Текст книги "Quo vadis"
Автор книги: Генрик Сенкевич
сообщить о нарушении
Текущая страница: 28 (всего у книги 41 страниц)
Розділ XLVII
Вогонь тим часом дістався Номентанської дороги й від неї, разом із зміною напрямку вітру, звернув на Широку дорогу та до Тибру, обігнув Капітолій, розлився по Бичачому ринку і, знищуючи все, що обминув при першому пориві, наблизився знову до Палатину. Тигеллін зібрав усі загони преторіанців і посилав гінця за гінцем із повідомленням до імператора, який під'їздив, що той нічого не втратить від пишноти видовища, бо пожежа ще посилилася. Але Нерон хотів прибути вночі, щоб ліпше вдовольнитися образом конаючого міста. Через це він затримався поблизу Альбанського озера і, викликавши до намету трагіка Алітура, відпрацьовував з його допомогою поставу, обличчя, погляд і навчався відповідних рухів, сперечаючись із ним завзято, чи при словах: «О, місто священне, яке видавалось міцнішим за Іду»[329]329
Іда – гірське пасмо в Малій Азії з піком Гаргар, де, згідно з міфом, відбулося священне одруження Зевса та Гери.
[Закрыть], – має піднести догори обидві руки, чи, тримаючи в одній формінгу, опустити її вздовж тіла, а піднести тільки другу. Й питання це видавалося йому в ту хвилину важливішим од усіх інших.
Вирушивши врешті на смерканні, запитував поради Петронія, чи до вірша, присвяченого лихові, не включити кілька чудових блюзнірських випадів проти богів і чи не могли б такі слова – виходячи з точки зору мистецтва – вирватися в такому становищі з уст у людини, що втрачає вітчизну.
Близько півночі Нерон наблизився врешті до мурів разом зі своїм численним почтом, який включав придворних, сенаторів, вершників, вільновідпущеників, рабів, жінок і дітей. Шістнадцять тисяч преторіанців, вишикувавшись у бойові шеренги вздовж дороги, пильнували спокій і безпеку його в'їзду, стримуючи водночас на певній відстані схвильований народ. Римляни виголошували прокляття, кричали та свистіли, але напасти не відважувались. У багатьох місцях усе-таки чулися оплески – це голота, яка нічого не маючи, нічого й не втратила під час пожежі, а сподівалася на щедріше роздавання зерна, маслин, одягу та грошей. Зрештою і крики, і свист, і оплески заглушили звуки труб і рогів, за наказом Тигелліна. Нерон, прибувши до Остійської брами, зупинився на хвилину і промовив: «Бездомний володар бездомного народу, де прихилю я на ніч нещасну свою голову!» – після чого, спустившись схилом Дельфіна, зійшов по приготовлених для нього сходах на Аппіїв акведук, а за ним августіани та хор співаків із цитрами, лютнями та іншими музичними інструментами.
І всі затамували подих, очікуючи, чи не промовить імператор якихось великих слів, які заради власної безпеки належало запам'ятати. Але Нерон стояв урочистий, мовчазний, одягнений у пурпуровий плащ, у золотому лавровому вінку, вдивляючись у шалену стихію вогню. Коли Терпнос подав йому золоту лютню, він підвів очі до залитого загравою неба, мовби чекаючи натхнення.
Народ вказував здалеку на нього, облитого кривавим світлом. Вдалині шипіли вогняні змії, там палали стародавні, священні пам'ятки: храм Геркулеса, споруджений Евандром[330]330
Евандр – у римській міфології герой, син Меркурія; Евандру приписували введення в Італії культу Геракла.
[Закрыть], і храм Юпітера Статора, і храм Селени, збудований іще Сервієм Тулієм, і дім Нуми Помпілія[331]331
Нума Помпілій – за переказами, другий римський цар (кінець VIII ст. до н. е.).
[Закрыть], і святилище Вести з пенатами[332]332
Пенати – боги – охоронці домашнього вогнища, покровителі суспільства та держави.
