Текст книги "Quo vadis"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 27 (всего у книги 41 страниц)

Розділ XLV

Ткач Макрин, до чиєї оселі принесено Вініція, обмив його, дав йому одяг і нагодував, після чого молодий трибун, цілком відновивши сили, заявив, що цієї ж ночі розпочне подальші пошуки Ліна. Макрин, який був християнином, підтвердив слова Хілона, що Лін разом зі старшим священиком Клементом вирушив до Остріану, де Петро мав хрестити цілу общину прихильників нового вчення. Сусіди-християни знали, що Лін позавчора доручив такому собі Гаю пильнувати свій будинок. Для Вініція це було доказом, що ні Лігія, ні Урс не залишилися в ньому і мусили теж вирушити до Остріану.

Ця думка дуже його втішила. Лін був старий, йому важко було ходити з Затибря аж до далекої Номентанської брами, повертаючись звідти на Затибря, й він, імовірно, поселився на ці кілька днів у якогось із одновірців за мурами, і разом з ним і Лігія, і Урс. Так вони уникли пожежі, яка взагалі не перекинулася на протилежний схил Есквіліну. Вініцій в усьому цьому вбачав зволення Христа; відчув на собі його піклування і з серцем, охопленим любов'ю більш ніж будь-коли, заприсягнувся в душі відплатити йому всім життям за ці явні знаки милості.

Тим паче він поспішав до Остріану. Відшукає Лігію, відшукає Ліна, Петра й забере їх куди-небудь далеко, в якийсь із своїх маєтків, хоча б і на Сицилію. Рим ось палає, й за кілька днів останеться від нього тільки попелище, тож навіщо мають залишатися серед лиха та розгнузданого люду? Там, оточені гуртами дисциплінованих рабів, житимуть у тиші та спокої всі під покровом Христа, з благословенням Петра. Тільки б їх тепер відшукати.

Було це справою нелегкою. Вініцій пам'ятав, як важко діставався він Затибря з Аппійової дороги, скільки довелося йому кружляти, щоб дійти до Портової дороги, тож вирішив обігнути місто з протилежного боку. Рухаючись Тріумфальною дорогою вздовж ріки, можна було дістатися Емілійового мосту, звідти ж, оминаючи Пінцій, повз сади Помпея, Лукулла та Саллюстія[324]324
  Рухаючись Тріумфальною дорогою… оминаючи Пінцій, повз сади Помпея, Лукулла та Саллюстія… – Тріумфальна дорога виходила з міста в північно-західному напрямі, в бік Ватиканського пагорба. Пінцій, або т. зв. Садовий пагорб, розташований у північній частині Рима; на схилах Пінція були сади Помпея, Лукулла, Саллюстія, Аціліїв, Доміціїв та ін. Лукулл Луцій Ліциній (117—57 до н. е.) – римський державний діяч і полководець, казковий багатій. Гай Саллюстій Крисп (86—35 до н. е.) – римський політичний діяч, історик.


[Закрыть], вибратися на Номентанську дорогу. Це був найкоротший шлях, але і Макрин, і Хілон не радили ним іти. Вогонь не охопив, щоправда, досі тієї частини міста, але всі ринки й вулиці могли бути повністю забиті людьми та їхніми речами. Хілон радив рухатися через Ватиканське поле аж до Фламінійової брами, там перетнути ріку й посуватися далі із зовнішнього боку мурів, за садами Аціліїв[325]325
  Ацілії – давній плебейський рід.


[Закрыть], до Соляної брами. Вініцій після короткого вагання вирішив послухатися поради.

Макрин мусив залишитися, щоб охороняти будинок, але роздобув двох мулів, які могли знадобитися Лігії в подальшій подорожі. Хотів також додати раба, та Вініцій відмовився, припускаючи, що, як уже з ним було, перший-ліпший загін преторіанців, зустрінутий у дорозі, підкориться його наказам.

