Текст книги "Quo vadis"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 41 (всего у книги 41 страниц)

Розділ LXXIV

Дійсно, Петроній не помилився. Через два дні молодий Нерва, завжди до нього доброзичливий і відданий йому, прислав до нього свого вільновідпущеника з повідомленням про все, що діялося в імператорському палаці.

Загибель Петронія було вже визначено. Збиралися завтра ввечері послати до нього центуріона з наказом, аби залишався в Кумах і чекав там подальших розпоряджень. Наступний гонець, якого відішлють через кілька днів, мав принести йому смертний вирок.

Петроній вислухав вільновідпущеника з незворушним спокоєм, потім сказав:

– Однесеш своєму панові одну з моїх ваз, яку тобі вручу перед твоїм від'їздом. Скажи йому також від мене, що від душі дякую йому, позаяк тепер зможу випередити вирок.

І раптом засміявсь, як людина, що її осяяла чудова думка й вона тішиться заздалегідь її здійсненням.

І того ж іще вечора його раби розбіглися, запрошуючи всіх августіанів і августіанок, які перебували в Кумах, на бенкет до чудової вілли арбітра елегантності.

А сам писав у пообідній час у бібліотеці, потім прийняв ванну, після чого звелів вестиплікам себе одягти і, чудовий, ошатний, подібний до божества, зайшов до триклінію, щоби кинути погляд знавця на приготування, а після цього – до саду, де отроки та юні гречанки з островів плели із троянд вінки до вечері.

На обличчі його не було видно й тіні тривоги. Слуги дізналися, що бенкет буде чимось надзвичайним, тільки з його розпорядження дати особливі нагороди тим, ким був задоволений, і злегка відшмагати всіх, чия робота не припала йому до смаку або хто до цього заслужив догану й покарання. Цитристам і співакам пообіцяв щедру плату і насамкінець, усівшись у саду під буком, крізь листя якого проникало сонячне проміння, мережачи землю світлими плямами, покликав до себе Евніку.

Прийшла в білих шатах із галузкою мирту в волоссі, прекрасна, як Харита, й Петроній посадив її коло себе і, легко торкнувшись пальцями її скроні, почав дивитися на неї з таким захватом, із яким знавець дивиться на божественну статую, що вийшла з-під різця майстра.

– Евніко, – звернувся до неї, – чи знаєш ти, що давно вже не є рабинею?

А вона підвела на нього свої спокійні, блакитні як небо очі й заперечливо похитала головою.

– Є, пане, завше, – відповіла.

– Але, може, цього не знаєш, – мовив далі Петроній, – що ця вілла й ці раби, які там плетуть вінки, і все, що в ній є, і поля, і стада, віднині належать тобі.

Евніка, почувши це, відсунулася несподівано від нього й голосом, у якому забринів раптовий неспокій, запитала:

– Навіщо ти мені це говориш, пане?

Потім наблизилася знову й почала дивитися на нього, кліпаючи переляканими очима. За хвилину обличчя її зробилося блідим як полотно, а він усе всміхався й урешті сказав одне тільки слово:

– Так!

Настало мовчання, тільки легкий подих вітерцю ворушив листя бука.

Петроній міг і дійсно подумати, що перед ним статуя, вирізьблена з білого мармуру.

– Евніко! – сказав. – Хочу померти спокійно.

І дівчина, поглянувши на нього з нестямною усмішкою, прошепотіла:

– Слухаю тебе, пане.

Увечері гості, які бували вже не раз на бенкетах Петронія і знали, що в порівнянні з ними навіть бенкети імператора видавалися нудними й варварськими, почали сходитись юрбою, нікому й на думку не спало, що це мав бути останній «симпозіум». Багато хто, щоправда, знав, що над витонченим арбітром нависли хмари імператорської немилості, але траплялося це вже стільки разів і стільки ж разів Петроній умів їх розігнати якимось спритним учинком або одним сміливим словом, що насправді ніхто не припускав, аби йому загрожувала серйозна небезпека. Його веселе обличчя і звична безтурботна посмішка зміцнили загальну думку про це. Прекрасна Евніка, якій він сказав, що хоче померти спокійно і для якої кожне його слово було мовби пророчим словом, у божественних рисах мала цілковитий спокій і якісь дивні вогники в зіницях, які можна було сприйняти за радість. У дверях триклінію отроки з волоссям у золотих сітках клали вінки із троянд на голови гостям, попереджаючи їх водночас, за звичаєм, аби переступали поріг правою ногою. По залі плив легкий аромат фіалок; вогні світилися в лампах різнобарвного александрійського скла. Біля лож стояли дівчатка-гречанки, маючи зволожувати пахощами стопи гостей. Під стінами цитристи й афінські співаки очікували знаку свого диригента.