[Закрыть] римського народу; в гривах полум'я з'являвся часом Капітолій – то палала минувшина і душа Рима, він же, імператор, стояв із лютнею в руці, з виразом трагічного актора та з думкою не про конаючу вітчизну, а про поставу й патетичні слова, що ними б найліпше висловив величність стихії, аби викликати загальний подив і бурхливі оплески.
Він ненавидів це місто, ненавидів його мешканців, любив тільки свої пісні та вірші; але радів, що врешті побачив трагедію, подібну до тієї, яку описував. Віршомаз був щасливим, декламатор відчував натхнення, шукач гострих відчуттів тішився жахливим видовищем, з насолодою думаючи, що навіть загибель Трої була нічим у порівнянні з загибеллю цього гігантського міста. Чого ж іще міг бажати? Ось Рим, Рим світовладний, палає, а він, Нерон, стоїть на аркадах акведука із золотою лютнею в руці, світлий, пурпуровий, захоплений, прекрасний, поетичний. Десь там, унизу, в мороці, бурмоче та ремствує народ! Нехай собі ремствує. Спливуть століття, тисячі років минуть, а люди пам'ятатимуть і славитимуть цього поета, який у таку ніч оспівував падіння й пожежу Трої. Що Гомер проти нього? Що сам Аполлон зі своєю видовбаною з дерева формінгою? Тут він підніс руки і, ударивши в струни, вимовив слова Пріама:
– О, предків гніздо моїх, о, мила колиско!..
Голос його на відкритому повітрі, при гоготанні пожежі та при віддаленому гомоні багатотисячного натовпу, видавався дивовижно тендітним, тремтячим і слабким, а звуки лютні, що вторили, нагадували дзижчання мухи. Але сенатори, урядовці й августіани, що зібралися на акведуку, слухали, похиливши голови, в мовчазному захваті. Він же співав довго й настроювався на все жалібніший лад. Коли змовкав, аби набратися духу, хор співаків повторював останній рядок, після чого знову Нерон позиченим у Алітура жестом скидав із плеча трагічну сирму[333]333
Сирма – довгий одяг із шлейфом, який носили трагічні актори.
[Закрыть], ударяв по струнах і продовжував співати. Закінчивши врешті пісню, складену раніше, почав імпровізувати, шукаючи великих порівнянь у краєвиді, що перед ним відкривався. І поступово обличчя його почало змінюватися. Не те, щоб хвилювала його справді загибель рідного міста, але сп'янів і розчулився пафосом власних слів настільки, що раптом упустив з брязкотом лютню під ноги і, закутавшись у сирму, застиг, як закам'янілий, нагадуючи одну із статуй Ніобідів[334]334
Ніобіди – діти Ніоби.
[Закрыть], які прикрашали Палатинський двір.
Після хвилинного мовчання вибухнула буря оплесків. Але віддалік їм відповіло завивання натовпів. Тепер ніхто вже там не сумнівався, що це імператор наказав спалити місто, аби влаштувати собі видовище та співати на його тлі своїх пісень. Нерон, почувши той крик сотень тисяч голосів, звернувся до августіанів зі смутним, смиренним усміхом людини, яку скривдили, і сказав:
– Ось як квірити вміють цінувати мене й поезію.
– Негідники! – відповів Ватиній. – Накажи, повелителю, преторіанцям ударити по них.
Нерон звернувся до Тигелліна:
– Чи можна покладатися на вірність солдатів?
– Так, божественний! – відповів префект.
Але Петроній здвигнув плечима.
– На їхню вірність, але не на їхню кількість, – сказав. – Залишайся тим часом тут, де стоїш, бо тут найбезпечніше, а цей народ треба заспокоїти.
Такої думки був і Сенека, і консул Ліциній. Тим часом обурення в долині наростало. Люди озброювалися камінням, жердинами від наметів, дошками з повозів і тачок, усіляким залізяччям. Через деякий час кілька командирів когорт прийшли з донесенням, що преторіанці під натиском натовпів ледве втримують бойовий порядок і, не маючи наказу йти в наступ, не знають, що робити.
