Текст книги "Quo vadis"
Автор книги: Генрик Сенкевич
сообщить о нарушении
Текущая страница: 31 (всего у книги 41 страниц)
Розділ LII
Клич «Християн до левів!» розлягався безперервно в усіх кварталах міста. Із самого початку не тільки ніхто не сумнівався, що вони були справжніми винуватцями лиха, але ніхто й не хотів сумніватися, бо їхня страта мала бути водночас чудовою розвагою для народу. Але поширилася думка, що лихо не набрало б таких страшних масштабів, якби не гнів богів, – отож наказано здійснювати в храмах піакули, або умилостивлюючі жертви. За порадою Сивілиних книг, сенат виніс ухвалу про молебства Вулкану, Церері та Прозерпіні. Матрони приносили жертви Юноні; ціла процесія рушила аж на берег моря, щоб зачерпнути води та окропити нею статую богині. Заміжні жінки готували трапези богам[349]349
Селістернії та лектистернії. (Прим. авт.)
[Закрыть] й ночі пильнування. Весь Рим очищався від гріхів, приносив жертви та задобрював безсмертних. А тим часом серед попелищ прокладалися нові широкі вулиці. Тут і там позакладали вже фундаменти чудових будинків, палаців і храмів. Передовсім, одначе, будували з нечуваним поспіхом величезний дерев'яний амфітеатр, у якому належало загинути християнам. Одразу після наради в домі Тиберія було послано розпорядження проконсулам, аби припровадили диких звірів. Тигеллін спустошив віварії всіх італійських міст, не виключаючи другорядних. В Африці влаштовано за його наказом величезні лови, в яких мусили брати участь усі місцеві жителі. Із Азії везли слонів і тигрів, з Нілу – крокодилів і гіпопотамів, із Атлаських гір[350]350
Атлаські гори – гірський хребет у Мавританії.
[Закрыть] – левів, із Піренеїв – вовків і ведмедів, із Гібернії – злих собак, із Епіру[351]351
Епір – область у західній частині Північної Греції.
[Закрыть] – молоських псів, із Германії – буйволів і величезних лютих турів. За кількістю ув'язнених ігри мали перевершити всі, що досі бачив Рим. Імператор прагнув утопити в крові згадку про пожежу й напоїти нею Рим – тому ще ніколи не очікувалося такого чудового кровопролиття.
Розохочений народ допомагав міській сторожі та преторіанцям у полюванні на християн. Це було справою неважкою, позаяк цілі їхні гурти, отаборившись разом з іншими римлянами в садах, зізнавались у своєму віросповіданні. Коли їх оточували, вони ставали на коліна і співали, дозволяючи себе брати без опору. Але терплячість їхня збільшувала тільки гнів народу, який не розумів її джерела, вважаючи жорстокістю й запеклістю в лиходійстві. Шаленство охопило переслідувачів. Траплялося, що чернь вихоплювала християн із рук преторіанців і розривала їх руками; жінок тягли за волосся до в'язниць, дітям розбивали голови об каміння. Тисячі людей удень і вночі з виттям бігали по вулицях. Шукали жертв серед згарищ, у коминах і в підвалах. Перед в'язницями влаштовували біля вогнищ, навколо бочок із вином, вакхічні бенкети з танцями. Вечорами слухали громоподібне ричання, що розлягалося по всьому місту. В'язниці переповнені були тисячами людей, але щодня чернь і преторіанці приганяли нових. Жалість зникла. Здавалося, що люди розучилися розмовляти і, охоплені божевіллям, пам'ятали тільки один клич: «Християн до левів!» Настали надзвичайно спекотні дні й такі задушливі ночі, яких ніколи досі не знали: саме повітря було ніби просякнуте шаленством, кров'ю, лиходійством.
