Текст книги "Quo vadis"
Автор книги: Генрик Сенкевич
сообщить о нарушении
Текущая страница: 16 (всего у книги 41 страниц)
Розділ XXIV
Але почав також побоюватись, аби якась недоречна допомога ззовні не затьмарила йому радості. Хілон міг дати знати про його зникнення префектові міста або вільновідпущеникам у його домі – а в такім разі слід було чекати вторгнення стражників. Промайнула навіть думка, що тоді міг би наказати схопити Лігію й зачинити в своїм домі, але відчував, що того робити не мусить – і не здатен. Був чоловіком свавільним, зухвалим і доволі розбещеним, а при потребі й невблаганним, одначе не був ні Тигелліном, ні Нероном. Військове життя надало йому певного усвідомлення справедливості, честі й сумління, тож розумів, що такий вчинок був би чимось страшенно підлим. Був би врешті здатним вдатися до нього у нападі гніву і в повноті сил, але в ту хвилину був розчуленим і хворим, тож дбав про те лишень, аби ніхто не став між ним і Лігією.
Зауважив із здивуванням, що відтоді як Лігія стала на його бік, ані вона сама, ні Крисп не вимагали від нього ніяких запевнень, так немовби певні були, що в разі потреби захистить їх якась надприродна сила. Вініцій, у голові якого від часу слухання в Остріані повчання й оповіді апостола почали плутатись і стиратися відмінності між речами можливими й неможливими, не був також занадто далеким од припущень, що так би могло бути. Одначе, зваживши речі більш тверезо, він сам нагадав їм, що говорив про грека, і знову зажадав, аби привели йому Хілона.
Крисп погодився на це і вирішив послати Урса. Вініцій, який за кілька днів перед походом до Остріану часто, хоча й безрезультатно, посилав своїх рабів до Хілона, описав лігійцеві докладно його помешкання і, накресливши кілька слів на табличці, звернувся до Криспа:
– Даю табличку, бо він чоловік підозріливий і хитрий, який нерідко, коли я викликав його до себе, наказував відповідати моїм людям, що немає його вдома, й робив це завше, якщо не мав для мене добрих новин, побоюючись мого гніву.
– Знайти б його, то вже я його приведу, чи хотітиме він того, чи ні, – відповів Урс.
І, взявши плащ, вийшов поквапливо.
Відшукати когось із римлян було нелегко, навіть при найліпших вказівках, але Урсові допомагав у такому разі інстинкт лісової людини, а водночас і добре знання міста, тож незабаром опинився в помешканні Хілона.
Щоправда, не впізнав його. До цього бачив його тільки раз у житті, та й то вночі. Врешті той зарозумілий, упевнений у собі старий, що намовляв його вбити Главка, аж ніяк не схожий був на цього зігнутого вдвоє від страху грека, ніхто й припустити не міг би, що обидва вони – одна й та ж особа. І Хілон, поміркувавши, що Урс дивиться на нього як на чоловіка зовсім чужого, отямився від переляку. Вигляд таблички з посланням Вініція заспокоїв його ще дужче. Не загрожувала йому принаймні підозра, що він навмисне заманив того в засідку. Думав при цьому, що християни не вбили Вініція тому, мабуть, що не відважилися підняти руку на таку значну особу.
«А потім Вініцій захистить і мене при потребі, – сказав собі грек, – бо не викликав би задля того, щоб мене віддали вбивцям».
Тож, дещо набравшись духу, запитав:
– Чоловіче добрий, – невже мій друг, шляхетний Вініцій, не прислав по мене нош? Ноги в мене попухли, й іти так далеко не можу.
– Ні, – відповів Урс, – підемо пішки.
– А якщо я відмовлюсь?
– І не думай, бо мусиш піти.
– Я піду, але з власної волі. Інакше ніхто б мене не змусив, бо я вільний чоловік і друг префекта міста. Як мудрець маю також способи для захисту – і вмію перетворювати людей на дерева та звірів. Але я піду, піду! Візьму тільки плащ трохи тепліший і каптур, аби мене не впізнали раби в тому кварталі – інакше затримуватимуть нас безперервно, щоб цілувати мені руки.
