіть не скінчилося так, то скінчилося б інакше. Шкода мені Евніки та моєї чаші муринської, та Евніка є вільною, а чаша піде за мною. Агенобарбу не дістанеться вона ні в якому разі! Шкода мені також Вініція. Зрештою, хоча останнім часом я сумував менше, ніж раніше, я готовий. На світі є прекрасні речі, та люди здебільшого такі мізерні, що за життям не варто жалкувати. Хто вмів жити, той мусить уміти вмерти. Хоча я належав до августіанів, був людиною більш вільною, ніж вони там припускають».
Тут здвигнув плечима.
«Вони там, напевно, думають, що в цю мить у мене дрижать коліна і страх здіймає мені волосся на голові, а я, повернувшись додому, прийму ванну із фіалкової води, потім Золотоволоса моя сама намастить мене й після трапези накажемо співати нам гімн Аполлону, складений Антемієм. Сам колись я сказав: “Про смерть не варто думати, бо вона без нашої допомоги про нас думає”. Було б, одначе, річчю, гідною подиву, коли б насправді існували якісь Єлисейські поля і на них – тіні… Евніка прийшла б із часом до мене, і ми б разом блукали по луках, порослих асфоделями. Знайшов би там товариство – ліпше, ніж тут. Що за блазні! Що за штукарі, що за збіговисько нікчем без смаку й без лоску! Десять арбітрів елегантності не переробили б цих тримальхіонів на пристойних людей. Присягаюся Персефоною! Маю їх доволі!»
І помітив здивовано: вже щось відокремлює його від цих людей. Адже добре знав їх і раніше й розумів, чого вони варті, одначе ж видалися йому тепер якимись чужішими й достойнішими зневаги, ніж зазвичай. Дійсно, мав їх доволі.
Але потім почав розмірковувати над своїм становищем. Завдяки своїй проникливості зрозумів, що загибель зараз йому не загрожує. Нерон же скористався слушною хвилиною, щоби промовити кілька красивих піднесених слів про дружбу, прощення, і, певною мірою, зв'язав себе ними. Змушений буде шукати привід, а поки його знайде, може спливти багато часу. «Спершу він улаштує забаву з християнами, – мовив собі Петроній, – і лише потім подумає про мене, а коли так, то не варто цим турбуватися та змінювати спосіб життя. Ближча небезпека загрожує Вініцію!..»
І відтепер думав уже тільки про Вініція, якого вирішив рятувати.
Раби прудко йшли з ношами серед руїн, попелищ і коминів, якими ще були заповнені Карини, та Петроній наказав їм бігти, щоб якомога швидше опинитися вдома. Вініцій, чий особняк згорів, мешкав у нього і, на щастя, не був відсутнім.
– Бачив сьогодні Лігію? – зразу ж запитав його Петроній.
– Од неї повернувся.
– Слухай, що тобі скажу, і не витрачай часу на запитання. Вирішено сьогодні в імператора звалити на християн провину за спалення Рима. Загрожують їм переслідування й муки. Початися все може будь-якої хвилини. Бери Лігію й тікайте негайно – хоча б за Альпи чи до Африки. І поквапся, бо з Палатину ближче на Затибря, ніж звідси!
Вініцій був натурою надто солдатом, аби витрачати час на зайве розпитування. Слухав із нахмуреними бровами, з виглядом зосередженим і суворим, але без страху. Мабуть, першим відчуттям, яке прокидалося в ньому перед лицем небезпеки, було бажання боротись і захищатись.
– Іду, – сказав.
– Слово ще: захопи гаманець із золотом, візьми зброю й кілька твоїх друзів-християн. В разі потреби – відбий!
Вініцій уже був у дверях атрію.
– Пришли мені вісточку з рабом, – крикнув услід йому Петроній.