Тож, не зволікаючи, разом із Хілоном вирушили через Янікульське поле до Тріумфальної дороги. На відкритих місцях тут теж були табори, та пробиратися через них було легше, бо більша частина мешканців тікала до моря Портовою дорогою. За Септиміанською брамою Вініцій і Хілон поїхали між рікою та чудовими садами Доміціїв, могутні кипариси яких світилися червоно від пожежі, мовби від променів призахідного сонця. Дорога ставала вільнішою, часом тільки доводилось їм пробиватися крізь потік селянства, що сунуло до міста. Вініцій підганяв свого мула, як міг, Хілон же, їдучи вслід за ним, розмовляв упродовж усієї дороги сам із собою:

– Ось пожежа залишилася позаду й тепер гріє нам спини. Ніколи ще на цій дорозі не було так видно вночі. О Зевсе! Якщо не спустиш зливу на цю пожежу, значить, не любиш Рима. Силами людськими не загасити такого вогню. Місто, якому підкорялися Греція та весь світ! А тепер перший-ліпший грек може пекти свої боби в його попелі! Хто на таке сподівався!.. Й не буде вже ні Рима, ні римських володарів…

А хто захоче ходити по цьому попелищу, коли вистигне, і посвистувати, той посвистуватиме в безпеці. О боги! Посвистувати в такому світовладному місті! Хто б із греків або навіть із варварів міг на таке сподіватися?.. Одначе свистіти можна, бо купа попелу – зосталася вона від вогнища пастухів чи від спаленого міста – це лише купа попелу, що її рано чи пізно розвіє вітер.

Кажучи це, Хілон час від часу обертався назад і дивився на хвилю вогню зі злостивою і разом з тим радісною міною. Потім мовив далі:

– Гине! Гине! І не буде його вже більше на землі. Куди тепер світ посилатиме своє зерно, свої маслини та свої гроші? Хто в нього витискатиме золото і сльози? Мармур не горить, але кришиться у вогні. Капітолій перетвориться на руїни, і Палатин стане руїнами. О Зевсе! Рим був на кшталт пастуха, інші ж народи – ніби вівці. Коли пастух був голодним, різав одну з овець, з'їдав м'ясо, і тобі, отче богів, жертвував шкуру. О Хмарозбирачу, хто різатиме тепер і в чиї руки вкладеш пастуший бич? Бо Рим палає, отче, так добре, ніби ти його сам підпалив блискавкою.

– Поспішай! – підганяв його Вініцій. – Що там робиш?

– Оплакую Рим, пане, – відповів Хілон. – Таки ж місто Юпітера!..

І якийсь час їхали мовчки, вслухаючись у гоготання пожежі та в шум пташиних крил. Голуби, яких величезна кількість гніздилася при віллах і по містечках Кампанії, а також різноманітні птахи з-над моря та з навколишніх гір, сприймаючи заграву пожежі за сонячне світло, летіли цілими зграями наосліп у вогонь.

Вініцій першим порушив мовчання:

– Де ти був, коли спалахнула пожежа?

– Ішов до свого друга Евриція, пане, що тримав крамничку біля Великого Цирку, і розмірковував якраз про вчення Христове, коли хтось закричав: «Огонь!» Люди громадилися біля цирку, шукаючи порятунку та з цікавості, але коли полум'я охопило весь цирк і, крім того, почало спалахувати в інших місцях, треба було подумати про власну безпеку.

– Чи бачив ти людей, що кидали смолоскипи до будинків?

– Хіба я тільки це бачив, внуче Енея! Бачив людей, що торували собі в натовпі дорогу мечами; бачив бійки й розтоптані на бруківці нутрощі людські. Ах, пане, коли б ти на це дивився, подумав би, що варвари захопили місто і вчиняють різанину. Люди навколо кричали, що настав кінець світу. Деякі зовсім втратили голову і, відмовившись од наміру тікати, чекали бездумно, коли їх охопить полум'я. Другі збожеволіли, треті вили з розпачу, та бачив і таких, які вили від радості, бо, о пане, багато є на світі злих людей, що не здатні поцінувати добродійств милостивого вашого панування й тих справедливих законів, на основі яких віднімаєте у всіх їхнє майно та привласнюєте його. Люди не вміють погоджуватися з волею богів!