Сказавши це, накинув інший плащ, на голову ж напнув галльський широкий каптур, із побоювання, щоб Урс не пригадав його рис, коли вийдуть на більше світло.
– Куди мене ведеш? – спитав по дорозі Урса.
– За Тибр.
– Я в Римі недавно й ніколи там не був, але й там живуть, напевно, люди, які люблять доброчесність.
Але Урс, який був чоловіком наївним і чув, як Вініцій говорив, що грек був із ним на цвинтарі в Остріані, а потім бачив, як вони з Кротоном входили до будинку, в якому мешкала Лігія, зупинився на хвилину й мовив:
– Не бреши, старий чоловіче, бо сьогодні був із Вініцієм ув Остріані й біля нашої брами.
– Ах! – сказав Хілон. – Так це ваш дім стоїть на Затибрі? Я ж віднедавна в Римі й не знаю добре, як називаються різні частини міста. Саме так, друже! Був я біля вашої брами й заклинав біля неї Вініція в ім'я доброчесності, щоб не входив. Був і в Остріані, а знаєш чому? Із певного часу працюю над наверненням Вініція й хотів, аби той послухав найстаршого з апостолів. Нехай світло проникне в його душу і в твою! Адже ти християнин і прагнеш, аби істина запанувала над неправдою?
– Саме так, – відповів смиренно Урс.
До Хілона остаточно повернулася сміливість.
– Вініцій – пан впливовий, – сказав, – і друг імператора. Часто він іще прислухається до напучувань злого духа, та коли б хоч волосина впала з голови його, імператор помстився б усім християнам.
– Нас вища сила береже.
– Слушно! Слушно! Але що ви збираєтеся зробити з Вініцієм? – спитав, знову захвилювавшись, Хілон.
– Не знаю. Христос велить бути милосердними.
– Це ти чудово сказав. Пам'ятай про це завше, інакше будеш шкваритися в пеклі, наче ковбаса на сковороді.
Урс зітхнув. Хілон же подумав, що з цим страшним у хвилину першого пориву чоловіком зробив би завше, що захотів.
Але прагнучи знати, що ж усе-таки сталося при викраденні Лігії, запитував далі голосом судді:
– Що зробили з Кротоном? Говори й не бреши.
Урс зітхнув раз і вдруге:
– Скаже тобі Вініцій.
– Це значить, що штрикнув ножем або вбив палицею?
– Я був беззбройний.
Грек не міг, одначе, приховати подиву надлюдською силою варвара.
– Нехай тебе Плутон!.. Тобто хотів сказати: нехай тебе Христос простить!
Якийсь час ішли мовчки, потім Хілон сказав:
– Я тебе не зраджу, та бережись стражників.
– Я боюся Христа, а не стражників.
– І це слушно. Немає тяжчої провини за вбивство. Буду за тебе молитися, та не знаю, чи навіть моя молитва чогось досягне – хіба що ти даси обітницю, що ніколи в житті нікого не зачепиш пальцем.
– Я й так убив ненавмисно, – відповів Урс.
Одначе Хілон, який прагнув про всяк випадок убезпечитися, не переставав викликати огиду до вбивства в Урсові й заохочувати його до дачі обітниці. Випитував і про Вініція, але лігієць відповідав на його запитання неохоче, повторюючи, що з уст самого Вініція почує те, що має почути. Розмовляючи в такий спосіб, здолали, врешті, далекий шлях, який одділяв помешкання грека від Затибря, й опинилися перед будинком. Серце Хілона почало знову битися неспокійно. Зі страху видалося йому, що Урс поглядає на нього якимось ласим поглядом. «Невелика втіха, – мовив подумки, – якщо мене вб'є ненавмисно, я волів би, в усякому разі, аби його розбив параліч, а разом з ним і всіх лігійців, що дай, Зевсе, якщо зможеш». Так розмовляючи, загортався щоразу дужче в свою галльську одежину, повторюючи, що боїться холоду. Врешті, коли, пройшовши через сіни й перший двір, опинилися в коридорі, що вів до саду біля будиночка, раптом зупинився і сказав:
– Дозволь мені перевести дух, інакше ж бо не зможу розмовляти з Вініцієм і давати йому рятівні поради.