– Боги! – сказав Нерон. – Що за ніч! З одного боку пожежа, з іншого – розбурхане море народу.
І почав підшукувати вирази, які б найліпшим чином передавали небезпеку цієї хвилини, але, бачачи навколо бліді обличчя та неспокійні погляди, злякався також.
– Дайте мені темний плащ із каптуром! – вигукнув. – Невже справді доведеться битися?
– Повелителю, – відповів непевним голосом Тигеллін, – я зробив усе, що міг, але небезпека велика… Звернися з промовою до народу, пообіцяй йому що-небудь.
– Імператор мав би говорити з натовпом? Нехай це зробить хто-небудь од мого імені. Хто візьметься?
– Я, – спокійно відповів Петроній.
– Іди, друже! Ти мій найвірніший друг у всякій справі… Іди і не скупись на обіцянки.
Петроній звернувся до почту зі спокійним і насмішкуватим виглядом:
– Присутні тут сенатори, – сказав, – і крім них, Пізон, Нерва та Сенеціон підуть зі мною.
Після чого спустився поволі з акведука, ті ж, кого він назвав, ішли за ним не без вагання, але дещо збадьорені його спокоєм. Петроній, зупинившись біля підніжжя аркад, наказав подати собі білого коня і, сівши на нього, поїхав на чолі ходи повз густі шеренги преторіанців до чорного, виючого натовпу, беззбройний, маючи в руці тонку тростину зі слонової кістки, на яку обпирався при ходінні.
І, під'їхавши впритул, спрямував коня в натовп. Навколо, при світлі смолоскипів, видно було піднесені вгору руки з різноманітною зброєю, палаючі очі, спітнілі обличчя, роззявлені криком роти, з піною на губах. Оскаженілий натовп одразу оточив його й супутників, а далі видно було справжнє море голів, рухоме, бурхливе, страшне.
Крики посилилися ще й перейшли в нелюдський рев; кілки, вила, навіть мечі миготіли над головою Петронія, хижі руки простягалися до повіддя його коня й до нього, але він усе дужче заглиблювався в натовп з холодним, байдужим, презирливим виглядом. Іноді ударяв тростиною по головах найзухваліших, ніби прокладав собі шлях у звичайній тисняві, і ця його впевненість, цей спокій викликали подив розбурханого натовпу. Нарешті його впізнали, й численні голоси почали кричати:
– Петроній! Арбітр елегантності! Петроній!..
– Петроній! – чулося зусібіч.
І чим більше повторювалося це ім'я, тим менш грізними ставали обличчя навколо, а крики не такими скаженими, бо цей витончений патрицій, хоча ніколи не запобігав перед народом, був, одначе, його улюбленцем. Вважався милостивим і щедрим, а популярність його зросла особливо від часу справи про вбивство Педанія Секунда, в якій він виступав за пом'якшення жорстокого вироку, що засуджував на смерть усіх рабів префекта. Маси рабів любили його відтоді такою палкою любов'ю, якою люди пригноблені й нещасні люблять тих, хто виявляє до них хоч трохи співчуття. Крім того, в цю хвилину долучилася й цікавість, що скаже посланець імператора, ніхто ж бо не сумнівався, що імператор послав його.
Він же, знявши з себе білу, облямовану пурпуровою каймою тогу, підняв її вгору й почав нею махати над головою на знак того, що хоче говорити.
– Тихо! Тихо! – закричали зусібіч.
Незабаром стало тихіше. Тоді випростався в сідлі й заговорив звучним, спокійним голосом:
– Громадяни! Нехай ті, хто мене почує, повторять мої слова тим, хто стоїть далі, всі ж нехай поводяться, як люди, а не як звірі на арені.
– Слухаємо! Слухаємо!..
