Текст книги "Quo vadis"
Автор книги: Генрик Сенкевич
сообщить о нарушении
Текущая страница: 21 (всего у книги 41 страниц)
Розділ XXXII
Петроній вирушив додому, здвигуючи плечима, дуже незадоволений. Побачив тепер і він, що перестали вони з Вініцієм один одного розуміти і що душі їхні розійшлись остаточно. Колись Петроній мав на молодого воїна величезний вплив. Був йому в усьому зразком, і часто кілька іронічних слів з його боку вистачало, щоб Вініція від чогось утримати або до чогось спонукати. Тепер не зосталося з того нічого, так що Петроній не пробував навіть вдаватися до давніх способів, відчуваючи, що його дотепність та іронія сковзнуть без результату по нових пластах, які на душі Вініція наклали любов і зіткнення з незбагненним християнським світом. Досвідчений скептик розумів, що втратив ключ до цієї душі. Це наповнювало його незадоволенням і навіть побоюванням, яке посилилося після подій цієї ночі. «Якщо це з боку Августи не швидкоплинне захоплення, а міцніша пристрасть, – думав Петроній, – то буде одне з двох: або Вініцій проти неї не встоїть і може через нікчемний випадок пропасти, або, що нині ймовірніше, не піддасться і в такому разі пропаде напевно, а з ним, можливо, і я, хоча б тому, що я його родич і що Августа, виявивши неприязнь до всієї родини, переключить свій вплив на користь Тигелліна…» І так, і так виходило кепсько. Петроній був людиною мужньою і смерті не боявся, але, не сподіваючись од неї нічого, не хотів її викликати. Після тривалих роздумів урешті вирішив, що найліпше й найбезпечніше буде випровадити Вініція з Рима в подорож. Ах, коли б міг дати йому на дорогу ще й Лігію, він би це зробив із радістю. Але й так сподівався, що не буде занадто важко того вмовити. Тоді розпустив би чутки на Палатині про хворобу Вініція й одвів би цим і від нього небезпеку, й від себе. Августі не було достеменно відомо, чи впізнав її Вініцій; могла припустити, що ні, тож її самолюбство поки що не надто ображено. Інакше могло бути в майбутньому, й належало цьому запобігти. Петроній хотів насамперед виграти час, адже розумів: якщо імператор вирушить до Ахайї, тоді Тигеллін, який нічого не тямить у мистецтві, одійде на другий план і втратить свій вплив. У Греції Петроній упевнений був, що переможе всіх своїх суперників.
Тим часом вирішив спостерігати за Вініцієм і заохочувати до подорожі. Протягом кільканадцяти днів розмірковував над тим, чи не намовити імператора, щоб той видав едикт про вигнання всіх християн із Рима, – тоді б Лігія покинула місто разом з іншими одновірцями, а за нею й Вініцій. Тоді не довелося б його вмовляти. Таке було можливим. Адже ще не так давно, коли юдеї вчинили заворушення з ненависті до християн, імператор Клавдій, не вміючи відрізнити одних від інших, вигнав юдеїв. Чому б тепер Нерону не вигнати християн? У Римі стало б просторіше. Петроній після того «плавучого бенкету» бачив щодня Нерона й на Палатині, і в інших місцях. Підказати йому таку ідею було неважко, бо імператор ніколи не відкидав намов, які приносили комусь загибель або шкоду. Після дозрілих роздумів Петроній склав собі цілий план. Ось улаштує в себе бенкет і на ньому схилить імператора до видання едикту. Мав навіть підстави сподіватися, що імператор йому довірить виконання. Тоді відправили б Лігію з усякими належними коханці Вініція почестями, приміром, до Байї, і нехай би там кохалися й бавилися християнством, скільки б їм захотілося.
Тим часом Вініція він провідував часто: по-перше, тому, що при всьому своєму римському егоїзмі не міг позбутися прихильності до нього, і по-друге, щоб намовляти його на подорож. Вініцій прикидався хворим і не показувався на Палатині, де щодня виникали нові задуми. Одного дня нарешті Петроній почув із власних уст імператора, що той вирішив твердо через три дні вирушати до Анція, і наступного дня пішов повідомити про це Вініція.