Сказавши це, не рушив з місця – бо хоча повторював собі, що ніяка небезпека йому не загрожує, одначе від думки, що постане серед тих таємничих людей, яких бачив ув Остріані, ноги його злегка тремтіли.
Тим часом із будиночка долинув спів.
– Що це? – запитав.
– Кажеш, що ти християнин, а не знаєш, що в нас є звичай після кожної трапези славити Спасителя нашого співом, – відповів Урс. – Міріам із сином мусила вже повернутись, а може, й апостол із ними, бо щодня провідує вдову та Криспа.
– Веди мене просто до Вініція.
– Вініцій у тій кімнаті, де і всі, бо вона найбільша, а решта – самі темні кубікули, куди ми тільки спати ходимо. Ходімо вже – там одпочинеш.
І ввійшли. В кімнаті було темнувато, вечір стояв похмурий, зимовий, а полум'я кількох світильників не зовсім розганяло темряву. Вініцій радше здогадався, ніж упізнав у чоловікові під каптуром Хілона, той же, побачивши ложе в кутку кімнати і на нім Вініція, рушив, не дивлячись на інших, просто до нього – буцім у переконанні, що біля нього буде йому найбезпечніше.
– О пане! Чому ж ти не послухався моїх порад! – заволав, складаючи руки.
– Мовчи, – сказав Вініцій, – і слухай!
Тут проникливо почав дивитись у вічі й говорити повільно й виразно, мовби хотів, аби кожне його слово зрозумілим було як наказ і лишилося раз і назавжди в Хілоновій пам'яті.
– Кротон кинувся на мене, щоб мене вбити й пограбувати – розумієш! Тоді я вбив його, ці ж люди перев'язали рани, що я дістав їх у боротьбі з ним.
Хілон одразу зрозумів: якщо Вініцій так говорить, то хіба відповідно до якоїсь домовленості з християнами, а в такому разі хоче, щоб йому повірили. Зрозумів також із його обличчя, тож миттю, не виявивши ні сумніву, ні здивування, підвів очі догори й заволав:
– То був страшенний негідник, пане! Всіляко ж я тебе застерігав, аби йому не довіряв. Усі мої напучування відскакували від його довбешки, як горох від стіни. В усьому Гадесі нема для нього достойної кари. Бо хто не може бути чесним, той до певної міри мусить бути негідником; кому ж важче стати чесним, як не негіднику? Але щоб напасти на свого доброчинця й такого великодушного пана… О, боги!..
Тут, одначе, згадав, що по дорозі відрекомендував себе Урсові як християнина, – й замовк.
Вініцій сказав:
– Коли б не кинджал, який я мав при собі, він би мене вбив.
– Благословляю ту хвилину, в яку я порадив тобі взяти хоч кинджал.
Але Вініцій спрямував на грека запитливий погляд і запитав:
– Що ж ти робив сьогодні?
– Як це що? Чи я не сказав тобі, пане, що давав обітниці за твоє здоров'я?
– І нічого більше?
– І саме збирався провідати тебе, коли цей добрий чоловік надійшов і сказав, що ти мене викликаєш.
– Ось табличка. Підеш із нею до мого дому, знайдеш мого вільновідпущеника й оддаси йому її. Написано на ній, що я виїхав до Беневента. Скажеш Демасові од себе, що вирушив сьогодні вранці, викликаний терміново листом Петронія.
Тут повторив, натискаючи на кожне слово:
– Виїхав я до Беневента – розумієш?
– Виїхав, пане! Вранці попрощався я з тобою біля Капенської брами – й після твого від'їзду напала на мене така туга, що коли твоя великодушність її не розрадить, я помру від плачу, як нещасна дружина Зета[230]230
Аедона, перетворена на солов'я. (Прим. авт.)
[Закрыть] з туги за Ітилом.
Вініцій, хоча був хворий і звик уже до спритності грека, не міг усе-таки стриматись од посмішки. Радий був тому, що Хілон зрозумів його з першого слова, тож сказав:
– Отже, допишу, щоб тобі витерли сльози. Дай-но світильник.
Хілон, уже цілком заспокоєний, підвівся і, зробивши кілька кроків у бік коминка, взяв один із палаючих на карнизі світильників.