– Отже, слухайте. Місто буде відбудовано. Сади Лукулла, Мецената[335]335
Сади Мецената – біля західного схилу Есквілінського пагорба; названі по імені Тая Цільнім Мецената (помер 8 до н. е.), друга імператора Августа і знаменитого покровителя поетів.
[Закрыть], Цезаря та Агриппіни буде для вас відкрито! Завтра почнуть роздавати хліб, вино та маслинову олію, щоб кожне могло набити черево досхочу! Потім імператор влаштує вам ігри, яких досі не бачив світ, під час ігор чекають вас частування та подарунки. Багатші будете після пожежі, ніж перед пожежею!
Відповіло йому рокотання, що розходилося від центру навсібіч, як розходяться кола по воді від кинутого каменя: то ближні повторювали тим, хто стояв далі, його слова. Потім тут і там почулися вигуки – гнівні або схвальні, – що перетворилися врешті в один загальний могутній крик:
– Рапет et circenses!…[336]336
Хліба й видовищ!.. (Лат.)
[Закрыть]
Петроній, загорнувшись у тогу, слухав деякий час нерухомо, схожий у своїй білій одежі на мармурову статую. Крик зростав, забиваючи відгомін пожежі, – він лунав зусібіч, із глибших рядів, але посланець, очевидно, мав іще щось сказати, бо чекав.
І врешті підвів руку, вимагаючи тиші:
– Я обіцяю вам рапет et circenses, а тепер проголосіть хвалу імператору, який вас годує, одягає, а потім іди спати, голото, бо вже незабаром почне світати.
Сказавши це, повернув коня і, злегка ударяючи по головах тих, хто стояв у нього на шляху, від'їхав поволі до преторіанських шеренг.
Через хвилину був біля акведука. Нагорі застав мало не переполох. Там не зрозуміли вигуку: «Рапет et circenses!», сприйнявши його за новий вибух люті. Не сподівалися навіть, що Петронію вдасться врятуватися, тому Нерон, побачивши його біля сходів, із блідим од хвилювання обличчям почав запитувати:
– Ну, що? Що там діється? Чи вже б'ються?
Петроній набрав повітря в легені, глибоко зітхнув і сказав:
– Присягаюся Поллуксом! Спітнілі та смердючі! Нехай мені хтось подасть епілиму[337]337
Епілима – вид дешевих пахощів із сильним ароматом.
[Закрыть], бо зомлію.
Потім звернувся до імператора:
– Обіцяв їм – сказав – хліб, маслинову олію, відкриття садів та ігри. Вони знову тебе обожнюють і пошерхлими губами складають тобі хвалу. О боги, який смердючий цей плебс!
– Преторіанців мав напоготові, – вигукнув Тигеллін, – і коли б ти їх не заспокоїв, замовкли б навіки. Жаль, імператоре, що не дозволив мені застосувати силу.
Петроній подивився на мовця і, здвигнувши плечима, сказав:
– Це ще не втрачено. Можливо, змушений будеш застосувати її завтра.
– Ні, ні, – сказав імператор. – Накажу відкрити їм сади й роздавати хліб. Дякую тобі, Петронію! Ігри я влаштую, і цю пісню, що співав її вам сьогодні, заспіваю публічно.
Сказавши це, поклав руку на плече Петронію, хвилину мовчав, приходячи в себе, і нарешті, охолонувши, запитав:
– Скажи чесно: як тобі здалося, коли я співав?
– Ти був гідним краєвиду, як краєвид був гідним тебе, – відповів Петроній.
І, повернувшись до пожежі, сказав:
– Але подивімося ще та попрощаймося зі старим Римом.
Розділ XLVIII
Слова апостола підбадьорили християн. Кінець світу видавався їм завжди близьким, почали, одначе, вірити, що Страшний суд не настане відразу ж і ще побачать, може, кінець правління Нерона, яке вважали правлінням антихриста, і кари Господньої благали як помсти за його лиходійства. Тож, укріпившись у дусі, почали розходитися по закінченні молитви з підземелля й повертатися до своїх тимчасових схованок, навіть і на Затибря, коли прийшла звістка, що вогонь, який спалахнув у кількох місцях, повернувся разом зі зміною вітру знову до ріки і, пожерши тут і там, що міг пожерти, перестав поширюватися.