Але той показав йому список осіб, запрошених до Анція, що його вранці приніс йому вільновідпущеник імператора.
– Є в ньому моє ім'я, – сказав, – є і твоє. Повернувшись, застанеш такий самий список у себе.
– Коли б мене серед запрошених не було, – відповів Петроній, – це означало б, що треба померти, але я не думаю, щоб це настало до подорожі в Ахайю. Буду там Неронові занадто необхідним.
Переглянувши список, сказав:
– Щойно прибули до Рима, а вже доводиться покидати дім і тарабанитися до Анція. Але треба! Бо це не тільки запрошення, це й наказ.
– А якщо хтось не послухається?
– Дістане інше запрошення: вирушити в значно тривалішу подорож, із якої не повертаються. Шкода, що не дослухався моєї поради й не виїхав, поки був час. Тепер мусиш їхати до Анція.
– Тепер мушу до Анція… Дивись, у який час ми живемо та якими підлими є рабами.
– Чи ти лише сьогодні це помітив?
– Ні. Але бачиш, ти мені доводив, що християнське вчення є ворожим життю, бо накладає на нього пута. А чи можуть бути більш міцні пута, ніж ті, що носимо? Ти ж говорив: «Греція створила мудрість і красу, а Рим могутність». Де ж наша могутність?
– Погукай собі Хілона. Не маю нині аж ніяк бажання до філософствування. Присягаюся Геркулесом! Не я створив ці часи і не я за них відповідаю. Поговорімо про Анцій. Знай, що чекає тебе там велика небезпека й що ліпше б, може, було для тебе боротися з тим Урсом, що задушив Кротона, ніж туди їхати, але не поїхати не можеш.
Вініцій зневажливо махнув рукою і сказав:
– Небезпека! Ми всі блукаємо в мороці смерті, й щохвилини чиясь голова занурюється в цей морок.
– Чи маю тобі перераховувати всіх, хто мав трохи розуму й тому, незважаючи на правління Тиберія, Калігули, Клавдія та Нерона, дожив до вісімдесяти, а то й до дев'яноста років? Нехай тобі за приклад буде хоча б такий собі Доміцій Афр. Дожив до спокійної старості, незважаючи на те, що все життя був лиходієм і негідником.
– Може, тому! Може, саме тому! – відповів Вініцій і, переглядаючи список, сказав: – Тигеллін, Ватиній, Секстій Африкан[262]262
Секстій Африкан – знатний сенатор, консул 59 р.
[Закрыть], Аквілій Регул[263]263
Аквілій Регул – відомий донощик і обвинувач.
[Закрыть], Суїлій Нерулін, Епрій Марцелл і так далі! Що за збіговисько мужланів і мерзотників!.. І подумати лише, що воно править світом!.. Чи не ліпше б їм було возити якесь єгипетське або сирійське божество по містечках, бряжчати систрами й заробляти на хліб ворожбитством або танцями?..
– Або показувати вчених мавп, собак, які вміють рахувати, чи осла, що грає на флейті, – додав Петроній. – Усе це правда, але поговорімо про щось важливіше. Будь уважним і слухай мене: на Палатині я розповідав, що ти хворий і не можеш вийти з дому, тим часом ім'я твоє знаходимо в списку, що доводить: хтось не повірив моїм розповідям і вніс його навмисно. Нерона ти не цікавиш, бо для нього ти солдат, з яким щонайбільше можна побалакати про перегони в цирку і який у поезії та музиці нічого не тямить. Отож, аби внести твоє ім'я, постаралася Поппея, а це значить, що її пристрасть до тебе не була швидкоплинним захопленням і що вона прагне тебе підкорити.
– От відважна Августа!
– Відважна воістину, бо може тебе загубити зовсім. О, хоча б Венера вдихнула в неї якнайшвидше іншу любов, але поки що їй хочеться тебе, мусиш бути якомога обережнішим. Міднобородому вона вже починає набридати, волів би нині Рубрію або Піфагора, та лише через самолюбство піддав би вас найжорстокішій помсті.
– У гаю не знав я, що то вона зі мною говорила, але ж ти підслуховував і знаєш, що я відповів їй: що кохаю іншу і що не хочу її.