Але коли каптур зсунувся при тій дії йому з голови і світло впало просто на його обличчя, Главк підхопився з лави і, підбігши, став перед ним.
– Не впізнаєш мене, Цефасе? – спитав.
І голос його був таким страшним, що всі здригнулися.
Хілон підняв світильник і впустив його якраз у ту хвилину на підлогу – після чого зігнувся вдвоє і застогнав:
– Не я… не я!., пощади!
Главк же повернувся до тих, що вечеряли.
– Ось чоловік, який продав і погубив мене і всю мою сім'ю!..
Історія його була відома і всім християнам, і Вініцію, який не здогадався, хто такий Главк, бо непритомнів щоразу, коли той йому перев'язував рани, через те імені його не чув. Але для Урса коротка та мить, у поєднанні зі словами Главка, була немовби блискавиця в темряві. Впізнавши Хілона, одним стрибком опинився біля нього, схопив його за руки і, загнувши йому їх за спину, закричав:
– Це він мене намовляв, аби вбив Главка!
– Пощадіть! – стогнав Хілон. – Оддам вам… Пане! – заволав, повертаючи голову до Вініція. – Порятуй мене! Я ж тобі повірив, заступись за мене… Твій лист… однесу. Пане! Пане!..
Але Вініцій, який байдужіше за всіх дивився на все, що відбувається, бо, по-перше, всі справи грека були йому відомі, по-друге, серце його не знало, що таке жалість, сказав:
– Закопайте його в саду: лист понесе хтось інший.
Хілонові здалося, що слова ці є остаточним вироком.
Кістки його вже тріщали в страшних руках Урса, на очі навернулися сльози від болю.
– Заклинаю вашим Богом! Пощадіть! – благав. – Я християнин!.. Pax vobiscum!Я християнин, а якщо мені не вірите, охрестіть мене ще раз, іще двічі, ще десять разів! Главку, це помилка! Дозвольте мені сказати! Зробіть мене рабом… Не вбивайте мене! Згляньтеся!..
І голос його, пригнічений болем, усе слабшав, як раптом із-за столу підвівся апостол Петро, похитав сивою своєю головою, схилив її на груди й заплющив очі, та потім розплющив їх і сказав серед тиші, що настала:
– Ось що сказав нам Спаситель: «Якщо ж согрішить проти тебе брат твій, вичитай йому; а якщо покається, прости йому. І якщо сім разів на день согрішить проти тебе і сім разів звернеться до тебе, мовлячи: – Каюсь! – прости йому!»
Після цих слів стало ще тихіше.
Главк стояв тривалий час, затуливши лице долонями, врешті опустив їх і сказав:
– Цефасе, нехай тобі так Бог простить кривди мої, як я тобі їх в ім'я Христа прощаю.
І Урс, відпустивши руки грека, поквапливо додав:
– Нехай до мене Спаситель буде милостивим, як і я прощаю тобі.
Хілон упав навколішки і, впершись руками в підлогу, вертів головою, як звір, спійманий у сіті, роззираючись навколо й чекаючи, звідки прийде смерть. Очам і вухам іще не вірив і не смів сподіватися на прощення.
Але поволі він оговтувався від переляку, тільки посинілі губи ще тремтіли. Тим часом апостол сказав:
– Одійди з миром!
Хілон підвівся, та говорити ще не зміг. Мимоволі наблизився до ложа Вініція, буцім іще шукаючи в нього захисту, бо не мав часу досі подумати, як це той, що користався з його послуг і був у певній мірі його спільником, засудив його, тим часом як ті, власне, кому шкодив, простили. Думка та мала прийти до нього пізніше. Тепер у погляді його видно було тільки подив і недовіру. Якось зміркував уже, що йому прощено, хотів, одначе, якомога швидше вирватися звідси, від цих незрозумілих людей, чия доброта вражала його майже так, як вражала б жорстокість. Здавалося йому, що коли б довше залишився, сталося б іще щось несподіване, тож, зупинившись над Вініцієм, заговорив уривчастим голосом:
– Дай, пане, лист! Дай лист!