І, залишившись сам, почав походжати вздовж колон, які прикрашали атрій, розмірковуючи над тим, що станеться. Знав, що Лігія та Лін повернулися після пожежі до колишнього будинку, що, як і більша частина Затибря, вцілів, і це була обставина несприятлива, інакше б нелегко було їх відшукати серед натовпів. Сподівався все-таки, що й так ніхто на Палатині не знає, де мешкають, і що в будь-якому разі Вініцій випередить преторіанців. Спало йому також на думку, що Тигеллін, бажаючи виловити одним махом якнайбільшу кількість християн, мусить розтягти сіть на весь Рим, тобто поділити преторіанців на малі загони. Якщо пришле за ними не більше десяти людей, думав, то сам лігійський велетень поламає їм кістки, а тим паче, коли на допомогу йому прийде Вініцій. І думка про це збадьорила його. Щоправда, вчинити збройний опір преторіанцям було майже те саме, що розпочати війну з імператором. Петроній знав також: якщо Вініцій уникне помсти Нерона, то розплата може впасти на нього, але це його зовсім не турбувало. Навпаки, думка про те, що він порушить плани Нерона й Тигелліна, розвеселила його. Вирішив не жаліти на це ні грошей, ні людей – Павло з Тарса навернув іще в Анції більшість його рабів, отож міг бути певним, що для захисту християнки може розраховувати на їхню готовність і відданість.
Прихід Евніки перервав його роздуми. Коли побачив її, турботи й тривоги його щезли без сліду. Забув про імператора, про немилість, у яку потрапив, про знікчемнілих августіанів, про переслідування, що загрожували християнам, про Вініція й Лігію і дивився тільки на неї очима естета, захопленого дивовижними формами, й коханця, для якого ці форми дихають любов'ю. Вона, одягнена в прозорі фіолетові шати, що називалися coa vestis[346]346
коський одяг (лат.).
[Закрыть], крізь які проглядало її рожеве тіло, була дійсно прекрасна, як богиня. Відчуваючи, що він од неї в захваті, і кохаючи його всією душею, завше прагнучи його пестощів, зашарілася від радості, наче була не наложницею, а цнотливим дівчам.
– Що мені скажеш, Харито? – сказав Петроній, простягаючи до неї руки.
Вона ж, схиливши перед ним свою золоту голівку, відповіла:
– Повелителю, прийшов Антемій зі співаками й запитує, чи бажаєш його сьогодні слухати?
– Нехай зачекає. Заспіває нам за обідом гімн Аполлону! Навколо ще згарища та попіл, а ми слухатимемо гімн Аполлону! Присягаюся пафійськими гаями! Коли бачу тебе в цьому коському одязі, мені здається, що Афродіта прикрилася клаптиком неба і стоїть переді мною.
– О повелителю! – мовила Евніка.
– Іди до мене, Евніко, обійми мене міцно й дай мені вуста твої… Кохаєш мене?
– Не кохала б дужче самого Зевса.
Після цих слів припала вустами до його вуст, тремтячи від щастя в його обіймах.
Але за хвилину Петроній сказав:
– А якби нам довелося розлучитись?..
Евніка з жахом подивилася йому в вічі:
– Як це, повелителю?..
– Не лякайся!.. Бачиш, хто знає, чи не доведеться мені вирушити в далеку подорож.
– Візьми мене з собою…
Але Петроній, раптово змінивши предмет розмови, запитав:
– Скажи мені, чи на галявинах у саду ростуть асфоделі?
– У саду кипариси й галявини пожовкли від пожежі, з миртів осипалося листя, й весь сад стоїть, як мертвий.
– Весь Рим стоїть, як мертвий, а незабаром буде справжнім цвинтарем. Чи знаєш, що буде видано едикт проти християн і розпочнуться переслідування, під час яких загинуть тисячі людей?
– За що їх каратимуть, повелителю? Вони люди добрі й смирні.
– Саме за це.
– Тож їдьмо до моря. Твої божественні очі не люблять дивитися на кров.