– А я тебе заклинаю всіма богами підземного царства, не втрачай решток розуму, які тобі ще лишили християни. Як можна вагатися, маючи вибір між загибеллю можливою та загибеллю неминучою? Хіба я не сказав тобі: якщо образиш самолюбство Августи, не буде для тебе порятунку? Присягаюся Гадесом! Якщо тобі набридло життя, то ліпше б тобі перерізати вени або кинутися на меч, бо коли образиш Поппею, може тебе спіткати смерть не така легка. Колись приємніше було з тобою розмовляти! У чому, власне, справа? Що з тобою станеться? Чи це тобі зашкодить кохати твою Лігію? Пам'ятай при тому, що Поппея бачила її на Палатині й що неважко їй буде здогадатися, заради кого нехтуєш таку високу милість. А тоді видобуде її хоч із-під землі. Загубиш не тільки себе, але й Лігію, розумієш?
Вініцій слухав, ніби думаючи про щось інше, і врешті сказав:
– Я мушу її бачити.
– Кого? Лігію?
– Лігію.
– Ти знаєш, де вона?
– Ні.
– Отже, знову почнеш шукати її по старих цвинтарях і на Затибрі?
– Не знаю, але мушу її бачити.
– Гаразд. Позаяк християнка, може виявитися, що вона розсудливіша за тебе, а це так і буде, якщо не хоче твоєї загибелі.
Вініцій здвигнув плечима.
– Вирятувала мене з рук Урса.
– У такому разі поквапся, бо Міднобородий не буде зволікати з від'їздом. А смертні вироки він може ухвалювати і в Анції.
Але Вініцій не слухав. Його турбувала тільки одна думка: побачення з Лігією, – тож почав розмірковувати, як це зробити.
Тим часом з'явилась обставина, що могла усунути всі труднощі. Наступного дня несподівано прийшов до нього Хілон.
Прийшов жалюгідний, обдертий, зголоднілий, у лахмітті замість плаща, слуги, одначе, що мали давній наказ впускати його в будь-який час дня й ночі, не посміли його зупинити, тож увійшов просто до атрію і, ставши перед Вініцієм, сказав:
– Нехай боги тобі пошлють безсмертя й поділяться з тобою владою над світом!
Вініцій у першу мить мав бажання наказати, щоб виставили його за двері. Та спало йому на думку, що, може, грек знає щось про Лігію, і цікавість переважила огиду.
– Це ти? – запитав. – Що з тобою сталося?
– Біда, сину Юпітера, – відповів Хілон. – Справжня доброчесність – це товар, про який ніхто не запитує, а справжній мудрець мусить бути задоволеним і з того, що раз на п'ять днів може купити в різника баранячу голову і обгризати на горищі, запиваючи слізьми. Ой, пане! Все, що мені дав, витратив я на книги в Атракта, а потім обібрано мене, розорено; рабиня, що купив записувати мої повчання, втекла, забравши решту того, чим твоя великодушність мене обдарувала. Тепер я жебрак, але подумав собі: до кого мушу звернутись, якщо не до тебе, о Серапісе, якого люблю, обожнюю й за якого ризикував життям своїм!
– По що прийшов і що приніс?
– По допомогу, о Ваале, а приніс тобі мої злидні, мої сльози, мою любов і врешті вісті, які через любов для тебе роздобув. Пам'ятаєш, пане, я тобі свого часу говорив, що продав рабині божественного Петронія одну нитку з пояса Венери Пафійської?.. Тепер я довідався: це їй допомогло, і ти, сину Сонця, знаєш, що в тому домі діється, знаєш також, ким є там Евніка. Маю ще одну таку нитку. Приберіг її для тебе, пане.
Тут замовк, помітивши гнівний порух брів Вініція, і, бажаючи відвести спалах, сказав поквапливо:
– Знаю, де мешкає божественна Лігія, вкажу тобі, пане, будинок і провулок.
Вініцій стримав хвилювання, викликане звісткою, і сказав:
– Де вона?
– У Ліна, верховного жерця християн. Вона там разом з Урсом, а той, як і раніше, ходить до мельника, якого звати, як твого вільновідпущеника, пане, Демас… Так, Демас!.. Урс працює ночами, тож, оточивши будинок уночі, не знайдете його… Лін – старий… а крім нього, там дві, ще старші, рабині.