Апостол у супроводі Вініція та Хілона, що йшов за ними, покинув також підземелля. Молодий трибун не смів йому переривати молитву, очима тільки благаючи милосердя і тремтячи від неспокою. Але багато хто ще підходив цілувати руку та край одежі апостола, матері простягали до нього дітей, інші ставали на коліна в темному, довгому проході та, піднімаючи вгору ліхтарики, просили благословення: деякі, врешті, йдучи поруч, співали пісень, отож не було слушної хвилини ні на запитання, ні на відповідь. Те ж саме було і в лощині. Тільки коли вийшли на більш відкрите місце, з якого вже видно було палаюче місто, апостол, тричі перехрестивши віруючих, повернувся до Вініція і сказав:
– Не тривожся. Недалеко звідси є хатина землекопа, в якій знайдемо Лігію з Ліном і з вірним її слугою. Христос, який тобі її призначив, зберіг її для тебе.
Тут Вініцій похитнувся та обперся рукою об скелю. Дорога з Анція, сутички біля мурів, пошуки Лігії серед пекучих димів, безсоння та страшна тривога про неї виснажили його, а решти сил позбавила звістка про те, що найдорожча в світі істота перебуває зовсім близько й через хвилину він її побачить. Напала на нього така велика слабкість, що він опустився до ніг апостола та, обнявши його коліна, залишився так, не в змозі вимовити й слова.
Апостол же, відхиляючи подяку та пошану, сказав:
– Не мені, не мені, але Христу!
– Що за надзвичайне божество! – озвався ззаду Хілон. – Але не знаю, що маю робити з мулами, які тут чекають неподалік.
– Встань і йди за мною, – сказав Петро, беручи за руку молодика.
Вініцій підвівся. При сяйві місяця видно було сльози, які блищали на зблідлому від хвилювання обличчі. Вуста його тремтіли, буцім він молився.
– Ходімо, – сказав.
Але Хілон знову повторив:
– Пане, що маю робити з мулами, які чекають? Може б, цей достойний пророк волів їхати, а не йти.
Вініцій сам не знав, що відповісти, але, почувши від Петра, що хатина копача поруч, відповів:
– Відведи мулів до Макрина.
– Вибач, пане, та я насмілюся нагадати тобі про будинок у Амеріолі. При такій жахливій пожежі неважко забути про такі дрібниці.
– Ти матимеш його.
– О внуче Нуми Помпілія, я був завше певен, але тепер, коли обіцянку твою почув і цей великодушний апостол, не нагадую тобі навіть того, що ти обіцяв мені й виноградник. Pax vobiscum. Я знайду тебе, пане. Pax vobiscum.
Вони ж відповіли:
– І з тобою мир!
Потім звернули обидва праворуч, до пагорбів. По дорозі Вініцій сказав:
– Отче! Омий мене водою хрещення, щоб міг я називатися істинним прихильником Христа, бо полюбив його всіма силами душі моєї. Омий мене хутчіше, бо душа моя готова. І що накажеш мені, те зроблю, але ти мені скажи, що міг би зробити понад те.
– Люби людей, як братів своїх, – відповів апостол, – бо тільки любов'ю ти можеш служити йому.
– Так! Я це вже розумію та відчуваю. Ще дитиною вірив я в богів римських, але їх не любив, а цього єдиного люблю так, що віддав би за нього з радістю життя.
Й почав дивитися в небо, повторюючи з захопленням:
– Бо він єдиний! Бо він єдиний добрий і милосердний! Тож нехай би не тільки загинуло місто, а весь світ, про нього одного свідчитиму та його визнаватиму!
– А він благословлятиме тебе й дім твій, – закінчив апостол.