І цій безмірній жорстокості відповідало таке ж безмірне прагнення мучеництва. Прихильники Христа йшли добровільно на смерть або навіть шукали її, та їх почали зупиняти суворі накази старійшин. За порадою голів общин, віруючі почали збиратися вже тільки за містом, у підземеллях на Аппійовій дорозі та у приміських виноградниках, що належали патриціям-християнам, із яких не ув'язнено поки що нікого. На Палатині добре знали, що до прихильників Христа належать і Флавій, і Доміцилла, і Помпонія Грецина, і Корнелій Пудент, і Вініцій; сам імператор побоювався, що не вдасться переконати чернь, буцім такі люди підпалили Рим, а зараз ішлося про те, щоб переконати народ, отже кару та помсту відклали на майбутнє. Дехто вважав, що цих патриціїв урятував вплив Акти. Одначе думка ця була хибною. Петроній, розставшись із Вініцієм, дійсно пішов до Акти прохати допомоги для Лігії, та вона могла йому запропонувати лише сльози, – жила в забутті й у скорботі, а терпіли її тільки тому, що таїлася й од Поппеї, й од імператора.
Провідала все-таки Лігію у в'язниці, принесла їй одяг і їжу, а головне, цим застерегла від знущань з боку й так уже підкупленої сторожі.
Петроній усе не міг забути, що, коли б не він і не його затія забрати Лігію від Авла, вона, скоріше за все, не сиділа б тепер у в'язниці, крім того, прагнучи перемоги у грі з Тигелліном, не жалів ні часу, ні зусиль. Протягом кількох днів бачився з Сенекою, з Доміцієм Афром, із Криспініллою, через яку сподівався потрапити до Поппеї, з Терпносом і Діодором, із красенем Піфагором, і насамкінець із Алітуром і Парісом, яким зазвичай не відмовляв імператор ні в чому. З допомогою Хрисотеміди, що була тепер коханкою Ватинія, старався забезпечити собі навіть його підтримку, не жаліючи ні йому, ні іншим як обіцянок, так і грошей.
Та всі ці зусилля були марними. Сенека, сам невпевнений у завтрашньому дні, почав його переконувати, що християни, коли навіть і не спалили насправді Рим, мусять бути винищені для блага міста, – словом, обґрунтовував майбутню різанину інтересами держави. Терпнос і Діодор узяли гроші й не зробили нічого натомість. Ватиній іще й доніс імператору, що його намагалися підкупити. Лише Алітур, який спершу ставився вороже до християн, а тепер їх жалів, насмілився нагадати імператору про ув'язнену дівчину і просити за неї, але отримав тільки відповідь:
– Невже ти вважаєш, що я слабкіший духом за Брута, який для блага Рима власних синів не пожалів?
І коли повторив цю відповідь Петронію, той сказав:
– Якщо знайшов порівняння з Брутом, тут уже нічого не вдієш.
Жаль йому, одначе, було Вініція, боявся він, що той заподіє собі смерть. «Тепер, – мовив собі, – підтримують його ще клопоти про її врятування, її вигляд і само страждання, та коли всі засоби виявляться марними і згасне остання іскра сподівання, – присягаюся Кастором! – він її не переживе і кинеться на меч». Петронію навіть було зрозуміліше, що можна так скінчити життя, ніж те, що можна так покохати і так страждати. Тим часом Вініцій робив іще все, на що міг здобутися його розум заради врятування Лігії. Ходив до августіанів і, такий колись гордовитий, благав їх про допомогу. Через Вітеллія він запропонував Тигеллінові свої сицилійські землі та все, чого той зажадає. Тигеллін, одначе, – напевно, боячись розгнівати Августу, – відмовився. Іти до самого імператора, припасти до його ніг та благати було безглуздо. Вініцій, щоправда, хотів і це зробити, але Петроній, почувши про намір, запитав:
– А якщо тобі відмовить, якщо відбудеться жартом або підлою погрозою, що вчиниш?
Тут на обличчі Вініція відбився біль і страждання, він заскреготів зубами.
– Так! – сказав Петроній. – Тому тебе відраджую. Відріжеш усі шляхи до порятунку!
Але Вініцій опанував себе і, провівши рукою по вкритому холодним потом чолу, сказав:
– Ні! Ні! Я християнин!
– І забудеш про це, як забув щойно. Маєш право загубити себе, але не її. Згадай, чого зазнала перед смертю донька Сеяна.