– Звідки ти все це знаєш?
– Пам'ятаєш, пане, що був у руках у християн і вони мене пощадили. Главк помиляється насправді, вважаючи, що я винуватець його нещасть, але повірив у те, неборак, і вірить досі, а все-таки вони мене пощадили! Тож не дивуйся, пане, що вдячність наповнила моє серце. Я ж людина з давніх, ліпших часів. От і подумав: невже маю забути моїх друзів і доброчинців? Хіба не виявлю я закам'янілості, якщо не запитаю про них, не дізнаюся, що з ними діється, як їх здоров'я й де мешкають? Присягаюся Кібелою Пессинунтською[264]264
Присягаюся Кібелою Пессинунтською… – Пессинунт (місто в центральній частині Малої Азії поблизу Диндименської гори) був центром культу Кібели.
[Закрыть]! Не я на це здатний! Стримувало мене спочатку побоювання, що можуть невірно зрозуміти мої наміри. Але любов, яку до них маю, виявилася сильнішою за побоювання, а особливо додала мені сміливості та легкість, із якою вони прощають усілякі кривди. Передовсім я думав про тебе, пане. Остання наша справа завершилася поразкою, та чи такий син Фортуни, як ти, може погодитися з цим? Тож готую тобі перемогу. Будинок стоїть на відчепі. Можеш наказати рабам оточити його так, що й миша не вислизне. О, пане, пане! Від тебе залежить лише, щоб іще нинішньої ночі ця великодушна царівна опинилась у твоєму домі. Та якщо це станеться, подумай, що спричинився до цього дуже бідний і зголоднілий син мого батька.
Вініцію кров ударила в голову. Спокуса ще раз струснула все його єство. Саме так! Це був спосіб, і цього разу спосіб надійний. Коли нарешті матиме Лігію в себе, хто ж зможе в нього її відняти? Коли нарешті зробить Лігію своєю коханкою, що ж їй залишиться іншого, як стати нею назавше? І нехай згинуть усілякі вчення! Що для нього значитимуть тоді християни, разом з їхнім милосердям і похмурою вірою? Чи не пора звільнитись од усього цього? Чи не пора розпочати жити, як усі живуть? Що потім зробить Лігія, як узгодить свою долю зі своєю вірою, це не важливо. Яке це має значення! Передовсім вона буде йому належати, й це вже сьогодні. Ще незрозуміло, чи в її душі вистоїть та віра перед цим новим для неї світом, перед насолодами й захопленнями, яким мусить не піддатись? А статися це може ще сьогодні. Досить затримати Хілона й видати ввечері наказ. І потім радість без меж! «Чим було моє життя? – думав Вініцій. – Стражданням, невтоленним бажанням і задаванням собі постійних запитань без відповідей». У цей спосіб покладе край усьому! Пригадав собі, щоправда: він обіцяв їй, що не здійме на неї руку. Але хіба він кимось присягався? Ні богами, бо в них уже не вірив, ні Христом, бо в нього ще не вірив. Зрештою, якщо почуватиметься скривдженою, він одружиться з нею і цим відшкодує її кривди. Так! Він зобов'язаний це зробити, адже завдячує їй життям. Тут пригадався йому той день, коли разом із Кротоном увірвався до її схованки; пригадався занесений над ним кулак Урса і все, що сталося потім. Побачив її, схилену над його ложем, одягнену, як рабиня, красиву, як божество, милосердну й кохану. Погляд він мимоволі перевів на ларарій і на той хрестик, який залишила йому, покидаючи. Невже їй за все відплатить новим замахом? Невже потягне її за волосся до кубікулу, як рабиню? І як же зможе це зробити, якщо він не тільки бажає її, але й кохає, і кохає саме за те, що є такою, яка є? І раптом відчув, що не досить йому її мати в домі, не досить силоміць схопити в обійми і що його любов хоче вже чогось більшого, тобто: її згоди, її кохання і її душі. Благословенним буде цей дах, якщо вона ввійде під нього добровільно, благословенною буде хвилина, благословенним буде день, благословенним буде життя. Тоді щастя обох буде як море безкрає, як сонце. Та взяти її примусово означало б навіки вбити таке щастя, а також знищити, сплюндрувати, осквернити найдорожче, найулюбленіше в житті.