– Добре, але тим часом хочу скупатися. Приходь до елеотезію змастити мені спину. Присягаюся поясом Кіприди! Ніколи ти ще не здавалася мені такою прекрасною. Накажу зробити тобі ванну у формі мушлі, й ти будеш у ній, як коштовна перлина… Приходь, Золотоволоса.
І пішов, а за годину вони обоє у вінках із троянд і з затуманеними пристрастю очима прилягли біля столу, заставленого золотим посудом. Прислуговували їм убрані амурами хлопчики, а вони, попиваючи вино з увитих плющем кубків, слухали гімн Аполлону, виконуваний під звуки арф співаками під орудою Антемія. Чи їх могло обходити, що навколо вілли стирчали зі згарищ комини будинків і що пориви вітру розносили попіл спаленого Рима! Почувалися щасливими й думали тільки про любов, яка перетворювала їхнє життя на божественний сон.
Та перш ніж гімн було доспівано, зайшов до зали раб, доглядач атрію.
– Володарю, – звернувся він до Петронія голосом, у якому бринів неспокій, – центуріон із загоном преторіанців стоїть перед брамою і, за наказом імператора, хоче бачитися з тобою.
Спів та звуки арф стихли. Неспокій передався всім присутнім, бо імператор у стосунках із друзями зазвичай не вдавався до послуг преторіанців, і прибуття їх, як на ті часи, не обіцяло нічого доброго. Лише Петроній не виявив ані найменшого хвилювання і як людина, що їй набридли часті запрошення, сказав:
– Могли б дати мені спокійно доїсти мій обід.
Після чого звернувся до раба, доглядача атрію:
– Впусти.
Раб зник за ширмою; за хвилину почулися важкі кроки, й до зали зайшов знайомий Петронію сотник у повному озброєнні, з залізним шоломом на голові.
– Шляхетний пане, – сказав, – ось лист від імператора.
Петроній простягнув ліниво свою білу руку, взяв табличку і, кинувши на неї погляд, оддав її в цілковитому спокої Евніці.
– Читатиме ввечері нову пісню з «Троїки», – мовив, – і запрошує мене.
– Маю тільки наказ оддати листа, – озвався сотник.
– Так. Не буде відповіді. Але, може, сотнику, відпочив би з нами та випив кратер вина?
– Дякую тобі, шляхетний пане. Кратер вина охоче вип'ю за твоє здоров'я, але відпочивати не можу, позаяк на службі.
– Чому це листа віддали тобі, а не прислали з рабом?
– Не знаю, пане. Може, тому, що послано мене в цей бік в іншій справі.
– Розумію, – сказав Петроній, – проти християн.
– Саме так, пане.
– Чи давно почали облаву?
– Деякі загони на Затибря послано ще до полудня.
Після цих слів сотник вихлюпнув із чаші трохи вина на честь Марса, потім випив її і сказав:
– Нехай боги пошлють тобі, пане, чого забажаєш.
– Візьми собі цей кратер, – сказав Петроній.
Після чого дав знак Антемію, щоб той завершив гімн Аполлону.
«Міднобородий починає гратися зі мною та з Вініцієм, – мовив собі, коли арфи озвалися знову. – Я вгадав його намір! Хотів мене настрахати, присилаючи запрошення з центуріоном. Увечері випитуватиме сотника, як я його прийняв. Ні, ні! Не втішишся, шкодлива, злостива і жорстока лялько.
Знаю, що не вибачиш образи, знаю, що загибелі не уникнути мені, та якщо сподіваєшся, що буду благально заглядати тобі у вічі, що побачиш на моєму обличчі страх і покору, то помиляєшся».
– Повелителю, імператор пише: «Приходьте, коли маєте бажання», – сказала Евніка. – Ти підеш?
– Я в чудовому настрої й можу слухати навіть його вірші, – відповів Петроній, – тож піду, тим паче, що Вініцій піти не може.