І, схопивши табличку, яку йому подав Вініцій, низько вклонився християнам, а потім хворому і, згорбившись, рухаючись при самій стіні, вибіг за двері.
У саду, коли огорнула його темрява, страх здіймав йому знову волосся дибом, адже був певен, що Урс поспішить за ним і вб'є посеред ночі. Втікав би щосили, та ноги відмовилися його слухатися, за хвилину й зовсім однялися, бо Урс і дійсно стояв біля нього.
Хілон упав ниць на землю й заскиглив:
– Урбане… В ім'я Христа…
Але Урбан сказав:
– Не бійся. Апостол наказав мені вивести тебе за браму, щоб не заблукав у темряві, якщо ж бракує сил, то провести тебе додому.
Хілон підвів обличчя.
– Що кажеш? Що?.. Не вб'єш мене?
– Ні! Не вб'ю тебе, а якщо схопив тебе занадто міцно й пошкодив тобі кістки, то вибач мені.
– Допоможи мені підвестися, – сказав грек. – Не вб'єш мене? Що? Проведи мене на вулицю, далі сам піду.
Урс підняв його із землі як пір'їну й поставив на ноги, потім провів через темний перехід на друге подвір'я, з якого через сіни був вихід на вулицю. В коридорі Хілон повторював знову подумки: «Я пропав!» – і лише коли опинилися на вулиці, прийшов до тями і сказав:
– Далі сам піду.
– Нехай буде мир з тобою!
– І з тобою, і з тобою… Дай мені перепочити.
І після того як пішов Урс, зітхнув на повні груди. Мацав себе за пояс, за стегна, мовби хотів переконатися, що живий, і рушив поквапливо вперед.
Але, пройшовши кільканадцять кроків, спинився і сказав:
– Чому все-таки вони не вбили мене?
І незважаючи на те, що з Еврицієм розмовляв про християнське вчення, незважаючи на розмови над рікою з Урбаном і незважаючи на все, що чув у проповіді в Остріані, не міг знайти на це запитання відповіді.
Розділ XXV
Вініцій також не міг собі пояснити, що сталося, і на дні душі був здивований майже не менше за Хілона. Бо ж і з ним самим люди ці обійшлися так, як обійшлися, й замість помсти за напад дбайливо перев'язали йому рани; приписував те частково віровченню, яке вони визнавали, більше – Лігії, а трохи і значенню своєї особи. Але поводження їх з Хілоном переходило межі його розуміння людської здатності прощати. І йому мимоволі спадало на думку запитання: чому вони не вбили грека? Адже могли це вчинити безкарно.
Урс закопав би його в саду або вночі вкинув у Тибр, що в часи нічних розбоїв, які вчиняв і сам імператор, так часто виносив ранками на берег людські трупи, що ніхто навіть не замислювався, звідки вони. На думку Вініція, християни не тільки могли, але мусили вбити Хілона. Жалість не була справді чужа тому світові, до якого належав молодий патрицій. Адже афіняни спорудили їй вівтар і тривалий час не погоджувалися з упровадженням в Афінах боїв гладіаторів. Бувало, що і в Римі до переможених ставилися милостиво, як, приміром, Калікрат[231]231
…приміром, Калікрат, правитель бриттів… – Правителя бриттів, узятого в полон 52 р. й помилуваного Клавдієм, звали Каратак.