Тим часом звернули в іншу лощину, в кінці якої було видно слабкий вогник. Петро вказав на нього рукою і сказав:
– Ось хатина копача, який дав нам притулок, коли, повернувшись із хворим Ліном із Остріану, не могли ми дістатися на Затибря.
Незабаром дійшли. Хатина була радше печерою, видовбаною в схилі гори та закритою зовні стіною, зліпленою з глини та очерету. Двері були зачинені, та крізь отвір, який слугував вікном, видно було освітлене вогнищем житло.
Якась темна, велетенська постать підвелася назустріч прибульцям і запитала:
– Хто там?
– Слуги Христові, – відповів Петро. – Мир тобі, Урсе.
Урс схилився до ніг апостола, потім, упізнавши Вініція, схопив його руку біля зап'ястя й підніс до вуст.
– І ти, пане? – сказав. – Благословенним хай буде ім'я агнця за радість, яку принесеш Калліні.
Сказавши це, відчинив двері. Хворий Лін лежав на оберемку соломи зі змарнілим обличчям і жовтим, як слонова кістка, чолом. Біля вогнища сиділа Лігія, тримаючи в руці низку сушених рибок, призначених, очевидно, для вечері.
Заклопотана зніманням рибок зі шнурка й переконана, що це входить Урс, навіть не підвела очей. Але Вініцій наблизився і, вимовивши її ім'я, простяг до неї руки. Вона підхопилася: здивування й радість блискавкою майнули на її обличчі, і без слів, як дитя, що після днів тривоги та злигоднів знаходить знову батька або матір, кинулася в його обійми.
Вініцій же пригорнув її до грудей з таким захватом, ніби дивом урятовану. А потім, розімкнувши обійми, взяв руками її скроні, цілував чоло, очі та знову обіймав її, повторюючи її ім'я, потім припадав до її колін, до рук, вітаючи, обожнюючи, вшановуючи. Радості його просто не було меж, як його любові та щастю.
Врешті почав їй оповідати, як примчав із Анція, як шукав її під мурами і серед димів, у будинку Ліна, скільки натерпівся, настраждався, аж поки апостол вказав йому її притулок.
– Але тепер, – мовив, – коли тебе відшукав, я не залишу тебе серед цього вогню та збожеволілих натовпів. Люди вбивають одне одного під мурами, чинять грабунки, хапають рабинь. Лише Бог знає, які ще нещастя можуть спіткати Рим. Але я врятую тебе і вас усіх. О люба моя!.. Чи хочете поїхати зі мною до Анція? Там зійдемо на корабель і попливемо до Сицилії. Мої землі – ваші землі, мої будинки – ваші будинки. Слухай мене! На Сицилії зустрінеш Плавтіїв, поверну тебе Помпонії й візьму тебе потім із її рук. Адже ти, о carissima, не боїшся вже мене більше. Хрещення ще не омило мене, та запитай у Петра, чи не говорив йому щойно, йдучи до тебе, що хочу бути істинним прихильником Христа, чи не прохав його, аби мене охрестив, хоча б у цій хатині землекопа. Вір мені, вірте мені всі.
Лігія слухала його слова із прояснілим обличчям. Всі вони тут, спершу через переслідування з боку юдеїв, а тепер через пожежу та заколот, викликаний цим лихом, жили і дійсно в постійній непевності та тривозі. Виїзд до спокійної Сицилії поклав би край усім тривогам, а водночас почав би нову щасливу пору в їхньому житті. Коли б Вініцій запропонував при цьому забрати тільки Лігію, вона б, напевно, не піддалася спокусі, не бажаючи покидати апостола Петра і Ліна, але Вініцій звертався й до них: «Їдьмо зі мною! Землі мої – то ваші землі, будинки мої – то ваші будинки!»
Тож, схилившись до його руки, щоб поцілувати на знак послушенства, вона сказала:
– Твоє вогнище – моє вогнище.