Вініцій був занадто поглинутий своїми роздумами, щоб помітити іронію, яка звучала в словах Хілона. Він здригався від жаху лише на думку, що Лігія могла опинитися серед цього сум'яття, на цих страшних вулицях, на яких розтоптано людські нутрощі. Й хоча він уже разів десять випитував Хілона про все, що той міг знати, звернувся до нього ще:

– А ти бачив їх в Остріані на власні очі?

– Бачив, сину Венери, бачив дівчину, доброго лігійця, святого Ліна й апостола Петра.

– До пожежі?

– Так, о Митро, до пожежі.

Але в душі Вініція з'явилася підозра, чи Хілон не бреше, тож, притримавши мула, поглянув грізно на старого грека й запитав:

– Що ти там робив?

Хілон знітився. Хоча йому, як і багатьом, здавалося, що разом із загибеллю Рима надходить край і римському владарюванню, але поки що був сам на сам із Вініцієм, пригадував, що той заборонив під загрозою страшної кари шпигувати за християнами, й особливо за Ліном і Лігією.

– Пане, – сказав Хілон, – чому ти не віриш, що я їх люблю? Саме так! Був у Остріані, бо вже наполовину християнин. Піррон навчив мене ставити доброчесність вище за філософію, тож дужче горнуся до людей доброчесних. А до того ж, о пане, я бідний, і коли ти, о Юпітере, розважався в Анції, я частенько голодував, сидячи за книгами, тож сідав біля муру в Остріані, бо християни, хоча й самі бідняки, більше подають милостині, ніж усі інші, разом узяті, мешканці Рима.

Привід цей видався Вініцію переконливим, тому запитав уже не так грізно:

– І ти не знаєш, де на цей час поселився Лін?

– Одного разу ти покарав мене за цікавість, пане, жорстоко, – відповів грек.

Вініцій замовк, і їхали далі.

– Пане, – сказав трохи згодом Хілон, – не відшукав би ти дівчину, коли б не я, але якщо її знайдемо тепер, не забудеш про бідного мудреця?

– Матимеш дім із виноградником біля Амеріоли[326]326
  Амеріола – місто в Сабінській області (на північний схід од Рима).


[Закрыть], – відповів Вініцій.

– Дякую тобі, Геркулесе! З виноградником?.. Дякую тобі! О, так! З виноградником!

Минули пагорби Ватикану, що світилися червоно від пожежі, але за Навмахією звернули праворуч, аби, перетнувши Ватиканське поле, наблизитися до ріки і, переправившись через неї, дістатися Фламінійової брами. Раптом Хілон притримав мула і сказав:

– Пане! Прийшла мені в голову гарна ідея.

– Кажи, – відповів Вініцій.

– Між Янікульським пагорбом і Ватиканом, за садами Агриппіни, є підземелля, з яких добували камінь і пісок для будівництва цирку Нерона. Послухай мене, пане! Останнім часом юдеї, що їх, як знаєш, багато є на Затибрі, почали жорстоко переслідувати християн. Пам'ятаєш, що вже за божественного Клавдія такі там були заворушення, що імператор змушений був вигнати їх із Рима. Тепер же, коли повернулися й коли завдяки піклуванню Августи почуваються в безпеці, тим зухваліше принижують християн. Я ж бо знаю! Я бачив. Жодного едикту не було видано проти християн, але юдеї звинувачують їх перед префектом міста, що вбивають дітей, вшановують осла та проповідують не визнане сенатом учення, а самі б'ють їх і нападають на їхні молитовні будинки з такою жорстокістю, що християни змушені ховатися від них.