Накрито столи було препишно, але розкіш ця не коробила очі, не пригнічувала нікого і видавалася природною ознакою багатства.

Дух веселощів і свободи разом з ароматом фіалок панував у залі. Гості, входячи сюди, відчували, що не нависають над ними ні принука, ні загроза, як це бувало в імператора, де за не досить високу або не досить вдалу похвалу співу чи віршів можна було поплатитися життям. Водночас також, при вигляді вогнів та обвитих плющем глеків, при вигляді вин, які охолоджувалися в посудинах зі снігом, і вишуканих страв розохотилися серця учасників бенкету. Жваво загули розмови, як гуде рій бджіл над квітучою яблунею. Часом тільки переривав їх вибух веселого сміху, часом – гамір похвал, часом – занадто голосний поцілунок, прикладений до білої ручки.

Гості пили вино, схлюпнувши з чаш по кілька крапель безсмертним богам, аби здобути їхнє покровительство і прихильність для господаря. Це нічого, що багато хто не вірив у богів. Цього вимагали звичай і забобони. Петроній, поряд із Евнікою, розмовляв про римські новини, про найновіші розлучення, про любов, про флірт, про перегони, про Спікуля, що останнім часом прославився на арені, та про найновіші книги, які з'явились у Атракта і Сосіїв. Схлюпнувши вино, мовив, що робить це на честь Володарки Кіпру, яка старша й могутніша від усіх богів, єдина лише безсмертна, правічна, всевладна.

Розмова його була, як промінь сонця, який щоразу освітлює інший предмет, або як літній подих вітерцю, що гойдає квіти в саду. Врешті кивнув диригентові, й за знаком забриніли легко цитри, а молоді голоси вторили їм. Потім танцівниці з Коса, землячки Евніки, замиготіли з-під прозорих шат рожевими тілами. Насамкінець єгипетський віщун почав прорікати майбутнє гостям за кольоровими камінцями-оракулами у кришталевій посудині.

А коли вже тих забав мали доста, Петроній, злегка звівшись на своїй сирійській подушці, сказав побіжно:

– Друзі! Вибачте мені, що на бенкеті звертаюся до вас із проханням: нехай кожен з вас прийме від мене в подарунок той кубок, з якого схлюпнув вино на честь богів і на моє благополуччя.

Кубки Петронія сяяли золотом і коштовним камінням, вражали майстерним різьбленням, і, хоча роздавання подарунків було справою звичною в Римі, радість охопила серця учасників бенкету. Одні почали йому дякувати й голосно його вихваляли; інші говорили, що навіть сам Юпітер не вшановував ніколи богів на Олімпі такими подарунками; зрештою були й такі, що вагалися, чи брати подарунок, – так переходила звичну міру його цінність.

А він, піднісши догори муринську чашу, на веселку за сяйвом схожу й воістину безцінну, сказав:

– А ось та, з якої схлюпнув я на честь Володарки Кіпру. Нехай віднині нічиї вуста її не торкнуться й нехай жодна рука на честь іншої богині з неї не схлюпне.

І жбурнув коштовну посудину на посилану ліловими квітами шафрану підлогу, а коли вона розбилася на друзки, сказав, бачачи навколо страшенно здивовані погляди:

– Любі мої, веселіться і не дивуйтеся. Старість, безсилля – сумні супутники останніх літ життя. Але я вам дам добрий приклад і добру пораду: можна, бачите, не чекати, коли надійдуть, піти добровільно, як я й зроблю.

– Що хочеш учинити? – кілька голосів запитали занепокоєно.

– Хочу веселитися, пити вино, слухати музику, дивитися на ці божественні форми, що ви їх біля мене бачите, а потім заснути з увінчаною головою. Я вже попрощався з імператором, тож чи хочете послухати, що йому на прощання написав?

