Текст книги "Quo vadis"
Автор книги: Генрик Сенкевич
сообщить о нарушении
Текущая страница: 37 (всего у книги 41 страниц)
Розділ LXIII
П'єсу «Aureolus» давали зазвичай у театрах або амфітеатрах, так улаштованих, що вони могли розділятись і виходило ніби дві сцени. Але після видовища в імператорських садах од цього відмовилися, бо дбали про те, щоб якомога більше людей могли бачити смерть прибитого до хреста раба, що його за п'єсою пожирає ведмідь. У театрах роль ведмедя грав зашитий у ведмежу шкуру актор, але цього разу, одначе, дійство мало бути «правдивим». Це була нова вигадка Тигелліна. Імператор спочатку сказав, що не прийде, але, піддавшись умовлянням фаворита, змінив рішення. Тигеллін пояснив йому, що після події в садах тим паче імператор має показатися народу, і заодно переконав, що розіп'ятий раб не зможе його образити, як зробив це Крисп. Люд був дещо пересичений і втомлений кровопролиттям, тож обіцяно було нове роздавання лотерейних білетів і подарунків, а заодно вечірнє частування, вистава ж мала відбуватися ввечері в щедро освітленому амфітеатрі.
Ось чому на смерканні весь будинок наповнився людьми. Августіани з Тигелліном на чолі прибули всі, не стільки заради самого видовища, скільки для того, щоб виявити після останньої події імператору свою відданість та побазікати про Хілона, про якого говорив увесь Рим.
Тож розповідали одне одному на вухо, що імператор, повернувшись із садів, оскаженів і не міг заснути, що його мучили страхи і жахливі видіння, наслідком яких назавтра оголосив свій негайний виїзд до Ахайї. Інші рішуче заперечували це, стверджуючи, що тепер буде ще нещаднішим до християн. Не бракувало і боягузів, які передбачали, що звинувачення, яке Хілон кинув у лице імператору перед натовпом, може мати найгірші наслідки. Зрештою були й такі, які через людяність прохали Тигелліна припинити подальші переслідування.
– Дивіться, куди йдете, – говорив Барея Соран. – Ви хотіли заспокоїти бажання народної помсти й переконати люд, що кара впаде на винуватих, а наслідок зовсім протилежний.
– Правда! – додав Антистій Вер, – усі шепочуться тепер, що вони безвинні. Якщо дозволите, то Хілон мав слушність, говорячи, що ваш мозок, узятий разом, не заповнив би й жолудевої шкаралупки.
А Тигеллін звернувся до них:
– Люди шепочуться також, що твоя дочка Сервілія, Соране, і твоя дружина, Антистію, приховували своїх рабів-християн од справедливого імператорського суду.
– Це неправда! – закричав схвильовано Барея.
– Мою дружину хочуть згубити ваші розлучені жінки, які заздрять її доброчесності! – сказав із не меншим хвилюванням Антистій Вер.
Але інші розмовляли про Хілона.
– Що з ним сталося? – сказав Епрій Марцелл. – Сам їх віддавав у руки Тигелліна; з жебрака став багачем, міг дожити спокійно свої дні, мати красивий похорон і надгробок, а проте, ні! Волів утратити все і згубити себе. Хіба що насправді збожеволів?
– Не збожеволів, а став християнином, – сказав Тигеллін.
– Мабуть, це неможливо, – озвався Вітелій.
– А чи я не говорив! – втрутився Вестин. – Убивайте собі християн, але повірте мені, не воюйте з їхнім божеством. Тут облишмо жарти!.. Дивіться, що діється! Я ж бо Рима не палив, але коли б імператор мені дозволив, одразу здійснив би гекатомбу їхньому божеству. І всі мають те саме зробити, бо повторюю: з ним облишмо жарти! Запам'ятайте, що я вам це говорив.
– А я говорив інше, – сказав Петроній. – Тигеллін сміявся, коли я стверджував, що вони захищаються, а я тепер скажу більше: вони перемагають!
– Як це? Як це? – спитали кілька голосів.