– Що ти хочеш цим сказати? – запитав Вініцій.

– А те, що синагоги існують відкрито на Затибрі, але християни, щоб уникнути переслідувань, змушені молитися таємно і збираються в покинутих сараях за містом або в піщаних кар'єрах. Ті, що мешкають на Затибрі, вибрали собі цей, що утворився з причини будівництва цирку й різних будинків уздовж Тибру. Тепер, коли гине місто, прихильники Христа, напевно, моляться. Знайдемо їх силу-силенну в підземеллях, тому радив би тобі, пане, щоб ми заглянули туди мимохідь.

– Але ж ти говорив, що Лін вирушив до Остріану! – вигукнув роздратовано Вініцій.

– А ти мені пообіцяв будинок із виноградником біля Амеріоли, – відповів Хілон, – отже, хочу шукати дівчину всюди, де маю сподівання її знайти. Після того як спалахнула пожежа, вони могли повернутися на Затибря… Могли оминути місто, як ми робимо це зараз. Лін має дім, хотів, може, бути ближче до нього, щоб глянути, чи пожежа не охопить і цього кварталу. Якщо повернулися, тоді присягаюся тобі, пане, Персефоною[327]327
  Персефона – у грецькій міфології богиня підземного царства; дочка Деметри; тотожна римській Прозерпіні.


[Закрыть], що застанемо їх на молитві в підземеллі, а в найгіршому разі розпитаємо про них.

– Маєш рацію, веди! – сказав трибун.

Хілон, не роздумуючи, звернув ліворуч, до пагорба. На мить схил цього пагорба заступив їм пожежу так, що, хоча найближчі виступи були освітлені, самі вони опинилися в тіні. Минувши цирк, звернули ще ліворуч і заглибились у лощину, в якій було зовсім темно. Але в темряві Вініцій помітив багато миготливих вогників.

– Це вони! – сказав Хілон. – Буде їх нині більше, ніж будь-коли, бо інші молитовні будинки згоріли або повні диму, як і все Затибря.

– Так! Чую спів, – сказав Вініцій.

Дійсно, з темного отвору в пагорбі долинали людські голоси, ліхтарики зникали в ньому один за одним. Але з бічних лощин з'являлися все нові постаті, так що через деякий час Вініцій і Хілон опинилися серед гурту людей.

Хілон сповз із мула і, кивнувши підліткові, що йшов збоку, сказав йому:

– Я служитель Христа і єпископ. Потримай нам мулів, і дістанеш моє благословення та відпущення гріхів.

Потім, не очікуючи відповіді, всунув йому в руку повіддя і приєднався разом із Вініцієм до натовпу, що рухався.

Незабаром увійшли до підземелля й посувалися далі при слабкому світлі ліхтариків темним коридором, аж поки прийшли до широкої печери, з якої, очевидно, ще недавно вибирали камінь, бо на стінах виднілися свіжі його злами.

Було там видніше, ніж у коридорі, бо, окрім світильників і ліхтариків, у печері горіли смолоскипи. При їх світлі розгледів Вініцій цілий уклінний натовп із руками, простягненими догори. Ні Лігії, ні апостола Петра, ні Ліна він тут не бачив, натомість оточували його обличчя урочисті й схвильовані. На деяких він бачив очікування, тривогу, сподівання. Миготливе світло відбивалося в білках їхніх підведених очей, піт струмував по блідих як крейда лобах; одні співали пісень, інші гарячково повторювали ім'я Христа, деякі били себе в груди. По всіх було видно: щохвилини очікують чогось надзвичайного.