Після обіду та звичайної прогулянки віддався в руки рабинь-причісувальниць і рабинь, які вкладають складки тоги, і за годину, прекрасний, як бог, наказав нести себе на Палатин. Час був пізній, вечір тихий, теплий, місяць світив так яскраво, що раби-лампадарії, які йшли попереду нош, погасили смолоскипи. По вулицях і серед руїн вешталися напідпитку ватаги людей, у гірляндах із плюща та жимолості, з миртовими та лавровими галузками в руках, зламаними в саду імператора. Багато зерна та сподівання на великі ігри наповнювали веселістю серця римлян. Подекуди співано пісень, у яких прославлялася «божественна ніч» і любов, в інших місцях танцювали при світлі місяця; неодноразово рабам доводилося кричати, щоб дали дорогу для нош «шляхетного Петронія», і тоді натовп розступався з вигуками привітання на честь свого улюбленця.
Він же в цей час думав про Вініція й дивувався, що немає від того жодної вісточки. Петроній був епікурейцем та егоїстом, але спілкуючись то з Павлом із Тарса, то з Вініцієм і чуючи щодня про християн, трохи змінився, хоча сам про це не знав. Повіяв од них на нього якийсь вітер, що заніс у його душу незнані зерна. Поза власною особою почали його цікавити інші люди, до Вініція, зрештою, завше був прихильним, позаяк у дитинстві любив дуже його матір, а свою сестру, тепер же, взявши участь у його справах, стежив за ними з таким захопленням, ніби дивився на якусь трагедію.
Не втрачав надії, що Вініцій випередив преторіанців і втік із Лігією або, в гіршому разі, відбив її. Та хотів би мати певність, бо передбачав, що доведеться відповідати йому на різні запитання, до яких ліпше було б приготуватися.
Звелівши рабам зупинитися перед будинком Тиберія, вийшов із нош і за хвилину був у атрії, вже заповненому августіанами. Вчорашні приятелі, хоча й дивувалися, що його запрошено, трималися осторонь від нього, та він рухався серед них, красивий, вільний, невимушений і такий упевнений у собі, мовби міг сам роздавати милості. Дехто, бачачи це, занепокоївся в душі, чи не завчасно було виявляти до нього байдужість.
Імператор, одначе, робив вигляд, що його не помічає, і не відповів на його поклін, удаючи заклопотаного розмовою. Натомість Тигеллін підійшов і запитав:
– Добривечір, арбітре елегантності. Чи й досі ще стверджуєш, що не християни спалили Рим?
А Петроній, здвигнувши плечима, поплескав його по спині, мовби якогось вільновідпущеника, і відповів:
– Ти знаєш так добре, як я, що про це думати.
– Не смію рівнятися з твоєю мудрістю.
– І, певною мірою, ти маєш рацію, бо інакше, коли імператор прочитає нам нову пісню з «Троїки», мусив би, замість кричати, як павич, висловити якусь слушну думку.
Тигеллін закусив губу. Не був він занадто радий, що імператор вирішив виголосити сьогодні нову пісню, – на цьому терені не міг змагатися він з Петронієм. І дійсно, протягом читання Нерон мимоволі, за давньою звичкою, кидав погляд на Петронія, пильно стежачи, що на його обличчі написано. Той же слухав, зводячи догори брови, місцями схвально кивав, місцями зображував напружену увагу, ніби намагаючись упевнитися, чи добре почув. І після читання то хвалив, то говорив з осудом, вимагаючи або змінити, або відшліфувати деякі рядки. Сам Нерон відчував, що іншим у завищених похвалах ідеться тільки про самих себе, і лише для Петронія поезія існує для самої поезії, лише він знається на ній, а коли щось похвалить, то можна бути певним, що ці рядки варті похвали. Потроху теж почав із ним розбалакувати, сперечатися, а коли, врешті, Петроній висловив сумнів щодо якогось виразу, сказав йому:
– Побачиш в останній пісні, навіщо я його вжив.