[Закрыть], правитель бриттів, узятий у полон за правління Клавдія, забезпечений ним же, вільно мешкав у місті. Але помста за особисті кривди видавалася Вініцію, як і всім, слушною й цілком виправданою. Нехтування її було зовсім неприйнятним його душі. Чув, щоправда, й він в Остріані, що слід любити навіть ворогів, уважав це все-таки якоюсь теорією, що не має значення в житті. І тепер іще спадало йому на думку, що, може, не вбито Хілона тому лише, що була якась пора свят або якась чверть місяця, під час якої християнам не дозволялося вбивати. Чув, що бувають такі дати, в які різним народам не вільно навіть і війну починати. Але чому в такому разі не віддали грека в руки правосуддя, чому апостол мовив, що коли б хтось сім разів согрішив, то сім разів належить йому прощати, й чому Главк сказав Хілонові: «Нехай тобі так Бог простить, як я прощаю»? Адже Хілон завдав йому найстрашнішої кривди, якої людина людині може завдати, і у Вініція на саму лише думку про те, як би вчинив з таким, хто б, приміром, убив Лігію, кров закипала в жилах: не було б таких мук, якими б він не помстився! А той простив! І Урс простив також, він, який по суті міг убити в Римі кого б захотів, цілком безкарно, бо для цього треба вбити лише короля Неморенського гаю й посісти його місце… Чи з чоловіком, проти якого не встояв Кротон, міг упоратися гладіатор, що мав це звання, до якого доходило тільки через убивство попереднього «короля»? Єдина була на всі ці запитання відповідь. Ось вони не вбили через якусь таку велику доброту, якої не було досі на світі, і через безмежну любов до людей, яка наказувала забувати про себе, про свої кривди, про своє щастя та про свою біду – й жити для інших. Яку нагороду мали люди за це дістати, Вініцій чув ув Остріані, але осягнути цього не міг. Відчував натомість, що земне життя, пов'язане з обов'язком відректись од усього, що є добром і насолодою, на користь інших, мусило б бути жалюгідним. Отож у тому, що про християн у ці хвилини думав, разом з найбільшим подивом, була й жалість, і мовби тінь презирства. Видавалися вони йому вівцями, що їх рано чи пізно з'їдять вовки, його ж римська натура не була здатна зважитися на схвалення тих, які дозволяють себе з'їдати. Здивувала його все ж одна річ. Після того як пішов Хілон, якась глибока радість просяяла на всіх обличчях. Апостол наблизився до Главка і, поклавши долоню йому на голову, сказав:
– Христос у тобі переміг!
Той же підвів очі догори, й була в них така віра й сердечна радість, ніби впало на нього якесь велике, несподіване щастя. Вініцій, якому була б зрозумілою тільки радість виконаної помсти, дивився на нього розширеними від гарячки очима, дещо так, як дивляться на одержимого. Бачив, одначе, й бачив не без внутрішнього обурення, як після цього Лігія припала своїми вустами королівни до руки цього чоловіка, що на вигляд був схожий на раба, і здавалося йому, що все у світі перевернулось. Потім надійшов Урс і почав розповідати, як провів на вулицю Хілона і як просив у нього пробачення за те, що міг пошкодити його кістки, за що апостол поблагословив і його, а Крисп зауважив, що нині день великої перемоги. Почувши про перемогу, Вініцій повністю втратив нитку думки.
Але коли Лігія подала йому знову прохолодний напій, затримав на мить її руку й запитав:
– Значить, і ти мені простила?
– Ми християни. Нам не можна таїти в серці гнів.
– Лігіє, – сказав тоді, – хоч хто був би твоїм богом, я вшаную його тому тільки, що він твій.
Вона ж говорила:
– Вшануєш його в серці, коли його полюбиш.
– Тому тільки, що він твій… – повторив слабшим голосом Вініцій.
І опустив повіки, бо знов опанувало його безсилля.
Лігія відійшла, та за хвилину повернулась і, ставши близько, схилилася над ним, аби переконатися, чи спить. Вініцій відчув її близькість і, розплющивши очі, всміхнувся, вона ж поклала йому на них легко руку, наче бажаючи його схилити до сну. Тоді огорнуло його велике блаженство, та водночас почувався дуже хворим. І так було дійсно. Настала ніч – і з нею посилилася гарячка. Через те не міг заснути й водив за Лігією поглядом, хоч куди б вона рушала. Часом, одначе, він провалювався в якийсь напівсон, у якому бачив і чув усе, що навколо нього діялось, але в якому реальність змішувалася з гарячковими видіннями. Тож здавалося йому, що на якомусь старому, занедбаному цвинтарі височіє храм у вигляді вежі, в якій Лігія – жриця. І не спускав з неї очей, але бачив її на шпилі вежі, з лютнею в руках, усю в світлі, схожу на тих жриць, які ночами співали гімни на честь місяця, – він таких бачив на Сході. Він сам підіймався з великим напруженням по гвинтових сходах, аби її викрасти, за ним же повз Хілон, цокаючи від страху зубами й повторюючи: «Не роби цього, пане, бо вона жриця, за яку він помститься…» Вініцій не знав, хто був той він, розумів усе-таки, що йде здійснити святотатство, й відчував також неймовірний переляк. Але коли дійшов до балюстради, що оточувала шпиль, біля Лігії опинився раптом апостол зі сріблястою бородою і сказав: «Не торкайся до неї, бо вона належить мені». І сказавши це, з нею разом пішов по смузі місячного світла, ніби по небесній дорозі, він же, Вініцій, простягнувши до них руки, почав їх благати, щоб забрали його з собою.