Жах охопив його тепер лише на думку про це. Глянув на Хілона, який дивився йому в обличчя, засунувши руку під рам'я, й чухався занепокоєно, – й охопила його невимовна огида й бажання розтоптати свого колишнього спільника так, як топчуть гидких шкідників або отруйну змію. За хвилину знав уже, що має робити. Але, не знаючи міри ні в чому, йдучи за поривом своєї жорстокої римської натури, він звернувся до Хілона з такими словами:
– Не зроблю того, що мені радиш, але щоб ти не пішов без нагороди, накажу дати тобі триста різок у моєму домашньому ергастулі.
Хілон зблід. На красивому обличчі Вініція стільки було холодної жорстокості, що бідолаха ні хвилини не міг себе тішити сподіванням, що обіцяна нагорода була тільки злим жартом.
Отож одразу впав на коліна і, зігнувшись, почав стогнати:
– Як же це, царю перський? За що?.. Пірамідо милості! Колусе милосердя! За що?.. Я – старий, голодний, бідний… Служив тобі. Так оддячуєш?..
– Як ти християнам, – одрізав Вініцій.
І покликав вільновідпущеника.
Та Хілон кинувся йому в ноги і, судорожно їх обнявши, смертельно блідий, заволав:
– Пане, пане!.. Я старий! П'ятдесят, не триста… П'ятдесят досить!.. Сто, не триста!.. Змилуйся! Змилуйся!
Вініцій відштовхнув його ногою й оддав розпорядження. Як оком змигнути за вільновідпущеником вбігли двоє сильних квадів, які, схопивши Хілона за рештки волосся, обмотали йому голову його рам'ям і потягли до ергастулу.
– В ім'я Христа!.. – заволав грек у дверях до коридору.
Вініцій лишився сам. Віддане розпорядження розпалило його і збадьорило. Тим часом старався зібрати розпорошені думки і дати їм лад. Відчував велике полегшення, і перемога, яку здобув над собою, наповнила його радістю. Здавалося йому, що зробив якийсь великий крок до Лігії й належить йому за те якась нагорода. У першу хвилину йому навіть не спало на думку, як несправедливо повівся він із Хілоном, наказавши висікти його за те саме, за що до цього нагороджував. Надто був іще римлянином, аби страждати через чуже страждання та займати свою увагу одним жалюгідним греком. Коли б навіть подумав про те, вважав би, що вчинив правильно, розпорядившись покарати негідника. Та він думав про Лігію і говорив їй: «Не заплачу злом за добро, і якщо ти колись довідаєшся, як повівся з тим, хто хотів намовити мене підняти на тебе руку, будеш мені за це вдячна». Тут, одначе, схаменувся: чи Лігія схвалила б його вчинок відносно Хілона? Адже її віровчення велить прощати; адже християни простили негідника, хоча мали вагомі підстави до помсти. Тоді тільки озвався в його душі крик: «В ім'я Христа!» Пригадав собі, що таким окликом Хілон визволився з рук лігійця, й вирішив скасувати йому решту кари.
Для того він якраз хотів погукати вільновідпущеника, але той з'явився сам і сказав:
– Володарю, той старий зомлів, а може, й помер. Чи продовжувати сікти його далі?
– Привести його до тями й до мене.
Доглядач атрію зник за запоною, але відволодати грека, мабуть, було нелегко, бо Вініцій чекав іще тривалий час і починав уже дратуватися, коли врешті раби привели Хілона і відразу ж за знаком господаря вийшли.
Хілон був блідий як полотно, по ногах його спливали на мозаїку атрію тонкі струмені крові. Однак він уже прийшов до тями і, впавши на коліна та простягаючи руки, заговорив:
– Дякую тобі, пане! Ти милосердний і великий.
– Знай, собако, – сказав Вініцій, – що простив тобі заради того Христа, якому й сам життям завдячую.
– Служитиму, пане, йому й тобі.