«Ах! – подумав Петроній. – Значить, дочекаюсь останньої пісні».
Не один із присутніх, чуючи це, говорив собі:
«Лихо мені! Петроній, маючи попереду стільки часу, може знову ввійти в милість і скинути навіть Тигелліна».
І помалу вони знову почали присуватися до нього. Але кінцівка вечора виявилася менш вдалою – коли Петроній прощався з імператором, той, із злостивим виразом обличчя, запитав раптом, примруживши очі:
– А Вініцій чому не прийшов?
Коли б Петроній був певен, що Вініцій із Лігією вже за брамами, відповів би: «Одружився з твого дозволу й виїхав». Але, бачачи дивний усміх Нерона, відповів:
– Твоє запрошення, божественний, не застало його вдома.
– Скажи йому, що радий буду його бачити, – відповів Нерон, – і передай йому від мене, щоб він не пропустив ігор, у яких виступлять християни.
Петронія занепокоїли ці слова, бо видалося йому, що вони стосуються Лігії. Сівши в ноші, наказав нести додому ще швидше, ніж уранці. Одначе це було справою нелегкою. Перед будинком Тиберія стояла густа галаслива юрба п'яних, вони не співали й не танцювали, але вигляд у них був збуджений. Здалеку долинали якісь крики, – Петроній не зумів одразу зрозуміти, – але вони гучнішали, їх ставало більше, аж поки злилися в одне дике волання:
– Християн до левів!
Пишні ноші придворних посувалися серед виючого натовпу. Із глибини спалених вулиць надбігали все нові гурти, які, зачувши клич, починали його повторювати. Із уст в уста передавали, що облава триває з полудня, що схоплено вже багато паліїв, – і незабаром по новопрокладених і старих вулицях, по завалених руїнами завулках, навколо Палатину, по всіх пагорбах і садах, по всьому Риму, лунав усе несамовитіший крик:
– Християн до левів!
– Стадо! – повторював зі зневагою Петроній. – Народ, гідний імператора!
І подумав, що такий світ, побудований на насильстві, на такій жорстокості, що на неї навіть варвари не були здатні, на лиходійствах і шаленій розпусті, не може все-таки встояти. Рим був володарем світу, але і виразкою світу. Тхнуло від нього трупним смородом. На прогниле життя падала тінь смерті. Не раз ішлося про це навіть серед августіанів, але Петронію ніколи не ставала перед очима істина, що та увінчана колісниця, на якій постаттю тріумфатора стоїть Рим, тягнучи за собою стада уярмлених народів, котиться в безодню. Життя світовладного міста видалося йому якимось блазенським хороводом і якоюсь оргією, яка все-таки мусить скінчитись.
Розумів тепер, що лише християни мають якісь нові основи життя, та здавалося, що скоро від християн і сліду не лишиться. А тоді що?
Блазенський хоровод вирушить далі під проводом Нерона, і якщо Нерона не стане, знайдеться інший такий же або гірший, бо при такому народі й таких патриціях немає ніяких підстав, аби знайшовся ліпший. Буде нова оргія, і до того ж іще мерзотніша й потворніша.
Оргія ж не може тривати вічно, і треба після неї йти спати, хоча б од утоми.
Думаючи про це, Петроній сам відчув величезну втому. Чи варто жити, та ще жити без упевненості в завтрашнім дні, для того тільки, аби дивитися на такий світоустрій? Геній смерті не менш прекрасний, ніж геній сну, адже має теж за плечима крила.
Ноші зупинилися перед дверима будинку, які чуткий брамник одчинив у ту ж мить.
– Шляхетний Вініцій повернувся? – запитав його Петроній.
– Хвилину тому, володарю, – відповів раб.
«І значить, її не відбив!» – подумав Петроній.