Тут прокинувся, прийшов до тями й почав роззиратися. Вогонь на високім держалні горів уже слабкіше, але кидав сяйво ще досить яскраве, вони ж сиділи всі перед вогнем, гріючись, позаяк ніч була холодна і в кімнаті було не дуже тепло. Вініцій бачив їх видихи, що виходили з уст хмаринками пари. Посередині сидів апостол, біля його колін на низенькому ослінчику Лігія, далі Главк, Крисп, Міріам, а по краях з одного боку Урс, із другого Назарій, син Міріам, хлопчик з гарненьким личком, чорним волоссям, яке спадало йому аж на плечі.
Лігія слухала з поглядом, спрямованим на апостола, і всі голови були повернуті до нього, він же говорив щось півголосом. Вініцій почав дивитися на нього з певним забобонним страхом, який мало чим відрізнявся від того страху, якого зазнав у гарячковому видінні. Спало йому на думку, що в гарячці відчув істину і що цей літній прибулець із далеких берегів дійсно віднімає в нього Лігію і веде її кудись невідомими дорогами. Був також певним, що старий мовить про нього, а може, радить, як розлучити його з нею, – здавалося Вініцію неймовірним, аби хтось міг мовити про щось інше, тож зібравши все своє самовладання, почав прислухатися до слів Петра.
Але зовсім помилився. Бо апостол мовив знову про Христа.
«Вони тим іменем тільки й живуть!» – подумав Вініцій.
– Прийшов загін воїнів і служителі первосвящеників, аби його взяти. Коли Спаситель запитав їх, кого шукають, одповіли: «Ісуса Назарея!» Але коли їм сказав: «Це я!» – впали на землю й не сміли на нього підняти руку, і тільки аж після повторного запитання взяли його.
Тут апостол спинився і, простягнувши руки до вогню, мовив далі:
– Ніч була холодна, як ця, але скипіло в мене серце, тож видобув меч, аби його захищати, й відрубав вухо рабу первосвященика. Його захищав би ретельніше, ніж власне життя, коли б мені він не сказав: «Вклади твій меч у піхви. Невже чаші, що її дав мені отець, пити не буду?..» Тоді його взяли та зв'язали…
Вимовивши це, приклав долоню до чола й замовк, бажаючи перед подальшою розповіддю перебороти силу спогадів. Але Урс, не в змозі витримати, підхопився, поправив огонь на держалні, аж іскри сипнули золотим дощем і полум'я заграло жвавіше, після чого сів і вигукнув:
– І нехай би сталося, що судилося, – гей!..
І миттю замовк, коли Лігія приклала палець до вуст. Дихав тільки голосно, і було видно, що в душі він обурений і, хоч завжди готовий цілувати ноги апостолу, але цього одного вчинку схвалити не може, бо коли б так ось при ньому підняв хто руку на Спасителя, коли б він був з ним тієї ночі, ой, полетіли б тріски і з солдатів, і з служителів первосвященика… І аж очі наповнилися в нього слізьми на саму лише думку про це, від жалю та душевного розладу, бо, з одного боку, думав, що не сам би Спасителя захищав, а ще гукнув би на допомогу лігійців, хлопців хоч куди, а з другого – що, коли б це вчинив, виявив би непослушенство Спасителеві й перешкодив би спасінню світу.
Через те й не міг стримати сліз.