Сказавши це, видобув із-під пурпурового узголів'я табличку й почав читати:

«Знаю, о імператоре, що виглядаєш нетерпляче мого прибуття і що твоє вірне серце друга сумує вдень і вночі за мною. Знаю, що обсипав би мене подарунками, довірив би мені префектуру Преторії, а Тигеллінові б наказав бути тим, для чого створили його боги: сторожем мулів у тих твоїх землях, які ти дістав, отруївши Доміцію. Вибач мені, одначе присягаюся тобі Гадесом і тінями твоєї матері, дружини, брата й Сенеки, що там перебувають, що приїхати до тебе не можу. Життя є великим скарбом, любий мій, я ж із того скарбу вибирати вмів найцінніші коштовності. Але в житті є й такі речі, яких я довше терпіти не зможу. Ох, не думай, будь ласка, буцім уразило мене те, що вбив ти матір, і дружину, і брата, що ти спалив Рим і відправив до Еребу всіх порядних людей у твоїй державі. Ні, мій правнуче Хроноса. Смерть є долею людського стада, від тебе ж інших вчинків годі було сподіватись. Але калічити собі вуха ще довгі роки твоїм співом, бачити твої доміціївські тонкі ноги, що метляються в піррейському танку, слухати твою гру, твої декламації та твої поеми, бідолашний провінційний віршомазе, – ось що над мою силу і збудило бажання померти. Рим затуляє вуха, слухаючи тебе, світ із тебе сміється, я ж за тебе червоніти не хочу, не можу. Виття Цербера, милий мій, хоча подібне до твого співу, менше мені дозолятиме, бо не був йому ніколи другом і за голос його соромитися не мав обов'язку. Бувай здоровий, але не співай, убивай, але не пиши віршів, отруюй, але не танцюй, підпалюй, але не грай на цитрі – цього бажає тобі й цю останню дружню пораду посилає тобі Арбітр елегантності».

Учасники бенкету злякалися, знали ж бо, що, коли б Нерон владу втратив, удар був би для нього менш жорстокий. Зрозуміли теж, що людина, яка написала такого листа, мусить померти, і до того ж їх самих охопив смертельний страх, що такого листа слухали.

Але Петроній розсміявся таким щирим і веселим сміхом, ніби йшлося про невинний жарт, потів обвів поглядом присутніх і сказав:

– Веселіться й женіть подалі тривогу. Ніхто не зобов'язаний хвалитися тим, що цього листа вислухав, я ж похвалюся ним хіба що Харону в час переправи.

І кивнув лікарю-греку і простягнув йому руку. Спритний грек як оком змигнути перев'язав її золототканою пов'язкою і розітнув жилу на згині руки. Кров бризнула на узголів'я і облила Евніку, яка, підтримавши голову Петронія, схилилася над ним і сказала:

– Повелителю мій, невже ти гадав, що я тебе відпущу? Коли б хотіли боги подарувати мені безсмертя, а імператор – владу над світом, я й тоді пішла б за тобою.

Петроній усміхнувся, звів голову, торкнувся вустами її вуст і відповів:

– Ходімо зі мною.

І потім додав:

– Ти ж насправді мене кохала, божественна моя!..

А вона простягла лікарю свою рожеву руку, й за хвилину кров її полилася, змішуючись із його кров'ю.

Але він подав знак диригентові, і знов озвалися цитри й голоси, співано спершу Harmodiosa, а потім забриніла пісня Анакреонта, в якій поет скаржився, що одного разу знайшов під дверима змерзле й заплакане дитя Афродіти: забрав його, відігрів, висушив його крильця, а воно, невдячне, пронизало йому в нагороду серце своєю стрілою, і відтоді він утратив спокій…

Притулившись одне до одного, Петроній та Евніка, мов два божества, слухали, усміхаючись і бліднучи. Коли пісня завершилася, Петроній розпорядився розносити далі вино і страви, потім завів розмову з учасниками бенкету, що сиділи поблизу, про дріб'язкові, але приємні речі, про які зазвичай розмовляють на бенкетах. Урешті покликав грека, щоб йому перев'язав на хвилину жили, – сказав, що його змагає сон і хотів би ще віддатися Гіпносу, поки Танатос приспить його назавше.

І дійсно заснув. Коли прокинувся, голова дівчини лежала вже, подібна до білої квітки, на його грудях. Тоді поклав її на узголів'я, щоб іще раз подивитися. Потім знову розв'язано йому жили.

Співаки за його знаком затягли нову пісню Анакреонта, і цитри їх супроводжували тихо, щоби не заглушати слів. Петроній блід усе дужче, коли останні звуки змовкли, звернувся ще раз до учасників бенкету:

– Друзі, зізнайтеся, що разом з нами гине…

Але не зміг закінчити; рука його останнім рухом обняла Евніку, потім голова його відкинулася на узголів'я – і сконав.