Говорячи це, він не був цілковито щирим, – насправді більше дбав про Вініція, ніж про Лігію. Але знав, що інакше не втримає того від небезпечного кроку, як пояснюючи йому, що міг би принести Лігії неминучу загибель. Зрештою мав рацію, бо на Палатині передбачали появу молодого трибуна і вжили відповідних застережних заходів.
Але страждання Вініція перейшли все, що людині під силу витерпіти. Відтоді як Лігію було ув'язнено й на неї впало сяйво майбутнього мучеництва, не тільки покохав її у сто разів дужче, але почав у душі складати їй майже релігійне пошанування, наче неземній істоті. І тепер, думаючи, що ту істоту, кохану і святу водночас, мусить втратити і що, крім смерті, зазнати вона може тортур, страшніших за саму смерть, кров крижаніла в його жилах, душа перетворювалася на один крик, плутались думки. Часом здавалося йому, що череп наповнюється живим вогнем, який спалить його або він вибухне. Він перестав розуміти, що діється, перестав розуміти, чому Христос, цей милосердний, цей Бог, не приходить на поміч своїм прихильникам, чому задимлені мури Палатину не провалюються крізь землю, а з ними разом Нерон, августіани, табір преторіанців і все це місто лиходійств. Він думав, що не може і не мусить бути інакше і що це все, на що дивляться його очі, од чого розривається його душа і стогне серце, – сон. Але ричання звірів говорило йому, що це ява; стук сокир, із-під яких виростали арени, говорив йому, що це ява, а підтверджували це виття черні та переповнені в'язниці. Тоді жахався він віри в Христа, і цей жах був новою мукою, може, найстрашнішою.
А тим часом Петроній говорив йому:
– Пам'ятай, чого зазнала перед смертю донька Сеяна.
Розділ LIII
Все було марно. Вініцій принизився до того, що шукав підтримки у вільновідпущеників і рабинь імператора та Поппеї, платячи їм за пусті обіцянки, намагаючись за допомогою багатих дарів здобути їхню прихильність. Він розшукав першого чоловіка Августи, Руфрія Криспіна, й випросив у нього листа до неї; подарував свою віллу в Анції її синові від першого шлюбу, Руфію, але розгнівив цим тільки імператора, який ненавидів пасинка. Через посланця передав листа другому чоловікові Поппеї, Отону, до Іспанії, пропонуючи все своє майно й себе самого, аж врешті зрозумів, що був тільки іграшкою і якби удавав, що ув'язнення Лігії мало його обходить, визволив би її скоріше.
Такої ж думки дійшов і Петроній. Тим часом дні минали. Амфітеатри було побудовано. Почали роздавати вже тесери, тобто вхідні знаки на ludus matutinus[352]352
ранкові ігри (лат.).
[Закрыть]. Та цього разу «ранковим іграм» через нечувану кількість жертв належало розтягтися на дні, тижні й місяці. Не знали вже, куди дівати християн. В'язниці вже були забиті, в них лютувала пропасниця. Путикули, тобто спільні могили, в яких ховали рабів, почали переповнюватися. Виникло побоювання, що хвороба може поширитися на все місто, тож вирішили поквапитися.
І всі ці вісті доходили до слуху Вініція, гасячи в ньому останні проблиски сподівання. Поки був час, він міг себе тішити думкою, що встигне щось удіяти, але тепер уже не було й часу. Видовища мали розпочатися. В будь-який день Лігія могла опинитися в цирковому кунікулі[353]353
Кунікул – приміщення під ареною.
[Закрыть], звідки вихід був лише на арену. Вініцій, не знаючи, куди кине її доля та жорстокість катів, обходив усі цирки, підкупав сторожів і бестіаріїв, прохаючи їх про те, чого вони не могли виконати. Часом похоплювався, що вже дбає тільки про те, аби смерті завдати їй не такої страшної, і саме тоді відчував: замість мозку під черепом у нього розжарене вугілля.