– Присягаюся Поллуксом!.. Бо коли такий, як Хілон, їм не вчинив опору, хто ж проти них вистоїть. Якщо ви вважаєте, що після кожного видовища не додається християн, тоді з вашим знанням Рима ліпше піти в котлярі або цирульники, це допоможе вам краще знати, що думає люд і що діється в місті.
– Він говорить чистісіньку правду, присягаюся священним пеплумом Діани! – вигукнув Вестин.
Але Барея звернувся до Петронія:
– До чого ведеш?
– Завершу тим, із чого ви почали: досить крові!
А Тигеллін глузливо подивився на нього і сказав:
– О! Ще трохи!
– Якщо тобі не досить своєї голови, маєш другу в набалдашнику моєї тростини, – відповів Петроній.
Подальшу розмову перервало прибуття імператора, що зайняв своє місце поруч із Піфагором. Одразу ж почалася вистава «Aureolus», на яку не дуже зважали, бо на думці в усіх був Хілон. Люд, звиклий до мук і крові, теж нудьгував, шикав, відпускав несхвальні для придворних слівця й вимагав прискорити подачу сцени з ведмедем, який тільки й цікавив публіку. Коли б не сподівання побачити страту старого та дістати подарунки, сама вистава не могла б затримати публіку.
Але врешті надійшла очікувана хвилина. Циркові служителі внесли спершу дерев'яний хрест, досить низький, аби ведмідь, ставши на задні лапи, міг дістати до грудей мученика, а потім двоє людей привели, а радше приволокли Хілона, бо сам, із розтрощеними кістками, він іти не міг. Поклали його і прибили до хреста так швидко, що допитливі августіани не могли його навіть до пуття роздивитися, й тільки після встановлення хреста в заздалегідь приготовленій ямі всі погляди спрямовано було на нього. Але мало хто міг упізнати в тому оголеному старцеві колишнього Хілона. Після тортур, яким піддали його за наказом Тигелліна, в обличчі його не лишилось і кровинки, тільки на білій бороді видно було червоний слід од вирваного язика. Крізь прозору шкіру можна було побачити його кістки. Він видавався далеко старішим, навіть дряхлим. Але якщо раніше очі його безперервно метали повні неспокою та злості погляди, чутке обличчя його відбивало постійну тривогу і непевність, тепер же обличчя мав скорботне, але таке смиренне та спокійне, як у сплячої людини або в покійника. Може, певності додавала йому пам'ять про розбійника на хресті, якого Христос простив, а може, він у душі говорив милосердному Богу: «Господи, я кусався, мов отруйний черв'як, але все життя був бідняком, помирав з голоду, люди топталися по мені, били мене та знущалися наді мною. Був, Господи, бідним і дуже нещасливим, і ось тепер піддали мене тортурам і прибили до хреста, отже ти, милосердний, не відштовхнеш мене в годину смерті!» І, мабуть, спокій опанував його скрушене серце. Ніхто не сміявся, було ж бо в цьому розіп'ятому щось таке тихе, видавався таким старим, безборонним, слабким, так благав своєю смирністю співчуття, що мимоволі кожне задавало собі запитання, як можна мучити й розпинати людей, які вже й так при смерті. Натовп мовчав. Серед августіанів Вестин, повертаючись праворуч і ліворуч, шепотів переляканим голосом: «Дивіться, як вони помирають!» Інші чекали на ведмедя, бажаючи в душі, щоб видовище закінчилось якомога швидше. Ведмідь випхався врешті на арену і, махаючи низько опущеною головою на обидва боки, роззирався навколо спідлоба, ніби щось задумавши або чогось шукаючи. Врешті помітивши хрест, а на ньому оголене тіло, наблизився до нього, ставши навіть на задні лапи, але за хвилину опустився знову на передні і, сівши біля хреста, почав бурчати, буцім у його звіриному серці озвалося співчуття до цього напівмертвого чоловіка.
З уст циркових службовців зірвалися підбадьорливі окрики, але люд мовчав. Хілон тим часом повільним рухом підвів голову й якийсь час водив очима по амфітеатру. Нарешті погляд його зупинився на найвищих рядах, груди почали здійматися жвавіше, і тоді сталося те, що викликало подив і зачудування глядачів. Ось обличчя його заясніло усміхом, чоло мовби осяялося промінням, очі перед смертю звернулися до неба, й за хвилину дві великі сльози з-під повік повільно покотилися по щоках.