Одначе учасники бенкету, дивлячись на ці два білі тіла, подібні до чудових статуй, зрозуміли добре, що з ними разом гине те єдине, що лишалось іще в їхнього світу: його поезія і краса.

Епілог

Спершу бунт галльських легіонів під проводом Віндекса не здавався занадто загрозливим. Імператору йшов лише тридцять перший рік життя, і ніхто не смів сподіватися, що світ незабаром уже позбудеться кошмару, що його душить. Згадували, що серед легіонів не раз уже, ще за попередніх імператорів, траплялися заворушення, які, одначе, придушувалися, не призводячи до зміни влади. Так, за Тиберія Друз приборкав бунт паннонських легіонерів, а Германік – надрейнських. «Хто б зрештою, – говорили люди, – міг після Нерона прийти до влади, коли всіх майже нащадків божественного Августа винищено за його правління?» Інші, дивлячись на колосальні статуї, що зображували його як Геркулеса, мимоволі думали собі, що ніяка сила такої могутності не зламає. Були й такі, що відтоді, як виїхав до Ахайї, сумували за ним, бо Гелій і Полікліт, яким доручив правити Римом та Італією, правили ще кривавіше за нього.

Ніхто не був певен за своє життя та майно. Закон перестав охороняти.

Погасла гідність людська й доброчесність, послабилися родинні зв'язки, а знікчемнілі серця не сміли навіть сподіватись. Із Греції доходило відлуння про нечувані тріумфи імператора, про тисячі вінків, які здобув, і тисячі переможених суперників. Світ видавався суцільною кривавою і блазенською оргією, але водночас укорінювалася думка, що надійшов край чеснотам і важливим справам, настав час танців, музики, розпусти, крові й що надалі так уже й мусить іти життя. Сам імператор, якому бунт відкривав шлях до нових грабунків, не вельми турбувався стосовно бунтівних легіонів і Віндекса, й навіть нерідко радість свою з того приводу виявляв. Із Ахайї не хотів також виїжджати, і лише коли Гелій повідомив йому, що подальше зволікання може призвести його до втрати влади, вирушив до Неаполіса.

Там знову грав і співав, пропускаючи повз вуха вісті про все більш загрозливий перебіг подій. Даремно Тигеллін розтлумачував йому, що раніше бунти легіонів не мали вождів, тепер же стоїть на чолі муж із давнього роду аквітанських королів, а до того ж воїн славний і досвідчений. «Тут, – відповідав Нерон, – слухають мене греки, що єдині слухати вміють і єдині достойні мого співу». Говорив, що першим його обов'язком є мистецтво і слава. Але коли врешті дійшла до нього звістка, що Віндекс назвав його кепським артистом, зірвався й виїхав до Рима. Рани, завдані йому Петронієм, які загоїло перебування в Греції, роз'ятрилися в його серці, й хотів у сенаті шукати справедливості за таку нечувану образу.

Побачивши по дорозі групу, відлиту з бронзи, яка зображувала галльського воїна, поваленого римським вершником, сприйняв це за добру прикмету, й відтоді, якщо згадував бунтівний легіон і Віндекса, то лише для того, щоб із них посміятися. В'їзд його до міста затьмарив усе, бачене досі. В'їхав на тій самій колісниці, на якій колись Август справляв свій тріумф. Зруйновано одну арку цирку, аби звільнити прохід для процесії. Сенат, вершники й неозорі натовпи вийшли йому назустріч. Мури дрижали від вигуків: «Привіт, Августе, привіт, Геркулесе! Привіт, божественний, єдиний, олімпієць, піфієць, безсмертний!» За колісницею несли здобуті ним вінки, назви міст, у яких тріумфував, і виписані на таблицях імена майстрів, яких переміг. Нерон сам був у захваті й запитував схвильовано августіанів, які його оточували, що є тріумф Цезаря в порівнянні з його тріумфом. Думка, що в кого-небудь зі смертних сміє здійнятися рука на такого метра-напівбога, в голові його не знаходила місця. Почувався істинним олімпійцем і через це – в безпеці. Запал і шаленство натовпів збуджували його власний шал. Ось чому видатися могло того дня, що не тільки імператор і місто, але весь світ збожеволів.