Та ось співи змовкли, і над натовпом, у ніші, утвореній на місці відбитої брили, з'явився знайомий Вініцію Крисп, із обличчям ніби напівпритомним, блідим, фанатичним і суворим. Очі звернулися до нього, мовби в очікуванні слів розради та сподівання, він же, перехрестивши всіх, заговорив поспіхом, ледве не зриваючись на крик:

– Кайтеся у гріхах ваших, бо настав час. Ось на місто лиходійств і розпусти, ось на новий Вавилон спустив Господь огонь нищівний. Настав час суду, гніву та загибелі… Господь передрік пришестя своє, і скоро ви побачите його! Але прийде вже не в образі агнця, який віддав свою кров за гріхи ваші, але як грізний судія, що в справедливості своїй скине в безодню грішників і невіруючих… Горе світові й горе грішникам, бо не буде вже для них милосердя… Бачу тебе, Ісусе! Зірки спадають на землю дощем, сонце меркне, земля розверзає безодні свої, і мертві повстають, а ти грядеш серед звуків трубних і сонмів ангельських, серед громів і блискавок. Бачу й чую тебе, о Ісусе!

Тут замовк і, підвівши обличчя, здавалося, почав углядатися в щось далеке і страшне. В цю мить у підземеллі почувся глухий гуркіт грому – один, другий і десятий. Це в палаючому місті падали цілі вулиці згорілих будинків. Але більшість християн визнало цей гуркіт за очевидну ознаку, що грізний час настає, бо віра в близькість другого пришестя Христа і в кінець світу була й так між ними розповсюджена, тепер же зміцнила її пожежа міста. Тому страх Господній охопив натовп. Численні голоси почали повторювати: «Судний день!.. Гряде!» Деякі затуляли руками обличчя в переконанні, що зараз трісне земля в основах своїх і з надр її вийдуть нелюди пекельні, щоб терзати грішників. Одні благали: «Ісусе, змилуйся! Рятівнику наш, будь милосердним!..» – другі голосно каялися в гріхах, треті кидались одне до одного в обійми, щоб фатальної миті відчувати поряд близькі серця.

Але були й такі, чиї лиця, ніби на вершині блаженства, сповнені неземних усміхів, не виявляли тривоги. В кількох місцях розляглися голоси: це люди в релігійному екстазі почали викрикувати незрозумілі слова невідомими мовами. Хтось із темного кутка печери заволав: «Пробудись, хто спить!» Над усім панував голос Криспа: «Пильнуйте! Пильнуйте!»

Часом, одначе, наставала тиша, мовби всі, затамувавши подих, очікували того, що станеться. І тоді чути було далекий гуркіт від падіння зруйнованих вогнем кварталів, після якого знову звучали стогони, молитви, вигуки й заклики: «Рятівнику, змилуйся!» Іноді Крисп голосно промовляв: «Зречіться благ земних, бо скоро не буде у вас землі під ногами! Зречіться земної любові, бо Господь знищить тих, які дужче, ніж його, люблять жінок і дітей. Горе тому, хто полюбив творіння дужче, ніж творця! Горе багатим! Горе лихварям! Горе розпусникам! Горе чоловікові, жінці й дітям!..»

Зненацька сильніший од попередніх гуркіт струсонув каменоломню. Всі впали на землю, простягнувши руки хрестом, аби таким чином захиститися від злих духів. Настала тиша, в якій чути було тільки прискорене дихання та переляканий шепіт: «Ісусе! Ісусе! Ісусе!» – і де-не-де плач дітей. І зразу ж понад лежачою черню чийсь спокійний голос мовив:

– Мир вам!

Це був голос апостола Павла, який щойно ввійшов до печери. Від звуків його слів страх миттю розвіявся, як минає страх у стада, коли з'являється пастух. Люди попідводилися з землі, хто був ближче, тулилися до його колін, мовби шукаючи в нього захисту, він же простяг над ними руки й заговорив:

– Чому тривожитесь у серцях ваших? Кому з вас відомо, що його може спіткати, поки не настав його час? Господь покарав огнем Вавилон, але над вами, хто омитий хрещенням і чиї гріхи спокутувані кров'ю агнця, буде милосердя його, й помрете з іменем його на вустах ваших. Мир вам!