Не збирався, зрештою, пережити її й вирішив загинути з нею разом. Але гадав, що біль може випалити в ньому життя, поки надійде фатальна мить. Його друзі та Петроній також побоювалися, що з дня на день відчиниться перед ним царство тіней. Обличчя Вініція почорніло і стало схожим на ті воскові маски, що їх тримали в лараріях. У рисах його застигло здивування, буцім не розумів, що сталось і що може статися. Коли хтось до нього звертався, він підносив машинально руки до голови і, стискаючи долонями скроні, дивився на мовця здивованим і запитливим поглядом. Ночі він проводив разом з Урсом у в'язниці під дверима Лігії, якщо ж наказувала йому піти відпочити, повертався до Петронія й до ранку міряв кроками атрій. Раби заставали його часто навколішках зі здійнятими догори руками або простертим ниць. Молився Христу, бо це була остання надія. Все виявилося марним, Лігію могло врятувати лише чудо, тож Вініцій бив чолом об кам'яні плити і благав чуда.
Але свідомості ще лишалося стільки, що розумів: молитва Петра більше важить, ніж його. Петро йому обіцяв Лігію. Петро його хрестив, Петро сам сотворяв чудо, нехай допоможе йому й порятує.
І якось уночі пішов його шукати. Християни, яких небагато вже залишилося, берегли тепер його старанно навіть одне від одного, аби хтось із малодушних не видав його мимоволі чи навмисно. Вініцій серед загального сум'яття й погрому, заклопотаний до того ж цілковито заходами стосовно визволення Лігії з в'язниці, упустив апостола з очей – від часу свого хрещення зустрів його лише раз, іще до початку переслідувань. Але, прийшовши до хатини того землекопа, в чиїй хаті його хрестили, довідався від нього, що у винограднику, що розташований був за Соляною брамою й належав Корнелію Пуденту, відбудеться зібрання християн. Землекоп брався провести туди Вініція, переконуючи його, що знайдуть там Петра. На смерканні вийшли вони за міські мури, а далі, рухаючись лощинами, зарослими очеретом, дісталися виноградника, розташованого на відчепі. Зібрання відбувалося в сараї, що слугував зазвичай давильнею. Ще на порозі до слуху Вініція долинув шепіт молитви, ввійшовши, побачив при тьмяному ліхтарному світлі кілька десятків постатей навколішках, поринулих у молитву. Вони здійснювали щось на зразок літанії; хор голосів, як чоловічих, так і жіночих, повторював щохвилини: «Христе, помилуй!» Бриніла у тих голосах глибока нестямна туга і скорбота.
Петро був тут. Стояв навколішках перед дерев'яним хрестом, прибитим до стіни сарая, й молився. Вініцій здалеку впізнав його сиве волосся і здійняті руки. Першою думкою молодого патриція було пройти через натовп, кинутися в ноги апостолу і кричати: «Рятуй!». Але, чи то від урочистості молитви, чи то від ослаблення, ноги в нього підкосилися, він опустився навколішки біля входу, почав повторювати, зі стогоном здійнявши руки: «Христе, помилуй!». Якби він був спокійнішим, помітив би, що не тільки в його проханні бринів зойк і що не тільки він приніс біль свій, тугу свою та свою тривогу. Не було в тому зібранні жодної людської душі, яка б не втратила дорогих серцю істот, і коли найревніші, найвідважніші з віруючих були вже ув'язнені, коли щогодини надходили нові звістки про знущання та муки, яких зазнавали в тюрмах, коли масштаби лиха перевершили всі припущення, коли залишилася вже тільки ця жменька, не було тут жодного серця, яке б не засумнівалось у вірі й не запитувало в розчаруванні: де Христос? І чому він дозволяє, аби зло ставало сильнішим од Бога?
Але тим часом благали його ще з розпачу про милосердя, бо в кожній душі жевріла досі іскра сподівання, що прийде, винищить зло, скине в безодню Нерона й запанує над світом… Ще дивилися в небо, ще прислухалися, ще молилися з трепетом. І чим довше Вініцій повторював: «Христе, помилуй!», тим дужче огортав його захват, як у хатині землекопа. Ось вони благають його із глибини скорботи, із безодні, ось благає його Петро, тож якоїсь миті розверзнеться небо, здригнеться земля в своїх основах і зійде він, у сяйві сліпучому, ступаючи по зірках, милосердний, але ж і грізний, і здійме до висот вірних своїх і накаже безодні пожерти гонителів.