І сконав.
Несподівано якийсь гучний чоловічий голос угорі, під веларієм, вигукнув:
– Мир мученикам!
В амфітеатрі запанувала мертва тиша.
Розділ LXIV
Після видовища в імператорських садах в'язниці помітно спорожніли. Щоправда, хапали ще й везли жертви, підозрювані в прихильності до східних забобонів, але облави їх добували все менше, ледве стільки, щоб вистачило для наступних видовищ, які вже добігали кінця. Пересичений кров'ю люд виявляв усе більшу байдужість і все більший неспокій з приводу небаченої досі поведінки приречених. Страхи забобонного Вестина охопили тисячі душ. У натовпах передавали все дивовижніші чутки про мстивість християнського божества. Тюремний тиф, який поширився в місті, посилив суцільний страх. Люди бачили часті похорони й шепотілися, що потрібні нові піакули, щоб умилостивити незнаного бога. У храмах здійснювали жертвопринесення Юпітерові та Лібітині. Врешті, всупереч усім зусиллям Тигелліна та його поплічників, поширювалася все більше думка, що місто спалено за наказом імператора і що християни страждають безвинно.
Але саме тому і Нерон, і Тигеллін не припиняли переслідувань. Для заспокоєння люду видавали нові розпорядження щодо роздачі зерна, вина та маслинової олії; оголошували приписи, що полегшували відновлення будинків, повні пільг для домовласників, а також інші, стосовно ширини вулиць і матеріалів, з яких належить будувати, щоб на майбутнє уникнути пожеж. Сам імператор бував на засіданнях сенату і разом з «отцями» обговорював заходи на благо народу й міста, але жодна тінь милосердя не впала на приречених. Володар світу дбав передовсім про те, аби переконати людей, що такі нещадні кари можуть спіткати лише винних. У сенаті жоден голос не пролунав на захист християн, позаяк ніхто не хотів гнівити імператора, а крім того, люди передбачливі стверджували, що перед новою вірою підвалини римської держави не могли б устояти.
Сім'ям оддавали тільки тих, хто був при смерті, або мертвих, бо римські закони не мстилися мертвим. Для Вініція деяким полегшенням була думка: якщо Лігія помре, тоді він поховає її в родинному склепі й сам спочине коло неї. Не мав уже ніякого сподівання врятувати її від смерті й сам, одірваний наполовину від життя, занурений повністю в осягання Христа, не мріяв уже ні про яке поєднання з коханою, крім того, що у вічності. Віра його ставала просто безмежною, тож проти неї та вічність видавалася йому чимось значно більш реальним та істинним за скороминуще буття, яке мав досі.
Серце переповнювало йому натхнення. Ще за життя перетворювався він на істоту майже безтілесну, яка, тужачи за остаточним визволенням для себе, прагнула його і для іншої коханої душі. Уявляв собі, що тоді обоє візьмуться за руки й вознесуться на небеса, де Христос їх поблагословить і дозволить їм перебувати у світлі, такому спокійному й величезному, як сяйво зірок. Благав тільки Христа, щоб позбавив Лігію мук у цирку і дозволив їй заснути спокійно у в'язниці, бо відчував із цілковитою певністю, що й сам помре разом з нею. Вважав, що проти такого кровопролиття не слід навіть сподіватись, аби вона одна була врятована. Чув од Петра і Павла, що й вони також мусять померти як мученики. Вигляд Хілона на хресті переконав його, що смерть, навіть мученицька, може бути насолодою, тож бажав собі, аби настала для них обох, як жадана зміна злої, смутної та тяжкої долі на ліпшу.
Часом був уже в передчутті потойбічного життя. Та туга, яка охоплювала обидві їхні душі, очищувалася від колишньої скорботи й переходила поступово в якусь неземну покірність волі Божій. Вініцій плив раніше важко проти течії, боровся й мучився, тепер оддався хвилі, вірячи, що несе вона його до вічного спокою. Він здогадувався, що Лігія, так само як і він, готується до смерті, що всупереч мурам в'язниці, які розділяють їх, ідуть вони вже разом, і всміхався тій думці, як щастю.