І, скинувши тогу, вбіг до атрію. Вініцій сидів, схиливши голову мало не до колін, обхопивши її руками, але на відлуння кроків підвів своє скам'яніле обличчя, на якому тільки очі світилися гарячково.
– Запізнився? – запитав Петроній.
– Саме так. Її схопили ще до полудня.
Запанувало мовчання.
– Бачив її?
– Так.
– Де вона?
– У Мамертинській в'язниці.
Петроній здригнувся й запитливо подивився на Вініція.
Той усе зрозумів.
– Ні! – вигукнув Вініцій. – Її кинули не в Тулліанум[347]347
Нижня частина в'язниці, розташована повністю під землею, що має тільки один отвір у стелі. Там помер від голоду Югурта. (Прим. авт.)
[Закрыть], навіть не до середньої в'язниці. Я підкупив сторожу, аби поступились їй своєю кімнатою. Урс ліг на порозі й охороняє її.
– Чому Урс не захистив її?
– Прислали п'ятдесят преторіанців. Зрештою Лін йому заборонив.
– А Лін?
– Лін помирає. Тому його не взяли.
– Що збираєшся робити?
– Урятувати або померти з нею разом. Я теж вірю в Христа.
Вініцій говорив ніби спокійно, та в голосі його було щось таке пронизливе, що серце Петронія здригнулося від щирої жалості.
– Я тебе розумію, – сказав він, – але як ти її хочеш рятувати?
– Я підкупив сторожу, щоб уберегти її від знущань, а головне, щоб не перешкодили їй утекти.
– Коли це має статися?
– Вони сказали, що не можуть видати її мені відразу, оскільки бояться відповідальності. Коли тюрми заповняться багатьма в'язнями й рахунок їм буде втрачено, тоді мені її віддадуть. Але це в крайньому разі! Спершу ти спробуй урятувати її й мене! Ти друг імператора. Він сам її мені віддав. Іди до нього й рятуй мене!
Петроній замість відповіді погукав раба і, наказавши йому принести два темні плащі та два мечі, звернувся до Вініція.
– По дорозі тобі відповім, – сказав він. – Тим часом бери плащ, бери зброю й ходімо до в'язниці. Там дай сторожі сто тисяч сестерціїв, дай удвічі, втричі, вп'ятеро більше, щоб випустили Лігію зараз. Інакше буде запізно.
– Ходімо, – сказав Вініцій.
І за хвилину обидва опинилися на вулиці.
– А тепер слухай мене, – сказав Петроній. – Не хотів гаяти часу. Від сьогодні я в опалі. Моє власне життя висить на волосинці, тому нічого не можу добитися в імператора. Гірше того! Маю певність, що вчинить усупереч моєму проханню. Коли б не це, хіба б я радив тобі тікати з Лігією або відбивати її? Адже коли б ти зміг утекти, гнів імператора впав би на мене. Але нині він скоріше вдовольнив би твоє прохання, ніж моє. Не розраховуй, одначе, на це. Визволь її з в'язниці й тікай! Нічого більше тобі не залишається. Коли це не вдасться, тоді доведеться пробувати інші способи. Тим часом знай, що Лігію кинули до в'язниці не тільки за віру в Христа. Її й тебе переслідує гнів Поппеї. Пам'ятаєш, ти образив Поппею, відштовхнувши її? А вона знає, що відштовхнув заради Лігії, яку й так зненавиділа з першого погляду. Адже вона й раніше намагалася знищити її, приписуючи її чарам смерть свого дитяти. У тому, що сталось, є рука Поппеї! Чим же поясниш, що Лігія виявилася першим в'язнем? Хто міг указати будинок Ліна? Кажу тобі, шпигували за нею давно! Знаю, що тобі розриваю душу, віднімаю останню надію, але говорю тобі це навмисно, щоб ти знав, – якщо ти її не визволиш, перш ніж вони здогадаються про твої спроби, то загинете обоє.