Вініцій затулив лице руками і припав до землі. Зненацька оточила його тиша, немовби страх заморозив благання в устах усіх присутніх. І здалося йому, що має неодмінно статися щось, настане мить чуда. Був певен, що коли підведеться й розплющить очі, побачить світло, від якого сліпнуть зіниці смертних, і почує голос, од якого завмирає серце.
Але тиша тривала. Порушило її нарешті ридання жінки.
Вініцій підвівсь і з приголомшеним виглядом почав роззиратися.
У сараї замість неземного сяйва миготіли кволі вогники ліхтарів і світло місяця, що проникало крізь отвір у даху, вкривало все сріблом. Люди, що стояли навколішках поряд із Вініцієм, підводили в мовчанні наповнені слізьми очі до хреста; тут і там чулися ридання, а знадвору долинав обережний свист сторожі. Та ось Петро підвівся і звернувся до присутніх:
– Діти, піднесіть серця до Спасителя нашого й на вівтар його принесіть ваші сльози.
І замовк.
Раптом серед присутніх пролунав жіночий голос, наповнений гіркою скаргою та безмежною скорботою:
– Я, вдова, єдиного сина мала, який мене годував… Поверни мені його, отче!
Знову настала тиша. Петро стояв перед уклінною громадою, старий, стурбований, і видавався уособленням дряхлості й немочі.
Почувся другий жалібний голос:
– Кати познущалися над моїми доньками, і Христос дозволив це!
І третій:
– Лишилася сама з дітьми, а якщо мене заберуть, хто дасть їм хліба та води?
А потім четвертий:
– Ліна, якого не чіпали, взяли тепер і віддали на муки, отче!
І п'ятий:
– Коли повернемося додому, схоплять нас преторіанці. Не знаємо, де сховатися.
– Лихо нам! Хто захистить нас?
Так у нічній тиші бриніла скарга за скаргою. Старий рибалка заплющив очі й похитував своєю сивою головою над тією людською скорботою і тривогою. І знову запанувала тиша, тільки сторожа посвистувала стиха надворі.
Вініцій знову рвонувся був уперед, аби протиснутись до апостола і прохати в нього порятунку, але раптом ніби побачив перед собою прірву, і ноги його мовби приросли до підлоги. Що буде, коли апостол визнає свою неміч, якщо підтвердить, що римський імператор сильніший за назареянина Христа? Й від цієї жахливої думки волосся в нього на голові заворушилося – він відчув, що тоді в ту прірву впаде не лише решта його сподівань, але й він сам, і його Лігія, і його любов до Христа, і його віра, і все, чим жив, і лишиться тільки смерть і ніч, безмежна як море.
А тим часом Петро заговорив голосом спершу таким тихим, що ледве можна було його почути:
– Діти мої! Я на Голгофі[354]354
Голгофа – місце, на якому, згідно з євангельською оповіддю, було розіп'ято Ісуса Христа; пагорб за міським муром Єрусалима.
[Закрыть] бачив, як Бога прицвяховували до хреста. Я чув стук молотків і бачив, як поставили хрест, аби натовпи дивилися на смерть сина людського…
…І бачив, як йому розітнули бік і як він сконав. А тоді, повертаючись од хреста, я волав у скорботі, як ви волаєте: «Горе! Горе! Господи! Ти ж Бог! Чому допустив це, чому сконав і чому засмутив серця нам, які вірили, що прийде царство твоє?..»