Після грізних, немилосердних слів Криспа слова Петра були бальзамом для присутніх. Замість страху Господнього душами оволоділа милість Божа. Люди ці знайшли такого Христа, якого полюбили з оповідей апостольських, – тож не судію невблаганного, а лагідного, терплячого агнця, милосердя якого у сто разів переважало злобу людську. Відчуття полегшення огорнуло все зібрання, та сподівання в поєднанні з вдячністю апостолові переповнили серця. Голоси з різних кутків озвалися: «Ми вівці твої, паси нас!» Які були поближче, мовили: «Не покидай нас у лиху годину!» І припадали до його колін, а Вініцій, бачачи це, підійшов до апостола, схопив край його плаща і, схиливши голову, сказав:

– Порятуй мене, святий старче! Я шукав її в диму пожежі й у натовпі людському, та ніде не міг знайти, але вірю, що ти можеш повернути її мені.

– Сподівайся, – мовив, – і йди за мною.

Розділ XLVI

Місто все ще горіло. Великий Цирк лежав у руїнах, далі в кварталах, які загорілися першими, цілі вулиці й завулки лежали в руїнах. Коли падав будинок, стовпи вогню здіймалися до самого неба. Вітер перемінився й віяв тепер із страшенною силою з боку моря, несучи на Целій, на Есквілін і на Вімінал хвилі вогню, головешок та жарин. Подумали вже, одначе, і про порятунок. За наказом Тигелліна, що позавчора прибув із Анція, заходилися зносити будинки на Есквіліні, щоб вогонь, потрапивши на порожнє місце, згас сам по собі. Була це все-таки жалюгідна спроба, вжита для порятунку решти міста, бо про врятування того, що горіло, нічого було й думати. Належало при цьому подбати й про запобігання наслідкам лиха. Разом із Римом гинули незліченні багатства, гинуло все майно його мешканців, – так що навколо мурів бродили тепер сотні тисяч неімущих. Наступного дня голод почав дошкуляти цим натовпам людським, адже велетенські запаси продуктів, нагромаджені в місті, горіли разом з ним, у загальному сум'ятті й розвалі ніхто досі не подумав, аби привезти нові. Тільки по прибутті Тигелліна було послано до Остії відповідні накази, тим часом натовпи почали прибирати все загрозливішого вигляду.

Будинок біля Аппійового акведука, в якому тимчасово поселився Тигеллін, обступили юрби жінок, які з ранку до пізньої ночі кричали: «Хліба й даху!» Марно преторіанці, викликані з великого табору між Соляною та Номентанською дорогами, намагалися підтримати хоча б якийсь лад. Тут і там чинили їм відкритий збройний опір, іноді беззбройні гурти, вказуючи на палаюче місто, кричали: «Убивайте нас через цей вогонь!» Лаяли імператора, августіанів, преторіанських солдатів, обурення зростало з кожною годиною так, що Тигеллін, поглядаючи вночі на тисячі вогнищ, розведених навколо міста, говорив собі, що то вогнища ворожого табору. За наказом його привезено, крім борошна, якнайбільшу кількість спеченого хліба не лише з Остії, але й з усіх навколишніх міст і селищ, та коли перші партії прибули на Торгову пристань, народ зламав ворота з боку Авентина і як оком змигнути розхапав увесь запас, скориставшись страшенним сум'яттям. При місячнім сяйві билися за хлібини, величезну кількість яких утоптано в землю. Борошно з розірваних мішків укрило, наче снігом, весь простір од складів аж до лугів Друза та Германіка, і заворушення тривали, аж поки солдати, оточивши всі будинки, почали розганяти натовпи за допомогою стріл та каміння.