І дійсно, ішли так у згоді, ніби щодня довго ділилися думками. В Лігії не було також ніяких прагнень, ніяких сподівань, крім сподівання на потойбічне життя. Смерть уявлялась їй не лише як визволення від страшних тюремних мурів, з рук імператора, Тигелліна, не тільки як порятунок, але як час поєднання з Вініцієм. Поряд із цією непохитною певністю все інше втрачало вагу. По смерті починалося для неї блаженство навіть і земне, тож чекала її ще й так, як наречена чекає весільного часу.
А той неймовірний потік віри, що відривав од життя і ніс у потойбіччя тисячі перших прихильників, захопив також Урса. І він довго не хотів погодитися на смерть Лігії, але коли крізь тюремні мури щодня почали доходити вісті про те, що діється в амфітеатрах і в садах, коли смерть видавалася спільною долею всіх християн, а водночас і благом, яке перевершує всі земні поняття про щастя, врешті не смів благати Христа, щоб він позбавив того щастя Лігію або відклав його на довгі роки. У своїй простодушності варвара вважав при тому, що доньці лігійського вождя більше належить і більше дістанеться небесної насолоди, ніж цілому натовпу простаків, до яких і сам належав, і що у вічній славі посідатиме вона місце ближче до агнця, ніж інші. Чув, одначе, що перед Богом усі люди рівні, але на дні душі його все-таки таїлося переконання, що донька вождя, та ще й вождя всіх лігійців – це не яка-небудь там рабиня. Сподівався також, що Христос дозволить йому служити їй і надалі. Щодо себе, мав тільки одне таємне бажання – померти, як агнець, на хресті. Але це видавалося йому щастям таким великим, і, хоча знав, що розпинають у Римі навіть найгірших злочинців, не смів навіть молитися за таку смерть. Думав, що, мабуть, доведеться йому згинути від зубів хижих звірів, і це його непокоїло. З дитинства ріс він у непрохідних хащах, постійно займаючись полюванням, у якому, завдяки своїй надлюдській силі, ще не ставши дорослим, уже славився серед лігійців. Було воно таким його улюбленим заняттям, що пізніше, коли був у Римі й мусив од нього відмовитися, ходив до віваріїв і до амфітеатрів, щоби хоч подивитися на знаних і незнаних звірів. Коли дивився на них, прокидалося в ньому нездоланне бажання боротися, вбивати, тож тепер побоювався в душі, що, коли доведеться йому зустрітися з ними в амфітеатрі, оволодіють ним почуття, не гідні християнина, який мусить померти благочестиво і смиренно. Але покладався в тому на Христа, маючи втішатись іншими, приємнішими думками. Ось чув, що агнець оголосив війну силам пекельним і злим духам, до яких віра християнська зараховувала всіх поганських богів, думав, що в цій війні придасться все-таки агнцеві й зуміє прислужитися йому ліпше за інших, позаяк йому не вкладалось у голові, що душа його не може бути сильнішою за душі інших мучеників. Зрештою молився цілими днями, прислужувався в'язням, допомагав охоронцям і втішав свою царівну, яка іноді бідкалася, що у своєму короткому житті не могла зробити стільки добрих справ, скільки їх здійснила славна Тавіфа, про яку розповідав їй свого часу апостол Петро. Охоронці, яких навіть у в'язниці переймало побоювання перед неймовірною силою гіганта, не було ж бо для неї ні кайданів, ані ґрат достатніх, полюбили його врешті за його смирний характер. Не раз, дивуючись його спокою, намагалися випитати причину, а він розповідав їм з такою непохитною певністю, яке життя чекає на нього по смерті, що слухали його зі здивуванням, бачачи вперше, що до підземелля, недоступного для сонця, може проникнути щастя. І коли намовляв їх вірити в агнця, не одному спадало на думку, що його служба – служба раба, а життя його – життя бідняка, і не один замислювався над своєю недолею, і кінцем її буде тільки смерть.
Але смерть викликала нові побоювання, й після неї вони не бачили для себе нічого, тим часом цей лігійський гігант і ця дівчина, подібна до рожевої квітки на тюремній соломі, йшли до неї з радістю, як до брами щастя.