– Мовчи та слухай. Устань! Підеш зі мною й покажеш мені будинок, у якому мешкає Лігія.
Хілон підхопився, та ледве став на ноги, зблід іще дужче й простогнав слабким голосом:
– Пане, я справді голодний… Піду, пане, піду! Але не маю сил… Накажи мені дати хоч рештки з миски твого пса, і я піду!
Вініцій наказав його нагодувати, дати золоту монету і плащ. Але Хілон, ослаблий од різок і голоду, не міг іти, навіть попоївши, хоча волосся підіймалося дибом у нього на голові зі страху, що Вініцій сприйме його ослаблення за опір і накаже знову його сікти.
– Нехай тільки вино мене розігріє, – повторював, цокаючи зубами, – і зможу йти зараз, хоч би й до Великої Греції.
Нарешті він набрався сил, і вони пішли. Дорога була далека. Адже Лін мешкав, як і більшість християн, на Затибрі, неподалік од будинку Міріам. Хілон показав урешті Вініцію невеликий будиночок, який стояв осібно, – його оточував мур, суцільно вкритий плющем, – і сказав:
– Це тут, пане.
– Гаразд, – мовив Вініцій, – іди тепер геть, але спершу послухай, що тобі скажу: забудь, що мені служив; забудь, де мешкає Міріам, Петро і Главк; забудь також про цей дім і про всіх християн. Щомісяця приходитимеш до мого дому, де вільновідпущеник Демас видаватиме тобі по дві золоті монети. Але якщо й надалі шпигуватимеш за християнами, накажу засікти тебе або віддам у руки префекта міста.
Хілон вклонився і сказав:
– Забуду.
Але щойно Вініцій зник за рогом, Хілон простягнув услід йому руки і, потрясаючи кулаками, заволав:
– Присягаюсь Атою[265]265
Ата – у грецькій міфології уособлення лютої нестями, потьмарення розуму.
[Закрыть] та Фуріями! Не забуду!
І сили покинули його.
Розділ XXXIII
Вініцій попрямував до будинку, в якому мешкала Міріам. Перед воротами зустрів Назарія, який знітився, побачивши його, та Вініцій привітався чемно й попрохав провести його до матері.
У помешканні, крім неї, застав Петра, Главка, Криспа і ще Павла з Тарса, який нещодавно повернувся з Фрегелл[266]266
Фрегелли – місто в Лації (90 км на південний схід од Рима).
[Закрыть]. Побачивши молодого трибуна, всі здивувалися, він же сказав:
– Вітаю вас в ім'я Христа, якого ви шануєте.
– Нехай ім'я його буде славним навіки!
– Я бачив доброчесність вашу й відчув доброту вашу, тому приходжу до вас як друг.
– І ми вітаємо тебе як друга, – відповів Петро. – Сідай, пане, до нашої трапези як гість наш.
– Я сяду до вашої трапези, тільки спершу вислухайте мене ти, Петре, і ти, Павле з Тарса, щоб ви переконались у щирості моїй. Знаю, де перебуває Лігія; повертаюся від будинку, що поблизу цього помешкання. Маю право взяти її, воно дано мені імператором, у місті в мене, в моїх будинках, близько п'ятисот рабів; міг би оточити її схованку й захопити її, одначе не зробив цього й не зроблю.
– За це благословення Господа нехай буде над тобою і нехай очиститься серце твоє, – мовив Петро.
– Дякую тобі, але послухайте мене ще: не зробив я цього, хоч живу в муках і тузі. До того як я познайомився з вами, я неодмінно захопив би її й затримав примусово, та ваша доброчесність і ваше вчення – хоч я його не визнаю – змінили щось у моїй душі так, що не відважуюсь уже застосовувати силу. Сам не знаю, чому так сталося, але так є! Ось і прийшов до вас, бо ви Лігії замінили батька й матір, і кажу вам: оддайте мені її за дружину, і я заприсягнуся вам, що не тільки не заборонятиму їй поклонятися Христу, але й сам постараюсь осягнути його вчення.