…А він, Господь Бог наш, на третій день воскрес і був між нами, і в сяйві слави вознісся в царство своє…
І ми, пізнавши малість віри нашої, укріпилися серцями своїми й відтоді сіємо зерна його…
Тут, повернувшись у той бік, звідки прозвучала перша скарга, заговорив уже сильнішим голосом:
– Чому скаржитесь?.. Бог сам віддав себе на муки і на смерть, а ви хочете, щоб вас од неї захистив? О маловірні! Невже ж не зрозуміли його вчення, невже він вам обіцяв тільки це життя? Ось він приходить до вас і говорить вам: «Ідіть шляхом моїм!», ось він підіймає вас до себе, а ви чіпляєтеся за землю руками й волаєте: «Господи, спаси!» Я, що є прах перед Богом, але перед вами апостол Божий і намісник, говорю вам в ім'я Христа: не смерть перед вами, але життя, не муки, але невичерпна насолода, не сльози та стогони, але співи, не рабство, але царювання! Я, апостол Божий, говорю тобі, вдово: син твій не помре, але народиться в славі на життя вічне, і ти з'єднаєшся з ним! Тобі, отче, якому кати зганьбили невинних дочок, обіцяю, що знайдеш їх білішими від лілій Хеврона! Вам, матері, кого віднімуть од сиріт, вам, які втратите батьків, вам, що ремствуєте, вам, хто уздрить смерть коханих, вам, засмучені, стражденні, стривожені, і вам, які мають умерти, в ім'я Христа обіцяю, що пробудитесь, як зі сну на щасне почування і як з мороку на світ Божий. В ім'я Христа, нехай спадуть більма з очей ваших і відігріються серця!
З цими словами підніс руку, ніби наказував, і вони відчули нову кров у жилах, а водночас дрож у тілі, бо стояв перед ними вже не старець, дряхлий і згорьований, але владика, який брав їхні душі й піднімав із праху та тривоги.
– Амінь! – залунали голоси.
Із його очей випромінювалося все яскравіше світло та віяло від нього силою, величчю, святістю. Голови схилялися перед ним, і він, коли змовкли вигуки «Амінь!», мовив далі:
– Сійте в сльозах, аби збирати у веселощах. Чому лякаєтеся сили зла? Над землею, над Римом, над мурами міст є Господь, який поселився в душах ваших. Каміння зволожиться від сліз, пісок просякне кров'ю, могили заповняться тілами вашими, і я вам говорю: ви – переможці! Се гряде Господь підкорити місто лиходійств, гніту й гордині, і ви – воїнство його! І, як сам спокутував муками своїми та кров'ю гріхи світу, так хоче, аби ви спокутували муками та кров'ю це гніздо неправедності!.. Це вам свідчу вустами моїми!
І розпростер руки, і погляд спрямував догори, і в них завмерли серця, бо відчули, що очі його бачать щось таке, чого не дано вздріти їхнім смертним очам.
Навіть лице в нього змінилось, осяялось ясністю, і дивився якийсь час у мовчанні, буцім онімів од захвату, але знову почули голос його:
– Ти є, Господи, і вказуєш мені шляхи свої!.. Та як це, о Христе!.. Не в Єрусалимі, але в цьому місті сатани хочеш закласти столицю свою? Тут, де нині править Нерон, має постати вічне царство твоє? О Господи, Господи! І ти велиш цим боязким, аби з кісток своїх збудували фундамент під Сіон[355]355
Сіон – пагорб у південно-західній частині Єрусалима, найдавніше місце міста; у біблійських пророків назва «Сіон» поширюється на все Юдейське царство й часто означає царство Боже.
[Закрыть] світу, а духові моєму велиш прийняти владу над ним і над народами землі?.. І ось проливаєш джерело сили на слабких, аби вони стали сильними, і велиш мені пасти стадо агнців твоїх, аж поки світу й сонця… О, будь же славен у веліннях твоїх, ти, що наказуєш нам перемогти. Осанна! Осанна!
Ті, що були в тривозі, піднеслися духом, у тих, які засумнівалися, влився струмінь віри. Одні голоси закричали враз: «Осанна!», інші: «Pro Christo!»[356]356
В ім'я Христа! (Лат.)
[Закрыть], після чого настала тиша. Ясні літні блискавиці освітлювали стіни сарая та обличчя, зблідлі від хвилювання.
Петро, втупившись у своє видіння, молився ще довго, та зрештою отямився і, повернувши до присутніх своє натхненне, наповнене світлом обличчя, мовив:
– Ось так, як Господь у вас переміг сумніви, так і ви йдіть перемагати в ім'я його!