– Саме так! Розумію! – відповів глухо Вініцій.
Вулиці через пізню годину були порожні, одначе подальшу розмову перебила зустріч з п'яним гладіатором, який заточився на Петронія так, що обперся рукою на його плече і, дихаючи в обличчя перегаром, загорлав хрипким голосом:
– Християн до левів!
– Мірмілоне[348]348
Мірмілони («рибки»), або секутори («переслідувачі»), виступали на гладіаторських іграх у важкому («галльському») озброєнні; їхні супротивники – ретіарії («рибалки») виступали у легкому вбранні, озброєні лише тризубцем і сіттю.
[Закрыть], – озвався спокійно Петроній, – послухай доброї поради і йди своєю дорогою.
Та п'яний ухопив його і другою рукою за друге плече:
– Кричи разом зі мною, інакше скручу тобі в'язи: християн до левів!
Але нервам Петронія було вже доволі цих криків. Відтоді, як вийшов із Палатину, душили його вони, мов кошмар, і терзали йому вуха, тож, коли побачив при тому занесений над собою кулак здоровила, урвалося його терпіння.
– Приятелю, – мовив, – од тебе смердить вином, і ти мені заважаєш.
Із цими словами ввігнав йому в груди аж по руків'я короткий меч, яким озброївся, виходячи з дому, потім, узявши під руку Вініція, ніби нічого й не сталося, мовив далі:
– Імператор сказав мені сьогодні: «Передай Вініцію від мене, щоб він не пропустив ігор, у яких виступлять християни». Ти розумієш, що це значить? Вони хочуть із твого болю влаштувати собі забаву. Там усе продумано. Можливо, через це не ув'язнено досі тебе й мене. Якщо ти її не зумієш зараз вирвати, тоді… не знаю!.. Може, Акта заступиться за тебе, але чи доб'ється чого?.. Твої землі сицилійські могли б також спокусити Тигелліна. Спробуй.
– Оддам йому все, що маю, – відповів Вініцій.
Од Карин до Форуму було не дуже далеко, дійшли швидко. Нічний морок уже розсіювався, й мури замку виразно виступали з сутінків.
Раптом, коли повернули до Мамертинської в'язниці, Петроній зупинився і сказав:
– Преторіанці!.. Запізно!
Дійсно, в'язницю оточувала подвійна шеренга солдатів. Досвітня зоря сріблила їхні залізні шоломи і гостряки списів.
Обличчя Вініція стало блідим, як мармур.
– Ходімо, – сказав.
За хвилину стояли перед шеренгою. Петроній, маючи неабияку пам'ять, знав не тільки командирів, але й майже всіх солдатів Преторії, – зразу ж побачив знайомого командира когорти й кивнув йому.
– А що це, Нігере? – сказав він. – Наказано вам пильнувати в'язницю?
– Саме так, шляхетний Петронію. Префект побоюється, що будуть пробувати відбити паліїв.
– Чи маєш наказ не впускати нікого? – запитав Вініцій.
– Ні, пане. Знайомі відвідуватимуть ув'язнених, і в такий спосіб ми виловимо більше християн.
– Так мене впусти, – сказав Вініцій.
І, стиснувши долоню Петронія, сказав йому:
– Побач Акту, а я прийду довідатись, яку тобі дала відповідь.
– Приходь, – відповів Петроній.
У ту мить під землею та за товстими мурами почувся спів. Пісня, спершу глуха і пригнічена, ставала все гучнішою. Голоси чоловічі, жіночі й дитячі зливалися в єдиний злагоджений хор. Уся в'язниця в тиші світання зазвучала, мов арфа. Та в голосах не було ні скорботи, ні розпачу. Навпаки, бриніли в них радість і тріумф.
Солдати здивовано переглядалися. На небі з'явилися перші золоті й рожеві проблиски ранкової зорі.