Говорив із піднесеною головою, рішучим голосом, але був схвильований і ноги тремтіли в нього під смугастим плащем, коли ж після слів його настало мовчання, вів далі, мовби намагаючись відвернути несприятливу відповідь:
– Знаю, які перепони існують, але вона не менш мені дорога, ніж власні очі, й хоча я ще не християнин, я не ворог ні вам, ні Христу. Хочу бути правдивим перед вами, щоб ви могли довіряти мені. Йдеться зараз про життя моє, і все-таки я говорю вам правду. Інший, може б, вам сказав: «Охрестіть мене!» – я кажу: «Просвітіть мене!» Вірю, що Христос воскрес із мертвих, бо це стверджують люди, що живуть істиною, які бачили його після смерті. Вірю, бо сам бачив, що ваше вчення породжує доброчесність, справедливість і милосердя, а не лиходійства, які вам приписують. Небагато досі знаю про вашу віру. Тільки те, що бачив у вас, у ваших вчинках, тільки те, що чув од Лігії та з розмов із вами. Все-таки повторюю вам, що і в мені ваша віра змінила щось. Раніше я тримав слуг своїх у залізних руках, тепер – не можу. Не знав жалості, тепер знаю. Купався в розкошах, тепер утік зі ставу Агриппи, бо задихався від огиди. До цього вірив у насильство, тепер відмовився від нього. Знайте, що сам себе не впізнаю, та набридли мені бенкети, набридло вино, співи, цитри й вінки, набрид імператорський двір, і оголені тіла, і всякі лиходійства. А коли думаю, що Лігія – як сніг у горах, люблю її ще дужче; і коли подумаю, що така вона завдяки вашому вченню, люблю і це вчення й хочу осягнути його! Але я його не розумію і не знаю, чи зможу за ним жити й чи стерпить його натура моя, через те живу в непевності й муках, як в'язень у темниці.
Тут брови його зійшлись, утворивши страдницьку складку, рум'янець виступив у нього на вилицях, і він заговорив знову, кваплячись і хвилюючись:
– Бачите! Терзаюся від любові й від темряви. Говорили мені, що ваше вчення не визнає ні життя, ні радості людської, ні щастя, ні закону, ні порядку, ні влади й володарства римлян. Невже це так? Говорили мені, буцім ви одержимі; скажіть, що ви несете людям? Чи гріх любити? Чи гріх відчувати радість? Чи гріх бажати щастя? Чи дійсно ви вороги життя? Чи треба християнину бути жебраком? Чи мушу я відмовитись од Лігії? Якою є ваша істина? Ваші вчинки й ваші слова – ніби кринична вода, але яке дно тієї криниці? Бачите, я – щирий. Розсійте морок! Бо мені говорили й таке: «Греція створила мудрість і красу, Рим – силу, а що несуть вони?» Тож скажіть, що несете? Якщо за дверима вашими світло, відчиніть їх мені!
– Ми несемо любов, – сказав Петро.
А Павло з Тарса додав:
– Якби я говорив мовами людськими й ангельськими, а любові не мав, був би як мідь брязкуча…
Але серце старого апостола зворушили муки цієї душі, що ніби птах у клітці рвалася до повітря й сонця, тож простягнув до Вініція руки і сказав:
– Хто стукає, тому відчинено буде, і милість Господа на тобі, тому благословляю тебе, душу твою й любов твою в ім'я Спасителя світу.
Вініцій, який і так говорив збуджено, почувши благословення, кинувся до Петра, і тоді сталася річ надзвичайна. Отой нащадок квіритів, який донедавна не визнавав чужоземця людиною, схопив руку старого галілеянина й почав її в пориві вдячності цілувати.
І Петро зрадів, бо розумів, що зерно знову впало в родючу землю і його рибальська сіть упіймала ще одну душу.
Присутні, також радіючи цьому явному доказу пошани Господнього апостола, в один голос вигукнули:
– Хвала Всевишньому!