Під квітами та стосами вінків ніхто не вмів побачити прірви. Одначе ще того ж вечора колони й мури храмів укрилися написами, в яких перераховувалися лиходійства імператора, були погрози йому близькою розплатою й кепкування з нього як з артиста. Із уст в уста передавалася фраза: «Доти співав, аж поки півнів розбудив»[386]386
  …поки півнів розбудив… – тобто галлів (від лат. gallus – «півень»).


[Закрыть]. Тривожні вісті почали кружляти містом і розросталися до потворних розмірів. Неспокій охопив августіанів. Люди в непевності, що покаже майбутнє, не сміли вимовити побажань надії, майже не сміли відчувати й думати!

А Нерон жив і далі тільки театром і музикою. Захоплювали його щойно винайдені музичні інструменти і новий водяний орган, який випробовували на Палатині. Здитинілим і нездатним до якогось рішення або дії розумом уявляв собі, що далекосяжними намірами вистав і видовищ відверне небезпеку. Прибічники, бачачи, що замість турбот про казну та військо дбає лише про влучні слова для зображення жахів, почали втрачати голови. Інші, одначе, припускали, що тільки заглушає відчуття тривоги в собі та в інших цитатами, маючи в душі неспокій. Із цієї причини його дії стали гарячковими. Щодня тисячі намірів з'являлись у нього в голові. Іноді зривався, щоб запобігти небезпеці, наказував складати на повози цитри й лютні, озброювати молодих рабинь, як амазонок, і водночас зі Сходу стягувати легіони. Часом знову думав, що не війною, а співом упорається з бунтом галльських легіонів. І душа його тішилася тим видовищем, яке мало відбутися після задобрювання піснею солдатів: ось легіонери оточать його зі сльозами в очах, а він їм заспіває епінікій, після якого золотий вік почнеться для нього і для Рима. Часом знову вимагав крові; часом говорив, що погодиться на володарство у Єгипті; згадував віщунів, які пророкували йому панування в Єрусалимі, або розчулював себе думкою, що як мандрівний співак зароблятиме на хліб щоденний, і міста й країни шануватимуть у ньому вже не імператора, не володаря землі, а пісняра, якого не зродило досі людство.

І так метався, шаленів, грав, співав, змінював наміри, змінював цитати, перетворював життя своє і світу на якийсь недоречний, фантастичний і водночас жахливий сон, на верескливу виставу, що складалася з пихатих фраз, кепських віршів, стогонів, сліз і крові, а тим часом хмара на Заході росла і з кожним днем набирала сили. Чаша терпіння переповнилася, блазенська комедія, очевидно, добігала кінця.

Коли вісті про Гальбу і прилучення Іспанії до бунту дійшли до його слуху, оскаженів. Розбивав кубки, перекинув бенкетний стіл і почав видавати накази, яких ні Гелій, ні сам Тигеллін не наважувалися виконати. Перебити всіх галлів, які мешкають у Римі, потім підпалити ще раз місто, випустити звірів із віваріїв, а столицю перенести до Александрії – усе це видавалося йому діяннями великими, вражаючими і легкими. Та вже дні його всемогутності минули, й навіть спільники його колишніх лиходійств почали дивитися на нього як на безумця.

Смерть Віндекса та розбрат у лавах бунтівних легіонів, здавалося, все-таки знову переважать на чашах терезів на його користь. Уже нові бенкети, нові тріумфи й нові вироки обіцяно було в Римі, коли якось уночі з табору преторіанців примчав на змиленому коні гонець з повідомленням, що в самому місті солдати підняли прапор бунту й оголосили Гальбу імператором.

Імператор спав у час прибуття гінця, але, прокинувшись, даремно гукав охоронців, які мали пильнувати вночі біля його дверей. У палаці було вже порожньо. Раби тільки грабували у віддалених закутках усе, що потрапить під руку. Але його вигляд наполохав їх, він же блукав самотній по палацу, наповнюючи його вигуками тривоги й розпачу.

Врешті все-таки вільновідпущеники Фаон, Спір та Епафродіт прибули рятувати його. Переконували його втікати, не гаючи жодної хвилини, але він усе ще тішив себе якимись сподіваннями. А коли б, вбраний у жалобу, виголосив промову до сенату, чи сенат би устояв перед його слізьми та красномовством? Коли б ужив усе своє ораторське мистецтво, весь свій пафос і акторський талант, чи хтось у світі зміг би йому чинити спротив? Чи йому не дали б хоч префектуру в Єгипті?