І хоча знав уже, що вони переможуть, хоча знав, що виросте з їхніх сліз і крові, одначе голос його затремтів од хвилювання, коли хрестив їх, і мовив:
– А тепер благословляю вас, діти мої, на муки, на смерть, на вічність!
Але вони оточили його, вигукуючи: «Ми вже готові, тільки ти, святий чоловіче, бережи себе, бо ти – намісник, який вершить справу Христову!» І, кажучи так, хапалися за його одяг, він же клав руки їм на голови і прощався з кожним зосібна, як батько прощається з дітьми, яких посилає в далеку подорож.
І зразу почали виходити з сарая, бо конче вже їм було необхідно йти додому, а звідти до в'язниць і на арену. Помисли їх одірвались од землі, душі вирушили в політ до вічності, і вони йшли, як уві сні або в екстазі, протиставляючи ту силу, що в них була, силі та жорстокості Звіра.
Апостола ж узяв під руку Нерей, слуга Пудента, і повів його по схованій у винограднику стежці до свого дому. Але серед ясної ночі рушив за ними Вініцій, і коли, врешті, дійшли до будинку Нерея, він кинувся в ноги апостолу.
Той же, впізнавши його, запитав:
– Чого хочеш, сину мій?
Але Вініцій після того, що чув у сараї, не смів його вже ні про що прохати, лише, обхопивши обома руками ноги апостола, притискався до них чолом, закликаючи безмовно до співчуття.
Той же сказав:
– Знаю. Взяли в тебе дівчину, яку ти полюбив. Молися за неї.
– Отче! – простогнав Вініцій, обіймаючи ще міцніше ноги апостола. – Отче! Я жалюгідний черв'як, але ти знав Христа, ти його благай, заступись за неї.
І тремтів од горя, мов листок, і бив чолом об землю – бо, осягнувши силу апостола, знав, що лише він може йому її повернути.
І Петра зворушила скорбота. Він згадав, як колись і Лігія, діставши осуд Криспа, лежала так само біля його ніг, благаючи співчуття. Згадав, що він підняв її та втішив, і тепер теж він підняв Вініція.
– Синочку, – сказав, – молитимуся за неї, але ти пам'ятай, про що я говорив тим, які сумніваються, що сам Бог пройшов через муку хресну, і пам'ятай, що після цього життя починається інше, вічне.
– Я знаю!.. Я чув, – відповів Вініцій, хапаючи повітря зблідлими вустами. – Але, бачиш, отче, я не можу! Якщо потрібна кров, проси Христа, аби взяв мою… Я солдат. Нехай мені подвоїть, потроїть муку, призначену для неї, витримаю; але нехай урятує її! Вона ще дитя, отче, а він могутніший од імператора, вірю, могутніший! Ти ж її сам любив. Ти ж нас благословив! Вона ще невинне дитя!..
І знову схилився і, припавши обличчям до колін Петра, почав повторювати:
– Ти ж знав Христа, отче! Ти ж знав! Він тебе вислухає! Заступись за неї!
І Петро, заплющивши очі, гаряче молився.
Літні блискавиці почали знову освітлювати небо. Вініцій вдивлявся при їх сяйві в уста апостола, чекаючи з них вироку, – життя або смерть. У тиші чути було крики перепілок по виноградниках і глухий, далекий стукіт копит на Соляній дорозі.
– Вініцію, – запитав урешті апостол, – ти віруєш?
– Отче, хіба б інакше сюди прийшов? – відповів Вініцій.
– Тоді вір до кінця, бо віра гори зрушує. І хоча б ти бачив цю дівчину під мечем ката або в пащі лева, вір іще, що Христос може її врятувати. Вір і молися йому, і я молитимуся разом із тобою.
І, підвівши обличчя до неба, мовив голосно:
– Христе милосердний, зглянься над цим серцем стражденним і втіш його! Христе милосердний, повій тихим вітром на руно агнця! Христе милосердний, ти, що просив Отця, щоб він проніс чашу гіркоти повз уста твої, відверни її від уст цього раба твого! Амінь!
І Вініцій, простягаючи руки до зірок, повторював зі стогоном:
– О Христе! Я твій! Візьми мене замість неї!
На сході небо почало світлішати.