Після чого, засоромлена, що вимовила слова, які за римським звичаєм повторювали тільки наречені при одруженні, вона залилася рум'янцем і стояла в світлі вогнища з похиленою головою, переживаючи: а раптом сказане погано витлумачать.
Але в погляді Вініція було безмежне обожнювання. Звернувшись до Петра, знову заговорив:
– Рим палає за наказом імператора. Вже в Анції скаржився, що не бачив ніколи великої пожежі. Але якщо він не зупинився перед таким злочином, подумайте, що може статися ще. Хто знає, чи, стягнувши війська, не накаже знищити мешканців. Хто знає, які проскрипції можуть початися, хто знає, чи після пожежі не почнеться лихо громадянської війни, різанина й голод? Сховаємося, отже, сховаємо й Лігію. Там спокійно перечекаєте бурю, а коли вона мине, повернетеся знову сіяти ваше зерно.
Надворі, з боку Ватиканського поля, мовби на підтвердження слів Вініція, почулись якісь віддалені крики, сповнені люті й жаху. В цю хвилину прийшов також землекоп, господар хатинки, і, зачинивши поквапливо двері, вигукнув:
– Люди б'ються на смерть біля цирку Нерона. Раби та гладіатори напали на громадян.
– Чуєте? – сказав Вініцій.
– Дійшли крайнощів, – сказав апостол, – біди затоплять усе, як море безмежне.
Потім звернувся до Вініція, вказуючи на Лігію:
– Візьми цю дівицю, що її тобі Бог призначив, і порятуй її, а хворий Лін і Урс нехай їдуть з вами.
Але Вініцій, який полюбив апостола всією своєю непогамованою душею, вигукнув:
– Присягаюся тобі, вчителю, що тебе тут не залишу на згубу.
– І Господь благословить тебе за твоє бажання, – відповів апостол, – та хіба ти не чув, що Христос тричі повторив мені над озером: «Паси овець моїх!»
Вініцій замовк.
– І якщо ти, якому ніхто не доручав піклуватися про мене, говориш, що мене тут не залишиш на згубу, як же хочеш, аби я покинув паству мою в лиху годину? Коли була буря на озері й коли наші серця стривожилися, він не покинув нас, так невже ж я, слуга його, не маю наслідувати приклад повелителя мого?
Тут Лін, повернувши до них своє змарніле обличчя, запитав:
– І невже я, наміснику Господа, не наслідую твій приклад?
Вініцій почав рукою водити по голові, наче борючись із думками, потім, схопивши Лігію за руку, сказав голосом, у якому бриніла енергія римського солдата:
– Слухайте мене, Петре, Ліне й ти, Лігіє! Говорив я, що підказав мені мій людський розум, але ви маєте інший, який не про власну безпеку дбає, а про те, щоб виконувати настанови Спасителя. Так! Я цього не розумів – я помилився, бо з очей моїх не зняті ще більма й колишня натура в мені ще озивається. Та я вже полюбив Христа й хочу бути його слугою, все ж таки, хоча тут ідеться не про мою власну голову, стаю на коліна перед вами і присягаюсь, що і я виконаю наказ любові й не покину братів моїх у лиху годину.
Сказавши це, упав на коліна, і раптовий захват оволодів ним: очі й руки підвів догори і вигукнув:
– Невже я розумію вже тебе, Ісусе? Невже я гідний цього?
Руки в нього тремтіли, в очах блищали сльози, тілом проходив дрож віри й любові, апостол Петро взяв глиняну амфору з водою і, наблизившись до нього, промовив урочисто:
– Ось я хрещу тебе в ім'я Отця, Сина і Духа Святого, амінь!
Тоді релігійний захват охопив усіх присутніх. Здалось їм, що оселя наповнилась якимось неземним світлом, що чують якусь музику, що скеля розступилася над їхніми головами, що з неба спускаються рої ангелів, а ген угорі видно хрест і прибиті руки, що благословляють їх.
Тим часом надворі розлягалися крики тих, що билися, та гоготання полум'я в палаючому місті.