А вони, звиклі до плазування, не сміли ще заперечити прямо, застерегли його тільки, що перш ніж він дійде до Форуму, люд розірве його на шматки, і пригрозили: якщо він не сяде негайно на коня, вони покинуть його також.

Фаон запропонував йому схованку на своїй віллі за Номентанською брамою. За хвилину сіли на коней і, накривши голови плащами, помчали до міської околиці. Ніч добігала кінця. На вулицях панував уже все-таки рух, провіщаючи надзвичайність становища. Солдати поодинці та малими загонами розійшлися по місту. Недалеко від табору кінь імператора раптом шарпнувся вбік, злякавшись трупа. Плащ зсунувся з голови вершника, і солдат, який у ту саму мить опинився біля нього, впізнавши імператора, але вражений раптовою зустріччю, лише віддав йому честь. Проїжджаючи повз табір преторіанців, почули голосні вигуки, що славили Гальбу. Нерон зрозумів нарешті, що наближається година смерті. Опанував його страх і докори сумління. Говорив, що бачить перед собою темряву у вигляді чорної хмари, а з хмари тієї висуваються до нього обличчя, в яких упізнає матір, дружину та брата. Зуби в нього цокотіли від жаху, а все-таки його душа комедіанта знаходила ніби якусь насолоду в грізних подіях. Бути всемогутнім володарем землі й утратити все – видавалося йому вершиною трагедії. Тож, вірний собі, грав першу в ній роль до кінця. Опанувала його гарячка цитат і палке бажання, щоб присутні запам'ятали їх для нащадків. Іноді говорив, що хоче померти, і гукав Спікула, який убивав майстерніше за всіх гладіаторів. Іноді декламував: «Мати, дружина й отець наказують вмерти мені!» Все-таки пробуджувались у ньому час від часу спалахи сподівання – марного, дитинного. Він знав, що йде на смерть і, водночас не вірив у це.

Номентанську браму застали відчиненою. Їдучи далі, проминули Остріан, де проповідував і хрестив Петро. Удосвіта були на віллі Фаона.

Там вільновідпущеники вже не приховували від нього, що настав час померти, тож наказав викопати для нього яму і ліг на землі, щоб із нього могли зняти точну мірку. Але, дивлячись на викинуту землю, відчув, як огортає його страх. Гладке лице його зблідло, а на лобі, мов уранішня роса, виступили краплі поту. Зволікав. Голосом тремтячим і водночас акторським оголосив, що година ще не настала, потім знову почав цитувати. Насамкінець прохав, щоб його було спалено. «Який же артист гине!» – повторював ніби зі здивуванням.

Тим часом прибув гонець Фаона з повідомленням, що сенат виголосив йому вирок і що матеревбивцю має бути покарано за давнім звичаєм.

– Який же це звичай? – запитав побілілими губами Нерон.

– Шию тобі затиснуть колодкою і засічуть тебе на смерть, а тіло вкинуть у Тибр! – відповів жорстко Епафродіт.

А Нерон розвів поли плаща на грудях.

– Отже, час! – сказав, глянувши в небо.

І ще раз повторив:

– Який же артист гине!

У цю хвилину почувся тупіт копит. То центуріон на чолі солдатів прибував за головою Агенобарба.

– Поквапся! – закричали вільновідпущеники.

Нерон приклав ніж до шиї, але боязкою рукою, й видно було, що ніколи не зважиться встромити лезо. Тоді несподівано Епафродіт штовхнув його руку, й ніж увійшов аж по руків'я, – очі Нерона вилізли з орбіт, страшні, величезні, наповнені жахом.

– Несу тобі життя! – закричав, заходячи, центуріон.

– Запізно, – відповів хрипким голосом Нерон.

Потім додав:

– Ось вона, вірність!

Як оком змигнути смерть одбилася на його лиці. Кров із гладкої шиї цебеніла чорним струменем на садові квіти. Ноги його смикнулися, загрібаючи землю, – і він сконав.

Вірна Акта вгорнула вранці його тіло коштовною тканиною і спалила на вогнищі, щедро посиланому пахощами.

І так одійшов Нерон, як минає вихор, гроза, пожежа, війна або моровиця, а базиліка Петра[387]387
  Базиліка Петра – собор Св. Петра, який будувався за участі Мікеланджело.


[Закрыть] на Ватиканському пагорбі височіє над Римом і світом.

А поблизу Капенської брами стоїть нині маленька капличка з дещо затертим написом: «Quo vadis, Domine?»