Розділ LXV
Якось увечері навідався до Петронія сенатор Сцевін і завів з ним довгу розмову про тяжкі часи, в які обидва жили, про імператора. Говорив так одверто, що Петроній, хоча й був з ним у приятельських стосунках, насторожився. Сенатор нарікав на те, що світ іде криво й несамовито і що все, разом узяте, мусить скінчитись якимось іще страшнішим лихом, ніж пожежа Рима. Говорив, що навіть августіани розчаровані, що Феній Руф, другий префект преторіанців, насилу терпить безчесну владу Тигелліна і що весь рід Сенеки доведений до крайнощів таким обходженням імператора зі старим наставником, як і з Луканом. Нарешті почав згадувати про незадоволення люду і навіть преторіанців, значну частину яких Феній Руф залучив на свій бік.
– Навіщо це говориш? – запитав його Петроній.
– Через побоювання за імператора, – відповів Сцевін. – Маю далекого родича серед преторіанців, його звати Сцевін, як і мене, й через нього знаю, що діється в таборі… Негативне ставлення зростає й там… Калігула, бач, був теж безумним, і, дивись, що сталося! Ось знайшовся Кассій Херея… Страшний це був учинок, і, напевне, немає серед нас нікого, хто б його схвалив, і все-таки Херея врятував світ од потвори.
– Тобто, – сказав Петроній, – говориш так: «Я Херею не схвалюю, але то був прекрасний чоловік і якби боги послали нам таких якомога більше».
Але Сцевін змінив тему розмови і почав несподівано вихваляти Пізона. Славив його рід, його шляхетність, його прихильність до дружини і, врешті, розум, спокій та рідкісний дар залучати людей.
– Імператор бездітний, – сказав, – і всі бачать наступником Пізона. Без сумніву кожний допоміг би йому з усією душею прийти до влади. Любить його Феній Руф, рід Аннеїв йому відданий. Плавтій Латеран і Туллій Сенеціон скочили б за нього в огонь. Те ж саме Натал, і Субрій Флав, і Сульпіцій Аспер, і Афраній Квінціан, і навіть Вестин.
– З цього останнього небагато Пізонові користі, – відповів Петроній. – Вестин боїться власної тіні.
– Вестин боїться снів і духів, – відповів Сцевін, – але чоловік він енергійний, і його справедливо хочуть обрати консулом. За те, що він у душі проти переслідування християн, не мусиш ти його засуджувати, бо й ти зацікавлений у тому, щоб це безумство припинилося.
– Не я, а Вініцій, – сказав Петроній. – Заради Вініція хотілося б мені врятувати одну дівчину, але не можу, бо позбувся прихильності Агенобарба.
– Як це? Чи не помітив ти, що імператор знову наближає тебе і починає з тобою заговорювати? І скажу тобі чому. Ось збирається знову до Ахайї, щоб там співати грецькою мовою власні пісні. Горить бажанням вирушити в цю подорож, але разом з тим дрижить від думки про насмішкуватість греків. Вважає, що там або йому може випасти найбільший успіх, або його може спіткати величезний провал. Потребує доброї поради і знає, що ліпше за тебе ніхто йому не може її надати. Ось привід для повернення прихильності.
– Лукан міг би замінити мене.
– Міднобородий ненавидить його і в душі засудив його на смерть. Шукає тільки причину, бо він завжди шукає причин. Лукан розуміє, що треба поспішати.
– Присягаюся Кастором! – сказав Петроній. – Можливо, це так. Але мав би ще один спосіб швидкого повернення прихильності.
– Який?
– Повторити Міднобородому те, що ти говорив хвилину тому.
– Я нічого не говорив тобі! – вигукнув схвильовано Сцевін.
Петроній поклав йому руку на плече:
– Ти назвав імператора безумним, передбачав наступництво Пізона і сказав: «Лукан розуміє, що треба поспішати». Із чим це ви хочете поспішати, carissime?
Сцевін зблід, і хвилину вони дивились один одному в вічі.
– Не повториш!