Ніколи від часу навали галлів під проводом Бренна не траплялося Риму такого лиха. Порівнювали з розпачу обидві пожежі. Але тоді лишився принаймні Капітолій. Нині ж і він оточений був зловісним вогненним вінцем. Мармур не горів у вогні, але ночами, коли вітер на мить розганяв язики полум'я, на горі видно було шереги колон храму Юпітера, що, розпечені, світилися рожево, наче вкриті жаром. Врешті, за часів Бренна мешканці Рима були дисципліновані, згуртовані, прихильні до свого міста і його вівтарів, нині ж навколо мурів палаючого міста бродили різномовні натовпи, здебільшого із рабів і вільновідпущеників, розгнуздані, свавільні, готові виступити під тиском злиднів проти влади та міста.

Але самі масштаби пожежі, наповнюючи серця жахом, певною мірою знесилювали натовп. За пожежею могли прийти голод і хвороби – на довершення нещастя стояла страшенна липнева спека. Повітрям, розпеченим вогнем і сонцем, неможливо було дихати. Ніч не лише не приносила полегшення, але була таким же пеклом. Удень відкривався жахливий і зловісний краєвид. Усередині гігантське місто на пагорбах, перетворене на ревучий вулкан, навколо ж, аж до Альбанських гір, неозоре суцільне кочовище – буди, намети, курені, повози, тачки, ноші, ятки, вогнища – все це застелене димом, курявою, освітлене рудими променями сонця, що пробиваються крізь пожежу, наповнене гомоном, криком, погрозами, ненавистю і страхом, – велетенське збіговисько чоловіків, жінок і дітей. Серед квіритів – греки, кудлаті ясноокі люди півночі, африканці, азіати; серед римських громадян – раби, вільновідпущеники, гладіатори, купці, ремісники, селяни й солдати – справжнє людське море, що оточувало вогненний острів.

Найрізноманітніші вісті хвилювали це море, як вітер – морські хвилі. Були благополучні й неблагополучні. Балакали про незліченні запаси зерна та одягу, що надійдуть на Торгову пристань і роздаватимуться безкоштовно. Подейкували також, що за наказом імператора із провінцій Азії, Африки будуть вивезені всі багатства, зібране в такий спосіб добро розподілять між мешканцями Рима так, аби кожне могло собі вибудувати власний дім. Але ж одночасно поширювалися й такі новини – воду у водогонах отруєно, Нерон хоче знищити місто, вигубити мешканців до ноги, щоби потім перебратися до Греції чи Єгипту і звідти правити світом. Кожна з чуток розходилась із швидкістю блискавки і кожна знаходила в натовпі готових їй повірити, збуджуючи спалахи сподівання або гніву, страху або люті. Врешті якась гарячка опанувала ці тисячі кочівників. Віра християн, що кінець світу через вогонь – близький, поширювалася й між прихильниками язичницьких богів з кожним днем усе більше. Серед хмар, освітлених місяцем, їм увижалися боги, які придивлялися до загибелі землі, – до них простягали руки, благаючи про жалість або проклинаючи їх.

Тим часом солдати при допомозі певної кількості мешканців продовжували руйнувати будинки на Есквіліні, на Целії, а також і на Затибрі, завдяки чому там уціліла значна частина будівель. Але в самому місті палали незліченні скарби, нагромаджені за не одне століття перемог, безцінні твори мистецтва, прекрасні храми та найдорожчі пам'ятки римської минувшини та римської слави. Передбачали, що з усього міста вціліє заледве кілька розташованих на околиці кварталів і що сотні тисяч людей залишаться без даху. Інші поширювали чутки, що солдати руйнують будинки не для придушення вогню, а для того, щоб нічого не залишилося від міста. Тигеллін благав у кожному листі, щоб імператор приїхав і присутністю своєю заспокоїв зневірений народ. Одначе Нерон вирушив тільки тоді, коли полум'я охопило «Domus transitoria»[328]328
  «Прохідний дім» (лат.).


[Закрыть], і поспішав, аби не втратити часу, коли пожежа набере найбільшої сили.