За хвилину Петро, прибравши долоні з чола, оповідав далі, але Вініція знову опанував гарячковий напівсон. Те, що тепер чув, перепліталося з тим, що апостол говорив минулої ночі в Остріані про той день, у якім Христос опинився на березі Тиверіадського моря. Тож бачив безмежну широчінь, на ній човен рибальський, а в човні Петра і Лігію. Він сам плив чимдуж за ними, та біль у зламаній руці перешкоджав йому їх наздогнати. Буря кидала на нього хвилі, заливаючи очі, й він почав тонути, благаючи про порятунок. Тоді Лігія стала на коліна перед апостолом, він же повернув човна і простягнув Вініцію весло, схопивши яке, той з їхньою допомогою опинився в човні й упав на дно.
Та потім ввижалося йому, що, підвівшись, побачив багатьох людей, які пливли за човном. Пінисті хвилі накривали їхні голови; в деяких видно було з виру тільки руки, але Петро раз по раз рятував потопаючих і забирав їх до човна, що якимось чудом розширювався. Незабаром заповнив його весь натовп, такий великий, як той, що зібрався в Остріані, а потім іще більший. Вініцій здивувався, як вони всі могли в ньому вміститись, і охопив його страх, що човен піде на дно. Та Лігія почала його заспокоювати й показувала йому якесь світло на далекому березі, до якого пливли. Тут видіння Вініція знову змішалися з тим, що в Остріані чув із уст апостола про явлення Христа біля озера. Тож тепер бачив у тому світлі на березі якусь постать, до якої Петро кермував. І чим ближче підпливав човен до неї, вітер ставав тихішим, гладінь води була спокійнішою, а світло яскравішало. Натовп заспівав солодкозвучний гімн, повітря наповнилося ароматом нарду; вода заграла веселкою, ніби з дна проглядали лілії та троянди, і врешті човен м'яко уткнувся в пісок. Тоді Лігія взяла його за руку і сказала: «Ходімо, я поведу тебе!» Й повела його туди, де було сяйво.
Вініцій прокинувся знову, але видіння його розсіялося не зразу і відчуття реальності приходило поступово. Через якийсь час йому ввижалося, що він біля озера й оточує його натовп, серед якого, сам не знаючи навіщо, розшукує Петронія й дивується, що не може знайти. Яскраве світло від коминка, біля якого не було вже нікого, остаточно протверезило його. Гілки маслини ліниво жевріли під рожевим попелом, але пінієві тріски, які нещодавно поклали на жар, стріляли ясними іскрами, і в тому їхньому світлі Вініцій побачив Лігію, що сиділа неподалік од його ложа.
Її вигляд зворушив його до глибини душі. Пам'ятав, що провела ніч в Остріані, а цілий день допомагала його лікувати, тепер же, коли всі пішли відпочивати, лише вона пильнувала біля його постелі. Легко було здогадатися, що вона втомлена, бо сиділа непорушно, заплющивши очі. Вініцій не знав, чи спить, чи поринула в думки. Дивився на її профіль, на опущені вії, на руки, складені на колінах, і в язичницькій голові його почало важко народжуватися розуміння того, що разом з оголеною, упевненою в собі й гордою за свої форми тіла грецької та римської краси, є на світі якась інша, нова, безмежно чиста, духовна краса.
Не міг здобутися на те, щоб назвати цю красу християнською, думаючи про Лігію, одначе, не міг уже відокремити її од віри, яку сповідувала.
Розумів навіть, що якби всі інші пішли відпочивати, а лише Лігія, яку скривдив, пильнувала біля нього, то, власне, тому, що так велить її вчення. Але думка та, що проймала його захопленням од цієї віри, була йому водночас і прикрою. Волів би, щоб Лігія робила це з любові до нього, до його обличчя, очей, до класичних форм, словом, до того всього, заради чого не раз обвивали його шию білосніжні руки гречанок і римлянок.
Раптом, одначе, відчув, що коли б вона була такою, як інші жінки, то йому б уже в ній чогось бракувало. Тоді здивувався, сам не знав, що з ним діється, бо помітив, що і в ньому починають виникати якісь нові почуття й нові схильності, не знайомі світу, в якому жив досі.
Тим часом вона розплющила очі й, бачачи, що Вініцій на неї дивиться, наблизилася до нього і сказала:
– Я тут, з тобою.
І він одповів:
– Я бачив уві сні твою душу.