– Присягаюся стегнами Кіприди! Ти таки мене добре знаєш! Ні! Не повторю. Нічого не чув, але теж і не хочу нічого чути… Розумієш! Життя закоротке, аби варто було вживати якихось заходів. Прошу тебе тільки, щоб відвідав сьогодні Тигелліна і розмовляв з ним так само довго, як зі мною, про що захочеш.
– Для чого?
– Для того, аби, якщо мені скаже колись Тигеллін: «Сцевін був у тебе», я міг йому відповісти: «Того самого дня був також і в тебе».
Слухаючи його, Сцевін зламав тростинку зі слонової кістки, яку мав у руці, і відповів:
– Нехай лиха доля впаде на цю річ. Буду сьогодні в Тигелліна, а потім на бенкеті в Нерви. Адже й ти будеш. В усякому разі до зустрічі післязавтра в амфітеатрі, де виступлять уже рештки християн!.. До побачення!
– Післязавтра, – повторив, залишившись сам, Петроній. – Отже, не можна втрачати часу. Агенобарб дійсно потребує мене в Ахайї, тож, може, рахуватиметься зі мною.
І вирішив спробувати останній засіб.
На бенкеті в Нерви імператор зажадав, аби Петроній був напроти нього, бо хотів поговорити з ним про Ахайю та про міста, в яких є шанси виступити найліпше. Йшлося найбільше про афінян, яких він боявся. Інші августіани зосереджено слухали ту розмову, щоб, вихопивши окрушини суджень Петронія, видавати пізніше їх за свої власні.
– Здається мені, що я досі ще не жив, – сказав Нерон, – і що з'явлюся на світ лише в Греції.
– Народишся для нової слави та безсмертя, – відповів Петроній.
– Сподіваюся, що так і станеться й Аполлон не виявиться заздрісним. Якщо повернуся з тріумфом, здійсню йому гекатомбу, якої жоден бог не мав досі.
Сцевін процитував вірш Горація:
– Корабель стоїть уже в Неаполісі, – сказав імператор. – Хотів би виїхати й завтра.
На це Петроній підвівся і, дивлячись просто в вічі Нерона, сказав:
– Дозволь, божественний, я спершу влаштую весільний бенкет, на який передовсім запрошую тебе.
– Весільний бенкет? Який? – запитав Нерон.
– Вініція з донькою лігійського царя, а твоєю заручницею. Вона, щоправда, тепер у в'язниці, але, по-перше: як заручниця не може бути ув'язнена, а по-друге: ти сам зволив одружити Вініція з нею, твої вироки, як вироки Зевса, незаперечні – тому накажи випустити її з в'язниці, і я віддам її женихові.
Холоднокровність і спокійна впевненість, з якою мовив Петроній, збили з пантелику Нерона, який губився завше, коли хтось говорив з ним таким тоном.
– Знаю, – відповів опускаючи очі. – Думав про неї та про того велетня, який задушив Кротона.
– У такому разі обоє врятовані, – відповів спокійно Петроній.
Але Тигеллін прийшов на допомогу своєму повелителю:
– Її ув'язнено з волі імператора, ти ж сказав, Петронію, що вироки його незаперечні.
Всі присутні, які знали історію Вініція та Лігії, прекрасно розуміли, про що йдеться, тож замовкли, зацікавлені, чим завершиться розмова.
– Її ув'язнено через твою помилку і через твоє незнання «права народів», усупереч волі імператора, – заперечив Петроній. – Тигелліне, ти наївний чоловік, але ж і ти не будеш стверджувати, що вона підпалила Рим, бо, зрештою, коли б навіть так стверджував, імператор би тобі не повірив.
Але Нерон уже опанував себе і почав примружувати свої короткозорі очі з виразом невимовної єхидності.
– Петроній має рацію, – сказав за хвилину.
Тигеллін здивовано глянув на нього.
– Петроній має рацію, – повторив Нерон. – Завтра перед нею відчиняться ворота в'язниці, а про весільний бенкет ми побалакаємо в амфітеатрі.
«Я знову програв», – подумав Петроній.
І, повернувшись додому, був уже певен, що надійшов край життю Лігії, тож уранці наступного дня послав до амфітеатру надійного вільновідпущеника, аби той домовився з доглядачем споліарію про видачу її тіла, бо хотів передати його Вініцію.