Вініцій випростався з просвітленим лицем і почав говорити:
– Бачу, що щастя може серед вас мешкати, бо почуваюся щасливим і гадаю, що так само упевните мене в інших справах. Але скажу вам іще: це станеться не в Римі; імператор їде до Анція, і я мушу їхати з ним, позаяк маю наказ. Знаєте, що за непослух – смерть. Але якщо я знайшов прихильність у ваших очах, їдьте зі мною, щоб навчати істини вашої. Безпечніше там буде вам, аніж мені самому; в тому величезному скупченні народу матимете можливість викладати вашу істину навіть при дворі імператора. Кажуть, що Акта – християнка, та й серед преторіанців є християни, бо сам бачив, як солдати схиляли коліна перед тобою, Петре, біля Номентанської брами. В Анції маю віллу, в якій будемо збиратись, аби під боком у Нерона слухати ваші повчання. Говорив мені Главк, що ви заради однієї душі готові мандрувати на край світу, але зробіть це для мене, як зробили для тих, для яких прийшли сюди аж із Юдеї, зробіть і не покидайте душі моєї!
Вони, вислухавши це, почали радитися, тішачись думкою про перемогу свого вчення та про значення, яке для язичницького світу матиме звернення августіана й нащадка одного з найдавніших римських родів. І справді готові були мандрувати на край світу заради однієї душі людської і після смерті Вчителя нічого іншого й не робили, тож негативна відповідь навіть не спала їм на думку. Але Петро був під ту пору пастирем усієї римської общини, тож їхати не міг, натомість Павло з Тарса, який був нещодавно в Аріції та у Фрегеллах і збирався знову в тривалу подорож на Схід, аби відвідати тамтешні церкви й оживити їх новим ревним духом, погодився супроводжувати молодого трибуна до Анція, – легко ж бо йому було знайти там корабель, який вирушав у грецькі моря.
Вініцій, хоча й засмутився, що Петро, якому він багато чим зобов'язаний, не буде його супутником, одначе щиро подякував, а потім звернувся до старого апостола з останнім проханням.
– Знаю, де мешкає Лігія, – сказав, – міг би й сам піти до неї та спитати – позаяк це дозволено, – чи захоче мати мене за чоловіка, якщо душа моя стане християнською, але волію тебе прохати, апостоле: дозволь мені бачити її або проведи мене сам до неї. Не знаю, як довго доведеться мені затриматися в Анції, й не забувайте, що при імператорі ніхто не впевнений у своєму завтрашньому дні. Вже й Петроній говорив, що не зовсім буде мені там безпечно. Нехай же її побачу до того, нехай надивляться на неї очі та я запитаю, чи забуде вона завдане мною зло і чи поділить зі мною благо.
І апостол Петро всміхнувся доброзичливо і сказав:
– І хто ж би тобі в заслуженій радості міг відмовити, сину мій!
Вініцій знову схилився до його руки, бо зовсім уже не міг угамувати схвильованого серця. Апостол же торкнувся його скронь і сказав:
– Але ти імператора не бійся, говорю ж тобі, що жодна волосина не впаде з твоєї голови.
Потім послав Міріам за Лігією, наказуючи, щоб не говорила їй, кого серед них зустріне, аби й дівчині тим більшу принести радість.
Було недалеко, тож невдовзі всі побачили, як між миртовими кущами саду Міріам веде за руку Лігію.
Вініцій хотів було бігти назустріч, але, бачачи кохану, відчув, як щастя відібрало в нього сили, – і стояв, затамувавши подих, ледве тримаючись на ногах, а серце калатало, оскільки був схвильований у сто разів дужче, ніж тоді, коли вперше в житті почув свист парфянських стріл біля своєї голови.
Вона вбігла в дім, не сподіваючись ні на що, і, побачивши Вініція, зупинилась як укопана. Обличчя її зарожевілось і враз пополотніло, потім вона здивованим і водночас переляканим поглядом обвела присутніх.
Але навколо бачила ясні, сповнені доброти обличчя; апостол Петро підійшов до неї й запитав:
– Лігіє, любиш ти його як і раніше?
Настало мовчання. Губи Лігії затремтіли, мов у дитини, що збирається заплакати і, почуваючись винуватою, бачить усе-таки, що треба визнати свою провину.
– Відповідай, – сказав апостол.
Тоді вона, опускаючись до колін Петра, покірним і боязким голосом прошепотіла:
– Так…
А Вініцій вмить опинився навколішках поряд із нею, Петро поклав руки на їхні голови і сказав:
– Любіться в Господі й на хвалу йому, бо немає гріха в любові вашій.
